Роздуми про двадцяте століття

5. Париж, штат Каліфорнія: французький інтелектуал

У Кембриджі, а потім у Парижі, соціалізм був не лише моєю політичною метою, а й сферою моїх наукових досліджень. У певних аспектах це лишалося актуальним аж до ранньої зрілості. Коли я вперше поїхав студентом до Кембриджа 1966-го, саме виповнилося тридцять років Народному фронту — французькій лівій коаліції, яка свого часу ненадовго здобула у Франції владу; прем’єр-міністром тоді став соціаліст Леон Блюм. До річниці з’явилося безліч книжок, що описували й оцінювали поразку Народного фронту. Часто до цієї теми зверталися з явною метою вивести уроки, які забезпечать успіх наступної спроби: багатьом революційний союз лівих партій досі здавався можливим і бажаним.

Мене самого ці дискусії цікавили передусім не в тій частині, що стосувалася нагальних політичних питань. З огляду на своє особливе виховання я від початку вважав революційний комунізм катастрофою, тому не бачив особливого сенсу переоцінювати його тодішні перспективи. З іншого боку, я подався до Кембриджа у розпал правління цинічного, виснаженого, запопадливого й дедалі менш успішного лейбористського уряду Гарольда Вілсона. Від цієї компанії не було чого сподіватися. Тож зацікавлення перспективами соціальної демократії повело мене за кордон, до Парижа: можна сказати, політика привела мене до вивчення французької ситуації, а не навпаки.

Хоча з нинішньої перспективи це може здатися дивним, зважаючи на мої політичні погляди й бурхливі події у Франції, Париж був потрібен, щоб я став істинним студентом-істориком. Я отримав щорічну кембриджську стипендію на післядипломні студії в École Normale Supérieure: ідеальний спостережний пункт для вивчення французького інтелектуального та політичного життя. Влаштувавшись там 1970 року, я став справжнім студентом — не до порівняння з Кембриджем — і суттєво просунувся в написанні докторської про французький соціалізм 1920-х років.

Я почав шукати академічного наставництва. У Кембриджі мене не зовсім навчали: ми там просто читали й обговорювали книжки. Викладацький склад був доволі розмаїтим: старомодні ліберальні англійські історики-емпіристи, методологічно чутливі фахівці з інтелектуальної історії, а до того ще кілька економічних істориків старої міжвоєнної лівої школи. У Кембриджі керівники моїх докторських студій не лише не вводили мене в історичну методологію, а й постійно зникали, полишаючи пливти за течією. Мені призначили керівником Девіда Томсона[27], який помер невдовзі після нашої першої зустрічі. Другий керівник, немолодий історик Третьої французької республіки Джон Патрік Тюер Бері[28], був дуже милим і частував добірним хересом, але майже не знався на моїй темі. За період моєї роботи над дослідженням ми зустрілися заледве тричі. Тож перший рік докторських студій у Кембриджі, 1969/70, я був полишений сам на себе.

Мені довелося не лише самостійно придумати тему дисертації, а й з нуля винайти problématique, сформулювати слушні питання і випрацювати критерії, за якими на них відповідатиму. Чому соціалізм не зумів виконати власних обіцянок? Чому соціалізм у Франції не спромігся на досягнення рівня північноєвропейської соціал-демократії? Чому у Франції 1919 року не відбулося повстання чи революції, попри відповідні очікування і радикальні перевороти деінде? Чому в ті роки перебрати на себе мантію Французької революції краще вдалося радянському комунізмові, а не місцевому соціалізмові республіканської Франції? Далеко були ще неозвучені питання про тріумф крайньої правиці в 1930-х. Чи зміцнення фашизму і націонал-соціалізму слід трактувати просто як поразку лівих? Отак я уявляв ці проблеми, і вже значно пізніше бліді питання налилися кров’ю.

Я читав усе, до чого міг дотягнутися. У межах своїх можливостей визначився з тематичними джерелами, з’ясував, де їх знайти, а тоді заходився читати. Єдине, що я міг із користю зробити в Англії, до переїзду в Париж і без доступу до французьких архівів, — це перечитати французьку пресу періоду після Першої світової. Тож під час весняного триместру 1970 року я поїхав до Лондона, поселився в матері Джекі Філліпс і взявся за вивчення французької колекції у газетному зібранні Британського музею в Коліндейлі, поступово дочитавшись до тіснішого знайомства з Францією 1920-х. Цілком природно та гостина ще більше зблизила мене з родиною Філліпсів, і наступного року ми з Джекі побралися. У нас було велике й доволі традиційне єврейське весілля під хупою — звісно, з розбиванням склянки.

Із початком стипендії в École Normale я став на шлях до ще одних заручин: із Францією, французькою історією та французькими інтелектуалами. У Кембриджі я підготувався, тож тепер чітко знав, із ким треба говорити в Парижі, сам налагодив контакти і значною мірою сам вів свою роботу (хоча формально мені призначили французького наукового керівника, професора Репе Ремона[29], ми один одному не сподобалися і за взаємною згодою зустрілись один-єдиний раз).

Раптом я опинився в епіцентрі інтелектуальної еліти республіканської Франції, минулої та сучасної. Я чудово усвідомлював, що вчуся в тій самій будівлі, де наприкінці XIX століття вчилися Еміль Дюркгайм і Леон Блюм, чи тридцять років по тому — Жан-Поль Сартр і Реймон Арон. Блаженне задоволення — бути оточеним розумними однодумцями у студентському містечку в П’ятому окрузі: не лише з комфортним побутом, а й із надзвичайно дружньою бібліотекою, в якій можна було брати книжки додому (доволі нечувано для Парижа — і тоді, і згодом).

Добре це чи зле, я почав мислити й говорити як normalien. Почасти йшлося про форму: я переймав позиції та стиль — у науковому контексті й загалом. Але також то був процес несвідомої адаптації. У виші було повно до абсурду перевчених молодих французів із роздутою самооцінкою і запалими грудьми: багато з них стали видатними професорами і старшими дипломатами по цілому світу. В тій насиченій тепличній атмосфері, геть відмінній від Кембриджа, я засвоїв спосіб мислення і логічних викладів, що залишився зі мною. Мої колеги й сучасники незрівнянно відстоювали свої думки, твердо і посутньо, хоча іноді неохоче сприймали докази та приклади, які можна почерпнути з життєвого досвіду. Я перейняв чесноти цього стилю — але його вади, без сумніву, теж.

Нині я розумію, що своїм входженням у французьке інтелектуальне життя завдячую Анні Кріґель, великій історикині французького комунізму. У Парижі я налагодив із нею контакт бодай тому, що Анні написала головну книгу з моєї теми, двотомний magnum opus «Витоки французького комунізму». Її переконання, що комунізм слід розглядати історично — як рух, а не абстракцію, — надзвичайно на мене вплинуло. До того ж вона виявилася винятково харизматичною особою. Анні також була вражена зустріччю із англійцем, який пристойно володів французькою і цікавився соціалізмом, а не модним тоді комунізмом.

У ті роки соціалізм як історична тема здавався мертвим. Соціалістична партія Франції не вразила здобутками в парламентських виборах 1968 року, а потім, 1971-го, розпалася невдовзі після президентських виборів, де показала слабкий результат. Звісно, із часом її відновив опортуніст Франсуа Міттеран — але як порожню електоральну машину, з новою назвою і позбавлену колишнього духу. На початку 1970-х єдиною лівою партією з далекими перспективами здавалася комуністична. У президентських виборах 1969 року вони набрали аж 21% голосів, залишивши решту лівиці далеко позаду.

Тож виглядало, що комунізм посідав центральне місце в минулому, сьогоденні та майбутньому французької лівиці. У Франції, як і в Італії, а тим паче у східніших краях, він міг подавати себе переможцем історії, що й робив: здавалося, соціалізм програв скрізь, крім далекої європейської Півночі. Але переможці мене не цікавили. Анні це розуміла і вважала похвальним для серйозного історика. Отже, завдяки їй та її друзям — особливо славетному Реймонові Арону — я знайшов свій шлях до історії Франції.

Анні Кріґель була непростою, незламною жінкою. Оманливо мініатюрна — півтора метра в капелюсі, — у шістнадцять Анні долучилася до Французького опору (сучасник Моріс Аґульйон, згодом автор «Республіки в селі», згадував, як ще довго після звільнення Франції у неї в гуртожитку висів на стіні пістолет-кулемет). На початку 1950-х Анні стала сталіністкою-доктринеркою, секретаркою-організаторкою і фактичною політичною комісаркою студентського комуністичного руху в Парижі. Як багато хто з її покоління, вона відійшла від юнацького політичного запалу через Угорську революцію 1956 року та радянське її придушення. Відтак вона стала визнаною експерткою з предмета своєї ж колишньої діяльності.

На момент нашої зустрічі Анні відчувала таку ж некритичну відданість і запал, як колись до СРСР, до Ізраїлю та сіонізму. Цікаво вийшло — чи не так і цікаво, — що мене дуже притягувала жінка, чиє комуністичне минуле й сіоністське теперішнє були мені майже однаково неприємними. А однак на початку 1970-х Анні Кріґель справила на мене чималий інтелектуальний вплив (ще однією такою людиною був Джордж Ліхтгайм). Про Анні виразно свідчить той факт, що, хоч я опонував її висновкам у своїй докторській дисертації, вона радо погодилася написати передмову до неї: так у Франції вийшла моя перша книжка, «Реконструкція Соціалістичної партії, 1920–1926».

У цій праці я і справді цитував Анні тільки для того, щоб їй заперечувати; загалом я всіляко уникав обговорення вторинних джерел зі своєї теми. Я твердо постановив не писати чергової історичної монографії в англійському чи американському стилі, де традиційно розглядають усі наявні інтерпретації, а тоді обережно додають власні невеличкі корективи. Натомість я хотів побачити, чого можу досягти самостійно.

Якщо для молодого науковця, якому ще немає тридцяти, це звучить дещо зарозуміло, мушу сказати на своє виправдання, що про чималу частину вторинної літератури я просто не знав, ба більше — мене ніколи не вчили з нею працювати. В історіографічних питаннях я переважно розбирався сам. Попри кембриджський диплом історика, я був трохи — чи й занадто — самоуком. На той час я цього не розумів, однак тим самим долучився до давньої та славної традиції істориків, які значною — дуже значною — частиною своєї освіти завдячували власному безсистемному читанню.

У ті паризькі роки я також познайомився із Борисом Суваріним, одним із засновників французького комунізму, хоча відомим насамперед, мабуть, як автор першої (і досі однієї з найкращих) праць про Сталіна і сталінізм. Саме Суварін прояснив чи підтвердив для мене те, що я намагався передати в кількох своїх книжках: глибину марксистської віри, на якій трималася політика старої європейської лівиці — незалежно від місця у спектрі радикальної політики. Суварін розповів мені кумедну історію, яка добре ілюструє цей зв’язок.

