Сапфірова книга

РОЗДІЛ 12

— Я могла б надягти ту саму сукню, що й минулого тижня, — сказала я, коли мадам Россіні натягнула на мене блідо-рожеву мрію кожної дівчинки, щедро гаптовану кремовими та бордовими квітками. — Блакитну з квіточками. Вона висить у мене вдома в шафі. Треба було мені сказати…　

— Тс-с-с, голубонько, — мовила мадам Россіні. — Як ти вважаєш, за що мені платять? За те, щоб ти двічі одягала одну й ту саму сукню? — Вона зайнялася маленькими ґудзичками у мене на спині. — Я просто трохи засмучена, що ти зруйнувала свою зачіску! За часів рококо цей витвір мистецтва треба було носити днями. Дами спали сидячи.　

— Воно-то так, але ж я не могла з такою зачіскою піти до школи, — заперечила я. Швидше за все, я застрягла б ще у дверях шкільного автобуса. — А Ґідеона вбирає Джордано?　

Мадам Россіні цмокнула язиком.　

— Та де! Юнакові не потрібна допомога, як він стверджує. А це означає, що весь його одяг буде в похмурих тонах, а шийна хустка — зав’язана чортзна-як. Але я відмовилася від s. подальших Суперечок. Ну, що ми робимо з твоїм волоссям? Я зараз піду принесу плойку, і ми просто вплетемо стрічку, et bien[85]

Коли мадам Россіні завивала мені волосся, надійшла смс від Леслі: «Чекаю ще рівно дві хвилини, якщо le petit français[86]не прийде, він може забути mignonne».　

Я відповіла: «Тю, ви маєте зустрітися тільки за чверть години. Дай йому хоча б ще хвилин десять».　

Що відповіла Леслі, я вже не дізналася, бо мадам Россіні взяла в мене мобільник, щоб зробити вже традиційні світлини на згадку. Рожевий колір мені більше личив, ніж я думала (у реальному житті це зовсім не моя барва), але моя зачіска наводила на думку, ніби я провела ніч, застромивши пальці в розетку. Рожева стрічка сприймалась як марна спроба утримати розметане вибухом волосся. Ґідеон, зайшовши по мене, відверто реготав.　

— Припини! Якщо вже сміятися, то хіба що з тебе! — сердито сказала мадам Россіні. — Ха! Поглянь, як ти виглядаєш!　

О Боже! На що він був схожий! Це й справді слід заборонити — мати такий добрий вигляд: у дурнуватих темних штанях до коліна і гаптованому сюртуку пляшкового кольору, який змушував світитися його очі.　

— Ти не маєш ані найменшого поняття про моду, юначе! Інакше ти не забув би смарагдову брошку, потрібну для цього костюма. І шпага ця пристає тобі, як корові сідло, — ти маєш скидатися на джентльмена, а не на солдата!　

— Звісно, ви маєте рацію! — мовив Ґідеон, і далі сміючись. — Але моє волосся принаймні не виглядає так, як дротяна мочалка, якою я чищу свої каструлі.　

Я щосили намагалася прибрати зарозумілого виразу.　

— Якими ти чистиш свої каструлі? Ти не плутаєш себе з Шарлоттою?　

— Не зрозумів?　

— Віднедавна це ж вона в тебе прибирає!　

Ґідеон трохи розгубився.　

— Це… не зовсім… правильно, — пробурмотів він.

— Хе, мені теж на твоєму місці було б соромно, — докоряла я. — Подайте мені, будь ласка, капелюшок, мадам Россіні.　

Капелюшок — величезне чудовисько з блідо-рожевим пір’ям — був хоча б не такий жахливий, як моє волосся, думала я. Погляд у люстро засвідчив, що я прикро помилялася.　

Ґідеон знову захихотів.　

— Ми можемо йти? — накинулась я на нього.　

— Добре приглянь за моєю голубонькою, чуєш?　

— Як завжди, мадам Россіні.　

— Можна подумати, — кинула я, коли ми опинилися в коридорі. Я показала на чорний шарф у його руці. — Без пов’язки?　

— Обійдемося без неї. З певних причин, — відказав Ґідеон. — І через капелюх.　

— Ти все ще думаєш, що я в майбутньому заманю тебе за ріг, щоб огріти дрючком по голові? — Я поправила капелюшок. — До речі, я ще раз подумала про це. І тепер вважаю, що існує дуже просте пояснення.　

— І як воно звучить? — Ґідеон підвів брову.　

— Ти собі пізніше це вселив. Поки ти лежав непритомний, я тобі примарилась, тому потім ти вирішив звинуватити у всьому мене.　

— Так, ця версія теж спадала мені на думку, — погодився він, на мій подив, відтак схопив мене за руку і потягнув уперед. — Але ні! Я знаю, що я бачив.　

— Чому ж тоді ти нікому про це не розповів, що це нібито була я, яка заманила тебе в пастку?　

— Я не хотів, щоб вони думали про тебе ще гірше, ніж уже думають. — Він посміхнувся. — Ну що, голова болить?　

— Не так уже й багато я і випила… — виправдовувалась я.　

Ґідеон засміявся.　

— Ні-і-і, звісно, небагато. Насправді ти була тверезісінька.

Я скинула його руку.

— Чи не могли б ми поговорити про щось інше?

— Ой, не треба! Я ж можу тебе трохи подражнити. Ти була така чарівна вчора ввечері. Містер Джордж подумав, що ти мов викручена ганчірка, коли ти заснула в лімузині.

— Максимум на дві хвилини, — відповіла я. Мені стало мулько. Може, я уві сні пускала слину чи зробила ще щось не менш жахливе.

— Я сподіваюсь, ти одразу пішла спати.

Я гмикнула. Десь у глибині моєї пам’яті виринало, що мама витягала із зачіски всі чотириста тисяч шпильок і що я заснула, перш ніж моя голова опинилася на подушці. Але йому я не збиралася про це розповідати — він же іще розважався з Шарлоттою, Рафаелем і спагеті.

