Сапфірова книга

РОЗДІЛ 2

— О то я тебе дивую, га? — крикнуло радісно створіння. Відколи я вийшла з таксі, воно знай лопотіло. — Не так-то просто спекатися такого, як я.　

— Гаразд. Послухай…

Я нервово озирнулася на таксі. Водієві я сказала, що мені хоч трісни треба на свіже повітря, інакше я знепритомнію, і зараз він підозріло поглядав у наш бік і чудувався, чого це я балакаю зі стіною. Ґідеона не було й близько.　

— А ще я вмію літати. — Для наочності горгулья розправила крила. — Як кажан. Швидше за будь-яке таксі.　

— А тепер послухай мене: та обставина, що я можу тебе бачити, ще не означає, що…　

— Бачити і чути! — перебила мене горгулья. — Ти хоч собі уявляєш, як рідко це трапляється? Остання, хто мене бачив, була мадам Тюссо[6], яка, на жаль, не надто цінувала моє товариство. Здебільшого вона бризкала на мене святою водою і читала молитви. Бідненька, вона була занадто чутлива. — Він закотив очі. — Ну, ти ж розумієш: забагато відрізаних голів…　

Мені під ноги знову вилився потік води.　

— Негайно припини!　

— Вибач! Це все хвилювання. Невеликий спогад про той час, коли я був ринвою.　

Я не вельми розраховувала на те, що мені вдасться позбутися його, проте мусила хоча б спробувати. По-дружньому. Тому я нахилилася, щоб наші очі були на одному рівні.

— Ти напевно чудовий хлопець, але ти не можеш залишатися зі мною. У моєму житті достатньо клопотів, і, відверто кажучи, знайомих привидів у мене досить. Тому, будь ласка, зникни.

— Я не привид, — ображено мовило створіння. — Я — демон. Або, вірніше, те, що від нього залишилося.

— І в чому ж різниця? — запитала я, втрачаючи надію здихатися його. — Мені не можна бачити ні привидів, ні демонів, утямив? Ти маєш повернутися до своєї церкви.

— У чому різниця?! Я б попросив… Привиди — це всього лише відбитки небіжчиків, які чомусь не змогли покинути цей світ. А я був демоном ще за життя. Ти не можеш горнути мене на одну купу з примарами. І, до речі, церква ця зовсім не моя. Мені просто подобалося там тинятися.

Водій таксі дивився на мене, роззявивши рота. Через відкрите вікно він, напевно, чув кожне слово, кожне моє слово.

Я потерла чоло.

— Мені все одно. Ти не можеш залишитися в мене.

— Чого ти боїшся? — створіння підійшло до мене ближче і схилило голову набік. — Сьогодні нікого не спалюють, як відьму, тільки тому, що вона бачить трохи більше за пересічних людей.

— Але сьогодні того, хто балакає з привидами і… е-е-е… демонами, відправляють до психлікарні, — сказала я. — Невже ти не розумієш, що… — я перервала сама себе. Усе було марно. По-дружньому я тут нічого не доб’юся. Тому я насупилася і сказала якнайгрубіше: — Тільки тому, що мені не пощастило і я можу тебе бачити, у тебе немає жодного права претендувати на моє товариство.

Але горгулья і вухом не повела.

— Зате ти маєш право претендувати на моє товариство, щасливиця…

— Коротше. Щоб ти зрозумів: ти заважаєш. Отож, будь ласка, йди звідси! — пирхнула я.

— Нікуди я не піду. Ти потім страшенно пошкодуєш. До речі, он іде твій друг коханий. — Він витягнув губи і заходився гучно цмокати, вдаючи поцілунок.

— Ах, стули писок. — Я побачила, як Ґідеон вийшов з-за рогу і сягнистим кроком рушив у мій бік. — І зникни вже нарешті.

Останні слова я прошипіла, не розтуляючи губ, як черевомовниця. Зрозуміло, на демона це не справило жодного враження.

— Не таким тоном, панночко! — мовив він задоволено. — Завжди пам’ятай прислів’я: «З чим прийшов, з тим і підеш».

Ґідеон був не один, за ним я побачила овальну постать містера Джорджа. Йому доводилося бігти, аби встигати за Ґідеоном. Зате вже здалеку він посміхався мені.

Я випросталася і розгладила сукню.

— Ґвендолін, слава Богу! — сказав містер Джордж, витираючи хустинкою піт із чола. — 3 тобою все гаразд, моя дівчинко?

— Товстун ухекався, — кинув демон.

— Усе гаразд, містере Джордж. У нас було тільки кілька… е-е-е… невеликих клопотів…

Ґідеон, який саме віддавав водієві гроші, застережливо зиркнув на мене через дах автомобіля.

— …з часом, — пробурмотіла я і відвела очі на водія, що, хитаючи головою, виїхав із паркувального місця і поїхав геть.

— Так, Ґідеон уже сказав, що виникли певні складнощі. Важко собі уявити, що в нашій системі є слабка ланка. Ми повинні все ґрунтовно проаналізувати. І, можливо, дещо переосмислити. Але найголовніше, що з вами обома нічого не сталося. —

Містер Джордж запропонував мені свою руку, що здавалося трохи дивним, адже він майже на півголови був нижчий за мене. — Ходімо, дівчинко, нам ще треба дещо зробити.

— Взагалі-то я хотіла б якнайшвидше потрапити додому, — почала я.

Горгулья видерлася по ринві та перебиралася уздовж будівлі, висячи на риштаку і співаючи на всю горлянку «Friends will be friends»[7].

— Звичайно, звичайно, — сказав містер Джордж. — Але ти пробула сьогодні в минулому тільки три години. Щоб до завтрашнього полудня точно нічого не сталося, тобі потрібно ще якусь годину поелапсувати. Не хвилюйся, нічого особливого. У затишному підземному приміщенні, де ти зможеш зробити домашні завдання.

— Але моя мама напевно чекає мене і хвилюється!

