Сапфірова книга

РОЗДІЛ 8

Вартові біля підніжжя сходів спали, повкладавши голови на перила.　

— Бідолашний Картрелл, — прошепотів Лукас, коли ми навшпиньки пробиралися повз охоронців-хропунів. — Боюся, він не зуміє дослужитися до адепта, якщо й далі так закладатиме… Але це тільки краще для нас. Ходімо мерщій!　

Я захекалася, бо з кафе ми йшли сюди швидким кроком. Кеннет де Віллерз із сестрою ніяк не відпускали нас, здавалося, що ми не одну годину плескали з ними язиком про життя в селі взагалі та в Ґлостерширі зокрема (я розповіла кілька кумедних анекдотів про кузину Маделейн і вівцю Клариссу), про справу Паркера (про яку я тільки зрозуміла, що дідусь її виграв), про симпатичного спадкоємця трону Чарльза (агов?!), а ще про фільми Ґрейс Келлі та її весілля із князем Монако. Я періодично кашляла і намагалася перевести розмову на згубні наслідки куріння, проте мене не підтримали. Коли ми нарешті вийшли з кафе, було так пізно, що в мене навіть не залишилося часу забігти в туалет, хоча я випила щонайменше літр чаю.　

— Ще три хвилини, — видихнув Лукас, поки ми бігли підвальними коридорами. — Але ж я хотів тобі так багато розповісти. Якби не з’явилася ця чума в особі начальника…　

— Я не знала, що ти працюєш на одного з Віллерзів, — сказала я. — Ти ж майбутній лорд Монтроз, член Верхньої палати.

— Так, — похмуро буркнув Лукас. — Але поки мені не дістанеться батькова спадщина, я мушу заробляти гроші на утримання сім’ї. Ця робота просто підвернулася… Дарма. Послухай: те, що граф Сен-Жермен залишив Вартовому, — таємні рукописи, листи, хроніки — все пройшло перед тим його цензуру. Вартові знають тільки те, що Сен-Жермен дозволив знати. Інформація призначалася для того, щоб усі наступні покоління були готові правдами й неправдами замкнути Коло. Але ніхто з Вартових не знає всієї Таємниці.

— Але ти її знаєш? — вигукнула я.

— Тс-с-с! Ні. Я її теж не знаю.

Ми завернули за останній ріг, і я відчинила двері до старої алхімічної лабораторії. Мої речі лежали на столі, точно там, де я їх залишила.

— Але Люсі й Пол знають Таємницю, я в цьому переконаний. Коли ми востаннє бачилися, вони повинні були ось-ось знайти документи. — Він зиркнув на годинник. — Чорт забирай!

— Далі! — поквапила я його, підбираючи сумку й ліхтарик. В останній момент я зрозуміла, що треба віддати ключ Лукасу. У моєму животі вже з’явилося знайоме відчуття. — І, заради Бога, зголи ти ці вусики, дідуню!

— У графа були вороги, про яких у Хроніках згадується лише побіжно, — заторохкотів Лукас. — Надто важила для нього одна таємна організація, близька до церкви, що називала себе «Ракоці Альянс». Цій організації вдалося 1745 року, коли в Лондоні була заснована Ложа, дістати документи зі спадку графа Сен-Жермена… Ти вважаєш, що вусики мені не пасують?

Кімната закружляла довкола мене.

— Я люблю тебе, дідусю, — мовила я.

— Документи, які, крім усього іншого, підтверджували, що недостатньо буде зчитати кров усіх дванадцятьох мандрівників у часі в хронограф. Таємниця відкриється лише тоді, коли… — встигла я ще почути, до того як зникнути.

Через частки секунди я вже кліпала від яскравого світла. 1 від білосніжної сорочки. Ще кілька сантиметрів ліворуч — і я б приземлилася просто на ноги містерові Джорджу. Перелякавшись, я неголосно скрикнула і зробила кілька кроків назад.

— Треба буде наступного разу не забути дати тобі з собою крейду, щоб ти позначила місце приземлення, — сказав містер Джордж, хитаючи головою, і забрав у мене ліхтарик.

Він чекав мого повернення не сам. Поруч із ним стояв Фальк де Віллерз, доктор Байт сидів на стільці біля столу, Роберт, маленький привид, визирав з-за його ніг, а на стіну біля дверей спирався Ґідеон, на лобі якого білів величезний пластир.

Побачивши його, я мимоволі мусила відсапатися.

Він стояв у своїй звичайній позі — схрестивши на грудях руки, але колір його обличчя був темніший за колір пластиру, а темні кола навколо очей ще більше відтінювали зелень очей. Мене охопило майже нестерпне бажання підбігти до нього, обняти й подмухати на рану, як я це завжди робила з Ніком, коли йому було боляче.

— Усе гаразд, Ґвендолін? — поцікавився Фальк де Віллерз.

