Сапфірова книга

РОЗДІЛ 1

— Перепрошую, панове! Ви ж у церкві! Тут не цілуються!

Я злякано розплющила очі й відскочила, очікуючи, що побачу, як до нас квапиться старосвітський священик у розмаюваній сутані та з обуреним виразом обличчя, ладний напуститися на нас із повчальною проповіддю. Але не священик завадив нашому поцілунку. Це взагалі була не людина. Це була невелика горгулья, що сиділа на церковній лаві поруч зі сповідальнею і дивилася на мене так само спантеличено, як і я на неї.

Хоча спантеличити мене було важко. Мій стан не можна було назвати тільки «спантеличенням». Правду кажучи, в мене було щось на кшталт збою розумового процесу.

Усе почалося з того поцілунку. Ґідеон де Віллерз поцілував мене — Ґвендолін Шеферд.

Звичайно, варто було себе запитати, звідки в нього раптом узялася ця ідея: у сповідальні якоїсь церкви десь у Белґравії 1912 року, одразу після того, як нам насилу вдалося втекти, подолавши численні перешкоди, з яких моя довга, вузька сукня зі смішним матроським комірцем була не найскладнішою. Мені варто було б проаналізувати й порівняти цей поцілунок з іншими, що їх досі залишали на моїх вустах інші хлопці, і з’ясувати, в чому була причина того, що Ґідеон цілувався значно краще.

Мені треба було б подумати і про те, що між нами була перегородка з невеликим віконцем, через яке Ґідеон якось просунув голову й руки, що це були не ідеальні умови для першого поцілунку, не кажучи вже про те, що ще більші клопоти в житті були мені потрібні як діра в мості, після того як я всього лише три дні тому дізналася, що успадкувала ген мандрівника в часі.

Насправді ж я ні про що не думала, ну хіба тільки: «О-о-о!», і «М-м-м-м-м!», і «Ще!»

Тому я і не помітила одразу, як стягує мене в животі, і тільки зараз, коли ця маленька горгулья, схрестивши руки на грудях, зиркала на мене з церковної лавки, коли мій погляд упав на коричневу завісу сповідальні, яка буквально щойно була зеленою, я зрозуміла, що ми перескочили в сучасність.

— От лиха година! — Ґідеон повернувся на свою половину сповідальні й почухав потилицю.

Лиха година? Я впала додолу з сьомого неба й забула про

горгулью.

— Ну, не так уже й погано було, — сказала я, прагнучи зберегти невимушений тон. На жаль, я ніяк не могла віддихатися, що, без сумніву, псувало загальне враження. Я не могла змусити себе дивитися Ґідеону в очі, натомість я дивилася на коричневу поліестерову завісу сповідальні.

Господи! Я стрибнула в часі майже на сто років, навіть не помітивши цього — отак цей поцілунок мене повністю… цілком… заскочив зненацька. Я маю на увазі, що хвилину тому цей тип критикував мене з будь-якого приводу, ще за мить нам доводилося втікати від переслідувачів і я мусила ховатися від чоловіків із пістолетами, і раптом — ні сіло ні впало — він заявляє, що я — це щось незвичайне, і цілує мене. Ще й як цілує! Я миттю приревнувала його до всіх дівчат, у яких він

цього навчився.

— Не видно ані душі, — Ґідеон виглянув із кабінки й вийшов зі сповідальні. — Добре. Ми поїдемо в Темпл автобусом. Ходімо, вони напевно вже чекають нас.

Я розгублено дивилася на нього через завісу. Це що означає, що ми просто так переходимо до поточних справ? Після поцілунку (краще, звичайно, до нього, але зараз було вже пізно про це міркувати) слід обговорити кілька важливих моментів, чи як? Може, цей поцілунок являв собою щось на кшталт освідчення в коханні? А може, ми з Ґідеоном навіть стали тепер парою? Чи це ми просто поцілувалися, бо більше нічого було робити?

— Не поїду я автобусом у цій сукні, — відрубала я, намагаючись при цьому встати так, щоб зберегти гідність. Я б радше відкусила собі язика, перш ніж поставити одне із запитань, що крутилися у мене в голові. На мені була біла сукня з небесно-блакитними сатиновими стрічками навколо талії і на комірі, що, ймовірно, була останнім писком моди 1912 року, та аж ніяк не пасувала до громадського транспорту в двадцять першому столітті. — Ми візьмемо таксі.