Ґідеон так різко зупинився, що я наскочила на нього і тут же забула, як треба дихати. Він обернувся до мене.

— Послухай… — пробурмотів він. — Я не хотів учора ввечері говорити, бо думав, що ти перепилась, але зараз, коли ти знову твереза й занозиста, як зазвичай…

Його пальці обережно погладили моє чоло, і я була на межі того, щоб задихнутися. Замість продовження він поцілував мене. Я заплющила очі ще до того, як його губи торкнулися моїх вуст. Поцілунок сп’янив мене набагато дужче, ніж учорашній пунш, мої коліна підгинались, а в животі пурхали метелики.

Відпустивши мене, він, здавалося, геть забув, що саме хотів сказати. Ґідеон сперся рукою об стіну біля моєї голови і серйозно подивився мені в очі.

— Так далі не можна.

Я спробувала контролювати своє дихання.

— Ґвен…

Позаду нас у коридорі почулися кроки. Ґідеон блискавично прибрав руку й обернувся. За мить біля нас опинився містер Джордж.

— А, ось ви де! Ми вже чекаємо вас. А чому у Ґвендолін не зав’язані очі?

— Ой, я забув. Будь ласка, зав’яжіть самі, — сказав Ґідеон і простягнув чорний шарф містеру Джорджу. — Я… е-е-е… піду вперед.

Містер Джордж, зітхнувши, подивився йому вслід. Потім поглянув на мене й зітхнув іще раз.

— Я думав, я тебе попередив, Ґвендолін, — говорив він, зав’язуючи мені очі. — Ти повинна бути обережна зі своїми почуттями.

— Угу… — зронила я і схопилася за зрадливо розпашілі щоки.

— Тож мені не треба було дозволяти вам проводити разом так багато часу.

Це був типовий приклад логіки Вартових. Якщо вони хотіли уникнути того, щоб я закохалася в Ґідеона, то мали зробити з нього бовдура, гарного, як свиня в дощ. З дурнуватим чубчиком, брудними нігтями й дефектом вимови. І без скрипки теж краще було б обійтися.

Містер Джордж вів мене крізь темряву.

— Напевно, мені дуже давно було шістнадцять років. Я тільки пам’ятаю, як було легко на мене в цьому віці справити враження.

— Містере Джордж, ви кому-небудь розповідали, що я можу бачити привидів?

— Ні, — заперечив містер Джордж. — Тобто я намагався, але мене ніхто не захотів слухати. Знаєш, Вартові здебільшого вчені й містики, а з парапсихологією вони не надто в ладу. Обережно, сходинки.

— Леслі… це моя подруга, але ви, напевно, вже давно це знаєте… так от, Леслі думає, що ця здатність і є магією Крука.

Містер Джордж на мить замовк.

— Атож, я теж так думаю, — вичавив він нарешті.

— І в чому точно магія Крука має мені прислужитися?

— Ох, моя люба дитино, якби ж то я мав для тебе відповідь… Я б мріяв, щоб ти більше спиралася на свій здоровий глузд, але…

— …Але він безнадійно втрачений — ви це хотіли сказати? — Я не стримала сміху. — Мабуть, ви маєте рацію.

Ґідеон чекав нас у кімнаті з хронографом разом із Фальком де Віллерзом, який кинув мені побіжно якийсь комплімент на адресу сукні, поки запускав коліщатка хронографа.

— Отже, Ґвендолін, сьогодні відбудеться твоя розмова з графом Сен-Жерменом. Друга половина дня, за день до суаре.

— Я знаю, — кивнула я, скоса поглядаючи на Ґідеона.

— Це зовсім просте завдання, — вів далі Фальк. — Ґідеон відведе тебе нагору в його покої, а потім забере звідти.

Це означає, що мені доведеться залишитися з графом наодинці. Мене вмить здолало тяжке відчуття.

— Не бійся. Ви так добре спілкувалися вчора. Хіба ти не пам’ятаєш? — Ґідеон вклав палець у хронограф і посміхнувся мені: — Готова?

— Готова, якщо ти готовий, — тихо промовила я, поки кімната заповнювалася білим сяйвом і Ґідеон зникав у нас на очах.

Я зробила крок уперед і простягла Фальку руку.

— Пароль дня — Qui nescit dissimulare nescit régnarе[87] , — оголосив Фальк, притискаючи мій палець до голки. Засвітився рубін, і все навколо перетворилося на червоний вир.

Коли я прибула, то пароль наче хто кілком вибив мені з голови.

— Усе гаразд, — пролунав голос Ґідеона поруч зі мною.

— Чому тут так темно? Граф же чекає нас. Було б ввічливо з його боку залишити бодай одну запалену свічку.

— Так, але він же не знає точно, де ми приземлимося, — сказав Ґідеон.

— Чому?

Я не могла бачити, але мені здалося, що він знизав плечима.

— Він ніколи не питав, і в мене є якесь непевне відчуття, що йому було б неприємно знати, що ми зловживаємо його улюбленою алхімічною лабораторією, використовуючи її як злітно-посадкову смугу. Будь обережна, тут повно крихких предметів…

Ми навпомацки дісталися до дверей. Відтак Ґідеон запалив смолоскип і дістав його з держака. Вогонь кидав на стіни лиховісні тремтливі тіні, і я мимоволі присунулася ближче до Ґідеона.

— Як звучав цей клятий пароль? Тільки на той випадок, якщо тобі хтось затопить по голові…

— Qui nescit dissimulare nescit regnare.

— «Кві несіть симуляри несіть регуляри»?

Він засміявся і засунув смолоскип назад у держак.

— Що ти робиш?

— Я тільки хотів… Містер Джордж нас перервав, коли я хотів сказати тобі щось дуже важливе.

— Це з приводу того, що я розповіла тобі вчора в церкві? Ну, я можу зрозуміти, що ти мене тому вважаєш божевільною, але психіатр у цьому випадку теж не може допомогти.

