Сапфірова книга

РОЗДІЛ 11

Недоліком виявилося хіба те, що пісня була закороткою. У мене майнула спокуса приточити ще один куплет, але так можна було зіпсувати загальне враження, тому я не стала цього робити. Трохи шкодуючи, я проспівала мої улюблені рядки:

і ще раз подумала, що пісня не могла бути написана спеціально для котів. Напевно, причиною був пунш — точно він! — але здавалося, що гості на суаре насолоджувалися нашим виступом не менше, ніж італійськими аріями. Принаймні вони захоплено плескали, а я, поки леді Бромптон пробиралася крізь натовп гостей, нахилилася до Ґідеона й розчулено сказала:　

— Дякуємо! Це так любо з твого боку. І ти чудово граєш!　

Він знову підпер голову рукою, наче не міг збагнути, що це він щойно зробив.　

Леді Бромптон обняла мене, а містер Мерчант екзальтовано розцілував в обидві щоки, назвав «золотим горлечком» і зажадав заспівати на біс.

Настрій у мене був такий чудовий, що я б зараз же залюбки продовжила, проте Ґідеон прокинувся із заціпеніння, підвівся і міцно вхопив мене за зап’ясток.

— Я впевнений, Ендрю Ллойд Вебер захопився б, якби дізнався, що його музику тут так високо цінують, але моїй сестрі необхідно відпочити. До минулого тижня в неї було сильне запалення горла, і лікарі рекомендували його поберегти — інакше вона може назавжди втратити голос.

— Крий Боже! — вигукнула леді Бромптон. — Чому ви раніше не сказали? Бідолашна дівчинка!

Я ж, задоволена, муркотала собі під ніс «І fell pretty» з «Вестсайдської історії».

— Я… пунш у вас справді особливий, — зауважив Ґідеон. — Мені здається, він спокушає людей забути про застереження.

— Атож, спокушає, — підтакнула леді Бромптон із сяючим обличчям. Трохи стишивши голос, вона докинула: — Ви щойно розгадали таємницю мого успіху як господині дому. Весь Лондон заздрить настрою на наших прийомах, усі прагнуть отримати запрошення. Але мені знадобилися роки, щоб удосконалити рецепт, і я збираюся розкрити його тільки на смертельній постелі.

— Шкода, — сказала я. — Але це правда: ваше суаре прекрасніше, ніж я собі уявляла! Мене запевняли, що йдеться про нудне, манірне…

— …Її гувернантка дещо консервативна, — мерщій урвав мене Ґідеон. — І можна сказати, що життя суспільства в Дербіширі трохи… відстало.

Леді Бромптон захихотіла.

— Атож, я впевнена! О, ось нарешті й лорд Аластер!

Вона дивилася на двері навпроти, де лорд Бромптон вітав нового гостя. Це був чоловік десь середнього віку (важко було точно сказати через перуку, яку він носив), в сурдуті, так рясно оздобленому блискучою вишивкою та камінням, що здавалося, він весь іскриться. Цей ефект посилював чоловік у чорному, що стояв поруч. Загорнений він був у чорну накидку, волосся було чорне, як у цигана, шкіра — оливкового кольору, і навіть здалеку було помітно, що його очі, як і очі Ракоці, скидалися на величезні чорні діри. У строкатому й багато прикрашеному товаристві він виглядав як стороннє тіло.

— Я вже думала, Аластер не зробить нам нині цю честь. Хоча це, на мій погляд, не було б трагедією. Його присутність не сприяє розкутості й веселощам. Я спробую змусити його випити келих пуншу, а потім відправити до картярських столів…

— А ми спробуємо піднести йому настрій співом, — вирішив містер Мерчант і сів до спінета. — Зробіть мені честь, леді Лавініє. Cosi fan tutte?[80]

Ґідеон поклав мою руку на свою і відвів мене на кілька кроків убік.

— І скільки ж ти, чорт забирай, випила?

— Парочку келишків, — зізналася я. — Напевно один із таємних інгредієнтів — це щось інше, а не алкоголь. Може, абсент? Як у тому сумному фільмі з Ніколь Кідман «Мулен Руж».

Я зітхнула.

— The greatest thing you’ll ever learn is just to love and be loved in return[81] .Можу закластися, ти й це можеш зіграти.

— Запам’ятай раз і назавжди: я ненавиджу мюзикли, — процідив Ґідеон. — Як гадаєш, ти протримаєшся ще кілька хвилин? Нарешті прибув лорд Аластер, і щойно ми його привітаємо, нам можна буде йти звідси.

— Уже? Шкода! — сказала я.

Ґідеон тільки похитав головою.

— Схоже, ти геть втратила відчуття часу. Якби я міг, я б застромив твою голову під холодну воду.

До нас підійшов граф Сен-Жермен.

— Це був… особливий виступ, — зауважив він і подивився на Ґідеона, задерши брову.

— Мені дуже шкода, — сказав Ґідеон, зітхнувши, і подивився туди, де стояли обидва новоприбульці. — Лорд Аластер зовні дещо товстіший, ніж зазвичай.

Граф засміявся.

— І не сподівайся. Мій ворог у чудовій формі. Ракоці бачив, як він сьогодні по обіді фехтував у Ґалліяно — жоден із дурних молодиків не мав і найменшого шансу проти нього. Ідіть за мною, мені аж кортить побачити його обличчя.