— Авжеж, — відповіла я, не відводячи погляду від Ґідеона. Як же я сумувала за ним, але наскільки сильно, я збагнула лише зараз. Невже сплив усього день від моменту поцілунку на зеленій канапі? Хоча про один поцілунок говорити явно не випадало.

Ґідеон дивився на мене — ані гадки собі, нерушно, наче бачив мене вперше. Ні сліду того, що було лише вчора.

— Я відведу Ґвендолін нагору, вона може їхати додому, — спокійно сказав містер Джордж. Поклав руку мені на спину і м’яко підштовхнув до дверей, повз Фалька, просто до Ґідеона.

— Тобі… тобі вже краще? — запитала я.

Ґідеон нічого не відповів, він тільки дивився на мене. Але те, як він на мене дивився, було дивно. Щось було не так. Немов я не людина, а якась річ. Щось несуттєве. Буденне, як… стілець. Може, він-таки дістав струс мозку і тепер не впізнавав мене? Холодок пішов мені по спині.

— Ґідеону варто було б лежати в ліжку, але йому потрібно кілька годин елапсувати, якщо ми не хочемо ризикувати неконтрольованим стрибком, — непривітно пояснив доктор Байт. — Це легковажність — відправити його знову самого…

— Дві години в тихому підвалі в 1953 році, Джейку, — перебив його Фальк. — На канапі. Він це переживе.

— Звісно, переживу, — сказав Ґідеон, а його погляд став ще похмурішим, якщо це взагалі було можливо.

Раптом мені захотілося розплакатися.

Містер Джордж відчинив двері.

— Ходімо, Ґвендолін.

— Ще хвилинку, містере Джордж, — Ґідеон міцно схопив мене за руку. — Я б хотів тільки дізнатися, в якому році Ґвендолін була щойно.

— Щойно? У 1956-му, в липні, — мовив містер Джордж. — Чому ти питаєш?

— Ну-у… від неї пахне сигаретами, — сказав Ґідеон, до болю стискаючи руку. Я майже випустила сумку.

Автоматично я понюхала рукава шкільної куртки. Справді, багатогодинне перебування в задимленому кафе залишило слід. Господи, але ж як мені це пояснити?!

Усі в кімнаті дивилися на мене, і я зрозуміла, що треба хутко придумати якусь відмовку.

— Окей, викрив, — сказала я і понурила очі. — Я курила. Але всього три сигарети. Чесне слово.

Містер Джордж похитав головою.

— Але, Ґвендолін, я ж тобі найсуворіше наказував, жодного предмета…

— Мені шкода, — я не дала йому закінчити фразу. — Але там нудно. Цей темний підвал… А сигарета допомагає прогнати страх… — Я постаралася надати обличчю збентеженого виразу. — Я всі недопалки згребла і забрала з собою, ви можете не хвилюватися, що хтось знайде пачку «Lucky Strike» і здивується.

Фальк засміявся.

— А наша принцесочка, виявляється, не така вже й слухняна, — зауважив доктор Байт, і я полегшено зітхнула. Схоже, вони повірили. — Не треба так дивитися, Томасе. Я свою першу сигарету викурив у тринадцять років.

— Я теж. Першу й останню, — Фальк де Віллерз знову схилився над хронографом. — Але палити справді не варто, Ґвендолін. Я впевнений, твоя мама була б шокована, якби дізналася.

Навіть маленький Роберт енергійно закивав і дивився на мене з докором.

— Крім того, це вадить зовнішності, — докинув доктор Байт. — Від нікотину псуються шкіра й зуби.

Ґідеон мовчав, як стіна. І не відпускав мою руку. Я змусила себе невимушено подивитися йому в очі та спробувала винувато посміхнутися. У відповідь його очі звузились і він ледь помітно похитав головою. Потім знехотя відпустив мене. Я глитнула, оскільки раптово відчула клубок у горлі.

Чому він так тримався? В один момент милий і ніжний, а в наступний — холодний і неприступний? Людині це несила витримати. Принаймні мені. Те, що сталося між нами тут, у цій кімнаті, відчувалося, як… справжнє. І раптом він не знайшов нічого кращого, як за першої ж нагоди викрити мене перед усіма? Чого він хотів цим добитися?

— Ну ж бо, ходімо, — сказав містер Джордж, звертаючись до мене.

— Побачимося післязавтра, Ґвендолін, — мовив Фальк де Віллерз. — У твій найважливіший день.

— Не забудьте зав’язати їй очі, — кинув доктор Байт, і я почула, як засміявся Ґідеон, ніби почувши кепський жарт.

Важкі двері зачинилися, й ми опинилися в коридорі.

— Здається, наче він не любить курців, — сказала я тихо і готова була розплакатися.