Ґідеон спохмурнів.

— Ти можеш хвилинку помовчати? Я маю зібрати всю свою мужність, щоб освідчитися тобі в коханні. У мене в цьому зовсім немає досвіду.

— Як ти сказав?

— Я закохався в тебе, Ґвендолін… — серйозно мовив він.

Мимоволі мій шлунок стягнувся у тугий вузол, наче з переляку. Але насправді це була радість.

— Правда?

— Так, правда\ — У світлі смолоскипа я бачила, як Ґідеон посміхається. — Я знаю, ми знайомі менше тижня, і спершу я вважав тебе… ще дитиною і, напевно, поводився з тобою, мов якийсь дрань. Але з тобою дуже важко, ніколи не знаєш, що ти зробиш наступної миті, і в деяких питаннях ти страх яка… е-е-е… наївна. Іноді мені просто хочеться тебе струснути.

— Окей, помітно, що ти геть не навчився освідчуватися, — гмикнула я.

— А наступної миті ти дотепна, і розумна, і невимовно чарівна, — правив далі Ґідеон, ніби я нічого й не вимовляла. — І найгірше: тобі досить просто бути в тій же кімнаті, і мені вже хочеться доторкнутися до тебе, поцілувати…

— Так, це справді найгірше, — прошепотіла я, і моє серце пропустило удар, коли Ґідеон витягнув шпильку, що тримала капелюшок, відкинув це чудовисько подалі, пригорнув мене до себе і поцілував. Хвилини за три я сперлася на стіну, ледве дихаючи, і силкувалась утриматися на ногах.

— Ґвендолін, агов, просто нормально вдихай і видихай, — весело сказав Ґідеон.

Я штовхнула його в груди.

— Припини! Це нестерпно, як ти високо несешся!

— Вибач. Це… це дурманне почуття — знати, що ти через мене забуваєш, як треба дихати. — Він знову дістав смолоскип із держака. — Ходімо. Граф напевно вже нас чекає.

Тільки коли ми перейшли в наступний коридор, я згадала про капелюшок, але в мене не було ніякого бажання по нього вертатися.

— Смішно, але я зараз думаю про те, що знову щиро радітиму нудним вечорам елапсування 1953 року, — говорив Ґідеон. — Тільки ти, я і кузина Канапа…

Відлуння наших кроків супроводжувало нас у довгих коридорах, а я поступово виринала з відчуття, ніби я загорнена у рожеву вату, й усвідомлювала, де ми перебуваємо. Або точніше, в якому часі ми перебуваємо.

— Давай-но я візьму смолоскип, тоді ти можеш тримати в руці шпагу, про всяк випадок, — запропонувала я. — Бо хтозна, що трапиться. У якому році тебе вдарили по голові? (Це було одне з багатьох питань зі списку Леслі, які я мала ставити, коли мій «гормональний стан» це дозволяв.)

— Я щойно згадав, що я тобі освідчився в коханні, а ти мені — ні, — згадав Ґідеон.

— Я — ні?

— Принаймні словами — ні. І я не впевнений, що це важить. Тс-с-с-с!

Я пискнула, побачивши, як просто перед нами товстий брунатний щур перетинав коридор, лельом-полельом, ніби геть нас не боячись. У світлі полум’я очі його палали червоним.

— А в нас є щеплення від чуми? — запитала я і міцніше вчепилася в Ґідеонову руку.

Кімната на другому поверсі, яку граф Сен-Жермен зробив своїм кабінетом у Темплі, була маленькою і вигляд мала вельми скромний, як на Великого Магістра Ложі Вартових, хай навіть він рідко бував у Лондоні. Одну зі стін від підлоги до стелі затуляли полиці, забиті книгами в шкіряних палітурках, перед ними стояли стіл і два крісла, оббиті тією ж тканиною, з якої були зроблені штори. Інших меблів не було. Надворі сяяло вересневе сонце, вогонь у каміні не палахкотів, бо ж і так було тепло. З вікна було видно маленьке внутрішнє подвір’я з фонтаном, який проіснував до нашого часу. І підвіконня, і стіл були завалені аркушами паперу, перами, сургучевими свічками і книгами, що подекуди хтось поскладав у хисткі стоси; якби ті звалилися, то поперевертали б каламарі, що довірливо стояли серед усього цього хаосу. У такій затишній світличці не було ані душі, але, коли ми увійшли, я відчула, як тоненькі волосинки в мене на потилиці стали дибки.

Непривітний секретар у білій моцартівській перуці провів мене до кімнати й зачинив за мною двері зі словами:

— Граф, напевно, не змусить вас довго чекати.

Я вельми неохоче розлучалася з Ґідеоном, але він, передавши мене похмурому секретареві, у доброму гуморі і явно орієнтуючись у приміщенні, пірнув у найближчі двері.

Я підійшла до вікна й визирнула в тихе подвір’я. На вигляд усе було дуже мирно, але неприємне відчуття, ніби я не сама, не зникало. Можливо, хтось спостерігає за мною крізь стіну за книжковими полицями, думала я. А може, люстро, що висіло над камінною полицею, з іншого боку було прозорим, як у кімнатах для допиту в поліції.

