Сапфірова книга

РОЗДІЛ 3

— Ксемеріусе?

Вологе відчуття навколо шиї зникло. Я швидко увімкнула ліхтарик. Але світло в приміщенні вже горіло. Темряву сяк-так розганяла слабенька лампочка, що звисала зі стелі.

— Агов? — мовив хтось.

Я підскочила на місці. Кімната була заставлена ящиками і меблями, а біля дверей стояв, притулившись до стіни, блідий молодик.

— Г-г-г-головне — це участь, — видушила я з себе.

— Ґвендолін Шеферд? — пробелькотів він.

Я кивнула.

— А звідки ви знаєте?

Молодик витягнув із кишені штанів зібганий аркуш і простягнув його мені. Здавалося, він був теж сам не при собі, як і я. Штани його трималися на шлейках, а на носі були маленькі круглі окуляри, світле волосся, рясно змащене брильянтином, було зачесане назад і розділене проділом. Він міг би зіграти в одному зі старих гангстерських фільмів роль надто розумного як на свої роки, проте нехитрого асистента прокуреного і бувалого в бувальцях комісара, який закохується в якусь гангстерку-гарнюню з пишним боа на шиї і наприкінці неодмінно гине від кулі.

Я трохи заспокоїлася і розгледілася. Більше нікого в кімнаті не було, в тому числі і Ксемеріуса. Очевидно, він не міг подорожувати в часі, хоч і чудово проходив крізь стіни.

Я похитнулася, але взяла простягнутий мені папірець. Це був пожовклий аркуш, який хтось недбало вирвав із пружинного блокнота. На ньому були нерівні рядки, написані на диво знайомою рукою.

_{Для лорда Монтроза — важливо!!!}

_{12 серпня 1948 року, полудень. Алхімічна лабораторія. Приходь один.}

_{Ґвендолін Шеферд}

Моє серце знову закалатало. Лорд Лукас Монтроз був моїм дідусем! Він помер, коли мені було десять років. Я спантеличено розглядала закрут літери «М». Не було жодних сумнівів: ці кривулі були написані рукою, геть схожою на мою. Але як так може бути?

Я глянула на парубка.

— Звідки це у вас? І хто ви такий?

— Це ти писала?

— Можливо, — відповіла я, і мої думки гарячково побігли колесом. Якщо я це написала, то чому нічого про це не пам’ятаю? — Звідки у вас це?

— Я отримав цей папірець п’ять років тому. Хтось поклав його разом із листом у кишеню мого пальта. Це було того дня, коли відбувалася церемонія посвяти в адепти другого рівня. У листі було написано: «Хто зберігає таємницю, має знати Таємницю над Таємницями. Доведи, що ти вмієш не тільки мовчати, а й думати». Без підпису. Рука була інша — не та, що на записці, якась… елегантна, трохи старомодна.

Я кусала нижню губу.

— Не розумію.

— Я теж. Усі ці роки я вважав, що це якесь випробування, — сказав молодий чоловік. — Ще одна перевірка, так би мовити. Я нікому про це нічого не казав, але завжди чекав, що хтось заговорить зі мною з цього приводу або що я отримаю подальші вказівки. Але нічого ніколи не сталося. А сьогодні я прокрався сюди і вирішив почекати. Взагалі-то, я вже не розраховував, що щось станеться. Але тут з’явилася ти, матеріалізувалася з нічого. Саме о дванадцятій годині. Чому ти мені написала цю записку? Чому ми повинні зустрічатися в цьому далекому підвалі? З якого ти року?

— З 2011, — мовила я. — Мені дуже шкода, але на інші питання у мене немає відповідей. — Я кахикнула. — А ви хто?

— О, даруйте. Мене звуть Лукас Монтроз. Без «лорд». Я — адепт другого рівня.

Раптом у мене пересохло в роті.

— Лукас Монтроз. Бурдон-плейс, 81.

Хлопець кивнув.

— Так, там живуть мої батьки.

— Але тоді… — я вп’ялася в нього поглядом і глибше набрала повітря. — Тоді ви — мій дідусь.

