Сапфірова книга

ЕПІЛОГ

_{Лондон, 29 вересня 1782 року.}

Він приземлився спиною об стіну, поклав руку на руків’я шпаги й озирнувся. Господарський двір був порожній, як лорд Аластер і обіцяв. Між стінами були напнуті мотузки для білизни, і простирадла, що висіли на них, легенько колихалися на вітрі.　

Пол глянув угору — у вікнах відбивалося пообіднє сонце. На одному підвіконні лежала кішка й іронічно спостерігала за ним, її лапа мляво гойдалася, звисаючи вниз. Вона нагадала йому Люсі.　

Він прибрав руку зі шпаги й розправив мережива на манжетах. Усе це рококо-вбрання було для нього на один копил: дурні штани до колін, кумедні куртки з довгими, непрактичними фалдами, всюди гаптування і мережива — жах та й годі! Він хотів одягти костюм і перуку, які вони спеціально замовили для візитів у 1745 рік, але Люсі та леді Тілні наполягли на тому, що треба пошити новий комплект. Вони стверджували, що всі витріщатимуться на нього, якщо він у 1782 році з’явиться в одязі з 1745 року, та ще й відкидали його аргументи, що все це нісенітниця, бо він, мовляв, на якусь хвилю заскочить до якогось закамарка та й годі, аби зустрітися з лордом Аластером та обмінятися документами. Він засунув руку між камзолом і сорочкою, де в коричневому конверті лежали складені копії.　

— Дуже добре, ви пунктуальні.　

Холодний голос змусив його рвучко обернутися. З тіні арки вийшов лорд Аластер, як завжди, бездоганно вбраний, хоча вбрання було занадто строкатим, до того ж надмірно обчіпляне й обтикане прикрасами, що виблискували на сонці. Він справляв враження якоїсь вкраплини між звичайних простирадл. Здавалося, навіть ефес шпаги був зроблений зі щирого золота, він так щедро був оздоблений самоцвітами, що зброя мала безневинний і майже смішний вигляд.

Пол зиркнув у арку брами, де від вулиці до самої Темзи простягався газон. Він почув пирхання коней і тому припустив, що лорд Аластер прибув на своїй кареті.

— Ви один? — запитав лорд Аластер. Його тон був невимовно гордовитий, окрім того, він звучав так, ніби лорд мав хронічний нежить. Він підійшов ближче. — Як шкода! Я залюбки б зустрівся із вашою симпатичною рудоволосою супутницею. У неї такий… е-е-е… незвичний спосіб висловлювати свою думку.

— Вона була просто розчарована, що ви не використали переваг, які ми для вас створили, передавши інформацію востаннє. І вона не довіряє вам, не знаючи, що саме ви збираєтеся робити з сьогоднішньою інформацією.

— Ваша інформація була неповною!

— Вона була досить повною! Плани флорентійського Альянсу були недостатньо вивчені! За сорок років було скоєно п’ять невдалих нападів на графа, і в двох випадках винні особисто ви. Останній раз, одинадцять років тому, ви були так упевнені в успіху!

— Не турбуйтесь! Наступний напад буде успішним! — заявив лорд Аластер. — Мої предки і я досі робили помилку, борючись із так званим графом як з людиною. Ми намагалися його викрити, обмовити, знеславити його добре ім’я. Ми намагалися знову напутити заблудлі душі (вас, наприклад) на спасенну путь, не розуміючи, що ви давно втрачені через кров диявола у ваших жилах.

Пол роздратовано насупився. Він ніколи до ладу не розумів пишних промов лорда й інших членів флорентійського Альянсу.

— Ми намагалися вбити його як звичайну людину отрутою, вістрям шпаги й пістолетними кулями, — вів далі лорд Аластер. — Смішно! — У нього вихопився хрипкий сміх. — Що б ми не робили, він завжди на крок нас випереджав. Де б ми не з’явилися — він уже був там. Здавалося, він непереможний. У нього скрізь є впливові друзі та покровителі, котрі, як і він сам, тямлять у чорній магії. Члени його Ложі — це впливові люди нашого часу. Мені знадобилися десятки років, аби зрозуміти, що демона не вб’єш людськими методами. Але тепер я порозумнішав.

— Приємно чути, — мовив Пол і кинув швидкий погляд убік. В арці з’явилися двоє чоловіків, одягнені в чорне, які тримали в руках шпаги. Чорти їхній матері! Люсі мала слушність. Аластер і не думав виконувати свою обіцянку. — Ви принесли листи?

— Звичайно, — сказав лорд Аластер і дістав із камзола товсту пачку паперів, перев’язану червоним шнурком.