— Дозволь-но, я зав’яжу тобі очі, — запропонував містер Джордж, і я завмерла, поки він зав’язував вузький шарф у мене на потилиці. Потім він забрав у мене сумку і дбайливо підштовхнув уперед. — Ґвен… Тобі справді слід бути обережнішою.

— Кілька сигарет ще нікого не вбили, містере Джордж.

— Я не це маю на увазі.

— А що ж?

— Я маю на увазі твої почуття.

— Що-о? Мої почуття?!

Я почула, як містер Джордж зітхнув.

— Миле моє дитя, навіть сліпий би побачив, що тобі… тобі слід просто бути обережнішою зі своїми почуттями до Ґідеона.

— Я… — я знову замовкла.

Очевидно, містер Джордж мав більшу проникливість, аніж я гадала.

— Взаємини між двома мандрівниками в часі ніколи не стояли під щасливою зіркою, — зауважив він. — Точно так само, як стосунки між де Віллерзами і Монтрозами. І в такий час, як зараз, треба постійно собі повторювати, що вірити не можна нікому. — Можливо, я помилялася, але мені здавалося, що рука містера Джорджа в мене на спині тремтить. — Це, на жаль, непорушна істина, що здоровий глузд страждає, тільки-но на сцену виходить кохання. А здоровий глузд — це те, що тобі зараз найбільше потрібно. Обережно, сходинка.

Ми мовчки йшли нагору, потім містер Джордж скинув пов’язку і серйозно глянув на мене.

— Ти з усім можеш упоратися, Ґвендолін. Я твердо вірю в тебе і твої здібності.

Його кругле обличчя вкрилося краплинами поту. У світлих очах я могла побачити тільки турботу — як в очах мами, коли вона на мене дивилася. Мене накрила хвиля симпатії.

— Ось. Ваш перстень, — сказала я. — А скільки вам років, містере Джордж? Можна мені дізнатися?

— Сімдесят шість, — зізнався містер Джордж. — Я з цим не криюся.

Я дивилася на нього. Досі я не замислювалася ще серйозно над тим, скільки йому років, але в будь-якому разі щонайменше років би десять скинула.

— Отже, в 1956 році вам було…

— Двадцять один. Це був рік, коли я став до праці тут помічником адвоката і вступив у Ложу.

— Чи знайомі ви з Вайолет Перплплам, містере Джордж? Це подруга моєї двоюрідної бабусі.

Містер Джордж підвів брову.

— Ні, не думаю. Ходімо, я відведу тебе до автомобіля, мама, напевно, нетерпляче чекає на тебе.

— Напевно. Містере Джордж…

Але містер Джордж вже відвернувся й рушив до виходу. Мені не залишалося нічого, як піти за ним.

— Завтра тебе знову заберуть зі школи. Мадам Россіні без тебе не обійдеться, бо треба поміряти вбрання, потім Джордано спробує ще чогось тебе навчити. Ну, й елапсувати тобі теж треба.

— Схоже, буде класний день, — утомлено сказала я.

— Але ж це ніяка не магіяі — шепотіла я, хоч і була шокована.

Леслі зітхнула.

— Не в розумінні фокус-покус-сім-салабім, можливо, але це магічна здатність. Це магія Крука.

— Це радше якась примха, — сказала я. — Щось, через що з тебе глузуватимуть, чому нізащо в світі не повірять.

— Ґвен, якщо в когось є надприродне сприйняття, це не примха. Це — талант. Ти бачиш привидів і можеш із ними спілкуватися.

— І демонів, — прикинув слівце Ксемеріус.

— Крук у міфології відповідає за зв’язок між людьми та божественним світом. Круки — посередники між живими та мертвими. — Леслі повернула папку, щоб я могла прочитати, що вона знайшла про Крука в інтернеті. — Ти повинна визнати, що це дуже точно пасує до твоїх здібностей.

— І до кольору волосся, — сказав Ксемеріус. — Чорне, як крукове пір’я.

Я закусила губу.

— Але в пророцтві це звучить як… ну, не знаю… як щось дуже могутнє і важливе… Неначе магія Крука — це щось на кшталт таємної зброї.

— Цілком може бути, — мовила Леслі. — Якщо ти більше не вважатимеш, що це лише примха, яка дозволяє тобі бачити привидів.

— І демонів, — знову додав Ксемеріус.

— Як би я хотіла мати тексти пророцтв, — сказала Леслі. — Мені страшенно цікаво, як це звучить в оригіналі.

— Напевно, Шарлотта знає їх усі напам’ять, — кинула я. —

Думаю, вона їх вивчила на своїх заняттях з містики. Вони взагалі постійно римують усе, що говорять. Вартові. Навіть мама. І Гідеон.

Я швидко відвернулася, щоб Леслі не помітила, як мої очі раптово наповнилися сльозами, але було пізно.