— О ні… Знову?!

Парубок глибоко зітхнув. Потім опанував себе, відійшов від стіни, стер куряву з одного зі стільців, які стояли горою в кутку приміщення, і поставив його переді мною.

— Може, краще сядемо? Мені здається, ніби ноги мене не тримають.

— Мене теж, — зізналась я й сіла.

Лукас узяв собі інший стілець і сів навпроти мене.

— То ти — моя внучка? — слабо посміхнувся він. — Знаєш, у мене якесь кумедне відчуття. Я навіть ще не одружений. Точніше кажучи, навіть не заручений.

— А скільки тобі років? 0, перепрошую, я можу порахувати: ти народився в 1924 році, значить, у 1948-му тобі двадцять чотири.

— Так і є, — мовив він. — За три місяці мені виповниться двадцять чотири. А скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Як Люсі.

Люсі. Я згадала, що вона мені крикнула вслід, коли ми тікали від леді Тілні.

Я досі не могла повірити, що переді мною мій рідний дідусь. Я шукала схожість із тим чоловіком, на колінах якого я слухала цікаві оповідки. Який заступився за мене, коли Шарлотта стверджувала, буцімто своїми історіями про привидів я хочу тільки привернути до себе увагу. Але гладеньке обличчя переді мною не мало нічого спільного з тим поораним зморшками і брижами лицем старого дідуся, якого я знала. Натомість я помітила, що він схожий на мою матусю: блакитні очі, вигнута лінія підборіддя, посмішка. На якийсь момент я безсило заплющила очі — це було занадто… занадто для мене.

— Ну, значить… ми теє… — сказав тихенько Лукас. — І що, з мене… е-е-е… добрий дідусь?

У мене защипало в носі, і мені насилу вдавалося стримати сльози. Тож я просто кивнула.

— Інші мандрівники в часі прибувають завжди офіційно й одразу в Драконячу залу до хронографа або в архів, — зауважив Лукас. — Чому ти обрала цю похмуру лабораторію?

— Це не я вибрала, — похитала я головою. — Я навіть не знала, що це лабораторія. У мій час це звичайнісінький підвал, а в ньому стоїть сейф, де зберігається хронограф.

— Он як? У наш час взагалі-то тут теж немає вже ніякої лабораторії, — сказав Лукас. — Але колись це приміщення використовувалося для алхімічних дослідів. Це одне з найстаріших приміщень у цій будівлі. За сотні років до того, як граф Сен-Жермен заснував Ложу, тут у пошуках філософського каменю робили свої досліди знані лондонські алхіміки й маги. Якщо придивитися, можна побачити на стінах моторошні картинки і таємничі формули. А ще кажуть, що тут тому такі товсті стіни, що в них вмуровували кістки та черепи… — Він замовк і, своєю чергою, закусив нижню губу. — То, значить, ти моя внучка. Можна дізнатися, від котрого з… е-е-е… моїх дітей?

— Мою маму звати Ґрейс, — сказала я. — Вона дуже схожа на тебе.

Лукас кивнув.

— Люсі розповідала мені про Ґрейс. Вона говорила, що Ґрейс — найприємніша з моїх дітлахів, а решта — поганці та й годі, — він скривився. — Я не можу собі уявити, що в мене будуть діти — поганці… і чи взагалі будуть діти…

— Може, річ не в тобі, а в твоїй дружині, — пробурмотіла я. Лукас зітхнув.

— Відколи Люсі з’явилася тут, це було два місяці тому, всі мене дражнять. Адже в неї таке саме руде волосся, як і в дівчини, яку я… якою я цікавлюся. Але Люсі не розповідає мені, з ким я одружуся, вона думає, що я можу тоді передумати. Й у такому разі всі ви не з’явитеся на світ.

— Але важливіше за колір волосся — ген мандрівника в часі, який твоя майбутня дружина передасть дітям, — сказала я. — За цією ознакою ти можеш її точно відрізнити.

— У тому й кумедія, — Лукас присунувся трохи ближче. — Мені подобаються дві дівчини з лінії Нефриту… е-е-е… номер чотири і номер вісім зі списку спостережуваних.

