Сапфірова книга

РОЗДІЛ 6

[41]

Цього разу нам нічого не завадило — ні стрибок у часі, ні єхидні зауваження демона-горгульї. Поки звучала «Алілуя», поцілунок був ніжним і обережним, але потім Ґідеон зарився обома руками в моє волосся　

і міцно пригорнув мене до себе. Це був уже не ніжний поцілунок, і я була вражена власною реакцією. Тіло моє стало геть легким і податливим, я обвила руками шию Ґідеона. Як це　

з нами сталось, я не мала аніякісінької тями, проте наступної хвилини ми вже були на канапі й там цілувались і цілувались… аж раптом Ґідеон різко сів і глипнув на годинник.　

— Так, справді дуже шкода, що ти більше не дозволиш себе цілувати, — сказав він, дихаючи уривчасто. У нього були величезні зіниці й рожеві щоки.　

Я замислилась, який маю наразі вигляд. Оскільки я тимчасово перетворилася на людський пудинг, то мені було не до снаги змінити самотужки свій напівлежачий стан. З жахом я зрозуміла, що не маю ані найменшої тями про те, скільки спливло часу від закінчення «Алілуї». Десять хвилин? Півгодини? Все було можливо.　

Ґідеон подивився на мене, і мені здалося, що в його погляді були збентеження й розгубленість.　

— Нам треба поскладати речі, — сказав він нарешті. — І терміново зроби щось із волоссям: здається, наче якийсь

ідіот копирсався в ньому обома руками, а потім жбурнув тебе на канапу… Хто б нас не чекав, він одразу про все здогадається… О, не дивися на мене так, будь ласка!

— А як?

— Наче ти не можеш зрушити з місця.

— Але так воно і є, — сказала я серйозно. — Я перетворилася на пудинг. Ти перетворив мене на пудинг.

Обличчя Ґідеона освітила посмішка, проте він тут же схопився на ноги і заходився запихати мої речі в сумку.

— Ну ж бо, вставай, маленький пудингу. У тебе є щітка або гребінець?

— Десь там є, — пробубоніла я.

Ґідеон добув футляр від окулярів мами Леслі.

— Тут?

— Ні! — крикнула я і, нажахана, забула, що я — пудинг.

Я стрибнула на ноги, вирвала у Ґідеона футляр із японським ножем для овочів і запхала його назад у сумку. Якщо Ґідеон і здивувався, то і знаку не подав. Він поставив стілець на місце до стіни і знову зиркнув на годинник, поки я діставала щітку для волосся.

— Скільки ще в нас часу?

— Дві хвилини, — сказав Ґідеон і підняв айпод з підлоги. Цікаво, як він там опинився. Або коли.

Я гарячково пригладжувала щіткою волосся. Ґідеон розглядав мене з серйозним виглядом.

— Ґвендолін?

— Га?

Я опустила щітку й найспокійніше глянула у відповідь. 0 Боже! Він був хороший, хороший! Був би ще кращий, та вже нікуди. Отож частина мене хотіла знову стати пудингом.

— Ти…

Я почекала.

— Що?

— Нічого.

У мене в животі з’явилося знайоме відчуття.

— Мені здається, починається, — сказала я.

— Тримай міцно сумку, не відпускай її хай там що. І посунься трохи, інакше приземлишся просто на столі.

Я зробила крок, усе попливло в мене перед очима. Мить — і я м’яко приземлилася на ноги, просто перед містером Марлі, який одразу витріщив очі. З-за плеча визирала нахабна пика Ксемеріуса.

— Ну нарешті-таки! — мовив Ксемеріус. — Я вже чверть години слухаю, як рудий розмовляє сам із собою.

— З вами все гаразд, міс? — затинаючись, запитав містер Марлі й зробив крок назад.

— Так, з нею все гаразд, — сказав Ґідеон, який приземлився позаду мене, і зиркнув на мене допитливим оком. Я посміхнулась у відповідь, і він умить відвів очі.

Містер Марлі прокашлявся.

— Маю повідомити, що на вас чекають у Драконячій залі, сер. Внутрі… е-е-е… Номер Сім прибув і бажає поговорити з вами. З вашого дозволу, я проведу міс до автомобіля.

— У міс немає ніякого автомобіля, — зауважив Ксемеріус. — У неї навіть прав немає, помідор ти дурнуватий!

— Не треба, я візьму її з собою, — Ґідеон узяв чорну пов’язку.

— А справді так треба?

— Авжеж, треба.

Ґідеон зав’язав шарф у мене на потилиці. При цьому у вузол потрапило кілька волосинок, це було боляче, та скаржитись я не хотіла, тож просто закусила губу.

— Якщо ти не знаєш, де розташоване приміщення з хронографом, ти не зможеш нікому розповісти й ніхто не зможе

заскочити нас зненацька, якщо ми коли-небудь опинимося в цьому приміщенні.

— Але ж цей підвал належить Вартовим, і кожної хвилини на входах і виходах стоїть сторожа, — сказала я.

— По-перше, є ще кілька ходів у підвали, не обов’язково через будівлі в Темплі, а по-друге, не можна виключити, що когось із Вартових може цікавити несподівана зустріч.

