Сапфірова книга

РОЗДІЛ 5

Щоб даремно не розпатякувати: заняття з Шарлоттою і містером Джордано були ще гірші, ніж я могла собі уявити. Перш за все тому, що мене намагалися навчити всього одразу: поки я (вбрана в спідницю у вишнево-червоні смужки, що мала вельми оригінальний вигляд у поєднанні зі шкільною блузкою кольору картопляного пюре) боролася з менуетними па, потрібно було одночасно вислуховувати про відмінності між політичними поглядами віґів і торі[25], вчитися правильно тримати віяло і второпати, чим «ваша величність» відрізняється від «вашої світлості» і «вашої ясновельможності». За годину після сімнадцяти різних способів розгортати віяло в мене розболілася голова, і я вже не знала, де ліва рука, а де права. Мою спробу розрядити обстановку жартом: «Може, зробимо паузу, а то я вже геть просвітлилася та прояснилася», — злегковажено.

— Не смішно, — прогугнявив Джордано. — Дурне дівчисько.

Стара трапезна розміщувалася на першому поверсі у великій кімнаті з високими вікнами, що виходили у внутрішній двір. Окрім рояля та кількох стільців, які стояли біля стіни, в ній нічого не було. Тому Ксемеріус знову повис на люстрі сторчма й акуратно склав крила на спині.

Містер Джордано відрекомендувався:

— Джордано, просто Джордано. Доктор історичних наук, відомий модельєр, майстер рейкі[26],дизайнер ювелірних виробів, знаменитий хореограф, адепт третього рівня, фахівець із XVIII і XIX століть.

— Матері його чорт, — вилаявся Ксемеріус. — Схоже, когось у дитинстві впустили сторч головою.

Я могла тільки мовчки з ним погодитися. Містер Джордано, пардон, просто Джордано, фатально нагадував одного з навіжених продавців з телеканалу продажу: всі вони розмовляли так, наче в них прищіпка на носі, а під столом у ногу вчепився пінчер. Я цілу годину чекала, що він розтягне (збільшені у пластичного хірурга?) губи в посмішку і скаже: «А зараз, дорогі телеглядачі, переходимо до нашої моделі “Брігітта”, це кімнатний фонтан екстра-класу, оаза щастя, і всього за двадцять сім фунтів, абсолютно вигідна угода, ви не повинні нізащо пропустити нагоду, я сам купив дві штуки для дому…»

Але натомість він — без посмішки — мовив:

— Дорога Шарлотто, вітання-вітання-вітаннячко! — і поцілував повітря праворуч і ліворуч від її вух. — Я чув, що сталось, і вважаю це ней-мо-вір-ним! Стільки років тренувань і такий талант пропадають даремно! Це горе, скандал до неба і так несправедливо… А це вона і є? Твоя дублерка.

Випнувши роздуті губи, він міряв мене поглядом з ніг до голови. Я ж тим часом витріщалася на нього. Зачіску він мав типу «ранок у курнику»: розкуйовджене волосся, напевно, зацементоване кілограмами гелю і лаку для волосся. Тонка борідка звивалася по нижній частині обличчя, як річка на мапі. Брови були вищипані й підведені чорним олівцем, і, якщо я не помиляюся, він пудрив ніс.

— І це має до післязавтра почуватися на soirée[27] 1782 року як риба у воді? — сказав він.

Було абсолютно очевидно, що «це» означало мене. «Soirée» означало щось інше. Цікаво, що саме.

— Агов, мені здається, Товстогубий тебе образив, — обурився Ксемеріус. — Якщо тобі потрібна якась лайка, щоб кинути йому в пику, я залюбки стану твоїм суфлером.

«Товстогубий» було вже непогано.

— Суаре — це нуднюще збіговисько пізно ввечері, — правив далі Ксемеріус. — Кажу на той випадок, якщо ти цього не знаєш. Після вечері ніхто не розходиться, а всі збираються в купу, грають на піаніно і намагаються не заснути.

— О, дякую! — сказала я.

— Я досі не можу повірити, що вони готові так ризикувати! — сказала Шарлотта, вішаючи пальто на стілець. — Дозволити Ґвендолін спілкуватися з людьми — це суперечить усім правилам дотримання Таємниці. Досить тільки глянути на неї, щоб миттю зауважити, що з нею не все гаразд.

— Так-так, я те саме подумав! — скрикнув Товстогубий. — Але граф мастак ексцентричних витівок. Там лежить її легенда. Почитай-но — просто волосся дибки!

Моя — що? Я завжди вважала, що легенди — це щось на кшталт казок. Або якісь приписи на мапах.

Шарлотта гортала сторінки в папці, що лежала на роялі.

— Вона повинна грати роль вихованки віконта Баттена? А Ґідеон — його син? Чи не занадто це ризиковано? А що, коли знайдеться хтось, хто знає віконта і його родину? Чому не можна було просто взяти якогось французького віконта у вигнанні?

Джордано зітхнув.

— Не можна через недостатній рівень володіння мовою. Напевно, граф хоче нас просто випробувати. Ми повинні йому довести, що зуміємо якимось дивом зробити з цієї дівчини справжню даму XVIII століття. Ми просто повиннії — Він у розпачі ламав руки.

— Ну, якщо в них вийшло з Кірою Найтлі[28], то й зі мною вийде, — сказала я впевнено. Кіра Найтлі була наймоднішою дівчиною в усьому світі, але чудово виглядала в костюмних фільмах, навіть із найдурнуватішими перуками.