— Отакої, — мовила я.

— Розумієш, нині я не знаю, кого обрати. Може, невеликий натяк із твого боку допоміг би мені подолати нерішучість?

Я знизала плечима.

— Мені не шкода. Мою бабусю, тобто твою дружину, звуть ле…

— Ні! — крикнув Лукас. Він заперечливо підняв обидві руки. — Я передумав, не говори нічого. — Він розгублено почухав голову. — Це форма школи Сент-Леннокс, так? Я впізнаю герби на ґудзиках.

— Точно, — сказала я і сама глянула на свій темно-синій піджак. Очевидно, мадам Россіні випрала і випрасувала мої речі, принаймні на вигляд вони були як нові й ледь відчутно духмяніли лавандою. Крім того, вона, схоже, щось зробила з піджаком, бо він сидів на мені набагато краще, ніж раніше.

— Моя сестра Маделейн теж ходить до Сент-Леннокса. Через війну вона закінчує школу тільки цього року.

— Тітонька, тобто бабця, Медді? Я не знала.

— Усі дівчатка Монтроз вчаться в Сент-Ленноксі. Люсі теж. У неї така ж форма, як у тебе. Форма Медді темно-зелена з білим. І картата спідниця… — Лукас відкашлявся. — Е-е-е, якщо тобі цікаво… але нам краще зараз зібратись і подумати, навіщо ми сьогодні зустрілись. Якщо припустити, що це ти написала записку…

— …напишу!

— …і передаси мені під час якогось стрибка в часі… як ти гадаєш, чому ти це зробила?

— Ти маєш на увазі, чому я це зроблю? — зітхнула я. — Якийсь сенс у цьому є. Найпевніш, ти можеш мені багато чого пояснити. Але я не знаю… — я безпорадно подивилася на свого молодого діда. — Ти добре знаєш Люсі й Пола?

— Пол де Віллерз елапсує тут із січня. За цей час він став старший на два роки — трохи страшнувато. А Люсі побувала тут уперше в червні. Я зазвичай наглядаю за обома під час їхніх відвідин. Як правило, все проходить дуже… весело. Я можу допомогти їм із домашніми завданнями. І мушу сказати, що Пол — перший Віллерз, який викликає в мене симпатію, — він знову відкашлявся. — Якщо ти прибула з 2011 року, то повинна їх обох знати. Дивно уявити, що їм уже майже сорок… Передавай їм від мене привіт.

— Та ні, я не зможу цього зробити. — Ой, як усе складно. І мені, напевно, слід дуже ретельно вибирати, що можна розповідати, поки я сама не зрозумію, що тут діється. У вухах ще звучали слова мами: «Нікому не довіряй. Навіть своїм почуттям». Але мені треба було комусь звіритись, і хто б підійшов на це краще, ніж мій власний дідусь? Я вирішила поставити все на одну карту: — Я не можу передати привіт Люсі й Полу. Вони поцупили хронограф і здиміли з ним у минулому.

— Що?! — очі Лукаса за скельцями окулярів були широко розкриті. — Чому вони це зробили? Я не можу повірити. Вони б нізащо… А коли це сталося?

— 1994 року, — сказала я. — Того року, коли я народилася.

— 1994 року Полові було двадцять, а Люсі — вісімнадцять, — сказав Лукас, звертаючись радше до себе, ніж до мене. — Себто за два роки. Бо наразі їм шістнадцять і вісімнадцять. — Він посміхнувся, ніби вибачаючись. — Звичайно, не зараз, а тільки зараз, коли цього року вони з’являться тут на елапсування.

— Я майже не спала минулої ночі, тому мені здається, що в мене в голові замість мізків якась цукрова вата, — зітхнула я. — І взагалі я рахую не дуже добре.

— Люсі й Пол… Те, що ти мені розповіла, купи не тримається. Вони б ніколи не зробили нічого такого навіженого.