Шарль Раппопорт належав до того ж покоління комуністів-першопрохідців. Колись, на початку 1920-х, вони із Суваріним обговорювали Жана Лонґе, одного з очільників Соціалістичної партії Франції в період Першої світової війни. Лонґе був природженим угодовцем, завжди шукав серединний шлях між Леніним і мейн-стримним європейським соціалізмом: за ці маневри його дуже недолюблювали радикальні колеги. До того ж, він був онуком Маркса. Отже, Раппопорт повертається до Суваріна й каже: «Розумієш, з Лонґе річ у тому, що il voulait contenter tout le monde et son grand-pére», — тобто «він хоче вдовольнити всіх і свого дідуся». Дотепна алюзія на «Il voulait contenter tout le monde et son père», ключову фразу однієї з найвідоміших байок Лафонтена «Мельник, його син і віслюк». То була надзвичайно влучна характеристика Лонґе і таких як він — людей, які щосили намагаються узгодити відданість марксизмові зі своїм становищем у кожен конкретний момент. Але вся ця оповідка з усіма відсиланнями виявляє ще дещо суттєве про лівих інтелектуалів: спільний контекст, зумовлений не лише спільною політичною метою, а й великою начитаністю.

У дисертації я вирішив зосередитися на 1921–1926 роках, тому дистанціювався від 1930-х і проблеми Народного фронту. А втім, мене вже тоді вабила трагічна постать Леона Блюма, який стояв у центрі Соціалістичної партії в «моїх» 1920-х і який, як відомо, стане прем’єр-міністром Франції в наступному десятилітті. Свого часу мені не спало б на думку писати про історію в біографічному річищі. Однак уже тоді у своїй інтерпретації я не міг обійтися без постаті Блюма, який утілював щось більше за політичний соціалізм: послідовну спробу застосувати ідеали XIX століття у масовій політиці XX століття.

Хоч я не любив і не люблю брати інтерв’ю, я проінтерв’ював сина і невістку Леона Блюма — Робера і Рене-Робер. Я намагався, хоч як незграбно, проникнути у внутрішній світ покоління європейських інтелектуалів, народжених у 1870–1910 роках. Сам Блюм народився 1872 року, невдовзі після Рози Люксембурґ, за три роки до Луїджі Ейнауді, за сім — до Вільяма Беверіджа, за десять — до Клемента Еттлі та Джона Мейнарда Кейнса. З усіма цими іменами Блюма єднає характерна для кінця XIX століття суміш культурної самовпевненості й обов’язку покращувати життя суспільства.

Вивчаючи період до 1939 року, проте обмеживши зацікавлення до лівих наступників ліберальної Європи, я, безперечно, оминав низку засадничих питань про політичне й передусім інтелектуальне життя тих десятиліть. Міжвоєнна ліва і центристська думка зовсім не розглядала можливості зла як стримувального, а тим паче провідного елементу публічної політики. Умисні політичні злочини штибу нацистських були просто незбагненними для більшості тогочасних спостерігачів і критиків, правих чи лівих.

Це можна проілюструвати тим фактом, що більшість західних коментаторів не зрозуміла сталінських голодів і терору 1930-х років. Звісно, чимало прогресивних ілюзій попередніх десятиліть поховала Перша світова війна — однак ще не замінила їх неможливістю поезії як такої.[30] Для декого 1930-ті і справді аж ніяк не були «ницим, безчесним десятиліттям» Одена.

Оксфордський історик Річард Кобб, який народився 1917 року, згадував Париж за Народного фронту як щасливе місце, сповнене надії та оптимізму. Для Кобба й багатьох інших 1930-ті були добою потужної енергії, що лиш чекала на мобілізацію. Відчуття приреченості чи кінця епохи охоплювало далеко не всіх. Сам Народний фронт (у Франції, як і в Іспанії) був знаковою коаліцією соціалістів, комуністів і радикалів. Його реформи у Франції, зокрема впровадження оплачуваних відпусток, скорочення робочого тижня, визнання прав профспілок тощо, неабияк перевершували очікування Блюмових союзників. Передусім комуністи, яких Москва проінструктувала підтримувати лівий буржуазний уряд Франції перед зростанням загрози від нацистської Німеччини, не були зацікавлені в залякуванні середнього класу, а тим паче в розпаленні революції.

Проте у правих і справді виникало враження ніби це революція. Блискучий реакційний критик Робер Бразільяк у матеріалі для «Je suis partout» переконував, що відбувається повторення Французької революції. Однак, на його думку, ця революція перевершить своїх попередниць, французьку й російську, адже може досягнути успіху, навіть не ламаючи власних принципів. Ще гірше: її очолював єврейський інтелектуал Леон Блюм.

У Блюмі як євреєві мене цікавило саме це: ненависть, яку він пробуджував. Нині важко навіть уявити масштаб відвертої, безсоромної упередженості та неприязні, на які в ті роки наражалися такі люди, як Блюм, лише й передусім через своє єврейське походження. З іншого боку, сам Блюм часто не відчував рівня та наслідків публічного антисемітизму і відповідних закидів на свою адресу. Звісно, ідентичність самого Блюма була дещо амбівалентною: гордий рафінований француз, він водночас був не менш гордим і відвертим євреєм. Пізніше він поєднував великі симпатії до новоствореної єврейської держави на Середньому Сході з майже цілковитою байдужістю до самого сіоністського послання. Певно, ці начебто суперечливі ідентичності й переконання не надто відрізнялися від моїх власних у різні періоди життя: можливо, це пояснює моє тривале зацікавлення Блюмом.

А все-таки я тримав єврейські питання чимдалі від своїх академічних зацікавлень. Попри власний недавній і пристрасний зв’язок з Ізраїлем, тоді, на початку 1970-х, я не подумав би зробити Блюмову єврейськість предметом досліджень. Єврейський політичний активізм поглинув усю мою підліткову увагу. Та, полишивши його, у професійному житті я ніби вже й не бачив єврейського питання, а тим паче не був у нього залучений. Тепер я розумію, що закінчив своє «єврейське десятиліття» і готувався зустріти його французького наступника.

Протягом 1970-х мене захоплювали інституції, політичні партії та соціальні теорії. Усе це я розглядав, хоч прямо й не казав цього, переважно як продукт соціальних обставин. У Кембриджі тих років Квентін Скіннер і Джон Данн[31], кожен по-своєму, викладали історію ідей, особливо враховуючи культурні, епістемологічні й текстові контексти інтелектуального виробництва. Саме їм я повністю завдячую серйозним ставленням до аналізування ідей, які виникли й розвинулися в інший час і в іншому місці. Але контекст для мене залишався соціальним або принаймні високополітичним, а не релігійним, культурним чи герменевтичним.

У Парижі я робив те, що має робити науковець: написав дисертацію, знайшов для неї видавця і вишукав нові ділянки для досліджень. Але в інших аспектах я не зовсім розумів, що роблю і куди прямую. Я не мав чіткого усвідомлення, як стати академічним істориком і що це мало б означати, хоча майже ні до чого іншого не надавався. Урешті-решт мені вдалося узгодити різні свої інтереси і схильності з академічною кар’єрою, але тільки завдяки удачі та щедрій допомозі інших.

Закінчуючи докторантуру, попервах я не міг знайти стипендії чи академічної посади, тому змирився з перспективою викладати в престижній школі для хлопчиків у Південному Лондоні. Завдяки Джонові Данну, моєму другові і наставнику в Кінґс-коледжі, я відтягував згоду на ту шкільну вакансію так довго, аж мені запропонували дослідницьку стипендію в Кінґсі.

У Кембриджі мені вдалося зачепитися великою мірою завдяки Джорджу Ліхтгаймові, видатному історикові марксизму й соціалізму, доброчинцю, з яким я ніколи в житті не зустрічався. У 1968–1973 роках я прочитав усі його важливі праці й чимало почерпнув із його бачення: то була позиція співчутливого, але непохитно критичного спостерігача марксизму кінця XIX — початку XX століть. І Ліхтгайм, і Анні Кріґель, вочевидь, написали сильні листи на мою підтримку, обидвоє — після прочитання моєї дисертації. Саме їм я завдячую всім, і годі знайти ще двох людей, перед якими я охочіше був би в боргу.

Проте Ліхтгайм і Кріґель у своїх уподобаннях належали до меншості, обоє були аутсайдерами принаймні для англійського академічного світу. Річард Кобб, провідний англомовний історик Франції та впливовий дослідник у сфері моїх зацікавлень, ніколи не вважав мене серйозним істориком. Для Кобба я був непроханим гостем-міждисциплінарником, наділеним усіма найгіршими рисами французького інтелектуала: я був людиною, яка пише про політику під личиною історичної науки.

Через його вето я не отримав жодної іншої оксбриджської стипендії чи посади, на які подавався в ті роки. Я не знайшов британського видавця для своєї дисертації. Хоча завдяки цій праці я почав викладати в Кінґсі, її було опубліковано лише французькою: контракт на книжку мені запропонували в Presses de la Fondation Nationale des Sciences Politiques. Перш ніж узяти на себе клопіт із виданням першої книжки нікому не відомого англійця, вони напевно отримали винятково переконливу рекомендацію — імовірно, від Анні Кріґель.

Мабуть, той факт, що я більше не намагався знайти англомовного видавця, свідчить: я і справді був радше інтелектуалом, ніж науковцем, я був цілковито наївним у питаннях кар’єрних розрахунків і стратегічного планування. Я просто не здогадувався, що видавати першу книжку французькою мовою — не найрозумніше рішення, якщо я хочу досягти успіху як професійний історик в Америці чи Британії. Кобб не зовсім помилявся, з класифікацією таки не все було однозначно. Я ступив на кар’єрну стежку англійського історика, але вважав себе французьким інтелектуалом-інакодумцем — і поводився відповідно.

На початку 1970-х ще можна було викладати історію в Англії, будучи цілком ізольованим від північноамериканської академічної спільноти. Атлантичний океан у ті часи був значно ширшим. Однак через кілька років після початку роботи в Кінґсі завдяки випадку і коротенькій зустрічі я дістав можливість поїхати до Каліфорнії. Якось я повечеряв із Роєм Віллісом[32], колишнім студентом Кінґсу, який тоді викладав у Каліфорнійському університеті в Дейвісі та написав ранню історію об’єднання Європи «Франція, Німеччина і нова Європа». Через дев’ять місяців після тієї нетривалої зустрічі він зателефонував мені до Кембриджа і запитав, чи хотів би я на рік приїхати до Дейвіса.

Як то прийнято в американців, Вілліс озвучив річну зарплату. Я вагався: сума була настільки вищою за те, що мені платили в Кембриджі, що я засумнівався, чи правильно почув. А він, по-своєму зрозумівши моє вагання, підвищив пропозицію: то була моя перша й одна з найуспішніших спроб у мистецтві торгування. Ми з Джекі прилетіли до Бостона наступного літа і, недовго побувши в друга у Кембриджі, що у штаті Массачусетс, купили величезний старий «Б’юїк» і вирушили через усю країну.

Той рік у Дейвісі, 1975/76, став моєю першою зустріччю зі Сполученими Штатами. Чудовий досвід. Ніщо мене не обмежувало. Я вперше викладав загальні курси з історії Європи і зрозумів, що в Каліфорнії не вийшло б, як це робили майже всі в Кембриджі, читати лекції з аркуша. Натомість я навчився імпровізувати і став повноцінним університетським викладачем.

Мої американські студенти ставились до навчання зовсім по-іншому, ніж їхні британські колеги. У Каліфорнії я викладав молодим людям, які знали не так багато, але не соромилися цього визнати і прагнули вчитися. В Англії мало хто, кому більше шістнадцяти років, зізнається в незнанні — тим паче в Кембриджі. Тому у спілкуванні вони здаються впевненішими, але при цьому пересічний англійський студент чи студентка нерідко роками не читає базових текстів: ніхто ніколи не ставить під сумнів, що вони з ними ознайомлені.