— О ні, сонечко ти моє, тільки не треба знову плакати! — Вона подала мені носовичок. — Ти перебираєш міру, справді.

— Ні, не перебираю. Ти що, не пам’ятаєш, як ти лила сльози три дні поспіль через Макса? — схлипнула я.

— Звичайно, пам’ятаю, — сказала Леслі. — Минуло всього лише півроку.

— Тільки тепер я можу уявити, як ти тоді почувалася. І можу зрозуміти, чому ти краще хотіла б померти.

— Ох і дурепою я була! Ти весь час була зі мною і торочила, що Макс не вартий того, щоб узагалі про нього думати, бо він поводився як велике «ге». І що треба почистити зуби…

— Ага. І грала пісня «The winner takes it all»[54] постійно, по колу.

— Це я можу влаштувати, — запропонувала Леслі. — Якщо тобі це допоможе…

— Ні. Але ти можеш подати мені японський ніж для овочів. Я зроблю собі харакірі.

Я впала на ліжко горілиць і заплющила очі.

— Дівчата з усього роблять трагедію, — зауважив Ксемеріус. — Подумаєш, хлопець був не в гуморі й дивився спідлоба, бо він дістав чимось по голові, а для тебе вже світ іде крізь землю.

— Він мене не кохає, — промовила я в розпачі.

— Ти не можеш цього знати, — заперечила Леслі. — 3 Максом усе було ясно: за півгодини по тому, як він мені сказав, що все скінчено, вже бачили, як він у кінотеатрі цілується з Анною. Але це Ґідеонові не закинеш. Просто в нього теє… кишка тонка.

— Але чому? Якби ти бачила, як він на мене подивився! Неначе гидує. Наче я… мокриця якась. Я цього просто не витримаю.

— Пару хвилин тому ти порівнювала себе зі стільцем, — похитала Леслі головою. — Запануй нарешті над собою. Містер Джордж має рацію: тільки-но в гру вступає кохання, здоровий глузд говорить «до побачення». Але ж ми стоїмо на порозі найважливішого відкриття.

Якраз уранці, коли Леслі прийшла до нас і ми зручно влаштувалися на моєму ліжку, у двері постукав містер Бернард (він ніколи раніше так не робив) і поставив на стіл тацю з чаєм.

— Щоб молоді леді могли трохи підживити душу, — мовив він.

Я була настільки здивована, що не могла вимовити ні слова. Я взагалі не пам’ятаю, щоб він коли-небудь піднімався на наш поверх.

— Оскільки ви мені недавно поставили запитання, то я насмілився і трохи розгледівся, — правив далі містер Бернард, і його совині очі серйозно дивилися поверх окулярів. — Як я і думав, мені вдалося дещо знайти.

— І що ж? — нетерпеливилась я.

Містер Бернард відсунув серветку на таці, й під нею виявилася книга.

— «Зелений вершник», — сказав він. — Якщо пам’ять мене не зраджує, ви шукали саме це.

Леслі підскочила й схопила книгу.

— Але я дивилася цю книгу в бібліотеці, там нічого особливого… — бурмотіла вона.

Містер Бернард поблажливо посміхнувся їй.

— Припускаю, що причиною цього стало те, що книга, яку ви бачили в бібліотеці, не була власністю лорда Монтроза. Втім, цей примірник, як на мене, вас зацікавить.　

Він ледь помітно вклонився і вийшов, а ми з Леслі тут же забралися на ліжко. На підлогу впав аркуш паперу, що його хтось усіяв сотнями цифр, ніби маком. Від збудження щоки в Леслі пашіли.　

— О Боже, це шифр! — скрикнула вона. — Це ж чудово! Я просто мріяла про це. Тепер нам потрібно тільки дізнатися, що він означає!　

— Так, — підтакнув Ксемеріус, висячи на карнизі. — Я частенько це чув. Мені здається, це одна зі знаменитих останніх фраз…　

Проте Леслі знадобилося менш ніж п’ять хвилин, щоб збагнути, що цифри вказують на окремі літери в тексті.　

— Перша цифра — це номер сторінки, друга — рядка, третя — слова, четверта — літери. Бачиш? 14-22-6-3 означає на чотирнадцятій сторінці, у двадцять другому рядку, шосте слово, а в ньому — третя буква. — Вона похитала головою. — Так просто! Якщо я не помиляюся, згадується в кожній другій дитячій книжці. Пусте… Значить, перша літера — «е».　

Ксемеріус, явно вражений, тільки кивав.　

— Слухай свою подружку!　

— Не забудь, що йдеться про життя і смерть, — нагадала Леслі. — Я не хочу втратити кращу подругу тільки тому, що вона, трохи поцілувавшись, була вже нездатна користуватися мозком.　

— Мої слова! — це був Ксемеріус.　