— Він сьогодні такий милий, — шепнула я Ґідеону, коли ми йшли за графом. — Знаєш, минулого разу він мене страшенно налякав, але сьогодні в мене таке відчуття, ніби він мій дідусь абощо. Він мені навіть подобається. І як чудово, що він подарував тобі Страдіварі. Це ж справжнє багатство, якщо продати її на «eBay». У-упс, підлога щось хитається.

Ґідеон обійняв мене за талію.

— Присягаюсь, я вб’ю тебе, щойно все це закінчиться, — пробурмотів він.

— Цікаво, я заїкаюсь?

— Ще ні, — сказав він. — Але я впевнений, що скоро будеш.

— Хіба я вам не сказав, що він ось-ось з’явиться? — Лорд Бромптон поклав одну руку на плече чоловіка в блискучому золоті, а другу — на плече графа. — Мені сказали, що ви вже знайомі. Лорде Аластер, ви ніколи жодним словом не обмовилися, що особисто знаєте знаменитого графа Сен-Жермена.

— Це не те, чим я зазвичай хвалюся, — гордовито прорік лорд Аластер, а чоловік у чорному з оливковою шкірою, що стояв трохи позаду нього, додав хрипким голосом: «Так воно і є».

Його пекучі очі буквально пропалювали діри в обличчі графа, тож не можна було сумніватися в тому, як сильно він ненавидить супротивника. На якусь частку секунди мені здалося, що в нього під накидкою є шпага, яку він зараз дістане. Я взагалі не могла зрозуміти, чому він прийшов у накидці. По-перше, було Дуже тепло, а по-друге, в такій урочистій обстановці вона сприймалася недоречно й дивно.

Лорд Бромптон увесь сяяв, ніби не помічаючи ворожої атмосфери.

Граф зробив крок уперед.

— Лорде Аластер, яка радість! Хоч ми й познайомилися багато років тому, проте я вас ніколи не забував, — сказав він.

Оскільки я стояла за графом, то не могла бачити виразу його обличчя, але з голосу мені здавалося, що він посміхався. Його голос лунав доброзичливо й весело.

— Я пам’ятаю наші бесіди про рабство й мораль і те, який я був здивований, побачивши, як вправно ви вмієте відокремлювати одне від іншого — достоту, як ваш батько.

— Граф ніколи нічого не забуває, — захопливо мовив лорд Бромптон. — У нього феноменальний мозок! За останні дні в його компанії я вивчив більше, ніж за все своє життя. Чи відомо вам, наприклад, що граф уміє виготовляти штучні самоцвіти?

— Так, мені це відомо. — Погляд лорда Аластера ще дужче збайдужів, якщо це взагалі було можливо, а його супутник важко дихав, наче готовий ось-ось сказитися.

Я зачаровано дивилася на його накидку.

— Наука не належить до улюблених занять лорда Аластера, наскільки я пам’ятаю, — зауважив граф. — О, як нечемно з мого боку. — Він ступив крок убік, відкриваючи погляду лорда Ґідеона й мене. — Я хотів вам рекомендувати цих двох чарівних молодих людей. Чесно кажучи, це було єдиною причиною мого сьогоднішнього перебування тут. У моєму віці уникають товариства і рано лягають спати.

Лорд глянув на Ґідеона, і його очі розширилися.

Лорд Бромптон зайняв простір між Ґідеоном і мною своїм масивним тілом.

— Лорде Аластер, дозвольте рекомендувати вам сина віконта Баттена. І вихованку віконта, чарівну міс Грей.

Мій реверанс був із двох причин менш шанобливим, аніж передбачалося етикетом: по-перше, я боялася втратити рівновагу, по-друге, лорд був настільки гордовитим, що я зовсім забула, що граю роль бідної вихованки лорда Баттена. Гай-гай, я сама була онукою лорда зі старого і прославленого роду, до того ж походження в наш час взагалі не мало значення — всі люди рівні, чи ні?

Погляд лорда Аластера заморозив би кров у мене в жилах у будь-який інший час, але сьогодні пунш справляв чудову дію, і тому я відповіла на його погляд якнайпихатіше. Він все одно на мене недовго дивився, Ґідеон — ось від кого він не відривав очей, поки лорд Бромптон щось радісно торохтів.

Ніхто чомусь не відрекомендував одягненого в чорне супутника лорда Аластера, і, здавалося, ніхто не звернув уваги, що він зиркнув на мене з-за плеча лорда і прогарчав:

— Ти! Демон із сапфіровими очима! Ти скоро підеш до пекла!

Що-що? Це було вже занадто. Сподіваючись допомоги, я озирнулася на Ґідеона, який трохи напружено посміхався. Але він заговорив лише тоді, коли лорд Бромптон збирався піти по свою дружину — і кілька келихів пуншу.

— Не переймайтеся, лорде Бромптон, — сказав він. — Нам усе одно вже час іти. Після хвороби моя сестра ще не оклигала як слід і не звикла так довго не спати. — Він знову поклав руку мені на талію, а другою взяв мене під лікоть. — Як ви бачите, вона ще невпевнено тримається на ногах.

О, а він мав рацію! Підлога піді мною неприємно хиталася. Я вдячно сперлася на Гідеона.

— Та я зараз же повернуся! — крикнув лорд. — Моя дружина напевно умовить вас залишитися.

Граф Сен-Жермен, усміхаючись, дивився йому вслід.

— Він добра душа, його чуття гармонії постраждало б, якби ми зчинили сварку.

Лорд Аластер дивився на Ґідеона з відвертою ворожістю.