— Але вони зробили. Я думала, що ти мені зумієш пояснити причину. За моїх часів усі намагаються мене переконати, що вони… негідники. Або навіжені. Або і те, й інше. У будь-якому випадку — небезпечні. Коли я зустріла Люсі, вона сказала, що я повинна тебе запитати про зеленого вершника. Отож я питаю: що значить зелений вершник?

Лукас приголомшено дивився на мене.

— Ти зустрічалася з Люсі? Але ти ж щойно сказала, що вона й Пол зникли в рік твого народження, — але тут до нього, здається, дійшло ще щось. — Якщо вони взяли з собою хронограф, то як ти можеш мандрувати в часі?

— Я зустріла їх у 1912 році. У леді Тілні. Крім того, існує другий хронограф, який Вартові використовують для нас.

— Леді Тілні? Але вона померла чотири роки тому. І другий хронограф не працює.

Я зітхнула.

— Зараз працює. Слухай, дідусю, — на цьому слові Лукас здригнувся, — для мене все це ще дужче заплутане, ніж для тебе, адже буквально кілька днів тому я взагалі поняття не мала про всю цю веремію. Я нічого не можу тобі пояснити. Мене сюди послали елапсувати, хай їм грець, а я навіть не знаю, як це дурнувате слово пишеться, я його вчора вперше почула. Це лишень моя третя мандрівка з хронографом. А до цього я тричі стрибала неконтрольовано. А це сумнівна радість. Взагалі-то, всі думали, що моя кузина Шарлотта носить ген, адже вона народилася відповідного дня, а моя мама збрехала щодо мого дня народження. Тому Шарлотта вчилася танцювати, знає все про чуму і короля Георга, вміє фехтувати, їздити верхи в дамському сідлі та грати на піаніно, і бозна-чого вона ще навчилася на цих таємничих заняттях. — Що більше я говорила, то швидше слова вилітали з мого рота. — У всякому разі, я нічого не знаю, крім тієї дещиці, яку мені розповіли, і це було, їй-богу, не надто багато і не надто зрозуміло. І що найгірше: мені досі не було коли думати над тим, що відбувається, аби трохи розібратися. Леслі, моя подруга, зібрала інформацію в «Ґуґлі», але містер Вітмен забрав у нас папку, та я все одно зрозуміла хіба що половину. Усі чекають від мене чогось особливого і вкрай розчаровані.

Лукас пробурмотів:

— Наділено рубін чаклунством Крука, останній — соль мажор: дванадцятьох уже зібрала злука.

— Ось бачиш, магія Крука і все таке. Як на лихо, я нічого не тямлю. Граф Сен-Жермен душив мене, хоча стояв за кілька метрів від мене, і я чула його голос у себе в голові. А потім були чоловіки в Гайд-парку — з пістолетами і шпагами, і мені довелось одного з них заколоти. Якби я цього не зробила, він убив би Ґідеона, а він такий… такий… — я набрала повні груди повітря, щоб за мить засипати дрібненько, наче маком: — Взагалі-то, Ґідеон справжнє «ге» на патичку, він поводиться так, ніби я йому тягар, і він поцілував сьогодні вранці Шарлотту, хоча тільки в щічку, але, може, це щось та значить, у всякому разі, я не повинна була його цілувати, не запитавши про це, я взагалі його знаю лише день або два, але він раптом став таким… милим і потім… Усе сталося так швидко… І всі думають, що це я розповіла Полу й Люсі, коли ми прийдемо до леді Тілні, нам же потрібна її кров, і кров Люсі й Пола теж, але їм потрібна моя і Ґідеона, тому що в їхньому хронографі її немає. І ніхто мені не каже, що станеться, коли кров усіх зчитають у хронограф, тож іноді я думаю: вони й самі точно не знають. А я повинна тебе запитати про зеленого вершника, сказала Люсі.

Лукас примружився за скельцями окулярів і, очевидно, відчайдушно намагався щось зрозуміти в потоці моїх слів.

— Я поняття не маю, що повинен означати зелений вершник, — мовив він. — Мені дуже шкода, але я сьогодні вперше про нього чую. Може, це назва фільму? Чому б тобі не запитати… ти ж можеш мене запитати в 2011 році?

