Сапфірова книга

ПРОЛОГ

Лондон, 14 травня 1602 року

У провулках Саутворка було темно, лячно й самотньо. Сморід од водоростей, нечистот і тухлої риби ширився повітрям. Він мимоволі стиснув її руку дужче і потягнув далі.

— Краще б ми знову пішли вздовж річки. У цій мішанині

провулків можна тільки заблукати, — прошепотів він.

— Атож. І за кожним рогом причаївся злодій або вбивця. — У її голосі була насмішка. — Чудово, еге ж! Це в тисячу разів краще, ніж сидіти у затхлій комірчині та сліпнути над домашніми завданнями.

Вона підібрала поділ важкої сукні й поквапилася далі.

Він мимоволі посміхнувся. Люсі мала неповторний талант знаходити в будь-якій ситуації і в будь-який час щось позитивне. Навіть так звана «золота доба» Англії (наразі ця назва, здавалося, пасувала часові як корові сідло, бо все було дуже похмуре) не могла її налякати. Радше навпаки.

— Шкода, що в нас усього три години, — сказала вона, коли він її наздогнав. — «Гамлет» був би мені більше до вподоби, якби не довелося переглядати знятий за ним серіал.

Вона спритно обігнула якусь калабаню з болотом, принаймні вона сподівалася, що це болото. Потім зробила кілька розкутих танцювальних па і вишукано обернулася навколо своєї осі.

— Так розум полохливими нас робить…[1] Хіба це не чудово?

Він кивнув і насилу опанував себе, аби знову не посміхнутися. При Люсі він посміхався занадто часто. Якщо він себе не переможе, то скидатиметься на несосвітенного дурня!

Вони йшли до Лондонського мосту: як на лихо, Саутворкський міст[2], що лежав би ближче, на той час ще не був побудований.

Але їм слід було поквапитись, якщо вони хотіли, щоб про їхню таємну вилазку в XVII століття ніхто не пронюхав.

Господи, він би віддав усе на світі, щоб зняти з себе цей жорсткий білий комір. Він почувався так, ніби йому на шию вдягнули ту пластмасову штуку, яку надягають собакам після операції.

Люсі завернула за ріг у бік річки. Здавалося, думками вона й досі була з Шекспіром.

— Скільки тобі довелося викласти, щоб той чолов’яга пустив нас у «Глобус»?

— Чотири важкі монети. Я жодного уявлення не маю, скільки вони коштують. — Він засміявся. — Припускаю, що це була його заробітна плата за рік або щось таке.

— Хай там як, але це допомогло. Місця були чудові.

Бігом вони досягли Лондонського мосту. Як і раніше, коли вони прямували в театр, Люсі зупинилась і збиралася щось докинути про споруджені на мосту будинки. Але він потягнув її далі.

— Ти ж пам’ятаєш, що казав містер Джордж: якщо довго стояти під вікном, хтось виллє тобі на голову нічного горщечка, — нагадав він. — Крім того, ти впадаєш в око!

— Годі розгледіти, що ти на мосту: він здається звичайнісінькою вулицею. О, дивись, яка тиснява! Надходить час, коли вони збудують ще кілька мостів.

Міст, на відміну від провулків, був переповнений, але дрожки, ноші й карети, що прямували на інший берег Темзи, стояли наче вкопані. Попереду лунали голоси, прокльони й іржання коней, але причину тисняви визначити було важко. З вікна карети поруч із ними вистромився чоловік у чорному капелюсі. Його накрохмалений мережаний комір піднімався майже до вух.

— Хіба немає іншого шляху через цю смердючу річку? — крикнув він французькою своєму візникові.

Кучер заперечливо похитав головою.

— І навіть якби був, ми не можемо розвернутися, ми застрягли. Я піду вперед, подивлюся, що скоїлося. Напевно, це ненадовго, сер.

Чоловік, щось белькочучи під ніс, втягнув голову в карету, поки кучер зліз із передка і заходився продиратися крізь юрбу.

— Ти чув, Поле? Це французи! — прошепотіла Люсі захоплено. — Туристи!

— Так. Просто неперевершено. Але нам потрібно поспішати, у нас обмаль часу.