— Нема ради, кинь плакати, а натомість з’ясуй, що дізналися Люсі й Пол, — продовжувала Леслі наполегливо. — Якщо тебе сьогодні знову пошлють елапсувати в 1956 рік (просто попроси містера Джорджа), ти повинна наполягти на особистій розмові з дідусем. Що це взагалі за безглузда ідея — піти в кафе! І цього разу ти все запишеш, усе, що він тобі розкаже, кожну деталь, чуєш? — Вона зітхнула. — Ти впевнена, що говорилося про флорентійський Альянс? Я ніде нічого не знайшла з цього приводу. Нам обов’язково потрібно зазирнути в таємні рукописи, які граф Сен-Жермен залишив Вартовому. Якби Ксемеріус зумів рухати предмети, він міг би знайти архіви, пройти крізь стіну і просто прочитати…

— Так-так, закидай мені, що я ні грач, ні помагач, — ображено мовив Ксемеріус. — Мені знадобилося всього сім століть, щоб звикнути до думки, що я не можу перегорнути навіть однієї сторінки в книзі.

У двері постукали, і до кімнати зазирнула Кароліна.

— Нас кличуть до ланчу! Ґвенні, по тебе і Шарлотту за годину заїдуть.

Я застогнала.

— І Шарлотту?

— Так, тітка Гленда сказала. Мовляв, бідолашну Шарлотту використовують як учительку безнадійних талантів… чи щось таке.

— Я не голодна, — сказала я.

— Ми зараз, — пообіцяла Леслі й штовхнула мене під ребра. — Ґвен, ходи-но. У тебе ще буде час, щоб купатися в жалощах до самої себе. Зараз тобі треба щось поїсти!

Я сіла й висякалася.

— У мене зараз не вистачить нервів слухати ущипливі зауваження тітки Ґленди.

— Шкода. Нерви тобі, щоб вижити найближчим часом, знадобляться міцні. — Леслі потягнула мене, і я встала на ноги. — Шарлотта і твоя тітка — дуже гарне тренування для серйозного випадку. Якщо ти переживеш ланч, то суаре тобі буде по цимбалах.

— А якщо й ні, то ти завжди можеш зробити харакірі, — додав Ксемеріус.

Замість привітання, грудаста мадам Россіні пригорнула мене до себе.

— Голубонько моя! Нарешті ти прийшла. Я сумувала за тобою.

— Я за вами теж, — сказала я щиро.

Сама присутність мадам Россіні з її галасливою щирістю й дивовижним французьким акцентом («голубонько»! Якби Ґідеон це почув!) мене розбуркувала й заспокоювала одночасно. Вона була бальзамом для моєї ураженої самооцінки.

— Ти будеш у захваті, коли побачиш, що я пошила для тебе. Джордано майже плакав, коли я показала йому твої сукні, такі вони гарні!

— Охоче вірю, — сказала я.

Джордано, напевно, плакав від того, що сам не міг одягнути ці сукні. Але сьогодні він таки тримався дещо приязніше, не в останню чергу тому, що з танцями я цього разу давала собі раду значно краще, а завдяки суфлюванню Ксемеріуса я могла точно відповісти, хто з лордів був прихильником торі, а хто — віґів. (Ксемеріус просто підглядав через плече до Шарлотти, яка тримала в руках шпаргалки.) Власну легенду — мене, мовляв, звуть Пенелопа Марі Грей, народилася 1765 року — знову-таки завдяки Ксемеріусу я відбубоніла, як ножичками відрізала, включаючи повні імена померлих батьків. Тільки з віялом я ніяк не могла впоратися, але Шарлотта зробила конструктивну пропозицію — мені взагалі не слід ним користуватися.

Наприкінці заняття Джордано передав мені список зі словами, яких я за жодних умов не повинна використовувати.

— До завтра вивчити напам’ять і засвоїти! — прогугнявив він. — У вісімнадцятому столітті немає жодних автобусів, дикторів новин, пилососів, нічого не «супер», не «класно» або «прикольно», ніхто не знає про розщеплення атома, колагенові креми або озонові діри.

Та невже? Намагаючись уявити собі, якого біса я повинна на суаре у вісімнадцятому столітті опиратися спокусі вживати у своїх фразах слова «диктор новин», «озонова діра» і «колагеновий крем», я ввічливо сказала «окей», через що Джордано знову заверещав:

— Ні-і-і-і-і! Якраз не «окей»! Немає ніяких «окей» у вісімнадцятому столітті, дурне ти дівчисько!

Мадам Россіні зашнурувала мені на спині корсаж. І я знову була здивована тим, який він був зручний. Перебуваючи всередині цієї штуки, мимоволі розпростуєшся. Навколо стегон мені застебнули дротяний каркас з м’якою оболонкою (я можу собі уявити, що у вісімнадцятому столітті був золотий час для жінок із чималими стегнами та сідницями). Потім мадам Россіні допомогла мені вдягнути через голову темно-червону сукню. Вона застебнула довгий ряд гачків і ґудзиків на спині, поки я проходилася пальцями по багатому гаптуванню на шовку. Ех, оце була краса!