— «Нікому не довіряй. Навіть своїм почуттям», — пробурмотіла я. Навколо самі невірці.

— Саме так, — Ґідеон узяв мене за талію й підштовхнув уперед.

Я чула, як попрощався містер Марлі й позаду нас зачинилися двері. Була купа речей, про які мені хотілося поговорити, хіба що я не знала, з чого почати.

— Моє відчуття підказує, що ви знову цілувалися, — зауважив Ксемеріус. — Моє відчуття і моя проникливість.

— Дурниці, — відповіла я і почула, як Ксемеріус вибухнув дзявкітливим сміхом.

— Повір мені, я в цьому світі з XI століття і точно знаю, яка на вигляд дівчина, що повернулася з копиці сіна.

— Сіна?! — обурено повторила я.

— Ти зі мною розмовляєш? — запитав Ґідеон.

— А з ким іще? — сказала я. — Котра година, власне? До речі, про сіно. Я голодна, як собака.

— Майже пів на восьму.

Ґідеон відпустив мене. Щось кілька разів пропищало, і я врізалася плечем у стіну.

— Гей!

Ксемеріус знову зайшовся сміхом.

— І це називається справжній кавалер!

— Вибач. У цього чортового мобільника немає внизу прийому. Тридцять чотири пропущених дзвінки, супер! Це може бути тільки… о ні!.. Моя мати! — Ґідеон важко зітхнув. — Вона залишила одинадцять голосових повідомлень.

Навпомацки я пробиралася вздовж стіни.

— Або зніми мені цю дурну пов’язку, або веди мене далі!

— Гаразд.

Я знову відчула його руку.

— Ну, не знаю, що можна подумати про чоловіка, який зав’язує очі своїй приятельці, щоб спокійно перевірити свій мобільник, — сказав Ксемеріус.

Я теж цього не знала.

— Сталося щось погане?

Знову зітхання.

— Я припускаю, що так. Зазвичай ми не розмовляємо так часто. Досі нема сигналу.

— Обережно, сходинка, — попередив Ксемеріус.

— Може, хтось захворів, — сказала я. — Або ти забув щось важливе. Наприклад, моя мама залишила мені купу повідомлень, щоб нагадати, що я забула привітати дядька Гаррі з днем народження. Хух!

Якби Ксемеріус мене не попередив, я б урізалася в перила животом. Ґідеон нічого не помітив. Я навпомацки, наскільки це було можливо, дерлася вгору крученими сходами.

— Ні, такого бути не може. Я ніколи не забуваю про дні народження, — він говорив змучено. — Це, напевно, щось із Рафаелем.

— З твоїм меншим братом?

— Він раз у раз робить щось небезпечне. Водить машину без прав, стрибає з круч, дереться на скелі без страховки. Хтозна, кому він щось хоче довести. Торік вирішив політати на параплані, а тоді три тижні пролежав у лікарні з черепно-мозковою травмою. Можна було сподіватися, що він зробив висновки, але ні, на день народження він попросив у «месьє» швидкісний човен. А цей ідіот виконує будь-які його забаганки… — Опинившись нагорі, Ґідеон пішов швидше, і я кілька разів спіткнулася. — О, нарешті! Сюди!

Схоже, він слухав на ходу автовідповідач. Але я нічого не могла розібрати.

— От чорт! — кілька разів тихенько вилаявся Ґідеон. Він знову відпустив мене, і я обережно просувалася вперед.

— Якщо не хочеш наштовхнутися на стіну, поверни тут ліворуч, — інформував мене Ксемеріус. — О, він зрозумів, що в тебе немає вбудованого радара.

— Окей, — пробурмотів Ґідеон. Його руки обережно торкнулися мого обличчя, потім потилиці. — Вибач, будь ласка, Ґвендолін. — У його голосі бриніла тривога, але я не думала, що він тривожиться про мене. — Ти знайдеш сама дорогу назад?

Він розв’язав шарф, і я кілька разів кліпнула. Ми стояли перед ательє мадам Россіні.

Ґідеон легко погладив мене по щоці й криво посміхнувся.

— Ти ж знаєш дорогу, правда? Машина вже чекає на тебе. Побачимося завтра.

І перш ніж я встигла відповісти, він уже відвернувся.

— І сліду не залишив, — сказав Ксемеріус. — Не надто ввічливо.

— Що трапилося? — крикнула я вслід Ґідеону.

— Мій брат утік із дому, — відповів він, не обертаючись і не уповільнюючи хід. — Вгадай з трьох раз, куди він подався.

Але цієї миті він зник за поворотом, так що я навіть один раз не могла вгадати.

— Ну, припустімо, на Фіджі, — буркнула я.

— Мені здається, ти даремно ходила з ним на копицю, — сказав Ксемеріус. — Тепер він думає, що тебе легко здобути, і більше не докладатиме зусиль.

— Ох, прикуси язика, Ксемеріусе. Розмови про копицю мене нервують. Ми всього лише трохи поцілувалися.

— Це ще не причина перетворюватися на помідор, серденько!

Я схопилася за розпашілі щоки й розлютилася.

— Ходімо! Я хочу їсти. Сьогодні є хоча б шанс, що мені дістанеться вечеря. І, може, дорогою нам вдасться одним оком глянути на цих таємничих членів Внутрішнього Кола.