Крім того, сьогодні середа, а отже, у нас на обід — курка-гриль і смажена картопля. Це не кажучи вже про те, що вдома на мене чекали ванна і моє ліжко.

У такій ситуації змушувати мене ще робити домашні завдання — це було вже нахабство! Хто-небудь мав просто написати пояснювальну записку. Оскільки Ґвендолін тепер щодня перебуватиме в іншому часі з важливою місією, вона звільняється від обов’язку робити домашні завдання.

Демон на даху і далі кричав як найманий, і мені потрібно було щосили стримуватися, щоб не виправляти його помилки. Завдяки «Singstar»[8]

і вечіркам із караоке, що влаштовуються у домівці моєї подруги Леслі, я пам’ятала всі тексти «Queen» і точно знала, що в цій пісні немає ніякого слова «огірок».

— Дві години цілком достатньо, — зауважив Ґідеон, який знову робив такі великі кроки, що ми з містером Джорджем ледве за ним встигали. — Потім вона зможе поїхати додому і виспатися.

Я ненавиджу, коли в моїй присутності про мене говорять у третій особі.

— Атож, і вона з нетерпінням цього очікує, — сказала я, — бо дуже втомилася.

— Ми зателефонуємо твоїй мамі й пояснимо, що ти будеш удома найпізніше годині о десятій, — запропонував містер Джордж.

Десята? Прощавай, курка-гриль. Можу закластися на що завгодно, що мій обжерливий братик прикінчить її набагато раніше.

— «When you’re through with life and all hope is lost…»[9] — співав демон, чи то літаючи, чи чіпляючись за цегляну стіну, поки витончено не приземлився на асфальті біля моїх ніг.

— Ми скажемо, що в тебе ще заняття, — сказав містер Джордж, звертаючись більше до самого себе. — Про свої відвідини 1912 року ти їй краще не розповідай, адже вона думає, що ми послали тебе для елапсування в 1956 рік.

Ми саме дійшли до дверей штаб-квартири Вартових. Тут контролювали подорожі в часі вже багато століть. Де Віллерзи нібито ведуть свій рід від самого графа Сен-Жермена, найвідомішого мандрівника в часі по чоловічій лінії. Ми, Монтрози, ведемо жіночу лінію, що для де Віллерзів, у першу чергу, означає, що нас можна не брати до уваги.

Саме граф Сен-Жермен винайшов контрольовані мандри в часі за допомогою хронографа, і він же зажадав, щоб усіх дванадцятьох мандрівників у часі конче зчитали в хронограф.

Наразі в хронографі бракувало тільки Люсі, Пола, леді Тілні та ще якоїсь «клави», придворної дами, ім’я якої я ніяк не могла запам’ятати. У них усіх треба було ще виманити пару крапель крові.

Але головним питанням було: що трапиться, коли в хронограф одного разу зчитають усіх дванадцятьох мандрівників і коло замкнеться? Схоже, що точно цього ніхто не знав. І взагалі, Вартові тримались, як справжнісінькі лемінги, коли мова заходила про графа Сен-Жермена. Сліпе поклоніння ніяк не порівняєш із їхньою поведінкою!

Мені ж варто було подумати про графа, як у буквальному сенсі слова стискало горло, адже єдина моя зустріч з ним у минулому була далеко не приємною.

Переді мною містер Джордж важко підіймався сходами. У його невеликій круглій постаті було щось втішне. У всякому разі, він був єдиним у цьому співтоваристві, кому я хоч трохи довіряла. Крім, звичайно, Ґідеона, хоча ні, це не можна було назвати довірою.

Будівля Ложі зовні нічим не відрізнялася від інших будинків у вузьких провулках навколо церкви Темпла, в яких переважно розміщувались адвокатські бюро і контори доцентів інституту правознавства.

Втім, я знала, що штаб був набагато більшим і значно розкішнішим, аніж можна було подумати, дивлячись на будівлю зовні, і що насамперед його підземні площі простягалися ген- ген.

Біля дверей мене затримав Ґідеон і шепнув:

— Я сказав, що ти не на жарт налякана, тому, якщо хочеш сьогодні вчасно потрапити додому, виглядай так, наче ти й справді ні жива ні мертва.

— Я думала, я весь час так виглядаю, — пробурмотіла я.

— Вас чекають у Драконячій залі, — сказав містер Джордж, відсапуючись уже нагорі. — Ідіть уперед, я тільки попрошу місіс Дженкінс приготувати вам що-небудь поїсти. Ви, напевно, дуже голодні. Є якісь особливі побажання?

Перш ніж я встигла висловити якісь побажання, Ґідеон схопив мене за руку й потягнув далі.

— Донесхочу! — встигла я ще крикнути містеру Джорджу через плече, і Ґідеон втягнув мене через двері в черговий коридор.

У своїй довгій сукні я насилу трималася на ногах.

Демон-горгулья граційно стрибав біля нас.

— Як на мене, манери у твого друга геть незграбні, — мовив демон. — Отак зазвичай тягнуть козу з базару.

— Та не лети ти так, — сказала я Ґідеону.

— Що раніше ми з цим упораємося, то раніше ти потрапиш додому.

У його голосі бриніла турбота чи він просто хотів мерщій мене позбутися?

— Звичайно, але… Може, я б теж хотіла бачити все навіч, ти про це не думав? У мене купа питань, і мені набридло, що ніхто на них не відповідає.

Ґідеон трохи стишив ходу.

— Зараз все одно ніхто не відповідатиме на твої питання. Сьогодні вони всі хочуть дізнатися, як це вийшло, що Люсі й Пол нас підстерегли. І, на жаль, ти досі — наша головна підозрювана.

Слівце «наша» увійшло мені, як ніж у серце, аж досада взяла.

— Я єдина, хто в усьому цьому нічогісінько не тямить!

Ґідеон зітхнув.

— Я вже одного разу намагався тобі втовкмачити. Зараз ти, можливо, і не знаєш нічого і… ні в чому не винна, але ніхто не знає, що ти зробиш у майбутньому. Не забувай, що ти й тоді можеш мандрувати в минуле, а отже, можеш попередити Люсі та Пола про наш візит. — Він замовк. — Ет… могла б попередити.