Мадам Россіні повільно обійшла навколо мене, і на її обличчі розпливлася задоволена усмішка.

— Чарівно. Magnifique[55]

— Це сукня для балу? — запитала я.　

— Ні, для суаре. — Мадам Россіні пришпилила крихітні, витончені шовкові трояндочки навколо круглого декольте. Вона тримала в роті шпильки, тому говорила крізь зуби. — На суаре можна й не пудрити волосся, і темний колір фантастично пасуватиме до цього відтінку червоного. Точно, як я задумала, — вона лукаво підморгнула мені. — Ти зробиш фурор, голубонько, n’est ce pas?[56] Хоча це напевно не те, що вони планують. Але що я можу вдіяти? — Вона заломила руки, але, на відміну від Джордано, її маленька фігура із черепашачою шиєю на вигляд була нівроку. — Ти красуня, і навіть якби я вдягала тебе в мишасте, це нічого б не змінило. Так, голубонько, з цим усе ясно. Тепер — бальна сукня.　

Бальна сукня була блідо-блакитного кольору з кремовою вишивкою та оборками і сиділа на мені так само бездоганно, як і червона. Декольте в ній було ще більш вражаюче (якщо таке взагалі можливо), а спідниця гойдалася за метр від мене. Мадам Россіні заклопотано зважила моє волосся в руках.　

— Я поки точно не знаю, як його зробити. У перуці тобі буде досить незручно, до того ж під нею доведеться заховати цілу копицю власного волосся. Але в тебе таке темне волосся, що за допомогою пудри ми дістанемо лише огидний сірий тон. Quelle catastrophe![57]

— вона насупилася. — Гаразд. Насправді, в такому вигляді ти absolument[58] відповідала б моді, але — о небо! — що то за жахлива мода була!

Уперше за цей день я не могла стримати сміху. «Огидна́! Шахливи́!» Ах, як влучно! Не тільки мода, але й Ґідеон був огидни́ і шахливи́, і навіть мерзотни́, принаймні від цього моменту я сприйматиму його саме так. (Досить!)

Мадам Россіні, мабуть, не помітила, як добре вона на мене діяла. Вона й далі обурювалася тим періодом.

— Молоді дівчата пудрували волосся, поки не починали скидатися на бабусь — яке жахіття! Поміряй-но ці туфлі. Май на увазі, що тобі в них танцювати. Поки що є час їх змінити.

Туфлі — гаптовані червоним до червоної сукні, світло-блакитні із золотою пряжкою до бальної сукні — були напрочуд зручними, хоч і нагадували якісь музейні експонати.

— Це найгарніші туфлі, які я коли-небудь носила, — захоплювалася я.

— Сподіваюся, — мовила мадам Россіні з променистим обличчям. — Усе, моє янголятко, ми закінчили. Дивися, лягай сьогодні спати раніше, завтра в тебе буде неспокійний день.

Поки я переодягалася, натягуючи на себе джинси й мій улюблений темно-синій пуловер, мадам Россіні понапинала сукні на безголові манекени. Потім вона подивилася на годинник і сердито насупилася.

— Не хлопець, а пустий вітер! Він мав бути тут уже чверть години тому!

Моє серце миттю тенькнуло.

— Ґідеон?

Мадам Россіні кивнула.

— Він вельми несерйозно ставиться до одягу. Він думає, що це не має значення — чи добре сидять штани. Але це дуже важливо! Це навіть жахливо важливо, щоб штани сиділи добре.

«Огидни. Шахливй. Мерзотнй», — спробувала я свою нову мантру.

У двері постукали. Це був тихий звук, але він розбив на друзки всі мої тверді наміри.

Ні з того ні з сього терпець мені увірвався, і я мусила зараз же побачити Ґідеона. І водночас страшенно боялася цієї зустрічі. Ще раз такі похмурі погляди я не переживу.

— А, — проспівала мадам Россіні. — Ось і він. Заходьте!

Я скам’яніла, проте в двері увійшов не Ґідеон, а рудоволосий містер Марлі. Як завжди, нервуючись, він ніяково заїкався.

— Я мушу відвести Руб… е-е-е… міс на елапсування.

— Гаразд, — кивнула я. — Ми саме закінчили.

За спиною містера Марлі мені посміхався Ксемеріус. Перед примірянням я вислала його з кімнати.

— Я щойно пролетів крізь справжнього міністра внутрішніх справ, — радісно повідомив він. — Це було круто!

— А де юнак? — грізно запитала мадам Россіні. — Він мав прийти на приміряння!

Містер Марлі кахикнув.

