Роздуми про двадцяте століття

4. Кінґс і кібуци: сіоніст із Кембриджа

У 1963 році батько поцікавився, чи не хотів би я поїхати до Ізраїлю, де вони з матір’ю вперше побували незадовго до того. Батьки знайшли єврейську молодіжну організацію «Дрор», пов’язану з рухом кібуців, яка організовувала літні подорожі до Ізраїлю для молодих англійських євреїв. Мене зачарували ізраїльські вербувальники, які очолювали цей рух у Лондоні, — Цві та Майя Дубінські, представники давнього лівого кібуцького руху «Гакіббутц Гаме-угад». Цві, професійний прозелітист років під тридцять, був ідейним харизматичним сіоністом. Його дружина Майя, яка народилася в Парижі (згодом виявилося, що її тітка заміжня за моїм троюрідним братом), була вродливою космополіткою. Того літа я подався з ними до Ізраїлю — і мене накрило з головою.

Так почався мій роман із кібуцом. В Ізраїлі були привабливі дівчата, приязні і прості єврейські хлопці, які не переймалися своєю єврейськістю чи ворожістю оточення. Тамтешнє середовище хоч і не було зовсім знайомим, а все ж не було й цілком інакшим або чужим. Але, навіть занурюючись у сіонізм і його ідеологічні відтінки, я несвідомо дещо стримувався. В ідеологізованіших тогочасних кібуцах новоприбулим із діаспори давали гебрайські імена. То мав бути або біблійний відповідник європейського імені гостя, або ім’я, якось із ним пов’язане, — як частина не надто делікатного процесу відтягування молодих євреїв від європейської спадщини та вміщення їх у середньосхідне майбутнє. Оскільки біблійного відповідника «Тоні» не було, нові друзі з кібуцу поміняли місцями «н» із «т» і спробували наректи мене Натаном. Я одразу відмовився, тож мене називали просто Тоні.

Сім тижнів я працював у кібуці Гакук у Галілеї. Пізніше зрозумів: мене не тільки обробляли на еміграцію, а й використовували як дешеву сезонну робочу силу. Кібуцу було економічно вигідно немалим коштом відряджати чарівних представників до Англії, якщо ті поверталися з молодими людьми, ладними працювати на фермі. Звісно, моїм спонсорам цього і треба було. «Гакіббутц Гаме-угад» був кібуцьким рухом однієї з головних на той час лівоцентристських партій Ізраїлю «Ахдут га-Авода». Для партії рух кібуців становив фінансовий, соціальний, політичний і символічний капітал, а ми, новобранці, були його майбутнім. Але якщо й ішлося про експлуатацію, ніхто не протестував. Мені, звісно, подобалося: збираєш банани, здоров’я хоч відбавляй, їздиш всією країною на вантажівці, відвідуєш із дівчатами Єрусалим.

Суть робітничого сіонізму полягала в завіті єврейської праці: ідеї врятувати євреїв діаспори від зніженого асимільованого життя і перевезти в далекі колективні поселення сільської Палестини, щоб там вони створювали (і, як передбачала ідеологія, відтворювали) живе єврейське селянство, яка ні зазнає експлуатації, ані експлуатує. Я побачив Ізраїль крізь рожеві окуляри: унікально лівоцентристський край, де всі, кого я знав, були пов’язані з кібуцом, тож я міг спроектувати суто єврейський соціал-демократичний ідеалізм на все єврейське населення. Я жодного разу не зустрів араба, ліві кібуцькі рухи не наймали арабських робітників. Тепер я розумію: не так для того, щоб триматися своїх егалітаристських декларацій, як для того, щоб ізолюватися від незручних реалій життя на Середньому Сході. Звісно, тоді я цього всього не усвідомлював — хоча, пам’ятаю, замислювався, чому, подовгу живучи в кібуцах неподалік найлюдніших арабських громад, не бачив жодного араба.

Я влився, я був кундерівським «танцівником»[25]: долучився до кола, вивчив мову в прямому й політичному сенсах. Я був одним із них — тобто одним із нас. Тому можу впевнено стверджувати, що поділяю з Павелом Когоутом чи Міланом Кундерою особливе знання, якого удостоєні свої: як воно — бути всередині кола, із самовдоволеною погордою дивитися на невірних, неосвічених, непоінформованих і непросвітлених.

До Англії я повернувся ідейним соціалістом-сіоністом: у п’ятнадцять років моя віра ґрунтувалася на обох цих тотожностях. Певна річ, мій сіонізм був виявом підліткового бунту, але, гадаю, бунту не проти якихось конкретних — батьківських чи соціальних — норм або влади. Я зовсім не приставав на політичні переконання, неприйнятні для моїх батьків: навпаки. Також я не бунтував проти культури, одягу, музики чи державної політики Англії — принаймні не більше за будь-кого іншого в ті часи і, може, трохи менше за багатьох. Бунтував я проти своєї англійськості, чи радше проти двоякості свого дитинства, до якої доти не мав питань: я виростав цілковитим англійцем і водночас, без сумніву, дитиною східноєвропейських євреїв. У 1963 році в Ізраїлі я розв’язав цю неоднозначність і став Тоні Джадтом, сіоністом.

Мати хапалася за голову. Вона вважала сіонізм лише показною формою єврейськості, а демонстративна єврейськість, на її думку, була ознакою і несмаку, і необачності. Крім того, вона усвідомлювала, що сіонізм може зашкодити моєму навчанню: так зрештою і сталося. Вона невідступно наполягала, що академічна успішність — понад усе, поки я схилявся до думки, що, мабуть, бананова плантація на Галілейському морі цікавіша, ніж підготовка до A-levels (британських державних випускних іспитів, що дають право вступати до університету).

Мама розуміла й те, що я дуже тягнувся до харизматичної пари, яка вперше познайомила мене з Ізраїлем. Чиста правда, мені дуже подобалася Майя, не надто від мене старша. Було би перебільшенням сказати, ніби саме через неї я присвятив наступні чотири роки життя сіонізмові, однак та історія явно закрутилася довкола неї. Майя втілювала щось, що (як розуміла моя мати) могло віднадити мене від мого іншого «я» — усамітненої, інтелектуальної, самодостатньої дитини попередніх років. Саме тому батько спершу поставився до затії з ентузіазмом, аж поки почав і собі зауважувати тривожні дзвіночки. Тоді обоє почали щосили протистояти моєму прагненню кинути школу і втекти в кібуц.