— Кіра Найтлі? — Чорні брови доповзли майже до краю начесаного волосся. — До якоїсь стрічки це ще б здалося, але Кіра Найтлі не протрималася б і десяти хвилин у XVIII столітті, її зараз же викрили б. Одне те, що вона в усмішці показує зуби, закидає голову під час сміху і широко відкриває рот! Жодна жінка не дозволяла собі цього у XVIII столітті!

— Але ви ж не можете цього знати з усією впевненістю, — озвалася я.

— Що?! Що ти сказала?

— Я сказала, що з усією впевненістю…

Товстогубий блиснув очима.

— Нам час встановити перше правило. Воно звучить так: усе, що сказав Майстер, понад усякі сумніви.

— А хто у нас Майстер? А, розумію, це ви, — сказала я і трохи почервоніла, тоді як Ксемеріус реготав на всю горлянку. — Окей. Отже, сміючись, не шкірити зуби. Я запам’ятала.

Це я легко зможу. Навряд чи в мене на цій суаре... цьому суаре... буде привід посміхатися.　

Майстер Товстогубий трохи заспокоївся, і брови повернулися на своє місце. А оскільки він не міг чути Ксемеріуса, який репетував зі стелі «Дурень!», то продовжив понурий виклад. Він розпитував, що я знаю про політику, літературу, традиції та звичаї 1782 року. І моя відповідь: «Я знаю, чого раніше не було — наприклад, автоматичного змивника в туалетах і виборчого права для жінок», — змусила його сховати обличчя в долонях на кілька секунд.

— Я зараз впісяюся зо сміху, — сказав Ксемеріус.

На мій превеликий жаль, він поступово заражав мене сміхом. Я ледве стримала хихикання, що проривалося нагору від самої діафрагми.

Шарлотта м’яко сказала:

— Я думала, тобі пояснили, що вона справді геть не підготовлена, Джордано.

— Але я… бодай основи… — Джордано підніс обличчя з долонь.

Я не наважувалася подивитися на нього, бо, якби зараз у нього потекла косметика, я б не стрималася.

— А як твої музичні здібності? Фортепіано? Спів? Арфа? Чи вмієш ти танцювати бальні танці? Простий menuet à deux[29] ти напевно знаєш, а інші?

Арфа? Menuet à deux? Аякже! Все, самовладання покинуло мене. Я почала нестримно сміятися.

— Добре, що хоча б хтось із нас веселиться, — сказав Товстогубий у нестямі, і це, мабуть, стало тим моментом, коли він вирішив мучити мене доти, доки мені перехочеться сміятися.

Тривало це не надто довго. Вже за п’ятнадцять хвилин я почувалася як остання ідіотка й невдаха. При тому, що Ксемеріус щосили намагався мене підтримати: «Давай, Ґвендолін, покажи цим двом садистам, на що ти здатна!»

Я б охоче це зробила. Але, на жаль, ні на що не спромоглася.

— Tour de main[30], ліва рука, дурне дівчисько, але поворот праворуч, Корнволліс склав зброю, у березні 1782 року лорд Норт вийшов у відставку[31], що призвело до того, що… Поворот праворуч — ні, праворуч! Боже мій! Шарлотто, коли твоя ласка, покажи їй ще раз!

І Шарлотта показала. Тут треба було визнати — танцювала вона чудово, і робила все легко та невимушено.

По суті, це й було легко та невимушено. Рух туди, рух сюди, повернутися, постійно посміхатися, не шкірячись. Музика звучала із захованих у панелях динаміків, і, потрібно сказати, це була не та музика, від якої одразу хочеться піти в танок.

Можливо, я б краще запам’ятала кроки, якби Товстогубий не торохтів увесь час.

— Так от, з 1779 року — війна з Іспанією… тепер муліне[32], прошу, четвертого ми повинні просто уявити, і реверанс, так точно, трохи більше граційності! І знову спочатку, не забуваємо посміхатися, голову прямо, підборіддя вгору, Велика Британія якраз втратила Північну Америку, о Боже мій, ні, праворуч, рука на рівні грудей і прогнутися, це важкий удар, і французів не люблять, згадувати про них вважається непатріотичним… Нема чого дивитися на ноги, в цьому вбранні там усе одно нічого не побачиш.

Шарлотта лише ні з того ні з сього ставила дивні питання, наприклад: «Хто був 1782 року королем Бурунді?» І невпинно хитала головою, що додавало мені невпевненості.

За годину Ксемеріус занудьгував. Він злетів із люстри, махнув мені рукою і зник крізь стіну. Я залюбки б доручила йому подивитися, де зараз Ґідеон, але це виявилося геть ні до чого, бо за чверть години менуетних тортур він разом із містером Джорджем прийшов до трапезної. З’явилися вони саме тієї миті, коли я, Шарлотта і Товстогубий із четвертим невидимим учасником танцювали фігуру, яку Товстогубий назвав «1е chain» і в якій я мала подати руку невидимому партнеру. На жаль, я подала йому не ту руку.

— Права рука, праве плече, ліва рука, ліве плече, — кричав Товстогубий, наче його хто окропом облив. — Невже це так складно? Подивися, як Шарлотта дивовижно танцює!

Дивовижна Шарлотта танцювала й далі, навіть після того як помітила, хто прийшов, тоді як я зупинилася, сама не своя, і ладна була провалитися крізь землю.

— О, — сказала Шарлотта, вдавши, що тільки-но помітила Ґідеона та містера Джорджа. Вона присіла у витонченому реверансі, котрий, як я тепер знала, являв собою щось на кшталт присідання на початку і в кінці менуету, ну і в середині теж. Вигляд у неї мусив би бути дурнуватий, надто ж у шкільній формі, але натомість враження вона справляла… нівроку.