— Я бачив тільки-но Діам… е-е-е… містера де Віллерза, він розмовляв з іншим Руб… е-е-е… з міс Шарлоттою. З ним був його брат.

— Tiens![59] Мені це фіолетово, — гнівно сказала мадам Россіні.

«А мені ні», — подумала я. Подумки я вже писала Леслі смс. Одне-єдине слово: харакірі.

— Якщо він цієї ж миті тут не з’явиться, я поскаржуся Великому Магістру, — заявила мадам Россіні. — Де мій телефон?

— Мені дуже шкода, — промимрив містер Марлі. Він зніяковіло м’яв у руках чорну смужку тканини. — Дозвольте?..

— Звичайно, — сказала я і, зітхнувши, дозволила йому зав’язати собі очі.

— Цей шанолюб, на жаль, говорить не всю правду. Твій дорогоцінний камінчик щосили фліртує нагорі з твоєю кузиною. І його симпатичний братик теж. І що ті хлопці знаходять у рудоволосих? Здається, вони зібралися йти в кіно. Але я тобі не розповім, інакше ти знову ридатимеш.

Я похитала головою.

Ксемеріус задер голову до стелі.

— Я міг би постежити за ними. Хочеш?

Я енергійно закивала.

На всьому довгому шляху вниз містер Марлі вперто мовчав, і я заглибилась у власні похмурі думки. Тільки коли ми опинилися в кімнаті з хронографом і містер Марлі звільнив мене від пов’язки на очах, я запитала:

— Куди ви мене сьогодні відправите?

— Я… ми чекаємо, коли прийде Номер дев’ять… е-е-е… містере Вітмен, — сказав містер Марлі й подивився повз мене на підлогу. — У мене, звісно, немає повноважень, щоб користуватися хронографом. Сідайте, будь ласка.

Але щойно я впала на стілець, як двері відчинилися і зайшов містер Вітмен. А відразу за ним — Ґідеон.

Моє серце тут же пропустило удар.

— Привіт, Ґвендолін, — сказав містер Вітмен із типовою для Білченяти чарівною посмішкою. — Радий тебе бачити, — він відсунув драпування, за яким ховався сейф. — Давай-но відправимо тебе на елапсування.

Я майже не чула, що він говорив. Ґідеон був досі блідий як хустка, але вигляд мав набагато здоровіший, ніж учора ввечері. Величезний білий пластир зник, і я побачила рану біля коренів волосся, щонайменше сантиметрів десять завдовжки, краї якої були рясно скріплені вузькими смужками пластиру. Я чекала, що хлопець щось скаже, але він тільки дивився на мене.

Ксемеріус величезним стрибком вискочив зі стіни і приземлився просто біля Ґідеона, з переляку я рвучко схопила ротом повітря.

— Упс! Ось він де! — скрикнув Ксемеріус. — Я хотів тебе попередити, справді, золотце. Але я не міг вибрати, за ким бігти в першу чергу. Очевидно, Шарлотта надумала сьогодні побути з симпатичним братиком Ґідеона. Вони пішли їсти морозиво. А потім підуть у кіно. Я б сказав, що для ваших часів кіно замінює копицю сіна.

— З тобою все гаразд, Ґвендолін? — запитав Ґідеон і підвів одну брову. — Ти як на жаринах — може, сигаретку для заспокоєння? Яку марку ти любиш? «Lucky Strike»?

Мені наче язик заціпило.

— Облиш її, — сказав Ксемеріус. — Ти що, не бачиш, що вона хвора від кохання, бовдур? І до речі — від кохання до тебе! Що ти взагалі тут робиш?

Містер Вітмен дістав тим часом хронограф і поставив його на стіл.

— Нумо, давайте подивимося, куди сьогодні вирушити…

— Мадам Россіні чекає вас на приміряння, сер, — звернувся містер Марлі до Ґідеона.

— Холера ясна, — вилаявся Ґідеон, на мить збитий з пантелику. Він подивився на годинник. — Я геть забув. Вона дуже сердилася?

— Вигляд у неї був доволі роздратований, — зауважив містер Марлі.

Цієї миті двері відчинилися знову, і до кімнати зайшов містер Джордж. Він задихався, його чоло, як завжди, коли він напружувався, було всіяне крихітними краплинами поту.

— Що тут діється?

Містер Вітмен зморщив лоба.

— Томасе? Ґідеон сказав, що ти ще розмовляєш із Фальком і міністром внутрішніх справ.

— Розмовляв. Поки мені не подзвонила мадам Россіні і не сказала, що Ґвендолін уже забрали на елапсування, — мовив містер Джордж. Уперше я бачила, що він не тямиться від гніву.

— Але… Ґідеон стверджував, що ти йому доручив… — почав було містер Вітмен, явно розгубившись.

— Нічого я не доручав. Ґідеоне, що відбувається? — в очах містера Джорджа від добродушності не залишилося й сліду.

