Сапфірова книга

РОЗДІЛ 4

Прокидайся, Ґвенні! Ґвенні!

Я сяк-так виринала з глибин сну. Уві сні я була старезною горбатою бабуленцією, сиділа проти блискучого красеня Гідеона й торочила, буцімто я — Ґвендолін Шеферд і прибула з 2080 року.

Коли я таки розплющила очі, то побачила кирпате обличчя моєї сестри Кароліни.

— Ну нарешті! — сказала вона. — Я думала, ти ніколи не прокинешся. Я вже десятий сон бачила, коли ти вчора повернулася додому, а я так намагалася не заснути. Ти знову принесла божевільну сукню?

— Ні, цього разу не принесла, — я сіла в ліжку. — Цього разу я змогла передягтися.

— А тепер завжди так буде? Ти приходитимеш додому, коли я вже спатиму? Мама так дивно поводиться, відколи з тобою це все сталося. І ми з Ніком сумуємо за тобою — без тебе вечері нецікаві.

— Вони й раніше були нецікаві, — запевнила я її і знову впала на подушку.

Учора ввечері мене привезли додому на лімузині, я не знала водія, та рудоволосий містер Марлі підвів мене до самих дверей.

Ґідеона я так і не бачила, проте нітрохи про це не шкодувала. Досить того, що він мені цілу ніч снився.

Біля дверей мене зустрічав дворецький, містер Бернард, як завжди ввічливий, а поза цим — черства душа. Мама збігла сходами мені назустріч й обняла мене так, ніби я щойно повернулася з експедиції на Південний полюс.

Я теж зраділа, побачивши її, хоч і досі була трохи сердита на неї. Було дуже неприємно знати, що тебе дурила власна мати. І вона навіть не захотіла назвати причини! Крім загадкових фраз — не довіряй нікому… Таємниця… тринди-ринди — я так і не дізналася нічого, чим можна було б пояснити її поведінку. Я ледве стояла на ногах через утому, тож мовчки з’їла шматок холодної курки і пішла спати, так і не розповівши мамі про події цього дня. А навіщо їй взагалі потрібно було про це знати? У неї і без того повно хвилювань. Зовні здавалося, що вона змучилася не менше за мене.

Кароліна знову смикнула мене за руку.

— Агов, не засинай знову!

— Добре, добре.

Я одним махом скочила на ноги, з’ясувавши при цьому, що, попри довгі телефонні теревені з Леслі вчора ввечері, я непогано виспалася. Цікаво, де Ксемеріус? Він зник, коли я ввечері вирушила у ванну, і відтоді не повертався.

Під душем я остаточно прокинулася. Помила голову маминим дорогим шампунем (взагалі це було заборонено), сполоснула її ж кондиціонером, ризикуючи, що ніжний запах троянд і грейпфрута зараз же мене викаже. Поки я витирала рушником голову, в моєму мозку цвяхом стриміло питання, чи любить Ґідеон троянди і Грейпфрути, але я суворо себе присадила.

Варто було кілька годин поспати, як я знову стала думати про цього йолопа! Зрештою, що такого вже особливого сталося? Окей, ми трішки поцілувалися у сповідальні, але відразу після цього він знову повівся, як чмо, а моє падіння з сьомого неба не належало до тих речей, про які мені приємно було думати — хоч виспавшись, хоч ні. Те ж саме я сказала вчора Леслі, яка цілий вечір тільки про це й говорила.

Я висушила волосся феном, одяглась і втекла підстрибом сходами, прямуючи до їдальні. Кароліна, Нік, я і мама жили на четвертому поверсі. На відміну від усього іншого будинку, яким споконвіку володіла наша родина, у нас було більш-менш затишно.

Решта будинку була забита антикваріатом і портретами всіляких пращурів, з яких лише деякі милували око. А ще в нас була бальна зала, в якій я вчила Ніка кататися на велосипеді, зазвичай потайки, бо, як усім відомо, рух на вулицях у сьогоднішніх містах страх який небезпечний.

Як завжди, я пошкодувала, що ми з мамою не снідаємо в себе нагорі, але моя бабуся леді Аріста наполягала, щоб ми збиралися в похмурій їдальні, стіни якої були обшиті дошками кольору молочного шоколаду, принаймні це було єдине приємне порівняння, яке спадало мені на думку. Інше… е-е-е… було менш апетитним.