Я пустила очі під лоба.

— І ти теж! І взагалі — чого це має бути хтось із нас? Хіба не могла Марґрет Тілні сама собі залишити повідомлення в минулому? Або Вартові? Вони могли дати мандрівникові листа, з цього часу в той…

— Агов?! — почулося від демона, який летів над нами. — Хто-небудь може мені пояснити, про що це ви зараз говорили? Я в цьому ні бум-бум.

— Звичайно, є кілька можливих пояснень, — сказав Ґідеон і рушив ще повільніше. — Але сьогодні мені здалося, що Люсі та Пол справили враження на тебе. — Він зупинився, відпустив мою руку і серйозно подивився на мене. — Ти б з ними поговорила, вислухала б їхні побрехеньки, можливо, ти навіть самохіть дала б свою кров для вкраденого хронографа, якби не я.

— Ні, не дала б, — заперечила я. — Але я б справді хотіла вислухати їх. Вони не здалися мені якимись підлими.

Ґідеон кивнув.

— Бачиш, це саме те, що я маю на увазі. Ґвендолін, ці люди збираються зруйнувати Таємницю, яку зберігали сотні років. Вони хочуть отримати для себе те, що їм не належить. І для цього їм потрібна лише наша кров. Я не думаю, що є щось, що могло їм завадити це отримати.

Він прибрав з лоба неслухняне пасмо, і я мимоволі затримала подих.

Боже, такий він був гарний, хоч малюй! Ці зелені очі, красиво вигнута лінія губ, бліда шкіра — все в ньому було досконале. Крім того, від нього йшов такий запах, що я якусь секунду гралася з думкою просто опустити голову йому на груди. Але, звичайно, я цього не зробила.

— Може, ти забув, що ми теж хочемо їхньої крові. І це ти тримав пістолет біля скроні Люсі, а не навпаки, — зауважила я. — У неї не було зброї.

Між бровами Ґідеона залягла гнівна зморшка.

— Ґвендолін, не будь наївною. Хай там як, але нас заманили в засідку. У Люсі та Пола була озброєна підтримка, щонайменше четверо проти одного.

— Двох! — викрикнула я. — Я теж там була.

— П’ятеро, якщо рахувати леді Тілні. Якби не мій пістолет, ми, можливо, вже б і дуба врізали. У всякому разі, вони могли б силою взяти в нас кров, адже саме для цього і прийшли. І ти хочеш з ними поговорити?

Я прикусила губу.

— Гей! — втрутився демон. — Може, хтось згадає про мене?

Я вже геть заплутався!

— Я розумію, що ти спантеличена, — зауважив Ґідеон, пом’якшивши тон, у якому все-таки відчувалась очевидна зарозумілість. — Тобі довелося занадто багато пережити і дізнатися в останні кілька днів. Ти була цілком не підготовлена. Як би ти могла зрозуміти все, про що зараз йдеться? Тобі треба додому, в ліжко. Тож давай мерщій відбудемо це. — Він знову взяв мене за руку і потягнув уперед. — Я говоритиму, а ти підтвердиш мою розповідь, гаразд?

— Так. Ти повторив це вже разів двадцять, — відповіла я роздратовано і зупинилася перед мідною табличкою «Для дам» на підлозі. — Ви можете почати без мене, мені вже з червня 1912 року треба в туалет.

Ґідеон відпустив мене.

— Ти сама знайдеш дорогу нагору?

— Звичайно, — відказала я, хоча не була впевнена, чи можна покластися на моє вміння орієнтуватися. У цьому будинку забагато коридорів, сходів, кутків і дверей.

— Дуже добре. Цігенпетера[10] ми вже здихалися, — сказав демон. — Зараз ти мені зможеш спокійно пояснити, що тут діється.

Я почекала, поки Ґідеон зник за найближчим рогом, відчинила двері в туалет і грубо сказала створінню:

— Ну давай, іди хутчіш!

— Що?! — демон-горгулья закопилив губи. — У туалет? Ну, знаєш, мені здається, це якось…

— Мені байдуже, що тобі здається. Небагато знайдеться місць, де можна спокійно спілкуватися з демонами, і я не хочу ризикувати тим, що нас хтось може почути. Давай швидше!

Демон затиснув собі ніс і знехотя рушив слідом за мною в туалет. Тут ледь чутно пахло дезінфекційним засобом і лимоном.

Я зазирнула в кабінку. Нікого не було.

— Так. Тепер слухай мене. Я розумію, що так швидко від тебе не відкараскаюся, але якщо ти хочеш у мене залишитися, тобі доведеться дотримуватися певних правил. Ясно?

— Не колупатися в носі, не вимовляти непристойні слова, не лякати собак… — заторохкотів, як горохом у бочку, демон.

— Що? Ні. Я хочу, щоб ти поважав моє особисте життя. Я хочу вночі й у ванній бути сама, і коли мене хтось цілує, — у цьому місці мені довелося ковтнути, — я не хочу, щоб хтось за мною підглядав. Ясно?

— Тс-с-с! — просичав демон. — І це говорить та, яка затягла мене в туалет.

— Ну то що, домовилися? Ти поважатимеш моє особисте життя?

— Я нізащо не дивитимусь, як ти приймаєш душ або — і-і- і-і, не доведи Господи! — коли ти цілуєшся, — відрубав демон. — Цього ти точно можеш не боятися. І, як правило, мені нудно спостерігати за людьми, коли ті сплять. Хропіння, слина… я вже мовчу про все інше…

— Крім того, ти не повинен втручатися до розмови, якщо я перебуваю в школі або з кимось розмовляю. І, заради Бога, якщо ти не можеш не співати, то співай, коли мене немає поблизу!

— Я дуже добре можу імітувати гру на трубі, — сказав демон. — Або на поштовому ріжку. У тебе є собака?