— Тільки не це! Я підслуховував їхні розмови всю другу половину дня! — зауважив Ксемеріус.

— О, чудово! Розповідай.

— Ну-до-та! Я думав, вони питимуть кров із черепів або малюватимуть таємничі руни на плечах. Але ні-і! Вони просто розмовляли — в костюмах і краватках!

— 1 про що ж вони говорили?

— Ану, цікаво, чи згадаю я? — відкашлявся він. — Ішлося переважно про те, чи можна порушити Золоті правила, щоб одурити Чорний Турмалін і Сапфір. Одні вважали це суперідеєю; ні-і, ні в якому разі, говорили інші; тоді перші знову говорили: ні-і, інакше ми не зуміємо врятувати світ, ви — боягузи; а тоді інші говорили: ні-і, це неправильно й небезпечно для континууму і моралі; а ті тоді — нехай, до лампи, якщо ми зуміємо врятувати світ; потім єлейними голосками всі разом говорили п’яте через десяте — мені здається, в цьому місці я заснув. Але врешті-решт вони домовилися, що Діамант, на жаль, схильний до самовільних учинків, а Рубінові в голові, здається, сім літ не метено і вона не придатна до виконання важливих завдань — «Операція Опал» та «Операція Нефрит», бо просто дурна для цього. Ти щось розумієш?

— Е-е-е…

— Я, звісно, за тебе заступався, але вони мене не слухали, — сказав Ксемеріус. — Вони говорили, що тебе треба тримати якнайдалі від будь-якої інформації. Що ти здобула недостатнє виховання, а через це, наївна й необізнана, вже зараз загрожуєш безпеці, і що ти не вмієш переховувати таємниці. У кожному разі, за твоєю подружкою Леслі вони збираються стежити.

— От зараза!

— Хороша новина — це те, що винною у твоїй нездалості вони вважають твою маму. Жінки завжди в усьому винні — одноголосно вирішили панове, які роблять таємницю з усього. А потім знову зайшла мова про докази, рахунки за сукні, листи, здоровий глузд, і так, перетовкши воду в ступі, вони дійшли висновку, що Пол і Люсі стрибнули з хронографом у 1912 рік, де зараз і живуть. Хоча слово «зараз» не дуже підходить у цьому разі, — Ксемеріус почухав голову. — Дарма. Та все ж, обоє ховаються там, цього вони певні, і при першій нагоді наш незвичайний герой повинен їх відшукати, взяти у них кров і заодно відібрати хронограф, а потім усе почалося спочатку… бла-бла-бла… Золоті правила, пустопорожні розмови…

— Дуже цікаво, — сказала я.

— Ти думаєш? Якщо й цікаво, то тільки тому, що я вмію подати ці нуднющі деталі так кумедно.

Я відчинила двері в наступний коридор і хотіла вже відповісти Ксемеріусу, як почула голос.

— Ти такий же зарозумілий, як і колись!

Це була моя мама! Справді, повернувши за ріг, я побачила її. Вона стояла перед Фальком де Віллерзом, стиснувши кулаки.

— А ти така ж уперта й непримиренна! — сказав Фальк. — Те, що ти дозволила собі — хоч би чому — намагалася приховати народження Ґвендолін, значно завадило справі!

— Справі! Ваша справа завжди була для вас важливіша за живих людей, які беруть участь у ній, — скрикнула мама.

Я тихенько причинила двері й поволі посунула далі. Ксемеріус пересувався на руках уздовж стіни.

— Ти ба, вона мов та скаженюка!

Так воно й було. Мамині очі блищали, щоки палали, а голос звучав на диво високо.

— Ми домовилися, що Ґвендолін ні в що не вплутуватимуть. Що вона не наражатиметься на небезпеку! А зараз ви збираєтеся піднести її графу на таці. Вона ж цілком… безпорадна!　

— І в цьому винна тільки ти! — холодно відрубав Фальк де Віллерз.　

Мама закусила губу.　

— Ти відповідаєш як Великий Магістр Ложі!　

— Якби ти спочатку виклала всі карти на стіл, Ґвендолін не була б зараз такою непідготовленою. І щоб ти знала: своєю історією, буцімто ти хотіла забезпечити безхмарне дитинство для своєї дочки, ти, можливо, можеш обвести круг пальця містера Джорджа, але не мене. Я й далі з великим інтересом чекаю, що нам розповість акушерка.　

— Ви її ще не знайшли? — мамин голос звучав уже не так різко.　

— Це питання кількох днів, Ґрейс. У нас скрізь свої люди.　

Тільки зараз він помітив мене, і з його обличчя зникли гнів і холод.　

— Чому ти сама, Ґвендолін?　

— Серденько! — мама кинулася до мене й обняла. — Я подумала, щоб ти не дісталася додому так пізно, як вчора, я можу сама тебе забрати.　

— …і, скориставшись нагодою, доскіпатися до мене з докорами, — докинув Фальк із тонкою усмішкою. — Чому містер Марлі не з тобою, Ґвендолін?　

— Мені дозволили останній відтинок пройти самій, — ухильно сказала я. — Через що ви сварилися?　

