Сапфірова книга

РОЗДІЛ 10

Найбільше я боялася знову побачити графа Сен-Жермена. Під час нашої останньої зустрічі я чула його голос у своїй голові, а його рука схопила мене за горло і щосили стиснула, хоча від нього до мене було більш ніж чотири метри. Я не знаю, яка твоя роль, дівчинко, і взагалі, чи щось ти важиш. Але я не потерплю, коли хтось ламатиме мої правила.

Можна було передбачити, що я за цей час зламала не одне з його правил, але слід зазначити, що я їх і не знала. Ця обставина живила мою впертість: оскільки ніхто не завдавав собі клопоту пояснити мені будь-які правила або — боронь Боже! — обґрунтувати їх, то годі й дивуватися, що я їх не дотримуюся.　

Але я боялася й іншого — потайки я була впевнена, що Джордано і Шарлотта матимуть рацію: і я з тріском зганьблюся в ролі Пенелопи Грей, і кожен помітить, що зі мною щось не так. У якийсь момент я навіть не могла згадати назву міста в Дербіширі, звідки вона була родом. Щось на «Б». Або на «П». Або на «Д». Або…　

— Ти вивчила список гостей напам’ять? — містер Вітмен явно не розвіював мого хвилювання.　

Якого біса мені треба було вчити цей список напам’ять? Я похитала головою, через що містер Вітмен лише зітхнув.　

— Я теж не знаю його напам’ять, — сказав Ґідеон. Він сидів у лімузині проти мене. — Якщо знаєш заздалегідь, кого зустрінеш, то це лише псує задоволення.　

Цікаво, він теж хвилюється? Чи не пітніють у нього, бува, долоні й чи не почастішав пульс, як у мене? Чи він так часто мандрував у вісімнадцяте століття, що для нього тут уже нема нічого незвичайного?　

— Ти прокусила собі губу до крові, — зауважив він.　

— Я трохи нервуюсь.　

— Помітно. Тобі допоможе, якщо я візьму тебе за руку?　

Я рішуче потрусила головою.　

Ні, це тільки б усе погіршило, йолопе! Не кажучи вже про те, що я взагалі вже не розумію, що означає твоє ставлення до мене! Не кажучи вже про наші стосунки! А ще й містер Вітмен дивиться поглядом білченяти-всезнайка!

Я майже застогнала вголос. Може, мені допоможе, якщо я кілька фраз зі знаками оклику зі своїх думок скину йому на голову? Я коротко подумала про це, але зараз же відкинула цю думку.　

Нарешті ми приїхали. Коли Ґідеон допоміг мені вийти з машини, що зупинилася перед церквою (для таких маневрів у цій сукні конче потрібна рука допомоги або й дві), я помітила, що цього разу він був без шпаги. Яка легковажність!　

Перехожі озиралися на нас із цікавістю. Містер Вітмен відчинив двері головного входу до церкви.　

— Трохи швидше, будь ласка! — поквапив він. — Ми не хочемо привертати до себе зайву увагу.　

Ну, звичайно, два чорних лімузини, що зупинилися серед білого дня на Норт-Одлі-стрит, і чоловіки у костюмах, які витягують «ковчег заповіту» з багажника і несуть його до церкви, не привертають уваги, аякже! Хоча здалеку скриню можна було б сприйняти за маленьку труну… У мене морозом взялася шкіра.　

— Я сподіваюся, бодай про пістолет ти подумав, — прошепотіла я Ґідеону.　

— Дивне в тебе уявлення про суаре, — відповів він нормальним голосом і накинув мені шаль на плечі. — А взагалі, хто-небудь перевірив, що в тебе в сумочці? Не хотілося б, щоб посеред якогось виступу задзвонив твій мобільник.

Я уявила собі цю сцену, і мої губи розпливлись у ледь помітній посмішці, адже наразі замість дзвінка на моєму мобільнику квакала жаба.

— Крім тебе, мені більше нема кому телефонувати, — сказала я.

— А в мене навіть немає твого номера. Можна, я таки зазирну в твою сумочку?

— Це називається ридикюль, — виправила я і, знизавши плечима, простягнула йому сумочку.

— Нюхальна сіль, носовичок, парфуми, пудра… зразково! — мовив Ґідеон. — Так, як і має бути. Ходімо.

Він віддав мені ридикюль, узяв за руку і повів через головний вхід до церкви, який містер Вітмен тут же зачинив на засув. Усередині Ґідеон забув відпустити мою руку, і зараз я не заперечувала, інакше мене в останню хвилину охопила б паніка і я б утекла.

На вільному місці перед вівтарем Фальк де Віллерз і містер Марлі, за якими скептично стежив пастор, діставали з ковчега за… е-е-е… зі скрині хронограф. Доктор Байт виміряв кроками приміщення і сказав:

— Від четвертої колони одинадцять кроків ліворуч, тоді ви можете бути певні на сто відсотків.

— Я не знаю, чи можу гарантувати, що о 18:30 в церкві нікого не буде, — нервово сказав пастор. — Органіст любить затримуватися, та й деякі члени громади часто заводять зі мною розмови в дверях, які я не можу…

— Не переймайтеся, — урвав його Фальк де Віллерз. Хронограф стояв уже на вівтарі. Проміння післяобіднього сонця заломлювалося у барвистих вітражах, і самоцвіти через це здавалися аж надто велетенськими. — Ми будемо тут і допоможемо після служби відправити ваших парафіян по домівках. — Він глянув на нас. — Ви готові?

