Роздуми про двадцяте століття

7. Цілості й уламки: європейський історик

Я полишив Оксфорд 1987-го і погодився на роботу в Нью-Йорку. Через два роки незчувся, як опинився в дивовижному вирі революцій 1989-го. У грудні того року, сидячи у віденському таксі, я довідався з радіо про скинення Чаушеску в Румунії — останню і най-жорстокішу драму в низці подій, які привели до падіння комунізму в регіоні. Що це означало для нашої картини повоєнної Європи, яка передбачала, що східноєвропейські комуністичні режими з нами надовго? Що означали зміни у східній половині Європи для західної половини з її нововіднайденою Європейською Спільнотою?

Пам’ятаю, як виразно подумав, що хтось має написати про це нову книжку. Стара історія швидко розплутувалася, хоча ще не було видно форми, якої ми надамо їй у майбутньому. Я спішно вирішив, що сам хотів би написати таку книжку, і сів читати до неї матеріали — цей процес неочікувано затягнувся на десять років. Але на момент, коли в грудні 1991 року Радянському Союзові настав кінець, я був цілком упевнений, що ухвалив правильне рішення.

У 1992-му, пропрацювавши у Нью-Йоркському університеті п’ять років, я очолив його історичний факультет. У цій ролі було б надзвичайно необачним заохочувати залицяння магістранток свого ж факультету, а тим паче самому їх зваблювати. Утім, на щастя, відбулося саме це. На початку 1990-х я був, мабуть, єдиним на весь факультет підхожим кавалером (неодруженим, гетеросексуальним, віком до сімдесяти). Дженніфер Гоманс навчалася на балерину в Нью-Йоркській школі американського балету, професійно танцювала в Сан-Франциско та Сіетлі, однак покинула балет через травму і, можливо, брак мотивації. Потім вона вивчала французьку філологію в Колумбійському університеті й отримала магістерську стипендію у Нью-Йоркському університеті, де взялася за дослідження американської історії.

Знудившись від цього напряму — який дедалі більше зводився до історій гібридних ідентичностей, що прийшли на зміну не менш снодійним, але педагогічно придатнішим мікрополітичним монографіям попереднього покоління, — Дженніфер познайомилася з Джеррольдом Сіґелем, визначним інтелектуальним істориком, який перебрався до Нью-Йорка із Прінстона кілька років до того, і серйозно зацікавилася європейською історією. Водночас Дженніфер лишалась активно залученою до світу танцю і працювала в Національному інституті танцю, що його заснував Жак д’Амбуаз. Це зацікавлення привело її до Праги, де вона інтерв’ювала танцівників і захопилася Східною Європою.

Дженні розпитала в колег-магістрантів, чи хтось у Нью-Йоркському університеті читає курси східноєвропейської тематики, і, почувши моє ім’я, прийшла до мене в кабінет запитати, чи я викладатиму наступної осені. Я не мав такого наміру, а як голова факультету — й обов’язку не мав, проте спонтанно вирішив, що понад усе чекав на можливість провести незалежне дослідження східноєвропейської історії. Ба більше, мій завантажений графік вимагав, щоб ми — на мою пропозицію — провели тривалу консультацію в ресторані на П’ятій авеню, і тоді вже мої мінливі наміри прояснилися принаймні для мене, якщо ще не для моєї «студентки». Так чи так, аж три місяці, до Дня подяки 1992 року, ми підтримували видимість академічної дистанції, публічно і приватно заперечуючи взаємний потяг.

Ми з Дженні були у Франції того грудня, коли я вперше став публічною особою. Наприкінці семестру ми вирушили до Парижа, де я познайомився з її батьками, які мені одразу сподобалися. Ми орендували машину і проїхали Ельзас, Швейцарію, Австрію, діставшись Відня саме на Різдво. Звідти ми поїхали до Італії і зупинились у Венеції достатньо надовго, щоб я міг освідчитися. Коли ми щасливо поверталися до Парижа, я зупинився десь у Бургундії, щоб зателефонувати Ніколь Домбровскі — студентці, яка наглядала за моїм помешканням, поки мене не було. «Ну що, — сказала Ніколь, — ви бачили газети за цей тиждень і рецензії на “Минулий недоконаний”?».

Я, перейнятий іншими справами, відповів, що гадки не маю, про що вона. Як виявилося, мою нову книжку гучно обговорювали на передовицях «The New York Times Book Review», а також «The Washington Post», «The New York Review of Books» і «The New Yorker» — більш-менш одночасно. У жодному з цих часописів моїх праць раніше не рецензували, тим паче з таким резонансом. Отак я фактично за ніч став доволі відомим. Не минуло й року, а я вже писав для «The New York Review» та інших популярних майданчиків. А це прискорило мій карколомно швидкий перехід до політичного письма й серйозної журналістики.

Пишучи для ширшої аудиторії, я щоразу більше схилявся говорити про людей і місця, якими захоплююсь, а не лише про ті, які мені подобалося нищівно критикувати. Словом, — і це помітно в есеях, згодом зібраних у книжку «Переоцінки», — я вчився не тільки засуджувати, а й хвалити. Мабуть, це природний вияв зрілості, але також мене стимулювало їдке зауваження французького колеги десь між виданням «Минулого недоконаного» і написанням «Тягаря відповідальності». Роздратований моїми заувагами про його співвітчизників, він запитав, чи я такої ж думки про всіх французьких інтелектуалів. Мають же бути й хороші? Звісно, відповів я: Камю, Арон, по-своєму Моріак та інші. У такому разі, сказав він, чом би не писати про них?

Якийсь період ця думка визрівала, її саме вчасно заохотив Роберт Сілверс, замовивши рецензію на «Першу людину» Камю для «The New York Review of Books». Ось і нагода. Які постаті XX століття я хотів би згадати й відзначити? Які їхні спільні риси мене приваблюють? Я почав писати (переважно) схвальні речі про Ганну Арендт. Далі був каскад розлогих есеїв про мислителів XX століття, видатних і маловідомих: Кестлер, Колаковський, Прімо Леві, Манес Шпербер, Кароль Войтила і так далі. Без сумніву, мої праці тільки покращали. Насправді писати про когось, ким захоплюєшся, значно важче. Здіймати на глум Альтюссера, висміювати Мартіна Еміса, знецінювати Люсьена Гольдмана — дитячі забавки. І хоч як легко заявляти, що Камю — великий письменник, Колаковський — блискучий філософ, Прімо Леві — найвидатніший мемуарист Голокосту тощо, якщо хочеш пояснити, чому саме ці люди такі важливі та в чому полягає їхній вплив, доведеться трохи напружити мізки.

До схвальних текстів мене спонукав і Франсуа Фюре, історик Французької революції, який написав передмову до французького видання «Марксизму і французької лівиці». У 1993 році він як голова Комітету соціальної думки при Чиказькому університеті запросив мене прочитати Бредлівські лекції. Лекції були присвячені трьом французам — Леонові Блюму, Альберові Камю, Реймонові Арону — і після належного розширення лягли в основу «Тягаря відповідальності». «Тягар», хоч і невелика книжка, мабуть, найвиразніше з усіх моїх праць відображає, хто я такий і що роблю: адже я впритул розглядаю людей, якими найбільше захоплююся. Лише закінчивши її, я зміг повністю присвятити думки «По війні».