Мені стало вдвічі гірше: через червоно-білу смугасту спідницю до шкільної блузи (я скидалася на якийсь пластмасовий конус, що розставляють на дорогах під час ремонту) і через те, що Товстогубий не гаяв часу і мерщій заходився скаржитися на мене.

— …Не знає, де праворуч, де ліворуч… сама незграбність та й годі… розуміє кепсько… марна спроба… дурне дівчисько… з каченяти не зробиш лебедя… вона не зможе бути непомітною під час суаре… тільки гляньте на неї!

Містер Джордж і Ґідеон обернулись до мене, і я густо почервоніла. І водночас відчула, як у мені скипає гнів. Це було вже занадто! Я різко відстебнула спідницю разом із дротовим каркасом, який на мене натягнув Товстогубий, і прошипіла:

— Не знаю, навіщо я у XVIII столітті повинна говорити про політику. Я і сьогодні цього не роблю — я в ній ні бе ні ме. Ну і що? Коли хтось мене запитає про маркіза-якогось-там, я просто скажу, що мене політика анітрохи не цікавить. А якщо хтось обов’язково захоче станцювати зі мною менует (що, на мій погляд, виключено, адже у XVIII столітті я нікого не знаю), я відповім: «Спасибі, дуже приємно, але я звихнула ногу». Я навіть зумію це сказати, не шкірячись!　

— Ну, тепер ви бачите, що я маю на увазі? — запитав Товстогубий і знову заломив руки. Здається, йому до цього було не звикати. — Жодної ознаки бажання щось зробити, зате страхітливе невігластво й цілковитий брак талантів у всіх сферах. До того ж вона раптом починає реготати, як п’ятирічна дитина, почувши ім’я лорда Сендвіча.　

Авжеж, лорд Сендвіч. Неможливо повірити, що його справді так звали. Бідний хлопець.　

— Вона напевно… — почав було містер Джордж, але Товстогубий перебив його.　

— На відміну від Шарлотти, у цієї дівчини взагалі немає… espièglerie[33]!

Ет, хай там що! Якщо це було в Шарлотти, то я цього не хотіла мати.　

Шарлотта вимкнула музику й сіла за рояль, по-змовницькому посміхаючись Ґідеону. Він їй теж посміхався.　

А на мене лише коротко зиркнув, причому таки-и-и-им поглядом. І аж ніяк не в позитивному плані. Напевно, йому було ніяково, що він перебуває в одному приміщенні з такою нетямою, ба більше — він явно усвідомлював, який розкішний вигляд має сам, у потертих джинсах і обтислій чорній футболці. Хтозна-чому я розлютилася ще дужче. Ще трохи — і я скрипнула б зубами.　

Містер Джордж переводив тривожний погляд із мене на Товстогубого і назад, а тоді сказав, заклопотано насупивши чоло:

— У вас обов’язково вийде, Джордано. У вас є Шарлотта, яка знає все як свої п’ять пальців. Та й попереду у нас є ще кілька днів.　

— Навіть якби кілька тижнів! Жодного часу не вистачить, щоб підготувати її до великого балу, — сказав Товстогубий. — Суаре — це ще може бути, в невеликому товаристві і якщо дуже пощастить, але бал, можливо, навіть перед герцогом із герцогинею — абсолютно виключено! Можна тільки припустити, що граф вирішив пожартувати.　

Погляд містера Джорджа посуворішав.　

— Де там! — сказав він. — І цілком очевидно, що до вашої компетенції не входить сумніватися в рішеннях графа. У Ґвендолін усе вийде, чи не так, Ґвен?　

Я нічого не відповіла. Моя самооцінка за останні дві години неабияк постраждала. Якби йшлося про те, щоб не впадати у вічі, з цим би я ще сяк-так упоралася. Забилася б у якийсь куток і скромно обмахувалася б віялом. Або краще не обмахувалася б, а то це могло б означати казна-що. Просто стояла б і посміхалася, не шкірячись. Звичайно, при цьому ніхто не мав би мені заважати, розпитуючи про маркіза Стаффорда або запрошуючи танцювати.　

Шарлотта почала щось тихенько награвати на роялі. Це була ніжна мелодія в музичному стилі, під який ми щойно танцювали. Ґідеон підійшов і став поруч, вона підняла до нього обличчя і сказала щось, чого я не почула через голосне зітхання Товстогубого.　

— Ми спробували навчити її основних кроків менуету, як поводитися, але, боюся, нам доведеться застосувати інші методи!　

Я не могла не захоплюватися здібностями Шарлотти, яка одночасно розмовляла, дивилася Ґідеону в очі, демонструвала ямочки на щоках і при цьому грала на роялі.　

Товстогубий нарікав і далі.　

— …може, картинки або крейдяні знаки на підлозі допоможуть, нам для цього слід…

— Завтра ви зможете продовжити заняття, — перебив його містер Джордж. — А зараз Ґвендолін треба елапсувати. Ти йдеш, Ґвен?

Я розважливо кивнула і схопила сумку й пальто. Нарешті визволення! Злість тут же поступилася місцем очікуванню. Якщо все піде добре, на сьогоднішньому елапсуванні відбудеться нова зустріч з дідусем і я знайду в схованці ключ і пароль.

— Давай я понесу, — містер Джордж забрав у мене сумку й підбадьорливо посміхнувся. — Усього чотири години, і ти зможеш піти додому. Вигляд у тебе сьогодні менш утомлений, ніж учора. Давай виберемо якийсь симпатичний, спокійний рік — як щодо 1953-го? Ґідеон каже, що в Аль-Нуні — приміщенні, де зберігається хронограф, — у цей час дуже затишно. Там навіть є канапа.