— Тоді він був таким собі маркізом Веллдауном, якщо я добре пам’ятаю. А сьогодні — син віконта. Як і ви, ваш протеже має схильність до шахрайства. Дуже шкода.

— Це називається дипломатичний псевдонім, — сказав граф, досі посміхаючись. — Але ви в цьому нічого не тямите. Хай там як: я чув, ви нарозкошувалися фехтуванням, коли зустрічалися одинадцять років тому.

— Я тішуся кожним поєдинком, — зауважив лорд Аластер. Він повів далі, ніби й не чув, як його супутник прохрипів: «Розгромити ворогів Господа мечами Янголів і Архангелів!» — І за цей час я навчився деяких трюків. Зате ваш протеже за ці одинадцять років майже не постарів, і, як я сам мав змогу переконатися, не мав часу попрацювати над своєю технікою.

— Сам мав змогу переконатися? — презирливо посміхнувся Ґідеон. — Для цього вам треба було прийти самому. Але ви лише послали своїх людей, а для них моєї техніки цілком вистачило. А це знову доводить — краще робити все самому.

— Ви, либонь… — очі лорда Аластера звузилися. — О, ви говорите про інцидент у Гайд-парку минулого понеділка. Правильно. Краще б я сам узявся за справу. Це все одно була спонтанна ідея. Але без допомоги чорної магії та… дівчат, вам навряд чи вдалося б вижити.

— Я дуже радий, що ви прямо говорите про це, — сказав граф. — Бо відколи ваші люди захотіли позбавити життя моїх юних друзів, я став трохи нестриманим… Я гадав, що ваша агресія спрямована на мене. Я впевнений, ви розумієте, що я не стерплю такого ще раз.

— Робіть те, що вважаєте за потрібне, а я робитиму те, що я вважаю за потрібне, — відказав лорд Аластер, а його супутник прохрипів: «Смерть! Смерть демонам!» — причому так своєрідно, що я вже подумала, ніби він сховав лазерного меча під накидкою. Він явно був несповна розуму. Проте я подумала, що легковажити його поведінку не слід.

— Хоч нас і не відрекомендували одне одному і я змушена визнати, що сьогоднішні правила спілкування дещо проблематичні для мене, — мовила я, дивлячись йому прямо в очі, — але ці розмови про смерть і демонів я вважаю абсолютно недоречними.

— Не звертайся до мене, демоне! — грубо гаркнув «Дарт Вейдер». — Я невидимий для твоїх сапфірових очей. А твої вуха не можуть мене чути.

— От якби так і було, — кинула я і раптом захотіла додому. Або хоча б назад на канапу, хоч якою незручною була спинка. Уся кімната хиталася піді мною, наче корабель в океані.

Здавалося, Ґідеон, граф і лорд Аластер втратили нитку розмови. Вони більше не кидалися таємничими фразами і здивовано дивилися на мене.

— Мечі моїх нащадків простромлять вашу плоть, флорентійський Альянс помститься за зло, завдане моєму роду, і змете з лиця землі те, чого не жадав Господь! — заявив «Дарт Вейдер», ні до кого конкретно не звертаючись.

— З ким ти розмовляєш? — прошепотів Ґідеон.

— З оцим ось, — сказала я, вхопившись за нього міцніше, і показала на «Дарта Вейдера». — Хтось має йому сказати, що його накидка — галі… не відповідає останній моді. І що я — між іншим — ніякий не демон і мечі його нащадків не простромлять мою плоть і не зметуть мене з лиця землі. Ой!

Ґідеон стиснув мою руку.

— Що це за комедія, графе? — запитав лорд Аластер і поправив брошку на шийній хустці.

Граф не звертав на нього уваги. Його погляд з-під важких повік зупинився на мені.

— Це цікаво, — промовив він тихим голосом. — Очевидно, вона здатна зазирнути прямо в вашу чорну заблукану душу, дорогий Аластере.

— Вона вижлуктила стільки вина, що я боюся, це всього лише п’яні фантазії, — сказав Ґідеон і прошипів мені на вухо: — Стули дзьоба!

Мій шлунок боляче зіщулився від жаху, коли я вмить збагнула, що більше ніхто не бачить «Дарта Вейдера», і не бачить тому, що він — клятий привид! Якби я не була така п’яна, то очевидність цього впала б мені у вічі раніше. Чи можна бути більшою ідіоткою? Ні його одяг, ні зачіска не пасували до цього століття, і найпізніше — тієї миті, коли він заходився вигукувати свою пафосну маячню, — я мала б помітити, хто або, точніше, що стоїть переді мною.

Лорд Аластер закинув голову і сказав:

— Ми обидва знаємо, чия душа тут належить дияволу, графе. З Божою допомогою я стану на заваді тому, щоб ці істоти взагалі з’явилися на світ.

— Простромлені мечами святого флорентійського Альянсу! — пишномовно докинув «Дарт Вейдер».

Граф розсміявся.

— Ви так і не збагнули законів часу, Аластере. Сам факт, що ці двоє стоять перед вами, доводить, що ваші плани не справдяться. Може, вам не варто так сильно сподіватися на Божу допомогу в цій справі. Як і на моє довготерпіння надалі.

У його голосі та погляді зненацька з’явився крижаний холод, і я помітила, що лорд відсахнувся. На коротку мить з нього злетіла вся гордовитість, і на його обличчі читався тільки страх.

— Змінивши правила гри, ви програли своє життя, — сказав граф тим же голосом, яким під час минулої зустрічі налякав мене до смерті, і враз я знову була впевнена, що він комусь власноруч перерізав горло.

