Сапфірова книга

РОЗДІЛ 7

Через зустріч із меншим братом Ґідеона й подальшу гарячкову розмову з Леслі (вона десять разів запитала: «Ти впевнена?», а я десять разів сказала: «Цілком впевнена!», потім ми разом разів сто сказали:

«Оце так приколі», «Я чманію!» і «Ти бачила, які в нього очі?»)

до лімузина я дісталася на кілька хвилин пізніше за Шарлотту. Містера Марлі знову послали забрати нас зі школи, і сьогодні він нервувався як ніколи. Ксемеріус сидів на даху, розмахуючи хвостом. Шарлотта вже супилася на задньому сидінні й роздратовано дивилася на мене.

— Якого дідька ти порпаєшся? Не можна змушувати Джордано чекати. Мені здається, ти навіть не усвідомлюєш, яка це честь для тебе, що він із тобою займається.

Містер Марлі зніяковіло привітав мене, посадив у машину й зачинив дверцята.

— Щось трапилося? — у мене було погане передчуття, що я щось проґавила. І вираз обличчя Шарлотти лише зміцнив мене в ньому.

Коли лімузин рушив, Ксемеріус ковзнув крізь дах у салон машини і всівся на сидіння проти мене. Містер Марлі сидів попереду поруч із шофером, як і минулого разу.

— Було б чудово, якби ти сьогодні більше старалася, — почала Шарлотта. — Коли я на все це дивлюся, то мені неприємно. Як-не-як, ти ж моя кузина.　

Я голосно розреготалася.

— Шарлотто, припини! Вже зі мною тобі точно нема чого прикидатися! Тобі просто в кайф дивитися, що я почуваюсь як корова на льоду.　

— Це неправда! — Шарлотта похитала головою. — Це типово твоя манера — думати тільки про себе у своєму дитячому егоцентризмі. Усі хочуть тобі допомогти, щоб ти… не зіпсувала все через свою нездалість. Хоча… може, у тебе й не буде більше такої можливості. Я можу собі уявити, що вони все скасують…　

— Чого це?　

Деякий час Шарлотта мовчки дивилася на мене, а потім сказала, майже не приховуючи зловтіхи:　

— Коли треба, тоді й дізнаєшся. Якщо дізнаєшся…　

— Щось трапилося? — запитала я, звертаючись не до Шарлотти, а до Ксемеріуса. Я ж не дурна. — Містер Марлі розповідав що-небудь до мого приходу?　

— Тільки щось малозрозуміле, — мовив Ксемеріус, у той час як Шарлотта, зціпивши зуби, дивилась у вікно. — Схоже, сьогодні вранці щось трапилося під час стрибка… е-е-е… са- моцвітика…　

Він почухав хвостом брову.　

— Не змушуй витягувати з тебе кліщами кожне слово!　

Шарлотта, яка природно думала, що я розмовляю з нею, сказала:　

— Якби ти не запізнилася, то теж би дізналася.　

— …Діаманта, —

додав Ксемеріус. — Хтось його… м-м-м… як би це краще сформулювати? Хтось дав йому по кумполу.　

Мій шлунок болісно стягнуло.　

— Що?!　

— Тільки не треба нервувати, — зауважив Ксемеріус. — Він живий. Принаймні я так зрозумів з лопотіння рудого. Ах, Боже-світе! Ти побіліла як полотно. О-о, сподіваюся, ти не зблюєш? Отямся!　

— Я не можу, — прошепотіла я. Мені здавалося, я вмираю.　

— Що ти не можеш? — прошипіла Шарлотта. — Перше, чого має навчитися носій гена, це забути про власні потреби й віддавати всього себе справі. Ти ж робиш точнісінько навпаки.　

Внутрішнім поглядом я бачила, як на долівці лежить Ґідеон, увесь у крові. Мені стало важко дихати.　

— Інші віддали б усе, щоб займатися в Джордано. А ти вдаєш, що тебе мучать.　

— Та стули вже пельку, Шарлотто, — крикнула я.　

Шарлотта знову відвернулася до вікна. Я вся тремтіла.　

Ксемеріус простягнув лапу і, намагаючись заспокоїти, поклав її мені на коліно.　

— Я спробую що-небудь дізнатися. Знайду твого улюбленця і все тобі розповім, згода? Тільки не реви! Інакше я почну хвилюватися і плюватимуся водою на ці чудові шкіряні сидіння, а твоя кузина подумає, що ти набурила в штани.　

Різким рухом він рвонув крізь дах машини й полетів геть. Спливло жахливих півтори години, поки він з’явився знову.　

Півтори години, під час яких я собі уявляла найстрашніше і почувалася радше мертвою, ніж живою. І від того, що ми вже були в Темплі й невблаганний майстер почав свій урок, мене не попустило. Мені несила було прислухатися до лекції Джордано про колоніальну політику або повторювати танцювальні па за Шарлоттою. Що, як на Ґідеона знову напали чоловіки зі шпагами і він цього разу не зміг себе захистити? Якщо я не уявляла, як він лежить на землі, сходячи кров’ю, то бачила його на реанімаційному ліжку, підключеного до сотні шлангів, блідого як крейда. Чому не було нікого, у кого я могла б запитати про нього?　