Я злякано подивилася на нього.

— О, розумію, — швидко сказав Лукас. — Ти не можеш мене запитати, бо я давно помер або сиджу, старий, глухий і німий, у притулку для старих у якомусь напівзабутті… ні-ні, будь ласка, я не хочу нічого знати!

Цього разу мені не вдалося стримати сльози. Щонайменше з півхвилини я схлипувала, бо, хоч би як дивно це прозвучало, саме зараз мені страшенно забракло мого дідуся.

— Я тебе дуже любила, — сказала я врешті-решт.

Лукас простягнув мені носовичок і глянув співчутливо.

— Ти впевнена? Взагалі, дітей я люблю як кіт табаку. Вони тільки на нерви діють… Але, може, ти була особливою. Навіть напевно.

— Так, я була особливою. Але ти до всіх дітей добре ставився. — Я голосно висякалася. — Навіть до Шарлотти.

Якийсь час ми мовчали, потім Лукас вийняв із кишені годинник і запитав:

— Скільки в нас є ще часу?

— Вони мене послали рівно на дві години.

— Не дуже багато. Ми вже змарнували купу часу. — Він підвівся. — Я принесу папір і олівці, і ми спробуємо трохи навести лад у всьому цьому хаосі. Ти залишайся тут і нікуди не ходи.

Я тільки кивнула. Коли Лукас зник, я сховала обличчя в долонях і застигла. Лукас мав рацію: саме зараз було важливо не збитися з пантелику. Хто може знати, коли я знову побачу дідуся? Про що з того, що станеться в майбутньому, я маю йому розповісти, а про що — ні? І навпаки, яку інформацію я можу отримати від нього, яка зможе стати мені в пригоді? По суті, він був моїм єдиним союзником. Але не в той час. І яку з багатьох похмурих загадок він міг би допомогти розв’язати?

Лукаса довго не було, і щохвилини я почувалася дедалі невпевненіше. Може, він таки збрехав, і зараз де не візьмуться Люсі та Пол із величезним ножем, щоб узяти в мене кров. Сама не своя, я підвелася і спробувала знайти що-небудь, щоб могло правити за зброю. У кутку лежала дошка, з якої стирчав іржавий цвях, але коли я взяла її, вона розсипалася

у мене в руках. Саме цієї миті двері відчинились і в кімнату ввійшов мій молодий дідусь із блокнотом під пахвою і бананом у руці.

Я полегшено видихнула.

— Ось, замори черв’ячка, — Лукас кинув мені банан, підтягнув до нас третій стілець і, поставивши його між нами, поклав на нього блокнот. — Вибач, що так довго. Цей бевзь Кеннет де Віллерз постійно крутився під ногами. Терпіти не можу де Віллерзів, вони всюди пхають свого допитливого носа, хочуть усе контролювати й вирішувати і завжди все знають краще за всіх!

— Атож, — пробурмотіла я.

Лукас струсив зап’ясток.

— Ну, почнемо, внучко. Ти — рубін, дванадцята в Колі. Діамант із родини де Віллерзів старший тебе на два роки. Значить, у твоєму часі йому років дев’ятнадцять. І, як ти сказала, його звуть?

— Ґідеон, — промовила я і, вимовивши його ім’я, відчула, як усередині мене розливається тепло. — Ґідеон де Віллерз.

Олівець у пальцях Лукаса так і літав над папером.

— І він свинтух, як усі де Віллерзи, а проте ти його таки поцілувала, якщо я все правильно зрозумів. Чи не занадто ти юна для цього?

— Навряд чи, — сказала я. — Радше навпаки, я добряче запізнилася. Крім мене, всі дівчатка в класі п’ють пігулки.

Ну, всі, крім Айшані, Пеґґі й Кессі Кларк, але батьки Айшані — консервативні індійці, які вбили б її, якби вона тільки глянула на якогось хлопця, Пеґґі подобаються дівчатка, що ж до Кессі — коли-небудь її прищі зникнуть і вона приязніше ставитиметься до своїх ближніх і більше не торочитиме: «Чого вирячився, як баран на нові ворота?», коли хто-небудь подивиться в її бік.