Повернувшись до Англії наші з Джекі стосунки почали холонути, у грудні 1976-го ми роз’їхалися, а ще через два роки розлучилися. Причини розриву доволі зрозумілі. Каліфорнія розширила мої горизонти, і, хоча я відмовився від постійної посади в Дейвісі, повернення до Кембриджа посилило розчарування і зрештою невдоволення. Перед поїздкою до Штатів ми з Джекі жили в крихітній двокімнатній квартирі, аж ось очевидно настав час купити щось більше. Але операції з майном, як то буває, вимагають серйозних рішень. Доти, як бачу з нинішньої перспективи, я просто рухався колією, яку проклала для мене магістратура. Тепер же я не був настільки впевненим, що хочу саме такого життя. Я не міг до кінця змиритися, що це й усе: одна кар’єра, один університет, один дім, одна дружина.

Коли ми з Джекі розійшлись, я на якийсь час поїхав до Франції, щоб зібрати матеріали для своєї другої книжки «Соціалізм у Провансі». У першій половині 1977 року я чимало часу провів у Нижньому Провансі, у департаменті Вар, де були мої джерела. Кембриджський економіст, мій колега з Кінґсу Ніколас Калдор дозволив мені пожити в його домі в Ля-Ґард-Френе, невеликому містечку кілометрів за дванадцять на північ від Сен-Тропе. То був чудесний прованський таунхаус XVIII століття на вулиці порожніх будинків із зачиненими віконницями: з одного боку залитий сонцем, з іншого — тінь, трава й пагорби. Уперше з вісімнадцятирічного віку я знову щасливо парубкував. Жив сам, із чіткою метою і мінімумом речей, необхідних для роботи й життя: машина, валіза одягу, достатньо грошей і будинок, який був моїм до літа.

Життя в Ля-Ґард-Френе мало свій давній усталений лад. Поки наприкінці літа не з’являлися туристи, це все ще був типовий старий Прованс: кілька перестарків навіть досі говорили традиційним діалектом. Щоденний рух овець і вівчарів, одвічні моделі сільської економіки й вуличне життя села на пагорбах: майже як у XIX столітті. Моя тема — економічні й соціальні витоки сільського соціалізму — розгорталася просто довкола мене. Як не глянь, мені було комфортно.

Щоранку я вставав, вивалювався з дверей у древній «Сітроен DS 19» з відкидним дахом, який купив після повернення зі Штатів, заводив його, штовхаючи з пагорба (стартер був зношений), і — позаяк увесь шлях до узбережжя йшов униз — заряджав авто достатньо, щоб потім дістатися назад. Я паркувався в Сент-Максімі, купував багет, сир і фрукти, пляшку води, місцеві газети і три години проводив на пляжі, то плаваючи, то читаючи. Тоді знову в машину й нагору, душ, короткий сон, а відтак — довгі години праці над книжкою, до глибокої ночі.

Пообіддя я проводив у сільських бібліотеках, муніципальних архівах, архіві департаменту в поблизькому Драґіньяні та міському архіві прибережного Тулона. По тому, готуючи інші книжки, я вже ніколи не працював так інтенсивно і в такому єднанні з місцевістю. Той досвід підтвердив моє переконання, що історик ніколи не має братися за первинні дослідження, засновані на джерелах, якщо не може забезпечити собі близький і тривалий доступ до архівних матеріалів. Дистанційні дослідження із принагідними швидкими виїздами щонайменше розохочують, а зазвичай просто не сприяють виконанню свого завдання.

Ось я наближався до тридцяти і, на прикрість батькам, розлучався з першою дружиною. Звісно, то було не останнє моє розлучення, і моя сестра Дебора розлучиться двічі; зрештою навіть мої батьки розійшлися. Але те моє розлучення було першим у нашій сім’ї. Хоча згодом я дізнався, що розлучення та повторні шлюби, з різними перестановками і змішуваннями, не були рідкістю в історії моєї родини. Однак я і мої батьки достатньо асимілювалися в Англії 1950-х, щоб сприймати розірвання шлюбу як річ незвичну, якої слід уникати.

Попри мою нововиявлену неспроможність знайти підхожу дружину, батьки вважали, що життя в мене добре, хоч і не зовсім їм зрозуміле. Для них не було очевидним, що я «працюю» у звичному сенсі слова, особливо тому, що працедавці, схоже, не заперечували проти мого піврічного зникнення на півдні Франції. Моя мати, на яку (разом з усім її поколінням) дуже вплинуло безробіття 1930-х, боялася, що через тривалу відсутність університет позбавить мене роботи. З часом батьки почали розуміти, як влаштоване академічне життя, дослідження й посадові розклади, — хоча навряд чи хтось із них цілком усвідомлював, що саме я роблю, доки не вийшла (і стала успішною) книжка «По війні».

У 1977 році, розмірковуючи й пишучи про французьких селян і робітників у XIX столітті, я, мабуть, усе ще відстоював і навіть практикував своєрідний марксизм, хоча політично від нього дистанціювався, а його вплив на свою працю визнавав лише почасти. Моя перша книжка теж присвячена марксистам, але то не була соціальна історія в тогочасному розумінні, адже йшлося насамперед про політичні партії та діячів.

Я нічого не мав проти того, що вважав класичною соціальною історією. Навпаки: понад усе в ті роки мене мотивував приклад Моріса Аґульйона[33] і його «Республіка в селі». Аґульйон визначив і проілюстрував джерела політичного радикалізму, які сформувались у французькому селі в першій половині XIX століття, зокрема описав дуже поширені надії на такий собі сільський соціалізм, яким поклав край переворот Луї Наполеона Бонапарта 1851 року.

Підо впливом Аґульйона та інших істориків сільського Півдня я взявся писати власну низову соціальну історію — регіональну розвідку про Прованс кінця XIX століття, хоча в певному сенсі такі конкретні історичні теми не були моєю сильною стороною і суперечили моєму інтелектуальному чуттю. Я з головою занурився в ті варські архіви. Багато років до того мій кембриджський викладач Крістофер Морріс[34] повчав мене (не без пафосу), що історик мусить знати, скільки коштувала свиня на щорічному ярмарку. Що ж, по роках досліджень я знав ціну свиней (і багато чого іншого) на ярмарках у Варі на кожен рік від 1870-го до 1914-го. Я теж (нібито твердило моє дослідження) вмію писати соціальну історію як слід. І я написав. І вже ніколи до неї не повертався.

Мене щиро бентежило соціально-історичне письмо 1970-х років. Економіка, політика, навіть саме суспільство вислизали з фокусу і зрештою із самої дисципліни. Мене дратували вибіркові соціальні й культурні дані, якими заміщували традиційні контекстуальні чи політичні тлумачення важливих подій: скажімо, Французьку революцію можна було звести до тендерного протесту чи навіть підліткового міжпоколіннєвого бунту. Туди, де колись закономірно були головні особливості важливих подій минулого, на заміну прийшли доти цілком периферійні аспекти.

Я вивчав нову історію, тому що вона здавалася очевидним шляхом до інтелектуальної залученості й громадянського внеску. Але як можна бути інтелектуально небайдужим громадянином, а тим паче промовляти до співгромадян, коли у своїй праці так явно переймаєшся лише соціальними маргіналіями, цікавими тільки іншим науковцям? Багато моїх колег, здавалося, напівсвідомо долучилися до якоїсь наукової вакханалії: вільнодумного перекручування ролей, де другорядні соціальні історики могли розгулятися й узяти гору в дисципліні, принижуючи і скидаючи провідних науковців, чиї публікації та міркування визначали професійний курс у попередніх десятиліттях.

Отже, я не слідував головним тенденціям у своїй дисципліні, що рухалися, з одного боку, до теорії модернізації, а з іншого, трохи відстаючи, — до «культурних студій». Певно, особливо мене дратувало, що ці нові підходи до соціальної історії претендували на розширення чи збагачення марксизму, у якому мало чого тямили.

Тогочасна теорія модернізації завдячувала поважним попередникам із 1950-х років та їхнім працям про індустріальне суспільство: передусім Ральфові Дарендорфу і Реймонові Арону. Однак у своїх примітивніших формах вона пропонувала бачення прогресу з чітким і безсумнівним фіналом — індустріальним суспільством і його політичною двійничкою, демократією. Мене все це вражало як доволі кричуща та незграбна телеологія з уявленням про однозначність минулих процесів і майбутніх результатів, яка для мене як історика — і навіть, хоч як дивно це звучить, історика-марксиста — була чужою. Що ж до культурних студій, вони гнітили мене поверховістю: адже керувалися потребою відокремити соціальні дані й досвід від усяких економічних коренів або впливів, аби відмежувати свої твердження від дискредитованого марксизму, у якого поза тим чимало всього безсоромно запозичували.

У політичних й академічних дискусіях попередніх десятиліть марксизм завжди врешті-решт трактували як історичну модель, яку урухомлює двигун пролетарського інтересу й дії. Але саме тому, коли в розвинених суспільствах зменшилася чисельність і вага «синьо-комірцевого» пролетаріату, марксизм виявився вразливим перед неправдоподібністю власних засновків.

Що, власне, відбувається, коли пролетаріат перестає функціонувати як двигун історії? У руках практиків культурних і соціальних студій 1970-х років ця машина ще була придатна для використання: просто «робітників» треба було замінити на «жінок», або студентів, або селян, або темношкірих, або — рано чи пізно — на геїв, бодай на якусь групу, що мала вагомі підстави не задовольнятися наявним розподілом влади й повноважень.

Усе це вражало мене наївністю та незрілістю: роздратування, зумовлене особливостями моєї освіти. У 1970-х я опинився у такому собі часовому викривленні. Я розумів і великою мірою поділяв світогляд мислителів штибу Еріка Гобсбавма й Едварда Палмера Томпсона — більше, ніж зацікавлення мого академічного покоління. Цих авторів сформували проблеми 1920–1930-х років, і ці ж проблеми я вибрав для своєї дисертації.

Американські сучасники, здавалося, мчали вперед особливо швидко, не встигнувши вповні осягнути, що втрачають. З іншого боку, я здобув докторський ступінь у двадцять чотири роки й почав викладати, коли мої ровесники тільки знайомилися з науковими керівниками, заохочувані шукати нові сфери зацікавлень і методи. Я прокладав собі шлях наодинці, позбавлений поколіннєвих орієнтирів. Може, воно й не дивно, що схильності власного покоління не раз викликали в мене спротив.

У ті роки я не завжди робив слушний вибір. У 1977 році, невдовзі після повернення з Провансу до Кембриджа, я познайомився з Патрицією Гілден[35], магістранткою з Дейвіса, яка приїхала працювати зі мною. Під її впливом у своїй критиці нової соціальної історії я зробив виняток для жіночої історії, хоча насправді дуже мало знав про цю тему, а те, що знав, мене не вражало. Однак Патриція була дуже наполегливою і впевненою в собі феміністкою, різкою і безкомпромісною: це дивним чином підкуповувало. Тож, не соромлячись непослідовності, я потурав жіночій історії, залишаючись невблаганним у своїй погорді до решти міждисциплінарних студій чи студій ідентичності.

Наші стосунки зародилися під нещасливою зіркою, і не тільки тому, що змусили мене перетнути межу інтелектуальної чесності. Наступні кілька років я мотався між Англією й Америкою, часто вслід за Патрицією, яку, здавалося, вічно не влаштовувало поточне перебування. Навесні 1978 року я успішно подався на дві молодші посади у США — в Гарварді та Каліфорнійському університеті в Берклі. Я обрав Берклі: мовляв, Гарвард надто нагадує Кембридж, який я лишив позаду. Принаймні так я собі пояснював. Та головним чинником було те, що Патриція хотіла повернутися до Каліфорнії. Мені теж імпонувала така ідея, хоча мої інтелектуальні захоплення вже відходили від соціально-історичної тематики, якою я і зацікавив Берклі.