— Ваші погрози на мене не діють, — прошепотів лорд Аластер, але обличчя його говорило про інше. Блідий, як небіжчик, він схопився за горло.

— Невже ви вже хочете піти, мої любі? — До нас підійшла леді Бромптон, шарудячи спідницями і радісно посміхаючись.

Риси графа Сен-Жермена розморщились, і в його обличчі не залишилося нічого, крім люб’язності.

— А ось і наша чарівна господиня. Мушу сказати, ви цілком відповідаєте тому, що про вас говорять, міледі. Давно вже я не отримував такої втіхи.

Лорд Аластер потер шию. На його щоки поступово вертався рум’янець.

— Сатана! Сатана! — розлючено загорлав Дарт Вейдер. — Ми розгромимо всіх вас, власноруч повириваємо ваші брехливі язики…

— Мої юні друзі шкодують так само, як і я, що нам доводиться йти, — правив далі граф, усміхаючись. — Але ви скоро знову зустрінетеся, на балу в лорда й леді Пімплботтом.

— Прийом завжди настільки цікавий, наскільки цікаві його гості, — зауважила леді Бромптон. — Тому я б вельми зраділа, якби найближчим часом мала змогу знову вітати вас. Як і ваших чарівних юних друзів. Ця зустріч нам усім дала величезну насолоду.

— Ми теж були дуже раді, — сказав Ґідеон і обережно відпустив мене, ніби не був упевнений, чи зможу я стояти самостійно.

Хоча кімната ще хиталась, як корабель, і думки в моїй голові явно потерпали від хитавиці (щоб залишатися в темі), прощаючись, мені вдалося опанувати себе і не осоромити Джордано та насамперед Джеймса. Тільки лорд Аластер і привид — він і далі вигукував страшні погрози — заслужили на мій погляд. Я увічливо приклякла перед лордом і леді Бромптон, подякувала за чудовий вечір, і в мене навіть вія не здригнулася, коли лорд Бромптон залишив на моїй руці слинявий слід від поцілунку.

Перед графом я присіла в дуже глибокому реверансі, але не зважилася ще раз подивитися йому в обличчя. Коли він тихо мовив: «Ми побачимося вчора після обіду», я тільки кивнула і чекала з опущеними очима, поки Ґідеон знову підійде до мене й візьме під руку. Сповнена подяки, я дозволила йому відвести себе з салону.

— Хай йому грець, Ґвендолін, це ж не шкільна вечірка! Як ти могла?! — Ґідеон грубо накинув мені шаль на плечі.

Здавалося, зараз він радніше струснув би мене щосили.

— Вибач, — пробелькотіла я вчергове.

— Лорда Аластера супроводжують тільки паж і кучер, — шепнув Ракоці, який невідь-звідки виник позаду Ґідеона. — Дорога та церква перевірені. Усі входи до церкви охороняються.

— Тоді ходімо, — сказав Ґідеон і взяв мене за руку.

— Я можу понести юну даму, — запропонував Ракоці. — Здається, вона не надто впевнено стоїть на ногах.

— Чудова ідея, але не треба, дякую, — мовив Ґідеон. — Кілька метрів ти зумієш подолати, чи не так?

Я рішуче кивнула.

Надворі періщив дощ. Після яскраво освітленого салону Бромптонів шлях назад у темряві був ще моторошнішим, ніж перше. Знову бовваніли живі тіні, знову я визирала за кожним кутом чиюсь постать, готову кинутися на нас. «…Змете з лиця землі те, чого не жадав Господь!» — здавалося, шепотіли тіні.

Ґідеону теж було якось ніяково на зворотному шляху. Він ішов так швидко, що я насилу встигала за ним, і весь час мовчав. На жаль, дощ не допоміг розібратися з думками, та й земля досі хиталася під ногами. Тому я відчула безмежне полегшення, коли ми дісталися до церкви і Ґідеон посадив мене на лавку перед вівтарем. Поки він про щось говорив із Ракоці, я заплющила очі та кляла себе за нерозважливість.

Так, звичайно, пунш мав і приємні побічні явища, але загалом мені було б краще дотримуватися нашої з Леслі обіцянки щодо невживання алкоголю. Усі ми після шкоди мудрі.

Як і в момент нашого прибуття, на вівтарі палала однісінька свічка, і крім цього крихітного тріпотливого острівця світла у всій церкві панувала темрява. Коли Ракоці пішов — «Мої люди охороняють усі вікна і двері до моменту вашого зворотного стрибка», — мене охопив страх. Я підвела очі на Ґідеона, який підійшов до лави.

— Усередині так само моторошно, як і зовні. Чому він не залишився з нами?

— З чемності, — він схрестив руки. — Не хоче чути, як я на тебе кричатиму. Але не хвилюйся, тут нікого немає. Люди Ракоці обшукали кожен куточок.

— Чи довго ще до нашого стрибка?

— Не дуже довго. Ґвендолін, тобі вже ясно, що ти поводилася прямо протилежно до того, чого від тебе сподівалися? Власне, як завжди.

— А ти не мав залишати мене саму! Можу закластися, що це теж геть розбігалося з тим, як ти мусив діяти!

— Не треба робити з мене винного! Спочатку ти напиваєшся, потім співаєш пісні з мюзиклу, а в кінці поводишся як божевільна — і саме перед лордом Аластером. Що це було за белькотання про мечі й демонів?