Ґідеон нарешті відпустив мою руку.

— Я стрибну першим, — оголосив він.

У пастора відпала щелепа, коли він уздрів, як Ґідеон зник у вирі сліпучого світла.

— Ґвендолін, — Фальк узяв мою руку і потягнув до хронографа, підбадьорливо посміхаючись мені. — Ми побачимося рівно за чотири години.

— Сподіваюся, — пробурмотіла я.

Голка вже вп’ялася мені в палець, приміщення наповнилося червоним світлом, і я заплющила очі.

Розплющивши очі, я трохи поточилася, але хтось обережно притримав мене за плечі.

— Усе гаразд, — пролунав голос Ґідеона в моїх вухах.

Нічого не можна було розгледіти як слід. Єдина свічка осявала вівтар, інша частина церкви лежала в примарному мороці.

— Bienvenue[64], — пролунав хрипкий голос із цього мороку, і хоча я очікувала цього, та все одно здригнулася.

Якась чоловіча постать відокремилася від тіні колони, і в світлі свічки я впізнала бліде обличчя Ракоці, графового друга. Як і під час першої зустрічі, я подумала, що він схожий на вампіра, його чорні очі не блищали, у тьмяному світлі вони скидалися на моторошні чорні дірки.

— Мсьє Ракоці, — сказав Ґідеон французькою і ввічливо вклонився. — Радий вас бачити. З моєю супутницею ви вже знайомі.

— Зрозуміло. Мадемуазель Ґрей на сьогоднішній вечір. Мені дуже приємно, — Ракоці злегка уклонився.

— Е-е-е… très… — промимрила я. — Я рада зустрітися з вами, — перейшла я на англійську.

Ніколи не знаєш, що вимовиш ні з того ні з сього іноземною мовою, особливо якщо з нею не надто дружиш.

— Мої люди і я проведемо вас до будинку лорда Бромптона, — запропонував Ракоці.

Було прохолодно, і накрапав дощ, і якщо в цьому часі вже існували вуличні ліхтарі, то на цій вулиці цього вечора жоден із них не працював. Було так темно, що я навіть не могла розгледіти обличчя Ґідеона, який ішов поруч зі мною. Здавалося, тіні навколо ожили, дихають і тихо брязкають. Я міцно вчепилася в Ґідеона. Не дай Боже, він мене зараз відпустить!　

— Це все мої люди, — шепнув Ракоці. — Хороші, випробувані в боях хлопці з народу куруців[65]. Ми охоронятимемо вас і дорогою назад.　

О, як заспокійливо!　

До будинку лорда Бромптона виявилося недалеко, і що ближче ми підходили, то дужче розступалася темрява навкруги. Сам будинок на Віґмор-стрит був яскраво освітлений і мав по-справжньому затишний вигляд. Люди Ракоці залишилися в тіні, він один підвів нас до будинку, де у величезному холі, звідки помпезні сходи з вигнутими поручнями вели на другий поверх, нас очікував лорд Бромптон власною персоною. Він був таким же огрядним, яким я його запам’ятала, його обличчя лисніло від жиру у світлі численних свічок.　

У холі, крім лорда й чотирьох лакеїв, більше нікого не було. Слуги стояли рядочком біля одних дверей і чекали подальших наказів. Очікуваного товариства видно не було, але до моїх вух долинули якийсь гомін і кілька безладних тактів мелодії.　

Поки Ракоці, уклонившись, відходив, мені стало ясно, чому лорд Бромптон особисто зустрічав нас, перш ніж хтось устиг нас побачити. Він запевнив, що дуже радий нам, сказав, що насолоджувався нашою першою зустріччю, але… е-е-ем… е-е- ем… було б розумно не згадувати її, цю зустріч, його дружині.　

— Тільки щоб уникнути непорозумінь, — додав він. При цьому він постійно підморгував, наче йому потрапило щось в око, і щонайменше тричі поцілував мені руку. — Граф запевнив мене, що ви походите з однієї з найкращих родин Англії, і я сподіваюся, що ви пробачите мою невихованість у тій нашій цікавій розмові про двадцять перше століття і мою абсурдну ідею, нібито ви актори, — він знову підкреслено підморгнув.　

— Напевно, в цьому є і наша провина, — сказав рівно Ґідеон. — Граф доклав усіх зусиль, щоб звести вас на манівці. До речі, між нами кажучи: він трохи дивакуватий старигань, еге ж? Моя зведена сестра і я — ми вже звикли до його жартів, але якщо його не знати так добре, спілкування з ним може бути дещо дивним. — Він скинув з мене шаль і передав її одному з лакеїв. — Ну… хай там як. Ми чули, що у вашому салоні є чудове фортепіано та прекрасна акустика. Нас вельми потішило запрошення леді Бромптон.　

Лорд Бромптон на якусь мить не міг відвести погляду від мого декольте, а потім сказав:　

— Вона теж буде в захваті познайомитися з вами. Ходімо, всі вже зібралися, — він подав мені руку. — Міс Грей?　