— Твоя мама думає, що візити у XVIII століття занадто небезпечні, — мовив Фальк.　

Ну, я особисто не могла тут заперечити. При цьому вона не знала й дещиці всіх небезпек. Ніхто їй не розповів про чоловіків, які напали на нас у Гайд-парку. Принаймні я б радше відкусила собі язика, ніж таке розповідати. Про леді Тілні й пістолети вона теж нічого не знала, і про те, як страшно погрожував мені граф Сен-Жермен, я розповіла тільки Леслі. 0, і дідусеві, звичайно!

Я скинула допитливим оком на Фалька.

— Віялом помахати і станцювати менует я ще зможу, — сказала я легким тоном. — Це не надто ризиковано, мамо. Єдина небезпека полягає в тому, що я зламаю віяло об голову Шарлотти…

— Ну ось, Ґрейс, ти сама чуєш, — сказав Фальк і підморгнув мені.

— Кого ти хочеш обдурити, Фальку? — мама кинула на нього останній похмурий погляд, узяла мене за руку й потягнула на вихід. — Ходімо. Всі чекають нас на вечерю.

— До завтра, Ґвендолін, — крикнув нам услід Фальк. — І… е-е-е… до колись, Ґрейс.

— До побачення, — пробурмотіла я.

Мама й собі мугикнула щось під ніс.

— Якщо хочеш знати мою думку — копиця\ — сказав Ксемеріус. — Мене цією суперечкою в дурні не пошиють! Я завжди впізнаю тих, хто познайомився на копиці, варто мені лише на них глянути.

Я зітхнула. Мама теж зітхнула і на останніх метрах перед виходом пригорнула мене ще дужче. Я спочатку напружилась, але потім поклала голову їй на плече.

— Не сварися з Фальком через мене. Мамо, ти занадто переймаєшся.

— Легко тобі говорити… Це не вельми приємне відчуття — думати, що я все зробила неправильно. Я ж бачу, що ти злишся на мене, — вона знову зітхнула. — І маєш на це право.

— Але я все одно тебе люблю, — зауважила я.

Мама боролася зі сльозами.

— А я люблю тебе більше, ніж ти можеш собі уявити, — сказала вона тихенько.

Ми дісталися провулка перед будинком, і вона озирнулася, ніби побоюючись, що в темряві нас хтось може підстерігати.

— Я б віддала все на світі, якби ми змогли бути нормальною родиною з нормальним життям.

— А хто сьогодні «нормальний»?

— Ну, точно не ми.

— Усе залежить від того, як дивитися. А як у тебе минув день? — своєю чергою поцікавилась я.

— Ет, як зазвичай, — сказала мама, ледь помітно посміхаючись. — Спочатку трохи посварилася з матір’ю, потім дуже посварилася з сестрою, на роботі трохи посварилася з начальником і наприкінці дня посварилася з… моїм колишнім хлопцем, який є, поміж іншим, Великим Магістром страшенно Таємної Ложі.

— Ну, що я казав! — майже радів Ксемеріус. — Ко-пи-ця!!!

— Ну, бачиш, мамо, все нормально.

Мама попри все посміхнулася.

— А як минув твій день, моя мила?

— Теж без особливих пригод. У школі стрес із Білченям, потім трохи занять із танців і хороших манер у цьому підозрілому таємному товаристві, яке займається мандрами в часі, потім, перш ніж придушити свою улюблену кузину, я швидко зганяла у 1953 рік, щоб спокійно поробити там домашні завдання і завтра мати менше стресу з Білченям у школі.

— Звучить досить легко.

Мамині каблуки цокали по бруківці. Вона знову озирнулася.

— Я не думаю, що нас хтось переслідує, — заспокоїла я її. — У них і без нас клопотів по горлянку — в будинку сила-силенна секретних відвідувачів.

— Збирається Внутрішнє Коло — це трапляється нечасто. Востаннє вони збиралися, коли Люсі й Пол поцупили хронограф. Члени Кола розвіялися по світу…

— Мамо… Ти не думаєш, що настав час розповісти мені те, що ти знаєш? Кому краще, якщо я змушена йти в темряві навпомацки?

— І це в буквальному розумінні, — бовкнув Ксемеріус.

Мама зупинилася.

— Ти переоцінюєш мене. Ті крихти знання, що я маю, нічим тобі не допоможуть. Швидше, більше тебе заплутають. Або й гірше: наразять тебе на ще більшу небезпеку.

Я похитала головою, не збираючись так швидко здаватися.

— Хто або що таке «зелений вершник»? Чому Люсі й Пол не хочуть, щоб Коло замкнулося? Або вони хочуть, але тільки щоб при цьому Таємницею могли скористатися тільки вони самі?

Мама потерла скроні.

— Про зеленого вершника я чую вперше. А щодо Люсі й Пола, то я впевнена, що в основі їхніх мотивів лежав аж ніяк не егоїзм. Ти познайомилася з графом Сен-Жерменом. У нього є змога… — вона знову замовкла. — О, люба, нічого з того, що я могла б тобі сказати, не допомогло б тобі. Повір мені!

— Мамо, будь ласка! Досить уже, що чужі люди поводяться так таємниче і не довіряють мені, але ти ж моя мама!