Почав я в середині десятиліття, живучи в Центральній Європі. Від грудня 1994-го до березня 1996-го ми з Дженніфер жили у Відні на запрошення Інституту гуманітарних наук. Тоді Відень, як завжди, здався мені запилюженим і нудним улітку, морозним і нецікавим узимку, тобто цілком чудовим містом. Нині це середнє завбільшки центральноєвропейське місто, що якусь мить на початку XX століття було інтелектуальною і культурною колискою модерності, — лише столиця однієї з невеликих держав ЄС, яка надає надмірного значення імперським спогадам. Мій досвід свідчить, що у Відні можна влаштувати собі життя, яке лиш забажаєш: тут можливо і соціалізуватися, і прекрасно піти в ізоляцію.

Із цих причин австрійська столиця гнітить багатьох людей. Але мені радше подобалося віденське пошарпане, напівпорожнє відчуття втраченого минулого, цей настрій, який нашіптує, що все цікаве вже позаду. Інститут, що його заснував Кшиштоф Міхальський, бездоганно відповідав моїм потребам. На відміну від більшості таких місць, тут ти вільний зберігати повну приватність і не мусиш із зусиллями вкладатися в колективну «інтелектуальну програму». Ще мені імпонувало, що там не було колег із моєї сфери досліджень, тож не треба було вести фахові дискусії. Я міг працювати годинами, міг досхочу читати, міг безцільно тинятися. Вечори були тихі.

Мені здається, з Міхальським у нас склалися доволі добрі стосунки, засновані на спільній схильності до похмурої іронії. Можливо, він теж відчував у мені споріднену душу. Хоч як успішно Міхальський знаходив гроші, підтримку і зв’язки для своєї саморобної інституції, він завжди був у певному сенсі чужим — так само, як у рідній Польщі, де ніколи, попри належність до їхнього покоління, не належав до «них» — золотої молоді комуністичної аристократії. Інститут гуманітарних наук не був значним осередком інтелектуального виробництва — наскільки я бачив, більшість людей там не надто багато писали, а якщо писали, найкращі їхні праці були вже в минулому. Але, думаю, це не так важливо. Що Міхальському вдалося надзвичайно добре — це створити медіум для інтелектуальної дистрибуції. Його інститут був ідеальним середовищем для зустрічей із розумними людьми, а цього не варто недооцінювати.

У Відні я написав чернетку останнього розділу «По війні» під назвою «Велика ілюзія: есей про Європу». Текст заснований на низці доволі скептичних лекцій, які я прочитав у Болоньї 1995 року, і головна його теза — що ЄС наражається на дестабілізацію через надмірні амбіції в поєднанні з політичною короткозорістю — усе ще актуальна. Невдовзі я прочитав книжку «Європа. Історія». Ця праця Нормана Дейвіса, плідного історика й апологета Польщі, вийшла друком 1996 року. Надто перейнятий підготовкою власної історичної праці, я виявився незвично чутливим до тих підходів, у яких Дейвісова версія була зовсім не тією книжкою, яку хотів написати я. Зокрема його magnum opus хибує на двозначні натяки, коли автор необережно втручається в історичний наратив.

Проте, можливо, і я трохи занадто розійшовся в рецензії, яку зрештою написав для «The New Republic». Дейвісова «Європа» здалася мені глибоко нечутливою до теми Голокосту, авторів іконоборчий ревізіонізм — дещо загрубим. Також не полишало враження, що, по суті, полеміку про знехтувану важливість Східної Європи не можна видавати за об’єктивну історію цілого континенту. А ще ж були помилки фактажу... Дейвіс відповів листом до «The New Republic», з якого випливало: найбільше в моїй рецензії йому муляло, що я оцінив його особу як дещо недоладну, розчаровану відрахуванням із Оксфорда, яка по-дитячому шарпає поважних викладачів, бо ті за своїми обвитими плющем мурами ігнорують його улюблену Польщу. (Таку позу я порівняв із відомою пісенькою пана Жаби з «Вітру у верболозі»: «Мудрий і вчений добродій з Оксфорду — чи є щось, чого він не знав би? Тільки не знає того й половини, що в голові є у Жаби!»[49]).

По роках, десь так 2002-го, Дейвіс написав мені короткого листа, трохи колючого, однак щиро приязного, у якому хвалив мою критику Ізраїлю. Наступного року я отримав від нього ще одного листа підтримки — з нагоди скандалу, що вибухнув довкола мого есею про концепцію єдиної держави у «The New York Review». У цілком доброзичливій відповіді я зауважив: як цікаво, що ми часто з кимось погоджуємося з якихось своїх причин, — звісно, теж трохи вколов, але не грубо і без наміру образити. Аж тут, на мій превеликий подив, Дейвіс написав для «The Guardian» прихильну і проникливу рецензію на «По війні». Я з вдячністю відписав йому, щоб висловити визнання за цей «джентльменський» жест. Мабуть, найприємніше, що Дейвіс сказав про «По війні», — і точно найвищий комплімент із його перспективи — щось на зразок «Джадт особливо добре пише про Чехословаччину».

У 1995 році мене запросили очолити Комітет соціальної думки в Чикаго. Трохи помучившись, я відмовився. Тепер озираюсь і розумію, що тоді починав бачити себе в іншому світлі: не просто істориком, навіть не «публічним інтелектуалом», а радше людиною, яка може застосувати свої здібності й сили до нового завдання. Мене вабила ідея створити інституційний майданчик, щоб заохочувати ту працю, якою я захоплювався, і згуртовувати тих людей, яких я вважав цікавими й хотів підтримувати. Цього, як мені здавалося, легше було досягти на Мангеттені, ніж у Чикаго, а тим паче в розрідженій атмосфері лондонського Гайд-парку.

Нью-Йорк, зрештою, був особливим. До переїзду туди я все доросле життя провів у Кембриджі, Берклі й Оксфорді: кожне з цих місць по-своєму було ізольованою вежею зі слонової кості. Але тутешні університети — Нью-Йоркський, Колумбія, аспірантський центр Міського університету — не могли існувати окремо від самого міста. Навіть Колумбія, чудесно ізольована на невеликому пагорбі в мангеттенському Верхньому Вест-Сайді, ніде правди діти, приваблювала більшість викладачів і студентів (більшою мірою, ніж її конкуренти у Прінстоні, Нью-Гейвені чи массачусетському Кембриджі) саме своїм розташуванням — у місті, яке все ще — можливо, трохи анахронічно — вважали найкосмополітичнішим містом світу.

Академічний Нью-Йорк нагадує європейську континентальну, а не англо-американську модель. Тут найважливіші розмови — це не бесіди науковців за межами коледжів, а ширші інтелектуальні й культурні дискусії, що охоплюють ціле місто й залучають журналістів, незалежних авторів, митців і зацікавлених гостей нарівні з місцевою професурою. Тому університети, принаймні загалом, культурно й інтелектуально інтегровані в ширшу розмову. Бодай у цьому сенсі я міг залишатися європейцем, живучи у Нью-Йорку.

Із Чикаго до Нью-Йорка я повернувся із практичною пропозицією для свого університету. Я радо залишусь, якщо вони допоможуть мені заснувати інститут — домівку для ідей і проектів, які я виношував попереднє десятиліття. Нью-Йоркський університет дуже легко посприяв, зокрема пристав на мою умову, що ні тоді, ні згодом не буде ніякого втручання в наші програми й у вибір людей, яких ми запрошуватимемо. Університет дотримав слова, і завдяки його підтримці мені вдалося створити Інститут Ремарка.