— О, і Шарлотта теж не цікавиться сексом. Тому Ґордон Ґельдерман і прозиває її Сніговою королевою. Але я вже не так впевнена, що це прізвисько до неї пристає…

Я зціпила зуби, згадавши, як Шарлотта дивилася на Ґідеона і як він дивився на неї. Якщо подумати, як швидко Ґідеон вирішив мене поцілувати, а саме — на другий день нашого знайомства, то страшно було уявити, що відбувалося між ним і Шарлоттою за всі роки їхнього спільного навчання.

— Які ще пігулки? — запитав Лукас.

— Що? — Господи, 1948 року вони, щоб запобігти вагітності, користуються ще презервативами з коров’ячих кишок або чимось таким, якщо взагалі вживають запобіжних засобів. Я не хотіла знати подробиці. — Я не хочу з тобою говорити про секс, дідусю, чесне слово, не хочу.

Лукас похитав головою.

— А я навіть це слово не хочу від тебе чути. І я маю на увазі не слово «дідусь».

— Добре. — Поки Лукас щось там нотував, я зняла шкірку з банана. — А як ви це називаєте?

— Що?

— Секс.

— Ми не говоримо про це, — сказав Лукас, схилившись над блокнотом. — Принаймні з шістнадцятирічними дівчатами. Ну, що там далі: Люсі й Пол украли хронограф ще до того, як у нього зчитали кров двох останніх мандрівників. Тоді запустили другий хронограф, але тому, звісно, бракує крові всіх інших мандрівників.

— Ні, вже не так. Ґідеон побував майже у всіх мандрівників і взяв у них кров. Бракує тільки крові леді Тілні й Опала — якоїсь там Елізи.

— Ілейн Берлі, — сказав Лукас. — Придворна дама Єлизавети І, померла у вісімнадцять років від післяродової гарячки.

— Точно. Ну, і крові Люсі й Пола, звичайно. Тому ми намагаємось здобути їхню кров, а вони — нашу. Принаймні я так зрозуміла.

— Тобто зараз є два хронографи, за допомогою яких можна замкнути Коло? Це справді неймовірно!

— А що станеться, коли Коло замкнеться?

— Тоді буде розкрита Таємниця, — урочисто мовив Лукас.

— О Господи! І ти теж! — роздратовано замотала я головою. — Можна бодай один раз говорити трохи конкретніше?

— Пророцтва свідчать про сходження Орла, про перемогу людства над хворобами і смертю, про світанок нової епохи.

— Ага. — Я знала стільки ж, скільки й до цього роз’яснення. — Значить, це щось хороше, так?

— Щось вельми хороше! Щось, що неабияк посприяє подальшому розвитку людства. Саме для цього граф Сен-Жермен заснував Ложу Вартових, тому в наших лавах зібрані найрозумніші та наймогутніші чоловіки планети. Ми хочемо зберегти Таємницю, щоб вона слушної миті розкрилась і врятувала цілий світ.

Окей. Це було вже щось зрозуміле. Принаймні найзрозуміліше з усього, що я чула про Таємниці.

— А чому Люсі та Пол не хочуть, щоб Коло замкнулося?

Лукас зітхнув.

— Гадки не маю. Коли, ти сказала, ви зустрілися?

— У 1912 році, — сказала я. — У червні. Двадцять другого чи двадцять четвертого, я точно не пам’ятаю. — Що впертіше я намагалася згадати, то більше була не впевнена. — А може, дванадцятого? Було парне число, це точно. Вісімнадцяте? У будь-якому разі, це було в другій половині дня. Леді Тілні накрила стіл до п’ятигодинного чаю. — І тут я зрозуміла, що бовкнула зайве, і затулила рот долонею. — Ой!

— Що таке?

— Я щойно розповіла тобі, а ти розповіси Люсі та Полу, і тому вони нас там чекатимуть. Значить, це ти зрадник, а не я. Хоча яка різниця: ті ж штани, та назад вузлом.