Так я застряг у Каліфорнійському університеті, де в 1978–1980 роках викладав соціальну історію всупереч власним уподобанням. Одного семестру я запропонував курс з історії соціалізму та комунізму в Європі. Зголосилося понад дві сотні студентів, тож задуманий семінар врешті перетворився на великий лекційний курс. Дійшовши до Льва Троцького і трагедії Російської революції, я зрозумів, звідки така популярність. Ще з 1920-х деякі марксисти (власне, леніністи) бачили у Троцькому непізнану альтернативу, точку, в якій історія збочила зі шляху, заморського короля. Як виявилося, у Північній Каліфорнії кінця 1970-х таких усе ще не бракувало. Після лекції про Троцького до мене підійшла група молодих людей, які сказали щось таке: «Тоні, нам дуже сподобався ваш курс, і ми хотіли спитати, чи не могли б ви виступити перед групою Четвертого Інтернаціоналу в Сан-Франциско, розповісти їм про помилки Троцького і як їх уникнути наступного разу».

У тому далекому краї я знайшов відображення юнацьких захоплень мого батька — і, певно, власних. Що пішло не так у революційній лівиці? Може, її поразка почасти призвела до страхітливого насильства 1930–1940-х у Європі? Для цих студентів, як і для мого батька та деяких його друзів, такі питання все ще вели до особистостей: відповіддю на дилему ленінізму був Троцький, а не Сталін. Я ніколи не розглядав цих проблем у такому аспекті, а на той час давно відійшов від революційного марксизму в будь-якій формі. Але я вловив знайомі відчуття, знайому тугу. І зрозумів, що насправді викладав професійний курс із практик крайньої лівої політики з історичним нахилом. Берклі вмів причарувати.

Однак Патриція наполягла, щоб ми жили в Дейвісі, а не в Берклі. Там ми й поселилися, тож до Берклі я мусив діставатися університетським автобусом, по сто кілометрів в один бік. Того ж літа, 1979-го, ми побралися в Дейвісі. А наступного семестру мені хоча би вдалося переїхати в Берклі: Патриція, вічно невдоволена місцем свого перебування, повернулася на докторську посаду в Англію.

За другий рік у Каліфорнії я остаточно зрозумів: я не на своєму місці. У Берклі я почувався дуже далеко від Європи і ще далі від своїх зацікавлень. В американській системі факультети й університети пропонують перспективним молодим викладачам кар’єрне зростання і штатні місця, даючи надію на безстрокову професорську посаду в майбутньому. Університетське середовище одержиме гонитвою за постійними посадами (і перешкоджанням у цьому іншим): таке підвищення забезпечує статус, достаток, незалежність і захищеність — чимала винагорода.

Мої перспективи штатної посади в Берклі затьмарила велика стаття 1979 року «Блазень у королівському пурпурі», у якій я критикував популярні тенденції в соціальній історії. Багато колег з історичного факультету патетично повідомляли, що з огляду на цей сумнозвісний есей будуть змушені голосувати проти мене. Як пояснив один із них, річ не в контроверсійному змісті, а в тому, що я «назвав імена». Зокрема, перелічуючи винуватців хибного розвитку соціальної історії, я згадав Вільяма Сюела[36], випускника Берклі. Якщо такий молодий доцент, як я, знецінював роботу студентів своїх колег, це вважали непростимою зневагою до закладу. Я, позбавлений як інституційної лояльності, так і розважливості, звісно, був неспроможний оцінити міру свого переступу. Через ту статтю голоси за надання мені постійної посади на факультеті розділилися, хоч усе-таки на мою користь. Але, попри всі тривалі перспективи, атмосфера вже зіпсувалася.

Я вирішив повернутися додому, в Англію, якщо випаде нагода. Факультет політики в Оксфорді відкрив лекторську вакансію зі стипендією в Коледжі святої Анни. Я подався й отримав запрошення. В Англію я повернувся з непідробною радістю. Я сумував за Каліфорнією: за їздою узбережною Першою магістраллю в «Мустанґу» з відкидним дахом, за політичними обговореннями з троцькістами і так далі. Ще мені бракувало моїх студентів. Але я ніколи не шкодував, що покинув Берклі.

Коли ми говорили про марксистів, можна було почати з ідей. У фашистів справжніх ідей немає. У них є установки. У них є готові реакції на війну, депресію і відсталість. Але вони не виходять з комплексу ідей, щоб потім застосовувати їх до світу.

До кінця 1930-х (чи навіть до воєнних окупацій на початку 1940-х), коли вони почали втручатися в політику з реальними наслідками на кшталт антисемітських законів, фашистські інтелектуали не надто вирізнялися в загальній політичній дискусії міжвоєнних років. Коли йшлося про важливі теми, як-от громадянська війна в Іспанії, Народний фронт, Ліга націй, Муссоліні, Америка, важко було відрізнити французів П’єра Дріє ля Рошеля чи Робера Бразі-льяка, явних фашистів, від авторів передовиць у провідній право-центристській французькій пресі.

Критику соціальної демократії чи лібералізму теж дуже складно відокремити від ставлення до марксизму чи більшовизму. Це стосується навіть Німеччини до 1933 року, де приблизно однаковий набір поглядів на внутрішню політику можна простежити у, скажімо, ліберала Ґустава Штреземана і в нацистів. А в Румунії, певна річ, люди, яких ми зараз визначили б як фашистських інтелектуалів, — Мірча Еліаде, Еміль Чоран — були не просто мейнстримом, а вершками інтелігенції.

Ось випадок Робера Бразільяка. Сучасники вважали його одним із витончених голосів крайніх правих. Він типово молодий — повноліття досяг у 1930-х. Писав дуже добре, як і чимало фашистських інтелектуалів. Вони часто були дотепними, саркастичнішими за лівих інтелектуалів, переважно занадто серйозних. Тут є естетичне чуття, що уможливлює чутливе й розвинене сприйняття сучасного мистецтва. Бразільяк, наприклад, був кінокритиком, і дуже добрим. Якщо читати його праці зараз, і читати неупереджено, можна побачити, що він доволі в’їдливо критикує ліві фільми 1930-х років — саме ті, які тепер стали культовими.

На відміну від повоєнного покоління провідних лівих інтелектуалів — покоління Сартра, яке стрімко здобуло вплив, — фашистські інтелектуали 1930-х були менш схильні декларувати погляди на все. Вони не є універсальними інтелектуалами, а зосереджуються на певних ділянках, за якими і знані. Зазвичай вони неабияк пишаються тим, що є культурними критиками, або експертами із зовнішньої політики, або кимось там іще, а не безцільно тиняються по всьому обширу суспільно-політичних питань. Деякими з них люди захоплювалися набагато масовіше (хай і знехотя), ніж якби сприймали їх як універсальних фашистських інтелектуалів. Той-таки Бразільяк мав численних шанувальників завдяки своїй кінокритиці та ще деяким культурологічним творам, хоча публікував їх у правій підтирці «Je suis partout». Думаю, така спеціалізація давала фашистським інтелектуалам чималу перевагу, коли треба було боронитися від закидів, що вони просто писаки.

Нарешті, людям на зразок Бразільяка притаманний такий собі витончений індивідуалізм — звісно, його добре сприймають праві, а от ліві недолюблюють. Праві інтелектуали схожі на випещених культурних критиків десь так 1830–1840-х років, такий соціальний тип упізнаваніший і симпатичніший, ніж в ідейних лівих інтелектуалів пізніших поколінь. Такі, як Бразільяк, не схильні активно й послідовно ототожнюватися з котроюсь політичною партією. Щоправда, іронія в тому, що у Франції немає бодай трохи значущих крайніх правих партій, з якими він міг би ототожнитись. Так само й в інших місцях. Більшість правих інтелектуалів — Юнґер, Чоран, Бразільяк — не були партійцями. В інтелектуальному світі все це є чеснотами.

Найпопулярніша думка така, що фашизм постав із невизначеності покоління, яке сформувалося перед Першою світовою, зіткнулося з війною і подальшою повоєнною ситуацією. Так з’являється викривлений, цілковито новий різновид націоналізму: енергія і насильство Першої світової війни перетворили його на політичний рух нового типу, потенційно масовий рух правих. Натомість Зеєв Штернгелл[37] наполягає, що ціле покоління привернули до фашизму довоєнні настрої щодо демократії чи декадансу вкупі з досвідом війни і поразкою в ній лівиці. З цього погляду істинні витоки фашизму, а насамперед його економічної політики і критики демократії, слід шукати в лівиці.

Не конче вибирати між цими версіями. Люди, які пройшли обидва ці шляхи, — не рідкість. Також може виявитися, що обидва тлумачення застаріли. Якби можна було перенестися в 1913-й, за рік до початку Першої світової, і розпитати молодше покоління про його політичні переконання та ймовірний майбутній вибір, ми побачили б, що річ не зовсім у розколі між лівими і правими. Більшість рухів свідомо не позиціонувалась ні як ліві, ні як праві. Вони відмовлялися вписуватись у визначення французького революційного словника, що так довго задавав параметри модерної політичної географії.

У самих дискусіях, що точилися в ліберальному суспільстві, вони вбачали проблему, а не розв’язання. Згадаймо італійських футуристів із їхніми маніфестами й мистецькими пошуками впродовж десятиліття до Першої світової. У Франції провели опитування «Нинішня молодь», яке стало своєрідним маніфестом молодої правиці, хоча первинно на це не претендувало. Молодих людей об’єднувало переконання, що тільки вони можуть оволодіти століттям. Ми хочемо бути вільними, стверджували вони, ми хочемо випустити глибинні енергії народу. У 1913 році було не розрізнити, чи це лівий сентимент, чи правий. Він цілком міг слугувати лівим модерністським маніфестом: зміни необхідні, радикальні зрушення будуть, треба крокувати в ногу із сьогоденням, а не прив’язуватися до минулого. Водночас вияви цих роз’ятрених юнацьких поривань були класично правими: національна воля, національне призначення, національна енергія. XIX століття було віком буржуазії. XX століття стане віком змін — таких стрімких, що тільки молоді й вільні мають шанс ухопити момент і не впустити його. Швидкість була визначальною: щойно винайдено літак і автомобіль.

У Німеччині всі, від вегетаріанських товариств і природничих гуртків до велосипедних і туристичних клубів, раптом почали — з певними винятками — схилятися до націоналістичної правиці. В Англії, навпаки, такі самі люди — у майже ідентичному одязі, які роблять такі самі вправи з такими самими мотиваціями — тяжіли вліво: обговорювали шпалери Вільяма Морріса, підвищення культурного рівня робітничого люду, поширення знань про контрацептиви і дієти заради добробуту мас.

Навіть нині дивує, що насильство Першої світової не мало тих наслідків, яких ми могли б сьогодні очікувати. Тих, для кого війна стала переламним моментом юності, вона захоплювала передусім отією кривавою, смертельною стороною. Читаючи Ернста Юнґера, Дріє ля Рошеля чи гнівні відгуки на Еріха Марію Ремарка, ми бачимо, як для багатьох представників фронтового покоління ретроспективне оспівування згуртованості в конфлікті надає війні особливого ореолу. Ветерани розділилися на тих, хто плекав довічну nostalgie de la boue, і тих, кого назавжди відвернуло від будь-яких форм націоналістичної політики й мілітаризму. Другі, може, і становили абсолютну більшість, особливо у Франції та Британії, однак напевно не були більшістю серед інтелектуалів.