Ґідеон схрестив на грудях руки.

— Я думав, ви зрадієте, коли хтось перейме у вас цей обов’язок, — щиро мовив він.

Містер Джордж витер краплі поту носовичком.

— Дякую за турботу, — відповів він із досить помітним сарказмом. — Але це ні до чого. Ти цієї хвилини вирушаєш в ательє до мадам Россіні.

— Я б хотів супроводжувати Ґвендолін, — сказав Ґідеон. — Після вчорашньої події було б краще, якби вона була не сама.

— Дурниці, — заперечив містер Джордж. — Немає жодних причин підозрювати, що їй загрожує якась небезпека, доки вона стрибає не надто далеко.

— Так воно і є, — погодився містер Вітмен.

— Наприклад, у 1956 рік? — протягнув Ґідеон, дивлячись при цьому прямо в очі містерові Джорджу. — Сьогодні вранці я трохи погортав «Хроніки». Мушу сказати, що 1956 рік справді справляє враження вельми спокійного. Найчастіше повторюється фраза «Жодних особливих пригод». Це як музика в наших вухах, еге ж?

Серце калатало мені вже в горлі. Поведінку Ґідеона можна було пояснити, тільки якщо припустити, що він з’ясував, що я насправді робила вчора. Але як, хай йому грець, він міг це з’ясувати? Гаразд, від мене тхнуло сигаретами, це могло вйкликати підозру, проте тільки з цього він би ще довго не дізнався, що сталося 1956 року.

Містер Джордж і бровою не повів. У кращому випадку, в його погляді відбивалося певне збентеження.

— Це було не прохання, Ґідеоне. Мадам Россіні чекає. Марлі, ви теж можете йти.

— Так, сер, містер Джордж, сер, — пробурмотів містер Марлі й майже козирнув.

Коли за ним зачинилися двері, містер Джордж блиснув очима на Ґідеона, який не зрушив з місця. Містер Вітмен теж дивився на нього, ледь помітно здивований.

— Чого ти чекаєш? — запитав містер Джордж холодно.

— Чому ви дозволяєте Ґвендолін приземлятися серед білого дня? Хіба це не проти правил? — запитав Ґідеон.

— Ти ба! — стривожився Ксемеріус.

— Ґідеоне, не з твоїм… — озвався містер Вітмен.

— Байдуже, коли вона приземляється, — перебив його містер Джордж. — Вона опиняється в замкненій підвальній кімнаті.

— Я боялася, — защебетала я, мов ластівка, а може, навіть зависоко. — Я не хотіла сидіти під замком у підвалі вночі, поруч із катакомбами…

Ґідеон перевів погляд на мене і знову задер брову.

— Ага, авжеж, ти ж маленька боягузка, я геть забув, — він тихо засміявся. — 1956 рік був роком, коли ви стали членом Ложі, містере Джордж, я не помиляюся? Який цікавий збіг.

Містер Джордж насупив чоло.

— Не розумію, до чого ти хилиш, Ґідеоне, — втрутився містер Вітмен. — Я пропоную тобі забиратися до мадам Россіні. Містер Джордж і я — ми подбаємо про Ґвендолін.

Ґідеон знову подивився на мене.

— А я пропоную таке: я закінчу приміряти, а ви мене відправите слідом за Ґвендолін, абиколи. Тоді вночі вона не труситиметься, як осичина.

— Хіба що ти її налякаєш, — докинув Ксемеріус.

— Ти вже виконав свою норму на сьогодні, — заявив мій учитель. — Але якщо Ґвендолін боїться… — він кинув на мене співчутливий погляд.

Я не могла на нього ображатися. Напевно, вигляд у мене був переляканий. Серце досі калатало в горлі, і я не могла нічого сказати.

— Я не заперечую, можемо так і зробити, — сказав містер Вітмен, знизуючи плечима. — Ти не проти, Томасе?

Містер Джордж поволі похитав головою, хоча в мене було враження, що він хотів відверто заперечити.

На обличчі Ґідеона майнула задоволена усмішка, і він нарешті змінив свою нерухому позу біля дверей.

— Побачимося пізніше, — переможно сказав він, і мені почулася в цих словах погроза.

Двері за ним зачинилися, і містер Вітмен зітхнув.

— Він став якимось дивним, відколи його торохнули по голові, тобі не здається, Томасе?

— Ще б пак, — кинув містер Джордж.

— Можливо, ми повинні ще раз з ним поговорити з приводу тону, яким він розмовляє з вищим рангом, — мовив містер Вітмен. — Як на свій вік він занадто… Проте він відчуває серйозний стрес, це теж потрібно враховувати, — учитель підбадьорливо глянув на мене. — Ну що, Ґвен, ти готова?

Я підвелася.

— Так, — збрехала я.