Але сьогодні хоча б настрій за столом був помітно кращий, аніж учора, я це відразу помітила, щойно зайшла в кімнату.

Леді Аріста, яка завжди чимось нагадувала вчительку балету, що суворо стежить за всіма, сказала ласкаво: «Доброго ранку, моя дитино!» А Шарлотта і її мама посміхнулись, ніби вони знали щось, про що я не здогадувалася.

Оскільки тітка Ґленда ніколи мені не посміхалась (і взагалі нікому, якщо не брати до уваги кисле підведення куточка губ), а Шарлотта вчора вивалила мені на голову купу мерзот, то я зараз же запідозрила щось недобре.

— Щось трапилося? — запитала я.

Мій дванадцятирічний брат підморгнув мені, коли я сіла на своє місце біля Кароліни, а мама тут же передала повну тарілку з канапками і яєчнею. Я мало не знепритомніла від голоду, коли в ніс мені вдарив запах їжі.

— Ой, людоньки, — мовила тітка Гленда. — Грейс, ти, напевно, хочеш, щоб твоя дочка відразу отримала місячну норму жирів і холестерину?

— Ще б пак, — байдуже кинула мама.

— Згодом вона тебе зненавидить за те, що ти не стежила за її фігурою, — зауважила тітка Гленда і знову посміхнулася.

— У Гвенні бездоганна фігура, — сказала мама.

— Поки що, — докинула тітка Гленда. Вона досі посміхалася.

— Ви їй у чай нічого не додавали? — шепнула я Кароліні.

— Хтось щойно телефонував, і відтоді тітку Гленду і Шарлотту наче хтось підмінив! — прошепотіла Кароліна у відповідь.

Цієї миті на підвіконня знадвору приземлився Ксемеріус. Склавши крила, він просунув голову крізь шибку.

— Доброго ранку, — зраділа я.

— Доброго ранку, — відказав Ксемеріус і зістрибнув із підвіконня на порожній стілець.

Поки всі інші повитріщали на мене очі, Ксемеріус чухав живіт.

— А родина в тебе ого-го! Я до кінця ще не розібрався, хто є хто, але зауважив, що тут дуже багато жінок. Я б навіть сказав, забагато. 1 половину з них, здається, неодмінно слід полоскотати. — Він струснув крилами. — А де тата всіх цих дітлахів? І де свійські тварини? Такий величезний будинок і навіть жоднісінької канарки! Я розчарований.

Я посміхнулася.

— А де тітонька Медді? — запитала я, почавши нарешті їсти.

— Припускаю, що в моєї дорогої невістки потреба у сні сильніша, ніж цікавість, — відповіла з гідністю леді Аріста. Вона сиділа, пряма, як свічка, і їла половинку тоста, тримаючи її кінчиками пальців. (Я, до речі, ніколи не бачила бабусю інакше, ніж отакою рівнісінькою.) — Оскільки вчора вона встала дуже рано, то цілий день ходила, як опечена. Не думаю, що вона з’явиться раніше десятої години.

— І слава Богу, — озвалася тітка Ґленда скрипучим голосом. — Її маячня про сапфірові яйця і годинник на башті діє на нерви. А ти як почуваєшся, Ґвен? Можу уявити, що для тебе все це зовсім непросто.

Я гмикнула.

— Це, мабуть, страшно — раптово з’ясувати, що народжений для чогось вищого, і при цьому не відповідати очікуванням.

Тітка Ґленда настромила на виделку шматок помідора.

— Містер Джордж розповідав, що Ґвендолін досі справлялася дуже добре, — сказала леді Аріста. 1 ще до того, як мене втішив вияв її підтримки, докинула: — У всякому разі, відповідно до обставин. Ґвендолін, сьогодні після занять по тебе заїдуть і відвезуть до Темпла. 1 цього разу тебе супроводжуватиме Шарлотта. — Вона сьорбнула чаю.

Я не могла розкрити рота, інакше звідти вивалився б шматок яєчні, тому я тільки злякано витріщалася. Замість мене Нік і Кароліна запитали в один голос:

— Чого це?

— Того, — сказала тітка Ґленда, дивно трясучи головою, — того, що Шарлотта знає все, що має знати Ґвендолін, щоб відповідати своєму призначенню. І тому через вир подій останніх днів, як ми всі можемо уявити, у Темплі хочуть, щоб Шарлотта допомогла своїй кузині в підготовці до наступних стрибків.