Ґідеон розвернувся до мене обличчям, але не заперечував. У своєму сурдуті й штанах зі стрілками він ніяк не скидався на пасажира автобуса. При цьому вигляд мав нівроку, тим паче що волосся у нього вже не було зачесане за вуха, як дві години тому, а спадало на чоло розкошланими пасмами.

Я вийшла з кабінки й зіщулилася. Усередині було холодно, хоч вовків ганяй. А може, вся причина була в тому, що в останні три дні я майже не спала? Або в тому, що оце зараз сталося?

Мабуть, моє тіло за останній час викинуло адреналіну більше, ніж за всі попередні шістнадцять років. Так багато всього сталося, і в мене було так мало часу про все це подумати, що здавалося, моя голова зараз лусне від надлишку інформації та почуттів. Якби я була героїнею коміксу, біля мене була б хмарка з величезним знаком питання. І, можливо, кілька черепів.

Я підштовхнула сама себе. Якщо Ґідеон хоче повернутися до поточних справ — будь ласка, я теж це можу.

— Гаразд, ходімо, — різко сказала я. — Мені холодно.

Я хотіла пройти повз нього, але він затримав мене за руку.

— Послухай, з приводу щойно… — він замовк, очевидно, сподіваючись, що я його переб’ю.

Чого я, звичайно, не зробила. Я б залюбки дізналася, що він збирається мені сказати. Крім того, мені важко було дихати, так близько стоячи біля нього.

— Цей поцілунок… Я не…

Знову половина речення. Але подумки я зараз же його закінчила.

Я не це мав на увазі.

О, все ясно, але тоді й не треба було робити, чи не так? Це все одно, що підпалити завісу, а потім дивуватися, що згорів весь будинок. (Гаразд-гаразд, дурне порівняння.) Мені не хотілося полегшувати йому завдання, і я дивилася холодно й вичікувально. Себто я намагалася дивитися на нього холодно й вичікувально, а насправді на моєму обличчі напевно був вираз Я-маленький-Бембі-не-стріляйте-будь-ласка, і я нічого не могла з цим удіяти. Ще бракувало того, щоб у мене затремтіла нижня губа.

Я не це мав на увазі. Ну ж бо, кажи!

Але Ґідеон промовчав. Він висмикнув шпильку з мого розпатланого волосся (моя складна зачіска з укладених на вухах жмутиків, напевно, наводила на думку, що в ній намагалася влаштувати гніздо пташина пара), взяв кучерик і накрутив його собі на палець. Іншою рукою він почав гладити моє лице, а потім нахилився й поцілував мене ще раз, цього разу вкрай обережно. Я заплющила очі — і тут же сталося те саме: мій розум перейшов у режим паузи. (Нічого не залишилося, крім «О-о-о!», «М-м-м-м-м!» та «Ще!».)

Але тривало це щонайбільше секунд із десять. Чийсь голос нервово вимовив поруч із нами: «О, знову починається?!»

Злякавшись, я легенько відштовхнула Ґідеона і втупилася просто в писок горгульї, що звисала сторч головою з хорів, під якими ми стояли. Точніше, це був привид горгульї.

Ґідеон відпустив мене, і його обличчя набуло нейтрального виразу. О Господи! Що він тепер про мене подумав? У його зелених очах нічого не відбивалося, хіба що легкий подив.

— Мені… мені здалося, я щось почула, — пробурмотіла я.

— Окей, — мовив він з протягом, зберігаючи доброзичливий тон.

— Ти мене почула, — сказала горгулья. — Ти мене почула!

Створіння було завбільшки з кішку, мордочка його теж нагадувала котячу, проте між великими загостреними рисячими вухами на його голові стирчало двійко круглястих ріжок, окрім того, на спині в нього росли крильця, а ззаду був довгий лускатий, як у ящірки, хвіст, що закінчувався трикутником. І цим хвостом створіння било, як ошпарене.

— Ти можеш мене ще й побачити!

Я була німа як риба.

— Мабуть, нам краще вирушити в дорогу, — сказав Ґідеон.

— Ти мене бачиш і чуєш! — захоплено вигукнула горгулья. Вона вже зістрибнула з хорів і тепер стрибала по лаві вгору-вниз. В істоти був голос застудженої охриплої дитини. — Я це помічаю!