Якийсь час я простояла просто так і почувалася при цьому, як водою облита, але потім вирішила, що таємний спостерігач помітить, ніби я зауважила, що за мною спостерігають, якщо я й далі стоятиму, наче скам’яніла. Тож я зняла верхню книгу з котрогось стоса на підвіконні й розгорнула її. Marcellus, «De medicamentis». Ага. Марцелл[88], хоч ким він там був, очевидно, відкрив кілька незвичайних медичних методів, описи яких зібрав у цій книжечці. Я знайшла симпатичний фрагмент, де йшлося про лікування захворювань печінки. Потрібно зловити зелену ящірку, взяти в неї печінку, замотати її в червону хустку або в ганчірку, чорну від природи (чорну від природи? гм-м…), і повісити хустку або ганчірку на правому боці хворого. Якщо після цього відпустити ящірку й сказати: «Ессе dimitto te vivam…»[89] і ще багато-багато слів, таких само латинських, про проблему з печінкою можна було забути. Питається тільки, чи могла б ящірка ще втекти, якщо в неї вийняли печінку? Я закрила книгу. У цього Марцелла явно стріха протікала. Зверху на сусідньому стосі лежала книга в темно-коричневій шкіряній оправі, товста й важка, тому я її перегорнула, не знімаючи. «0 вшелякихь демонах, како вспирают чародЬвь і простецовь» — було написано золотими літерами на обкладинці, і хоча я не була ні чарівником, ні «простецем», я з інтересом розкрила книгу десь посередині. Якийсь бридкий собацюра дивився на мене з малюнка, а внизу було написано, що це Джестан — демон з Гіндукушу, що приносить хвороби, смерть і війни. Мені Джестан одразу здався несимпатичним, і я заходилася гортати книгу далі. Дивна пика з роговими наростами на черепі (схожа на Клінтонів у «Зоряному шляху») дивилася на мене з наступної сторінки, і поки я з огидою її розглядала, клінґон розплющив очі й знявся вгору з аркуша, мов цівка диму з комина, миттю матеріалізувався, перетворившись на повноцінну, одягнену у все червоне постать, став поряд зі мною, дивлячись згори вниз палаючими очима, і заревів:

— Хто сміє викликати великого і могутнього Беріта?!

Звісно, мені стало якось моторошно, але з власного досвіду я знала, що примари хоч і мають небезпечний вигляд і вміють страшенно погрожувати, але, як правило, не здатні викликати навіть найменшого подмуху вітерця. А я дуже сподівалася, що цей Беріт був привидом, вигнаним на сторінки книги виліпком справжнього демона, який, хочеться вірити, давно розпрощався з цим світом.

— Ніхто тебе не викликав, — сказала я тому ввічливо, але досить недбало.

— Беріт, демон брехні, великий герцог Пекла! — відрекомендувався Беріт повнозвучним голосом. — Можна ще називати Болфрі.

— Ага, тут написано, — мовила я і заглянула назад у книгу. — Крім того, ти покращуєш голоси співаків.

Чудова здатність. Щоправда, викликавши Беріта (що само по собі виглядало непросто, адже це було написано, видно, на вавілонському діалекті), слід було принести йому різні жертви, бажано викидчат, іще живих. Але це ще було не так страшно, якщо порівняти з тим, що потрібно було зробити, аби він перетворював метали на золото. Він це теж умів. Сихеміти, хто б це не був, обожнювали його за це вміння. Доки не прийшов Якоб із синами, і вони всіх чоловіків у Сихемі «повбивали своїми мечами зі страшними муками». Ну, гаразд.

— Беріт командує двадцятьма шістьма легіонами, — прогуркотів Беріт.

Оскільки досі він мені нічого поганого не зробив, я посмілішала.

— Дивно, коли хтось говорить про себе в третій особі, — сказала я і перегорнула сторінку.

Як я і сподівалася, Беріт знову зник у книзі, як дим, розвіяний вітром. Я полегшено зітхнула.

— Цікава література, — мовив тихий голос позаду мене.

Я рвучко обернулася. У кімнаті де не взявся граф Сен-Жермен. Він спирався на ціпок із майстерно вирізаною маківкою, його висока, витончена постать вражала, як завжди, а темні очі були дуже пильні.

— Так, дуже цікава, — пробурмотіла я дещо непевно.

Але потім я отямилася, закрила книгу і присіла в глибокому реверансі. Коли я знову виринула з усіх спідниць, граф посміхнувся.

— Я дуже радий, що ти прийшла, — промовив він, узяв мою руку й підняв її до своїх губ. — Гадаю, необхідно поглибити наше знайомство, бо перша зустріч пройшла трохи-невдало, еге ж?

Я нічого не сказала. Під час нашої першої зустрічі я здебільшого намагалася подумки співати національний гімн, граф кинув кілька образливих зауважень про те, що жінкам бракує розуму — жінкам взагалі й мені зокрема, — а в кінці він душив мене і погрожував, і то у вельми нетрадиційний спосіб. Він мав рацію: перша зустріч пройшла трохи невдало.

— Яка холодна твоя рука, — зауважив він. — Давай сядемо. Я літній чоловік і не можу так довго стояти.

Посміхаючись, він відпустив мою руку і сів у фотель за письмовим столом. На тлі всіх цих книг він нагадував власний портрет: чоловік без віку, зі шляхетними рисами обличчя, жвавими очима і в білій перуці, оповитий серпанком таємничості й небезпеки, від якої не було порятунку. Я мимоволі сіла в інший фотель.

— Цікавишся магією? — запитав він і показав на стос книг.

Я похитала головою.

— До останнього понеділка не цікавилася, якщо чесно.

— Це трохи ненормально, чи не так? Твоя мати всі ці роки змушувала тебе вважати себе звичайнісінькою дівчинкою. І водномить усе змінюється, ти з’ясовуєш, що є важливим складником великої Таємниці всього людства. Ти можеш зрозуміти, навіщо вона це зробила?

— Тому що любить мене, — я хотіла вимовити цю фразу запитально, але вийшло ствердно.

Граф засміявся.

— Авжеж, отак думають жінки! Любов! Ваша стать заялозила це слово. Любов — це відповідь, я завжди розчулююся, коли це чую. Або тішуся з цього приводу — коли як! Жінки ніколи не зможуть зрозуміти, що чоловіки розуміють любов абсолютно по-іншому.

Я мовчала.

Граф нахилив голову набік.

— Якби жінки не сприймали любов як безмежну відданість, їм було б набагато важче підкорятися чоловікам усіма сторонами.

Я намагалася зберегти нейтральний вираз обличчя.

— У наш час ситуація… (дякувати Богу!) змінилася. Чоловіки і жінки мають рівні права. Ніхто не повинен коритись іншому.