— До теперішнього часу, і не в останню чергу завдяки вам і вашій точній інформації, мені пощастило заслати до Вартового одного мого доброго друга. Він щодня повідомляє мені важливі новини. Ви знаєте, що граф наразі знову перебуває в місті? А-а-а, звісно, ви знаєте!

Він зважив пачку в руці й кинув її Полу, який спритно впіймав її однією рукою.

— Дякуємо. Ви, напевно, виготовили копії.

— Це було ні до чого, — зарозуміло кинув лорд. — А ви? Принесли мені необхідні папери?

Пол засунув пачку листів за камзол і підніс над головою коричневий конверт.

— П’ять сторінок генеалогічних списків роду де Віллерзів, починаючи з шістнадцятого століття — від Ланселота де Віллерза, першого мандрівника в часі, до Ґідеона де Віллерза, народженого в двадцятому столітті.

— А жіноча лінія? — запитав лорд Аластер, і зараз у його голосі забриніло певне збудження.

— Теж тут. Починаючи з Ілейн Берґлі до Ґвендолін Шеферд, — останнє ім’я штрикнуло Пола в серце.

Він кинув погляд на двох чоловіків. Ті досі стояли в арці, тримаючи руки на руків’ях шпаг, ніби чогось чекали. Зціпивши зуби, він мусив зізнатися самому собі, що знав, чого саме вони чекають.

— Дуже добре. Давайте сюди.

Пол вагався.

— Ви не виконали нашої умови, — сказав він, аби виграти час. Він показав на двох чоловіків. — Ви збиралися прийти сам.

Лорд Аластер простежив за його жестом байдужим поглядом.

— Джентльмен із моїм суспільним становищем ніколи не буває сам. Мої слуги всюди мене супроводжують, — він зробив ще крок уперед. — А зараз дайте мені документи! Про решту я подбаю.

— А якщо я передумав?

— Мене особисто анітрохи не обходить, чи отримаю я ці папери від вас живого чи висмикну з вашої мертвої руки, — кинув лорд, і його рука лягла на прикрашений ефес. — Або ж, інакше кажучи: чи вб’ю я вас до або після передавання документів, не має значення.

Пол схопився за свою шпагу.

— Ви заприсяглися!

— Атож! — вигукнув лорд Аластер і витягнув шпагу. — 3 дияволом не можна дотримуватися моралі! Документи сюди!

Пол зробив два кроки назад і теж добув шпагу.

— Хіба ви не говорили, що нас не вбити звичайною зброєю? — запитав він і глузливо підвів брову.

— Це ми зараз побачимо, — сказав лорд. — En garde[92], демоне!

Пол залюбки побалакав би ще, але виявилося, що лорд Аластер тільки й чекав на цю нагоду. Одним кроком він виявився поруч із Полом, твердо вирішивши випустити з нього дух.　

Як на те, це бажання разом із чудовим умінням фехтувати було жахливою комбінацією. Це Пол збагнув, коли менш ніж за дві хвилини змушений був притиснутися спиною до стіни. Він відбивав удари як міг, пірнав між простирадлами й намагався, своєю чергою, загнати лорда в куток. Та марно.　

Кішка, засичавши, зістрибнула з підвіконня та чкурнула в арку. За вікнами стояла тиша. Побила б їх морока! Чому він не послухався Люсі? Вона наполегливо просила зменшити часове вікно. Тоді він, можливо, зміг би протриматися до того моменту, коли розчинився б у повітрі перед очима лорда.　

Зброя Аластера блиснула на сонці. Його наступний удар був таким сильним, що Пол мало не впустив свою шпагу.　

— Зачекайте! — крикнув він, задихаючись дужче, ніж мав би. — Ви виграли! Я віддам вам папери!　

Лорд Аластер опустив шпагу.　

— Дуже розумно.　

Підкреслено важко дихаючи, Пол сперся на стіну й кинув лордові Аластеру коричневий конверт. Тієї ж миті він кинувся слідом, але лорд Аластер виявився до цього готовий. Він дав конверту впасти на землю і легко відбив напад Пола.　

— Я бачу будь-яку диявольську хитрість наскрізь! — скрикнув він, сміючись. — А зараз подивимося, якого кольору ваша кров!　

Він зробив хитрий випад, і Пол відчув, як лезо прорізало спочатку рукав, а потім і шкіру. Тепла кров засочилася під рукавом. Було не надто боляче, тож він припустив, що це просто подряпина, але зловтішна посмішка його супротивника і той факт, що Аластерові майже не забило дух, тоді як він, задихаючись, хапав повітря ротом, налаштували його менш оптимістично.

— Чого ви чекаєте? — крикнув лорд Аластер своїм лакеям через плече. — Ми не повинні залишити йому часу! Чи ви хочете, щоб він розчинився в повітрі, як ваші попередні вороги?　