— Мій пане, — я кинула погляд на Ґідеона, і він підбадьорливо посміхнувся, ступаючи за нами в салон, в який ми потрапили через заокруглені двійчасті двері просто з холу.　

Салон я уявляла як щось схоже на вітальню, але приміщення, до якого ми увійшли, могло позмагатися з бальною залою в нашому домі. У величезному каміні збоку горів вогонь, а перед вікнами з важкими гардинами стояв спінет.[66]Я блукала очима по витончених столиках, канапах зі строкатою оббивкою та стільцях із позолоченими підлокітниками. Усе це осявалося сотнями свічок, які висіли і стояли всюди, надаючи простору магічного світіння — тож я оніміла від захоплення. На жаль, це саме світло падало й на безліч незнайомих людей, і до мого захоплення (пам’ятаючи настанови Джордано, я міцно стиснула губи, щоб через недогляд не завмерти з розкритим ротом) наразі почав домішуватися страх. І це називається невелике вибране вечірнє товариство? Який же тоді вигляд матиме бал?　

Я ще не встигла все як слід розгледіти, коли Ґідеон невблаганно потягнув мене всередину натовпу. Багато пар очей з цікавістю спостерігали за нами, і за мить до нас поспішила невелика повненька жінка: з’ясувалося, що це леді Бромптон.　

На ній була оксамитова світло-коричнева сукня з оздобою, а волосся було заховане під об’ємну перуку — на вигляд, якщо врахувати кількість свічок, вельми пожежонебезпечну. У господині будинку була приємна посмішка, і вона щиро вітала нас. Автоматично я присіла в реверансі, а Ґідеон скористався можливістю залишити мене саму, точніше, він дозволив лорду Бромптону відвести себе вбік. Не встигла я вирішити, чи слід мені сердитися з цього приводу, як леді Бромптон залучила мене до розмови. На щастя, в потрібний момент я згадала назву міста, в якому я — або, точніше, Пенелопа Ґрей — жила. Натхненна її радісними кивками, я запевнила леді Бромптон, що хоча там дуже тихо й мирно, проте в місті бракує світських розваг, які тут, у Лондоні, мене просто збурили.　

— До кінця вечора ви напевно зміните свою думку, якщо Женев’єва Ферфакс і сьогодні вирішить виконати свій репертуар на фортепіано в повному обсязі.　

Одна з дам у жовтавій сукні наблизилася до нас.　

— Навпаки, я практично впевнена, що ви захочете повернутися до сільських розваг.

— Тс-с-с, — цитьнула леді Бромптон, гигикнувши. — Це невиховано, Джорджіано!

Через змовницький погляд, адресований мені, вона видалася мені геть молодою. Як вона взагалі опинилася разом з цією товстою старою торбою?

— Може, і невиховано, зате правда! — дама в жовтому (навіть при свічках колір геть непривабливий!) повідомила мені притишеним голосом, що її чоловік на минулому суаре заснув і голосно захропів.

— Нині цього не станеться, — запевнила леді Бромптон. — Сьогодні з нами незвичайний, таємничий граф Сен-Жермен, який пізніше ощасливить нас грою на скрипці. І Лавінія не може дочекатися, поки заспіває дуетом із містером Мерчантом.

— Для цього ти ж не шкодуй для нього вина, — нагадала пані в жовтому, посміхнулася мені широкою посмішкою, відкрито демонструючи свої зуби.

Я автоматично посміхнулася їй точнісінько так само. Ха! Я знала! Джордано — нікчемний чванько! І взагалі, все навколо було значно простіше, ніж я собі уявляла.

— Це дуже важке питання міри, — зітхнула леді Бромптон, і її перука легенько затремтіла. — Замало вина — він не захоче співати, занадто багато — він затягне непристойних матроських пісень. Ви знайомі з графом Сен-Жерменом, люба?

Я вмить посерйознішала і мимоволі озирнулася.

— Мене відрекомендували йому кілька днів тому, — мовила я і доклала зусиль, аби не скреготнути зубами. — Мій зведений брат… знайомий з ним.

Я побачила, як Ґідеон, стоячи біля каміна, розмовляв із тендітною молодою жінкою в ошатній зеленій сукні. Здавалося, ніби вони давно знають одне одного. Вона теж сміялася так, що можна було бачити її зуби. Вона мала гарні зуби, жодних гнилих пеньків, у чому мене намагався переконати Джордано.

— Хіба граф не чудовий? Я могла б годинами слухати його розповіді, — торочила пані в жовтому, після того як розповіла мені, що вона доводиться кузиною леді Бромптон. — Найбільше я люблю історії про Францію!

— Авжеж, пікантні історії, — зауважила леді Бромптон. — Ясна річ, вони не призначені для цнотливих вух дебютанток.

Я пошукала очима графа і розгледіла, що він сидить у кутку, захопившись розмовою з двома чоловіками. Здалеку він мав елегантний вигляд, його вік годі було визначити. Наче відчувши мій погляд, він зиркнув своїми темними очима на мене.

Граф був одягнений так само, як і інші чоловіки в салоні — на ньому були перука й камзол, дурнуваті штани трохи нижче колін і дивні туфлі з пряжками. Але якщо порівняти його з усіма іншими, мені не здалося, що він щойно прибув із костюмованого фільму, і це вперше я усвідомила, де наразі перебуваю.