Вигляд вона мала такий, наче її дочка щойно виграла олімпіаду. Щонайменше.

До наступних стрибків? Що-що?

— Хто ця худа і зла руда шкиринда? — поцікавився Ксемеріус. — Краще було б, щоб вона доводилася тобі дядькової свахи наймичкою.

— Не те щоб нас здивувало це прохання, але ми задумалися, чи варто піти в цьому разі назустріч. Зрештою, тепер Шарлотта не має ніяких зобов’язань. Але… — в цьому місці худа руда зла шки… е-е-е… тітка Ґленда театрально зітхнула. — Шарлотта усвідомлює важливість цієї місії і самовіддано готова докласти своїх зусиль до успіху.

Мама теж зітхнула і співчутливо глянула на мене. Шарлотта прибрала за вухо кучерик блискучого рудого волосся і, кліпаючи віями, подивилася в мій бік.

— Е? — здивувався Нік. — Чого Шарлотта може навчити Ґвендолін?

— О! — мовила тітка Ґленда, і її щоки порожевіли від ентузіазму. — Є дуже багато речей, але було б абсурдно думати, що Ґвендолін за такий короткий час зможе надолужити все, чого Шарлотта навчилася за багато років, не кажучи вже про… ну, теє… несправедливий розподіл природних талантів у цьому разі. Можна спробувати навчити лише найнеобхіднішого. Перш за все Ґвендолін бракує — і бракує фатально, я б сказала! — загальної ерудиції, а також манер, що відповідають певній епосі. Мені так сказали.

Нахабство! Хто це їй міг таке сказати?

— Атож! Коли сидиш у замкненому підвальному приміщенні, хороші манери — як зайцеві бубон, — буркнула я. — А то ще якась мокриця побачить, як ти длубаєшся в носі.

Каролін захихотіла.

— О ні, Ґвен, мені шкода, але я змушена сказати, що в найближчому майбутньому на тебе чекають невеликі клопоти. — Шарлотта кинула на мене погляд, який, напевно, мав бути співчутливим, але насправді був уїдливим і зловтішним.

— Твоя кузина має слушність, — я завжди боялася пронизливого погляду леді Арісти, але зараз я навіть здригнулася. — За найвищим наказом, у вісімнадцятому столітті тобі доведеться перебути довгенько, — оголосила вона.

— І до того ж серед людей, — докинула Шарлотта. — Людей, які страшенно здивуються, якщо дізнаються, що ти не в курсі, як звати короля, який править країною. Або що ти не в курсі, що таке «ридикюль».

Риди… що?

— А що таке «ридикюль»? — запитала Кароліна.

Шарлотта ледь помітно посміхнулася.

— Нехай твоя сестра тобі пояснить.

Я розлючено дивилася на неї. Чому їй завжди так подобається виставляти мене дурепою, яка нічого не знає?

Тітка Ґленда тихенько хихотіла.

— Це щось на кшталт жіночої сумочки, мішечок, ущерть набитий порохном, — сказав Ксемеріус. — Там і хусточки, і флакончики з нюхальною сіллю.

Он воно що!

— Ридикюлем у давнину називали дамську сумочку, Кароліно, — сказала я, не відводячи погляду від Шарлотти.

Від несподіванки її вії здригнулися, але вона стримала посмішку.

— За найвищим наказом? Що це означає? — мама повернулася до леді Арісти. — Я думала, ми домовилися, що Ґвендолін по змозі не вплутуватимуть у цю історію. І що елапсуватиме вона тільки в безпечні часи. Як вони можуть зараз наразити її на таку небезпеку?

— Це не твоя справа, Ґрейс, — холодно промовила бабуся. — Ти вже досить дурниць накоїла.

Мама закусила губу. Її гнівний погляд метнувся від леді Арісти до мене й назад, і вона рішуче відсунула стілець.

— Мені треба на роботу, — сказала вона, поцілувала Ніка

в чоло й подивилася на мене та Кароліну. — Гарного дня вам у школі! Кері, не забудь про шалик на рукоділля. Побачимося ввечері.

— Бідолашна матуся, — пробурмотіла Кароліна, коли мама вийшла з їдальні. — Учора ввечері вона плакала. Мені здається, вона дуже засмучена через те, що в тебе виявився ген мандрівника в часі.

— Так, — кинула я. — Я вже теж помітила.