Нарешті Ксемеріус влетів крізь стіну в стару трапезну.　

— Ну?! — запитала я, не звертаючи уваги на Джордано й Шарлотту. Вони саме намагалися мені показати, як треба аплодувати на суаре у вісімнадцятому столітті. Звісно, зовсім не так, як я це робила.　

— Це ладки-ладусі, дурне дівчисько, — сказав Джордано. — Так плескають діти в пісочниці, коли з чогось радіють… Куди ти знову дивишся? Ні, я зараз здурію!　

— Усе гаразд, моя дівчинко з копиці, — зауважив Ксемеріус і радісно посміхнувся. — Хлопця стукнули чимось по голові й на кілька годин вивели з ладу, але його теперішній вигляд змушує припустити, що череп у нього твердий, як алмаз, він не дістав навіть струсу мозку. А рана на лобі робить його навіть… е-е-е… о ні, не треба знову бліднути! Я ж сказав, усе гаразд!　

Я набрала повні легені повітря. Від полегшення у мене закрутилася голова.　

— От і добре, — сказав Ксемеріус. — Нема причини гіпервентилювати[48]. Наш бабський дурисвіт зберіг усі свої гарненькі біленькі зубки. І він знай лається — гадаю, це хороший знак.　

Слава Богу. Слава Богу. Слава Богу.　

Зате ось-ось гіпервентилювати збирався Джордано. Мені було по цимбалах. Його вереск більше мене не обходив. Навіть навпаки, мені було смішно спостерігати за тим, як його обличчя між борідками змінювало свій колір від темно-рожевого до фіолетового.　

Містер Джордж устиг саме вчасно, щоб перешкодити Товстогубому ляснути мене по щоці.　

— Сьогодні було ще гірше, якщо таке взагалі може бути, — Джордано буквально звалився на витончений стілець і витер чоло хусточкою того ж кольору, який мало наразі і його обличчя. — Вона витріщалася перед собою скляним поглядом, і якби я не знав, то вирішив би, що вона під наркотою!　

— Джордано, прошу вас… — сказав містер Джордж. — У нас усіх сьогодні не найкращий день…　

— Як… він почувається? — запитала Шарлотта тихо, скоса поглядаючи на мене.　

— Відповідно до обставин, — серйозно відказав містер Джордж.　

І знову Шарлотта кинула на мене короткий допитливий погляд. Я похмуро подивилась у відповідь. Невже вона знаходила хворобливу втіху в тому, що знала щось, про що думала, буцімто мене це страшенно цікавить?　

— Сон рябої кобили, — сказав Ксемеріус. — Почувається він чудово, повір мені, золотко! Він щойно вмолотив величезний телячий шніцель зі смаженою картоплею і салатом. Це називається «відповідно до обставин»?　

Джордано злився, що його ніхто не слухає.　

— Я тільки не хочу, щоб врешті-решт звернули все на мене, — заверещав він і відсунув стільчик убік. — Я працював із невідомими талантами і великими людьми, але ще ніколи, жодного разу не зустрічав нічого подібного.　

— Дорогий Джордано, ви знаєте, як ми високо вас цінуємо. Немає нікого, хто краще виконав би завдання підготувати Ґвендолін до… — містер Джордж замовк, бо Джордано ще більше випнув нижню губу і закинув назад голову з непорушною зачіскою.　

— Не кажіть потім, що я вас не застерігав, — випалив він. — Це все, що я вимагаю.　

— Домовилися, — сказав містер Джордж, зітхнувши. — Я… ну, то гаразд… Я передам це далі. Ходімо, Ґвендолін.　

Я вже відстебнула спідницю й повісила її акуратно на стільчик біля рояля.　

— До побачення, — попрощалася я з Джордано.　

Він досі дувся, як та жаба.　

— Я боюся, мені не вдасться цього уникнути.　

Дорогою в алхімічну лабораторію, яку я вже знала навіть із зав’язаними очима, містер Джордж розповів мені про те, що трапилося сьогодні вранці. Він був дещо здивований, що містер Марлі не поінформував мене про події, а я полінувалася пояснювати, чому так вийшло.　

Ґідеона послали з невеликим завданням (що це було за завдання, містер Джордж не захотів розповісти) в минуле (рік містер Джордж теж не назвав), а за дві години його знайшли непритомним у коридорі неподалік від підвалу, де зберігається хронограф. На лобі в нього було садно, очевидно, від удару чимось схожим на палицю. Ґідеон не міг нічого згадати, нападник, імовірно, причаївся і вдарив з-за рогу.　

— Але хто?..　

— Ми не знаємо. Тяжка ситуація, і саме в нашому нинішньому становищі. Ми його ретельно обстежили і не знайшли жодного сліду від уколу, що могло б свідчити про те, що в нього взяли кров…　

— Але невже забракло б крові з рани на лобі? — запитала я, внутрішньо здригаючись.　