— Це не я почала. А той чорний жахливий приви… — я прикусила язика. Йому ж бо про це просто не розкажеш, він і без того вважав мене несповна розуму.

Ґідеон зрозумів моє раптове мовчання геть неправильно.

— О ні! Тільки не здумай блювати! А якщо не можеш стриматися, відійди подалі! — В його погляді була гидливість. — Хай йому грець, Ґвен, я розумію, що можна в кайф напитися на вечірці, але не на цій же!

— Мене не нудить. — (Поки що принаймні.) — І я ніколи не напиваюся на вечірках — хай там що розповідала Шарлотта.

— Вона взагалі мені нічого не розповідала, — відрізав Ґідеон.

Я усміхнулася.

— О ні-і-і, звісно, ні. Вона не розповідала, що я і Леслі водилися по черзі з усіма хлопцями з нашого класу, навіть зі старших класів теж. Чи як?

— Нащо їй таке розповідати?

Дай-но подумати… може, тому що вона підла руда відьма? Я спробувала почухати голову, але пальці не проходили крізь копицю волосся. Тому я витягла шпильку й почухалася нею.

— Мені дуже шкода, справді. Про Шарлотту можна говорити що завгодно, але вона зроду б не подумала навіть понюхати цей пунш.

— Це правда, — підтвердив Ґідеон і несподівано розсміявся. — Зате всі інші зроду не почули б Ендрю Ллойда Вебера — на двісті років раніше, що було б дуже шкода.

— Правильно… навіть якщо я завтра від сорому захочу провалитися крізь землю, — я сховала обличчя в долонях. — Якщо добре подумати, я вже хочу провалитися.

— Це добре, — мовив Ґідеон. — Це означає, що дія алкоголю слабшає. Але в мене є ще одне питання: навіщо тобі була потрібна щітка для волосся?

— Ну, замість мікрофона, — промимрила я крізь пальці. — О Боже! Я повелась жахливо!

— Але голос у тебе приємний, — сказав Ґідеон. — Навіть мені, затятому ненависникові мюзиклів, сподобалося.

— А чому ж ти так добре грав, якщо ненавидиш мюзикли? — Я склала руки на колінах і подивилася на нього. — Ти був неймовірний! Чи є щось, чого ти не вмієш?

Боже, я говорила, як малолітня фанатка!

— Нема! Ти спокійно можеш вважати мене Богом! — він посміхнувся. — Гм-м-м, дуже мило з твого боку… Вставай, час майже настав. Нам треба поквапитися на потрібне місце.

Я підвелася і спробувала триматись якнайрівніше.

— Сюди, — показав рукою Ґідеон. — Мерщій, не дивись, наче горем убита. По суті, вечір виявився грандіозним та успішним. Можливо, трохи інакше, ніж планувалося, але все йшло за планом. Гей, стривай! — Він обняв мене за талію обома руками і горнув до себе, поки моя спина не притулилася до його грудей. — Можеш спертися на мене. — Він помовчав. — І вибач мені за те, що я щойно був такий грубий.

— Та що там, проїхали, — тут я трохи злукавила. Але це був перший раз, коли Ґідеон вибачився за свою поведінку, і, може, причиною тому був алкоголь чи його дедалі слабша дія, але я була вельми зворушена.

Якусь хвилю ми стояли мовчки і дивилися, як ген-ген удалині блимає свічка. Тіні між колонами ворушились і створювали темний візерунок на підлозі та стелі.

— Цей Аластер… чому він так ненавидить графа? Це щось особисте?

Ґідеон бавився пасмом, яке впало мені на плече.

— Як подивитись. Те, що називається так помпезно, — «флорентійський Альянс», насправді не одне століття являє собою щось на кшталт сімейної справи. Якось опинившись у своїх мандрах часом у шістнадцятому столітті, граф випадково розбив глека з родом Конте ді Мадрон у Флоренції. Або, можна сказати, його здібності були геть неправильно витлумачені. Мандри в часі суперечать релігійним переконанням родини Конте, крім того, дійшло до якогось непорозуміння з донькою, принаймні він був упевнений, що бачить перед собою демона, і вирішив, що Бог його покликав, аби він знищив цього чортового кришеника. — Його голос лунав зовсім близько від мого вуха, і перш ніж продовжити, він торкнувся губами моєї шиї. — Коли Конте ді Мадрон помер, його син перейняв клятву і так далі. Якщо хочеш, Лорд Аластер — останній у низці мисливців на демонів, чванькуватих фанатиків.

— Розумію, — сказала я, що не зовсім відповідало правді. Але це вкладалося в усе раніше почуте й побачене. — Скажи-но, ти що, оце мене цілуєш?

— Ні, тільки майже, — пробурмотів Ґідеон, ведучи губами по моїй шкірі. — Я ні в якому разі не хочу зловживати тим, що ти зараз п’яна, а мене вважаєш Богом. Але мені дуже важко…

Я заплющила очі й закинула голову так, що вона виявилася на його плечі. Він міцніше пригорнув мене.

— Я ж казав, ти не полегшуєш мені завдання. У церквах у мене постійно виникають потаємні думки, коли ти поруч…

— Є дещо, чого ти про мене ще не знаєш, — мовила я із заплющеними очима. — Часом я бачу… я можу… ну, людей, які давно померли… іноді я можу їх бачити й чути. Як сьогодні ввечері. Я думаю, той чоловік, якого я бачила поруч із лордом Аластером, може бути тим самим італійцем Конте.