— 1953 — чудовий вибір, — сказала я і спробувала не виказати захват. За п’ять років після останньої зустрічі з Лукасом! Можна було припустити, що за цей час він дещо зумів дізнатися.

— Стривай, Шарлотто! Місіс Дженкінс викликала машину для тебе, на сьогодні ти можеш бути вільна.

Шарлотта покинула грати.

— Гаразд, містере Джордж, — сказала вона чемно, потім схилила голову на плече і посміхнулася Ґідеону: — Ти на сьогодні теж вільний?

Що? Вона що, збирається запитати, чи не хоче він піти з нею в кіно? Я затамувала подих.

Але Ґідеон похитав головою.

— Ні. Я супроводитиму Ґвен.

І Шарлотта, і я були спантеличені однаковою мірою.

— Ні, не супроводитимеш, — сказав містер Джордж. — Ти вже виконав свою норму на сьогодні.

— Та й виглядаєш ти, як з хреста знятий, — мовила Шарлотта, — що й зовсім не дивно. Ти б краще поспав.

Цього разу, як виняток, я була з нею згодна. Якщо Ґідеон мене супроводитиме, я не зможу ні взяти ключ зі схованки, ні зустрітися з дідусем.

— Без мене Ґвендолін змарнує в підвалі цілих чотири години, — сказав Ґідеон. — А якщо я піду з нею, ми б могли за цей час щось вивчити, — ледь помітно усміхаючись, він додав: — Наприклад, як відрізнити праворуч від ліворуч. Можна, напевно, опанувати менует.

Що?! Який жах — тільки не новий урок танців!

— Даремна праця, — кинув Товстогубий.

— Мені треба виконувати домашні завдання, — сказала я підкреслено неприязно. — Завтра я маю здати твір за Шекспіром.

— Я зможу тобі в цьому допомогти, — сказав Ґідеон, дивлячись на мене.

Я не змогла розшифрувати його погляду: той, хто його не знав, міг подумати, що він — невинний, але ж я була в курсі справи.

Шарлотта хоч і посміхалася далі, проте ямочки на щоках зникли.

Містер Джордж знизав плечима.

— Я не заперечую. Ґвендолін не сидітиме на самоті й не боятиметься.

— Взагалі-то я люблю бути сама, — сказала я, втративши вже надію. — Надто ж, якщо я цілий день провела між людей, як сьогодні.

Не між людей, а між ідіотів.

— Так? — глузливо запитала Шарлотта. — Але ж ти ніколи не буваєш по-справжньому сама, навколо тебе постійно крутяться твої невидимі друзі, чи не так?

— Саме так, — буркнула я. — Ґідеоне, ти тільки заважатимеш.

«Іди краще в кіно з Шарлоттою. Або створіть Книжковий клуб — мені по цимбалах», — думала я. Але чи це я мала на увазі? З одного боку, я вкрай нетерпляче чекала, поки зможу перебалакати з дідусем і запитати, що він дізнався про зеленого вершника. З іншого боку, в моїй голові злинали неясні спогади про «О-о-о-о!» і «М-м-м!» і «Ще!» з учорашнього дня.

Дідько! Я мушу себе опанувати й терміново згадати про все бридке, що я виявила в Ґідеоні.

Але він не дав мені часу. Ґідеон уже відчинив двері, пропускаючи мене й містера Джорджа.

— Ходімо, Ґвен! Вперед, у 1953 рік!

Я була майже впевнена, що Шарлотта попропалювала б мені поглядом дірки в спині, якби вона це вміла.

Дорогою вниз, в алхімічну лабораторію, містер Джордж зав’язав мені очі (вибачившись при цьому) і взяв, зітхнувши, мене під руку. Ґідеону довелося нести мою сумку.

— Я знаю, що містер Джордано — людина непроста, — зауважив містер Джордж, коли кручені сходи лишилися позаду. — Але, може, ти таки спробувала б із ним якось порозумітися?

Я голосно пирхнула.

— Він міг би теж спробувати зі мною порозумітися. Майстер рейкі, дизайнер ювелірних виробів, модельєр… що він робить серед Вартових? Я думала, що Вартовими бувають тільки першокласні вчені й політики.

— Містер Джордано справді як біла ворона поміж Вартових, — зізнався містер Джордж. — Але в нього світла голова. Нарівні з екзотичними… е-е-е… професіями, що, між іншим, зробили його мільйонером, він — визнаний історик і…

— …і коли він п’ять років тому, користуючись невідомими джерелами, опублікував статтю про лондонську таємну організацію, пов’язану з масонами й легендарним графом Сен-Жерменом, Вартові вирішили, що мають познайомитися з ним ближче, — додав Ґідеон, ідучи попереду. Його голос відбивався від кам’яних стін.

Містер Джордж кахикнув.

— Е-е-е… і це теж. Обережно, сходинка!

— Розумію, — відповіла я. — Виходить, що Джордано взяли в Коло Вартових, щоб він не розпатякав про них людям. А що це за невідомі джерела?

— Кожен член організації дає їй щось, що робить її сильнішою, сказав містер Джордж, ігноруючи моє запитання. — А здібності містера Джордано вельми різноманітні.

— Ще б пак, — сказала я. — Кому ще з чоловіків до снаги самотужки приклеїти стразики собі на нігті?

Я почула, як містер Джордж закашлявся, ніби чимось удавився. Якусь хвилю ми мовчки йшли поруч.