— Hi! — глибоко зітхнула я. Для цього хлопця мені знадобляться не просто нерви — цілі мотузки.

— А ти не могла б купити якого-небудь? У найгіршому разі й кішка підійде, але вони такі задавакуваті й не дозволяють себе так добре дражнити. Деякі птахи теж можуть мене бачити. У тебе є птахи?

— Моїй бабусі тварини — як сіль в оці, — сказала я і втрималася, щоб не додати, що невидимі хатні тварини — теж. — Гаразд, почнемо спочатку. Мене звуть Ґвендолін Шеферд. Дуже приємно познайомитися з тобою. — Ксемеріус, — сказав демон-горгулья і широко посміхнувся — Дуже приємно. — Він заліз на вмивальник і подивився мені в очі. — Справді! Дуже, дуже приємно! Ти мені купиш кішку?

— Ні! А тепер катай звідси, мені справді потрібно в туалет.

— Буе! — Ксемеріус прожогом вилетів крізь двері, не відчиняючи їх, і я почула, як він у коридорі знову затягнув «Friends will be friends».

Я затрималася в туалетній кімнаті набагато довше, ніж це було потрібно. Я старанно вимила руки і кілька разів щедро хлюпнула холодною водою в обличчя, сподіваючись дати лад своїм думкам. Але вони й далі крутилися, наче рій. Глянувши в люстро, я побачила, що моя зачіска нагадує щось на кшталт воронячого гнізда, і я спробувала пригладити волосся пальцями, намагаючись підбадьорити сама себе. Як це зробила б Леслі, якби була поруч: «Усього пару годин, Ґвендолін, і все буде позаду. Агов, і при тому, що ти страшенно втомилась і зголодніла, вигляд ти маєш цілком непоганий!»

Моє відображення з темними колами навколо очей дивилося на мене докірливо.

— Гаразд, це я збрехала, — зізналась я. — Вигляд у тебе жахливий. Але, врешті-решт, бувало й гірше. Наприклад, коли в тебе була вітрянка. Тож вище голову! У тебе все вийде.

У коридорі Ксемеріус висів сторч головою на лампі, мов кажан.

— А тут лячно! — повідомив він. — Щойно повз мене пройшов однорукий тамплієр. Ти його знаєш?

— Ні, — відказала я. — Дякувати Богу, не знаю. Ходімо, нам туди.

— А ти мені поясниш усе про мандрівки в часі?

— Та я сама нічого не розумію.

— А кішку мені купиш?

— Ні.

— Але я знаю, де можна взяти задурно. Ой, дивися, всередині обладунків — людина.

Я крадькома глянула на обладунки. Мені справді здалося, що за заборолом зблиснули чиїсь очі. Це був той самий лицар в обладунках, якого я вчора жартома поплескала по плечу, вважаючи, що це просто прикраса.

Схоже, вчора було багато років тому.

Перед входом до Драконячої зали я побачила місіс Дженкінс, секретарку. Вона несла тацю поперед себе й була вельми вдячна, коли я притримала їй двері.

— Поки що тільки чай і кекси, люба, — сказала вона, посміхаючись так, наче вибачалася. — Місіс Мелорі давно пішла додому, тож мені потрібно ще попошукати на кухні, чи є з чого приготувати щось для голодних дітей.

Я ввічливо кивнула, але була впевнена, що в бурчанні з мого живота легко вгадувалося: «То замов що-небудь у китайському ресторанчику!»

У залі нас уже чекали: дядько Ґідеона — Фальк, який бурштиновими очима і копицею сивого волосся постійно нагадував мені вовка, доктор Байт у своєму вічно чорному костюмі й, на мій подив, учитель з англійської мови та історії, містер Вітмен, на прізвисько Білченя. Мені одразу стало якось удвічі ніяково, і я почала смикати блакитні стрічки на сукні. Сьогодні вранці містер Вітмен зловив мене і мою подругу Леслі, коли ми прогулювали урок, і дав нам прочуханки. Крім того, він забрав папку зі всією зібраною Леслі інформацією. Ми припускали, що він належить до Внутрішнього Кола Вартових, але тепер цей факт можна було вважати офіційно підтвердженим.

— А ось і ти, Ґвендолін, — мовив Фальк де Віллерз приязно, але без посмішки.

Йому не завадило б поголитися, але, можливо, він належав до тих чоловіків, які зранку голяться, а ввечері вже мають такий вигляд, ніби спеціально відрощували триденну бороду. Можливо, річ була в щетині навколо рота, але Фальк зовні був помітно напруженіший і серйозніший, аніж учора або навіть сьогодні вдень. Такий собі знервований вовк-ватажок.

Містер Вітмен підморгнув мені, а доктор Байт пробурчав щось нерозбірливе, в чому можна було вгадати слова «жінки» і «пунктуальність».

Біля доктора Байта, як завжди, перебував привид білявого хлопчика — Роберта, який, схоже, був єдиним, хто мені справді зрадів: він посміхнувся осяйною посмішкою. Роберт був сином доктора Байта, що потонув у семирічному віці в басейні й відтоді ходив назирці за своїм батьком — як привид. Окрім мене його, зрозуміло, ніхто не міг бачити, а я через постійну присутність доктора Байта не зуміла як слід поговорити з Робертом, щоб хоча б дізнатися, чому він досі залишається на цьому світі.

Ґідеон стояв, схрестивши руки на грудях і спершись на одну з оздоблених різьбленими панелями стін. Він коротко ковзнув поглядом по мені й витріщився на кекси на таці, яку принесла місіс Дженкінс. Сподіваюся, він теж зголоднів, як і я.

Ксемеріус ввалився в кімнату переді мною і схвально озирнувся.

— Хай йому грець, — мовив він, — халабуда нівроку!

Він обійшов залу по колу, розглядаючи витончену різьбу по дереву, на яку я особисто могла б дивитися нескінченно. Над усе подобалася мені русалка над канапою. Кожна лусочка вирізана була з любов’ю до деталей, а хвіст її мінився всілякими блакитними і бірюзовими тонами. Але свою назву Драконяча зала дістала від величезної фігури дракона, яка розташовувалась на стелі між люстрами і так скидалася на справжнього дракона, що здавалося, ніби будь-якої миті вона розправить крила й полетить.