Тільки б не помилитись, інакше я її ніколи не спекаюсь. Я підкреслено байдуже ковзнула поглядом по лавах, коли йшла до виходу. Ґідеон відчинив двері.

— Дякую, дуже мило! — сказала горгулья і вискочила на вулицю.

Вийшовши і собі, я примружилась і подивилася на небо. Було хмарно, сонцем і не пахнуло, але, як на мене, тільки-но почало вечоріти.

— Почекай! — крикнула мені істота і смикнула за поділ сукні. — Нам кров з носа треба поговорити! Гей, ти наступаєш мені на ноги… Не вдавай, що ти мене не бачиш. Я знаю, що це не так.

З її рота вилилося трохи води, і на моїх черевичках із ґудзиками з’явилася калюжка.

— Ой, вибач. Зі мною це трапляється тільки тоді, коли я хвилююся.

Я подивилася на причілок церкви. Імовірно, це був вікторіанський стиль, зі строкатими вітражами і двома гарненькими кучерявими вежами. Проста цегла чергувалася з кремово-білим тиньком, і разом вони утворювали симпатичний смугастий візерунок. Але хоч як високо я задирала голову, ніде не було видно жодної постаті чи горгульї. Дивно, що привид тинявся саме тут.

— Я ту-у-ут! — крикнув привид горгульї та заліз на стіну просто переді мною. Він рухався, як ящірка, всі примари так уміють. Якусь хвильку я дивилася на цеглу поруч з його головою, потім відвернулася.

Істота вже не була впевнена, що я її бачу.

— Ну, будь ласка! — сказала горгулья. — Було б так чудово — побалакати з ким-небудь іншим, окрім примари сера Артура Конан-Дойля.

Він аж ніяк не дурний, цей привид. Але я не піддалася на спокусу. Мені було його трохи шкода, але я знала, що ці створіннячка часом липнуть, як шевська смола до чобота, крім того, він завадив нашому поцілунку і через нього Ґідеон, напевно, вважає мене примхливою коровою.

— Будь ласка, будь ласка, будь ла-а-а-аска! — благала істота.

Але я і далі щосили її ігнорувала. У мене і без неї клопотів було по зав’язку.

Ґідеон підійшов до дороги і махнув рукою, зупиняючи таксі. Звісно, миттю під’їхало порожнє. Декому в таких справах завжди щастить. Або ж у них такий поважний вигляд. Візьмімо, наприклад, мою бабусю, леді Арісту. Досить їй зупинитися край хідника і строго подивитися, як водії таксі зараз же гальмують.

— Ти йдеш, Ґвендолін?

— Ти не можеш просто взяти й піти. — Хрипкий дитячий голосок бринів якось плаксиво, нестямно. — Ми тільки-но знайшли одне одного.

Якби ми були віч-на-віч, я, напевно, не витримала б і заговорила зі створінням. Попри гострі ікла й пазуристі лапи, воно було дуже миле і, напевно, мало не надто багато спілкування. (Привид сера Артура Конан-Дойля, в усякому разі, влаштувався б краще. А взагалі, що йому було робити в Лондоні?) Але якщо спілкуєшся з привидами перед кимось, тебе вважають (якщо пощастить) брехуном і блазнем або навіть (здебільшого) божевільним. Я не хотіла ризикувати, боячись, що Ґідеон вважатиме мене божевільною. До того ж остання горгулья-демон, з якою я розговорилася, так до мене причепилася, що я ледве могла сама піти в туалет.

Тому я з кам’яним обличчям сіла в таксі і всю поїздку дивилася просто перед собою. Ґідеон поруч цілу дорогу дивився у вікно. Водій розглядав у дзеркало заднього огляду наші костюми, підвівши здивовано брови, але мовчав, як стіна. За це його слід було поважати.

— Ось-ось проб’є пів на сьому, — сказав Ґідеон, очевидно, намагаючись почати нейтральну розмову. — Не дивно, що мені так хочеться їсти — аж живіт до спини тягне.

Тільки коли він це сказав, я відчула, що теж голодна. Через жахливий настрій за столом я не з’їла й половини сніданку в колі сім’ї, а шкільна їжа була, як завжди, неїстівна. З деякою тугою я подумала про такі апетитні канапки й коржики на столі в леді Тілні, які нам так і не довелося спробувати.