Кроків Ґідеона не було чутно, я припустила, що він пішов уперед (через пов’язку на очах я рухалася не швидше за равлика). Нарешті я зібралася з духом і запитала:

А що саме я повинна робити під час суаре і балу, містере Джордж?

— О, ніхто досі тобі не розповів? Ґідеон був учора ввечері — або, радше, це була вже ніч — у графа, щоб розповісти про останні… е-е-е… ваші пригоди. Він повернувся назад із листом, у якому граф висловив недвозначне бажання, щоб ти й Ґідеон супроводжували його на суаре в леді Бромптон, а також за кілька днів — на балу. Крім того, на порядку денному ще один візит у Темпл у другій половині дня. Метою всього цього є дати графу можливість познайомитися з тобою ближче.

Я згадала про свою першу зустріч з графом і здригнулася.

— Я розумію, що він хоче краще зі мною спізнатися. Але чому він хоче, щоб я перебувала серед чужих людей? Це що — якесь випробування?

— Це зайвий раз доводить, як безглуздо щось від тебе приховувати. Щиро кажучи, я дуже зрадів цьому листу. Він

демонструє, що граф довіряє тобі значно більше, ніж дехто з Вартових, які вважають тебе статисткою в цій грі.

— І зрадницею, — додала я, думаючи про доктора Вайта.

— Або зрадницею, — мимоволі вкинув містер Джордж. — Думки розділилися. Ну, ми вже прийшли, дівчинко моя. Можеш скинути пов’язку.

Ґідеон уже чекав на нас. Я востаннє спробувала його здихатися, заявивши, що мені треба вивчити напам’ять сонет Шекспіра, а це я могла робити тільки вголос, але він лише знизав плечима і сказав, що в нього з собою айпод і він мене не почує.

Містер Джордж видобув хронограф із сейфа і суворо застеріг, щоб ми нічогісінько не залишили в минулому.

— Ні папірчика, чуєш, Ґвен? Забереш назад усе, що в тебе є в сумці. І саму сумку, звичайно, теж. Зрозуміло?

Я кивнула, забрала сумку в Ґідеона і притиснула до себе. Потім простягла палець містеру Джорджу. Цього разу мізинець — вказівець був геть поштриканий.

— А якщо хтось зайде в підвал, коли ми там будемо?

— Цього не трапиться, — заспокоїв мене Ґідеон. — Там якраз буде глупа ніч.

— То й що? Хто-небудь може влаштувати інспіративну зустріч у підвалі.

— Конспіративну, — виправив Ґідеон. — Ну і що?

— Як це «ну і що»?

— Не бери в голову, — сказав містер Джордж і застромив мій палець крізь відкритий отвір у глиб хронографа.

Я закусила губу, відчувши в животі вже знайоме відчуття «американських гірок», і тоді в палець уп’ялася голка. Кімнату залило рубінове світло, а я пірнула у цілковиту темряву.

— Агов? — запитала я тихо, але ніхто не відповів.

За секунду поруч зі мною опинився Ґідеон і відразу ж увімкнув ліхтарик.

— Бачиш, не так уже тут і незатишно, — сказав він, ідучи до дверей і клацаючи вимикачем.

На стелі досі висіла гола лампочка, натомість інша частина кімнати з моменту мого останнього візиту явно змінилася на краще. Я відразу глянула на стіну, де Лукас збирався зробити криївку. Там і далі стояли стільці, але набагато акуратніше, ніж минулого разу. Сміття не було, порівняно з минулим разом підвал мав чистіший вигляд і насамперед порожніший. Окрім стільців біля стіни, тут стояли лише стіл і канапа з потертою замшевою оббивкою зеленого кольору.

— Так, справді, набагато затишніше, ніж минулого разу. Я весь час боялася, що з кутка вискочить щур і вкусить мене.

Ґідеон натиснув на ручку дверей і посмикав за неї. Вочевидь, замкнено.

— Одного разу двері були відчинені, — сказав він з усмішкою. — Вечір тоді вийшов на славу. Звідси тягнеться потайний хід до Палацу правосуддя. Він іде ще далі — глибоко в катакомби з мощами… А неподалік звідси (саме цього року — 1953-го) розташований винний льох.

— Був би в нас ключ, — я знову скосила очі до стіни. Десь там за якоюсь цеглиною лежав ключ. Я зітхнула. Страшенно шкода, що зараз він мені ні до чого. А проте приємно було знати щось, про що Ґідеон цього разу не мав поняття. — Ти пив вино?

— Що ти маєш на увазі? — Ґідеон узяв один зі стільців і поставив біля столу. — Прошу, для тебе. Роби домашні завдання собі на втіху.

— Дякую, — я сіла, вийняла все необхідне із сумки і вдала, що з головою поринула в читання книги.

Тим часом Ґідеон вивернувся на канапі, дістав із кишені айпод і встромив у вуха навушники. За дві хвилини я наважилася глянути в його бік і побачила, що він заплющив очі. Він що, заснув? Взагалі-то, не дивно, якщо згадати, що цілу ніч його десь носило.

На якийсь час я занурилася в споглядання рівного довгого носа, блідої шкіри, м’яких губ і густих вигнутих вій. У такому розслабленому стані він виглядав набагато молодше, і раптом я зуміла добре уявити собі, яким він був у дитинстві. У кожному разі — вельми гарненьким. Груди його рівно здіймались, і я на мить вирішила, що могла б ризикнути — ні, це було занадто небезпечно. Не можна взагалі дивитися в бік стіни, якщо я хочу зберегти мою і Лукасову таємницю.