Побачивши Ксемеріуса, маленький Роберт розкрив очі від подиву і сховався за ноги доктора Вайта.

Я б охоче заспокоїла його, сказавши: «Він не кусається, він просто хоче гратися» (сподіваючись, що це правда), але розмовляти з привидом про демона перед людьми, які не могли бачити ані того, ані іншого, ні до чого.

— Я подивлюся, чи є на кухні ще щось їстівне, — сказала місіс Дженкінс.

— Вам уже давно треба було йти додому, місіс Дженкінс, — кинув Фальк де Віллерз. — Останнім часом ви забагато працюєте понаднормово.

— Так-так, ідіть додому, — різко загадав доктор Байт. — Ніхто з голоду не вмирає.

Не вмирає?! Я вмираю! І я була впевнена, що Ґідеон подумав те саме. Ми зустрілись очима, і він посміхнувся.

— Але кекси — це якраз не те, що може вважатися корисною вечерею для дітей, — заперечила місіс Дженкінс, щоправда, мовила це тихо, наче сіяла мак.

Звичайно, ні Ґідеон, ні я — ми вже не були дітьми, але пристойну вечерю ми заслужили. Шкода, що місіс Дженкінс була єдиною людиною, яка була за нас, проте вона тут, на жаль, нічого не вирішувала. У дверях вона зіткнулася з містером Джорджем, який досі важко дихав і до того ж тягнув два важких фоліанти у шкіряній палітурці.

— А, місіс Дженкінс, — сказав він. — Дякую за чай. Вам уже давно час бути вдома, закрийте тільки, будь ласка, бюро на ключ.

Місіс Дженкінс скривилася, як середа на п’ятницю, але ввічливо відповіла:

— До завтра.

Важко сопучи, містер Джордж зачинив за нею двері й поклав товсті книги на стіл.

— Ну ось. Можна починати. Хоча ми, четверо Вартових Внутрішнього Кола, і не можемо ухвалювати остаточні рішення, але завтра зберемося майже в повному складі. Доведеться, як завжди, обійтися без Сінклейра і Гоукінса, та вони обидва передали свої голоси мені. Сьогодні ми повинні лише загалом визначити напрямок.

— Давайте сядемо. — Фальк показав на стільці, що стояли навколо столу якраз під фігурою дракона, і всі посідали.

Ґідеон повісив свій сурдут на спинку стільця, що стояв навскоси проти мого, і закачав рукави.

— Я ще раз повторю: Ґвендолін нема чого тут робити. Вона втомилася, в неї вже душа в п’ятах. їй треба елапсувати, а тоді ще й хтось має відвезти її додому.

«А спершу нехай хто-небудь замовить піцу з додатковою порцією сиру».

— Не переймайся, Ґвендолін тільки коротко викладе свої враження, — мовив містер Джордж. — А потім я сам відведу її в підвал до хронографа.

— Щось вона не надто перелякана на вигляд, — пробурчав чорний містер Байт.

Роберт, привид хлопчика, стояв позаду його стільця і з цікавістю дивився в бік канапи, де розсівся Ксемеріус.

— Що це за штука? — запитав він мене.

Звісно, я нічого не відповіла.

— Я не штука. Я — близький друг Ґвендолін, — відповів замість мене Ксемеріус і показав йому язика. — Може, навіть її кращий друг. Вона мені купить собаку.

Я суворо подивилася на канапу.

— Сталося неможливе, — кинув Фальк. — Коли Ґідеон і Ґвендолін з’явилися у леді Тілні, на них уже чекали. Усі присутні можуть підтвердити, що ми абсолютно довільно вибрали дату і час їхніх відвідин. А проте Люсі й Пол були вже там. Це не може бути простим збігом.

— Значить, хтось розповів їм про цей візит, — сказав містер Джордж, гортаючи один із фоліантів. — Уся причина в тому — хто?

— Скоріше — коли, — буркнув доктор Байт, дивлячись при цьому на мене.

— І з якою метою, — докинула я.

Ґідеон миттю насупився.

— Мета очевидна. їм потрібна наша кров, щоб зчитати її у вкрадений хронограф. Тому вони подбали про підмогу.

— Але в записах нема ані слова про ваш візит, — зауважив містер Джордж. — При цьому ви контактували щонайменше з трьома Вартовими, не кажучи вже про охорону, яка стояла на сходах. Ви не пам’ятаєте імен?

— Нас прийняв сам перший секретар, — Ґідеон прибрав із лоба пасмо. — Бурґес чи якось так… Він сказав, що для елапсування надвечір прибудуть брати Джонатан і Тімоті де Віллерзи і що леді Тілні вже елапсувала рано-вранці. Якийсь там Вінслі довіз нас дрожками до Белгравії. Він мав чекати на нас під дверима, але, коли ми вийшли з будинку, дрожки як корова язиком злизала. Нам довелося тікати пішки й ховатися, чекаючи, поки ми не стрибнемо назад у часі.

Я відчула, що червонію, згадавши, як ми ховалися. Я похапцем узяла кекс, нахилившись так, щоб волосся впало на обличчя.

— Цього дня доповідь складав Хранитель Внутрішнього Кола, якийсь Френк Майн. Там лише кілька рядків, трохи про погоду, ще про демонстрації суфражисток[11] у центрі міста і про те, що леді Тілні вчасно з’явилася для елапсування. Жодних особливих пригод. Близнюки де Віллерзи не згадані, але в ті роки вони теж були членами Внутрішнього Кола. — Містер Джордж зітхнув і закрив фоліант. — Дуже дивно. Схоже на змову у власних лавах.

— І головне питання залишається: як могли Люсі й Пол знати, що ви вдвох цього дня, в цю годину з’явитеся у леді Тілні? — здивувався містер Вітмен.