Навряд чи я залишився б у Нью-Йорку, якби не було цього інституту. До історичного факультету — який тоді, як і тепер, ішов своїм абсурдним шляхом політкоректності й історичної «доцільності» — я, звісно, особливо теплих почуттів не мав. З іншого боку, мабуть, небагато у світі є інституцій, які вміють так переконливо підтримувати. Як свого часу й кембриджський Кінґс-коледж, Нью-Йоркський університет посприяв мені у вирішальному кар’єрному кроці, за що я щиро вдячний.

Я заснував Інститут Ремарка, коли мені було лише сорок сім років: я досі був наймолодшим чи не на всіх професійних зустрічах. На історичних конференціях, в аналітичних центрах, дослідницьких інститутах і наукових радах мене оточували поважні старші пани. У Раді з міжнародних відносин та інших достойних інституціях я брав участь у панельних дискусіях із чоловіками, яких бачив по телевізору ще три десятиліття до того. Понад усе я прагнув мати форум, де можна зустріти, почути, заохотити і дієво підтримати молоді таланти.

Ба більше, я надумав зробити щось, що більшість університетів, у США чи поза ними, досі не дуже добре вміють. Мені йшлося про те, щоб знайти молодих людей, чию роботу неможливо чітко вписати в конкретні «школи», хто не цілком відповідає стандартам традиційних постдокторських програм, — просто розумних людей. Я хотів запропонувати їм ресурси, контакти, можливості, зрештою, кар’єрне зростання, давши нагоду познайомитися одне з одним, працювати над власними дослідженнями на власних умовах, без соціальних чи педагогічних зобов’язань, а насамперед — обмінюватися думками поза звичними дисциплінарними, національними чи поколіннєвими рамками.

Те, що я хотів створити, навіть не мало назви. Передусім я постановив уможливити міжнародну розмову: забезпечити їй інституційну інфраструктуру і практичні ресурси, але при цьому наголосити на можливостях, які пропоновано молодим людям, а не на формальній структурі, у межах якої вони зможуть із них користати.

З часом Інститут Ремарка здобув репутацію і визнання, що далеко перевищують наші розміри й розмах. Ми організовуємо майстерні, симпозіуми, конференції, проводимо щорічний семінар для перспективних молодих істориків у швейцарському Кандер-штеґу. Форум Ремарка об’єднує цікаву молодь із Північної Америки та Європи, залучає академію, журналістику, мистецтва, бізнес, державні служби й уряд, щоб розвивати справді неформальну розмову на міжнародному рівні. Ми проводимо регулярні семінари у Нью-Йорку, Парижі та Флоренції: з невимушеною атмосферою на презентаціях, нічим не обмеженими дискусіями, а головне — із розмаїттям молодих учасників.

Ми зуміли допомогти молодим людям, які подавали надзвичайні надії, обрати науковий чи професійний шлях. Сподіваюся, завдяки практикам іншої академічної та інтелектуальної взаємодії ми заохотили науковців-початківців поновити і зберегти захоплення професією, яка так часто може здаватися невиразною, застарілою, відірваною від життя.

Звісно, нам непогано вдається гуртувати старших і молодших науковців, ініціюючи розмови крізь академічні покоління. Численні зустрічі в інституті, без примусу чи звичного озирання на посередність і моду, незмінно несуть оновлення і, сподіваюся, притягують. У кожному разі, схоже, ми служимо гідній меті.

Зрозуміло, був підхід гранд-наративу, у ліберальній або соціалістичній формі. Ліберальну форму найкраще — несхвально — описує ідея «вігівської інтерпретації історії» Герберта Баттерфілда: усе вдосконалюється, і навіть якщо сенс історії не в тому, щоб становище покращувалося, фактично воно покращується. Пригадую, у певному жанрі французької економічної історії (візьмімо вузький приклад) завжди було приховане питання: з якого ж це дива французька економічна історія не спромоглася повторити шляху англійської? Іншими словами, чому індустріалізація затрималась? Або чому ринки були недорозвиненими? Чому аграрні сектори так довго тримались? Усе це означало: чому французька історія не була достатньо схожою на англійську? Питання, скажімо, про специфіку німецької історії, про ідею Sonderweg, особливого шляху, теж містять такі підтексти й міркування. Цей ліберальний погляд, по суті, був англо-американським, але поза тим цілком застосовним до, так би мовити, відсталих суспільств.

Соціалістичний наратив адаптували з ліберальної історії прогресу. Відрізнявся він припущенням, що історія людського розвитку застрягне на певній стадії — зрілого капіталізму, — якщо тільки її не рухати цілеспрямовано і свідомо до наперед установленої мети: соціалізму.

Був ще один погляд, який ми, ліві, переважно сприймали як некритичний або свідомо реакційний: що історії йдеться про мораль. У такому разі історія перестає бути наративом переходу і перетворення. Її моральна мета й послання незмінні, з часом змінюються тільки приклади. У такому контексті історія може бути історією жахів, яку нескінченно відтворюють її учасники, не свідомі наслідків своєї поведінки. Або ж (і до того ж) історія стає моральною оповіддю, що ілюструє етичні чи релігійні послання і смисли: як у тій відомій фразі, «історія — це філософія, яка вчить на прикладах». Байка з виносками.

Нині нас не влаштовує жоден із цих варіантів. Важко говорити про історію прогресу. Я не про те, що ми не побачимо прогресу в усьому, якщо навмисне його шукатимемо; але водночас ми бачимо стільки регресу, що важко стверджувати, ніби прогрес є безумовним атрибутом людської історії. Єдина сфера, яка наївно повернулася до такого бачення, — це примітивніші версії економічної думки останніх тридцяти років: для них економічне зростання і вільні ринки є не лише необхідною умовою для вдосконалення людства, а й найкращим його поясненням. Що ж до суспільної етики, за всієї поваги до Канта, для неї нам досі бракує загальноприйнятих підстав, які не були б початково релігійними.

Позаяк і вігівський, і моралізаторський підходи незастосовні, історики вже не знають, що ж вони роблять. Чи це погано — інше питання. Якщо запитати в моїх колег, яким є призначення історії, або яка природа історії, або про що історії йдеться, на нас лише подивляться з нерозумінням. Різниця між хорошими й поганими істориками в тому, що хороші можуть впоратись і без відповідей на такі запитання, а погані — ні.

Та навіть якби вони мали відповіді, все одно були би поганими істориками — просто мали б рамки, у яких можна діяти. А так у них є всілякі шаблончики — раса, клас, етнічність, гендер тощо — або залишкова неомарксистська теорія експлуатації. Однак спільних методологічних рамок у професії я не бачу.

Це, скажімо так, професійна етика: Дюркгайм плюс Вебер, а не Баттерфілд мінус Маркс.

Насамперед — не можна вигадувати чи експлуатувати минуле задля сьогоднішніх цілей. Це не так очевидно, як здається. Насправді багато сучасних істориків розглядають історію як вправу з прикладної політичної полеміки. Вони викривають у минулому щось, приховане за усталеними наративами, аби скоригувати якесь хибне трактування минулого — зазвичай для того, щоб підкріпити готове сучасне судження. Мене засмучує, коли це роблять геть безсоромно. Це очевидна зрада призначення історії, а призначення історії — розуміти минуле.