— Не тільки вона, — шепнув Нік і кинув багатозначний погляд на Шарлотту й тітку Ґленду, яка досі посміхалася.

Я ще ніколи так не приковувала до себе уваги, увійшовши до класу, як сьогодні. Причиною цього було те, що половина моїх однокласників бачила, як учора мене забирали чорним лімузином.

— Ставки ще приймаються, — кричав Ґордон Ґельдерман. — Супервиграші для першого номера: ледачий педик, який з’явився вчора, — телевізійний продюсер, який проводив кастинг Шарлотти і Ґвендолін для участі в телешоу; другий варіант: це ваш кузен-педик, який працює в прокатному пункті лімузинів; варіант номер три…

— Стули пельку, Гордоне, — прошипіла Шарлотта, відкинула назад голову й сіла на своє місце.

— Мені здається, що ти повинна пояснити нам, чому це ти обнімалася з цим типом, а поїхав він у лімузині з Ґвендолін, — мов медом по губах мазнула Синтія Дейл. — Леслі намагалася нас переконати, що це вчитель Ґвендолін для додаткових занять.

— Аякже! Учитель для додаткових занять завжди приїздить на лімузині та тримається за ручки зі Сніговою королевою, — сказав Ґордон і скоса зиркнув на Леслі. — Тут ми бачимо однозначні спроби завуалювати те, що відбувається.

Леслі знизала плечима й усміхнулася.

— Нічого кращого нашвидку мені на думку не спало, — вона сіла на своє місце.

Я озирнулася в пошуках Ксемеріуса. Востаннє я його бачила на даху школи, звідки він мені радісно помахав. І хоча я йому суворо заборонила заважати мені під час уроків, але була не певна, що він так і вчинить.

— Зелений вершник — це, здається, якась безвихідь, — приглушеним голосом сказала Леслі. На відміну від мене, вона цієї ночі майже не спала, просидівши купу часу в інтернеті. — Є відома нефритова фігурка з часів династії Мін[20], але стоїть вона в Пекіні в якомусь музеї. Є ще пам’ятник на якомусь ринковому майдані в німецькому місті Клоппенбург і дві книги з такою назвою — роман, написаний 1926 року і дитяча книжка, але вийшла вона вже після смерті твого діда. Поки що це все.

— Я думала, може, це якась картина? — мовила я. У фільмах таємниці були завжди заховані за картинами або навіть у картинах.

— Ні-і, — сказала Леслі. — Якби йшлося про синього вершника, було б набагато простіше… Я кілька разів прогнала слова «зелений вершник» через генератор анаграм[21]. Та де там: ну хіба що «не лизне й вершки» щось означає. Я кілька роздрукувала, може, тобі спаде щось на думку?

Вона передала мені аркуш паперу.

— Зник й лише верне, — прочитала я. — Книш незлий реве. Гм-м, дай-но подумати…

Леслі хихотіла.

— Мені найбільше подобається «Злий книш не реве». О-о-о, он іде містер Білченя.

Вона мала на увазі містера Вітмена, що заходив у клас, як зазвичай, енергійним кроком. Таке прізвисько ми дали йому через величезні карі очі. Правда, тоді ми не знали, ким він насправді був.

— Я все ще чекаю, що нам намилять шию за вчорашнє, — зітхнула я.

Але Леслі похитала головою.

— Дзуськи, — відрубала вона. — Інакше директор Джиллс дізнається, що вчитель англійської в його школі — член жахливої таємної організації! Бо я неодмінно йому донесу, якщо він нас викаже. От дідько, він іде сюди. І дивиться знову так… пихато.

Справді, містер Вітмен був уже біля нас. Він поклав перед Леслі товсту папку, що вчора відібрав у жіночому туалеті.

— Я подумав, що ти хотіла б отримати назад цю… цікаву добірку, — глузливо сказав він.

— Так, спасибі, — відповіла Леслі й трохи зашарілася.

«Добіркою» була величезна папка з результатами пошуків на тему мандрів у часі, в якій було все, що ми (передусім, звичайно, Леслі) досі дізналися про Вартових і графа Сен-Жермена.

На сторінці 34, відразу після нотаток на тему телекінезу, була позначка, що стосується самого містера Вітмена. Білченя — теж член Ложі? Кільце. Значення? Нам залишалося тільки сподіватися, що містер Вітмен не зрозумів, кого та позначка стосується.