— Так, — сказала вона, й очі її знову закипіли слізьми. — Так, я твоя мама. — Однак було зрозуміло, що цей аргумент не спрацював. — Ходімо, таксі чекає вже півгодини. Ця поїздка вийде мені, певно, у половину місячної зарплати.

Зітхнувши, я пішла за нею.

— Ми могли б поїхати на метро.

— Ні, тобі терміново треба з’їсти щось гаряче. Крім того, твої брат і сестра дуже сумують без тебе. Ще одну вечерю без тебе вони не витримають.

Як не дивно, вечір минув мирно й затишно, бо моя бабуся пішла в оперу, прихопивши з собою тітку Ґленду й Шарлотту.

— «Тоска»[42], — задоволено сказала тітонька Медді й потрусила сріблястими кучериками. — Сподіваюся, вони повернуться бодай трохи просвітленими, — старенька хитро підморгнула мені. — Добре, що у Вайолет ще лишалися квитки.

Я запитально подивилася на інших. З’ясувалося, що подруга тітоньки Медді (мила старенька з кумедним ім’ям місіс Вайолет Перплплам[43], яка завжди плете для нас до Різдва шарфи та шкарпетки) хотіла піти в оперу з сином і майбутньою невісткою, але зараз ситуація складалася так, що майбутня невістка стане майбутньою невісткою іншої леді.

Як завжди, коли леді Арісти й тітки Ґленди не було вдома, ми почувалися весело й невимушено. Трохи нагадувало те, як бувало в молодшій школі, коли вчитель виходив із класу. Уже під час вечері я схопилася, щоб продемонструвати моїй сестричці та братикові, тітці Медді, мамі й містеру Бернарду, як Товстогубий і Шарлотта мене вчили танцювати менует і користуватися віялом, а Ксемеріус суфлював, якщо я щось забувала. Тепер, коли все було позаду, я сама сприймала ситуацію радше в комічному, ніж у трагічному, світлі й могла збагнути, що так тішить інших. За якусь хвилю всі вже танцювали по всій залі (крім містера Бернарда, який, проте, крутив носаками туфель у такт) і гугнявили, як той Джордано. При цьому ми постійно перегукувались.

— Дурне дівчисько! Дивись, як Шарлотта робить!

— Праворуч! Ні, праворуч — це там, де великий палець з лівого боку!

І ще:

— Я бачу твої зуби! Це некультурно!

Нік показав двадцять три способи, як можна обмахуватися серветкою і без жодного слова повідомити дещо своєму сусідові.

— Цей рух означає: «Упс, у вас розстебнута ширінька, шановний добродію», а якщо віяло трохи опустити і при цьому дивитися ось так, то це означає: «Ах, я хочу за вас заміж». А якщо навпаки, то: «Ось тобі, від сьогоднішнього дня ми в стані війни з Іспанією…»

Я мусила визнати, що Нік мав неабиякий акторський талант.

Кароліна, бавлячись і танцюючи менует (швидше це був канкан), задирала ноги так високо, що врешті-решт одна з її туфель опинилася в мисці з баварським кремом[44], який сьогодні подали як десерт.

Цей конфуз трохи зупинив наші пустощі, поки містер Бернард не витягнув туфлю з миски і не поклав її на тарілку Кароліни, мовивши цілком серйозно:

— Я радий, що сьогодні після вечері залишилося так багато крему. Шарлотта й обидві леді напевно захочуть щось укинути в рот, коли приїдуть з опери додому.

Моя двоюрідна бабуся дивилася на нього сяючими очима.

— Ви завжди такі дбайливі, мій голубе.

— Це мій обов’язок — дбати про те, щоб усім у цьому будинку було добре, — сказав містер Бернард. — Я пообіцяв це вашому братові перед його смертю.

Я задумливо дивилася на обох.

— Я саме хотіла запитати вас, містере Бернард, чи не розповідав вам дідусь що-небудь про зеленого вершника? Або тобі, тітонько Медді?

Тітка Медді похитала головою.

— Зелений вершник? З чим його їдять?

— Не знаю, — відказала я. — Знаю тільки, що мені треба його знайти.

— Якщо я щось шукаю, то щонайперше йду в книгозбірню вашого дідуся, — зауважив містер Бернард, і його карі совині очі блиснули за окулярами. — Я завжди там знаходжу те, що мені потрібно. Якщо вам потрібна допомога, то книгозбірню я знаю на зубок, бо це мені доводиться стирати пилюку з книг.

— Чудова ідея, дорогенький, — похвалила тітка Медді.

— Завжди до ваших послуг, мадам.

Містер Бернард підкинув у камін ще дров і сказав нам «на добраніч». Ксемеріус рушив за ним.

— Я конче маю з’ясувати, чи знімає він окуляри, коли лягає спати, — кинув він. — Я тобі розповім, якщо він крадькома втече, щоб підлабати[45]на бас-гітарі в якомусь хеві-ме-тал-гурті.