Леді Тілні! Тільки тепер я зрозуміла, що не завадило б мені й Ґідеонові домовитися про те, що трапилося з нами 1912 року. Історія геть вийшла з-під контролю, і я не мала ані найменшого поняття, як зреагують Вартові, що не розуміють жодних жартів щодо мандрівок у часі. Ґідеон і я зробили цей стрибок із завданням зчитати леді Тілні в хронограф (між іншим, я так і не зрозуміла, навіщо це потрібно, але важило все, бо, схоже, якщо я не помиляюся, тут ідеться щонайменше про порятунок усього світу). Але перш ніж ми встигли виконати завдання, з’явилися моя кузина Люсі та Пол — свого часу призвідники всієї цієї історії. Принаймні так вважають усі Ґідеонові родичі й він сам. Люсі та Пол нібито поцупили другий хронограф і сховалися з ним у часі. Кілька років не було ні звістки, ні чутки про них, аж тут вони з’явилися у леді Тілні й перевернули все наше чаювання догори ногами.

Але ту мить, коли з’явилися пістолети, я з переляку геть забула, пам’ятаю тільки, що в якийсь момент Ґідеон приклав пістолет до голови Люсі, а він взагалі не мав права брати його з собою. (Як я — свого мобільника, але ж мобільником нікого не застрелиш!) Після цього ми втекли до церкви. Але в мене постійно було відчуття, що вся історія з Люсі та Полом не така проста, як це хотіли подати де Віллерзи.

— Що ми скажемо з приводу леді Тілні? — запитала я.

— Гм, — Ґідеон втомлено потер рукою лоба. — Не те щоб нам треба брехати, але, напевно, в цьому разі було б розумніше промовчати про деякі речі. Найкраще буде, якщо говоритиму тільки я.

І знову цей знайомий командирський тон.

— Атож, — сказала я. — Я киватиму і триматиму язика за зубами, як і належить дівчині.

Мимоволі я схрестила руки на грудях. Чому Ґідеон не може поводитися нормально? Спочатку він мене цілує (і між іншим, не один раз!), а відразу по цьому тримається, як Великий Магістр із Ложі Вартових.

Кожен із нас дивився на вулицю зі свого вікна.

Першим перервав мовчанку Ґідеон, і мені це дало певну насолоду.

— Що трапилось? Кішка язичок украла?

Те, як він це сказав, мене дещо збентежило.

— Е-е-е?

— Так завжди питала мене матуся, коли я був маленький. Якщо я так само вперто дивився в одну точку, як ти зараз.

— У тебе є матуся? — Тільки після того, як я вимовила ці слова, я помітила, наскільки безглуздо звучало це питання. Господи!

Ґідеон підвів брову.

— А ти що думала? — запитав він, явно розвеселившись. — Що я — андроїд і зібрали мене дядько Фальк і містер Джордж?

— Хай там як, а в цьому щось є… А в тебе є твої дитячі світлини? — Уявивши Ґідеона немовлям, кругловидим і щокатим, я посміхнулася. — А де твої мама й тато? Вони теж живуть у Лондоні?

Ґідеон похитав головою.

— Батько мій помер, а мати живе в Антібі, на півдні Франції. — На якийсь момент його губи стиснулися в тонку смужку, і я вже думала, що він знову замовкне. Але тут він озвався: — З моїм молодшим братом і новим чоловіком, мсьє Називай-мене-татом-Бертеліном. У нього своя фірма, що виготовляє деталі з платини й міді для електронних пристроїв, і, очевидно, справи йдуть у нього як по маслу: у всякому разі, свою розкішну яхту він назвав «Крез».

Я була здивована. Стільки особистої інформації за один раз — це було зовсім не схоже на Ґідеона.

— О, там, певно, круто проводити канікули?

— Та певно! — уїдливо відповів він. — У них є басейн завбільшки з три тенісних поля, а на тій чортовій яхті всі крани золоті.

— Принаймні мені здається, це краще, ніж неопалюваний будиночок у Піблу[4].

Наша сім’я влітку принципово проводила всі відпустки в Шотландії.

— Якби моя сім’я жила в Південній Франції, я б їздила туди кожні вихідні. Навіть якби в них не було басейну і яхти.

Ґідеон глянув на мене з подивом.