Ми дійшли неформальної згоди: мені дозволяли їхати в Ізраїль, та спершу я мусив скласти іспити. На ці умови я пристав тільки тому, що бунтар із мене був ніякий. У кожному разі більшості іспитів A-levels я так і не склав, але й школи не кинув. Натомість, заохочений шкільними вчителями, я на рік раніше склав вступний іспит до Кембриджського університету. Тогочасні правила передбачали: якщо ти показав високий рівень на цьому іспиті й тебе приймає один із коледжів, мінімальні вимоги допущення до університету виконано.

Восени 1965-го, того місяця перед кембриджським іспитом, я активно зустрічався з дівчиною із сіоністського молодіжного руху, від чого, зрозуміло, підготовка до іспиту суттєво страждала. Якось, повернувшись додому близько другої ночі, я з жахом застав батька, який чекав на мене у вітальні. Я вислухав лекцію про те, як нерозумно — м’яко кажучи — надавати жіночому товариству перевагу перед навчанням. Здається, по тому я не ображався на цю прочуханку: можливо, уже тоді розумів, як багато для мене робить батько. Без церемоній покинувши бідолашну дівчину, я вчився денно й нічно і склав той іспит найкраще з усіх іспитів, які були в моєму житті до того чи після.

У ті часи кембриджські коледжі надсилали телеграми — справжні телеграми, — у яких повідомляли, що ти отримав місце. Тож одного вечора в Північному Лондоні, до помешкання якихось друзів-сіоністів — головний плюс того дому полягав у присутності двох надзвичайно вродливих дівчат мого віку, — мені зателефонували батьки і сказали, що на мене чекає телеграма. Звісно, вони відкрили її та прочитали, що мені призначено Exhibition у Кінґс-коледжі. Батьки запитали, що це означає, і я пояснив: це пропозиція місця і стипендії. Негайно приїжджай, наполягали вони, хочемо тебе привітати. Діставшись додому, я почув лише, як звідкись із верхнього поверху долинає суперечка. З’ясувалося, що батьки запекло дискутували, чий бік родини відповідає за генетичний матеріал, якому я завдячую свій успіх...

Наступного тижня я надіслав старшому наставникові Кінґс-коледжу лист, у якому запитав, чи він дозволить мені припинити підготовку до A-levels — іншими словами, кинути школу. Той відповів із надзвичайним розумінням і великодушністю: так, адже французьку й німецьку на вступному іспиті я склав на вищому рівні, ніж передбачає A-levels, тож, на їхню думку, вимоги я виконав і можу чинити як забажаю.

З невимовним полегшенням я залишив позаду шість років навчання у старших класах і провів весну й літо 1966 року в Ізраїлі, у кібуці Маханаїм. Саме це місце я обрав просто тому, що так мені сказали зробити в кібуцькій організації. Тепер я працював в апельсинових садах, і це була легша робота, ніж на приозерних бананових плантаціях Гакука: цитрусовий аромат набагато приємніший, ніж водяні змії під ногами.

Маханаїм належав до того ж кібуцького руху, що й Гакук, хоча тут серйозніше ставилися до ідеологічно-побутових питань (як-от розподіл електричних приладів і купони на одяг). Громада в Маханаїмі була більша і краще організована, однак не така дружня, абсолютно нетерпима до інакодумства. Я провів у кібуці не один місяць, однак тамтешня атмосфера здавалася дедалі більш задушливою і негостинною: такий собі колгосп.

Довідавшись, що я вступив до Кембриджу і планую там навчатися, колеги з кібуцу були шоковані. Сама культура алїі, тобто «піднесення» (в Ізраїль), передбачала розірвання зв’язків і відмову від можливостей у діаспорі. Тодішні очільники молодіжного руху чудово розуміли: якщо підліткові з Англії чи Франції дозволити провести студентські роки в їхніх країнах, для Ізраїлю ці люди, вочевидь, будуть утрачені назавжди. Тож, згідно з офіційною позицією, абітурієнти мали відмовитися від своїх місць у Європі, на кілька років присвятити себе кібуцу як збирачі апельсинів, трактористи чи сортувальники бананів, а тоді вже перед громадою висувати свої кандидатури на вищу освіту — з розумінням, що їхній навчальний напрям (якщо їх узагалі допустять до навчання) визначатиме колектив з огляду на майбутню користь для кібуцу.

Я пішов до університету. Тепер я розумію, що восени 1966 року прибув до Кембриджа як представник доволі особливого покоління. Звісно, про Англію було би складно написати книжку на кшталт «Інтелектуального покоління» Жана-Франсуа Сірінеллі[26] — розвідки про когорту вихідців із паризької Еколь Нормаль кінця 1920-х: Мерло-Понті, Сартр, Арон, де Бовуар та інші визначали курс інтелектуального й політичного життя Франції протягом майже півстоліття. Навіть якщо скласти докупи Оксфорд, Кембридж і Лондонську школу економіки (а цього робити не треба), їхніх випускників буде забагато, а схильності цих випускників будуть надто розмаїтими, щоб сформувати збалансоване інтелектуальне покоління. А втім, у поколінні, яке пройшло через британські університети від початку 1960-х до початку 1970-х, є щось вельми незвичайне.

Це покоління молодих людей, які скористали з Акту про освіту 1944 року й подальших реформ, коли середня освіта у Британії стала безкоштовною і доступною для всіх, хто міг із неї скористати. Ті реформи поклали початок системі елітних державних середніх шкіл: вибіркові, педагогічно старомодні, часто організовані за подобою старих «публічних шкіл» (що в Англії, зрозуміло, означає приватні школи), однак відкриті для талановитих учнів з усіх верств. Дещо менше було так само елітарних меритократичних шкіл зі змішаним фінансуванням: формально приватні, вони отримували субсидії від місцевої влади чи центрального уряду, тож для учнів принципової різниці не було.