Граф знову засміявся, цього разу він сміявся довше, ніби я розповіла справді веселий анекдот.

— Так, — мовив він нарешті. — Мені говорили. Але повір мені, байдуже, які права дали жінкам, — це нічого не змінює в природі людини.

Ну і що можна було на це відповісти? Найкраще — нічого. Як щойно сказав граф — природу людини не змінити, зокрема і його власну.

Якийсь час граф розглядав мене, весело, ледь помітно посміхаючись, а потім раптово сказав:

— А щодо магії… згідно з пророцтвом ти, либонь, нею таки володієш. Наділено рубін чаклунством Крука, останній — соль мажор…

— Так, я вже кілька разів це чула, — погодилась я. — Але ніхто не зумів мені пояснити, що таке, власне, магія Крука.

…Крук чує між світів, рубіново-червоний:

Мерці співають, аж душа холоне,

Не знає сили він, ціни не знає,

Коло змикається, і влади прибуває…

Я знизала плечима. З цих віршів ніхто б нічого не зрозумів.

— Це всього лише пророцтво сумнівного походження, — мовив граф. — Воно не конче має збутися. — Він відкинувся у фотелі й знову заходився мене розглядати. — Розкажи мені що-небудь про батьків і твій дім.

— Про моїх батьків? — перепитала я, дещо здивована. — Розповідати особливо нічого. Батько помер, коли мені було сім років, він хворів на білокрів’я. До своєї хвороби він був доцентом Даремського університету. Ми там жили до його смерті. А потім мама зі мною та моїми братиком і сестричкою перебралася до Лондона, в будинок моїх дідуся і бабусі. Там ми мешкаємо разом із тіткою, кузиною і бабцею Медді, яку ми звемо тітонькою. Моя мама працює в адміністрації лікарні.

— І в неї руде волосся, як у всіх дівчат Монтроз, еге ж? Як і в твоїх брата і сестри?

— Так, крім мене, всі руді. — Чому його це цікавить? — У мого тата було темне волосся.

— Всі інші жінки в Колі Дванадцяти — руді, ти знала про це? Ще до зовсім недавнього часу в багатьох країнах жінці досить було мати такий колір волосся, щоб її спалили як відьму. У всі часи й у всіх культурах люди одночасно захоплювалися магією і боялися її. Це і стало причиною, чому я почав займатися нею так детально. Того, що знаєш, не треба боятися. — Він нахилився вперед і схрестив пальці. — Мене страшенно цікавило ставлення до цієї теми в країнах східної культури. У моїх мандрівках Індією та Китаєм мені пощастило зустріти безліч учителів, готових передати свої знання далі. Мені довірили таємниці Хронік Акаші[90], і я дізнався багато чого, що просто підірвало б духовне сприйняття більшості західних культур. І що могло б спонукати панів з інквізиції і сьогодні накоїти дурниць. Немає нічого, чого б церква боялася більше, ніж якби люди усвідомили, що Бог не перебуває поза нами ген-ген у небі й там вирішує нашу долю, а що Він у нас самих. — Він пильно глянув на мене. — Щоразу мене бадьорить, коли я відкриваю дітям двадцять першого століття очі на якісь блюзнірські теми. А ви, й оком не кліпнувши, вислуховуєте єресь.

Ні-і-і-і. Ми не моргнули б оком, навіть якби знали, що таке «єресь».

— Азійські мудреці просунулися на шляху спіритуального розвитку набагато далі за нас, — правив тим часом граф. — Деякі невеликі… здібності, як ота, що була продемонстрована під час нашої останньої зустрічі, я теж здобув там. Моїм учителем був чернець одного таємного ордену високо в Гімалаях. Він і його брати спілкуються між собою, не використовуючи голосових зв’язок, і вони можуть перемогти ворогів, і пальцем не ворухнувши, — така велика їхня сила духу й уяви.

— Так, це вміння напевно корисне, — сказала я обережно. Хоч би він не вирішив продемонструвати мені все це ще раз. — Мені здається, вчора ввечері на суаре ви випробували цю здатність на лорді Аластері.

— О, суаре! — він знову посміхнувся. — 3 моєї точки зору воно відбудеться завтра ввечері. Як добре, що ми завтра там зустрінемося з лордом Аластером. Ну і як, він оцінить мої таланти?

— Принаймні це на нього справить враження, — відповіла я. — Але не можна сказати, що налякає. Він каже, що подбає про те, щоб ніхто з нас не народився. І щось там про чортового кришеника.

— Так, у нього є прикра схильність до неввічливих формулювань, — сказав граф. — І все ж жодного порівняння з його предком, Конте ді Мадроном. Мені треба було його вбити, коли я мав таку нагоду. Але я був молодий і мав, на жаль, наївні погляди… Зараз я не припущуся цієї помилки вдруге. Навіть якщо я не можу власноруч його укатрупити — дні лорда полічені, байдуже, скільки б слуг він не зібрав навколо себе для захисту і як віртуозно він володіє шпагою. Якби я був молодий, то сам викликав би його на дуель. Тепер це завдання має взяти на себе мій нащадок. Уміння Ґідеона фехтувати заслуговує на повагу.

Коли я почула ім’я Ґідеона, мені, як зазвичай, стало жарко. Я згадала про те, що він нещодавно сказав, і мені стало ще гарячіше. Мимоволі я зиркнула на двері.

— А куди він, власне, пішов?

— Трохи пройдеться та й годі, — недбало кинув граф. — Часу саме вистачить на те, щоб навідатися по обіді до однієї моєї юної знайомої. Вона живе зовсім близько, і якщо він візьме карету, то за кілька хвилин буде в неї.

Що-що?!

— І часто він це робить?

Знову тепла, дружня посмішка на його обличчі, але за нею ховалося щось таке, чого я не могла розшифрувати.