— Справді? І як би ти це робила, якщо кожні кілька годин тобі доводиться стрибати в минуле? Не така вже й гарна штука, якщо ти цієї миті мчиш автострадою, долаючи півтори сотні кілометрів за годину.

— О!

Уся історія зі стрибками в часі була для мене занадто новою, щоб я могла думати про всі наслідки. Існувало всього дванадцять носіїв гена, розкиданих по різних століттях, і я досі не могла по-справжньому усвідомити, що я була одним із них. Узагалі-то ним мала б стати моя кузина Шарлотта, яка старанно готувалася до цієї ролі. Але моя мама хтозна-чому нахімічила з датою мого народження, і вийшло ні Богу свічка ні чорту кочерга. Точно так само, як у Ґідеона, у мене був вибір: контрольовано стрибати в часі за допомогою хронографа або ризикувати тим, що в будь-який момент у будь-якому місці може дійти до стрибка в часі, а це, як я вже знала з власного досвіду, не надто приємно.

— Потрібно просто взяти з собою хронограф, щоб мати змогу слушної миті елапсувати, — подумала я вголос.

Ґідеон гірко гмикнув.

— Атож, саме так можна подорожувати по всіх усюдах, а заразом познайомишся і з багатьма історичними місцями на маршруті. Але навіть якщо не враховувати, що ніхто мені не дозволить подорожувати з хронографом у багажі, що ти робила б без цієї штукенції? — Він дивився у вікно повз мене. — Через Люсі й Пола у нас є тільки один хронограф, чи ти вже забула? — Його тон знову став різким, як завжди, коли мова заходила про Люсі та Пола.

Я знизала плечима й теж дивилася у вікно. Таксі повзло в бік Пікаділлі, як віл у плузі. Авжеж, чудово. Година пік у центрі міста. Напевно, пішки було б швидше.

— Очевидно, ти досі так і не зрозуміла, що в майбутньому тобі не часто траплятиметься нагода залишити острів, Ґвендолін. — У голосі Ґідеона звучала гіркота. — Або це місто. Замість дозволити тобі відпочити в Шотландії, твоя сім’я повинна була б показати тобі великий далекий світ. Зараз для цього вже пізно. Налаштовуй себе на те, що все, що тобі ще хотілося б побачити, тобі доведеться розглядати в «Google Earth».

Водій таксі витягнув із кишені пошарпану книжечку в м’якій палітурці, відкинувся на спинку сидіння і незворушно поринув у читання.

— Але ти ж був… у Бельгії… і в Парижі, — сказала я. — Щоб звідти стрибнути в минуле і отримати кров від… як там його звали і як називалася ця штука…

— Так, звичайно, — перебив він мене. — Разом із дядьком, трьома Вартовими і костюмеркою. Мандрівка хоч куди! Не кажучи вже про те, що Бельгія, звичайно, страшенно екзотична країна. Кожен мріє побувати бодай три дні в Бельгії, чи не так?

Збентежена його несподіваною запальністю, я тихо запитала:

— А куди б ти хотів поїхати, якби міг вибирати?

— Ти маєш на увазі, якби на мені не було прокляття мандрівника в часі? Господи, я б не знав, із чого почати. Чилі, Бразилія, Перу, Коста-Ріка, Нікарагуа, Канада, Аляска, В’єтнам, Непал, Австралія, Нова Зеландія… — Він слабо посміхнувся. — Взагалі-то, будь-куди, крім хіба що Місяця. Але думати про те, що ти ніколи в житті не зможеш зробити, що за радість? Ми повинні пристосуватися до того, що наше життя в плані мандрівок буде одноманітним.

— Якщо не брати до уваги мандри в часі. — Я почервоніла, бо він сказав «наше життя» і це прозвучало якось… інтимно.

— Так, це хоч якась компенсація за постійний контроль і життя під замком, — сказав Ґідеон. — Якби не мандри в часі, я б давно вже помер від нудьги. Парадокс, але це так і є!

— А мені для того, щоб полоскотати нерви, вистачило б час від часу подивитися яку-небудь захопливу стрічку. Чесне слово.

Я сумно проводила поглядом велосипедиста, що спритно пробирався між застиглими автомобілями. Я хотіла додому! Машини перед нами не просувалися вперед ні на міліметр, що, вочевидь, цілком влаштовувало нашого водія.