Оскільки робити мені більше було нічого, а спостерігати за сонним Одеоном чотири години було нерозумно (хоча в цьому було щось привабливе), я заходилася робити домашнє завдання: спочатку корисні копалини Кавказу, потім неправильні французькі дієслова. У творі про творчість і життя Шекспі- ра бракувало тільки висновку, тож я сміливо закінчила його фразою: «Останні п’ять років свого життя Шекспір провів у Стратфорді-на-Ейвоні, де й помер 1616 року». Все, готово. Мені залишилося тільки вивчити напам’ять сонет. А оскільки всі вони мали однакову довжину, то я взяла один навмання.

— забулькотіла я мов той індик.

— Ти мене маєш на увазі? — запитав Ґідеон, піднявся і вийняв навушники з вух.

Як на лихо, я мимоволі почервоніла.

— Це Шекспір, — зауважила я.

Ґідеон посміхнувся.

Ну, або якось так…

— Не «якось так», а точно так, — відрубала я і закрила книгу.

— Але ти ще не вивчила його, — мовив Ґідеон.

— Усе одно до завтра забуду. Найкраще буде, якщо я вивчу його завтра вранці перед школою, тоді в мене буде хороший шанс не забути його до уроку англійської мови у містера Вітмена.

— Тим краще! Тоді ми можемо повправлятися в менуеті, — Ґідеон звівся на ноги. — Місця тут досить.

— О ні! Будь ласка, не треба!

Але Ґідеон уже уклонився мені.

— Можу я просити вас про танець, міс Шеферд?

— Немає нічого, що б я охочіше зробила, мій пане, — запевнила я його й обмахнулась, як віялом, томиком Шекспіра. — Але я, на превеликий жаль, звихнула ногу. Запитайте в моєї кузини. Он вона, в зеленій сукні, — я показала на канапу. — Вона залюбки вам продемонструє, як чудово вона танцює.

— Але я хочу танцювати з вами — як танцює ваша кузина, я давно знаю.

— Я маю на увазі кузину Канапу, а не кузину Шарлотту, — сказала я. — Запевняю вас… е-е-е… з Канапою ви отримаєте більшу втіху, ніж із Шарлоттою. Можливо, Канапа не така елегантна, зате вона м’якша, в ній більше шарму і в неї значно краща вдача.

Ґідеон розсміявся.

— Як я вже сказав, мене цікавите тільки ви. Прошу вас, зробіть мені честь.

— Але такий джентльмен, як ви, має зважати на мою хвору ногу!

— Шкодую, але ні, — Ґідеон вийняв із кишені айпод. — Трохи терпіння, оркестр зараз почне.

Він встромив мені у вуха навушники й потягнув, щоб поставити на ноги.

— О, клас, «Linkin Park»[36], — сказала я, в той час як моє серце забилося частіше, адже поряд опинився Гідеон.

— Що? Пардон. Одну хвилинку, — його пальці ковзали по дисплею. — Ось. Моцарт. Це більше підходить, — він простягнув мені айпод. — Ні, поклади його в кишеню, руки в тебе мають бути вільні.

— Але ти ж не чуєш музики, — сказала я, тоді як у моїх вухах співали скрипки.

— Чую я досить, не треба кричати. Окей, уявімо, що ми танцюємо варіант для восьми танцюристів. Ліворуч од мене стоїть пан, праворуч — двоє, всі в одному ряду. З твого боку те саме, але стоять дами. Реверанс, прошу!

Я присіла і нерішуче вклала долоню в його руку.

— Щойно ти назвеш мене «дурним дівчиськом», я зараз же кину!

— Ніколи в житті, — сказав Ґідеон і повів мене прямо, повз канапу. — У танці найголовніше — вишукане спілкування. Можу я поцікавитися, на чому ґрунтується ваша нелюбов до танців? Більшість молодих жінок люблять танцювати.

— Тихіше, мені потрібно концентруватися. — Досі все йшло добре. Я сама здивувалася. Tour de mainвиходив як по маслу: поворот ліворуч, поворот праворуч. — Ми могли б повторити ще раз?

— Підборіддя вгору. Так правильно. І дивись на мене. Очі весь час на мене, хай який красень при цьому мій сусід.

Я посміхнулася. Що це було? Він напрошується на комплімент? Оце вже ні, я таку втіху йому не зроблю. Хоча, треба визнати, танцював Ґідеон чудово. З ним було все інакше, ніж із Товстогубим — усе виходило само собою. Мало-помалу менует навіть почав мені подобатися.

Ґідеон теж це помітив.

— Тільки подумати, у тебе виходить. Права рука, праве плече, ліва рука, ліве плече — дуже добре!

Він мав слушність. У мене виходило! Взагалі-то, танцювати менует було, як дурному з гори бігти. Я переможно зробила коло з одним із невидимих партнерів і знову вклала пальці в долоню Ґідеона.

— Ха! А казали, що в мене грація, наче у вітряка! — сказала я.

— Геть нахабне порівняння, — підтвердив Ґідеон. — Ти будь-якого вітряка переважиш!

Я хихикнула. А потім здригнулася.

— Тю! А зараз знову «Linkin Park».

— Пусте.

Поки в мене в вухах лунали «21 Guns»[37],Ґідеон незворушно пройшов зі мною останню фігуру і в кінці вклонився. Я майже шкодувала, що танець скінчився.

Я присіла в глибокому реверансі та вийняла навушники з вух.

— Тримай. Дуже мило було з твого боку навчити мене танцювати.

— Це егоїзм та й годі, — зауважив Ґідеон. — Зрештою, я набрався б через тебе сорому, ти вже забула?