— Що? О ні! — Лукас енергійно труснув головою. — Я ні в якому разі не зроблю цього. Я взагалі їм про тебе не розповім, цього ще бракувало! Якщо я їм завтра скажу, що вони коли-небудь украдуть хронограф і втечуть у минуле, вони цього не переживуть. Треба дуже добре подумати, перш ніж розповідати комусь про майбутнє, не забудь!

— Ну, може, ти їм розкажеш не завтра, у тебе ще купа часу попереду. — Я задумливо жувала банан. — 3 іншого боку… в який час вони стрибнули з хронографом? Чому не в цей? Тут у них був би бодай один друг (я тебе маю на увазі). Може, ти мене обманюєш і вони чекають за дверима, щоб узяти в мене кров?

— Я не маю ані найменшого поняття, куди вони могли стрибнути. — Лукас зітхнув. — Я навіть не можу уявити, що вони здатні на таке божевілля. А головне — чому! — І сумно докинув: — Я взагалі нічого не розумію.

— Очевидно, в цей момент часу ми обоє нічого не знаємо, — сказала я так само понуро.

Лукас записав у блокнот «зелений вершник», «другий хронограф» і «леді Тілні» й поставив великий знак питання.

— Нам обов’язково треба зустрітися ще раз — згодом! За цей час я постараюся дізнатись якнайбільше…

У голові мені сяйнула думка.

— Спочатку мене хотіли відправити в 1956 рік. Може, ми вже завтра вранці зуміємо знову зустрітися.

— Ха-ха! — засміявся Лукас. — Для тебе 1956 рік може настати завтра, а для мене… Стривай, дай-но я подумаю. Якщо тебе відправлять елапсувати в пізніший час, то теж у це приміщення?

Я кивнула.

— Гадаю, так. Але ти ж не можеш з ранку до вечора сидіти тут і чекати на мене. Крім того, будь-якої миті може з’явитися Ґідеон, йому ж теж потрібно елапсувати.

— Я знаю, що ми зробимо, — сказав Лукас дедалі натхненніше. — Коли ти опинишся в цьому приміщенні наступного разу, то просто зайдеш до мене. Мій кабінет на третьому поверсі. Тобі доведеться подолати всього два пости, але це не проблема: ти просто скажеш, що заблукала. Будеш моєю кузиною. Гейзел. Із села. Я сьогодні ж усім почну розповідати про тебе.

— Але містер Вітмен сказав, що двері тут завжди замкнені, до того ж я точно не знаю, де розташоване це приміщення.

— Звісно, тобі потрібен ключ. І денний пароль. — Лукас озирнувся. — Я зроблю дублікат ключа і сховаю десь тут. Те саме зробимо з паролем. Я нашкрябаю його на папірці й десь тут сховаю. Найкраще де-небудь у стіні. Ось тут, де, здається, цеглини сидять нещільно. Може, ми знайдемо там якусь порожнину? — Він підвівся, пробрався через увесь мотлох до стіни й сів навпочіпки. — Дивись, тут! Я прийду з інструментом і зроблю чудову криївку. Коли ти наступного разу стрибнеш сюди, витягни цей камінь і знайди там ключ і пароль.

— Та тут до дідька каменів! — вигукнула я.

— Просто запам’ятай цей, п’ятий ряд знизу, приблизно посередині стіни. Чорт! Зламав ніготь. Гаразд. У всякому разі, ми маємо план, і він мені подобається.

— Але тепер тобі доведеться щодня приходити сюди, щоб змінити пароль, — сказала я. — Як ти збираєшся це робити? Хіба ти не навчаєшся в Оксфорді? —

зиркнув на годинник. — А тепер давай сядемо і запишемо найважливіше. Систематизуємо. Ось побачиш, після цього ми обоє порозумнішаємо.

— Або залишимося двома бевзями у затхлому підвалі.

Лукас схилив голову і посміхнувся.

— Може, ти мені, між іншим, підкажеш, чи починається ім’я твоєї бабусі на «А»? Чи, може, на «Ц»?

Я мимоволі засміялася.

— А як тобі більше до вподоби?