Більшовицька революція відбулася наприкінці 1917 року, коли війна ще тривала. Це означає, що навіть до фактичного початку повоєнного періоду насувалася загроза наступного потрясіння: європейської революції, якій сприяли та яку виправдовували воєнна руїна і несправедливість (справжня чи гадана) мирних угод. Якщо розглядати країну за країною, починаючи з Італії, ми виявимо, що без загрози комуністичної революції фашисти мали би значно менше простору, щоб зголоситись як гаранти традиційного ладу. Власне, фашизм, принаймні в Італії, не міг визначитися, чи він радикальний, а чи консервативний рух. Посування вправо відбулося значною мірою через успіх правого крила, яке представило фашизм як гідну відповідь на загрозу комунізмові. Якби не примара лівої революції, ліві фашисти цілком могли взяти гору. Натомість Муссоліні мусив їх позбутися, а десять років по тому так вчинив і Гітлер.

І навпаки, відносна слабкість революційної лівиці в повоєнній Британії, Франції чи Бельгії стримувала популяризацію правих рухів, які впродовж наступного десятиліття намагались експлуатувати комуністичне страшило. У Британії навіть Вінстона Черчилля висміювали за одержимість Червоною загрозою і більшовиками.

За іронією, Більшовицька революція і створення Радянського Союзу завдали лівим набагато більше проблем, ніж правим. У перші повоєнні роки в Західній Європі про Леніна та його революцію знали мало. Тому було багато корисливих і відірваних від реальності перетлумачень російських подій залежно від місцевих уподобань: синдикалістська революція, анархістська революція, марксистський соціалізм із поправкою на російські обставини, тимчасова диктатура тощо. Ліві переймалися, що ця революція у відсталій аграрній країні не відповідає Марксовим пророцтвам, тож може призвести до спотворених наслідків і навіть до тиранії. Тим часом фашистам були наймиліші саме ті аспекти ленінізму, які найбільше тривожили традиційних марксистів, — ставка на волюнтаризм і Ленінове зухвале прагнення прискорити історію. Радянська держава була насильницькою, рішучою, твердо керованою згори: у ранні роки вона втілювала все, про що мріяли і чого не знаходили у своїх політичних культурах майбутні фашисти. Вона доводила, що партія може влаштувати революцію, захопити державу і за потреби правити із застосовуванням сили.

Можна зайти ще далі. Публічні образи фашизму й комунізму нерідко були дивовижно подібними. Перебудова Рима за Муссоліні страшенно схожа на архітектуру Московського університету. Якщо нічого не знати про історію Народного дому Ніколае Чаушеску, і не скажеш, чи це зразок фашистської, чи комуністичної архітектури. А ще їх єднав (на позір парадоксальний) консерватизм смаків у високому мистецтві, що прийшов на зміну ентузіазмові революційних років. У музиці, живописі, літературі, театрі, танці комуністи й фашисти з надзвичайною осторогою сприймали новаторство і творчу фантазію. У 1930-х радикали від естетики були однаково небажаними як у Москві, так і в Римі чи Берліні.

Саме в цій точці суспільства Європи вступають у добу мас. Люди можуть читати газети. Вони працюють у величезних колективах і отримують спільний досвід — у школі, війську, подорожі поїздом. Це масштабні свідомі себе спільноти, але здебільшого вони зовсім не схожі на справді демократичні суспільства. Тому країни на кшталт Італії чи Румунії були особливо сприйнятливими до рухів і організацій, що поєднували недемократичну форму з популярним змістом.

Думаю, це одна з причин, чому так мало людей їх розуміють. Зокрема, їх явно не розуміли їхні критики. Марксисти не могли знайти у фашистських партіях хоч якоїсь «класової логіки», тому відкидали їх як просто надбудову старого панівного класу, винайдену та інструменталізовану, щоб мобілізувати підтримку проти лівої загрози, — це слушне, але аж ніяк не вичерпне пояснення привабливості та функції фашизму.

Не дивно, що після Другої світової війни, коли в більшості Західної та частині Центральної Європи постали стабільні демократичні країни, фашизм утратив свій вплив. У пізніші десятиліття, коли розвинулося телебачення (й a fortiori інтернет), маси ділилися на дедалі дрібніші одиниці. Відповідно, традиційний фашизм, попри всю демагогічну й популістську привабливість, опинився в глухому куті: те єдине, що фашистам вдавалося надзвичайно добре, — перетворювати розлючені меншини на великі групи, а великі групи на натовпи — тепер стало надзвичайно складним завданням.

Щоб фашизм мав якісь перспективи в сучасному світі, країна мала би застрягнути у становищі, де масове суспільство поєднано з вразливими, роздробленими політичними інституціями. Мені не спадає на думку жодна країна Заходу, де ці умови були б достатньо виражені.

Однак це зовсім не означає, ніби вимоги у фашистському стилі — чи особи з фашистськими нахилами — зникли назавжди. Нещодавно ми бачили їх у Польщі та Франції, ми бачимо, що їм непогано ведеться в Бельгії, Голландії й Угорщині. Але нинішні протофашисти скуті обставинами: по-перше, вони не можуть відкрито заявляти про свої справжні політичні вподобання. По-друге, їх підтримують лише в окремих містах чи в конкретних питаннях, як-от депортація іммігрантів або впровадження «тестів на громадянство». Нарешті, сьогоднішні потенційні фашисти мають діло з новим міжнародним контекстом. Їхня несвідома схильність мислити з виключно національної перспективи розбігається із сучасними акцентами на трансдержавних інституціях і міждержавній співпраці.

Що влада красива, так. Комуністи до останнього вважали, що влада — це добре: апелювання до влади, подані у правильній доктринальній обгортці, досі не є чимось соромним. Але, не соромлячись, представляти владу як красу? Так, це суто фашистське явище. Однак не знаю, чи твоя думка застосовна до неєвропейського світу. Згадаймо Китай, найочевидніший приклад.

З територією — власне, з розширенням території — проблема тільки загострюється. Фашистам завжди муляло, що серед них є меншини: живе свідчення, що національна держава, хай скільки в ній площі, усе одно не така, як вони хотіли. Злоякісна присутність — угорців, українців, євреїв — псує поетові образ Румунії, патріотові — образ Польщі, чи що там іще.

Такі сентименти можуть влучно накластися на відчуття, що, попри недавнє розширення, нація все одно замала в якомусь іншому сенсі: в очах інших націй чи порівняно з іншими цивілізаціями. Тому навіть найбільш самовдоволено витончені, естетичні й космополітичні фашисти — як-от румуни — часто опускаються до найгрубшого, ображеного націоналізму. Чому, питають вони, світ недооцінює нашу важливість? Чому світ не розуміє, що Румунія (чи Польща, чи Італія) — це культурний центр Європи? Тож відрізнити нещасливі країни від щасливих країн стає дуже важко. Навіть держави, які отримали все що хотіли, не отримали бажаного в ширшому сенсі: вони не стали тією країною, якою їх мала би зробити війна — якою прагнули стати, хоча десь глибоко завжди знали, що ніколи не стануть.

Ця головоломка дала фашистам нагоду переформулювати проблему по-своєму. У 1920-х вони доводили, що питання не у відсутності держави (після 1919 року для більшості європейських націй це вже неактуально), а в тому, що наявна держави не така як треба. Держава — буржуазна, ліберальна, космополітична — надто слабка. Вона створена як бездумна імітація західних прецедентів. Її силоміць змусили змиритися із присутністю неправильних людей, піти на компроміс, тому вона етнічно забруднена й так далі.

Однак для фашистів перших повоєнних років це непогамовне усвідомлення національної слабкості часто посилювала економічна дійсність. Більшість малих країн Центральної та Південної Європи (переможних чи переможених) були матеріально спустошені: унаслідок або війни, або подальших територіальних перестановок. Зокрема, обвалилася торгівля. Колишні імперії, хоч які недосконалі, були великими зонами вільної торгівлі, чого зовсім не скажеш про нові національні держави.

Фашизм тут користав із явної слабкості сучасної демократичної лівиці: у соціал-демократів не було економічної політики. Певна річ, у соціал-демократів була соціальна політика й загальні уявлення про те, як за неї платити. І, звісно, у них були теорії — навіть економічні, — щоб пояснити неспроможність капіталізму. Але вони слабо уявляли, як керувати неспроможними капіталістичними економіками тепер, коли відповідальність лягла на них.

Отож повна мовчанка демократичної лівиці у 1920-х і в роки Великої депресії розв’язала фашистам руки: вони могли пропонувати радикальні економічні кроки, майже не знаючи конкуренції. Серед найцікавіших новонавернених у неофашизм тих років було чимало молодих, високоосвічених, перспективних лівих фахівців, як-от Анрі де Ман[38], Джон Стрейчі[39], Освальд Мослі та Марсель Деа. Усі вони бридливо відкинули соціалізм, побачивши, що той не здатен вигадливо зреагувати на економічну катастрофу.

Треба віддати їм належне, там було і трохи складніше міркування: чом би нам не інструменталізувати держави для планування і накидання економічної політики — замість проходити марудні механізми парламентської політики. Надалі просто проголошуймо політику — замість шукати для неї підтримку. Така позиція найчастіше проявлялася у працях колишніх лівих, розчарованих «буржуазною демократією», або у проектах нетерплячих молодиків, які не мали досвіду в політиці. Навіщо нам, питали вони, вибудовувати державну політику з огляду на індивідуальну поведінку? Людина не має позичати більше, ніж здатна повернути, але держав такі обмеження не стосуються.

Отут, власне, вступає фашизм — з ідеєю, що держава вільна робити усе, що заманеться. Друкувати гроші, коли треба; перенаправляти видатки і робітників, куди треба; інвестувати державні кошти в інфраструктурні проекти, які не окупляться десятиліттями — байдуже. Як такі ці ідеї не були фашистськими: у продуманішій формі вони невдовзі асоціюватимуться із працями Кейнса. Але в 1930-х роках брати їх на озброєння були зацікавлені тільки фашисти.

Німецького діяча Ялмара Шахта — якщо не зважати на його вимушену згоду з нацистським антисемітизмом — цілком можна розглядати як прибічника кейнсіанської теорії та практики Рузвельтового Нового курсу. Почасти з цих причин фашизм не лише був прийнятним, а й слугував — до 1942 року — інституційною парасолькою для новітньої економічної думки. Він не соромився використовувати державу, щоб обходити політичні перешкоди на шляху до радикальних економічних інновацій, і радо відкидав традиційні обмеження бюджетних видатків. Однак зауважмо: звідси пристрасть до іноземних завоювань як найлегшого способу компенсувати дефіцит.

Таку тяглість завжди можна розкопати. Починаєш, наприклад, із Байрона, який захоплюється Грецією та її чеснотами як джерелом всілякого й повсюдного добра. І доходиш до румунського поета Міхая Емінеску — зрозуміло, не тієї людини, яка вважає, що всьому світові було би краще в щедрих обіймах румунської культурної ідентичності; а тієї, яка вважає радше, що всій Румунії буде краще, коли вигнати нерумунів із території, призначеної для заселення винятково румунами. Іншими словами, з розвитком націоналізму романтичне уявлення поволі кволіє і вивертається навспак. Те, що почалося з оспівування універсальної ідентичності, перетворюється на захист місця, не більше.