— Атож, могло бути й так… — визнав містер Джордж. — Але якщо… хто-небудь хотів діяти напевно, кров узяли б інакше. Еге ж, є сила-силенна варіантів, які пояснюють те, що сталося. Ніхто не знав, що цього вечора там з’явиться Ґідеон, тож малоймовірно, що чекали саме на нього. Швидше за все, йдеться про випадкову зустріч. У… певні роки тут було повно-повнісінько всіляких висадників, пачкарів, контрабандистів, злочинців, декласованих елементів у найширшому розумінні. Як на мене, це був прикрий збіг, — він кахикнув. — Хай там як, а нічого поганого з Ґідеоном не сталося, принаймні доктор Байт не знайшов жодних серйозних травм. А отже, ви можете, як і було заплановано, вирушити на суаре в суботу опівдні, — він розсміявся. — Як звучить! Суаре в суботу опівдні.　

Ага, ха-ха-ха, дуже смішно.　

— А де зараз Ґідеон? — нетерпляче запитала я. — У лікарні?　

— Ні. Він відпочиває… я сподіваюся. У лікарні йому зробили комп’ютерну томографію, і, оскільки, дякувати Богу, вона була без змін, він зараз же сам себе виписав. Учора ввечері абсолютно несподівано приїхав його брат…　

— Я знаю, — сказала я. — Містер Вітмен записав сьогодні Рафаеля в школу Сент-Леннокс.　

Я почула, як містер Джордж глибоко зітхнув.　

— Юнак утік із дому, після того як наробив із друзями якихось дурниць. Божевільна ідея Фалька — залишити Рафаеля в Англії. У цей турбулентний час нам усім — і насамперед Ґідеонові — є чим зайнятися, окрім як наглядати за неслухняними юнаками… Але Фальк ніколи не міг відмовити Зеліні, і, здається, це останній шанс Рафаеля дістати документ про закінчення школи — далеко від друзяк, які так погано на нього впливають.　

— Зеліна — це мати Ґідеона й Рафаеля?　

— Так, — мовив містер Джордж. — Жінка, від якої вони обидва успадкували прекрасні зелені очі. Ну, ось ми й на місці. Можеш зняти пов’язку.　

Цього разу ми були самі в підвалі.　

— Шарлотта сказала, що ви через ці обставини скасуєте візити у вісімнадцяте століття, — сказала я з надією. — Або відкладете? Ну, щоб у Ґідеона був час відновитися і щоб я, можливо, ще трохи потренувалася…　

Містер Джордж похитав головою.　

— Ні. Ми цього не зробимо. Ми вживемо всіх заходів обережності, які тільки можна зробити, але графу дуже важливо дотримати цього щільного графіка. Ґідеон і ти підете післязавтра на суаре, це точно вирішено. Чи є у тебе якісь побажання, в який рік ти б хотіла вирушити на елапсування?　

— Ні, — сказала я підкреслено байдуже. — Все одно це котові під хвіст, якщо сидиш у замкненому підвалі, чи не так?　

Містер Джордж обережно звільнив хронограф від оксамитової тканини.

— Справді. Ґідеона ми зазвичай відправляємо в 1953 рік, це був спокійний рік, ми тільки повинні стежити, щоб він не зустрівся там сам із собою, — він посміхнувся. — Уявляю, як це, мабуть, моторошно — коли тебе де-небудь замкнено наодинці з самим собою. — Він погладив себе по животу і задумливо подивився перед собою. — Що ти скажеш про рік 1956-й? Він теж видався вельми спокійним.

— Авжеж, чудово, — сказала я.

Містер Джордж простягнув мені ліхтарик і зняв із пальця перстень.

— Тільки на випадок… не бійся, ніхто не прийде — вночі, о пів на третю.

— Вночі о пів на третю? — повторила я ні жива ні мертва. І як мені серед ночі пробратися до дідуся? Жодна людина не повірить, що я могла заблукати в підвалі вночі о пів на третю. Може, взагалі в будинку нікого не буде. Тоді все буде марно! — Ох, містере Джордж, будь ласка, не треба! Не посилайте мене вночі в ці страшні катакомби, саму-самісіньку!..

— Але, Ґвендолін, це ж пусте — глибоко під землею, у замкнутому приміщенні…

— Але я… я… вночі боюся! Будь ласка, ви не можете мене саму… — я була в такому відчаї, що майже плакала, мені навіть не потрібно було прикидатися.

— Ну, добре, — сказав містер Джордж, заспокійливо дивлячись своїми маленькими очицями. — Я забув, що ти… Візьмемо інший час доби. Ну, скажімо, третя пополудні?

— Значно краще, — погодилась я. — Дякую.

— Нема за що. — Містер Джордж на хвилю відвів погляд від хронографа і посміхнувся мені. — Ми справді вимагаємо надто багато від тебе. Думаю, на твоєму місці я б теж не хотів опинитися сам у підвалі. Особливо, якщо згадати, що часом ти бачиш речі, яких не бачать інші…

— Так, дякую, що нагадали про це, — сказала я. Ксемеріуса тут не було, а то він страшенно б образився на слово «речі». — Як там було щодо могил зі скелетами і черепами відразу тут, за рогом?　