У цих школах навчалися хлопці й дівчата нижчого чи середнього класів, які в одинадцять років добре склали державний іспит і так отримали доступ до академічної середньої освіти (ті, кому не вдалося скласти іспиту, часто були приречені на посередні «технічні» школи і зазвичай кидали освіту, досягнувши встановленого для цього мінімального віку — на той час п’ятнадцяти років). А далі найздібніші чи найпідготовленіші учні з класичних шкіл і шкіл зі змішаним фінансуванням проходили крізь густе сито вступних іспитів до Оксфорда й Кембриджа.

Наприкінці 1960-х років Лейбористська партія скасувала процедури відбору і впровадила так звану загальну освіту на зразок американської системи середньої освіти. Результат цієї благонаміреної реформи був цілком передбачуваним: у середині 1970-х батьки, які могли оплатити дитині вихід за межі державної системи, так і робили. Британія зробила крок назад: від нещодавно встановленої соціально-інтелектуальної меритократії до регресивної та соціально вибіркової системи середньої освіти, де багаті знову могли купити освіту, майже недоступну для бідних. Британська вища освіта понині долає наслідки того рішення: відчайдушно шукає способи оцінити дітей із бюджетного сектору й дібрати найкращих, поки школи часто навіть не здатні забезпечити їм базової підготовки для вступу до університету.

Отак вийшло, що Велика Британія досвідчила свою génération meritocratique, як її могли б назвати французи, що почалася з перших плодів Акту про освіту і закінчилась зі стандартизацією. Я втрапив точно в середину цього покоління, тому цілком свідомий описаного процесу. Можу підтвердити, що в Кембриджі моїх часів — уперше — було чимало студентів, чиї батьки не мали вищої освіти або, як у мене і кількох моїх друзів, навіть закінченої середньої. Що відчутно різнило мій Кембридж від Кембриджа попередніх поколінь, коли студентами були переважно сини й онуки колишніх студентів.

Це меритократичне і соціально-мобільне покоління мало прикметну рису: незвично висока його частка прагнула зробити кар’єру в академічному світі чи довкола того. Зрештою, саме цим шляхом нас просували, саме він привів нас до успіху; це нас цікавило, так ми усвідомлювали себе у зв’язку з обставинами та спільнотами, звідки вийшли. Тож непомірно багато моїх ровесників, закінчивши університет, подалися в академічну сферу, найвищий рівень шкільного викладання (часто — вчителями в хороші середні школи на зразок своїх рідних), видавничу справу, високі щаблі журналістики і державної служби.

У ті часи академічна діяльність пропонувала перспективи, які тепер дає зовсім рідко: вона винагороджувала й захоплювала. Звісно, далеко не всі науковці мали пригодницьку жилку, та й вільні професії за своєю природою не надто приваблюють ризикових людей. Але річ не в тому. Знання, ідеї, дискусії, викладання, формування політичного курсу були запорукою поваги і шляхом до високооплачуваної кар’єри. А до того ж і насамперед розумні й цікаві люди прагнули за все це братися.

Кембриджський Кінґс-коледж, попри давню репутацію закладу ліберального і нетрадиційного, був відверто елітарним. Усі, з ким я познайомився в перший рік навчання, чудово склали вступний іспит, більшість була надзвичайно розумною, з дуже розмаїтими й широкими колами інтересів. Я подружився з Мартіном Полякоффом, нині членом Королівського товариства і професором неорганічної хімії в Ноттінгемському університеті. Поки більшість із нас, кожне по-своєму, переймалися сексом, політикою і поп-музикою, Мартіна, здавалося, це все мало цікавило. Його батько був російським науковцем і підприємцем, дід відіграв чималу роль у розвитку залізниці в Російській імперії, а самого Мартіна заохочували вчити російську, якою він досі говорить. Він одружився з математикинею із Ньюнгем-коледжу (одного з трьох тогочасних жіночих коледжів) і є тим унікумом з-поміж моїх друзів, який донині зберіг перший шлюб.

Інший друг, Джон Бентлі, був першим зі своєї родини, хто вступив до університету. На позір між нами не було більше нічого спільного. Джон походив із робітничої родини з Лідса, що на півночі Англії. Головним інтересом у його житті, за винятком (у порядку зростання) жінок, пива й люльки, здавалося, були прогулянки болотами. Однак сьогодні, коли я згадую Англію хоч із якимсь теплом, переді мною постає Джонів світ, а не мій. Джон вивчав англістику і став шкільним учителем у Міддлсбро на півночі Англії, де сорок років викладав англійську літературу. Не знаю, чи це те, чого він прагнув. Ми з ним зберегли невимушені, часто веселі, місцями безсоромні, доволі близькі й ніжні взаємини, тепер іще міцніші завдяки магії електронної пошти.

Моє кембриджське покоління, звісно, було по-своєму дуже чутливим до нюансів походження. Якщо у Сполучених Штатах запитати в людини, де вона ходила до школи, навряд чи багато про неї дізнаєшся. Коли не йдеться про крайні випадки, за відповіддю лишиться розмаїття можливих соціально-культурних передумов. Я спостеріг, що американські студенти зазвичай дуже мало знають про шкільний досвід й обставини своїх однокурсників. Натомість в Англії якщо ти знав, хто в якій школі вчився, цього було досить, щоб детально уявити цих людей у цілком конкретному середовищі.

Пригадую перший вечір, коли ми зібралися разом: сором’язлива зграйка юнаків, щойно розквартированих у Кембриджі. Першим ділом — інстинктивно й передбачувано — ми поцікавилися одне в одного про школи, де вчились. Пам’ятаю, як запитав у Мервина Кінґа, нині голови Банку Англії, в яку школу він ходив. Нічого особливого: його родина теж належала до нижчого середнього класу, і Мервин вчився у класичній школі для талановитих дітей із місцевої громади. Впадав у вічі контраст із нашими кембриджськими викладачами: гадаю, то були всуціль чоловіки з Вінчестера, Гейлібері та інших елітних, платних приватних шкіл.

Так ми опинилися в епіцентрі великого соціологічного зсуву, однак чужими нібито не почувалися. Кінґс був коледжем Джона Мейнарда Кейнса та Едварда Морґана Форстера, настільки свідомо нешаблонним, що по-справжньому некомфортно там могло бути хіба ретрограду-гомофобу. Я почувався і поводився так, ніби то був мій Кембридж, а не Кембридж якоїсь далекої еліти, куди мені помилково дозволено ввійти. Упевнений, такий інклюзивний дух відчувала і стара гвардія Кінґса, хіба що зі жменькою винятків. Звісно, паралельно існував інший Кембридж — заповідник соціальної та економічної меншості, про чиї справи ми мало знали, а ще менше хотіли знати. Так чи так, у нас були гарніші дівчата.