Водночас я чудово усвідомлюю, що, може, і сам собі таке дозволяв. «Минулий недоконаний» був спробою не тільки скоригувати суттєве хибне трактування недавнього минулого, а й — хоч і згодом — визначити аналогічні помилки сьогодення. Тож не мені заявляти, що історики нізащо не мають писати про минуле, озираючись на сучасні смисли.

Як на мене, тут є тонка межа: твоя оповідь мусить бути правдоподібною. Чи вдалась історична книжка — припустімо, у фактажі помилок немає, — залежить від того, наскільки переконливо її написано. Якщо для розумного обізнаного читача текст звучить правдоподібно — це хороша історична праця. Якщо ж він звучить фальшиво, то це погана книжка, навіть якщо її написав видатний історик на надійній науковій основі.

Найвідоміший приклад поганої книжки — «Витоки Другої світової війни» Алана Джона Персиваля Тейлора. Прекрасно написана розвідка, праця неперевершеного історика дипломатії — експерта з відповідних документів, компетентного мовознавця і дуже розумної людини. Здавалося б, є усі складники хорошої історичної книжки. Чого ж бракує? Напевно й не скажеш. Може, річ просто в смаку. Тейлорове твердження, що Гітлер не несе відповідальності за Другу світову війну, просто-таки абсурдно суперечить здоровому глуздові. Хоч як тонко висловити таку думку, вона настільки немислима, що виходить погана історія.

Але тоді виникає питання: хто оцінюватиме правдоподібність? Саме в цьому випадку я задовольнився би власного експертною оцінкою. Але я і близько не можу судити про правдоподібність опису, наприклад, розвитку середньовічних міст — якщо припускати, що це праця компетентного й визнаного науковця. Тому історія з необхідності є колективною науковою діяльністю, заснованою на взаємній довірі й повазі. Про якість історичної праці може судити тільки добре обізнаний фахівець.

Охоче визнаю: те, що я щойно описав — це є вправа з інтуїції. Були, мабуть, десятки випадків, коли після засідань у незліченних комітетах, які розглядали кандидатури на призначення чи підвищення, я казав, що чиясь робота не дуже добра, на що хтось негайно відповідав: «А ви звідки знаєте?». Багато моїх колег воліли радше ризикнути й захистити слабкого кандидата: мовляв, у того «оригінальне» бачення або «нетрадиційний» стиль. На що я відповідав: «Справді. Але звучить фальшиво. Це неправдоподібне трактування подій, немає відчуття хорошої історичної праці». Молодшим колегам такі заяви не вкладалися в голові: для них історія хороша, якщо вони з нею погоджуються.

Думаю, сучасні історики, окрім найкращих, потерпають від такої собі подвійної непевності. По-перше, дисципліна не цілком визначилася зі своїм місцем у наукових класифікаціях. Це гуманітарна наука? Соціальна наука? В американських університетах інколи за історію відповідає декан факультету гуманітарних наук, але інколи це клопіт декана факультету соціальних наук. Ставши деканом гуманітарних наук у Нью-Йоркському університеті, я наполягав, щоб історію віддали під моє начало, на що декан соціальних наук (антрополог) відповів: «Прошу дуже».

Колись історикам радше подобалося належати до соціальних науковців — і, звісно, вони шукали доступу до фінансування, що відкривався з такою класифікацією. У 1960–1970-х гуманітарні науки мали небагато впливу на інституційні структури й рішення в американських університетах. Соціальні науки — соціологія, антропологія, політологія, меншою мірою економіка, лінгвістика, психологія — вважали себе (часто й інші так їх сприймали) науковими в тому ж сенсі, як ми уявляємо фізику. Тим часом гуманітарні науки — що сповзали в помийну яму Теорії — починали розглядати історію як дисципліну, якій непростимо бракує само-рефлексивних метакатегорій і чия методологія або те, що нею вважається, мерзенно емпірична.

Саме відчуттям меншовартості можна чудово пояснити притаманне нинішнім історикам зацікавлення теорією, моделями, «рамками». Ці інструменти, хоч які вони є, дають утішну ілюзію інтелектуальної структури — дисципліни з правилами й методами. Коли тебе питають, що робиш, можеш впевнено відповісти, що працюєш у галузі «постколоніальних досліджень», «нової історії культури» чи що там іще, — так само, як хімік міг би сказати, що спеціалізується на неорганічній хімії чи біохімії.

Однак це повертає нас до проблеми, яку ти зауважив: ці позначення цілковито зосереджені на сьогоденні. «Критичний» підхід істориків часто полягає лише в тому, щоб застосувати чи не застосовувати до своїх колег той чи той ярлик. Це надзвичайно соліпсичний процес: назвати когось — означає назвати себе.

Однак якщо інших ти можеш зневажливо відкинути як свідомо чи неумисне упереджених, твоя праця завжди бездоганно чиста від домішок — тому автор щосили старається показати, що його робота свідома себе, самокритична тощо. Звідси й усі ті монографії-покручі, що починаються й закінчуються розлогими теоретичними розважаннями про деконструктивну мету дослідження. Але між ними розділи цілком емпіричні — якою і мусить бути хороша історія, — хіба принагідно автор вставить деконструктивний пункт, щоб поставити під сумнів власноруч відшукані докази. Такі книжки складно читати, а ще їм бракує інтелектуальної впевненості.

Загальну історію так писати не можна. У 1960-х роках Квентін Скіннер написав низку блискучих статей, у яких по-новому аналізував методологію історії ідей. Він показав, як безглуздо писати інтелектуальну історію, розглядаючи ідеї поза їхніми контекстами. Слова й думки мали своє особливе значення для, скажімо, читачів і письменників XVII століття, і тепер не можна вилучати їх із того середовища, якщо ми хочемо зрозуміти, що вони означали свого часу.

Есеї Скіннера спокушають до висновку, ніби зв’язна наративна історія ідей — просто неможлива. Коли ми передаємо матеріал так, щоб він був зрозумілий сучасним читачам, сам цей акт неминуче спотворює його значення, а отже, руйнує всю затію. Однак іще через десять років Скіннер видав «Основи сучасної політичної думки», прекрасно складену двотомну наративну історію європейської політичної думки від пізнього Середньовіччя до ранньомодерних часів. Щоб виконати своє завдання — а вона таки виконала, — книжка акуратно відсуває вбік ретельний методологічний історизм свого автора. І так, певно, має бути.

Погано написана історична праця — це погана історична праця. На жаль, навіть добрі історики нерідко бувають незграбними стилістами, тож їхні книжки припадають пилом, нечитані.

Знаєш, коли я приходив у гості до друзів, часто бачив на їхніх книжкових полицях знайомий набір: художня класика, трохи сучасної художньої літератури, щось про подорожі, випадкова біографія — і принаймні одна популярна історична праця. Зазвичай це була книжка зі схвальними рецензіями в «The New York Times» або «The New Yorker», і саме довкола неї розгорталася розмова. Як правило, це праця серйозного науковця, якому вдалося написати книжку для широкої аудиторії. Але такі автори були і є рідкістю: ринковий запит на історичні книжки величезний, але більшість фахових істориків просто не може задовольнити його вимоги.

А що не так із XVIII століттям? Найкраща поезія, найкращі філософи, найкраща архітектура...

Очевидна протилежність — романіст. Від самих витоків французького «нового роману» в 1950–1960-х велика проза колонізувала нестандартні мовні форми. Нічого нового: згадаймо «Трістрама Шенді», не кажучи вже про «Поминки за Фіннеґаном». Але історики не можуть піти цим шляхом. Нестандартна історична книжка — де знехтувано послідовністю чи синтаксисом — була би просто незрозумілою. Нам доводиться бути традиційними.