Ґідеон мовчав. Напевно, він саме обмірковував, як би якнайтактовніше порадити мені доброго психіатра.

Я зітхнула. Треба було промовчати. Зараз він ще, крім усього іншого, вважає мене божевільною.

— Починається, Ґвендолін, — сказав він, трохи відхилив мене від себе й обернув, так щоб я могла його бачити. У темряві я не розгледіла виразу його обличчя, але бачила, що він не посміхається. — Було б непогано, якби ти втрималася на ногах у ті кілька секунд, коли мене не буде. Готова?

Я похитала головою.

— Не зовсім.

— Я зараз відпущу тебе, — застеріг він і тієї ж миті зник.

Я стояла сама в церкві, серед темних тіней. Одначе вже за кілька секунд я відчула в животі звичне відчуття й тіні закружляли навколо мене.

— А ось і вона, — промовив голос містера Джорджа.

Я кліпала від яскравого світла. Церква була залита світлом, а галогенові лампи в порівнянні із золотавим світлом свічок у салоні леді Бромптон неприємно різали око.

— Усе гаразд, — мовив Ґідеон, кинувши на мене допитливий погляд. — Можете закривати свій саквояж, докторе Байт.

Доктор Байт пробубонів щось нерозбірливе. Справді, вівтар був закиданий усілякими штуками, що зазвичай лежать на пересувному столику в операційній.

— О Господи, докторе Байт, невже це затискачі для артерій? — Ґідеон засміявся. — Цікаво знати, що ви думаєте про суаре у вісімнадцятому столітті.

— Я хотів бути готовим до будь-яких несподіванок, — пояснив доктор Байт, складаючи приладдя в докторську валізку.

— Ми з нетерпінням чекаємо вашого звіту, — сказав Фальк де Віллерз.

— Насамперед я щасливий, що можу нарешті поскидати з себе ці лахи, — Ґідеон розв’язав шийну хустку.

— Все вийшло? — запитав містер Джордж, скоса кинувши на мене нервовий погляд.

— Так, — кивнув Ґідеон, зриваючи з себе хустку. — Все пройшло точно за планом. Лорд Аластер прийшов дещо пізніше, ніж очікувалось, але вчасно, аби ще застати нас. — Він посміхнувся мені. — І Ґвендолін чудово впоралася зі своїм завданням. Справжня вихованка віконта Баттена не могла б поводитися краще.

Я мимоволі зашарілася.

— Мені буде дуже приємно повідомити про це Джордано, — сказав містер Джордж, випнувши груди, і подав мені руку. — Не те щоб я очікував чогось іншого…

— Ні, звичайно, ні, — мовила я.

Кароліна розбудила мене пошепки:

— Ґвен, припини співати! Це вже дістало! Тобі потрібно до школи!

Я різко сіла в ліжку й витріщилася на неї.

— Я співала?

— Що?

— Ти сказала, щоб я покинула співати.

— Я сказала, що тобі час вставати!

— Значить, я не співала?

— Ти спала, — запевнила Кароліна, хитаючи головою. — Давай швидше, ти вже запізнюєшся. Мама просила передати, щоб ти ні в якому разі не користувалась П гелем для душу!

Під душем я постаралася витіснити всі спогади про вчорашній день. Але до ладу мені це не вдалося, через що я не одну хвилину простояла, впершись лобом у двері душової кабінки і бурмочучи: «Мені це тільки наснилося!» Головний біль погіршував ситуацію.

Коли я нарешті спустилася до їдальні, сніданок, на щастя, майже закінчився. Ксемеріус висів сторч головою на люстрі й розгойдувався.

— Ну що, протверезіла наша маленька п’яничка?

Леді Аріста окинула мене поглядом з голови до ніг.

— Ти спеціально нафарбувала тільки одне око?

— Е-е-е… ні.

Я хотіла обернутись і піти, але втрутилась мама.

— Спочатку сніданок! Вії можна нафарбувати й потім.

— Сніданок — найважливіша трапеза кожного дня, — додала тітка Гленда.

— Дурня! — кинула тітонька Медді. Вона сиділа в халаті в кріслі біля каміна, підібгавши коліна, як маленька дівчинка. — Сніданок можна й пропустити — при цьому економиш купу калорій, які ввечері можна інвестувати в келих вина. Або в два келихи. Або в три.

— Схоже, любов до алкогольних напоїв — це сімейне, — зауважив Ксемеріус.

— Еге ж, це одразу можна побачити по її фігурі, — прошепотіла тітка Гленда.

— Я, може, трохи й затовста, але ніяк не глуха, — відрубала тітонька Медді.

— Полежала б ти краще в ліжку, — озвалася леді Аріста. — Сніданок не проходить так напружено, коли ти довго спиш.

— На жаль, це від мене не залежить, — відказала тітонька Медді.

— У неї сьогодні вночі знову було видіння, — пояснила мені Кароліна.

— Саме так, — кивнула тітонька Медді. — Це було жахливо. Так сумно. Я страшенно засмутилася. Там було прекрасне серце з гранчастого рубіна, воно виблискувало на сонці… Воно лежало високо-високо на виступі скелі.

Я сумнівалася, чи хочу чути, що було далі.

Мама посміхнулася мені.

— З’їж що-небудь, люба. Хоча б фрукти. 1 не слухай, що вона говорить.

— І тут прийшов Лев… — Тітонька Медді зітхнула. — 3 розкішною золотою гривою…

— Угу-у-у, — видав Ксемеріус. — І закладаюся — з блискучими зеленими очима.