— Вони надто мало для цього знайомі. Я познайомив їх зовсім недавно. Вона розумна, молода й дуже приваблива вдова, і я вважаю, що юнакові не завадить… е-е-е… збути певний час у компанії досвідченої жінки.

Я не могла нічого сказати у відповідь, але, очевидно, граф і не чекав цього від мене.

— Лавінія Рутланд належить до благословенних жінок, які дістають втіху, ділячись досвідом, — пояснив граф.

Це точно. Так само оцінила її і я. Я втупилася сердито на свої руки, що мимоволі стиснулися в кулаки. Лавінія Рутланд, дама в зеленій сукні. Так ось звідки інтимність учорашнього вечора…

— Мені здається, тебе верне від таких думок, — зауважив граф м’яким голосом.

Тут він, певно, мав рацію. Мені абсолютно не подобалися ці думки. Сяк-так перемігши себе, я знову глянула графові в очі. Він досі ще посміхався своєю теплою, дружньою посмішкою.

— Дитинко, дуже важливо рано усвідомити, що жодна жінка не може заявляти будь-які права на чоловіка. Жінки, які так роблять, закінчують життя без кохання і на самоті. Що розумніша жінка, то раніше вона пристосується до чоловічої натури.

Ти ба, як заспівав!

— О, звичайно, ти ще дуже молода, чи не так? Мені здається, набагато молодша, ніж дівчата у твоєму віці. Швидше за все, ти зараз закохана вперше.

— Ні, — пробурмотіла я.

Так. Так! Принаймні вперше це так відчувалося. Так приємно. Так повнозвучно. Так неповторно. Так болісно. Так солодко.

Граф тихенько засміявся.

— Не треба соромитися. Я був би розчарований, якби все було інакше.

Те саме він сказав під час суаре, коли я ударилася в сльози через гру Ґідеона на скрипці.

— По суті, все дуже просто: любляча жінка помре заради коханого чоловіка без крихти сумніву, — вів далі граф. — Ти б віддала за Ґідеона своє життя?

Взагалі-то, не хотілося б.

— Я ще про це не думала, — спантеличилась я.

Граф зітхнув.

— На жаль — і завдяки сумнівному захисту твоєї матері — ви не так багато часу провели разом, ти і Ґідеон, але я вже зараз вражений, як добре він виконує завдання. Любов буквально палає у твоїх очах. Любов — і ревнощі!

Яке ще завдання?

— Немає нічого, що було б легше передбачити, ніж реакцію закоханої жінки. Найпростіше у світі контролювати жінку, що керується своїми почуттями до чоловіка, — правив далі граф. — Я пояснив це Ґідеону під час нашої найпершої зустрічі. Звичайно, мені трохи шкода, що він так багато зусиль витратив на твою кузину… Як її там звуть? Шарлотта?..

Тепер я витріщилася на нього. З якоїсь причини я згадала видиво тітоньки Медді й серце з рубіна, що лежало на виступі скелі. Найбільше мені хотілося заткнути собі вуха, щоб не чути цього м’якого голосу.

— Він у цьому питанні набагато витонченіший, аніж я був у його віці, — говорив граф. — 1 треба визнати, що від природи отримав чимало чеснот. Тіло Адоніса! Що за гарне обличчя, а чарівність, а таланти! Напевно, йому взагалі нічого не треба робити — дівочі серця і так злетяться до нього.

Обличчя діамантове у Лева гордовите, Та миттю змушує гнів світло потьмяніти…

Правда вдарила мене в саме серце. Усе, що Ґідеоп роїнні, усі його дотики, жести, поцілунки, слова — все це потрібно було тільки для того, щоб маніпулювати мною. Для того щоб я в нього закохалась, як до мене — Шарлотта. Щоб нас леї ще було контролювати.

І граф мав рацію: особливо багато Ґідеону для цього не знадобилося. Моє дурне дівоче серце саме полетіло до нього і впало до його ніг.

Перед моїм внутрішнім поглядом виник лев, який ішов до рубінового серця й одним-єдиним рухом лапи змітав його н прірву. Як у сповільненій зйомці, воно впало вниз, ударилося об дно ущелини і розбилося на тисячі крихітних краплинок крові.

— Ти вже чула, як він грає на скрипці? Якщо ні, то я це влаштую — ніщо так не завойовує жіноче серце, як музика, граф мрійливо втупився в стелю. — Цим скористався і Каза нова. Музикою та поезією.

Я вмирала. Я це відчувала. Там, де раніше було моє серце, розливався холод. Він просочувався у шлунок, ноги, стопи, руки, долоні й урешті-решт — у мою голову. Усі події минулих днів пропливли переді мною, як у кінотрейлері, під звучання «The winner takes it all»: від першого поцілунку в сповідальні до його освідчення в коханні допіру в підвалі. Усе було одні єю величезною маніпуляцією за винятком невеликих пауз, коли він, напевно, просто був самим собою, — довершеною маніпуляцією. І ця клята скрипка добила мене остаточно.

Хоча я згодом і намагалася згадати, але точно так і не знала, про що граф і я далі розмовляли, бо з моменту, коли мене охопив холод, я збайдужіла до всього. Добре, що граф здебільшого говорив сам. М’яким, приємні їм голосом він розповідав мені про своє дитинство в Тоскані, про ганьбу свого нешлюбного походження, про важкі пошуки справжнього батька і про те, як він ще юнаком зацікавився таємницями хронографа і пророцтв. Я справді намагалася слухати, хоча б тому, що знала, що все доведеться дослівно переказувати Леслі, але марно: мої думки кружляли тільки навколо власної дурості. Я мріяла залишитися на самоті, щоб нарешті дати волю сльозам.

— Графе? — похмурий секретар постукав і відчинив двері. — Прибула делегація архієпископа.

— О, дуже добре, — сказав граф, підвівся й підморгнув мені. — Політика! У ці часи її все ще визначає церква.

Я теж підвелась і зробила реверанс.