Його губи скривилися в усмішці, і я чемно схилила голову, в той час як по всьому тілу в мене пробіг мороз. Я насилу впоралася з рефлекторним бажанням схопитися за горло. Я не хотіла наштовхнути його на непотрібні думки.

— Ваш зведений брат, до слова сказати, непоганий із себе, люба, — сказала леді Бромптон. — Усупереч чуткам, які до нас доходили.

Я відвела погляд від графа Сен-Жермена і знову подивилася на Ґідеона.

— Авжеж. Він справді… нічогенький.

Схоже, дама в зеленому теж так вважала. Вона саме з кокетливою усмішкою поправляла його хустку на шиї. Джордано за такий учинок, швидше за все, вбив би мене.

— А хто ця дама, яка його теє облап… ну, з якою він балакає?

— Лавінія Ратленд. Найвродливіша вдова у Лондоні.

— Але не треба співчуття, будь ласка, — кинула Прімроуз. —

Її довгенько вже розраджує герцог Ланкаширський, на велике невдоволення герцогині, і паралельно вона крутить любощі з політиком-початківцем. Вашого брата цікавить політика?

— Гадаю, наразі це зовсім неважливо, — махнула рукою леді Бромптон. — Лавінія має такий вигляд, наче їй піднесли подарунок, який вона зараз розгорне. — Вона знову огледіла Ґідеона з голови до ніг. — 3 чуток, у нього мали бути хворобливий вигляд й пухка фігура. Яке щастя, що це не так, — раптом її обличчя стало зляканим. — О! У вас же досі немає напоїв!

Кузина леді Бромптон озирнулась і штовхнула в бік молодика, що опинився поблизу.

— Містер Мерчант? Не в службу, а в дружбу — добудьте для нас кілька келихів спеціального пуншу леді Бромптон. І захопіть келих для себе. Ми хочемо сьогодні почути ваш спів.

— А це — чарівна міс Пенелопа Грей, вихованка віконта Баттена, — відрекомендувала леді Бромптон. — Я б вас познайомила з нею ближче, але в неї немає капіталу, а ви — мисливець на посаг. Отже, застосовувати мої звідницькі таланти ні до чого.

Містер Мерчант, який був на голову нижчий за мене, як і, до речі, багато хто в цій залі, не здавався скривдженим. Він галантно вклонився і сказав, напружено дивлячись у моє декольте:

— Але це не означає, що я можу не помітити принад такої чарівної юної дами.

— Я рада за вас, — невпевнено сказала я, а леді Бромптон та її кузина розреготалися.

— О ні! Лорд Бромптон і міс Ферфакс наближаються до фортепіано, — зауважив містер Мерчант і завів очі вгору. — Я собі вже уявляю!

— Хутчіш! Наші напої! — звеліла леді Бромптон. — На тверезу голову ніхто це не витримає.

Пунш, який я спочатку обережно скуштувала, виявився дуже смачним. У ньому вчувалися фрукти, кориця і ще щось. У моєму шлунку розлилося присмпе тепло. Я навіть розсла билась і сповнилася втіхи від цієї чудової зали з безліччю гар но вбраних людей, як раптом містер Мерчант заліз у мос де кольте, стоячи за моєю спиною, і я мало не перекинула пунш.

— Одна з чудових трояндочок збилася, — заявив він, но сміхаючись при цьому явно двозначно.

Я дивилася на нього ні в сих ні в тих. Джордано не підготу вав мене до подібних ситуацій, і тому я не знала, що говорить етикет з приводу рококо-мацальників. У пошуках допомоги я подивилася на Ґідеона, але він був так заглиблений у розмову з юною вдовою, що навіть не помітив цього. Якби ми були в моєму часі, я б порадила містерові Мерчанту тримати свої брудні лапи при собі, інакше в нього зіб’ється дещо інше, а не трояндочка. Але в цих умовах така реакція здавалася мені трохи… нечемною. Тож я посміхнулася і сказала:

— Дякую, дуже мило з вашого боку. Я не помітила.

Містер Мерчант уклонився.

— До ваших послуг, мадам.

Незбагненне нахабство! Але за часів, коли жінки не мали права голосу, не варто дивуватися, що й в усьому іншому їх не надто поважали.

Розмови та сміх поступово вщухли, коли до фортепіано підійшла міс Ферфакс, дама з тонким носом у сукні очеретяного кольору, сіла, акуратно поправивши свої спідниці, і взяла кілька акордів. Грала вона цілком непогано. Єдине, що трохи заважало, це її спів. У неї був неймовірно… високий голос. Ще на крихту вище — і можна було подумати, що хтось кличе свистком собаку.

— Освіжає, еге ж? — Містер Мерчант подбав про те, щоб мій келих знову був повним. На мій подив (і деяке полегшення), він відверто схопив леді Бромптон теж за груди, запевняючи, що туди впала волосина. Схоже, леді Бромптон це не надто обурило, вона лише назвала його «похітником» і вдарила віялом по пальцях (ага, ось для чого насправді потрібні віяла!). Потім вона та її кузина повели мене до канапи з оббивкою в сині квіточки, що стояла біля вікна, і посадили між собою.