— О, — сказав містер Джордж, — я не хотів тебе налякати ще більше.　

— Дарма, — махнула рукою я. — Я не боюся мертвих. На відміну від живих, вони (я на собі пересвідчилася) не роблять нічого поганого. — Я побачила, що містер Джордж здивовано підвів брову, і хутко докинула: — Звичайно, вони все одно страшні, я б ні за які гроші не хотіла сидіти вночі поруч із ними в катакомбах… — я простягнула руку, іншою притискаючи до грудей сумку. — Візьміть цього разу підмізинний палець, його ще не брали.　

У мене серце калатало, як шалене, коли я витягла ключ зі схованки в стіні й розгорнула записку, яку залишив Лукас. У ній були тільки латинські слова, нічого особистого. Пароль на цей день був напрочуд довгим, і я навіть не намагалася вивчити його напам’ять. Узявши кулькову ручку з пенала, я записала його в себе на долоні. Лукас намалював план підвального приміщення. Згідно з цим планом, мені треба було, вийшовши з дверей, триматися правого боку, потім тричі повернути ліворуч, щоб опинитися біля підніжжя великих сходів, де мали стояти перші охоронці.　

Двері легко відчинились, щойно я крутнула ключ у замку. Я на мить замислилась, але вирішила не замикати їх знову, на той випадок, якщо дорогою назад я поспішатиму. Зсередини тхнуло цвіллю, стіни ясно говорили про поважний вік цих склепінь. Стеля була низькою, а проходи — геть вузькими. Кожні кілька метрів убік відходив інший прохід або в стіні виявлялися двері. Без ліхтарика й плану, намальованого Лукасом, я б, либонь, заблукала, попри дивне відчуття, ніби тут мені було щось знайоме.

Повернувши ліворуч в останній прохід перед сходами, я почула голоси і вдихнула глибше.　

Зараз усе залежало від того, наскільки я зможу переконати охоронців, що мене справді треба пропустити. На відміну від XVIII століття, ці були на вигляд поганенькі. Вони сиділи на нижній сходинці та грали в карти. Побачивши мене, один із них впустив карти, а другий зірвався на ноги і притьмом схопив шпагу, сперту на стіну.　

— Добрий день, — зібрала я всю свою мужність. — Не хочу вам заважати…　

— Як… як… як? — затинався перший, у той час як другий схопив шпагу і нерішуче дивився на мене.　

— Хіба шпага не надто екзотична зброя для двадцятого століття? — запитала я спантеличено. — Що ви робитимете, якщо хтось з’явиться з гранатою в руці? Чи з кулеметом?　

— Тут не часто хтось з’являється, — сказав охоронець зі шпагою і ніяково усміхнувся. — Це радше традиційна зброя, ніж… — він похитав головою, ніби намагаючись закликати себе самого до порядку, потім внутрішньо зібрався і випростався. — Пароль?　

Я глянула на долоню.　

— Nam quod in iuventus non discitur, in matura aetate nescitur[49].

— Правильно, — кивнув інший, який досі сидів на сходах. — Але звідки ви прийшли, дозвольте поцікавитися?　

— З Палацу правосуддя, — сказала я. — Це коротший шлях. Можу принагідно показати. Але зараз у мене важлива зустріч з Лукасом Монтрозом.　

— Монтроз? Я не знаю, чи тут він, — сказав той, що зі шпагою.　

А інший докинув:　

— Ми відведемо вас нагору, міс, але спочатку назвіть своє ім’я. Для протоколу.

Я назвала перше-ліпше ім’я, що спало на думку. Можливо, я занадто поквапилася.

— Вайолет Перплплам? — недовірливо повторив охоронець зі шпагою, поки інший розглядав мої ноги. Напевно, довжина моєї шкільної форми не зовсім відповідала моді 1956 року. Та мені було фіолетово, тож йому доведеться змиритися.

— Так, — сказала я дещо агресивно, сердячись сама на себе. — І це не привід для посмішки. Не кожен має прізвище Сміт або Міллер. Ми вже можемо йти?

Охоронці трохи посперечалися, хто з них піде зі мною нагору, і зрештою той, що зі шпагою, здався і знову сів на сходинки. Дорогою нагору інший охоронець запитав, чи бувала я тут раніше. Я відповіла, що так, звичайно, кілька разів, яка чудова Драконяча зала, чи не так, половина моєї родини — Вартові. Тут охоронець раптом згадав, що бачив мене на останньому святі, влаштованому в саду.

— Ви ж та дівчина, яка розливала лимонад, так? На пару з леді Ґейнслі.

— Авжеж… так і є, — сказала я, і ми стали любісінько розмовляти про свято, троянди і людей, яких я не знала. (Що мені не завадило посміятися з дивного капелюшка місіс Ламотт і обурюватися, що містер Мейсон — хай йому грець! — скочив у гречку з якоюсь секретаркою.)