— Хух! — вимовив Ксемеріус на канапі. — Забагато імен — мені вже в голові морочиться!

— Це й дурень зрозуміє, — відрубав доктор Байт, не зводячи з мене погляду.

Усі задумливо й похмуро дивилися перед собою, включаючи мене. Я нічого не зробила, але, очевидно, всі інші вважали, що я коли-небудь у майбутньому відчую потребу розповісти Люсі та Полу, коли ми прийдемо до леді Тілні, і це хтозна-чому. Усі ці думки збивали мене з пантелику: що більше я міркувала, то нелогічнішим мені все це здавалося. Аж раптом мені здалося, що я сама — як порошинка в оці.

— Що це за йолопи тут зібралися? — мовив Ксемеріус і зістрибнув із канапи, щоб тут же повиснути на люстрі сторч головою. — Мандри в часі? Я багато побачив, але навіть для мене це нечувано.

— Одного не розумію, — сказала я. — Чому ви вирішили, що у звіті має щось бути написано про наш візит, містере Джордж? Я маю на увазі, якби там щось про нас було, ви побачили б це раніше і тоді знали б, що ми цього дня там були і що там сталося. Чи це як у фільмі з Ештоном Катчером[12]? Щоразу, коли хтось із нас вирушає в минуле, змінюється наше майбутнє?

— Це вельми цікаве й дуже філософське питання, Ґвендолін, — сказав містер Вітмен так, наче ми були на уроці. — Я хоч і не знаю фільму, який ти згадала, але справді, за законами простої логіки найменші зміни в минулому можуть неабияк вплинути на майбутнє. От у Рея Бредбері є оповідання, де…

— Може, перенесемо філософські дискусії на інший час? — перебив його Фальк. — Я б хотів зараз дізнатися подробиці пастки, влаштованої в будинку леді Тілні, а також — як вам вдалося втекти.

Я подивилася на Ґідеона. Нехай розповість свою версію без пістолета. Я взяла ще один кекс.

— Нам пощастило, — сказав Ґідеон, незворушний, як і раніше. — Я одразу помітив, що щось не так. Леді Тілні не здивувалась ні на крихту, побачивши нас. Стіл був накритий, а коли неждано-негадано з’явилися Пол і Люсі, а в дверях виник ключник, ми з Ґвендолін рвонули через сусідню кімнату і сходи для слуг. Дрожки зникли, тож ми просто чкурнули геть.

Схоже було, що брехав він, як із книжки. Ні рум’янцю, ні тремтіння вій, ні напруженого погляду вгору, ані найменшої невпевненості в голосі. 1 все одно мені здавалося, що його історії чогось бракує, щоб у неї можна було вірити.

— Дивно, — зауважив доктор Байт. — Якщо пастка була запланована, то вони, найімовірніше, мали б зброю і нізащо не дали б вам утекти.

— У мене паморочиться голова, — сказав Ксемеріус, лежачи на канапі. — Ненавиджу ці складні дієслова в минулому і майбутньому часі, та ще й упереміш з умовним способом.

Я нетерпляче дивилася на Ґідеона. Зараз йому доведеться щось вигадати, якщо він не хоче змінювати свою без-пістолета-версію.

— Я думаю, ми їх просто заскочили зненацька, — сказав Ґідеон.

— Гм, — сказав Фальк.

Судячи з облич решти, вони теж не були до кінця переконані. Не дивно! Ґідеон усе зіпсував! Якщо вже брехати, то потрібно приплести деталі, які нікогісінько не цікавлять.

— Мий справді все зробили дуже швидко! — заторохтіла я, наче вітряк. — Сходи для прислуги були, вочевидь, щойно натерті мастикою, я майже посковзнулася, власне, я більше ковзала по сходах, ніж спускалася. Якби я не втрималася за перила, то лежала б зараз зі зламаним карком у 1912 році. А що, до речі, відбудеться, якщо хтось віддасть кінці в минулому? Чи повернеться тіло назад? У всякому разі, нам пощастило, що двері внизу були відчинені — якась служниця саме верталася із закупами. Товста білявка. Я думала, Ґідеон зіб’є її з ніг, а в кошику були яйця — це вже геть було б по-свинському. Але ми проскочили повз неї і помчали щодуху вулицею. Я навіть водянку натерла собі на нозі.

Ґідеон відкинувся на стільці і схрестив руки на грудях. Я не могла витлумачити його погляд, але в ньому точно не було ні грама схвалення або вдячності.

— Наступного разу взую кросівки, — заявила я.

Навколо запала цілковита тиша. Я взяла ще один кекс. Крім мене, схоже, ніхто не хотів їсти.

— У мене є теорія, — сказав містер Вітмен, покручуючи перстень-печатку на правій руці. — І що довше я про це думаю, то дужче переконуюсь, що маю рацію. Якщо…

— Я почуваюся повним дурнем, повторюючи знову і знову одне й те саме. Але їй не слід бути під час цієї розмови, — сказав Ґідеон.

Я відчула, як поколювання в серці перетворилося на щось серйозніше. Я вже не була ображена — я була розлючена.

— Що не скаже, то зав’яже, — погодився доктор Байт. — Дозволити їй бути присутньою при наших роздумах — це вкрай нерозважливо.

— Але нам потрібні і спогади Ґвендолін теж, — сказав містер Джордж. — Будь-яка деталь про одяг, слова або зовнішній вигляд може виявитися вирішальною підказкою про те, в якому часі перебувають Люсі й Пол.

— Вона не забуде про це і завтра, і післязавтра, — мовив Фальк де Віллерз. — Як на мене, справді найкраще буде, якщо ти відведеш її зараз на елапсування, Томасе.

Містер Джордж схрестив руки на своєму великому животі й мовчав.

— Я відведу Ґвендолін в… до хронографа і простежу за стрибком, — пообіцяв містер Вітмен і відсунув стілець.

— Гаразд, — кивнув Фальк. — Дві години буде більш ніж достатньо. Після повернення на неї має очікувати хтось із адептів, ти нам потрібен тут.