Тієї осені 1966 року я багато їздив із Кембриджа до Лондона й назад, передусім заради зібрань «Дрору». Я зустрічався з надзвичайно привабливою дівчиною Джекі Філіпс із сіоністського молодіжного руху, з якою познайомився 1965-го. Вона пов’язувала мене з Лондоном, поки більшість моїх колег налагоджувала контакти в Кембриджі. Джекі, хоч і належала до сіоністського руху, як я і почасти через мене, політикою цікавилася помірно. Певно, до руху вона долучилася з банальної причини — хотіла провести літо в Ізраїлі, — а потім залишилася, бо там було приємне товариство, а ще ми почали зустрічатися. У кожному разі наші зв’язки із сіонізмом і одне з одним знову привели нас до Ізраїлю.

Навесні 1967 року, коли визрівав конфлікт перед Шестиденною війною, я брав активну участь в організації підтримки для Ізраїлю. Ізраїльські сіоністські організації, кібуци й фабрики звернулись із закликом до волонтерів, щоб ті приїхали працювати на заміну резервістам, мобілізованим в очікуванні боїв. Із Кембриджа я допомагав облаштувати національну організацію з пошуку й відправлення волонтерів. Тоді я також полетів до Ізраїлю разом із Джекі та ще одним приятелем, Моррісом Коеном: ми сіли в останній літак, перш ніж аеропорт Лода перестав приймати рейси. Мені знову довелося просити в Кінґсу дозволу передчасно припинити навчання (хоча цього разу — лише на кілька тижнів, бо іспити першого курсу я вже склав), і цей дозвіл мені знову ласкаво надали.

По прибутті на нас чекав автобус, який мав відвезти цілий літак волонтерів до Маханаїма. Але туди я не мав наміру повертатися, тому сказав водієві, щоби принаймні нас трьох висадив у Гакуку. Я злукавив: мовляв, нас скерували саме в це поселення. Ізраїль напередодні війни був під повним світломаскуванням, довелося показувати дорогу в темряві. На місці нам пощастило застати Майю Дубінські в їдальні: то було добре, адже нас не чекали, ми прибули без жодного попередження.

Майї, яку я не бачив два роки, схоже, було трохи не до того, щоб нас приймати. Ми втрапили в розпал її інтрижки — далеко не першої, — і кібуц, замість підперізувати крижі перед битвою, недоречно розділився на друзів Майї і тих, хто підтримували обмануту дружину її коханця. Отак я погнався за романтичними спогадами і пригодами, а наздогнав банальний сільський секс-скандал.

Але що вдієш. Під час війни й одразу після неї я знову працював на банановій плантації коло Галілейського моря. А через кілька тижнів переможна армія Ізраїлю закликала добровольців у допоміжні війська і на підмогу з повоєнними завданнями. У мої дев’ятнадцять то була непереборна спокуса. Тож я зголосився, і разом із приятелем Лі Айзексом ми дісталися Голанських висот, де нас приписали до місцевої частини.

Ми мали переганяти захоплені вантажівки сирійської армії до Ізраїлю, але, на мій жаль, мене швидко перепризначили на перекладацьку роботу. Я непогано говорив івритом і вільно володів французькою. А там кишіло англо- і франкомовними добровольцями, які поз’їжджалися до Ізраїлю з усіх куточків світу, майже (або й зовсім) не знаючи мови. Так я ненадовго став тристороннім перекладачем між молодими ізраїльськими офіцерами і франко- й англомовними помічниками, приписаними до їхніх частин.

Так я набачився ізраїльської армії більше, ніж якби просто ганяв вантажівки в долину, і то був доволі повчальний досвід. Я вперше усвідомив, що Ізраїль — не соціал-демократичний рай миролюбних євреїв-фермерів, які просто опинилися в Ізраїлі, а поза тим були такими ж, як я. Культура й народ кардинально відрізнялися від тих, які я навчився бачити чи вперто змальовував у власній уяві. Молодших офіцерів, з якими я там познайомився, набрали з міст і містечок, а не кібуців, і завдяки їм я зрозумів те, що давно мало бути очевидним: мрія про сільський соціалізм — не більше ніж мрія. Центрами тяжіння Єврейської держави будуть (і мусять бути) її міста. Словом, я збагнув, що не жив — і ніколи не бував — у справжньому Ізраїлі.

Натомість мене було втягнуто в анахронізм, я жив в анахронізмі, а тепер узрів глибину своїх ілюзій. Я вперше зустрів ізраїльтян, які були шовіністами в усіх сенсах: антиарабські переконання на межі з відвертим расизмом, цілковита незворушність перед перспективою вбивати арабів за першої-ліпшої нагоди. Ці люди нерідко шкодували, що їм не дозволили пробити дорогу аж до Дамаска й розгромити арабів раз і назавжди, і повнилися презирством до так званих «нащадків Голокосту» — євреїв, які жили за межами Ізраїлю і не розуміли чи не цінували нових євреїв, які в Ізраїлі народилися.

То не був фантазійний світ соціалістичного Ізраїлю, який так радо уявляли (і уявляють) численні європейці: бажана проекція всього хорошого, що було в єврейській Центральній Європі, позбавлена всього поганого. То була середньосхідна країна, яка зневажала сусідів, готова ось-ось спричинити катастрофічний розкол тривалістю в покоління, захопивши й окупувавши сусідську землю. Наприкінці того літа я покинув Ізраїль із відчуттям клаустрофобії та пригніченості. Я не навідувався туди ще два роки, до 1969-го. А приїхавши знову, зауважив за собою сильну нехіть майже до всього, що бачив. Колишні колеги з кібуцу і друзі тепер сприймали мене як чужинця та вигнанця.