Це стосується навіть Франції. Скажімо, Віктор Гюґо. Його романтична ідея «французькості» — навіть в антинаполеонівському трактаті середини століття «Відплата» — підносить ті властивості Франції, що їх могли б поділяти всі доброчесні люди. З цього погляду Франція є квінтесенцією людських чеснот і можливостей. Однак, доходячи до міжвоєнних письменників і їхніх висловлювань про Францію, ми бачимо, що їхня країна — уже не універсальна модель, а радше жертва історії: Німеччини, Британії, власних помилок і так далі. У цьому контексті згадки про Францію — не більше ніж неоромантичні спогади про забуту славу, яку слід негайно відновити. Mana Франції (у цьому разі аналогічна порівнянним мапам Румунії, Польщі, Німеччини тощо) стає своєрідним талісманом правиці: богом дана довершеність у часі і просторі, найкраща та єдино можлива Франція.

Розумію, чим привабливе таке узагальнення. Але навіть у захваті випадковим фашисти зовсім не були послідовними. Страшенно просто помилитися, говорячи про абстракцію під назвою «фашистські інтелектуальні позиції». Фашизм різниться від країни до країни, від особи до особи. Інтелектуали-денді звідкись зі світу Бразільяка, поблажливі до індивідуального, дуже відрізняються від звиклих до насильства інтелектуалів-націоналістів на кшталт Ернста Юнґера чи від інтелектуалів фашистської політики. Знаєш, який-небудь Дріє ля Рошель анічогісінько не тямив у економічних питаннях. А Марсель Деа, соціаліст, який перейшов до фашистів, був дуже талановитим normalien і чудово розумівся на кейнсіанській економіці. Тому, на відміну від комуністичних інтелектуалів, їх не пов’язує щось настільки міцне, як відданість проекту чи навіть певній події. Тобто вони такі ж, як сам фашизм: значно визначеніші в питаннях стилю і ворогів, ніж у змісті.

Між культурною розмовою і риторичним убивством тонка межа. Я не маю на увазі Кодряну й напіврелігійних фанатиків зі студентського руху, які переходять у справжній румунський фашизм. Я маю на увазі цілком презентабельних людей, які були б шанованими гістьми в залі будь-якого університету світу. І, зрештою, згодом такими й були — той-таки Мірча Еліаде.

Вони могли абсолютно спокійно говорити про вигнання євреїв або винищення угорців, про необхідність насильства задля очищення забрудненого тіла Румунії від усіх злоякісних меншин. Вони вважали кордони — румунські кордони — зовнішнім шкірним покровом, який треба берегти від ушкодження. Це мова гніву, хоча ніхто з цих людей персонально не здавався особливо розлюченим. Таке враження, ніби вони просякнуті крайньою риторикою, навіть коли хочуть сказати щось не конче і не зовсім крайнє.

Люди, які з ними перетиналися, бачили це, але не завжди про це казали. У бухарестському щоденникові 1930-х і початку 1940-х років Михаїл Себастьян пише про розмови з Мірча Еліаде та Нае Іонеску. Вони ходять до кав’ярень в центрі Бухареста — такі собі паризькі зустрічі з кавою і бесідами про архітектуру, мистецтво чи що там іще. Аж раптом (пише в щоденнику Себастьян) Еліаде як видасть якусь геть ненависницьку репліку про євреїв! Цікаво, йому й на думку не спадає, що, можливо, дещо дивно таке казати єврею Себастьянові. Та й сам Себастьян не вповні це усвідомлює, хіба що згодом. Наче злостивість до меншин була такою природною частиною розмови, що знадобилося б чимале зусилля свідомості, щоб уявити, якої образи ти можеш завдати, який спричинити розрив.

Це невеликий приклад ширшої проблеми для таких, як ми: як знайти дорогу назад у той світ фашистських бесід? І треба бути обачними з ярликами. Як не крути, «Залізна гвардія» і Корнеліу Кодряну — значно більш безпосередні фашисти у своїй діяльності, організації, мобілізації, політиці, пропаганді тощо. Інтелектуали не виходять на вулиці, не ріжуть людям горлянки, не підвішують їх на м’ясних гаках. З іншого боку, Кодряну діє на дещо інших засадах, і назвати його фашистом — хоча почасти це описує те, що він робить, — не зовсім відповідає тому, про що він каже.

І вони дуже здивували б деяких цинічно нерелігійних, іррелігійних, антирелігійних фашистів із західніших країв.

У католицьких країнах, на відміну від православних, Церква має надійну і більш-менш автономну інституційну базу. До того ж кожна країна має свої уподобання й інституційні традиції. У Франції більшість населення номінально католицька, в умовній половині країни — ще й активно католицька. Історично склалося, що позиція Церкви там опозиційна: функціонально й законодавчо Церкву вилучено із влади — а втім, більшість XX століття вона зберігає величезний вплив. Церква не зближалася із крайніми правими партіями, маючи міцний зв’язок із традиційними правоцентристськими партіями. Це одна з причин, чому фашизм у Франції не прийшов до влади, а був нав’язаний іззовні пізніше, під час Другої світової.

Ще одна причина, звісно, в тому, що з-поміж усіх французьких партій соціологічно найподібніша до фашистської — з ображеним і наляканим нижчим середнім класом, що боїться лівої революції й обурюється багатством і владою, — є Радикальна партія. У французьких обставинах вона пов’язана з лівицею: через антиклерикалізм і асоціацію з Французькою революцією як підставою для законодавства, яке підтримували її прибічники. До речі, це може почасти пояснювати, чому французькі фашистські інтелектуали не мали очевидного й одностайного тяжіння до певної партії.

А ось у Бельгії чи Голландії католицькі партії — провідна організаційна форма для вираження правої політики. У самому Ватикані в 1938–1958 роках була крайня права організаційна структура та ієрархія, тож у ті часи можна було спокійно поєднувати католицьку владу і консервативну політику.

Тим часом в Англії Консервативна партія і кроку не ступала без тісної співпраці з англіканською ієрархією. Це одна з причин, чому вона була такою успішною парасольковою партією і мінімізувала можливості для окремого фашистського руху. В межах цієї консервативної, залежної від церкви партії могли прориватися принагідні спалахи екстремізму, що їх вона знешкоджувала як застарілу, культурно реакційну політику.

Переважно вони наголошують на своєму зв’язку з італійським фашизмом. Фашизм в Італії, який не має відверто расистських підтекстів, а для більшості європейських країн не має й особливо загрозливих асоціацій, стає прийнятним утіленням на міжнародному рівні тієї політики, яку вони хотіли бачити у власних державах. Так було в Англії, де Освальд Мослі щиро захоплювався Муссоліні. Чимало французьких правих їздили до Італії, читали італійською і претендували на обізнаність з італійським життям. У 1933–1936 роках Італія навіть відіграла визначальну роль у захисті Австрії від нацистської Німеччини.

Але в ті роки ще цілком можна було відкрито захоплюватися Гітлером, і багато хто це робив. Дружина та своячка Мослі їздили до Німеччини, познайомилися з Гітлером, а потім усіляко вихваляли його силу, рішучість, оригінальність. Французи теж навідувались до Німеччини, хоч і рідше: від початку французькі фашисти переважно формувалися в націоналістичному середовищі, а тогочасний націоналізм у Франції був за означенням антинімецьким, а також антианглійським.

Румуни зовсім мало цікавилися Німеччиною, принаймні до війни. Вони вважали себе спадкоємцями латинської культури і дуже переймалися громадянською війною в Іспанії — саме її вони вважали великим культурним вибором 1930-х років. Загалом більшість румунських фашистів не бажала асоціюватися з Гітлером: не так тому, що той представляв певну відразливу політику, як тому, що був німцем. На багатьох із них вплинули антинімецькі настрої, що з’явилися під час Першої світової, коли німці рішуче розгромили румунів (хоча після війни Румунію як союзницю Антанти вважали переможницею). У результаті війни Румунія здобула величезні території, зокрема угорські, але суто завдяки союзу із Францією та Британією. Оскільки Гітлер прагнув зруйнувати повоєнний лад, визначений мирними угодами, у румунів були підстави для стриманості. Від 1938 року, коли Гітлер показав, що може встановлювати кордони в Європі, румунам нічого не лишалося, окрім як із ним домовлятися. Власне, після того, як Гітлер повернув частину румунської території Угорщині, вибору в них не було.

Інколи, хоч це й було винятком, притягував саме німецький характер німецького націонал-соціалізму. Згадаймо Леона Деґреля, фашистського лідера в Бельгії. Хоч він і був франкомовним, однак представляв своєрідний бельгійський ревізіонізм, поширеніший у фламандських районах. Ревізіоністи слушно вважали німців співчутливішими, ніж французьких, голландських чи англійських сусідів, які підтримували статус-кво. Особливо їх непокоїли дрібні територіальні ревізії та права фламандськомовного населення. Усе це німці хитро дали їм, окупувавши Бельгію 1940 року. Проте особливим прикладом пронімецького фашизму була Норвегія з партією Квіслінґа. Ці норвежці вважали себе продовженням Deutschtum, частиною великого нордичного простору, де вони могли сподіватися на якусь роль у нацистських амбіціях. Але до війни вони не мали великого значення.

Утім, німецький націонал-соціалізм мав певну привабливість і для Європи. У німців був наратив, якого не було в італійців: наратив Європи, постдемократичної сильної Європи, де панує Німеччина, але й інші країни — західні — матимуть із того користь. Це вабило багатьох інтелектуалів на Заході, і деякі щиро в це вірили. Ідея Європи, про що ми часто забуваємо, у ті часи була правою ідеєю. Вона очевидно була противагою більшовизму, але також — американізації, приходу індустріальної Америки з її «матеріалістськими цінностями» та бездушним фінансовим капіталізмом, де начебто заправляли євреї. Нова Європа з економічним плануванням була б сильною — власне, вона могла бути сильною, якби тільки відкинула несуттєві національні кордони.

Усе це дуже притягало молодших, орієнтованіших на економіку фашистських інтелектуалів, багато з яких врешті керуватимуть окупованими країнами. Тож після 1940 року, після падіння Польщі й Норвегії, а надто Франції, німецька модель ненадовго розцвіла.

По інший бік слід поставити проблему євреїв. Тоді, під час війни, расове питання стало неуникним — і чимало фашистів-інтелектуалів, особливо у Франції й Англії, не могли заплющити на це очі. Одне діло — безконечно проголошувати принади культурного антисемітизму, зовсім інше — ставати в один ряд із масовим убивцею цілих народів.

...а більшість інших комуністичних партій Європи ні на що не впливають. Єдиним шансом була Французька комуністична партія (ФКП). У 1934 році Сталін збагнув, що для нього це єдиний дієвий важіль у всіх країнах Заходу, які ще лишалися демократичними. Раптом із невеликої, хоча й галасливої учасниці лівої політики Франції, ФКП перетворилася на важливий інструмент міжнародних відносин.

ФКП була химерним утворенням. Сягаючи корінням у давню й міцну національну ліву традицію, вона діяла в єдиній країні, де була і відкрита демократична політична система, і сильна революційна лівиця. Почала вона впевнено, у 1920-му році. По всій Європі Більшовицька революція змусила соціалістів обирати між комунізмом і соціал-демократією, і в більшості країн гору взяли соціал-демократи. Але не у Франції. Тут комуністи втримували першість до середини 1920-х.