Я запитально подивилася на містера Джорджа. Він, здавшись, тільки знизав плечима.

— Ходімо, Ґвен, — містер Вітмен був уже на ногах. — Що раніше ти з цим скінчиш, то раніше опинишся в ліжку, тоді завтра в школі в тебе не буде проблем. Між іншим, я з нетерпінням чекаю на твій твір про Шекспіра.

Матінко моя! Нерви в нього, напевно, залізні! У такий момент говорити про Шекспіра!

Я подумала, чи не слід мені заперечити, але вирішила промовчати. Я, власне, взагалі не хотіла продовження цієї недоумкуватої балаканини. Я хотіла тільки додому і мерщій забути про все, включаючи Ґідеона. Нехай пережовують свої таємниці в цій дурнуватій залі, поки не попадають від утоми. Особливо я зичила це Ґідеону. А потім нехай йому насниться кошмар, який він не відразу забуде.

Ксемеріус має слушність: усі вони тут йолопи.

Нерозумно було тільки, що я все одно дивилася на Ґідеона, думаючи при цьому про щось геть навіжене типу: «Якщо він зараз мені посміхнеться, я йому все прощу».

Чого він, звичайно, не зробив. Натомість він ковзнув по мені байдужим поглядом, і було абсолютно не зрозуміло, що коїться у нього в голові. У якийсь момент думка про те, що ми цілувалися, зникла, і я чомусь згадала віршики, які постійно декламувала Синтія Дейл, наш шкільний гуру в коханні: «Очі зелені, жаб’яча вдача… Жаби кохають?! Хто це де бачив?..»

— На добраніч, — вимовила я з гідністю.

— На добраніч, — відповіли всі. Тобто всі, крім Ґідеона.

Він зауважив:

— Не забудьте зав’язати їй очі, містере Вітмен.

Містер Джордж обурено пирхнув. Поки містер Вітмен відчиняв двері й випроваджував мене в коридор, я встигла ще почути, як містер Джордж сказав:

— А ви не думаєте, що саме таке неприязне ставлення може стати причиною того, що ще може статися?

Чи відповів йому хто-небудь, я не знаю. Важкі двері зачинилися, і всі голоси миттю змовкли.

Ксемеріус чухав голову гострим кінчиком хвоста.

— Це найнеприємніший клуб, який я коли-небудь бачив.

— Не бери близько до серця, Ґвендолін, — сказав містер Вітмен. Він вийняв чорний шарф із кишені і тримав його перед моїм обличчям. — Просто ти новенька в цій грі. Велике невідоме в рівнянні.

Що я мала відповісти? Для мене все було нове! Три дні тому я й гадки не мала про Вартових. Три дні тому моє життя було звичайнісіньким. Ну, принаймні більш-менш…

— Містере Вітмен, перш ніж ви мені зав’яжете очі, не могли б ми зайти в ательє до мадам Россіні й забрати мої речі? Тут лежать уже два набори моєї шкільної форми, а завтра мені ж потрібно буде щось одягнути. Крім того, там залишилася моя сумка.

— Звісно. — Ідучи коридором, містер Вітмен розмахував навіть переодягнутися, все одно під час стрибка ти ні з ким не зустрічатимешся. У який рік ти хотіла б стрибнути?

— Хіба не все одно, якщо я сидітиму, замкнена в підвалі? — запитала я.

— Ну, взагалі-то, це має бути рік, у якому ти безперешкодно можеш опинитися в цьому… е-е-е… підвальному приміщенні, не ризикуючи когось здибати. Починаючи з 1945 року з цим усе має бути просто, а раніше ці приміщення правили за бомбосховища. Що ти скажеш про рік 1974-й? Цього року я народився, хороший рік, — посміхався він. — Або ми можемо вибрати ЗО липня 1966 року. Англія тоді виграла у Німеччини у фіналі світового чемпіонату з футболу. Але футболом ти навряд чи цікавишся, еге ж?

— Звичайно ж, не цікавлюся, особливо коли сидітиму на глибині двадцять метрів під землею в підвалі без вікон, — втомлено сказала я.

— Це тільки для твоєї ж безпеки, — зітхнув містер Вітмен.

— Хвилиночку! — скрикнув Ксемеріус, який летів над нами. — Я знову нічого не зрозумів. Це що, ти зараз залізеш у машину часу і вирушиш у минуле?

— Атож, — відповіла я.

— Тоді виберемо 1948 рік, — зрадів містер Вітмен. — Літні Олімпійські ігри в Лондоні.

Він ішов попереду й тому не міг бачити, що я завела очі вгору.

— Мандри в часі! Отакої! Непогану я собі вибрав подругу! — вимовив Ксемеріус, і вперше я почула щось схоже на повагу в його голосі.

Приміщення, в якому зберігався хронограф, було розташоване глибоко під землею, і хоча мене приводили і забирали із зав’язаними очима, мені здавалося, що я вже знаю туди дорогу. Хоча б тому, що і 1912, і 1782 року я, на щастя, виходила з підвалу без пов’язки на очах. Коли містер Вітмен вів мене від ательє мадам Россіні коридорами й сходами, я вже впізнавала шлях, тільки на останньому відтинку мені здалося, що містер Вітмен навмисне робить ще одне коло, щоб мене заплутати.

— Уміє ж він нагнати драматизму, — зауважив Ксемеріус. — Чому це машину часу сховали в найпохмурішому підземеллі?

Я почула, як містер Вітмен перекинувся з кимось кількома словами, важкі двері відчинилися і знову грюкнули, і містер Вітмен зняв з моїх очей шарф.

Я покліпала, звикаючи до світла. Біля містера Вітмена стояв молодий рудоволосий чоловік у чорному костюмі, він явно нервував і пітнів від хвилювання. Я озирнулася в пошуках Ксемеріуса, який жартома просунув голову крізь зачинені двері, тоді як тулуб із хвостом залишився в кімнаті.