Проходячи повз перше з вікон, я з цікавістю визирнула на білий світ — усе було дуже знайомим. Але було дивно знати, що решта міста, за межами стін високоповажного Темпла, мала зовсім інакший вигляд. Хотілося вискочити назовні й переконатися на власні очі.

На другому поверсі охоронець постукав в одні з дверей. Я прочитала ім’я дідуся на табличці, і мене переповнила гордість. У мене все вийшло!

— Міс Перплплам до містера Монтроза, — кинув охоронець у щілинку дверей.

— Спасибі за те, що провели мене, — сказала я, протискуючись повз нього в кабінет. — Побачимося на наступному святі.

— Обов’язково, я вже чекаю, — мовив він, але я вже зачинила двері в нього перед носом.

Тріумфуючи, я обернулась і сказала:

— Ну, що скажеш?

— Міс… е-е-е… Перплплам? — чоловік за столом дивився на мене, як теля на нові ворота.

Це був аж ніяк не дідусь. Я злякано витріщалась у відповідь. Переді мною стояв чоловік, практично юнак, його кругле гладке обличчя зі світлими доброзичливими очима здалося мені знайомим.

— Містер Джордж? — запитала я недовірливо.

— Ми знайомі? — молодий містер Джордж підвівся зі стільця.

— Так, звісно. Ми познайомилися на останньому святі в саду, — промимрила я, поки думки стрибали мені в голові. — Я була дівчиною, що розливала лимонад… А де ді… Лукас? Хіба він не сказав, що ми домовилися сьогодні зустрітися?

— Я його асистент і працюю тут недавно, — затинаючись, зауважив містер Джордж. — Але ні, він нічого не говорив. Проте він от-от має повернутися. Не хочете присісти, міс… е-е-е?..

— Перплплам!

— Саме так. Чи можу я запропонувати вам кави? — він вийшов з-за столу й підсунув мені стілець, який виявився дуже доречним. У мене тремтіли коліна.

— Ні, дякую. Кави не треба.

Він нерішуче дивився на мене. Я мовчки витріщалася на нього.

— Ви… бойскаут?

— Перепрошую?

— Я маю на увазі… теє, ваш однострій…

— Ні.

Я не могла відвести від нього очей. Це був він — абсолютно очевидно! Його старше на двадцять п’ять років «Я» було неймовірно схоже на нього, хіба що було вже лисе, носило окуляри і його ширина зрівнялася з висотою.

У молодого містера Джорджа було густе волосся, з проділом посередині, рясно намащене бріоліном, і був він тонкий та гінкий. Вочевидь, юнаку було неприємно, коли його так розглядали, бо він зашарівся, повернувся за стіл і заходився гортати якісь документи. Я подумала, що він скаже, якщо я дістану з кишені його перстень-печатку і покажу йому.

Мовчали ми щонайменше чверть години, коли двері в кабінет відчинились і зайшов мій дідусь. Побачивши мене, він вирячив очі, але опанував себе й мовив:

— О, гляньте-но, моя улюблена кузиночка!

Я схопилася. З моменту нашої останньої зустрічі Лукас Монтроз явно подорослішав. На ньому був елегантний костюм із метеликом, на обличчі в нього надималися вусики, які не надто йому пасували. Коли він поцілував мене в обидві щоки, вони лоскотали щоку.

— Яка приємна несподіванка, Гейзел! Як довго ти будеш у місті? Твої любі батьки теж приїхали?

— Ні, — мовила я. І нащо мені бути цією жахливою Гейзел?! — Вони залишилися вдома, з кішками…

— Познайомся, це Томас Джордж, мій новий асистент. Томмі, це Гейзел Монтроз із Глостерширу. Я тобі розповідав, що вона приїде до мене в гості.

— Я думав, її звуть Перплплам! — сказав містер Джордж.

— Так, — сказала я. — Так теж. Це моє друге ім’я. Гейзел Вайолет Монтроз Перплплам. Але ж хто зможе таке запам’ятати?

Лукас дивився на мене, насупившись.

— Я трохи пройдуся з Гейзел, — звернувся він до містера Джорджа. — Гаразд? Якщо хтось мене шукатиме, скажи, що в мене зустріч із клієнтом.

— Так, містере Монтроз, сер, — сказав містер Джордж, силкуючись зберегти незворушний вираз обличчя.

— До побачення, — попрощалася я з ним.

Лукас узяв мене під руку і вивів із кабінету. Ми обоє посміхалися. Тільки після того, як за нами зачинилися важкі двері й ми опинилися в залитому сонцем провулку, ми знову почали розмову.

— Я не хочу бути цією жахливою Гейзел, — докірливо мовила я і з цікавістю озирнулась. За двадцять п’ять років Темпл майже не змінився, якщо не брати до уваги автомобілі. — Я що, схожа на когось, хто може розмахувати над головою кішками, тримаючи їх за хвоста?!

— Перплплам! — штрикнув мені у відповідь Лукас. — Якось ріже вухо, еге ж? — Він узяв мене за плечі й уважно розглянув. — Дай-но помилуюся тобою, онучко! На вигляд ти точнісінько така сама, як і вісім років тому.