— Тут липким рукам до вас зась, — мовила леді Бромптон і поплескала по-материнськи мене по коліну. — Тільки ваші вуха ще в небезпеці.

— Пийте, — тихо порадила мені кузина. — Вам це знадобиться. Міс Ферфакс тільки почала співати.

Канапа була незвично твердою, а спинка настільки вигиналася, що на неї неможливо було спертися, якщо тільки я не хотіла потонути у всіх своїх численних спідницях. Цілком очевидно, що канапи у вісімнадцятому столітті робили не для того, аби на них розсідалися.

— Навіть не знаю, я незвична до алкоголю, — нерішуче промимрила я.

З алкоголем я зіштовхнулася єдиний раз, рівно два роки тому. Сталося це на одній із «піжамних» вечірок у Синтії. Абсолютно нешкідливій. Без хлопців, зате з чипсами та з «Класним мюзиклом» на DVD. І з мискою, повною ванільного морозива, з апельсиновим соком і горілкою… Найбільшим секретом стало те, що ванільне морозиво перебивало смак горілки, і ця суміш діяла на всіх по-різному. Синтія після трьох склянок відчинила вікно й горлала на весь Челсі[67] «Зак Ефрон[68], я кохаю тебе!» Леслі спілкувалася з унітазом, Пеггі освідчилася в коханні Сарі («ти така гар-р-рна, одружуйся на мні»), а з Сарою хтозна-чому сталась істерика. Але гірше за всіх довелося мені. Я стрибала на ліжку Синтії й горлала «Breaking free»[69], причому наприкінці пісні знову починала її спочатку. Коли до кімнати зайшов тато Синтії, я підсунула йому під ніс щітку для волосся замість мікрофона і прокричала: «Співай з нами, лисий! Воруши ластами!» Наступного дня я не могла пояснити, як таке взагалі могло трапитися.　

Після цієї халепи ми з Леслі вирішили уникати алкоголю (і кілька місяців — батька Синтії) і відтоді були послідовні в цьому питанні. Хоча іноді було досить дивно перебувати тверезими в компанії алконавтів. Наприклад, як зараз.　

Я знову відчула на собі погляд графа, який сидів на протилежному боці зали, і моя потилиця неприємно засвербіла.　

— Кажуть, у нього талант читати думки, — прошепотіла леді Бромптон, і тоді я вирішила тимчасово скасувати заборону на алкоголь. Тільки на сьогоднішній вечір. Тільки для кількох ковтків. Щоб забути про страх перед графом. І перед усім іншим.　

Спеціальний пунш леді Бромптон діяв напрочуд швидко, і не тільки на мене. Після другого келиха спів міс Ферфакс уже не здавався нам таким жахливим, після третього — ми заходилися постукувати ногами в такт, і я подумала, що зроду ще не була на такій приємній вечірці. Ні, справді — люди були набагато невимушеніші, ніж я собі уявляла. Невимушеніші, ніж у двадцять першому столітті, якщо вже бути точною. А освітлення було просто грандіозним. Як це я раніше не помітила, що від сяйва сотні свічок шкіра кожного присутнього набувала золотавого відтінку? Навіть у графа, який посміхався мені з іншого кінця зали.　

Четвертий келих змусив мій внутрішній голос («Обережно! Не довіряй нікому!») остаточно замовкнути. Моїй ейфорії заважало тільки те, що Ґідеон звертав увагу виключно на жінку в зеленій сукні.　

— Ну, тепер наші вуха все витримають, — вирішила леді Бромптон якоїсь миті, підвелась і, аплодуючи, пішла до спінета. — Моя дорога, люба міс Ферфакс. І цього разу ви були чудові, — похвалила вона, цілуючи міс Ферфакс в обидві щоки й силоміць садовлячи на перший-ліпший стілець. — А зараз прошу зустріти оплесками містера Мерчанта та леді Лавінію. Ні-ні, жодних відмовок, ми знаємо, що ви потай репетирували вдвох.　

Кузина леді Бромптон заверещала, як справжня малолітня фанатка юнацької групи, коли любитель хапання грудей сів за спінет і зіграв кілька швидких арпеджіо. Прекрасна леді Лавінія обдарувала Ґідеона сяючою посмішкою і зашелестіла до інструмента. Я побачила, що вона була не така вже й молода, як я гадала. Але співала чудово! Як Анна Нетребко, яку я чула два роки тому в Королівській Опері в Ковент-Ґардені. Ну, може, не так уже чудово, як Нетребко, але слухати її було сама втіха. Якщо любити бундючні італійські оперні арії. Які я, чесно кажучи, не любила, але сьогодні завдяки пуншу… Вочевидь, італійські арії були безумовним рецептом для гарного настрою у вісімнадцятому столітті. Люди в залі вельми пожвавилися. Тільки собачий свист… е-е-е… міс Ферфакс сиділа з кислою міною.　

— Чи можу я тебе викрасти на мить? — Ґідеон підійшов ззаду до канапи і посміхався мені згори вниз. Звичайно, коли дама в зеленому була зайнята, він знову згадав про мене. — Граф був би радий, якби ти склала йому на деякий час компанію.　