— Леслі, мені не хочеться цього говорити, але я думаю, що краще було б спрямувати свою енергію на деякі шкільні предмети. — На губах містера Вітмена гуляла посмішка, але в голосі звучала тільки насмішка. Він знизив голос: — Не все, що комусь здається цікавим, буває корисним.

Це була погроза? Леслі мовчки взяла папку і сховала в шкільну сумку.

Решта з цікавістю спостерігала за нами. Напевно, вони загадувалися, про що це містер Вітмен говорить. Шарлотта сиділа так близько, що могла все чути, і в її погляді була неприхована зловтіха. А коли містер Вітмен сказав: «А ти, Ґвендолін, повинна вже розуміти, що потайливість — це риса, якої від тебе не тільки очікують, але й вимагають», вона схвально кивнула.

— Дуже шкода, що ти поводишся так негідно.

Несправедливо! Я вирішила взяти приклад із Леслі, і деякий час ми з містером Вітменом мовчки поїдали одне одного очима. Потім на його обличчі розповзлася посмішка і несподівано він поплескав мене по щоці.

— Вище голову! Я впевнений, що ти ще багато чого навчишся, — сказав він, проходячи далі. — Ну що, Ґордоне? Знову скачав увесь твір з інтернету?

— Ви ж самі кажете, що ми можемо використовувати будь-які джерела, які знайдемо, — захищаючись, сказав Ґордон, примудрившись у такому короткому реченні поламати голос на дві октави.

— А що Вітмен хотів від вас? — обернулася до нас Синтія Дейл. — Що це за папка? І чому це він тебе погладив, Ґвендолін?

— Годі ревнувати, Син, — сказала Леслі. — Він любить нас ані на крихту більше, ніж тебе.

— О, — закотила очі Синтія. — Я ні дрібки не ревную. Що це за дурниці? Чому всі думають, ніби я в нього втріскалася?

— Можливо, тому що ти — голова клубу фанатів Вільяма Вітмена? — висловила я припущення.

— Чи тому, що ти двадцять разів написала на аркуші «Синтія Вітмен», щоб дізнатися, як ти сама сказала, яке відчуття при цьому виникне? — сказала Леслі.

— Або тому, що ти…

— Досить, — прошипіла Синтія. — Це було однісінький раз. І давно пройшло.

— Це було позавчора, — зауважила Леслі.

— За цей час я порозумнішала та подорослішала, — Синтія зітхнула й озирнулася на клас. — У цьому винні ці дітлахи. Якби в нас у класі були хоч трохи нормальні хлопці, нікому не довелося б закохуватися в учителя. До речі… Що це за хлопець, який заїздив по тебе вчора в лімузині, Ґвен? У тебе з ним щось є?

Шарлотта пирхнула, явно радіючи, що привернула увагу Синтії.

— Ну годі вже загадковості, Шарлотто. У когось з вас щось із ним відбувається?

За цей час містер Вітмен став на своє робоче місце і закликав нас зайнятися Шекспіром і його сонетами. Як виняток, цього разу я була йому вдячна. Краще Шекспір, аніж Ґідеон! Розмови в класі припинилися, натомість чути було зітхання й шурхотіння паперу. Але я ще встигла почути, як Шарлотта сказала: «Тільки не в Ґвен».

Леслі співчутливо глянула на мене.

— Вона навіть не здогадується, — прошепотіла вона. — Її можна тільки пожаліти.

— Ага, — шепнула я у відповідь, але насправді я жаліла тільки себе. Друга половина дня в товаристві Шарлотти буде тією ще втіхою.

Цього разу лімузин стояв не перед воротами, а на вулиці трохи віддалік. Рудоволосий містер Марлі нервово снував поруч і занервував іще більше, коли побачив нас.

— А, це ви, — кинула Шарлотта підкреслено невдоволено, і містер Марлі почервонів.

Шарлотта зазирнула через відчинені дверцята всередину лімузина, але там нікого не було. Крім водія і… Ксемеріуса.

Шарлотта мала розчарований вигляд, і це покращило мені настрій.

— Ти, певно, сумувала за мною? — Ксемеріус вільготно розвалився на сидінні, коли машина рушила з місця.

Містер Марлі сів попереду, а Шарлотта, мовчки сидячи поруч зі мною, не відводила очей від вікна.

— Це добре, — сказав Ксемеріус, не дочекавшись відповіді. — Але ти повинна розуміти, що в мене є й інші обов’язки, крім як пильнувати тебе.