Одягнені в чорне чоловіки зреагували миттю. Коли вони, відкидаючи простирадла, дісталися до нього, Пол знав, що йому кінець. Хоча б Люсі була в безпеці, промайнуло у нього в голові. Якби вона пішла з ним, їй теж довелося б померти.　

— Ваші останні слова! — гаркнув лорд Аластер, і Пол на мить подумав, чи не кинути шпагу, впасти на коліна й почати молитися. Може, благочестивий лорд із поваги трохи зачекає з убивством? А може, він помер би ще до того, як опустився на коліна.　

Цієї миті він помітив якесь ворушіння за простирадлами, й один слуга лорда Аластера впав як мертвий, перш ніж устиг обернутися. Після секунди жаху другий кинувся з голою шпагою на нового супротивника, юнака в зеленому камзолі, що вийшов з-за простирадла і майже недбало відбив атаку.　

— Ґідеон де Віллерз… — вихопилось у Пола, в той час як він з новими силами намагався відбивати удари лорда Аластера. — Ніколи не думав, що коли-небудь так радітиму твоїй появі, малий!　

— Власне, мені просто стало цікаво, — мовив Ґідеон. — Я побачив карету з гербом лорда Аластера на вулиці й вирішив глянути, що він робить на цьому занедбаному подвір’ї…　

— Мій пане, це той самий демон, який відправив на той світ Дженкінса в Гайд-парку, — видихнув слуга лорда.　

— Роби те, за що тобі платять, — накинувся на нього лорд Аластер, сили якого, здавалося, подвоїлися.　

Пол відчув, що поранений вдруге, в ту саму руку, трохи вище. Цього разу біль прошив усе тіло.　

— Мій пане… — слуга, здавалося, не знав, що вдіяти.　

— Займися цим! — Лорд був розлючений. — Я подбаю про іншого!

Пол полегшено схопив ковток повітря, коли лорд відвернувся від нього. Глянувши на руку, він побачив, що кров досі йде, але тримати шпагу він ще міг.

— Та ми знайомі! — Лорд Аластер стояв проти Ґідеона, його клинок темнів від крові Пола.

— Авжеж, — підтвердив Ґідеон, і Пол мимоволі захопився спокоєм, який той випромінював. Невже малий зовсім не боявся? — Одинадцять років тому, відразу після вашого невдалого замаху на графа Сен-Жермена, ми зустрічалися на тренуванні з фехтування у Ґалліяно.

— Маркіз Веллдан, — зневажливо сказав лорд. — Я пам’ятаю. Ви передали мені звістку особисто від диявола.

— Я передав вам застереження, до якого ви, на жаль, не прислухалися, — зелені очі небезпечно блиснули.

— Чортів кришеник! Я відразу це зрозумів, коли побачив вас. 1 нехай ваші прийоми були не такі вже й погані, але ви, можливо, пам’ятаєте, що я переміг у нашому невеликому двобої?

— Я це добре пам’ятаю, — відповів Ґідеон і потрусив мереживами на манжетах, ніби вони йому заважали. — Так добре, ніби минув усього тиждень. Хоча для мене це так і було, якщо бути точним. En garde!

Метал заскреготів по металу, але Пол так і не побачив, хто взяв гору, бо позосталий лакей спромігся кинутися на нього зі шпагою. Слуга фехтував не так елегантно, як його пан, одначе дуже енергійно, і Пол відчував, як сили хутко залишали його поранену руку, попри невеликий перепочинок.

Та коли ж він уже стрибне назад? Залишилося вже недовго. Він зціпив зуби і зробив наступний випад. Кілька хвилин усі мовчали, чутно було тільки брязкіт і важке дихання, і враз Пол краєм ока помітив, як коштовна шпага лорда Аластера пролетіла в повітрі й гупнула на бруківку з глухим ударом. Слава Богу!

Слуга відскочив на кілька кроків.

— Пане?..

— Це був підлий прийом, демонеї — визвірився лорд. — Проти правил! Я зробив туше!

— Як бачу, ви не вмієте програвати, — відповів Ґідеон. З рани на його руці текла кров.

Очі лорда Аластера скажено палали.

— Убийте мене, якщо зважитеся!

— Не сьогодні, — сказав Ґідеон і застромив свою шпагу за пояс.

Пол побачив, як нишком хитнув головою лорд і як напружив м’язи слуга. Він прожогом метнувся вперед і відбив удар, не дозволивши шпазі слуги увійти між ребра Ґідеонові. Цієї ж миті Ґідеон знову вийняв зброю і вдарив слугу в груди. Кров хлюпнула густим потоком із рани, і Пол мимоволі відвернувся.

Лорд Аластер скористався моментом, щоб підняти свою шпагу і настромити на неї коричневий конверт, який лежав на землі. Не промовивши більше ні слова, він розвернувся й вибіг через арку на вулицю.