О! Точно! У мене ж іще були справи! Я набрала повні груди повітря й одним ковтком осушила свій келих. Підвівшись із канапи, я відчула приємне запаморочення. Ґідеон забрав у мене келих і поставив його на один зі столиків із симпатичними ніжками.　

— Там був алкоголь? — прошепотів він.　

— Ні, це просто пунш, — шепнула я у відповідь. У-у-упс, підлога зненацька виявилася нерівною. — Я взагалі не вживаю алкоголю, щоб ти знав. Це один із моїх залізних принципів. І без алкоголю можна веселитися.　

Ґідеон підвів брову і запропонував мені свою руку.

— Merci pour ie compliment[70], — мовила я.　

— Чарівна, — похвалив граф.　

— Мені дуже шкода, я мав краще пильнувати, — перепросив Ґідеон.　

Граф тихо засміявся.　

— Мій любий хлопче, ти був зайнятий іншим. І передусім ми повинні добре розважитися сьогодні ввечері, чи не так? До того ж лорд Аластер, якого я неодмінно хочу познайомити з нашою чарівною дамою, досі не з’явився. Але мені сказали, що він уже їде сюди.　

— Сам? — запитав Ґідеон.　

Граф розсміявся.　

— Байдуже.　

Анна-Нетребко-для-бідних і мацальник закінчили арію шаленим акордом, і граф випустив мою руку, щоб поаплодувати.　

— Хіба вони не прекрасні? Великий талант, яка краса!　

— Так, — тихо мовила я і теж поплескала, намагаючись не зробити «ладки-ладусі». — Потрібно постаратися, щоб змусити задзвеніти люстру.　

Ляскання порушило мою хистку рівновагу, і я трішки похитнулася. Ґідеон підхопив мене.　

— Не можу повірити! — з притиском сказав він, майже притулившись губами до мого вуха. — Не минуло й двох годин, а ти вже накидалася по саму зюзю. Що ти собі думала?!　

— Ти сказав «по саму зюзю»? Я поскаржуся Джордано, — захихотіла я. Але в загальній метушні цього ніхто не міг чути. — Та й пізно вже мене сварити. Дитина вже звалилася в… спеціальний пунш[71], я б сказала. — Я гикнула. — Упс, перепрошую, — я озирнулась. — Інші п’яніші за мене, тож давай обійдемося без зайвих моральних нотацій. У мене все під контролем. Ти можеш мене відпустити, я стою міцно, як скеля у прибої.

— Я попереджаю тебе, — прошепотів Ґідеон, але все-таки відпустив мене.

Про всяк випадок я ширше розставила ноги. Все одно ніхто не міг побачити під широкою спідницею.

Граф допитливо спостерігав за нами, але на його обличчі не було нічого, крім батьківської гордості. Я крадькома глянула на нього й отримала у відповідь посмішку, що наповнила теплом моє серце. І чого я так його боялася? Сяк-так я могла згадати, що розповів мені Лукас: що цей чоловік перерізав горло власному пращуру…

Леді Бромптон знову була попереду і дякувала містерові Мерчанту і леді Лавінії за виступ. Потім, перш ніж міс Ферфакс устигла знову підвестися, вона закликала вітати оплесками сьогоднішнього почесного гостя, що блукав світами, оповитого таємницями, знаменитого графа Сен-Жермена.

— Він обіцяв мені зіграти сьогодні на своїй скрипці, — сказала вона, і лорд Бромптон наблизився зі скрипковим футляром у руках, так швидко, наскільки йому дозволяло його чималеньке черевце.

Публіка під впливом пуншу шаленіла від захвату. Справді, це була грандіозна вечірка!

Граф, посміхаючись, дістав скрипку з футляра і почав налаштовувати.

— Я б ніколи не наважився розчарувати вас, леді Бромптон, — мовив він м’яким голосом. — Але мої старі пальці вже не такі прудкі, як у ті часи, коли я при французькому дворі грав дует із сумнозвісним Джакомо Казановою… І в останні дні мене дещо замучила подагра.

Залою прокотилося перешіптування і почулися зітхання.

— …Тому я хочу цього вечора передати скрипку в руки мого юного друга, — правив далі граф.

Ґідеон мав трохи зляканий вигляд і похитав головою. Але коли граф підвів брову і сказав «Будь ласка!», він узяв інструмент і смичок, злегка вклонившись, і пішов до спінета.

Граф узяв мене за руку.

— А ми сядемо поруч на канапі й насолодимося концертом, еге ж? О, не треба тремтіти. Сідай, дитино. Ти не знаєш, що від учора ми з тобою — найближчі друзі, ти і я. У нас була справді вельми, вельми щира розмова, і ми зуміли подолати всі наші розбіжності.

Е-е-е?!

— Вчора вдень? — перепитала я.

— Якщо говорити про мій час, — сказав граф. — Для тебе ця зустріч — у майбутньому, — він засміявся. — Я люблю ускладнювати, ти помітила?