Я завела очі вгору, і Ксемеріус залився сміхом.

Мені справді його бракувало. Заняття тяглися, наче жуйка, і коли місіс Каунтер заторохкотіла про корисні копалини на Балтиці, я засумувала за Ксемеріусом і його фразочками. Крім того, я б хотіла познайомити його з Леслі, наскільки це взагалі було можливо. Леслі захопили мої портрети Ксемеріуса, незважаючи на те що мої малювальні спроби навряд чи лестили бідолашному демонові. («А це що за прищіпки?» — захотіла дізнатися Леслі, показуючи на намальовані мною ріжки.)

— Нарешті з’явився невидимий друг, який може тобі прислужитися, — захоплено мовила Леслі. — Уяви собі: на відміну від Джеймса, який безглуздо стовбичить у своїй ніші та знай собі бурчить із приводу твоїх поганих манер, цей горгулья-демон може шпигувати для тебе і з’ясувати, що робиться за зачиненими дверима.

Про це я ще не думала. Але справді — сьогодні вранці в цій історії з рюде… ріда… із застарілим словом для дамської сумочки… Ксемеріус мені дуже допоміг.

— Ксемеріус може стати твоїм козирем у рукаві, — вела далі Леслі. — Не те що вічно ображене ледащо Джеймс.

На жаль, щодо Джеймса вона мала рацію. Джеймс був… а й справді, ким він був? Якби він брязкав ланцюгами або розгойдував люстри, можна було б його офіційно оголосити шкільним привидом. Джеймсові Оґасту Переґрінові Пімплботтому було років із двадцять, він носив напудровану перуку та квітчастий сурдут і помер 229 років тому. Будівля школи була колись його рідною домівкою, і, як багато примар, він не хотів вірити в те, що помер. Він сприймав століття свого примарного життя за дивний сон, від якого сподівався прокинутися. Леслі гадала, що він просто проспав свою фатальну мить зі світлом у кінці тунелю.

— Із Джеймса теж є користь, — заперечила я.

Зрештою, я тільки вчора вирішила, що Джеймс, як людина з вісімнадцятого століття, може мені допомогти, наприклад навчитися фехтувати. Я вже раділа, уявляючи грандіозну виставу, коли я, навчена Джеймсом, орудую шпагою не гірше за Ґідеона. На жаль, це виявилося величезною помилкою.

На нашому першому (і, як можна собі уявити, останньому) занятті на першій перерві в порожньому класі Леслі качалася по підлозі від сміху. Звичайно, вона не могла бачити Джеймса і його рухів, які я вважала високопрофесійними, як не могла чути й коментарі: «Тільки відбивати, міс Ґвендолін, тільки відбивати! Терц! Прима! Терц! Квінта!»[22] Вона бачила хіба що, як я відчайдушно розмахую указкою місіс Каунтер, відбиваючи невидиму шпагу і проходячи крізь неї, як через повітря. Все марно. І смішно.

Коли Леслі досхочу насміялася, вона вирішила, що Джеймс має навчити мене чогось іншого, і, як не дивно, цього разу Джеймс був із нею згоден. Фехтування на шпагах і взагалі всілякі сутички були чоловічою справою, сказав він, а найнебезпечніше, що дівчині можна брати в руки, — це вишивальні голки.

— Світ став би набагато кращим, якби чоловіки теж дотримувалися цього правила, — сказала Леслі. — Але доки вони цього не роблять, жінки мають бути напоготові. — І Джеймс мало не зомлів, уздрівши, як Леслі зі шкільної сумки дістала двадцятисантиметровий ніж. — Він допоможе тобі захиститися

, коли до тебе чіплятиметься який-небудь негідник із минулого.

— Він схожий на…

— …японський кухонний ніж. Ріже овочі й сиру рибу, як масло.

У мене по спині пробігла хвиля тремтіння.

— Це тільки на випадок крайньої потреби, — докинула Леслі. — Просто, щоб ти впевненіше почувалася. Це найкраща зброя, яку я зуміла роздобути нашвидкуруч, не маючи спеціального дозволу.

Наразі ніж лежав у переробленому під чохол футлярі для окулярів, узятому у мами Леслі, у мене в сумці, разом із рулончиком скотчу, який, якщо вірити Леслі, мені ще неабияк знадобиться.