— Атож, це ж було лише позавчора, — сказала я.

— Неймовірно, — сказав Лукас. — Я всі ці роки думав, що все мені це наснилося…

— Учора я була в 1953 році, але не сама…

— Скільки часу в нас є сьогодні?

— Я прибула о третій годині за вашим часом, рівно о пів на сьому я стрибну назад.

— Значить, у нас є трохи часу, щоб поговорити. Ходімо, тут за рогом є маленьке кафе, вип’ємо там чаю. — Лукас узяв мене за руку, і ми пішли в бік берега. — Ти не повіриш, але три місяці тому я став батьком, — розповідав він дорогою. — Мушу зізнатися, що це приємне відчуття. І думаю, Аріста — це був правильний вибір. Клодін Сеймур геть пустилася берега, і, крім того, подейкують, що любить хильнути келишок. Причому рано-вранці.

Ми йшли маленьким провулком, з якого вийшли на вулицю через арку. Там я, вражена, зупинилася. Транспорт сновигав попід берегом, але всі машини були антикварними. Здавалося, червоні двоповерхові автобуси повиїздили з музею й по-вбивчому гуркотіли, більшість людей, які йшли тротуаром уздовж дороги, мали на голові капелюхи — чоловіки, жінки, ба навіть дітлахи! На стіні навпроти висіла реклама фільму «High Society»[50]— з неземної вроди Ґрейс Келлі та небаченим покручем Френком Сінатрою. Роззявивши рота, я роздивлялась праворуч і ліворуч та ледве рухалася вперед. Все виглядало як на ностальгійній листівці в ретро-стилі — хіба що значно строкатіше.　

Лукас привів мене в симпатичне кафе на розі й замовив чай із печивом.　

— Минулого разу ти була голодна, — згадав він. — У них тут чудові сендвічі.　

— Ні, дякую, — відповіла я. — Дідусю, з приводу містера Джорджа! 2011 року він вдає, ніби ніколи мене не бачив.　

Лукас знизав плечима.　

— Не суши собі голову через нього. До вашої наступної зустрічі — п’ятдесят п’ять років. Можливо, він просто тебе забуде.　

— Так, напевно, — сказала я і збентежено помітила силу-силенну курців. Просто біля нас, за овальним столиком, на якому стояла попільничка у вигляді черепа, сидів товстий чолов’яга з сигарою. Здавалося, повітря було таке, що й сокира б зависла. Вони що, в 1956 році не чули про рак легенів?　

— Ти дізнався за цей час, що таке «зелений вершник»?　

— Ні, але я дізнався щось набагато важливіше. Я знаю тепер, чому Люсі й Пол поцупили хронограф. — Лукас коротко озирнувся і присунув свій стілець ближче до мого. — Після твого візиту Люсі й Пол ще кілька разів елапсували в нас, при цьому нічого особливого не траплялося. Ми пили чай, я перевіряв, як добре вони знають французькі дієслова, коротше, чотири години ми, як годиться, просто нудьгували. їм не можна було виходити з будівлі — це правило, і Кеннет де Віллерз, старий обмовник, подбав про те, щоб ми його виконували. Одного разу я тишком-нишком вивів Люсі та Пола, щоб вони могли подивитися фільм і трохи розвіятись, але, на жаль, нас викрили. Ет, що я кажу: Кеннет нас і викрив. Був страшний скандал. На мене було накладено дисциплінарне стягнення, і наступні півроку перед дверима в Драконячу залу стояв охоронець, коли до нас прибували Люсі й Пол. Це скасували, коли я став адептом третього рівня. О, дякую! — Останнє стосувалося офіціантки, яка нагадувала оригінал Доріс Дей у фільмі «Людина, яка забагато знала»[51]. Вона була коротко стриженою фарбованою білявкою в легенькій сукні з широченною спідницею. З променистою посмішкою вона поставила перед нами замовлення, і я б не здивувалася, якби вона заспівала «Que sera, sera».　

Лукас почекав, поки вона не відійшла на відстань, на якій не могла нас чути.　

— Звичайно, я намагався обережно спитати, що за причину могли вони мати, щоб утекти з хронографом. Марно. їхньою єдиною проблемою була закоханість одне в одного. Вочевидь, цей зв’язок у їхньому часі не вітали, тому вони з ним крилися. Лише кілька людей знали про це: я, наприклад, і твоя мама Ґрейс.　

— Тоді, може, вони втекли в минуле тільки тому, що не могли бути разом у своєму часі? Як Ромео і Джульетта?

Ох. Страх як романтично!

— Ні, — заперечив Лукас. — Ні, причиною було не це.

Він калатав ложечкою в склянці, а я жадібно вп’ялася очима у кошик з іще теплим печивом, яке лежало під серветкою і запаморочливо пахло.

— Причиною був я, — продовжив Лукас.

— Що? Ти?!

— Ну, не безпосередньо я. Але це була моя провина. Одного разу мені стрельнула навіжена думка відправити Люсі й Пола ще далі в минуле.