Тридцять років по тому я повернувся до теми Ізраїлю й опублікував низку есеїв, у яких критикував практики цієї держави на Західному березі, а також бездумну підтримку цих практик з боку Америки. Восени 2003 року в есеї для «The New York Review of Books», яке зажило скандальної слави, я доводив, що створення єдиної держави для двох народів — хоч яке воно малоймовірне й небажане для більшості — було тоді найреалістичнішою перспективою для Середнього Сходу. Це твердження, живлене рівно відчаєм і надією, спровокувало шквал ресентименту та непорозуміння. Як єврей я відчуваю обов’язок критикувати Ізраїль затято й суворо, як того не можуть робити неєвреї — щоб не наразитися на несправедливі, однак дієві звинувачення в антисемітизмі.

Маючи особистий досвід сіоніста, я міг ідентифікувати той-таки фанатизм і короткозорий, ексклюзивістський тунельний погляд в інших — особливо помітний у середовищі американської групи підтримки Ізраїлю. Тепер я дедалі виразніше розумів (і досі розумію) проблему Ізраїлю як дилему для американців. Усе, що я написав про Середній Схід, прямо чи непрямо відсилає до проблеми американської політики в регіоні та згубної ролі в роздмухуванні й поглибленні конфлікту діаспорних організацій у США. Так я хоч-не-хоч вплутався у внутрішню американську дискусію, в якій самі ізраїльтяни відіграють третьорядну роль. У цій суперечці я не лише маю розкіш бути євреєм, невразливим до морального шантажу з боку осудливих єврейських браттів. Крім того, я єврей, який жив в Ізраїлі, був ідейним сіоністом — ба більше, євреєм, який зголосився допомагати ізраїльській армії під час Шестиденної війни: супроти самовдоволеної критики це може бути доброю перевагою.

Пишучи про концепцію єдиної держави, я умисне намагався вивести на світло стримувану дискусію. З одного боку, я жбурляв каменюку в незворушне плесо підтакувальної, некритичної згоди, характерної для самозваного єврейського «проводу» у США. Але також аудиторією моїх матеріалів були і є американці-неєвреї, які активно цікавляться Середнім Сходом, або навіть ті, кого просто непокоїть американська політика в тому регіоні, — чоловіки і жінки, змушені мовчати через закиди в антисемітизмі, хоч коли подадуть голос: на тему зловживань ізраїльського лобі, незаконності окупації, недоречності «голокостового» шантажу з боку Ізраїлю (не хочеш повторення Аушвіца — не критикуй нас), воєнних скандалів у Лівані чи секторі Гази.

Саме такі люди з усієї країни запрошували мене виступати: у церковних громадах, жіночих організаціях, школах тощо. Звичайні американці, краще за інших обізнані із зовнішнім світом: читачі «The New York Times», глядачі PBS, шкільні вчителі — усі вони шукали путівника для розгублених. Аж ось раптом перед ними була людина, ладна прийти і говорити відверто, без явних партійних настанов чи етнічних ідентифікацій.

Я не був, не є і не позиціоную себе людиною антиізраїльських поглядів. Я розумію, скільки всього хибного є в арабському світі, й анітрохи не соромлюся про це говорити. Я маю друзів-ізраїльтян і друзів-арабів. Я єврей, який зовсім не уникає розмов про тривожні наслідки сучасної одержимості довкола вшанування пам’яті Голокосту. Попри мій безкомпромісний стиль, я не є природженим полемістом і аж ніяк не є партійцем. Тож я починав обговорення з учнями старших класів, прихожанами церкви або читацькими зібраннями, а наостанок чув, які ж вони вдячні за рідкісну можливість відкрито дискутувати на ці обтяжливі теми.

Були різні Європи, різні європейські євреї, різні сіонізми. У суто інтелектуальних категоріях можна говорити про євреїв у Німеччині, Австрії чи Франції, які зростали, як і Герцль, у розчарованому світі Європи кінця XIX століття: для них сіонізм бодай частково був продовженням їхнього космополітичного європейського існування. Але такого просто не скажеш про євреїв — абсолютну більшість, принаймні серед ашкеназі, — які жили далі на схід, у смузі осілості й усередині Росії. Звісно, саме цим євреям випаде найважливіша роль у прийдешніх десятиліттях. Їхній світ досі був релігійним світом — зачарованим світом, попри всі біди, — тому бунт і сепарація набували для них значно драматичнішої подоби.

Одне з великих непорозумінь в історії сіонізму, як видно постфактум, — неусвідомлення величезної напруги між сіоністськими мислителями й іншими радикалами родом з Російської імперії — і тими, хто походили з Центральної чи Західної Європи. Ця напруга виходить за межі питання, яку саме країну вони взялися винайти; вона позначає зовсім різні ставлення до критиків і опонентів.

У Російській імперії радикали, євреї вони чи ні, рідко бачили сенс у компромісі. З погляду ранніх російських (або польських) сіоністів, які варилися в безкомпромісному наративі трагічного минулого, Історія завжди й винятково була наративом конфлікту — і наративом, у якому переможцю дістається все. Центральноєвропейці, навпаки, могли бодай уявити ліберальне бачення Історії як історії прогресу, де кожне може знайти собі місце і де сам прогрес гарантує всім простір і автономію. Таку характерно віденську позицію метикуваті російські радикали на кшталт Володимира Жаботинського одразу відкинули як пустопорожні теревені. Той казав, що в Палестині євреям потрібен не прогрес, а держава. Коли ти будуєш державу, ти робиш революцію. А в революції бувають тільки переможці й переможені. Цього разу ми, євреї, станемо переможцями.

Хоч я рано захопився більш поміркованим і соціалістичним варіантом сіонізму, з часом оцінив суворість і розважливий реалізм критики Жаботинського. У кожному разі саме російська традиція — у випадку ревізіоністського сіонізму Жаботинського це традиція реакційної революції — взяла гору. Нині в Ізраїлі урядують і домінують нащадки сіоністів-ревізіоністів Жаботинського, а не послідовники доволі неоковирної суміші лівого російського утопізму з центральноєвропейським лібералізмом, яка задавала курс у перші три десятиліття існування держави.

З певних викривальних перспектив сучасний Ізраїль подібний на малі націоналістичні держави, що постали у Східній Європі після падіння Російської імперії. Якби Ізраїль — як Румунія, Польща або Чехословаччина — був заснований 1918-го, а не 1948 року, він наслідував би дрібні, вразливі, ображені, іредентистські, боязкі, етнічно виключні держави, яким поклала початок Перша світова війна. Проте Ізраїль з’явився вже після Другої світової. Тому він вирізняється дещо параноїдальною національно-політичною культурою, у нього розвинулася нездорова залежність від Голокосту — як морального опертя, улюбленої зброї супроти всякої критики.