Приголомшена, я дивилася на нього. Цієї миті Ґідеон почав грати і я одразу забула, про що хотіла запитати. Боже мій! Можливо, в цьому був винен пунш, але — вау! — зі скрипкою він був вельми сексуальним. Одне лише те, як він брав її до рук і клав під підборіддя! Йому нічого не треба було більше робити, я вже втратила голову. Довгі вії кидали тінь на його щоки, а коли він підняв смичок і провів ним по струнах, волосся йому впало на обличчя. Тільки-но в повітрі забриніли перші звуки, як мені майже сперло дух — такими вони були ніжними й так танули, аж у мене сльози на очі навернулися. Досі скрипки були в кінці списку моїх улюблених інструментів, власне, вони мені подобалися тільки у фільмах, для підкреслення особливих моментів. Але зараз це було неймовірно красиво, причому все: гірко-солодка мелодія і юнак, який видобував її з інструмента. Усі в залі слухали, затамувавши подих, а Ґідеон грав, цілком занурившись у музику, ніби навколо нікого не було.

Я помітила, що плачу, тільки коли граф торкнувся моєї щоки і м’яким рухом витер сльозу. Я здригнулася, злякавшись від несподіванки.

Він посміхнувся мені, і в його темно-карих очах я помітила теплий блиск.

— Ти не повинна цього соромитися, — мовив він тихо. — Якби цього не було, я був би вельми розчарований.

Я сама здивувалася, коли посміхнулась у відповідь. (Правда! Як я могла?! Це ж він мене душив!)

— Що це за мелодія? — запитала я.

Граф знизав плечима.

— Не знаю. Думаю, що її ще тільки складуть.

Зала вибухнула приголомшливими оваціями, коли Ґідеон закінчив. Він, посміхнувшись, уклонився й успішно зумів уникнути прохань виконати щось на «біс», а от з обіймами прекрасної леді Лавінії йому пощастило менше. Вона повисла на його руці, і в нього не було виходу, крім як притягти її до нашої канапи.

— Ох, він неймовірний! — вигукнула леді Лавінія. — Коли я побачила ці руки, я вже знала, що вони здатні на щось величне!

— Можу посперечатися, — пробурмотіла я.

Я б залюбки підвелася з канапи, хоча б для того, щоб леді Лавінія не дивилася на мене згори вниз, але я не могла. Алкоголь вивів з ладу мої м’язи.

— Незвичайний інструмент, — сказав Ґідеон графу і простягнув йому скрипку.

— Страдіварі. Зроблений майстром на моє замовлення, — відповів граф мрійливим тоном. — Я б хотів, щоб ти її отримав, мій хлопчику. Сьогоднішній вечір — саме слушний момент для святкового передавання її в твої руки.

Ґідеон зашарівся. Від радості, як я припускаю.

— Це… я не можу… — Він подивився в темні очі графа, відтак опустив погляд і докинув: — Для мене це величезна честь.

— Для мене це ще більша честь, — серйозно мовив граф.

— Це ж треба! — пробурмотіла я. Схоже, ці двоє справді люблять одне одного.

— А ви теж так само музичні, як ваш брат-зведенюк, міс Ґрей? — запитала леді Лавінія.

«Найпевніш ні. Але принаймні не менше музична, ніж ти», — подумала я.

— Я тільки люблю співати, — сказала я.

Ґідеон кинув на мене застережливий погляд.

— Співати! — вигукнула леді Лавінія. — Як я і наша дорога міс Ферфакс.

— Ні, — відрубала я. — Я не можу співати так високо, як міс Ферфакс — (я ж не кажан!), — і в мене немає такого об’єму легень, як у вас. Я просто люблю співати.

— Я думаю, ми вже досить музичили цього вечора, — сказав Ґідеон.

Леді Лавінія закопилила губи.

— Звичайно, всі були б у захваті, якби ви ще раз зробили нам честь, — випалив Ґідеон і кинув мені похмурий погляд. Але я була така п’яна, що мені це було по цимбалах.

— Ти… чудово грав, — похвалила я. — Я розплакалася! Справді.

Він посміхнувся, ніби я вимовила жарт, і сховав скрипку Страдіварі у футляр.

Лорд Бромптон, пихкаючи, дістався до нас із двома келихами пуншу і запевнив Ґідеона, що в повному захваті від його віртуозності, а також поскаржився, що бідолашний Аластер страшенно засмутиться, пропустивши безсумнівну кульмінацію цього вечора.

— Ви думаєте, що Аластер нині ще з’явиться? — запитав граф дещо нестримано.

— Я впевнений, — сказав лорд Бромптон і подав мені один із келихів.

Я жадібно сьорбнула. Боже ж мій, напій був першокласний! Досить було тільки понюхати — і вже ставало добре. Я ладна була схопити щітку для волосся і почати стрибати на ліжку, співаючи «Breaking free» — разом із Заком Ефроном чи без нього!

— Мій пане, ви обов’язково маєте вмовити міс Ґрей заспівати нині для нас, — сказала леді Лавінія. — Вона страх як любить співати.

У її голосі відчувалась якась дивна нотка, що змусила мене насторожитися. Щось нагадало мені Шарлотту. Хоч і вигляд вона мала інший, але десь у глибині під цією світло-зеленою сукнею ховалася Шарлотта, я була впевнена. Людина, ладна на все, аби хтось, усвідомивши свою посередність, зауважив її велич і унікальність. Ага!

— Ну, гаразд, — мовила я і спробувала ще раз підвестися з канапи. Цього разу в мене вийшло. Я навіть встояла на ногах. — Тоді я заспіваю.