— Ні.

Мій гарний настрій миттю зник. Я відвела погляд і знову прикипіла очима до стіни зі стільцями, не встигнувши себе зупинити.

— Гей, це ще не все! — мовив Ґідеон. — Досить непогано, але не бездоганно. А чого це ти надулася, як півтора нещастя?

— Як ти гадаєш, чому граф Сен-Жермен хоче, щоб я конче з’явилася на суаре й на балу? Він би міг побачити мене тут, у Темплі, де не було б ризику, що я перед усіма осоромлюся. Ніхто не дивуватиметься і не розгледить у мені нащадка.

Якусь хвилю Ґідеон мовчки дивився на мене, перш ніж відповісти.

— Граф не любить розповідати про свої задуми, але за кожною його ідеєю стоїть геніальний план. У нього є конкретні підозри щодо тих чоловіків, які наскочили на нас у Гайд-парку, і, як на мене, він хоче виманити ватажка, відрекомендувавши нас товариству.

— О, — сказала я. — Ти маєш на увазі, що чоловіки зі шпагами знову нас…

— Доки ми будемо поміж людей, ні, — відказав Ґідеон. Він сів на спинку канапи і схрестив на грудях руки. — І все-таки я вважаю цей захід небезпечним. Особливо для тебе.

Я сперлася на край стола.

— Хіба ти не підозрював Люсі й Пола через події в Гайд-парку?

— Так і ні, — відповів Ґідеон. — Такий пан, як граф Сен-Жермен, нажив собі чимало ворогів за життя. У хроніках є кілька повідомлень про замахи на нього. Припускаю, що Люсі й Пол об’єдналися з одним або кількома ворогами, щоб досягти своєї мети.

— Граф теж так думає?

Ґідеон знизав плечима.

— Сподіваюся.

Я трохи подумала.

— Я не заперечую, якщо ти знову порушиш правила і візьмеш із собою пістолет Джеймса Бонда[38], — запропонувала я. — Проти нього ці типи зі шпагами нічого не вдіють. До речі, звідки він у тебе? Я б теж почувалася краще, якби мала пістолет.

— Зброя, якою ти не вмієш орудувати, швидше за все буде скерована на тебе ж саму, — сказав Ґідеон.

Я подумала про японський ніж для овочів. Неприємно було уявляти, що його можуть застосувати проти мене.

— А Шарлотта добре фехтує? Вміє орудувати пістолетом?

Він знову стенув плечима.

— Вона займається фехтуванням із дванадцяти років, звичайно, фехтує вона добре.

Звичайно. Шарлотта вміє все робити добре. Не вміє хіба що бути приємною у спілкуванні.

— Вона б сподобалася графу, — сказала я. — Я, вочевидь, йому не до вподоби.

Ґідеон засміявся.

— Поки ти ще можеш змінити його враження. Він хоче ближче з тобою познайомитися не в останню чергу для того, щоб перевірити, чи передбачення таки правдиві щодо тебе.

— Щодо магії Крука? — як завжди, коли мова заходила на цю тему, мені стало якось ніяково. — А пророцтво не говорить, що під цим мається на увазі?

Ґідеон мав сумніви, але потім тихо сказав:

Він відкашлявся.

— У тебе сироти повискакували.

— Звучить вельми моторошно. Особливо про пісню мерців, — я потерла очі. — А далі є?

— Ні. Це практично все. Ти повинна визнати, що тобі це не надто пасує. Чи ні?

Так, я думала, що він має рацію.

— А про тебе є щось у пророцтві?

— Звісно, — кинув Ґідеон. — Про всіх мандрівників у часі. Я — Лев із гривою з діамантів, побачивши якого Сонце… — на якусь мить мені здалося, що йому ніяково, але, криво посміхаючись, він миттю продовжив: — Бла-бла-бла. О, а твоя прапрапрабабуся, уперта леді Тілні, вона — Лисиця; їй пасує, правда ж? Нефритова лисиця, що ховається під липою.

— З цього передбачення взагалі можна щось зрозуміти?

— Цілком, символів там хоч відбавляй. Це питання інтерпретації, — він глянув на свій годинник. — У нас є ще трохи часу. Я пропоную продовжити заняття танцями.

— А на суаре теж танцюють?

— Взагалі-то ні, — сказав Ґідеон. — Там здебільшого їдять, п’ють, пліткують і… е-е-е… музичать. Тебе напевно теж попросять що-небудь зіграти або розповісти.

— От же ж, — скривилась я. — Треба було мені вчитися грати на фортепіано, а не ходити з Леслі на курс хіп-хопу. Але співаю я нівроку. Торік на вечірці у Синтії заломила всіх, здобувши перше місце в караоке. Я співала власну інтерпретацію «Somewhere over the rainbow»[39]. І це при тому, що, як на зло, була вбрана «автобусною зупинкою».　

— A-а, так. Якщо тебе хтось запитає, скажеш, що ти завжди хрипнеш, коли треба співати перед людьми.　

— Це я можу сказати? А про те, що я звихнула ногу, — ні?　

— Тримай навушники. Все те саме ще раз.　

Він уклонився мені.　

— А що мені треба робити, якщо мене запросить хтось інший? — Я присіла… е-е-е… зробила реверанс.　

— Усе точно так само, — відповів Ґідеон і взяв мою руку. — Але у XVIII столітті з цього погляду було чимало формальностей. Незнайому дівчину не слід було запрошувати до танцю, якщо вас попередньо з нею офіційно не познайомили.　