— За допомогою хронографа? Але як…

— Ну, я ж кажу — навіжена думка. — Лукас провів рукою по волоссю. — Але ми були замкнені чотири години в цій клятій залі й з нами був хронограф. І що було простіше, ніж прийти до такої безглуздої думки? Я ретельно вивчив старі плани, таємні записи і звіти, потім розжився на костюми зі складу та, врешті-решт, ми зчитали кров Люсі й Пола в хронограф. Для проби я послав їх на дві години в 1590 рік. Усе минуло бездоганно. Після двох годин вони стрибнули назад до мене, в 1948 рік, і ніхто не помітив, що їх не було. А ще за півгодини вони стрибнули до себе в 1992 рік. Усе пройшло чудово.

Я скуштувала печива, щедро намащеного збитими вершками. Коли я жую, мені думається легше. У мене накопичилася купа питань, і я спитала перше-ліпше:

— Але 1590 року не було ж іще Вартових?

— Атож, — мовив Лукас. — Тоді не було навіть цього будинку. Можна вважати, що нам у цьому пощастило. Або не пощастило — залежно як подивитися.

Він сьорбнув чаю. Дідусь нічого ще не їв, і я замислилася над тим, коли це він зумів наїсти собі стільки зайвих кілограмів.

— Вивчаючи старі плани, я з’ясував, що будівлю з Драконячою залою поставлено точно на тому місці, де з другої половини шістнадцятого і до кінця сімнадцятого століття була площа з невеликим фонтаном.

— Я не зовсім розумію…

— Почекай. Це відкриття розв’язало нам руки. Люсі й Пол могли стрибнути в минуле просто із Драконячої зали й опинитися на цій площі. А щоб потрапити назад, їм достатньо було вчасно опинитися на площі — тоді вони автоматично опинялися знову в Драконячій залі. Розумієш, про що я?

— А якщо вони з’являлися на площі посеред білого дня? Хіба їх не схопили б відразу і не спалили б як відьом?

— Це була невелика площа. Здебільшого їх узагалі не помічали. А якщо й помічали, то з подивом заводили очі вгору й думали, що на мить відволіклися. Звичайно, все одно це було вельми небезпечно, але нам здавалося геніальним. Ми крадькома раділи, що знайшли цей варіант і змогли всіх обдурити, а Люсі й Пол діставали величезну втіху від подорожей. Я теж, хоч і сидів увесь час як на голках у Драконячій залі, чекаючи на Люсі й Пола. Важко собі уявити, що б сталось, якби хтось у цей момент зайшов…

— Досить сміливо, — зауважила я.

_ угу, — підтвердив Лукас і набув трохи винуватого вигляду. — На таке хтось здатен тільки замолоду. Сьогодні я б на це не пішов, стовідсотково. Але я думав, що якби це справді було дуже небезпечно, то моє пристаріле мудре «Я» з майбутнього втрутилося б. Розумієш?

— Яке це мудре «Я» з майбутнього? — запитала я, посміхаючись.

— Ну, я сам, — скрикнув Лукас і тут же знизив голос. — Я ж знатиму 1992-го, що я накоїв у 1948 році з Люсі та Полом, і якби щось пішло не так, я б попередив обох, щоб не довіряли мені, легковажному молодому… Я так думав…

— Окей, — повагом мовила я і взяла ще одне печиво як поживу для розуму. — Але ти цього не зробив?

Лукас похитав головою.

— Безумовно ні, дурень. І в наших головах дедалі голосніше цвірінькали горобці. Коли Люсі почала вивчати в школі «Гамлета», я послав обох у 1602 рік. Три дні поспіль вони могли переглядати прем’єру вистави у виконанні трупи лорда Чемберлена[52] в театрі «Глобус».

— У Саутворку?

Лукас кивнув.

— Так, це було не так уже й легко. Вони мусили перейти Лондонським мостом на той берег Темзи, там якнайдовше дивитися виставу і повернутися назад, перш ніж дійде до зворотного стрибка. Два дні все складалося чудово, а на третій на Лондонському мосту сталося нещастя, і Люсі та Пол стали свідками одного злочину. Вони не встигли дістатися до берега, а приземлилися в Саутворку 1948 року народження, в Темзі. Я в цей час божеволів від хвилювань. — Очевидно, спогад про це так схвилював його, що аж ніс побілів. — Ледве-ледве вони встигли повернутися в Темпл — мокрі хоч викрути, у вбранні сімнадцятого століття, так і стрибнули в 1992 рік. Я дізнався про це, тільки коли вони прибули наступного разу…

У мене знову все перемішалося в голові від такої купи всіляких фактів.

— А що це був за злочин, свідком якого вони стали?

Лукас присунув свого стільця ще трохи ближче до мене. Очі за скельцями окулярів потемніли: такий-бо він був серйозний.

— Це і є найголовніше! Люсі та Пол бачили, як граф Сен-Жермен когось убив.

— Граф?!