— Мене вельми потішила наша розмова, — мовив граф. — І я вже з нетерпінням чекаю нашої наступної зустрічі.

Я пробелькотала щось ствердне.

— Кланяйся, будь ласка, від мене Ґідеонові й скажи, що я шкодую, що не зміг його сьогодні прийняти. — Граф узяв ціпка й попрямував до дверей. — І якщо хочеш послухати моєї ради: розумна жінка вміє долати в собі ревнощі. Коли ж ні, ми, чоловіки, почуваємося занадто впевненими…

Я востаннє почула тихий смішок і залишилася на самоті. Проте недовго, бо за кілька хвилин повернувся непривітний секретар і сказав:

— Будь ласка, ходіть за мною.

Я знову сиділа на канапі, заплющивши очі та чекаючи, коли з’являться сльози, але вони чомусь не хотіли з’являтися. Та це, напевно, було на краще. Я рушила мовчки за секретарем униз сходами, де ми якийсь час просто стояли (я весь час думала, що зараз упаду й помру), поки секретар не кинув стурбований погляд на настінний годинник і сказав:

— Він запізнюється.

Цієї миті відчинилися двері й у коридорі з’явився Ґідеон. Моє серце забуло на мить, що воно лежить розбите на дні глибокої прірви, і кілька разів різко стрепенулось у грудях.

Тривога витіснила холод з мого тіла. Розхристане вбрання Ґідеона, його розпатлане вологе волосся, розпашілі щоки і майже гарячковий блиск у зелених очах ще можна було списати на леді Лавінію, але на рукаві був глибокий розріз, а мереживо на грудях і ліктях просякло кров’ю.

— Ви поранені, сер, — злякано скрикнув похмурий секретар, буквально вихопивши слова в мене з рота (окей, без «сер» і без «ви»). — Я викличу лікаря.

— Ні, — хитнув головою Ґідеон, і голос його звучав при цьому настільки самовпевнено, що мені захотілося вліпити йому ляпаса. — Це не моя кров. Принаймні не тільки моя. Ходімо, Ґвен, нам треба поквапитися. Мене трохи затримали.

Він схопив мене за руку й потягнув уперед, секретар поспішав за нами до кінця сходів, при цьому він кілька разів пробурмотів:

— Але, сер! Що трапилося? Чи не повинні ми графу…

Але Ґідеон кинув, що йому зараз нема коли, що він якнайшвидше повернеться до графа, аби розповісти про те, що сталося.

— Звідси ми підемо самі, — сказав він, коли ми опинилися біля сходів, де, діставши шпаги, стояли охоронці. — Кланяйтесь від мене графу! Qui nescit dissimulare nescit regnare.

Охоронці дали нам пройти, а секретар уклонився на прощання. Ґідеон узяв смолоскип із держака і потягнув мене далі.

— Ходімо, у нас максимум дві хвилини! — Він досі виглядав вельми жвавим. — Ти вже з’ясувала, що означає пароль?

— Ні, — сказала я і сама здивувалася, що моє водномить відживлене серце відмовляється повертатися в прірву. Воно трималося так, ніби все було гаразд, і надія, що все може ще добре скінчитися, майже вбила мене. — Але я з’ясувала дещо інше. Чия кров на твоєму одязі?

— Хто не вміє лицемірити, той не вміє панувати… — Ґідеон посвітив смолоскипом за останній ріг. — Людовік Одинадцятий.

— Як в око вліпив, — зауважила я.

— Чесно кажучи, я поняття не маю, як звали хлопця, кров якого захвиськала мені вбрання. Мадам Россіні, певно, лаятиметься.

Ґідеон відчинив двері в лабораторію і вставив смолоскип у держак на стіні. Мерехтливе світло вихопило з темряви великий стіл, заставлений дивною машинерією, скляними пляшками, банками та келихами, повними рідин і порошків усіляких кольорів. Стіни були затінені, але я розгледіла, що вони майже всуціль укриті малюнками й написами, а відразу над смолоскипом вишкірявся грубо намальований череп, у якого замість очних ямок були пентаграми.

— Ходи сюди, — сказав Ґідеон і потягнув мене до іншої сторони столу. Нарешті він відпустив мою руку. Але тільки для того, щоб двома руками обійняти мене за талію і притягнути до себе. — Як пройшла твоя розмова з графом?

— Вона була дуже… змістовною, — зізналась я. Примарне серце билось у грудях, як маленька пташка, і я проковтнула грудку, що застрягла у горлі. — Граф пояснив мені, що ти… що ти і він дотримуєтеся дивної точки зору, буцімто закохану жінку легше контролювати, ніж будь-яку іншу. Напевно, дуже прикро, коли ти провів усю складну підготовчу роботу з Шарлоттою, а тоді мусив почати зі мною все спочатку. Чи як?

— Що ти сказала? — Ґідеон дивився на мене, наморщивши лоб.

— Але зробив ти все — не присікаєшся, — правила я далі. — Граф, між іншим, теж так вважає. Звичайно, я не була таким уже складним завданням… Боже, мені так соромно, коли я думаю про те, наскільки я легко тобі піддалася.

Я більше не могла дивитися на нього.

— Ґвендолін… — він замовк. — Зараз почнеться. Давай перенесемо цю розмову. Ми продовжимо пізніше. Спокійно. Хоч я і гадки не маю, що ти хочеш сказати…

— Я тільки хочу знати, чи правда це, — наполягала я. Звичайно, це була правда, але надія, як відомо, вмирає останньою. У моєму животі з’явилися провісники майбутнього стрибка в часі. — Чи справді ти задумав закохати мене в себе, точно так як перше зробив це з Шарлоттою?

Ґідеон відпустив мене.

— Це непідхожий момент, — сказав він. — Ґвендолін. Ми зараз продовжимо. Я обіцяю тобі.

— Ні! Зараз! — Клубок у моєму горлі розірвався і відразу потекли сльози. — Досить, якщо ти скажеш «так» або «ні». Ти все запланував?