Взагалі-то, моїм братові й сестрі серед тижня треба було йти спати вчасно, але сьогодні мама зробила виняток. Наївшись і нареготавшись досхочу, ми влаштувалися перед каміном. Кароліна залізла до мами на руки, Нік притулився до мене, а тітка Медді вмостилась у кріслі леді Арієти, здмухнула сиве пасмо з чола і залюбки спостерігала за нами.

— Тітонько Медді, розкажи що-небудь про минулі часи, — попросила Кароліна. — Коли ти була маленькою дівчинкою і мала їхати в гості до своєї кошмарної кузини Гейзел у село.

— Але ви вже так часто чули цю історію, — сказала тітка Медді й поставила ноги в рожевих капцях на ослінчик.

Але довго її просити не довелося. Усі її історії про кошмарну кузину починалися однаково: «Гейзел була найбільшою

приндою, яку тільки можна собі уявити», а ми відповідали хором: «Точно, як Шарлотта!» Тітонька Медді похитала головою і сказала:

— Ні, Гейзел була набагато-набагато гіршою. Вона піднімала котів за хвіст і крутила їх над головою.

Поки я, спершись підборіддям на голову Ніка, слухала історію про те, як тітонька Медді, тоді ще десятирічна дівчинка, мстилася за всіх замучених кішок Глостерширу і влаштувала так, що кузина Гейзел скупалась у вигрібній ямі, перед очима мені крутився Ґідеон. Де він зараз? Що він робить? Хто з ним? Чи думає він цієї миті про мене — теж із цим дивним теплим відчуттям десь біля шлунка? Напевно, ні.

Я насилу втрималась, щоб глибоко не зітхнути, згадавши наше прощання перед ательє мадам Россіні. Ґідеон навіть не глянув на мене, хоча ще кілька хвилин тому ми цілувалися. Знову. А я тільки вчора ввечері присягнулася Леслі по телефону, що це ніколи не повториться: «Поки ми не з’ясуємо однозначно, що між нами відбувається!»

До речі, Леслі тільки засміялась у відповідь.

— Та ну, кого ти хочеш обдурити? Абсолютно ясно, що між вами відбувається: ти закрутила собі голову хлопцем та й годі!

Але як я могла бути закохана в хлопця, з яким познайомилася лише кілька днів тому? Хлопця, який здебільшого мною лише попихує? Правда, в моменти, коли він цього не робить, він просто… він такий… такий неймовірно…

— А ось і я! — каркнув Ксемеріус і з розгону приземлився на стіл біля свічника.

Кароліна, що сиділа на колінах у мами, здригнулась і втупилася в його напрямку.

— Що, Каролінко? — запитала я тихенько.

— Та ні, нічого, — сказала вона. — Мені здалося, що я побачила якусь тінь.

— Правда? — я ошелешено подивилася на Ксемеріуса.

Він тільки знизав плечима і посміхнувся.

— Скоро повня. Чутливі люди можуть іноді нас бачити, але тільки краєчком ока. Придивляться пильніше, а нас уже немає… — Він знову повис на люстрі. — Стара леді з сивими кучериками бачить і чує теж набагато більше, ніж вам розповідає. Коли я для приколу поклав їй лапу на плече, вона схопилася за це місце… Але в твоїй родині мене це не дивує.

Я з Любов’ю подивилася на Кароліну. Така чутлива дитина — не хотілося б, щоб вона успадкувала від тітоньки Медді дар видіння.

— Зараз буде моє улюблене місце, — мовила Кароліна з пломенистими очима, і тітка Медді охоче розповіла, як садистка Гейзел у вихідній недільній сукні стояла по шию у вигрібній ямі й голосно кричала: «Я тобі це вдома ще пригадаю, Маделейн, ще пригадаю!»

— І вона й справді пригадала, — вела далі тітка Медді. — І не один раз.

— Але цю історію ми послухаємо не сьогодні, — енергійно втрутилася мама. — Дітям час у ліжко. Завтра їм до школи.

Ми всі тільки зітхнули, причому тітонька Медді найголосніше.

У п’ятницю був млинцевий день, а отже, ніхто не пропускав обід у шкільній їдальні, бо млинці були там єдиною їстівною стравою. Я знала, що Леслі ладна все віддати за млинці, тож я не дозволила їй залишитися зі мною в класі, де ми домовилися зустрітися з Джеймсом.

— Іди їсти, — сказала я. — Я розсерджуся, якщо через мене ти відмовишся від млинців.

— Але тоді нікому буде стояти на шухері. Крім того, мені хочеться докладніше дізнатися про те, що вчора сталося з тобою, Ґідеоном і зеленою канапою…

— Детальніше я вже, хоч заріж, тобі не розкажу, — відрубала я.

— Ну, тоді розкажи ще раз, це так романтично!

— Іди їсти млинці!

— Сьогодні ти обов’язково повинна взяти номер його мобільника, — сказала Леслі. — Це ж золоте правило: не цілуй хлопця, коли не знаєш номера його мобілки.

— Смачні, рум’яні млинці з яблуками… — докинула я.

— Але…

— Зі мною залишається Ксемеріус, — я показала на підвіконня, де сидів Ксемеріус і, нудьгуючи, жував гострий кінчик хвоста.

Леслі здалася.