Він неясно пам’ятав, що десь читав, ніби перегодом цей міст зруйнували, а тоді відбудували за п’ятнадцять метрів від початкового місця. Не надто гарне місце для стрибка в часі.

Вони рушили слідом за французьким кучером, але незабаром люди й екіпажі скупчилися так щільно, що вперед і не ступнеш.

— Я чула, що загорівся віз із бочками олії, — сказала якась жінка, ні до кого не звертаючись. — Якщо вони її не погасять, то ще, чого доброго, й міст згорить.

— Але не сьогодні, наскільки я знаю, — пробурмотів Пол і взяв Люсі за руку. — Ходімо, нам потрібно повернутися і почекати стрибка на іншому березі.

— А ти пам’ятаєш пароль? На той випадок, якщо ми не встигнемо.

— Щось на кшталт «кутта» і «лава».

— Gutta cavat lapidem[3], дурнику, — вона піднесла голову і, посміхаючись, дивилася на нього.

Її блакитні очі сяяли від утіхи, і Пол зненацька згадав, що відповів його брат Фальк, коли він спитав його про слушну мить. «Я б не розпатякував довго. Я просто зробив би це. Вона може ляснути тебе по пиці, і тоді все буде ясно». Звичайно, Фальк зараз же забажав дізнатися, про кого йдеться, але Полу не хотілося заводити одну з суперечок, які починалися з фрази: «Ти знаєш, що зв’язки між де Віллерзами і Монтрозами мало не суто ділові!» І закінчувалися фразою: «Крім того, всі жінки Монтроз — зарази і згодом стають драконами а-ля леді Аріста!»

Які ще там зарази… Можливо, це стосувалося інших жінок Монтроз, але абсолютно точно — не Люсі. Люсі, яка його раз у раз дивувала, якій він довіряв свої секрети, що їх досі нікому не розповідав, з якою він буквально… Він звів дух.

— Чому ти зупинився? — запитала Люсі, але він уже нахилився до неї і припав губами до її губ. Перші три секунди він боявся, що вона його відштовхне, але потім вона, здається, подолала своє здивування і відповіла на поцілунок. Спочатку дуже обережно, а потім дедалі переконливіше.

Власне, цю мить можна було назвати якою завгодно, але не слушною, і їм слід було неабияк поквапитися, адже щомиті

могло дійти до стрибка, і… Пол забув, яке було третє «власне». Вона була єдиним, що зараз важило.

Але тут його погляд упав на постать у темному каптурі й він злякано відскочив. Люсі якусь мить дивилася на нього збентежено, потім зашарілась й опустила очі вниз, на ноги.

— Даруй, — пробурмотіла вона зніяковіло. — Ларрі Коулмен теж говорив, що, коли я цілуюся, таке відчуття, ніби в рот засунули жменю зеленого аґрусу.

— Який аґрус? — похитав він головою. — 1 що це за Ларрі Коулмен, чорт забирай?

Зараз вона взагалі була збита з пантелику, і він не міг на неї за це сердитися. Йому якось слід було спробувати впорядкувати хаос, який панував у його голові. Він потягнув Люсі вбік, подалі від світла смолоскипів, узяв її за плечі й зазирнув глибоко в очі.

— Гаразд, Люсі. Перше: ти цілуєшся так, як… полуниця на смак. Друге: якщо я знайду цього Ларрі Коулмена, то поставлю його на місце. Третє: запам’ятай, на чому ми зупинились. Але зараз у нас виникла невелика проблема.

Він мовчки показав на довганя, що повільно вийшов з тіні карети й подибав до вікна карети француза.

Очі Люсі розширилися від жаху.

— Добрий вечір, бароне, — сказав чоловік. Він говорив французькою, і, почувши його голос, Люсі вп’ялася пальцями в руку Пола. — Як приємно бачити вас тут. Із Фландрії дорога довга.

Він опустив каптур.

— Фальшивий граф! Що ви тут робите? Як усе це розуміти? — вигук подиву пролунав із глибин карети.

— Я б теж хотіла це знати, — прошепотіла Люсі.

— Хіба так вітаються зі своїм нащадком? — відказав довготелесий чоловік, явно в гуморі. — Як-не-як я онук онука вашого онука, і хай мене звуть чоловіком без імені, але запевняю вас, ім’я у мене є. Навіть кілька, якщо вже бути точним. Чи можу я приєднатися до гурту з вами в кареті? На мосту стояти не надто зручно, та й тиснява ця ще триватиме.