Гаразд: за твоєю християнською версією єврейської історії, євреї — подібно до Христа — можуть по-справжньому перемогти, тільки коли (а радше після того, як) програють. Якщо схоже, що вони перемагають, досягають своїх цілей (чужим коштом), це проблема. Але з цим майже витонченим європейським привласненням чужої історії для зовсім інших потреб виникають складнощі. І перша складність, як ти слушно зауважив, — те, що Ізраїль існує.

Це майже так, якби — дозволь тебе зачепити — Ісус Христос перевтілився в доволі корисливу, але поза тим обдаровану версію себе колишнього: усівся в єрусалимській кав’ярні, говорить здебільшого те саме, що завжди казав, і вселяє у своїх давніх гонителів почуття провини за те, що його розіп’яли, — а вони все одно глибоко ображені на нього за ці нагадування. Подумай, що це означало б. Імовірність, що за короткий період, якесь одне-два покоління, незручні спогади про Ісусові страждання цілком затьмарило б роздратування тим, як він безкінечно на ці страждання покликається.

У результаті вийшла б така історія. Євреї — як Ісус — стали мученицьким свідченням нашої власної недосконалості. Але в них ми бачимо тільки їхню недосконалість: як нав’язливо й наполегливо вони користають із наших вад. Думаю, ми вже сьогодні бачимо появу цього сентименту. У подальші роки Ізраїль знецінить, скомпрометує і врешті знищить значення та потенціал Голокосту, зведе його до того, чим уже зараз його багато хто вважає: виправданням Ізраїлю за свою погану поведінку.

Раніше такі погляди висловлювали безумці й фашисти-маргінали. Але тепер вони стали загальником контркультурного інтелектуального мейнстриму. Поїдь до Туреччини, наприклад, чи до Амстердама, навіть до Лондона (хоча поки ще не до Америки): в кожній серйозній розмові про Середній Схід або Ізраїль хтось запитає — цілком серйозно: чи не час розмежувати Ізраїль і Голокост, адже другий не може слугувати козирем для держави-ізгоя.

Нехай, як тоді розсудити ці дві позиції? Це можливо, але якщо не обмежуватись абстракціями. Тут ідеться не про етичне, а про історичне тлумачення. Якщо Мюнхен не є доречною аналогією — а я вважаю, що не є, — то це тому, що існує забагато локальних обставин і змінних, аби можна було чітко зіставити минуле і сьогодення. Та коли я хочу довести таку позицію, треба починати саме з цих обставин і змінних. Словом, починати з фактів. Просто це не та позиція, яку вдасться довести через зіставлення спірних етичних історій.

Від часів Бен-Ґуріона Ізраїль цілком відкрито заявляв, що йому, а з ним і всьому світовому єврейству, досі загрожує повторення Голокосту. Іронія в тому, що сам Ізраїль є дуже серйозним свідченням протилежного. Та якщо ми погоджуємося — безперечно, мали б погодитися, — що ні євреям, ні Ізраїлю не загрожує невідворотне знищення, то мусимо визнати, що маємо діло з політичною експлуатацією провини і незнання. Ізраїль як держава — я вважаю, безвідповідально — експлуатує страхи своїх громадян. А водночас експлуатує страхи, пам’ять і відповідальність інших держав. Але так він ризикує з часом вичерпати моральний капітал, який насамперед і уможливлював таку експлуатацію.

Наскільки я знаю, ніхто з ізраїльської владної верхівки — і напевно ніхто з-поміж військової чи політичної еліти — ніколи приватно не виказував сумнівів у подальшому існуванні Ізраїлю: після 1967 року точно ні, та й до того зовсім рідко. Страх, ніби Ізраїль можуть «знищити», «стерти з лиця землі», «загнати в море» чи заподіяти йому ще щось, подібне на повторення минулого, — насправді не страх. Це політично зумовлена риторична стратегія. Можливо, цілком резонна: невеликій державі в неспокійному регіоні може бути вигідно за кожної нагоди заявляти про свою вразливість, безпорадність і потребу в міжнародному співчутті й підтримці. Але це не пояснює, чому неізраїльтяни на це купуються. Стисла відповідь очевидна: це дуже мало пов’язано з реаліями сучасного Середнього Сходу і всіляко пов’язано з Голокостом.

У нас була примовка, що сіоніст — це єврей, який платить іншому євреєві, щоб той жив в Ізраїлі. В Америці повно сіоністів. В американських євреїв дуже незвичайна проблема ідентичності: це помітна, загальновизнана, значуща і впливова «етнічна» меншина в країні, де етнічні меншини посідають особливе й зазвичай схвалюване місце в національній мозаїці. Але тільки євреї — етнічна меншина, яка не зовсім може так себе описати. Ми говоримо про італоамериканців, латиноамериканських американців, корінних американців і так далі. Ці терміни описують людей із явно позитивними конотаціями.

Та якби хтось заговорив про «єврейсько-американських» громадян, його негайно запідозрили б в упередженості; звісно, самі американські євреї не вживали б такого терміна. А однаково вони — євреї й американці. Чим же вони вирізняються? Певна річ, не віросповіданням, від якого більшість давно відійшла. За винятком непоказової меншості, американські євреї не знайомі з традиційними культурними практиками єврейства. Вони не мають особливої приватної чи успадкованої мови: більшість американських євреїв узагалі не знає їдишу й івриту. На відміну від польських чи ірландських американців, вони не плекають зворушливих спогадів про «стару батьківщину». Що ж їх об’єднує? Якщо спростити, то відповідь: Аушвіц та Ізраїль.

Аушвіц символізує минуле: пам’ять про страждання інших євреїв в інших місцях, в інший час. Ізраїль представляє сьогодення: єврейське досягнення у формі агресивної, самовпевненої військової держави — анти-Аушвіц. Євреї Америки можуть отримати ідентичність і встановити позитивну асоціацію з єврейською державою, при цьому не мусячи туди переїжджати, сплачувати податки чи ще якось змінювати підданство.