А тоді поступово, через нав’язану Москвою тактику, внутрішні розколи й неспроможність раціонально обґрунтувати свої переваги для виборців, партія змаліла. Після виборів 1928 року парламентська фракція ФКП стала невеликою, а після виборів 1932-го — мікроскопічною. Сталін і сам був неабияк здивований занепадом комунізму як сили у французькому політичному житті. На той час комуністи переважали вже тільки в робітничих спілках і муніципалітетах «червоного поясу» Парижа. Це не так і мало: у країні, де столиця означала все і де не було телебачення, але було поширене радіо й численні газети, повсюдна присутність комуністів на страйках, диспутах і на вулицях усіх радикальних передмість Парижа робила партію значно видимішою, ніж можна було сподіватися з її кількісних показників.

На щастя для Сталіна, ФКП була неймовірно піддатливою. Моріс Торез, слухняна маріонетка, очолив партію 1930 року, після чого вона за якісь кілька років виросла з цілковитої маргінальності до міжнародного визнання. Зі Сталіновим переходом до стратегії Народного фронту комуністи вже не мусили стверджувати, що справжня ліва загроза для робітників — «соціально-фашистська» соціалістична партія.

Навпаки, тепер можна було утворити союз із соціалістами Леона Блюма, щоб оборонити Республіку від фашизму. Можливо, передусім це був риторичний засіб, щоб захистити Радянський Союз від нацистів, та в кожному разі — вельми зручний. У внутрішній політиці французькі ліві тривалий час тяжіли до об’єднання проти правих, а тепер це чудово узгоджувалося з новим зовнішньополітичним курсом комуністів: буржуазні республіки мають об’єднатися з Радянським Союзом у боротьбі проти міжнародної правиці. Комуністи, звісно, так і не увійшли в уряд, який сформували об’єднані сили після весняних виборів 1936 року, але праві недарма сприймали їх як найміцнішу й найнебезпечнішу партію з коаліції Народного фронту.

Річ не тільки в цьому. Ті країни, які підвели Францію, відмовившись згуртуватися у спільний фронт перед зростанням німецької загрози, тепер підводили Радянський Союз, не згодні гарантувати вільне пересування Червоної армії в разі війни. Польща підписала з Німеччиною декларацію про ненапад у січні 1934 року, і було зрозуміло, що добровільно Польща нізащо не пропустить радянських військ. Тому, здавалося, французькі й радянські інтереси перетиналися, і чималій частині французького населення було вигідно в це вірити. До того ж це нагадувало про франко-російський союз, що тривав із 1890-х до закінчення Першої світової — останній період, коли Франція впевнено почувалася на міжнародній арені.

Франція ставилася до Радянського Союзу по-особливому: думати про Москву завжди означало думати водночас і про Париж. Сталінізм у Франції розглядали насамперед як історичну головоломку: чи є Російська революція законною наступницею Французької? Якщо так, чи не слід боронити її від усіх зовнішніх загроз? Так Французька революція постійно потрапляла в поле зору, заступаючи картину подій у Москві. Тож коли 1936 року почалися сталінські показові процеси, багато французьких інтелектуалів — і далеко не всі вони були комуністами — сприймали їх як робесп’єрівський терор, а не тоталітарні масові вбивства.

На той час, пригадаймо, ФКП існує вже з десяток років. Тому для багатьох людей, які хотіли трактувати її як «свою», це все ще було можливим — з огляду на традиційні ліві союзи. Та й чимало комуністів були не проти знову відчути себе частиною родини.

...де соціалісти і комуністи об’єднуються у великих демонстраціях, символічно — на площі Нації, біля Кастилії, на площі Республіки і так далі, що здивувало би будь-кого, хто бачив попередні десять років жорстких сутичок у лівацьких передмістях. То було сильне бажання віднайти втрачену ліву єдність, на яке накладався дедалі більший острах перед нацизмом.

У 1936 році всі три ліві партії, з низкою винятків на місцевому рівні, вперше погодилися не конкурувати в другому турі виборів — тобто забезпечити перемогу лівого блоку. Найчастіше це означало, що прийнятним компромісом був кандидат-соціаліст, хтось посередині між радикалами й комуністами. Отак, на загальний подив, Блюмові соціалісти вперше стали найбільшою партією Франції та — принаймні чисельно — провідною партією в коаліції Народного фронту. Всі, зокрема й більшість соціалістів, очікували, що гору візьмуть радикали.

Блюм чудово усвідомлював, хто такі комуністи: багато років він був їхньою головною мішенню. Але він усерйоз прагнув лівої солідарності, взаємної співпраці, подолання болісного розколу лівиці. Блюм був найкращим кандидатом не лише в спільники, а й у речники цього об’єднання.

Блюм був театральним критиком, високоголосим євреєм ельзаського походження. Більший інтелектуал за більшість інтелектуалів, він ніколи не йшов на компроміси в одязі: пенсне, гамаші, усе до дрібниць. Він був шалено популярним серед селянських натовпів на Півдні, де перейняв колишній електорат Жана Жореса, і не менш затишно почувався в оточенні шахтарів і залізничників.

Як особистість Блюм, судячи з усього, мав незвичайну харизму. Він був таким безсумнівно чесним, так зрозуміло говорив про те, що мав на думці, так щиро не намагався вдавати з себе когось іншого — і цим неабияк притягував до себе: його приймали на його ж умовах. Блюмів стиль — нам він здався би доволі романтичним, надто довершено-елегантним для політика, тим паче лівого — сприймали як свідчення, що, власне, лівицю очолює гідна особа. Особа, яку люто ненавидять, з одного боку, комуністи, а з другого — французькі праві.

Крім того, Блюм єдиний розумів, що треба було робити його партії — Соціалістичній партії, — щоб зберігати політичну вагу у Франції. Якби соціалісти відійшли від марксизму і спробували стати соціал-демократичною партією північноєвропейського зразка, вони просто злилися б з уже наявною Радикальною партією, з якою мали чимало спільного в соціальній базі. З іншого боку, соціалісти не могли конкурувати з комуністами як революційна антисистемна партія. Тому Блюм тонко балансував: вдавав із себе спільника революційної партії, відданої ідеї повалення капіталізму, а на ділі ця партія функціонувала як найбільш соціал-демократична у Франції.

Комуністи будували свою стратегію на припущенні, що радикали переможуть і сформують поміркований лівоцентристський уряд, який нікого не лякатиме, а отже, стане надійним проводом Республіки, а водночас цей уряд можна буде підштовхувати до про-радянської зовнішньої політики. Натомість вони отримали уряд соціалістів на чолі з чоловіком, принаймні на риторичному рівні налаштованим на перетворення французької влади, зміну її інституційної структури і соціальної політики. Комуністичних лідерів анітрохи не цікавили радикальні зміни у Франції, а тим паче революція. Їх цікавила така Франція, що слугуватиме інтересам Радянського Союзу.

Блюму велося непросто. На заваді стояла нестабільність його коаліції. Радикали не бажали майже ніяких політичних нововведень, а комуністи прагнули змін лише в зовнішній політиці. Вони не хотіли створювати внутрішніх проблем, що могли послабити уряд. Комуністи мали на меті зберегти лівий уряд і скерувати його зовнішню політику в бік радянських інтересів. Так соціалісти, які вимагали і проштовхували через парламент скорочення робочих годин, колоніальні реформи, визнання виробничих профспілок, оплачувані відпустки і так далі, залишилися на самоті.

Блюм мало тямив в економіці. Він був не надто ознайомлений із поняттями дефіцитного фінансування, державних інвестицій тощо. Відповідно, і робив мало, внаслідок чого його зусібіч недолюблювали. Праві вважали його непомірно ризиковим, лівих розчаровувала невигадливість його реакцій. На нього тиснули.

Увесь цей час Блюму було важко знаходити союзників за кордоном. В Іспанії теж був уряд Народного фронту, але над ним нависла загроза військового перевороту. Блюм, хоч як співчував особисто, не надто старався допомогти. Він параноїчно боявся втратити підтримку британців, тому неохоче сприяв Іспанській республіці.

У ті роки цілком можна було уявити, що остаточна битва відбудеться між комунізмом і фашизмом, які з обох боків затиснуть демократію, тому конче треба було знати, на чий бік ти станеш. Тоді навіть в Англії Орвелл не міг знайти серйозного лівого видавця для мемуарів про громадянську війну в Іспанії «Данина Каталонії»: благонамірена лівиця не хотіла мати нічого спільного з нападками на комунізм. Однак Париж і напряму впливав на комуністів. Згадаймо, як Артур Кестлер визнає у спогадах, що відійшов від сталінізму, але не міг відкрито заявити про своє відступництво, щоб не порушувати антифашистської єдності. В антифашизму була бінарна логіка: хто не з нами, той проти нас. Це дуже ускладнило критику Сталіна, яка могла видаватись грою на користь Гітлеру.

Кестлер порушив тишу — і, як на мене, це дуже важливо — довкола громадянської війни в Іспанії, а не Радянського Союзу. У Парижі можна було говорити, але бути треба було в Іспанії. Орвелл і Кестлер подалися до Іспанії, як і чимало найкращих лівих мислителів.

У 1931 році було повалено іспанську монархію і проголошено республіку. Від 1923 року й доти в Іспанії вже була своя пом’якшена версія Муссоліні. Ніхто особливо не зважав. Хоч скільки захоплення викликали постаті на зразок Муссоліні, воно зосереджувалося на самому Дуче, а іспанський лідер Прімо де Рівера лишався майже невідомим. Та коли постала Республіка, іспанські політичні конфігурації — усе ще малоцікаві для більшості іноземців — стали виразнішими. З одного боку, Церква й армія бачили себе втіленням вічної Іспанії. З іншого — були андалузькі анархісти, каталонські автономісти й синдикалісти, баскські націоналісти, астурійські шахтарі — і всі їхні радикальні політично-економічні вимоги накладалися на вимогу місцевої автономії та давню образу на Мадрид. Спершу все це мало обходило зовнішній світ. Ситуація змінилася 1934 року, коли було придушено повстання астурійських шахтарів і знайома картина робітничого, класового протистояння потрапила в міжнародні новини. Ці події чітко збіглися із клерикально-авторитарним переворотом в Австрії й лише на рік відстали від приходу Гітлера до влади в Німеччині.

Але чому Іспанія раптом стала такою важливою 1936 року? Почасти тому, що для більшості спостерігачів країна йшла вже відомим шляхом: демократична республіка, над якою нависла загроза фашистських — чи в кожному разі антидемократичних — сил. У випадку Іспанії ці сили були явно реакційними: армія, землевласники і церква. Землевласники особливо — і в їхньому становищі небезпідставно — відчували загрозу від переможної коаліції Народного фронту: прогресивне оподаткування середніх ферм, постійні розмови про колективізацію землі. Це множило прихильників нового уряду, особливо на півдні, але не надто приваблювало дрібних землевласників у центрі й на заході країни. Отож ліві тих років несуть певну відповідальність за підштовхування виборців-центристів управо. Проте очевидно, що головна подія в Іспанії 1936 року — військовий переворот проти демократично обраного уряду. З історичної перспективи то був доволі традиційний іспанський переворот: армія, як то бувало не раз до того, проголосила, що промовляє і діє від імені народу проти політичного класу, який зраджує народні інтереси. Але цього разу громадянська війна між армією і політиками охопила за-разом низку внутрішніх конфліктів і локальних громадянських воєн, які тільки більше розпалювалися через загальнодержавний розкол.