— Боягуз! — скрикнув розлючений Пол. Потім він обернувся до Ґідеона. — Ти поранений, малий?

— Дурниці, просто подряпина, — відмахнувся Ґідеон. — А от у тебе гірше. Глянь на свою руку! Стільки крові… — він стиснув губи й підняв свою шпагу. — А що це були за документи, які ти віддав лордові Аластеру?

— Генеалогічні дерева, — сказав Пол, як у воду опущений. — Пращурів по чоловічій і жіночій лінії мандрівників у часі.

Ґідеон кивнув.

— Я знав, що ви обидва зрадники. Але не думав, що такі дурні. Він спробує повбивати всіх нащадків графа! А зараз він знає імена ще й жіночої лінії. Якщо вийде по його, ми ніколи не народимося.

— Ти мав його вбити, коли тобі випала така нагода, — гірко дорікнув Пол. — Він нас обдурив. Послухай, часу в мене вже обмаль, я будь-якої миті можу стрибнути назад. Але дуже важливо, щоб ти мене уважно вислухав.

— Я цього не робитиму! — Зелені очі блиснули гнівом. — Якби я знав, що зустріну тебе сьогодні, захопив би пробірку…

— Звернутися до Альянсу було помилкою, — зопалу кинув Пол. — Люсі від самого початку була проти. Але я думав, якщо ми зуміємо допомогти їм знешкодити графа… — Він схопився за живіт. Його пальці при цьому натрапили на пачку зв’язаних листів, які він сховав. — Казна-що! Ось! Тримай, малий!

Вагаючись, Ґідеон узяв пакет.

— Припини називати мене малим! Я на півголови вищий за тебе.

— Тут ідеться про частину пророцтв, яку граф не показував Вартовим. Дуже важливо, щоб ти її прочитав, перш ніж вирішиш одразу рвонути до свого улюбленого графа й наклепати. Чорт, Люсі мене вб’є, коли це почує.

— А хто може гарантувати, що це не фальшивка?

— Просто прочитай! Тоді ти дізнаєшся, чому ми вкрали хронограф. І чому ми хочемо завадити графу замкнути Коло крові. — Він жадібно ковтнув повітря. — Ґідеоне, ти мусиш подбати про Ґвендолін, — випалив він. — І ти маєш захистити її від графа!

— Я захищатиму Ґвендолін від усіх! — в очах Ґідеона зблиснула гордовитість. — Але я не думаю, що це твоє діло!

— Це ще й як моє діло, хлопче, — Полові доводилося стримуватися, щоб не пустити в хід кулаки. Господи, якби цей малий бодай трішки знав!

Ґідеон схрестив руки.

— Через вашу зраду нас мало не повбивали слуги Аластера в Гайд-парку — Ґвендолін і мене! Тож навряд чи ти зумієш мене переконати, що ти зацікавлений у нашому щасті.

— Ти взагалі нічого не знаєш… — Пол урвав мову. Він просто не мав часу. — Дарма. Послухай! — Він думав тільки про те, що скаже Люсі, і намагався вкласти у свій голос максимум наполегливості. — Просте запитання — проста відповідь: ти кохаєш Ґвендолін?

Ґідеон не зводив із нього очей. Але щось промайнуло в глибині його очей, Пол точно це побачив. Що це було? Невпевненість? Ну от, шпагою хлопець орудувати вмів, а в коханні явно був новачком.

— Ґідеоне! Я маю знати відповідь! — його голос звучав грубо.

Юначі риси розгладилися.

— Так, — ствердно відповів він.

Пол відчув, як уся його лють зникла. Люсі знала! Як він міг сумніватися в ній?

— Тоді прочитай папери, — швидко сказав він. — Тільки так ти зможеш збагнути, яку роль насправді відіграє Ґвендолін і що стоїть на карті.

Ґідеон витріщився на нього.

— Що ти маєш на увазі?

Пол нахилився вперед.

— Ґвендолін помре, якщо ти цьому не завадиш. Ти — єдиний, хто це може зробити. І кому вона довіряє, наскільки я розумію.

Він дужче стиснув Ґідеонову руку, відчувши, що ось-ось почнеться запаморочення. Як багато Пол віддав би за одну, дві хвилини загайки!

— Пообіцяй мені, Ґідеоне! — вигукнув він у розпачі.

Але відповіді Пол уже не почув. Усе зникло навколо нього, його збило з ніг і кинуло крізь простір і час.

Хто хоче знати, що сховано у криївці за зазначеними координатами в будинку Монтрозів на Бурдонській площі, 81, може спробувати розшифрувати такий числовий код:

151 15 2 6 52 13 8 1 23 29 1 2 313　

636 11725 1 5 113833 2253 7

2 123 13 2 2 309 21 6 4