Водій різко повернув, і Ксемеріус, не втримавшись, ковзнув по гладенькій шкірі сидіння і врізався в Шарлотту. Втім, оговтався він швидко.

— Тверда, як колона в церкві, — прокоментував він і труснув крилами, розглядаючи її збоку. — Вона що, цілий день тепер висітиме в нас на хвості?

— На жаль, так, — сказала я.

— На жаль, що? — обернулася Шарлотта.

— На жаль, я сьогодні знову не пообідала, — мовила я.

— Сама винна, — зауважила Шарлотта. — Але, щиро кажучи, тобі не завадить схуднути на пару кіло. Тобі ж доведеться втискуватися в ті сукні, які мадам Россіні пошила для мене.

На коротку мить вона стиснула губи, і я відчула щось схоже на співчуття. Напевно, вона справді дуже раділа з того, що носитиме сукні, пошиті мадам Россіні, а тут з’явилася я і все зіпсувала. Звичайно, не спеціально, але все-таки.

— Сукня, в якій я була з візитом у графа Сен-Жермена, висить у мене в шафі вдома, — сказала я. — Якщо хочеш, я тобі її віддам. Ти могла б вдягнути її на наступну костюмовану вечірку в Синтії. Б’юся об заклад, усі так і попадають, побачивши тебе в ній.

— Це не твоя сукня, — грубо відрізала Шарлотта. — Вона — власність Вартових, ти не можеш сама таке вирішувати. Цій сукні нема чого робити в твоїй шафі.

Вона знову дивилася у вікно.

— Бу-бу-бу! — передражнив її Ксемеріус.

Шарлотті бракувало здатності прихиляти до себе людей, вона ніколи цього не вміла. А проте на мене тиснула ця крижана атмосфера. Я спробувала ще раз.

— Шарлотто…

— Ми майже приїхали, — перебила вона мене. — Я аж палаю з нетерплячки. Цікаво, чи зустрінемо ми когось із Внутрішнього Кола? — Її похмуре обличчя несподівано просвітліло. — Я маю на увазі ще кого-небудь, окрім тих, кого ми вже знаємо. Це страшенно цікаво. Найближчими днями весь Темпл роїтиметься живими легендами. Знамениті політики, Нобелівські лауреати, заслужені вчені — всі вони відвідають ці священні зали, але світ про це не дізнається. Буде тут Коппе Йотланд… о, і Джонатан Рівз-Гевіленд… хотіла б я потиснути йому руку.

Шарлотта говорила захоплено, принаймні як для її можливостей.

Я ж, навпаки, поняття не мала, про кого вона говорить. Я запитально глянула на Ксемеріуса, але той тільки стенув плечима.

— Про цих чуваків я ніколи нічого не чув, соррі, — сказав він.

— Не можна знати все, — відповіла я з промовистою усмішкою.

Шарлотта зітхнула.

— Не можна. Але зовсім не завадить деколи брати в руки серйозну газету або переглядати новини, щоб бути в курсі

актуальної політики у світі. Але для цього потрібно включити хоча б на час мізки… або взагалі їх мати.

Як я вже казала, Шарлотті бракувало здатності прихиляти до себе людей.

Лімузин зупинився, і містер Марлі відчинив дверцята. З боку Шарлотти, між іншим.

— Містер Джордано очікує на вас у старій трапезній, — оголосив містер Марлі, і мені здалося, що він насилу не додав «сер». — Я маю вас туди відвести.

— Я знаю дорогу, — відрізала Шарлотта й обернулася до мене. — Ходімо!

— У тебе щось є таке, через що всі люди тобою командують, — сказав Ксемеріус. — Мені піти з вами?

— Так, будь ласка, — попросила я. Ми вже йшли вузькими закутками Темпла. — Мені значно краще, коли ти зі мною.

— А ти купиш мені собачку?

— Ні!

— Але ж ти мене любиш, правда? Мені здається, я частіше повинен зникати.

— Або частіше давати користь, — сказала я і подумала про те, що говорила Леслі. «Ксемеріус може стати твоїм козирем у рукаві». Вона мала слушність. У кого ще був друг, який може проходити крізь стіни?

— Не відставай, — озвалася Шарлотта.

Вона і містер Марлі йшли трохи попереду поруч одне з одним, і раптом я помітила, як вони схожі між собою.

— Слухаю, фройляйн Роттенмайєр[23], — сказала я.