Не чекаючи відповіді й не озираючись, він відчинив дверцята карети й заліз усередину.

Люсі відтягла Пола ще на два кроки далі від освітленого смолоскипами місця.

— Це таки він. Тільки набагато молодший. Що нам тепер робити?

— Нічогісінько, — прошепотів Пол. — Ми ж не можемо підійти й привітатися. Ми взагалі не мали бути тут.

— Але чому він тут?

— Дурний збіг. Ми ні в якому разі не повинні потрапити йому на очі. Ходімо, нам треба на берег.

Але ніхто з них не зрушив з місця. Обоє влипнули очима в темне віконце карети, зачаровані ще дужче, ніж раніше в «Глобусі».

— Коли ми зустрічалися востаннє, я ясно дав зрозуміти, що про вас думаю, — озвався з карети французький барон.

— Атож, дали! — Гість тихо засміявся, аж сироти повиступали на руках Пола, хоча він і не міг сказати чому.

— Моє рішення непохитне! — голос барона трохи здригнувся. — Я передам цю диявольську машину Альянсу, і байдуже, яким із підступних способів ви скористаєтеся, щоб мені завадити. Я знаю, що ви злигалися із Сатаною.

— Що він має на увазі? — прошепотіла Люсі.

Пол тільки похитав головою.

З карети знову почувся тихий смішок.

— Мій вузьколобий, зашорений пращуре! Наскільки простішим було б ваше життя (а також моє!), якби ви слухали мене, а не вашого єпископа або жалюгідних фанатиків Альянсу. Якби користувалися своїм розумом, а не чотками. Якби

ви усвідомили, що є частиною чогось набагато більшого, а не того, про що розповідає ваш проповідник.

Відповідь барона, здавалося, складалася з «Отче наш» — Люсі й Пол чули тільки, як він тихенько бурмоче.

— Амінь! — мовив гість, зітхнувши. — Це і є ваше останнє слово в цій справі?

— Ви — сам диявол! — сказав барон. — Негайно вийдіть із моєї карети й більше не потикайтеся мені на очі.

— Робіть як хочете. Проте є ще одна дрібниця. Я раніше не розповідав, аби вас даремно не хвилювати, але на вашій могильній плиті, яку я бачив навіч, викарбувано 14 травня 1602 року — дата вашої смерті.

— Але це ж… — промурмотів барон.

— …Сьогодні, правильно. І до півночі залишилося зовсім небагато.

Було чутно лише, як важко дихає барон.

— Що він зараз робить? — прошепотіла Люсі.

— Порушує власні закони, — на потилиці Пола виступили сироти. — Він говорить про…

Він перервався, бо в його животі виникло знайоме небезпечне відчуття.

— Мій кучер зараз повернеться, — зауважив барон, і в його голосі забринів відвертий страх.

— Я впевнений у цьому, — відповів гість нудно. — Тому я покваплюся.

Люсі поклала руку на живіт.

— Поле!

— Я знаю, у мене теж. Чорт забирай… Нам треба бігти, якщо ми не хочемо впасти в річку.

Він схопив її за руку і потягнув уперед, щосили намагаючись не повертатися обличчям до віконця карети.

— Ймовірно, ви померли на батьківщині від наслідків дуже тяжкого грипу, — чули вони голос гостя, коли пробиралися повз карету. — Але мої відвідування, наслідком яких стало ваше сьогоднішнє перебування в Лондоні, а до того розкішне здоров’я, значно порушили рівновагу. Я людина коректна і тому мушу, як на мене, трохи допомогти смерті.

Хоча Пол переймався відчуттями у своєму животі та розрахунком кількості метрів, що залишилися до берега, значення цих слів просочилося в його свідомість, і він різко зупинився.

Люсі штовхнула його в бік.

— Біжи! — шикнула вона, сама починаючи бігти. — У нас усього лише кілька секунд.

З тремтячими колінами він теж рушив до узбережжя, і поки він біг і берег мало-помалу губився з очей, з карети почувся страшний, хоч і здушений крик, слідом за яким пролунав вигук: «Диявол!» І потім запала смертельна тиша.