Отже, європейська громадянська війна: та, що набувала обрисів у паризьких дискусіях, у радянській доктрині, у промовах Гітлера та Муссоліні. Усе це наче відбилося в іспанському дзеркалі. По всій Європі і правим, і лівим було зручно стверджувати, що комунізм відіграє вагому роль в іспанському конфлікті, хоча на ділі присутність комуністів набула значення вже по тому, як Сталін у жовтні 1936-го оголосив про підтримку республіканців. Решта лівиці переживала внутрішній розкол і, навіть за прихильним описом Орвелла, була політично некомпетентною і військово мізерною.

Конфлікт в Іспанії став європейським, інтелектуальним, політичним і військовим конфліктом значною мірою завдяки описам іззовні: комунізм проти фашизму, робітники проти капіталістів — а не Каталонія проти Мадрида, безземельні робітники Півдня проти середнього класу сільських землевласників Заходу, виразно католицькі регіони проти регіонів з антиклерикальними настроями. Іспанські комуністи претендували на визначальну роль, хоча насправді від початку були периферійною силою; соціалісти на місцях і республіканський центр не спромоглися їх перевершити — тим паче, зрештою їм була потрібна вся підтримка, яку тільки можна здобути.

Некомуністичні оборонці Республіки сплатили ціну за радянську підтримку: зростання впливу комуністів у тих регіонах, які вони тепер контролювали. Тим часом у регіонах, де домінували республіканці, з’явилися фактично автономні райони, де керували комуністи, соціалісти чи анархісти. У рамках революції відбувалася ще одна своєрідна революція: інколи справді радикальна, а інколи комуністи просто захоплювали контроль на місцях, щоб усунути конкуренцію з боку інших лівих.

Поїхати до Іспанії, щоб воювати на боці Республіки, було великою спокусою. Це спосіб бути антифашистом, долучитися до суспільства, що має зробити простий вибір у заманливих обставинах. Були й добровольці за правих, зокрема румуни, але більшість добровольців прибувала на підтримку лівих як слабшої сторони супроти реакційних сил. Крім того, нарешті — пам’ятаймо, вже змінилося покоління після Першої світової війни — ти міг вийти і щось зробити проти зростання загрози, яка нависала над демократією, республіками, прогресом, над світом Просвітництва й так далі. Свою виправу можна було дуже інтелектуально описати, а ще це було романтично — вирушити туди й загинути.

Кестлер якийсь час був смертником — але у фашистській в’язниці, тому незрозуміло, чому саме цей досвід мав наштовхнути його на роздуми про події в Москві. Думаю, зокрема тому, що він був далеко від Парижа. Поза тепличним середовищем прогресивних інтелектуалів, відірваний від обставин, де було чимало поважних причин не те щоб лицемірити, але приховувати свої сумніви.

Тепер Кестлер опинився в Іспанії, а в Іспанії треба було діяти: тут уже не до міфології, єдності чи чого там іще. Певно, йому було легше казати собі правду, коли наступного ранку не довелося би зустрічати таких самих колишніх комуністів, своїх побратимів, які вирішили мовчати й неохоче ділилися тим, що думають насправді.

...1940 року. Три книжки, що стосуються цього боку його біографії, — «Іспанське свідоцтво», «Покидьки людства» та «Ніч ополудні» — Кестлер написав у неймовірному темпі, вклавшись у два роки. У першій він розмірковує про іспанський досвід, у другій — про європейську дійсність 1940 року і про те, що сталося з його світом, а в третій підсумовує дві попередні: з таким досвідом і після таких утрат Кестлер уже міг відверто писати про трагедію комунізму.

Ніж усі решта.

Мені здається, Орвелл працює у двох регістрах, дуже високому і дуже низькому. Низький — це англійське розуміння тонкощів англійців, специфічних нюансів класу й ілюзії в Англії. Незрівнянний дар короткого нарису добре придався йому в Іспанії, у «Данині Каталонії», хоча тут він виводить ширші висновки.

З іншого боку, Орвелл, безперечно, є найкращим англомовним прозаїком тоталітаризму, хоча до російських шедеврів не дотягує. Тут він оперує у найвищому з регістрів, розглядаючи найбільше з питань: у «Скотофермі» та, звісно, у «1984» він змальовує характерні риси тоталітаризму, щоби вказати на великі уроки про ціну віри, омани і влади в наш час.

Кестлер, як на мене, оперує ні в низькому, ні в найвищому регістрах. Він неперевершений у середньому діапазоні. Він зацікавлений не зобразити ідеологічні моделі та їхні вади, а проілюструвати умонастрої і хибне сприйняття світу: сам хибно сприйнятий світ цікавить його менше.

Так Кестлер (значно більше за Орвелла, який може бути в цьому несподівано зверхнім) виказує незвичайну емпатію в найбільшому питанні XX століття: як стільки розумних людей могли розказувати собі такі байки, що призвели до таких жахливих наслідків. Це Кестлерові вдається краще за всіх. Звісно, тому, що сам він був одним із тих людей. Натомість Орвелл, який ніколи так не обманювався, — винятковий спостерігач таких людей, але емпатією особливо не вирізняється.

Навіть дико.

...коли бачить це все як одне ціле. Хто не вірив Орвеллу 1939 року, був змушений змінити думку пізніше. Від 1945-го до середини 1950-х на судових процесах у всьому Радянському блоці — хай то в Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії, Румунії, Східній Німеччині — вирішальними будуть дії обвинувачених під час громадянської війни в Іспанії. Суть, яку втовкмачували раз у раз, була в тому, що незгода чи навіть незалежна думка неприйнятні для комуністичної ієрархії. Відносна автономність окремих комуністів в Іспанії — чи, меншою мірою, у Французькому опорі — мала бути покарана заднім числом.

З цього огляду стратегія комуністів в Іспанії виявилася генеральною репетицією захоплення влади у Східній Європі після 1945 року. Певна річ, тоді це було дуже важко зрозуміти. Москва, зрештою, була єдиною значною і ефективною покровителькою Іспанської республіки. Радянський Союз вживався в роль останнього бастіону супроти посилення фашизму в Центральній і Східній Європі — а отже, і в Іспанії. Решта, включно з Британією, радо йшли на компроміси... доки їх самих не зачіпало.

Почнімо з того, що нацистська Німеччина в певних аспектах усе ще була Rechtsstaat, правовою державою, хоч як дивно це звучить. Там були закони. Може, не надто приємні закони, але якщо ти не був євреєм, комуністом, інакодумцем, неповносправним чи ще кимось соціально неугодним, проблем із законами не мало б виникати. У Радянському Союзі теж були закони, але там проблеми могли виникнути в будь-кого, досить було записати його до класу ворогів. Тож із погляду жертви СРСР був набагато страшнішим — бо менш передбачуваним — за нацистську Німеччину.

Згадаймо, зрештою, що дуже відчутна кількість гостей із демократичних країн подорожувала до нацистської Німеччини і не бачили в ній нічого поганого. Навпаки, їх навіть зачаровували німецькі досягнення. Звісно, введені в оману західні мандрівники бували і в Радянському Союзі. Але нацистська Німеччина не мусила розігрувати вистави. Вона була собою і багатьом такою подобалася.

Натомість Радянський Союз був зовсім малознаним і напевно не таким, як себе описував. Але багато хто — зокрема чимало його жертв — потребували вірити в його самовизначення як батьківщини революції. Нині ми не знаємо, як бути з багатьма західними свідками, які мирилися з показовими процесами, применшували (або заперечували) українські голоди або ж вірили всьому, що їм розповідали про демократію, продуктивність і нову славну конституцію 1936 року.

Однак не слід забувати: часто люди, які знали все, що можна було знати, також вірили у ці речі. До прикладу, спогади Євгенії Гінзбург, яка пройшла найгірші в’язниці Москви й етапування до Сибіру — і ось вона закинута в ГУЛАГ. Вона не лише зустрічає інших жертв, жінок, які досі плекають велику віру, які переконані, що в їхньому стражданні має бути логіка і справедливість; вона й сама зберігає відданість комуністичному ідеалові. Вона вперто твердить: можливо, система дала серйозний збій, але її ще можна полагодити. Ця здатність — ця глибинна потреба — довіряти радянському проектові так міцно вкоренилася до 1936 року, що навіть жертви не втрачали віри.

Є ще одна річ, про яку варто пам’ятати, щоб зрозуміти сталінські показові процеси, принаймні до 1940 року: навіть їхні критики на Заході не мали з чим порівнювати. Не було історичного зразка, щоб за його допомогою усвідомити значення сучасних подій. Парадоксально: що ліберальніший спостерігач, що демократичніша його країна, то важче йому зрозуміти поведінку Сталіна. Звісно, скаже західний спостерігач, люди не будуть отак зізнаватися в жахливих злочинах, якщо в обвинуваченні немає частки правди.

Зрештою, коли ти визнаєш свою провину в англійському чи американському суді, тут і справі кінець. І якщо люди, яких звинувачував Сталін, з такою готовністю визнавали провину, хто ми такі — в Англії чи Америці, — щоб висловлювати скепсис? Тоді довелося б апріорі припускати, що їх усіх катували. А це передбачало б, що Радянський Союз морально й політично зогнив, що ця система віддана не соціальній революції, а збереженню абсолютної влади. Бо інакше навіщо таке виробляти? Але, щоб допускати такі думки 1936 року, треба було мислити на рідкість чітко і незалежно.

Ну, це як Марґарете Бубер-Нойман, яка опублікувала свою «Полонянку Гітлера і Сталіна» 1948 року.

Зауваж, як усе це відрізняється від умов, у яких перебували в’язні нацистських таборів: ті чудово знали, що ні в чому не винні, що вони — жертви злочинного режиму. Шансів вижити це, звісно, не збільшує, і аж ніяк не применшує страждань. Але так набагато легше бачити суть і казати правду.

Досвід комунізму, навпаки, змушує інтелектуально вцілілих занурюватись у власні переконання, які непокоять їх більше за самі злочини. Як тепер бачимо, та облудна відданість спричинилася до їхньої травми сильніше, ніж усе пережите від рук катів. Це добре передає назва спогадів Анні Кріґель: «Що я, як гадала, розуміла». Відчуття нескінченного самодопитування: я неправильно зрозумів? Що саме я розумів? Що я бачив і чого недогледів? Словом, чому я не бачив суті?

Гадаю, це визначальний момент. Ті, хто розкусили XX століття, — чи наперед, як Кафка, чи як спостерігачі-сучасники — не обійшлися би без здатності уявляти світ, у якому не було прецедентів. Вони мусили припускати, що ця небачена і нібито абсурдна ситуація справді трапилась, а не погоджуватися з усіма, що вона гротескна й немислима. Сучасникам було надзвичайно складно саме так міркувати про XX століття. З цієї ж причини багато людей заспокоювали себе: мовляв, не може бути ніякого Голокосту, просто тому що він не має сенсу. Не те щоб він не мав сенсу для євреїв, це очевидно. Але він не мав сенсу й для німців. Адже нацисти хотіли виграти війну — звісно, вони радше експлуатували би євреїв, а не вбивали власним коштом.

Застосовувати до людської поведінки такі цілком обґрунтовані моральні й політичні розрахунки — щось очевидне для людей, які виросли в XIX столітті, і щось, що в XX столітті вже не спрацьовує.