— У тебе на обличчі сліди фломастера, — сказала я Ніку.

— Тс-с-с, — прошепотів він. — Далі цікаво.

— І коли Лев побачив, що там лежить серце, то вдарив його потужною лапою, і серце впало в прірву, глибоко-глибоко, — прорекла тітонька Медді й драматично притиснула руки до грудей. — Ударилося воно й розбилося на сотні маленьких шматочків, і коли я подивилася пильніше, то побачила, що це були краплі крові…

Я глитнула. Зненацька мене занудило.

— Упс! — буркнув Ксемеріус.

— А що далі? — запитала Шарлотта.

— Далі нічого, — відповіла тітонька Медді. — Це все. Досить для жаху.

— О, — розчаровано зауважив Нік. — А так добре починалося.

Тітонька Медді сердито блиснула на нього очима.

— Я не пишу сценарії, мій хлопчику!

— І слава Богу, — пробурмотіла тітка Ґленда. Потім вона обернулася до мене й розтулила було рота, аби щось сказати, але зараз же закрила його.

Натомість озвалася Шарлотта.

— Ґідеон розповідав, що ти непогано впоралася з суаре. Мушу визнати, що я відчула полегшення з цього приводу. Я думаю, всі відчули полегшення.

Я проігнорувала її та докірливо дивилася на люстру.

— Я хотів учора тобі розповісти, що ця вискакуля зустрічалася з Ґідеоном за вечерею. Але… як би це краще сказати… Ти була… трохи… кхм… не в тому стані, — зауважив Ксемеріус.

Я пирхнула.

— А що я вдію, якщо твій коштовний камінчик запрошує її залишитися на вечерю? — Ксемеріус відштовхнувся від люстри і пролетів над столом до порожнього місця, де зазвичай сидить тітонька Медді. Там він сів, акуратно склавши свій загострений хвіст навколо лап. — Я хочу сказати, що на його місці я б теж так вчинив. По-перше, вона цілий день була нянькою для його брата, а потім ще й поприбирала в його квартирі та попрасувала йому сорочки.

— Що?!

— Я ж кажу — що я вдію? А він був такий вдячний, що тут же вирішив продемонструвати, як швидко вміє готувати спагеті на три персони… Треба сказати, він був у доброму гуморі! Можна було подумати, що він щось випив абощо. А зараз закрий рота, бо на тебе всі дивляться.

І справді, всі дивилися на мене.

— Я піду підмалюю друге око, — пробурмотіла я.

— І можеш накласти трохи рум’ян, — озвалася Шарлотта. — Це просто порада.

— Я її ненавиджу! — кипіла я. — Я її ненавиджу. Ненавиджу!

— Та ну! Тільки тому, що вона попрасувала його дурні сорочки? — Леслі дивилася на мене, хитаючи головою. — Це справді… безглуздо.

— Він для неї готував вечерю, — побивалась я. — Вона цілий день була в його квартирі.

— Гаразд. Але тебе в церкві він обіймав і цілував, — нагадала Леслі й зітхнула.

— Ні!

— Але ж хотів.

— Він і Шарлотту цілував!

— Але тільки на прощання, в щічку, — проревів Ксемеріус прямо мені у вухо. — Якщо мені ще раз доведеться це повторити, то я лусну. Все, я зникаю. Ці дівочі страждання мене коли-небудь уб’ють.

Вдаривши кілька разів крилами, він злетів на шкільний дах і зручно там вмостився.

— Я не хочу більше чути ані слова з цього приводу, — сказала Леслі. — Набагато важливіше, аби ти зараз згадала все, про що вчора говорилося. І я маю на увазі важливі речі, ти розумієш — ті, в яких ідеться про життя і смерть!

— Я розповіла тобі все, що знаю, — запевнила я її і потерла чоло. Завдяки трьом таблеткам аспірину голова більше не боліла, але після сну була наче ватяна.

— Гм-м-м, — Леслі схилилася над своїми записами. — Чому ти не запитала в Ґідеона, за яких обставин одинадцять років тому він уже зустрічався з лордом Аластером і про який фехтувальний двобій ішлося?

— Є ще купа всього, про що я його не спитала, повір мені!

Леслі знову зітхнула.

— Я напишу тобі список. Ти можеш щоразу з’ясовувати одне питання — коли це стратегічно буде зручно і твої гормони тобі дозволять. — Вона сховала блокнот і подивилася на шкільну браму. — Треба нам поквапитися нагору, бо не встигнемо. Я обов’язково хочу бачити на власні очі, як Рафаель Бертелін перший раз зайде в клас. Бідолашний хлопець, напевно, шкільна форма йому здається арештантською робою.

Ми ще зробили гак, щоб пройти повз нішу Джеймса. У ранковій метушні ніхто не звертав уваги, коли я з ним розмовляла, тим паче що Леслі навмисне ставала так, щоб можна було подумати, наче я розмовляю з нею.

Джеймс притиснув напахчену хустинку до носа й озирнувся, щось шукаючи.

— Я бачу, цього разу ти не прихопила з собою свого невихованого кота.

— Уяви собі, Джеймсе, я була на суаре в леді Бромптон, — похвалилась я. — І кланялась я точно так, як ти мене навчив.

— Леді Бромптон, так-так… — замислився Джеймс. — Не можна сказати, щоб вона уславилася добрим товариством. Кажуть, прийоми в неї проходять вельми бурхливо.

— Атож, так і є. Я гадала, що це, мабуть, норма.