— Що? — сказав Ґідеон і похитав головою. — Вона нізащо не співатиме… Боюся, що пунш…

— Міс Ґрей, ви зробите величезну честь, якщо заспіваєте для нас, — сказав лорд Бромптон і так енергійно підморгнув, що затремтіли всі його п’ятнадцять підборідь. — І якщо це заслуга пуншу, то краще. Ходімо зі мною. Я вас оголошу.

Ґідеон міцно схопив мене за руку.

— Це погана ідея, — прошипів він. — Лорде Бромптон, прошу вас… Моя зведена сестра ще ніколи не співала на публіці…

— Завжди колись настає перший раз, — зауважив лорд Бромптон і потягнув мене далі. — Тут же всі свої. Не будьте скигляком.

— Точно. Не будь скигляком, — підтакнула я і скинула руку Ґідеона. — У тебе часом немає з собою щітки для волосся? Я краще співаю, якщо в мене в руці щітка для волосся.

На обличчі Ґідеона прозирав відчай.

— Немає, — буркнув він і пішов за нами до спінета.　

Я чула, як позаду нас тихо сміявся граф.　

— Ґвен… — сичав Ґідеон. — Негайно припини.

— Пенелопа, — виправила я його, одним ковтком спустошила келих із пуншем і, порожній, віддала йому. — Як ти гадаєш, чи сподобається їм «Over the rainbow»? Або, — я захихотіла, — краще «Алілуя»?　

Ґідеон застогнав.　

— Ти не зробиш цього! Ходімо зі мною звідси.　

— Ні, це занадто сучасно, так? Дай-но подумати… — Я подумки пройшлася по всьому своєму репертуару, поки лорд Бромптон рекомендував мене, вихваляючи на всі лади.　

Містер Мерчант, мацальник, приєднався до нас.　

— Чи потрібен дамі компетентний супровід на спінеті? — запитав він.　

— Ні, дамі потрібно дещо інше, — зауважив Ґідеон і сів на стільчик біля спінета. — Будь ласка, Ґвен…　

— Пен, я б попросила, — нагадала я. — Я знаю, що співатиму. «Do not cry for me, Aryentina»[72]. Я знаю всі слова, а мюзикли, по суті, поза часом, ти так не вважаєш? Але, може, вони не знають, що таке Аргентина…　

— Ти ж не хочеш зганьбитися перед стількома людьми, правда ж?　

Це була непогана спроба змусити мене злякатися, але за цих умов — геть марна.　

— Послухай, — довірливо шепнула я. — Мені всі ці люди до спини. По-перше, вони всі померли двісті років тому, а по- друге, настрій у них чудовий і вони п’яні. Усі, крім тебе, звісно.　

Ґідеон застогнав і опустив чоло на руки, видобувши при цьому ліктями звуки зі спінета.　

— Чи знаєте ви… може, знаєте… «Memory»? Із «Cats»?[73]— запитала я містера Мерчанта.　

— О… Мені шкода… ні, — похитав головою містер Мерчант.

— Нічого, я тоді заспіваю а capella[74], — впевнено сказала я і повернулася до публіки. — Пісня зветься «Memory» і розповідає про… кішку, яка страждає від кохання. Але, по суті, це десь стосується і людей. У найширшому розумінні.　

Ґідеон підвів голову, не вірячи власним вухам, і знову сказав:　

— Прошу тебе…　

— Ми просто нікому не розкажемо, — шепнула я. — Окей? Це буде нашою таємницею.　

— Нарешті настав цей момент. Чудова, єдина у своєму роді й прекрасна міс Ґрей зараз співатиме для нас! — вигукнув лорд Бромптон. — Уперше перед публікою.　

Я мала б хвилюватися, адже всі розмови вщухли і всі погляди були звернені до мене, але я не хвилювалась. Ех, який чудовий пунш! Я неодмінно маю дізнатися його рецепт.　

Що я там збиралася співати?　

Ґідеон зіграв кілька нот на спінеті, і я впізнала перші такти. «Memory». Ага, точно! Я вдячно посміхнулася Ґідеонові. Як мило, що він акомпанує. Я набрала в легені повітря. Перший звук у цій пісні був особливо важливий. Якщо його сфальшувати, далі можна не продовжувати. Слово «Midnight» має прозвучати точно, але не настирливо. Я зраділа, тому що в мене воно прозвучало, як у Барбари Стрейзанд.

Ти подумай! Ґідеон, виявляється, вмів грати на роялі. І зовсім непогано. Господи, якби я не була так страшенно в нього закохана, зараз би я вже точно в нього закохалася. Йому навіть не треба було дивитися на клавіші — він дивився тільки на мене. І мав при цьому здивований вигляд, ніби зробив допіру несподіване відкриття. Може, тому що в пісні «місяць» був «she», а не «it»?

співала я тільки для нього. У залі була чудова акустика, наче я співала в мікрофон. Або вся причина була в тому, що всі й пари з вуст не пускали?

Let the memory live again[76]

Так співати мені подобалося більше, ніж із «Sing Star»[77] Це було справді, справді круто! І навіть якщо все було сном і будь-якої миті до кімнати міг зайти тато Синтії та влаштувати грандіозний скандал — цей момент був того вартий.　

Мені знову ніхто не повірить