Якщо англійську чи французьку літературу початку XVIII століття порівняти із сучасною художньою літературою, ми побачимо, що і стиль, і синтаксис, і композиція, навіть орфографія разюче змінилися. Спробуй дати дитині оригінал «Робінзона Крузо»: сюжет чудовий, але стиль і справді нестерпний. Натомість, якщо порівняти історичну книжку XVIII століття з добре написаною історичною книжкою XXI століття, змін буде зовсім мало. Ґіббонова «Історія занепаду і руйнування Римської імперії» залишається цілком зрозумілою для сучасного історика чи навіть сучасного школяра: побудова арґументації, представлення даних і зв’язок між даними й арґументацією — миттєво впізнавані. Єдина відмінність у тому, що Ґіббон дозволяє собі безсоромно моралізаторський тон; уже не згадую про надокучливі дискусійні відступи — саме те, чим мені дорікали критики «Минулого недокопаного».

Звісно, у першій половині XIX століття історичне письмо трохи розбуялося: романтичні перебільшення і прикрашання Маколея, Карлайла чи Мішле для нашого вуха зовсім чужі. Але попередня мода повернулася, і пізніші історики XIX століття, попри багатослівність, нині цілком доступні. Мабуть, правда й те, що навіть у романтиків є сучасні послідовники: нині їхній патетичний, синтаксично нестримний стиль послідовно й завиграшки відтворює Саймон Шама[50]. Чом би й ні? Мене цей стиль не приваблює, але багатьом подобається, та й походження в нього класичне.

Власне, я не вважаю, що найбільша небезпека для нас — у нехтуванні минулим. Характерна помилка сьогодення — це посилатися на минуле, не розуміючи його. Докторка політичних наук Кондоліза Райс, яка колись була проректоркою Стенфордського університету, для виправдання війни в Іраку покликалася на американську окупацію повоєнної Німеччини. Скільки історичної безграмотності лише в одній цій аналогії? Позаяк ми схильні експлуатувати минуле, щоб виправдати теперішню суспільну поведінку, арґументи за справжнє знання історії лишаються незаперечними. Добре обізнаним громадянам важче забити баки, щоб зловживати минулим на користь нинішніх облуд.

Для відкритого суспільства надзвичайно важливо знати своє минуле. Маніпулювання історією було спільною ознакою закритих суспільств XX століття — чи лівих, чи правих. Шахрайство з минулим — найдавніша форма контролю над знанням: якщо ти маєш владу інтерпретувати те, що відбулося до тебе (або просто про це брехати), то сьогодення і майбутнє у твоєму розпорядженні. Тому для демократичного суспільства забезпечити історичну обізнаність громадян — вияв звичайної розсудливості.

Тут мене непокоїть «прогресивне» викладання історії. У часи нашого дитинства — мого точно, і твого, гадаю, теж — історія була масивом інформації. Її вивчали організовано, послідовно, зазвичай хронологічно, маючи на меті дати дітям ментальну мапу — що сягала в минуле крізь часи — світу, в якому вони живуть. Ті, хто нарікали на некритичність такого підходу, не помилялись. Однак виявилося, що було великою помилкою замінити історію як сукупність даних на сприйняття минулого як масиву брехні й упереджень, які треба виправити: брехні й упереджень на користь білих людей і чоловіків, брехні про капіталізм або колоніалізм, чи що там іще.

Не можна навчати дітей історії Америки, кажучи: прийнято вважати, що у Громадянській війні йшлося про скасування рабства, але ха! — запевняю вас, насправді річ була в чомусь зовсім іншому. Бо малі бідолахи за першими партами обернуться одне до одного і спитають: «Стривай, про що вона? Що таке Громадянська війна? Коли це було? Хто переміг?».

Ці начебто критичні підходи, задумані — будьмо великодушними, — щоб допомогти учням і студентам сформувати власні судження, приречені на провал. Вони сіють сум’яття, а не розуміння, а сум’яття є ворогом знання. Будь-хто, хай то дитина чи аспірант, перш ніж кинути виклик минулому, має знати, що відбулося, у якій послідовності, з якими наслідками. Натомість ми виховали два покоління громадян, геть позбавлених спільного контексту. В результаті вони мало чим можуть докластися до управління своїм суспільством. У цьому сенсі завдання історика — надати координати знання та наративу, без яких ми не можемо бути громадянською цілістю. Якщо ми як історики несемо якусь громадянську відповідальність, то це вона.

Моя молода асистентка Кейсі Селвин, з якою ти щойно познайомився, прослухала у Нью-Йоркському університеті курс, який мав бути вступом до російської історії. На ньому студентів ознайомлювали із суперечками довкола головних аспектів російської історії. Коли Кейсі купила і проглянула рекомендовані праці, серед них не виявилося жодної наративної історії. Курс передбачав, що студенти Нью-Йоркського університету — дев’ятнадцятилітні американці, з яких мало хто знав більше за шкільну програму з історії, — десь опанували наративну послідовність російської історії від Петра Великого до Горбачова. Викладач — ліниво й доволі зверхньо — вважав своїм завданням лише допомогти їм критично дослідити цей наратив. За словами Кейсі, курс був провальним: студенти не можуть ставити під питання те, чого не знають.

Обов’язок істориків — пояснювати. У тих із нас, хто вибрали досліджувати новітню історію, також є обов’язок брати участь у сучасних дискусіях, якого не мають, скажімо, історики ранньої античності. А тут уже, мабуть, є якісь причини, чому хтось став істориком ранньої античності, а ми — істориками XX століття.

Якось ми з Яном Ґроссом сиділи на сходах бібліотеки Колумбійського університету. Він працював над «Сусідами», книжкою про вбивство євреїв Єдвабного влітку 1941 року, яке вчинили їхні польські сусіди. Ян обернувся до мене і замислено сказав: «Якби все склалось інакше, я напевно вивчав би історію ренесансного мистецтва, це набагато приємніший матеріал». Я відповів, що це очевидно правда, однак його рішення здається мені не цілком випадковим. І, як для нас усіх, таке рішення неодмінно тягне за собою відчуття громадянського обов’язку долучатися до дискусій довкола своїх тем.

Я розділив би цю думку на дві частини. Перша проста: завдання історика — засвідчити, що певна подія відбулася. Це ми робимо максимально ефективно, щоб передати, як саме щось відбувалося з тими людьми тоді-то й там-то і які це мало наслідки.

Доволі очевидна, проте критично важлива посадова інструкція. Культурна й політична течія плине у протилежному керунку: затерти минулі події — або використати їх із зовсім іншою метою. Наше завдання — прояснювати правду, знову і знову. Це Сізіфова праця: викривлені версії постійно змінюються, тож і коригувати їх потрібно із щоразу новими акцентами. Але багато істориків не поділяють цього погляду і не відчувають такої відповідальності. Як на мене, вони не справжні історики. Дослідник минулого, якого не цікавить передусім коректний виклад історії, може бути носієм яких завгодно чеснот, але істориком він не є.