Ґідеон потер лоба.

— Ґвен…

— Так чи ні? — схлипнула я.

— Так, — сказав Ґідеон. — Але припини плакати.

І вдруге за цей день моє серце звалилося — цього разу його «копія», примарне серце, що виросло від неможливої надії, — в безодню і розбилося на тисячі дрібненьких скалок.

— Окей, власне це було все, що я хотіла дізнатися, — прошепотіла я. — Дякую за твою відвертість.

— Ґвен, я б хотів тобі пояснити…

Ґідеон розчинився в повітрі в мене на очах. На кілька секунд, поки холод заповзав у мене назад, я прикипіла очима до тремтливого вогню смолоскипа й до черепа над ним і намагалася придушити сльози, а потім усе навколо мене зникло.

Мені потрібно було кілька секунд, щоб призвичаїтися до світла в кімнаті з хронографом у моєму часі, але я почула збуджений голос доктора Вайта і звук роздираної тканини.

— Дурниці, — кинув Ґідеон. — Мікроскопічний розріз, крові майже не було. Мені навіть пластир не потрібен. Докторе Байт, ви можете сховати свій затискач для артерій. Нічого не сталося!

— Привіт, дівчинко з копиці, — привітав мене Ксемеріус. — Нізащо не вгадаєш, що я з’ясував. О ні! Невже ти знову рюмсала?

Містер Джордж схопив мене двома руками й обернув, розглядаючи зусібіч.

— Вона неушкоджена! — сказав він з полегшенням у голосі.

Так. Якщо не брати до уваги мого серця.

— Давай утечемо звідси, — запропонував Ксемеріус. — Брат твого дурника і твоя подруга Леслі збираються повідомити тобі щось дуже цікаве! Уяви собі, вони знайшли, на яке місце вказують координати із «Зеленого вершника». Ти не повіриш!

— Ґвендолін? — Ґідеон дивився на мене, ніби боявся, що я через нього кинуся під найближчий автобус.

— Усе гаразд, — мовила я, не дивлячись йому в очі. — Містере Джордж, не могли б ви відвести мене нагору? Мені терміново потрібно додому.

— Звичайно, — кивнув містер Джордж.

Ґідеон зробив якийсь рух, але доктор Байт міцно тримав його.

— Ні кроку далі!

Він геть відірвав рукава сурдута й сорочки. На руці темніла засохла кров, а згори, майже на плечі, була помітна невелика рана. Маленький хлопчик-привид Роберт нажахано дивився на таку кількість крові.

— Хто це був? Рану потрібно продезінфікувати й зашити, — похмуро констатував доктор Байт.

— Ні в якому разі, — відмовився Ґідеон. Він зблід, де й поділася його жвавість. — Ми можемо зробити це пізніше. Спершу я маю поговорити з Ґвендолін.

— Не треба, справді, — похитала головою я. — Я знаю все, що маю знати. А зараз мені треба додому.

— Звісно! — відрубав Ксемеріус.

— Завтра буде новий день, — промовив містер Джордж Ґідеонові, беручи в руки чорний шарф. — А Ґвендолін ледве голову підводить. їй вранці до школи.

— Точно! А сьогодні вночі вона піде шукати скарб, — мовив Ксемеріус. — Або що там можна буде знайти за цими координатами…

Містер Джордж зав’язав мені очі. Останнє, що я побачила, були очі Ґідеона, які випромінювали якесь неприродне зелене світло на блідому обличчі.

— Усім на добраніч! — кинула я, і містер Джордж вивів мене з кімнати. Все одно ніхто, крім маленького Роберта, мені не відповів.

— Окей, не буду тебе інтригувати, — зауважив Ксемеріус. — Леслі й Рафаель добре провели час сьогодні після обіду — на відміну від тебе, як я бачу. Ну менше з тим, цим двом вдалося абсолютно точно встановити координати. У тебе є три спроби, щоб вгадати, де це місце.

— Тут, у Лондоні? — запитала я.

— Бінґо! — скрикнув Ксемеріус.

— Що? — запитав містер Джордж.

— Нічого, — сказала я. — Вибачте, будь ласка, містере Джордж.

Містер Джордж зітхнув.

— Я сподіваюся, твоя розмова з графом Сен-Жерменом пройшла гладесенько-рівнесенько.

— Атож, — сказала я гірко. — Вона виявилася вельми корисною всіма сторонами.

— Ку-ку! Я теж тут, — нагадав про себе Ксемеріус, і я відчула його вологу імлу, коли він, як мавпочка, обернувся навколо моєї шиї. — І в мене справді, справді цікаві новини. Отже: криївка, яку ми шукаємо, міститься в Лондоні. І навіть ще краще: вона міститься в Мейфері[91]. А точніше, на Бурдонській площі. І ще точніше: Бурдонська площа, 81! Ну, що ти скажеш?!

У мене вдома? Координати вказували на якесь місце в нашому домі? Що, чорт забирай, міг заховати там мій дідусь? Може, ще одну книгу?　

З нотатками, які нарешті зможуть нам допомогти?　

— Дівчинка-золотистий-ретривер і француз чудово попрацювали, — сказав Ксемеріус. — Зізнаюся, у всяких там координатах я ні бельмеса. Але зараз — зараз! — я вступаю в гру. Адже тільки єдиний, чудовий і дуже-дуже розумний Ксемеріус може просунути голову в будь-яку стіну і побачити, що за нею ховається. Сьогодні вночі ми з тобою підемо шукати скарб!　

— Ти б хотіла про це поговорити? — запитав містер Джордж.　

Я похитала головою.　

— Ні, це можна зробити і завтра, — промовила я, причому як містеру Джорджу, так і Ксемеріусу.　

Сьогодні вночі я просто лежатиму і плакатиму за своїм розбитим серцем. Я збиралася купатися в жалощах до самої себе і кучерявих метафорах. І, може, я увімкну Bon Jovi «Алілуя». Кожному потрібна власна музика для таких випадків.