— Ну, гаразд. Але нехай він навчить тебе сьогодні чогось потрібного. Нащо комусь уміти розмахувати указкою місіс Каунтер! А якщо тебе в такому вигляді хтось побачить, то миттю запроторить до психлікарні, подумай про це.

— Іди вже, — сказала я і випхала її за двері тієї миті, коли в кімнаті з’явився Джеймс.

Джеймс зрадів, що ми цього разу були самі.

— Ця веснянкувата нервує мене, постійно втручаючись. Вона геть мене не бачить.

— Причина цього… а-а-а… забудь.

— Чим можу тобі нині прислужитися?

— Я подумала, що ти міг би мені розповісти, як віталися на суаре у вісімнадцятому столітті.

— Віталися?

— Атож, віталися. Салют. Добрий вечір. Ну, ти знаєш, як вітають одне одного при зустрічі. І що при цьому роблять. Тиснуть руку, цілують руку, кланяються, присідають, як кажуть: світлість, ясновельможність, високість… усе так складно, й легко помилитися.

Джеймс надувся, як лопух на вогні.

— Не помилишся, якщо робитимеш те, що я говорю. У першу чергу я тобі покажу, як дама присідає перед кавалером, який має один із нею суспільний стан.

— Супер, — похвалив Ксемеріус. — Цікаво тільки, як Ґвендолін має дізнатися, яке суспільне становище цей кавалер посідає?

Джеймс втупився в нього.

— А це що таке? Ану, тпрусь! Геть звідси!

Ксемеріус скептично пирхнув.

— Як ти сказав?

— Ох, Джеймсе, — мовила я. — Придивися. Це Ксемеріус, мій друг… е-е-е… демон-горгулья. Ксемеріусе, це Джеймс, теж мій друг.

Джеймс витягнув із рукава носовик, і я відчула запах конвалій.

— Хай там що… він повинен піти. Він нагадує мені, що я страшенно марю, марю гарячково, а проте маю вчити невиховану дівчинку хороших манер.

Я зітхнула.

— Джеймсе, це не маячня, коли ти нарешті зрозумієш? Двісті років тому в тебе, напевно, і була лихоманка, але потім ти… загалом, ти і Ксемеріус… ви обоє…

— …померли, — завершив Ксемеріус. — Якщо бути точним, — він схилив голову на плече. — Це ж правда. Що ти ходиш коло та навколо?

Джеймс обмахнувся носовичком.

— Нічого не хочу чути. Коти не вміють розмовляти.

— Я що, схожий на кота, ти, привиде дурний? — розсердився Ксемеріус.

— Ще й як схожий, — сказав Джеймс, не дивлячись у його бік. — Хіба що вуха… І роги… І крила. І дивний хвіст. Ох, ненавиджу це гарячкове марення!

Ксемеріус встав перед Джеймсом, широко розставивши лапи, і люто бив хвостом.

— Ніяке я не марення. Я — демон, — сказав він і від збудження вихлюпнув добрячий потік води. — Могутній демон. Викликаний магами і будівельниками в одинадцятому столітті за вашим часом у вигляді кам’яної горгульї охороняти вежу в церкві, якої давно вже немає. Коли багато століть тому пісковикове моє тіло було зруйновано, ось що від мене залишилося — даруйте на слові, тінь мого старого «Я». Ця тінь приречена блукати світами, поки не розсиплеться на порох, що, імовірно, триватиме кілька мільйонів років.

— Ля-ля-ля… я нічого не чую, — закотив очі Джеймс.

— Ти жалюгідний, — сказав Ксемеріус. — На відміну від тебе, я не маю вибору: я проклятий магами і засуджений на таке існування. Натомість ти можеш будь-якої миті перервати своє убоге існування привида і піти туди, куди йдуть люди, помираючи.

— Але я ще не вмер, поганий коте! — закричав Джеймс. — Я лише хворий і лежу в своєму ліжку з гарячковим маренням. І якщо ми зараз не змінимо тему, я піду геть!

— Гаразд-гаразд, — мовила я, витираючи калюжу, що зробив Ксемеріус, губкою, якою зазвичай стирали крейду з дошки. — Давайте продовжимо. Присідання перед кавалером рівного суспільного стану…

Ксемеріус похитав головою й майнув над нашими головами до дверей:

— Я постою на шухері. Буде незручно, якщо хтось застукає тебе, коли ти присідатимеш.

Перерви не вистачило, щоб вивчити всі присідання, що мені хотів показати Джеймс, але, врешті-решт, я навчилася присідати в трьох різних варіантах і дозволяти цілувати свою руку. (Я дуже раділа, що нині про цей звичай забули.) Коли

в клас почали один по одному повертатися мої однокласники, Джеймс, уклонившись, розпрощався, але я встигла йому пошепки подякувати.

— Ну? — спитала Леслі.

— Джеймс вважає Ксемеріуса дивним котом зі свого марення, — повідомила я їй. — Можу тільки сподіватися, що те, чого він мене навчив, не спотворено його гарячковою фантазією. Якщо це так, то можна вважати, що я вже знаю, що робити, коли мене відрекомендують герцогу Девонширському.

— О, чудово, — сказала Леслі. — І що ти зробиш?