Однак ми маємо ще один обов’язок. Ми не лише історики, також ми завжди громадяни, зобов’язані застосовувати свої вміння у спільних інтересах. Зрозуміло, ми маємо писати історію, як ми її бачимо, не зважаючи на сучасні смаки. А наші відкриття й інтерпретації не менш вразливі до зловживань, ніж сам предмет досліджень. Згадаймо рецензії на «Сусідів» Яна Ґросса в «Commentary» чи деінде, у яких автори трактували цю працю як ще одне свідчення про одвічний польський антисемітизм: мовляв, «ми» не помилялися щодо цих паршивців. Ян нічого не міг вдіяти з таким спотвореним використанням його праці, але, безперечно, його обов’язок як історика — відповісти. Від цього нікуди не дінешся.

Отже, нам треба діяти одночасно у двох регістрах. Єдині віддалені аналогії — біологія та моральна філософія, які постійно змушені зважати й реагувати на хибні інтерпретації своїх тверджень і арґументів. Але історія доступніша за біологію і відкритіша до політичних зловживань, ніж моральна філософія. Певно, у цьому сенсі наша дисципліна таки найвразливіша. Може, саме тому більшість наших колег пише книжки для друзів і бібліотечних фондів. Так безпечніше.

Саме це я розумію як правдоподібність. У добрій історичній книжці ти бачиш, як працює інтуїція історика. При цьому не має значення, чи ти сам ознайомлений із матеріалом.

Ні, я глибоко переконаний, що не були б. Необхідною умовою справді демократичного чи громадянського суспільства — «відкритого суспільства» за Поппером — є послідовне колективне розуміння того, у які способи ситуація постійно змінюється, а однак тотальна зміна завжди ілюзорна. Що ж до Фукуями, він просто адаптував комуністичні уявлення до власних задумів, не більше. Замість комунізму, який сам утілював прагнення і мету, до яких рухається історія, цю роль тепер виконує падіння комунізму. Робота історика — узяти таку акуратно складену нісенітницю та зіпсувати весь її лад.

Щоразу, коли якийсь дурень проголошує, що Саддам Хусейн є перевтіленням Гітлера, наше завдання — влізти в суперечку і заплутати таку просту бздуру. У достовірному безладі значно більше правди й життя, ніж у вишуканих вигадках. Але, дискредитуючи хибні політичні заяви, ми зобов’язані ставити щось на їхнє місце: наративну послідовність, зв’язне пояснення, зрозумілу оповідь. Урешті-решт, якщо нам самим не зовсім очевидно, що було й чого не було в минулому, хіба ми можемо пропонувати себе світові як надійне, неупереджене, варте довіри джерело?

Тут є рівновага, яку не те щоби легко втримати. Якщо хочеш лише влаштовувати безлад, тобто вважаєш завданням історика стирати межі, то стаєш непридатним. Якщо для студентів або читачів ми подаємо історію хаотично, то не можемо претендувати на громадянську розмову.

Але постійно натикатимешся на розлючених темношкірих людей.

Не погоджуся. Ми з тобою — не ті люди, які поставили меблі в кімнату, ми — люди, які їх тільки називають. Наша робота — сказати комусь: це великий диван із дерев’яними бильцями, а не пластиковий стіл. Якщо ти вважаєш, що це пластиковий стіл, то будеш не лише помилятися у класифікації, не лише щоразу боляче об нього вдарятися, а й неправильно користуватися ним. Тобі буде погано жити в цій кімнаті, але ти не мусиш жити в ній аж так погано.

Словом, я глибоко переконаний, що справа історика — не переписувати минуле. Коли ми переглядаємо минуле, то не тому, що якось по-новому уявляємо категорію «меблі», а тому, що дійшли кращого розуміння, з якими меблями маємо діло. Елемент омеблювання з позначкою «великий дубовий стіл», можливо, не завжди був так підписаний. Напевно були часи, коли люди сприймали його якось інакше: наприклад, ознака «дубовий» могла бути такою очевидною (бо все робили з дуба), що про неї ніхто навіть не говорив. Але саме зараз дуб важить більше, тому що — скажімо — це незвичайний матеріал. Тож ми маємо діло з великим дубовим столом, і наше завдання — на цьому наголосити.

Це мені подобається, поки ми розуміємо, що позначаємо шлях, але не можемо змусити людей ним іти.

Я достатньою мірою педагог, щоб міркувати про це так. Перше діло — навчити людей знань про дерева. Люди не мають блукати в лісах, навіть у лісах із позначеними стежками, якщо не знають, що таке дерево. Потім їх треба навчити, що велика сукупність дерев становить ліс. Потім навчаєш одного способу — хоча є й інші — мислити про ліс як про місце, яке може містити стежки.

Далі вказуєш, яку стежку ти (як історик) вважаєш найкращою в цьому лісі, але водночас визнаєш, що є інші стежки — хоча, на твою думку, гірші. Тільки після цього можна, так би мовити, «теоретизувати» про стежки: чи є вони людським витвором, чи спотворюють «природні» форми лісу й так далі. Боюся, дедалі більше наших молодих колег, знуджених простим описом дерев, отримують найбільше задоволення, викладаючи теорію стежок.

Природа не проти стежок, але природа не терпить порожнечі. А ми намагаємося пам’ятати події у вакуумі. Ми посилаємося на них ізольовано від контексту: «ніколи знову», Мюнхен, Гітлер, Сталін і так далі. Але як зрозуміти сенс цих заклинань і позначок? У сучасних середніх школах Америки та Європи не рідкість, коли за всі роки навчання учні прослуховують один-єдиний курс зі світової історії, зазвичай це або «Голокост, Друга світова, тоталітаризм», або якісь подібні уривчасті жахіття про Європу середини XX століття. Хоч як добре викладатимуть такий курс, хоч як уважно добиратимуть джерела і старанно дискутуватимуть, він усе одно виходить нізвідки і неминуче веде в нікуди. Яка тут педагогічна мета?

Більшість американців, які не мають спеціалізованої освіти, навчені, що події Другої світової війни загалом і Голокост зокрема є унікальними, sui generis. Їм подавали картину цього минулого як один момент катастрофи, історичний і етичний еталон, з яким неявно порівнюють решту людського досвіду — і це не витримує порівняння.

Це важливо, адже Голокост став моральним мірилом кожного політичного кроку, який ми робимо: хай то в нашій міжнародній політиці на Середньому Сході, чи в нашому ставленні до геноциду й етнічних чисток, чи в нашій схильності втручатись у світ чи лишатись осторонь. Ти маєш пам’ятати трагікомічний образ Клінтона-Гамлета в Білому домі, який мучиться вибором, чи встрявати в ситуацію на Балканах, а перед очима в нього — Аушвіц як історичне відсилання. Американська державна політика у принципових сферах національного інтересу стала заручницею єдиного прикладу з людської історії, відірваного від контексту, — часто цей приклад зовсім мало стосується справи, і апелюють до нього завжди вибірково. Ти питав, чим погано зациклюватися на Голокості? Оцим погано.

А тепер побуду адвокатом диявола. Припустімо, американці, замість здобути тільки цей уривок історичної освіти, не мають її взагалі: ніколи не вивчали й не читали нічого про минуле, а тим паче про недавнє європейське минуле. У них не буде відсилань до злочинів минулого, придатних як моральні орієнтири, не буде історичних імен чи подій, на які можна натякнути під час політичних дебатів або нагадати про них, щоб вплинути на громадську думку.

У можливості прикликати Гітлера (чи Аушвіц, чи Мюнхен) є своя перевага. Так сьогодення бодай звертається до минулого, а не ігнорує його. Тепер це все половинчасто й дедалі безнадійніше, але ми це принаймні робимо. Суть не в тому, щоби припинити, а в тому, щоб робити те саме з більшою історичною чутливістю й обізнаністю.