— Це найтовстіші стіни, які я коли-небудь бачив, — сказав він, повернувшись у приміщення. — Вони такі товстенні, що в них можна замурувати слона, і не вздовж, а впоперек, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Ґвендолін, це містер Марлі, адепт першого рівня. — Він чекатиме тут, поки ти повернешся, і відведе тебе нагору. Містере Марлі, це Ґвендолін Шеферд, рубін.

— Для мене це велика честь, міс. — Рудоволосий чемно вклонився.

Я ніяково посміхнулась у відповідь.

— Е-е-е… мені теж дуже приємно.

Містер Вітмен порався біля ультрасучасного сейфа з миготливим дисплеєм, якого я минулі два рази не помітила. Він був захований за настінним килимом, добірно гаптованим сценами зі середньовічних казок. Лицарі на конях і з пір’ям на шоломах та дівчата в загострених капелюхах із вуаллю милувалися півголим юнаком, який подолав дракона. Поки містер Вітмен уводив код, рудоволосий містер Марлі підкреслено дивився в підлогу, хоча й так годі було щось розгледіти через те, що містер Вітмен затуляв дисплей широкою спиною.

Дверцята сейфа м’яко відчинилися, містер Вітмен вийняв хронограф, загорнутий у червону оксамитну хустку, і поклав на стіл.

Містерові Марлі перехопило подих від захоплення.

— Сьогодні містер Марлі вперше бачить, як застосовується хронограф, — мовив містер Вітмен і підморгнув мені. Він показав підборіддям на ліхтарик, що лежав на столі. — Візьми з собою, бо, може, виникнуть якісь проблеми з електрикою. Щоб не сидіти у темряві.

— Дякую. — Я задумалася, чи не попросити ще й балончик із репелентом: такий старий підвал напевно кишить павуками… і щурами. Це нечесно відправляти мене туди саму. — А можна я візьму ще якогось дрючка?

— Дрючка? Ґвендолін, ти там ні з ким не зустрінешся.

— Але там можуть бути щури…

— Щури бояться тебе більше, ніж ти їх, повір мені, — містер Вітмен розгорнув хронограф. — Вражає, чи не так, містере Марлі?

— Так, сер. Неабияк вражає, сер, — містер Марлі побожно дивився на апарат.

— Підлабузник! — кинув Ксемеріус. — Руді завжди підлабузники, ти згодна?

— Я думала, він якийсь більший, — сказала я. — І не підозрювала, що машина часу так схожа на камінний годинник.

Ксемеріус свиснув крізь зуби.

— Непогані камінці… якщо вони справжні, я б теж зберігав цю штуку в сейфі.

І справді, хронограф був прикрашений величезними самоцвітами, що виблискували, наче королівські клейноди, між розмальованими і розписаними поверхнями дивного апарата.

— Ґвендолін вибрала 1948 рік, — сказав містер Вітмен, відкриваючи отвори й урухомлюючи крихітні коліщата. — Що в цей час відбувалося в Лондоні, містере Марлі?

— Літні Олімпійські ігри, сер, — відповів містер Марлі.

— Товчило, — сказав Ксемеріус. — Руді завжди товчила.

— Дуже добре, — містер Вітмен випростався. — Ґвендолін вирушає 12 серпня, опівдні, і проведе там рівно сто двадцять хвилин. Ти готова, Ґвен?

Я глитнула.

— Я б хотіла дізнатися… Ви точно знаєте, що я там нікого не зустріну?

— Хіба що щурів і павуків.

— Містер Джордж давав мені свій перстень, щоб хто не подумав, що…

— Минулого разу ти стрибнула в архів, до якого в колишні часи вчащали. Ця ж кімната стоїть порожня. Якщо ти сидітимеш тихо та смиренно і не виходитимеш з кімнати (а вона в будь-якому випадку буде замкнена), то абсолютно точно нікого не зустрінеш. У повоєнні роки в цій кімнаті практично не бували, бо в Лондоні доводилося відбудовувати повно всього нагорі, — зітхнув містер Вітмен. — Захопливі часи.

— А що, коли хтось раптом зайде в цю кімнату саме в цей час і побачить там мене? Я мушу знати бодай пароль на той день.

Містер Вітмен трохи роздратовано підвів брову.

— Ніхто не зайде, Ґвендолін. Ще раз кажу: ти опинишся в замкненій кімнаті, просидиш там сто двадцять хвилин і повернешся назад, при цьому ніхто в 1948 році нічого не помітить. Якби хтось помітив, про це згадувалося б у Хроніках. Крім того, у нас зараз просто немає часу, щоб шукати, який був пароль цього дня.

— Головне — це участь, — несміливо сказав містер Марлі.

— Що?

— Пароль під час Олімпіади був «Головне — це участь», — містер Марлі зніяковіло втупився в підлогу. — Я запам’ятав, адже паролі зазвичай бувають на латині.

Ксемеріус закотив очі вгору, і містер Вітмен, здавалося, зараз збирався зробити те саме.

— Так? Ну, бачиш, Ґвендолін? Навряд чи він тобі знадобиться, але якщо тобі так буде спокійніше… Підійди, будь ласка.

Я підійшла до хронографа і простягнула містеру Вітмену руку. Ксемеріус опустився поруч зі мною на підлогу.

— І що тепер? — запитав він нетерпляче.

Тепер була малоприємна частина. Містер Вітмен відкрив отвір у хронографі й засунув у дірку мій вказівний палець.

— Я думаю, що мені варто міцно за тебе триматися, — сказав Ксемеріус і вхопився за мою шию ззаду, наче мавпочка. Взагалі-то я не мала нічого відчути, але насправді в мене було відчуття, ніби хтось обгорнув мене вологим шарфом.

Очі містера Марлі були широко розкриті: так він напружував зір.

— Дякую за пароль, — сказала я йому і скривилася, відчувши, як гостра голка глибоко вп’ялася мені в палець.

Приміщення наповнило червоне світло. Я стиснула ліхтарик, барви й люди закрутилися у вихорі, тіло відчуло поштовх.