Мені здається, є щось патологічне в такому перенесенні сучасного самобачення на людей, які зовсім на тебе не схожі, людей з інших часів і місць. Навряд чи це здоровий шлях для американських євреїв — радо ототожнюватися з єврейськими жертвами минулого, аж до цілком поширеного переконання, що найкраща підстава допомагати Ізраїлю — імовірність скорого повторення Голокосту. Чи справді єврейськість вимагає, щоб ти звідусіль очікував ще одного 1938 року? Якщо так, мабуть, є сенс безумовно підтримувати державу, яка й сама заявляє про подібні очікування. Але це не схоже на нормальне життя.

Ну, якщо це правда — а доведеться повірити тобі на слово, — то дуже цікаво.

Можливо. Але додай до цієї картини ще надзвичайний успіх антирасистського законодавства, політики мультикультуралізму й політкоректності останніх сорока років. По-різному до американців доносили, що не варто — не можна — зациклюватися на тому, чи хтось темношкірий, єврей або хтось там іще. З часом, через закон і практику, це переросло в системну безпристрасність. Якщо людям достатньо часто казати, що визначати інших за кольором, вірою чи культурою — погано, і якщо з іншого боку не тиснуть расистські партії, інституціалізовані упередження, масовий страх або ще якісь форми демагогічної мобілізації — урешті коректна поведінка стає звичкою.

Ніколи й ніде у світі не було такого законодавчого чи культурного тиску на користь асиміляції та етнічної неупередженості. За винятком Франції: а там, як тобі відомо, для цього були зовсім інші мотивації й обставини. Та, незважаючи на це, деякі результати порівнянні з американськими. Якщо не брати до уваги, що деякі видатні особи бувають носіями очевидно (іноземних) єврейських прізвищ на зразок Фінкелькрот, французьким глядачам, слухачам і читачам цілком властиво не знати, що інтелектуал чи публічний мовець — єврей, і бути байдужими до такої інформації.

Ось, мабуть, найвиразніший сучасний приклад: я ніколи не чув, щоб опоненти Бернара-Анрі Леві — якого бодай через прізвище важко прийняти не за єврея — згадували про його єврейськість. Схоже, є розуміння: якщо публічна особа у Франції має певні риси чи вади, їх можна назвати, схвально чи ні, але не вдаючись до етнічного таврування. Однак, зауваж, до 1945 року було далеко не так.

Як на мене, цікаве питання випливає з твого твердження, що євреї в Америці мають суто суб’єктивне відчуття своєї особливої ідентичності, а зовнішні спостерігачі його не поділяють. Якщо правда, що тільки євреї можуть ідентифікувати одні одних, то Сполучені Штати мали би бути втіленим викликом самим засадам сіонізму. Зрештою, якщо можна приїхати до країни, де — колись — люди не усвідомлюватимуть, що ти єврей, коли ти сам їм про це не повідомиш, то ми реалізували одне з найбільших прагнень асиміляціоністів. У такому разі навіщо нам Ізраїль?

Отже, цікавий парадокс: в одній із небагатьох країн, де асиміляція по-справжньому відбулася, ми зустрічаємо євреїв, рідкісно одержимих тими обставинами, за яких асиміляція або провалилася, або від неї рішуче відмовилися, — масовим знищенням і єврейською державою. Чому не де-небудь, а саме в Америці євреїв так непокоять ці питання?

Мушу тобі нагадати, що в моїх учителів-сіоністів є відповідь на такі парадокси: навіть якщо неєвреї любитимуть тебе і ставитимуться як до свого, ти не любитимеш себе. Навіть так: саме через це ти любитимеш себе ще менше. І шукатимеш інших способів утвердити свою єврейську окремішність. Але асиміляція має свою ціну: єврейськість, яку ти утверджуватимеш, буде спотвореною і нездоровою.

Інколи мені здається, що в цьому сіоністи мають рацію.

Це правда. Тому що більшість американських євреїв може відстежити історію своїх предків до прибуття в цю країну, що відбулося задовго до Голокосту й заснування держави Ізраїль.

Це я розумію. І погоджуюся, що в багатьох аспектах історія американських євреїв — це історія запізнілої реакції, часто із затримкою в покоління чи й більше, на події в Європі або на Середньому Сході. Усвідомлення єврейської катастрофи та її наслідків — серед яких створення держави Ізраїль — відбулося суттєво пізніше від самої події. Покоління 1950-х років воліло б і далі відводити погляд — це я можу підтвердити з посиланням на інший, але порівнянний британський досвід. Тоді Ізраїль був таким собі далеким родичем: наче людина, про яку приязно згадують і справно надсилають їй листівки на день народження, та якби вона приїхала в гості й надто затрималася, завдавала б незручності і, зрештою, дратувала би.

А головне, що дуже мало з-поміж моїх знайомих євреїв у ті роки хотіли поїхати й відвідати цього родича, а тим паче з ним жити. І якщо так було в Англії, що вже казати про США. Американці, у цьому сенсі подібно до ізраїльтян, цінували успіх, досягнення, кар’єрне зростання, індивідуалізм, подолання перешкод задля самореалізації та зневажливу байдужість до минулого. Тож із Голокостом усе було не так просто, надто зважаючи на поширений погляд, мовляв, євреї пішли «немов ягнята на заріз».

Гляньмо ще глибше. Думаю, Голокост було важко узгодити з почуттями американських євреїв — а тим паче із суспільним життям Америки загалом, — допоки сам національний наратив не навчився давати простір історіям страждання і жертовності, навіть ідеалізувати їх. Англійці завжди давали собі раду з дюнкерками — принизливими поразками, переспіваними як героїчні успіхи. Але американці зовсім донедавна були історично нетерпимими до поразок, воліли або заперечувати їх, або шукати в них позитивний моральний вимір.

Тому тривалий період американські євреї за звичкою надавали перевагу давнішому наративові: історії втечі — без жалю — зі старої батьківщини і прибуття до нового краю, де колишні ідентичності небагато важать. Ірвінґ Берлін був російським євреєм. Але, замість думати, говорити чи писати про свою російську єврейськість, він неперевершено писав американські мелодії з чіпкими й життєрадісними куплетами, таке музичне самопрославляння: йому це вдавалося значно краще, ніж більшості уродженців Америки. Берліна боготворили. Але хто в ті роки прославляв Ісаака Башевіса Зінґера? Згодом усе це зміниться, але, гадаю, не раніше 1980-х.