Справді. І Черчилль, і Рузвельт мали вагомі підстави не розголошувати єврейського питання. З огляду на тогочасний антисемітизм в обох країнах будь-який натяк на те, що «ми» воюємо з німцями, аби врятувати євреїв, міг лише нашкодити.

Так, а людям не подобається таке про себе думати. Ні Британія, ні Америка нічого особливого не зробили для приречених євреїв Європи. США навіть не вступали у війну до грудня 1941 року, а на той час процес знищення був уже в розпалі.

Нам варто згадувати такі числа: це чудова вправа з громадянської освіти й національного самопізнання. Часом ці дані розповідають історію — історію, яку ми воліли б забути.

Кілька років тому я рецензував історію падіння Франції Ернеста Мея[51]. У тому есеї я перелічив французькі втрати за шість тижнів війни після німецького вторгнення у травні 1940 року. Загинуло майже 112 тисяч французьких солдатів (і це без цивільного населення), що перевищує кількість американських загиблих у В’єтнамі та Кореї, а такої інтенсивності втрат США не зазнавали ніколи. Я отримав гору листів від загалом добропорядних читачів, які запевняли, що я, мабуть, щось наплутав із цифрами. Адже відомо, писали вони, що французи так не б’ються і не гинуть? Зауважмо, то було 2001 року, незадовго до цинічного патріотичного шалу, що здійнявся після 11 вересня (перейменування french fries на freedom fries тощо). Американцям важко прийняти думку, що вони не є найгероїчнішими воїнами у світі, що їхні солдати не воювали затятіше й не гинули хоробріше за інших.

Щось подібне відбулося і тоді, коли я опублікував, теж у «The New York Review», коментар про те, що шестеро з-поміж прем’єр-міністрів Франції були євреями, тоді як у славних Сполучених Штатах ми досі чекаємо на першого успішного єврейського кандидата у віце-президенти: це було тоді, коли відразливого Джозефа Лібермана щойно висунули на вибори за списком кандидата в президенти Ела Ґора, і вся країна захлиналась у самовихвалянні, мовляв, які ми етнічно чутливі й відкриті. Тоді на мене спала просто-таки купа листів — не всі були лайливими, — у яких читачі запевняли, що Франція була й завжди буде глибоко антисемітською, на відміну від нашої толерантної культури.

Із цих та інших нагод я часто думав, що Америці понад усе потрібна критична освіта з власної історії. Те, що Франція має ганебну історію офіційного антисемітизму, добре відомо. Французький антисемітизм був насамперед культурним — а за сприяння режиму Віші, звісно, культурна упередженість вилилася в активну участь у геноциді. Але в політичній площині французькі євреї давно були вільні сягати висот у державній службі: також, звісно, вони мали доступ до вищої освіти, тоді як Гарвард, Колумбія й інші американські виші все ще встановлювали жорсткі квоти на вступ євреїв і представників інших меншин.

Вони зведені сестри, тому ненавидять одна одну й водночас мають удосталь спільного, щоб бути нерозлучними. Ба більше, вони змушені гризтися за спадок, якого не можуть ні кинути, ні поділити.

Пам’ять молодша і привабливіша, вона набагато охочіше зваблює і піддається на зваби, а тому в неї значно більше друзів. Історія — старша сестра: трохи похмура, непоказна й серйозна, схильна радше відступити, ніж розводити порожні балачки. Тож у політиці вона скромно стоїть попід стінкою — така собі книжка, якої так і не взяли з полиці.

Багато людей із найкращими намірами не відрізняють і плутають цих двох сестер. Маю на увазі, наприклад, тих єврейських науковців, які апелюють до давнього юдейського захор — особливої уваги до пам’яті. Вони твердять: минуле бездержавного народу завжди під загрозою того, що інші переписуватимуть його у власних інтересах, тому на євреїв покладено обов’язок пам’ятати. Проти цього я не заперечую, навіть певною мірою поділяю.

Але тут обов’язок пам’ятати минуле плутають із самим минулим: єврейське минуле заміщується тими його частками, що придатні для колективної пам’яті. А тоді, попри першокласну роботу цілих поколінь єврейських істориків, вибіркова пам’ять єврейського минулого (страждання, вигнання, жертовності) поєднується з пригаданим наративом спільноти і сама стає історією. Ти здивуєшся, скільки моїх знайомих освічених євреїв вірять у міфи про свою «національну історію» — у таких формах, яких ніколи не допустили б, якби йшлося про аналогічні міфи Америки, Англії чи Франції.

Тепер ці міфи вросли в офіційну історію як гучно проголошені виправдання існування держави Ізраїль. Це не суто єврейська слабкість: маленька країна Вірменія, а також сучасні балканські держави, як-от Греція, Сербія, Хорватія і багато інших, — усі постали на основі таких міфологічних наративів. У них задіяно стільки почуттів, що майже неможливо тлумачити історію коректно.

Проте я глибоко переконаний, що історія і пам’ять — різні речі. Дозволяти пам’яті зайняти місце історії — небезпечно. Якщо історія вимушено набуває форми протоколу, який нескінченно переписують і перевіряють з огляду на старі й нові дані, то пам’ять підлаштована під громадські, ненаукові потреби: тематичний парк, меморіал, музей, будівля, телепрограма, захід, день, прапор. Такі мнемонічні вияви минулого неминуче часткові, скорочені, вибіркові; тим, хто їх облаштовує, рано чи пізно доведеться казати напівправду чи й відверто брехати — інколи з найкращими намірами, інколи ні. У кожному разі це все не може замінити історії.

Так, експозиція у вашингтонському Меморіальному музеї Голокосту не фіксує історії та не слугує їй. Це вибірково привласнена пам’ять, використана з гідною суспільною метою. Теоретично це можна схвалювати, але не слід обманюватися щодо наслідків. Без історії пам’ять вразлива до зловживань. Та якщо історія стоїть на першому місці, у пам’яті є взірець і путівник, за якими вона може працювати і відносно яких її можна оцінити. Коли люди, які вивчали історію XX століття, відвідують Музей Голокосту, вони можуть обдумати побачене, оцінити його в ширшому контексті, осмислити критично. У такому разі музей виконує корисну функцію — зіставляє вміщені в ньому спогади з історією, яка вже відома аудиторії. Але відвідувачі, які знають тільки те, що їм показують, імовірно (переважно так і стається) опиняться в невигідному становищі: без зв’язку з минулим їм згодують з ложечки версію, яку вони не здатні оцінити.

Я почасти не погоджуся в одному аспекті. Суспільна пам’ять є втіленою, колективною першою особою множини: «ми пам’ятаємо»... З часом колективна пам’ять підсумовується і кам’яніє, а коли людей, які пам’ятали, уже немає, ці скам’янілі підсумки замінюють пам’ять і стають історією.

Зауваж відмінність між Mémorial, Меморіальним музеєм у Кані, який тепер є офіційним музеєм французько-німецьких воєн XX століття, і Historial, Історичним музеєм у Перонні, що його заснувала міжнародна група професійних істориків, зокрема твій єльський колега Джей Вінтер. Обидва музеї — національні пам’ятки Франції, але різниця між ними промовиста.