— Якщо твоя сім’я живе на півдні Франції, то де живеш ти? — запитала я Ґідеона.

— Нещодавно я переїхав у власну квартиру в Челсі. Але я там буваю тільки, щоб прийняти душ і переночувати. Якщо взагалі буваю… — Він зітхнув.

Схоже, що в останні три дні він так само мало спав, як і я. А може, ще менше.

— Раніше я жив у свого дядька Фалька в Гринвічі, відколи мені виповнилося одинадцять. Коли моя мати познайомилася з месьє-якимось-там і вирішила поїхати з Англії, Вартові, звичайно, були проти. Тоді до моєї ініціації залишалося всього кілька років, і мені треба було ще багато чого навчитися.

— І твоя мама залишила тебе самого?! — Я була впевнена, що моя мама ніколи б так не вчинила.

Ґідеон знизав плечима.

— Я люблю свого дядька, він нормальний, якщо тільки не грає роль Великого Магістра Ложі. У будь-якому разі, він мені подобається в тисячу разів більше, ніж мій так званий вітчим.

— Але… — мені ледве вистачало мужності запитати, тож я прошепотіла: — Ти хіба не сумуєш за нею?

Юнак знову стенув плечима.

— Поки мені не стукнуло п’ятнадцять і можна було безпечно подорожувати, кожні канікули я проводив там. Крім того, моя мати щонайменше двічі на рік приїздить до Лондона. За офіційною версією — щоб зустрітися зі мною, насправді — щоб пустити на вітер грошенята мсьє Бертеліна. Вона грішитьлюбов’ю до шмоток, взуття та античних прикрас. І до макробіотичних[5] дорогих ресторанів.

Справді, схоже, вона мама просто з картинки.

— А твій брат?

— Рафаель? За цей час він став справжнім французом. Він називає месьє-якогось-там «татом» і коли-небудь успадкує платинову імперію. Щоправда, поки що все йде до того, що він і школи не закінчить: таке вже він ледащо. Йому більше подобається проводити час із дівчатами, ніж з книгами. — Ґідеон поклав руку на спинку сидіння позаду мене і тут же зреагував на зміну частоти мого дихання. — Чому ти дивишся так шоковано? Невже ти мене жалієш?

— Трішки, — відказала я щиро і подумала про одинадцятирічного хлопчика, якому довелося залишатися в Англії самотою. Під наглядом таємничих чоловіків, які змушували його тренуватися у фехтуванні і вчитися грати на скрипці. І поло! — Але Фальк насправді тобі навіть не дядько. Він така твоя родина, як дядькового служки дитина.

Позаду нас хтось різко загудів. Водій одним оком глянув у той бік і рушив, скоса позираючи при цьому в свою книгу. Мені залишалося тільки сподіватися, що розділ був не надто захопливий. Ґідеон, здавалося, взагалі не звертав на нього уваги.

— Фальк завжди ставився до мене, як до сина, — сказав він і криво посміхнувся. — Справді, не треба дивитися на мене, наче я Девід Копперфільд.

Що він верзе? Чому це я маю думати, що він — Девід Копперфільд?

Ґідеон застогнав.

— Я маю на увазі героя роману Чарльза Діккенса, а не фокусника. Ти взагалі коли-небудь береш книгу в руки?

Він став знову тим колишнім, чванькуватим Гідеоном. А то мені вже в голові наморочиться від щирої приязні й довірливості. Як не дивно, я навіть відчула полегшення, зрозумівши, що повернувся колишній огидник Ґідеон. Я надулась, як лопух на вогні, і трохи відсунулася від нього.

— Чесно кажучи, мені більше до душі сучасна література.

— Та невже? — Ґідеонові очі радісно зблиснули. — Наприклад?

Він не міг знати, що моя кузина Шарлотта довгі роки регулярно ставила мені те саме запитання, так само зарозуміло. І хоча я чимало читала і завжди могла спокійно відповісти на нього, та Шарлотта постійно презирливо називала мої книги «недостатньо вишуканими» або «маячнею для дівчаток», тому одного разу мені це набридло і я вирішила зіпсувати їй задоволення. Іноді треба віддавати людям тим же. Хитрість полягає в тому, щоб говорити впевнено і не затинаючись, і потрібно згадати бодай одного визнаного автора бестселерів, найкраще того, чию книгу ти справді читала. Крім того, є правило: що екзотичніше й химерніше звучить ім’я, то краще.