— Глибоко й надовго присяду, — сказала я. — Майже так само надовго, як перед королем, але довше, ніж перед маркізом або графом. Власне, це як раз плюнути. Поза цим, треба мило подавати поцілувати руку і при цьому посміхатися.

— Ти подумай — Джеймс у чомусь став у пригоді! Ніколи б не повірила. — Леслі схвально оглянула класну кімнату. — Ти всіх вразиш у вісімнадцятому столітті.

— Сподіваюся, — сказала я.

Решта занять не зіпсувала мені настрою. Шарлотта й цей дурень Товстогубий здивуються, зрозумівши, що я знаю різницю між «світлість» і «ясновельможність», хоча всі вони намагалися пояснити якнайскладніше, щоб заплутати мене остаточно.

— До речі, у мене з’явилася теорія про магію Крука, — сказала Леслі після уроків, коли ми йшли з класу до своїх шафок. — Вона така проста, що ніхто не здогадався. Давай завтра вранці зустрінемося у вас удома, і я принесу все, що зібрала на цю тему. Хіба що моя мама запланувала на завтра велике сімейне прибирання і наготувала для кожного гумові рукавички…

— Ґвен! — Синтія Дейл плеснула мене по спині ззаду. —

Пам’ятаєш Регіну Кертіз, яка до минулого року ходила з моєю сестрою в один клас? Вона тепер у лікарні для анорексиків. Ти теж хочеш туди потрапити?

— Ні, — спантеличено мовила я.

— Окей. Тоді їж що-небудь! Негайно! — Синтія кинула мені карамельку. Я впіймала і слухняно розгорнула обгортку. Але тільки-но я вирішила запхати цукерку до рота, як Синтія мене зупинила: — Стій! Ти справді збираєшся її з’їсти? То ти взагалі не сидиш на дієті?

— Ні, — знову сказала я.

— Значить, Шарлотта збрехала. Вона торочила, що ти не приходиш обідати, бо хочеш бути такою ж худою, як вона. Давай сюди цукерку… Анорексія тобі аж ніяк не загрожує. — Синтія запхала цукерку собі до рота. — Тримай, це запрошення на мій день народження. Я знову влаштовую костюмовану вечірку. Цього року під девізом «Таке зелене зеленіє»[46]. Ти можеш привести свого хлопця.

— Е-е-е…

— Знаєш, я сказала Шарлотті те саме. Мені байдуже, хто з вас приведе цього типа. Найголовніше, щоб він прийшов на мою вечірку.

— Вона марить, — шепнула мені Леслі.

— Я все чую, — зауважила Синтія. — Ти теж можеш привести Макса, Леслі.

— Уже півроку, Син, як ми розійшлися.

— О, це погано, — зітхнула Синтія. — Цього разу щось замало хлопців. Або ви приведете з собою кількох, або мені доведеться забрати запрошення у деяких дівчаток. Наприклад, в Айшані — вона так чи інакше навряд чи прийде, бо її батьки не дозволяють їй бути на змішаних вечірках… О Боже! Що це там? Ущипніть мене!

«Це там» було високим коротко стриженим блондином. Він стояв перед кабінетом директора разом із містером Вітменом. У його обличчі було щось знайоме.

— Ой! — скрикнула Синтія, коли Леслі її таки ущипнула.

Містер Вітмен і хлопець обернулися до нас. Коли по мені ковзнув погляд зелених очей під густими віями, я відразу зрозуміла, хто цей незнайомець. Господи! Зараз Леслі мала ущипнути мене.

— О, дуже добре, — мовив містер Вітмен. — Рафаелю, це троє дівчат із твого класу. Синтія Дейл, Леслі Гей і Ґвендолін Шеферд. Привітайтеся з Рафаелем Бертеліном, дівчатка, з понеділка він учитиметься у вашому класі.

— Привіт, — промимрили ми з Леслі, а Синтія сказала:

— Що, правда?!

Рафаель посміхнувся нам, невимушено тримаючи руки в кишенях. Він справді дуже скидався на Ґідеона, хоча й був трохи молодший. Губи він мав пухкіші, а шкіра вирізнялася бронзовим відтінком, ніби він щойно повернувся після чотиритижневої відпустки на Карибах. Напевно, всі щасливі люди в Південній Франції мали такий вигляд.

— Чому ти змінюєш школу посеред навчального року? — запитала Леслі. — Ти щось накоїв?

Посмішка Рафаеля розпливлася.

— Залежить від того, що ти маєш на увазі, — сказав він. — Взагалі-то, я тут, бо школа сидить мені в печінках. Але чогось…

— Рафаель переїхав сюди з Франції, — перебив його містер Вітмен. — Ходімо, Рафаелю, нас чекає директор Джиллс.

— До понеділка, — сказав Рафаель, і мені здалося, що він звертався лише до Леслі.

Синтія почекала, поки містер Вітмен і Рафаель зникли в кабінеті директора, піднесла обидві руки до стелі й закричала:

— Дякуємо!!! Спасибі, Боженьку милий, що Ти почув мої молитви.

Леслі тицьнула мене ліктем у бік.

— Вигляд у тебе такий, наче тобі автобус переїхав ногу.

— Постривай, я розповім тобі, хто це, — прошепотіла я. — Тоді й у тебе буде такий самий вигляд.