— Хіба що вона робить якісь непристойні рухи віялом, — поступово менуетні кроки виходили цілком природно. — Щоразу, коли я буквально на сантиметр нахиляла віяло, у Джордано починався нервовий напад, а Шарлотта мотала головою, як фігурка, яку ставлять ззаду в машинах.　

— Вона хоче тільки допомогти тобі, — сказав Ґідеон.　

— Авжеж, справді. А Земля — пласка, — пирхнула я, хоча цього абсолютно точно не можна робити в менуеті.　

— Можна подумати, що ви одна одну не надто любите.　

Ми зробили поворот — кожен зі своїм невидимим партнером.　

Отакої? Можна подумати?　

— Мені здається, що крім тітки Ґленди, леді Арієти та наших учителів немає нікого, кому б Шарлотта подобалася.　

— Я так не думаю, — мовив Ґідеон.　

— О, звичайно, я забула Джордано і тебе. — Упс, зараз я пустила очі під лоба, що у XVIII столітті напевно заборонено.　

— А що, коли ти трохи ревнуєш до Шарлотти?　

Я засміялася.　

— Повір мені, якби ти її знав так само добре, як я, ти б ніколи не поставив таке дурне питання.　

— Взагалі-то, я її досить добре знаю, — тихо мовив Ґідеон і знову взяв мою руку.　

«Так, але тільки з її найкращого боку», —

хотіла відповісти я, але тут до мене дійшов сенс сказаного і я тієї ж миті сповнилася страшенних ревнощів.　

— Наскільки добре ви знаєте одне одного… зокрема?　

Я забрала руку в Ґідеона і простягнула її незримому партнерові.　

— Ну, я б сказав, настільки, наскільки можливо знати людину, з якою проводиш багато часу, — він підступно посміхнувся. — І в нас не було іншого часу для інших… е-е-е… дружб.　

— Розумію. Потрібно задовольнятися тим, що є, — я не могла терпіти більше ні секунди. — І що? Як Шарлотта цілується?　

Ґідеон схопив мене за руку, що теліпалася щонайменше сантиметрів на двадцять вище, аніж було потрібно.

— Я визнаю, що ви рухаєтеся вперед семимильними кроками у спілкуванні, а проте… про такі речі справжній джентльмен не говорить.

— Так, ця відмовка годилася б, якби ти був джентльменом.

— Якщо коли-небудь я дав вам привід вважати мою поведінку не гідною джентльмена, прошу…

— Ох, стули писок! Хоч би що було між тобою і Шарлоттою — мене це не обходить. І це нахабство з твого боку — оці зажиманси зі мною.

— Зажиманси? Що за негарне слово. Я був би вам дуже вдячний, якби ви звірилися мені з причинами свого невдоволення і при цьому не забували про лікті. У цій фігурі їх потрібно тримати внизу.

— Не смішно, — прошипіла я. — Я б не дозволила тобі себе поцілувати, якби знала, що ти й Шарлотта…

Тут знову скінчився Моцарт і загримів «Linkin Park». Ну і добре, він краще вписувався в мій настрій.

— Я і Шарлотта — що?

— Більше, ніж друзі.

— Хто це сказав?

— Ти!

— Дідька лисого!

— Ага. Тобто ви ще ніколи… ну, скажімо… не цілувались?

Я забула про присідання й натомість метала блискавки з очей.

— Цього я теж не говорив. — Він уклонився і витягнув айпод із моєї кишені. — Те саме ще раз. З руками треба щось робити. А поза цим — чудово.

— Зате твоє спілкування ще не таке як слід, — зауважила я. — Є щось між тобою і Шарлоттою?

— А я думав, що тобі байдуже, що відбувається між мною і Шарлоттою.

Я досі метала блискавки.

— їй-бо, справді.

— То й гаразд.

Ґідеон простягнув мені айпод. У навушниках лунала «Алілуя» у виконанні Bon Jovi.

— Ти помилився, — сказала я.

— О ні, — посміхнувся Ґідеон. — Я подумав, що тобі потрібно що-небудь інше, щоб ти заспокоїлася.

— Ти, ти…

— Ну?

— Стерво та й годі!

Він підійшов ще на крок ближче, так що між нами залишився десь сантиметр.

— Ось бачиш, у цьому й полягає різниця між тобою і Шарлоттою. Вона б ніколи цього не сказала.

Раптом мені сперло дух.

— Може, того, що ти їй не давав приводу?

— Ні, не в цьому річ. Думаю, у неї кращі манери.

— Ага, і нерви міцніші, — сказала я. Чомусь я не могла відірвати погляду від губ Ґідеона. — На випадок, якщо ти знову захочеш спробувати, коли ми сидітимемо в сповідальні або ще десь-інде: вдруге я не дозволю собі розгубитися.

— Ти маєш на увазі, що не дозволиш мені ще раз тебе поцілувати?

— Атож, — прошепотіла я, неспроможна навіть поворухнутися.

— Шкода, — сказав Ґідеон, наблизивши свої губи до моїх так близько, що я відчула його подих.

Я розуміла, що тримаюся не так, аби можна було вірити в те, що я так і думаю. Я так і не думала. Узагалі мені було великим подвигом не кинутися Ґідеону на шию. Але мить, коли можна було просто повернутися й відійти, давно минула.

Очевидно, Ґідеон теж так вирішив. Його рука почала гладити моє волосся, і я нарешті відчула м’який дотик його губ.

«There’s a blaze of light in every word»[40], — співав у моїх вухах Bon Jovi. Я завжди любила цю кляту пісню, я могла її слухати п’ятнадцять разів поспіль, а тепер вона навічно буде пов’язана зі спогадами про Ґідеона.　

Алілуя!