— Доти Люсі й Пол тільки двічі бачили графа. Але вони були абсолютно впевнені, що це був він. Після ініціації кожного з них рекомендували графу 1784 року. Граф сам так загадав, він хотів познайомитися з мандрівниками в часі, народженими після нього, лише на схилі свого віку. Я б здивувався, якби з тобою було інакше, — він відкашлявся. — Буде інакше. Хай там як… Вартові поїхали з Люсі й Полом на північ Німеччини, де граф прожив останні роки життя, прихопивши хронограф. Я сам при цьому був. Себто буду. Як Великий Магістр Ложі — можеш собі уявити?

Я насупилася.

— Може, ми могли б…

— Ох, я знову відволікаюся. Те, що щось трапиться в майбутньому, хоча воно давно вже трапилося в минулому, завжди було понад моє розуміння. На чому ми зупинилися?

— Яким чином граф міг скоїти вбивство 1602 року, якщо… о, я зрозуміла! Він зробив це під час однієї зі своїх мандрівок у часі.

— Атож. Причому за геть молодих літ. Це був жахливий збіг, що саме цієї миті поруч опинилися Люсі й Пол. Якщо взагалі можна говорити про збіг у таких обставинах. Сам граф пише в одній зі своїх численних праць: «Хто вірить у збіги, той не збагнув усієї могутності долі».

— А кого він убив? І чому?

Лукас знову озирнувся навсібіч.

— Цього, моя дорога внучко, ми спочатку не знали. Не один тиждень сплив, поки нам вдалося дещо з’ясувати. Його жертвою став не хто інший, як Ланселот де Віллерз, перший мандрівник у часі. Бурштин!

— Він убив свого пращура? Але навіщо?

— Ланселот де Віллерз був бельгійським бароном, який переселився з родиною 1602 року в Англію. У Хроніках і таємних рукописах графа Сен-Жермена, які той передав Вартовим, написано, що помер він 1607 року, тому ми спочатку на нього й не подумали. Насправді ж — я звільню тебе від подробиць наших детективних досліджень — йому перерізали горло у власній кареті 1602 року…

— Не розумію, — пробурмотіла я.

— Я і сам ще не до кінця зібрав цей пазл, — сказав Лукас, дістаючи пачку сигарет із кишені та прикурюючи. — До того ж я не бачив Люсі та Пола з 24 вересня 1949 року. Припускаю, що вони разом із хронографом стрибнули кудись іще раніше, до мене, інакше давно б обов’язково з’явилися. Ох… хай йому бісі Не дивися туди!

— Що таке? І відколи це ти куриш?

— Он іде Кеннет де Віллерз зі своєю кошмарною сестрою. — Лукас підніс до очей меню, намагаючись за ним сховатися.

— Скажи просто, що ми не хочемо, щоб нам заважали, — прошепотіла я.

— Не можу — він мій начальник. У Ложі все влаштовано, як у справжньому житті. Йому належить ця чортова контора. Якщо нам пощастить… вони нас не помітять.

Нам не пощастило. Сорокарічний довгань і жінка в бірюзовому капелюшку цілеспрямовано просувалися до нашого столика і без запрошення сіли на вільні стільці.

— Схоже, ми обидва прогулюємо сьогодні роботу, еге ж, Лукасе? — почав Кеннет де Віллерз привітно і ляснув Лукаса по плечу. — Пусте, я нічого не скажу, надто по тому, як учора ти хоробро виграв справу Паркера. Ще раз мої вітання. Я чув, у тебе гості з села. — Його бурштинові очі уважно вивчали мене.

У відповідь я намагалася дивитись якнайбезпосередніше. Таки дивно, як де Віллерзи схожі одне на одного — підкреслені вилиці, аристократичні рівні носи — у всіх поколіннях.

Цей був чоловіком показним, нехай і не таким красивим, як, наприклад, Фальк де Віллерз у мій час.

— Гейзел Монтроз, моя кузина, — представив мене Лукас. — Гейзел, це містер і місіс де Віллерзи.

— Але я йогр сестра, — сказала місіс де Віллерз і захихотіла. — О, добре, у вас є сигарети. Можна мені стрельнути одну?

— На жаль, ми саме збиралися йти, — кинув Лукас, галантно простягаючи пачку сигарет і подаючи місіс де Віллерз вогник. — Мені ще треба зробити деякі записи…

— Але не сьогодні, любий друже, не сьогодні, — шеф дружелюбно підморгнув Лукасу.

— Удвох із Кеннетом я вмираю від нудьги, — зауважила місіс де Віллерз і пихнула сигаретним димом. — 3 ним можна говорити тільки про політику. Кеннете, замов, будь ласка, чаю для всіх. А звідки конкретно ви приїхали, дорогенька?

— Глостершир, — сказала я і злегка закашлялась.

Лукас приречено зітхнув.

— Мій дядько, тобто батько Гейзел, має великий маєток і розводить тварин.

— О, я люблю життя в селі. І я люблю тварин! — пожвавилася місіс де Віллерз.

— А як я люблю! — притакнула я. — А найбільше — кішок.