— Хвалити Бога, ні! — Джеймс ображено стиснув губи.

— Ну, хай там як, наступної суботи мене запросили на бал до твоїх батьків — лорда й леді Пімплботтом.

— Не можу собі уявити, — закотив очі Джеймс. — Моя мати надає неабиякої ваги бездоганному товариству.

— Щиро дякую, — буркнула я і повернулася, щоб піти. — Ти справжній сноб!

— Я не хотів тебе образити, — крикнув Джеймс мені вслід. — А що таке «сноб»?

Рафаель стояв уже в дверях, коли ми підійшли до нашої класної кімнати. І вигляд він мав такий нещасний, що ми зупинилися.

— Привіт, мене звуть Леслі Гей, а це моя подруга — Ґвендолін Шеферд, — відрекомендувалась Леслі. — Ми познайомилися в п’ятницю перед кабінетом директора.

Слабка усмішка майнула на обличчі Рафаеля.

— Я дуже радий, що хоча б ви мене впізнали. Бо нині в мене з цим проблеми…

— Атож, — погодилася Леслі. — Ти схожий на якогось стюарда на круїзному пароплаві. Але до цього звикаєш.

Посмішка Рафаеля стала ширшою.

— Ти маєш хіба що пильнувати, щоб краватка часом не потрапила тобі в суп, — зауважила я. — Зі мною це трапляється частенько.

Леслі кивнула.

— їжа, до речі, тут жахлива. А в усьому іншому — не так уже й погано. Я впевнена, скоро ти почуватимешся як удома.

— Ти ніколи не була на півдні Франції? — спитав Рафаель трохи з гіркотою в голосі.

— Ні, — відказала Леслі.

— Це помітно. Я ніколи не почуватимусь як удома в країні, де цілий день йде дощ.

— Ми, англійці, не любимо, коли хтось постійно лає нашу погоду, — зауважила Леслі. — О, он іде місіс Каунтер. Вона, на твоє щастя, трохи франкофіл. Ти їй сподобаєшся, якщо час від часу, ніби випадково, вставлятимеш у свою мову французькі слова.

— Tu es mignonne[82],— одразу ж мовив Рафаель.

— Я знаю, — буркнула Леслі, затягуючи мене в клас. — Але я не франкофіл.

— Ти йому впала в око, — сказала я і кинула книги на парту.

— То й що? — гмикнула Леслі. — Він не в моєму стилі.

Я не стримала сміху.

— Ну, звичайно!

— Ой, припини, Ґвен, досить, що одна з нас несповна розуму. Знаю я таких типів. З ними самі халепи. Крім того, він цікавиться мною тільки тому, що Шарлотта говорила, ніби мене легко завоювати.

— І тому, що ти схожа на собаку Берті, — нагадала я.

— Точно, і тому, — Леслі засміялася. — Та він миттю мене забуде, щойно на нього накинеться Синтія. Дивись, вона явно зумисне пішла в перукарню і нагелювала волосся.

Проте Леслі помилялася. Рафаель, вочевидь, не надто цікавився розмовою з Синтією. Коли ми на перерві сиділи на нашій лавці під каштаном і Леслі вчергове вивчала записку з кодом із «Зеленого вершника», Рафаель підійшов до нас, сів поруч, не спитавшись, і сказав:

— О, круто, геокешинг!

— Що? — Леслі невдоволено зиркнула на нього.

Рафаель показав на записку.

— Ви не знаєте, що таке геокешинг[83]? Це сучасний варіант гри «зайці й собаки»[84] з GPS. Цифри на вигляд точнісінько як географічні координати.

— Ні, це тільки… що, правда?

— Дай-но, я гляну, — Рафаель узяв у неї записку. — Так. Припустімо, що нуль перед буквою — це нуль у верхньому регістрі, себто позначає градус. А рисочки — мінути й секунди.

До нас долинув гучний крик. На сходах Синтія щось говорила Шарлотті, шалено жестикулюючи, а Шарлотта злостиво позирала в наш бік.

— О Господи! — Леслі розхвилювалася. — Це означає 57 градусів, ЗО мінут, 41.78 секунд північної широти і 0 градусів, 08 мінут, 49.91 секунд східної довготи?　

Рафаель кивнув.　

— Тобто це означає якесь місце? — запитала я.　

— Ну так, — підтвердив Рафаель. — Якесь дуже маленьке місце, десь чотири квадратних метри. І що там міститься? Криївка?　

— Якби ж то ми знали, — зітхнула Леслі. — Ми навіть не знаємо, де це місце.　

Рафаель знизав плечима.　

— Ну, це просто з’ясувати.　

— Як? Для цього потрібен GPS-прилад? І як він працює? Я не маю жодного уявлення про це, — збуджено мовила Леслі.　

— Зате я маю уявлення. Я міг би тобі допомогти, — сказав Рафаель. — Mignonne.　

Я знову подивилася на сходи. До Синтії й Шарлотти пристала Сара, і вони втрьох поглядали кривим оком у наш бік. Леслі нічого не помічала.　

— Добре. Але це потрібно зробити сьогодні після обіду, — сказала вона. — Ми не можемо гаяти час.　

— Я теж, — кивнув Рафаель. — Зустрічаємось о четвертій у парку. До цього часу я якось здихаюся Шарлотти.　

— Уяви собі, це буде нелегко, — я співчутливо глянула на нього.　

Рафаель посміхнувся.　

— Я думаю, ти мене недооцінюєш, маленька мандрівнице в часі.