Міжнародне сприйняття Ізраїлю — окрема історія. Коли держава народжувалася, повитухою був Сталін. Зліва, хай то для комуністів чи некомуністів, виглядало, що держава східноєвропейських євреїв із соціалістичним тлом напевно має бути солідарним партнером, із міркувань ідеологічних і генеалогічних. Але Сталін скоро — власне, швидше за більшість — зрозумів, що закономірна траєкторія Ізраїлю приведе його до союзу з покровителями на Заході, особливо з огляду на те, як зростала важливість Середнього Сходу і Середземноморського регіону для західної безпеки й західних економічних інтересів. До решти лівих це розуміння приходило довше: у 1950-х і навіть у 1960-х Ізраїль усе ще асоціювався з мейнстримом політичної та інтелектуальної лівиці, яка ним захоплювалася. У перші три десятиліття в країні справді урядувала політична еліта, куди входили всуціль самопроголошені соціал-демократи того чи іншого штибу.

Міжнародна лівиця відвернулася від Ізраїлю не так під час Шестиденної війни 1967 року, як у період між нею та Війною Судного дня 1973-го. Гадаю, річ була радше в тому, як Ізраїль поводився з арабами, а не в його внутрішній політиці, яка тоді майже не змінилася.

Що далі від берегів США, то виразніше поведінка Ізраїлю схожа на звичайну політичну експлуатацію наративу жертви. Звісно, урешті віддаляєшся аж до країн і континентів — Східної Азії, Африки, — де сам Голокост є невідомою абстракцією. Звідти люди бачать лише чудернацьке видовище, як мала й незначна країна в небезпечному регіоні обертає найсильнішу країну світу собі на користь, але на шкоду інтересам своєї захисниці.

Отже, ця своєрідна ситуація має три виміри. Є некритична американська підтримка за посередництва спрощено-універсалізованого значення європейського геноциду. Далі — європейська реакція: стривайте, ми охоче визнаємо, що Голокост був усім тим, що ви кажете, однак не треба це самовільно присвоювати. А є решта світу, яка питає: що це за західна історія, яку ви нам накидаєте з гротескно викривленими геополітичними наслідками?

Погляньмо ширше. Ти кажеш, що в Америці ситуація інша через дивну та глибоку релігійність довколишнього неєврейського світу. Ще Америка відрізняється затятим, агресивним громадянським егалітаризмом — його нав’язує конституція, його постійно втовкмачують населенню як саму суть буття американцем. Як ти зауважив, я виріс у країні, де християнство в його доволі розмитій англіканській формі супроводжувало життя за замовчуванням, аж до офіційних державних структур — власне, передусім на рівні цих структур. Я значно краще обізнаний із Новим Завітом, псалмами, гімнами, катехизмами й ритуалами християнської церкви, ніж будь-хто з моїх знайомих американських євреїв, за винятком хіба що тих, котрі вивчали це професійно. На відміну від американців, я не схильний бездумно наполягати на розділенні між релігією і громадянською чи національною ідентичністю. Тож Америка й тут інакша: вона відрізняється в обох крайнощах. Як гадаєш?

В Англії мого дитинства релігійність іще була чимось універсальним — на мінімальному, але і найлегше засвоюваному текстовому чи символічному рівнях. Я не знаю англійських євреїв, для яких було б відчутною проблемою сісти в поїзд, заїхати кудись у Лінкольншир, вийти на Лінкольн-Стейшн і зайти в Лінкольнський собор чи навіть місцеву парафіяльну церкву. Найімовірніше, для них це був би цілком комфортний, навіть знайомий досвід, особливо якщо вони народилися до 1960 року. Зате припускаю, що якби хтось із Верхнього Вест-Сайду принагідно опинився у баптистській церкві десь на північному заході Техасу, йому могло би бути некомфортно з низки причин.

У коментарях для «The New Republic» щодо мого сумнозвісного есею в «The New York Review of Books» Леон Візельтір добре зауважив, що я, вочевидь, єврей, який забагато часу провів на прошених вечерях у Нью-Йорку, наслухався, як там критикують Ізраїль, і тепер соромлюся бути з ним пов’язаним, намагаюся відмежуватись. Як на мене, цікавий випадок хибного прочитання: я завжди ненавидів прошені вечері та багато віддав би, щоб їх уникнути! Досі ненавиджу, хоча, звісно, тепер не мушу вигадувати причини, щоб відмовитись.

Ба більше, мене як єврея ніколи не зачіпала критика на адресу Ізраїлю: з одного боку, я не ототожнюю себе з країною, з іншого — не почуваюся збентежено чи невпевнено через свою єврейськість. Тож це був дивний спосіб витіснити мене зі спільноти правовірних американських євреїв, до якої я все одно ніколи не належав. Доречніше було б закинути, що поведінка Ізраїлю непокоїть мене, тому що я єврей. Однак, як ти вже показав, я не надто пручаюся, коли мене вилучають зі спільнот: можливо, мені це навіть подобається. Вилучення дає змогу знову відчути себе чужинцем, а для мене така позиція завжди була безпечною і навіть комфортною.

Не такий страшний ризик. Припустімо, мене вигнали б не зі спільноти, до якої я, як той Ґраучо Маркс, ніколи особливо не прагнув долучитися, а з того місця й товариства, що було б джерелом мого доходу і професійної репутації. Зовсім інша історія. Тому мені справді ніяково, коли хтось каже: ах, ви такий герой, бо висловлюєте непопулярну позицію.

Звісно, ніхто не проти, щоб ним захоплювалися чи поважали за те, що він добре пише або каже щось правдиве й цікаве. Але будьмо щирі: щоб опублікувати контроверсійну статтю про Ізраїль у «The New York Review of Books», маючи професорське місце у великому університеті, великої відваги не треба. Якщо взагалі були якісь ризики, то зовсім локальні — мабуть, я втратив кількох нью-йоркських приятелів; і геть випадкові — скажімо, я закрив собі шлях до публікацій в одному-двох часописах.

Тож я напевно не вважаю себе відважним. Я вважаю себе — якщо пробачити собі маленьку нескромність — просто дещо чеснішим і відвертішим за деяких знайомих мені людей.