Я задерла підборіддя й подивилася Ґідеону просто в очі.

— Ну, наприклад, я із задоволенням читаю Ґеорґа Матуссека, мені подобається Воллі Ламб, Петр Сельвенікі, Лііза Тікаанен, як на мене, фінська література — повний ульот, у них особливе почуття гумору; ще Джек Август Мерріветер, хоча остання його книга мене трохи розчарувала; зрозуміло, Гелен Марунді, Тахуро Яшамото, Лоуренс Ділейні і, звичайно, Ґрімфук, Черковскі, Маланд, Пітт…

Ґідеон явно був спантеличений.

Я завела очі вгору.

— Рудольф Пітт, не Бред.

Куточки його рота злегка здригнулися.

— Хоча мушу сказати, що «Аметистовий сніг» мені абсолютно не сподобався, — торохкотіла я далі. — Забагато примхливих метафор, тобі не здається? Поки я читала, не могла позбутися думки, що це хтось інший написав під його ім’ям.

— «Аметистовий сніг»? — повторив Ґідеон, і зараз він по-справжньому посміхався. — О, так, мені він теж здався жахливо вигадливим. А от «Бурштинова лавина» мені дуже сподобалася.

Мені нічого не залишалося, як посміхнутися у відповідь.

— Атож, недаремно він дістав за «Бурштинову лавину» Державну літературну премію в Австрії. А як тобі Такоші Магуро?

— Ранні книги — досить непогано, але мене якось стомлює, що він раз у раз пише про свою дитячу травму, — сказав Ґідеон. — Найбільше з японських авторів мені подобаються Ямамото Кавасакі і Гарукі Муракамі.

Я хихотіла вже без упину.

— Муракамі справді існує!

— Я знаю, — сказав Ґідеон. — Шарлотта якось подарувала мені його книгу. Коли наступного разу ми з нею говоритимемо про літературу, я їй пораджу «Аметистовий сніг». Як там звали автора?

— Рудольф Пітт.

Шарлотта подарувала йому книгу? Як… м-м-м… мило з її боку. Стукне ж таке в голову. І що вони ще робили, крім як розмовляти про книги? Мій бешкетний настрій як вітром здуло. Як можна було взагалі сидіти і просто точити теревені з Ґідеоном, наче нічого між нами не було? Нам слід було б спочатку визначитися з деякими основними речами. Я подивилася на нього і набрала повітря, ще не знаючи точно, що я збираюся запитати.

Чому ти мене поцілував?

— Ми майже приїхали, — сказав Ґідеон.

Збита з пантелику, я виглянула у вікно. Справді, поки ми шпигали одне одного словами, водій, очевидно, відклав свою книгу вбік і рушив далі, збираючись якраз повернути до Королівського суду в Темплі, неподалік від якого був розташований головний штаб таємного товариства Вартових. За якусь хвилю авто завмерло на одному із зарезервованих паркувальних місць біля блискучого «бентлі».

— А ви впевнені, що ми можемо тут зупинятися?

— Усе гаразд, — запевнив його Ґідеон і вийшов із машини. — Ні, Ґвендолін, ти посидиш у таксі, поки я принесу гроші, — сказав він, дивлячись, що я намагаюся теж вийти. — І не забудь: про що б нас не питали, відповідатиму я. Я швидко.

— Лічильник цокає, — невдоволено буркнув водій.

Ми обидва дивились, як Ґідеон зник поміж старовинних будинків Темпла, і я тільки зараз зрозуміла, що залишилася в машині як гарантія того, що за проїзд буде сплачено.

— Ви з театру? — запитав водій.

— Що?

Що це за мерехтлива тінь над нами?

— Я просто подумав, що ви з театру. Бо вдягнені якось кумедно.

— Ні. Ми з музею.

З даху автомобіля долинало якесь шкрябання. Неначе на ньому вмостився якийсь птах. Великий птах.

— Що це?

— Що саме? — запитав водій.

— Мені здається, на даху ворона чи ще якась птаха, — сказала я з надією в голосі.

Але, зрозуміло, це не ворона звісила голову з даху й зазирала у вікно. Це була та сама горгулья з Белґравії. Побачивши мій збентежений погляд, котячий писочок зрадів, і на шибку вилився потік води.