Історіаль — педагогічний. Він представляє свою тему через традиційний лінійний наратив, а це в нинішньому прогресивному оточенні — доволі радикальний і, думаю, ефективний підхід до навчання публічної історії. Натомість Меморіаль — суцільне відчуття. Там майже немає педагогіки, за винятком того, що відвідувач очікувано забере із собою якесь загальне послання-згадку. Меморіаль не цурається хитрощів і фокусів, використовує технології, щоб допомогти відвідувачу згадати те, що той гадано вже знає про Другу світову війну. Якби ти не приносив із собою якоїсь пам’яті, що взаємодіятиме з твоїм досвідом відвідання музею, Меморіаль не мав би сенсу. Він створює атмосферу, але за історію відповідає відвідувач. Як на мене, цей контраст між Історіалем і Меморіалем — саме той контраст, який нам треба зберегти й на якому наголосити. Якщо нам справді не обійтися без «меморіалів», треба хоча б заохочувати людей спершу відвідувати «історіалі».

Моя перша дружина викладала в початковій школі. Якось, багато десятиліть тому, вона запросила мене провести урок про Французьку революцію для дев’ятирічних учнів. Трохи подумавши — адже я не мав досвіду вчителювання в молодшій школі, — я приніс у клас маленьку гільйотину, і ми почали урок з обезголовлення Марії-Антуанетти. Після цього наративна історія Французької революції в супроводі наочних матеріалів пішла доволі добре.

Власний досвід, від уроків для третьокласників до викладання магістрантам у Берклі, Нью-Йоркському університеті, Оксфорді й так далі, навчив мене універсальної істини: молоді люди, які ще не знають історії, воліють, щоб її викладали в найбільш традиційний і прямий спосіб. Інакше як вони мають її розуміти? Якщо викладати історію задом наперед, починаючи із глибших сенсів і спірних інтерпретацій, вони нічого не зрозуміють. Я не хочу сказати, що навчати треба нудно, лише традиційно.

Водночас я визнаю, що тут є свої підводні камені. Для традиційного викладання історії треба мати достатньо узгоджену систему координат: чим, власне, є ця традиційна історія, якої ти навчатимеш. У багатьох суспільствах, не тільки в нашому, за останні тридцять років неабияк поменшало впевненості в інтерпретації свого минулого. Не лише американці більше не здатні зв’язно оповісти національну історію, не відчувши сорому чи образи. Так само в Голландії, Франції, Іспанії.

Нині чи не кожна європейська країна розгублена: як викладати своє минуле, як його використовувати? У найгірших випадках — на гадку спадає Британія — від традиційних національних наративів відмовилися взагалі, дітям пропонують ускладнений набір суперечливих і часткових наративів, прив’язаних до якихось моральних або етнічних перспектив.

Років десять тому я побував на лекції Марка Трахтенберґа[52] в Єлі. Опісля група тамтешніх магістрантів запросила мене на вечерю. Вони були вкрай стривожені, аж до параної, своїми гадано сумними перспективами працевлаштування. Оскільки історичний факультет Єлю (тоді й тепер) мав славу доволі консервативного, історики дипломатії з цього вишу діставали відкоша навіть там, де пост-усе-на-світі історики культури зі скромніших закладів завиграшки отримували роботу.

Пам’ятаю, я сказав їм: заради Бога, не здавайтеся. Дуже добре, що в нас є бодай одна першокласна інституція, де молодих істориків навчають справжніх наукових практик: інтерпретувати дипломатичні архіви й інші джерела, вивчати екзотичні мови, не відчувати потреби виправдовуватися за традиційні високополітичні теми досліджень. Рано чи пізно, запевняв я своїх слухачів, маятник хитнеться, і тоді традиційна строгість традиційних галузей, якої вас старанно навчили, стане вашою перевагою.

Я досі в цьому переконаний. Історія ще повернеться як ролі впевнена в собі наративна дисципліна: ба більше, з погляду широких читацьких кіл вона нікуди й не зникала. Надзвичайно важко уявити, щоб котресь суспільство цілком обходилося без послідовного й узгодженого наративу власного минулого. Тож це наша відповідальність — створити такий наратив, обґрунтувати його, а тоді викладати.

Кожна така національна історія неминуче матиме вади. Будуть білі плями. Якщо наратив достатньо загальний, щоб стосуватися всіх, він неуникно обділить якусь меншину або й багато меншин. Так було завжди. Знаєш, в англійській історії, яку ми вчили у школі, не було євреїв: з таким же успіхом ми могли би бути невидимими.

Лише згодом я з подивом дізнався, що «нас», євреїв, вигнав з Англії Едвард Перший, і що вже за Кромвеля була складна єврейська історія, чиї наслідки відгукуються аж донині. Я не те щоб виразно припускав, ніби євреїв не було, просто якось так склалося, що ніхто про них не згадував, а я в це питання не заглиблювався. Сьогодні, звісно, таку «мовчанку» вважали б негідною, чимсь на межі з упередженнями або й гірше. Хтось, дозволяючи собі говорити від імені всіх євреїв, вимагав би впровадити єврейську «квоту» чи навіть обов’язковий «контрнаратив», щоб урівноважити англійську історію успіху. Може, хтось уже це зробив? Але це не шлях уперед.

Звісно, я довго й серйозно обмірковував, як вибудувати книжку.

З іншого боку, у процесі писання я не те щоби присвячував багато часу питанням, які ти озвучив, та й навряд чи це могло зарадити. Чого я справді прагнув, то це зруйнувати усталені категорії Схід-Захід; увиразнити — аби не перестаратися — інші лінії розламу; працювати з малими країнами так, щоб це не скидалося на умисну компенсацію; для ілюстрації наводити свідомо нетрадиційні приклади, але щоб це не скидалося на спроби похизуватися винахідливістю.

Тіме, від щирого серця можу сказати, що, тільки закінчивши книжку, я озирнувся й побачив, що вона непогана — і що таки звертається до деяких питань, які ти згадав. Лише тоді я подумав: що ж, це справді може стати варіантом осмислення повоєнної Європи, принаймні на якийсь час. Пишучи книжку, таких думок я не мав: вони були б недоречними.

Гадаю, якщо я мав мету, то у двох напрямах. По-перше, я хотів трохи змістити оптику. Я намагався, пишучи про ті десятиліття, звернути увагу читачів на щось поза «розвитком ЄС». Я хотів, щоб читачі думали про «соціально-демократичну добу», а не про «шістдесяті». Я сподівався, що заохочу їх бачити Східну Європу не як чужі комуністичні околиці Росії, а як частину єдиної європейської історії — хоч із геть інакшими й заплутаними сюжетними лініями.

Другим, меншим моїм прагненням було написати історію, яка повноцінно поєднуватиме культуру й мистецтво, а не витіснятиме їх у примітки чи додатки. Передусім фільми, але також романи, п’єси, пісні вступають у наратив і виринають із нього — як ілюстрації та приклади. Це незвично для праці із загальної історії, і я цим неабияк пишаюся. Але, знову ж таки, я до останнього не думав, що ці мої амбіції якось творять інакшу, самобутню історію.

Може, я просто не досить амбітний — чи не маю комерційної жилки? — щоб від початку декларувати такі цілі. Але, правду кажучи, я вважаю, що великі всеосяжні завдання — методологічні чи інтерпретаційні — часто шкодять якості письма. Мене, мабуть, надто лякав масштаб узятого на себе, щоб одразу задавати проектові такі цілі. А якби я це зробив, певно, нічого не вдалося б.