Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості

Тиждень 7. Відновлюємо відчуття зв'язку

Цього тижня ми практикуватимемо правильне ставлення заради розвитку творчості, приділяючи увагу як вашому вмінню сприймати, так і вмінню діяти. Есе, вправи і завдання цього розділу покликані відновити цілі ділянки вашого істинного творчого інтересу, які виявляються відповідно до того, як ви надаєте все більшого значення своїм мріям.

Вправність, яку ми удосконалюємо за допомогою ранкових сторінок і творчих побачень, — уміння слухати.

Сторінки вчать нас слухати, не звертаючи уваги на Цензора, а творчі побачення вчать уловлювати голос натхнення. Незважаючи на те, що обидва ці заняття жодним чином не стосуються створення витворів мистецтва, творчий процес без них неможливий.

Зробити витвір мистецтва — це не просто вигадати щось з голови. Радше навпаки — ідея сама спадає на думку. Напрямки — ось ключовий елемент цього процесу.

Коли ми намагаємося що-небудь вигадати, то тяжіємо до того, щоб уявити щось поза межами досяжності, «десь там, у стратосфері, де ширяє мистецтво…».

Дозволяючи ідеї для витвору самій зійти нам на гадку, ми нічого не прагнемо. Ми взагалі нічого не робимо, лишень отримуємо все готове. Хтось інший чи щось інше робить усе за нас. Замість того, щоб хотіти щось винайти, ми прислухаємося.

Коли увага актора зосереджена на тому, що відбувається, він уважно прислухається і тоді вирішує, яким має бути його наступний крок. Коли художник малює, він, можливо, і починає картину з певним задумом у голові, але з часом він стає залежним від внутрішньої логіки самої картини. Можна часто почути слова: «Пензлик сам веде мазок». У танці, композиції, скульптурі діють ті самі правила: ми радше провідники, аніж творці того, що виражаємо.

Мистецтво народжується, коли ми налаштовуємося і немов провалюємося у криницю. Так ніби всі історії, картини, мелодії і п’єси в світі живуть під поверхнею нашої свідомості. Схожі на підземну ріку, вони протікають крізь нас, наче потік ідей, які ми можемо підхопити. Як митці, ми падаємо у криницю і занурюємося у цей потік. Ми відчуваємо, що там відбувається, і діємо — це радше нагадує письмо під чиєсь диктування, аніж претензійне творення мистецтва.

Один мій друг — чудовий кінорежисер, знаний своєю скрупульозністю у плануванні зйомок. Попри це він часто знімає чудові сцени експромтом, швидко ловлячи вдалий момент, який нагодився, поки він працював над чимось іншим. Такі миті чистого натхнення вимагають того, щоб ми ставилися до них з вірою. Ми можемо практикуватися стрибати у невідоме під час написання ранкових сторінок і на творчих побаченнях.

Ми можемо навчитися не лише прислухатися, а й усе розбірливіше чути той натхненний голос підсвідомості, який говорить: «Зроби це, спробуй те, скажи оце…».

Більшість письменників хоча б раз переживали відчуття, коли цілий вірш або абзац-другий тексту нізвідки з’являлися у їхній голові. Ми ставимося до таких знахідок як до маленьких див. Але ми не усвідомлюємо, що це насправді абсолютно нормально. Ми радше інструмент, а не автор наших робіт.

Кажуть, Мікеланджело якось зізнався, що всього лиш звільнив Давида зі шматка мармуру, у якому його знайшов. «Картина живе своїм життям. Я намагаюся зробити його видимим», — говорив Джексон Поллок^[13]. Коли я викладаю кінодраматургію, то нагадую своїм студентам, що їхній фільм уже існує у всій своїй повноті. Їм залишається лише прислухатися, побачити його своїм внутрішнім зором і відтворити на папері.

Те саме можна сказати про будь-який інший вид мистецтва. Якщо наші картини і скульптури чекають на нас, то і сонати чекають на нас; книжки, п’єси, вірші чекають на нас також. Нам залишається тільки зафіксувати їх. А для цього потрібно провалитися у криницю.

Декому простіше уявити потік натхнення як радіохвилі різних частот, які транслюються у всіх напрямках. З практикою нам усе краще вдається розпізнавати потрібну частоту. Ми налаштовуємося на ту частоту, яка необхідна нам. Ми, немов батьки, можемо чути голос нашої внутрішньої дитини серед голосів інших дітей.

Звикнувши до думки, що творити — це цілком природно, ви можете прийняти й іншу думку: Творець забезпечить вас усім необхідним для реалізації вашого проекту. Щойно ви погодитеся прийняти Його допомогу, ви одразу почнете всюди помічати корисні підказки.

Будьте уважні: існує ще й інший, вищий голос, який доповнює і підсилює ваш внутрішній творчий голос. Він зазвичай виявляється у синхронності.

Ви почуєте потрібний діалог, знайдете мелодію, яка підходитиме для епізоду, побачите точний відтінок фарби, який ви вже майже задумали, і так далі. Вам почнуть потрапляти під руку книги, оголошення про семінари, викинуті речі, які якнайкраще збігатимуться із тим, чим ви займаєтесь.

Навчіться допускати можливість того, що Всесвіт допомагає вам робити свою справу. Станьте готовими побачити Божу руку і прийміть її як дружню пропозицію допомоги. Оскільки багато з нас підсвідомо бояться, що Богу наші творіння здадуться зіпсованими, свавільними або і ще щось гірше, ми схильні недооцінювати цю допомогу одного творця іншому.

Постарайтеся не забувати, що Бог і сам Великий Митець. Митці люблять інших митців.

Очікуйте, що Всесвіт підтримає вашу мрію. Так і станеться.

Тіллі Ольсен^[14] влучно назвала його «ножем мистецького удосконалення». Ви можете називати це явище по-іншому. Наприклад, «прагнення зробити все як слід» чи «бажання виправити, поки не пізно». Можете навіть сказати, що це означає «намагатися тримати планку». Проте варто називати речі своїми іменами — це перфекціонізм.

Перфекціонізм не має нічого спільного з прагненням зробити все як слід, чи з виправленням своєї роботи, чи зі стандартами, яких ми намагаємося дотримуватися. Перфекціонізм — це відмова у дозволі собі рухатися вперед. Ви опиняєтесь у виснажливому замкнутому колі, яке змушує вас обмежитися деталями того, що ви пишете, малюєте чи створюєте, втрачаючи уявлення про витвір загалом.

Замість того, щоб вільно творити, дозволяючи помилкам проявляти себе пізніше, ми застрягаємо у прагненні виправити кожну маленьку деталь. Завдяки постійним виправлянням ми перетворюємо нашу оригінальність на одноманітність, якій бракує пристрасті і спонтанності. «Не бійтеся помилок, — говорив Майлз Девіс^[15]. — Їх не буває».

Перфекціоніст виправляє один рядок вірша доти, поки всі інші рядки не почнуть здаватися невдалими. Перфекціоніст перемальовує лінію підборіддя на портреті, аж поки папір не порветься. Перфекціоніст створює стільки версій першої сцени, що так і не доходить до інших сцен. Перфекціоніст пише, малює і творить, поглядаючи на публіку. Замість того, щоб насолоджуватися процесом, перфекціоніст постійно оцінює результат.

Для перфекціоністів існує лише одна півкуля мозку — та, яка відповідає за логічне мислення. У їхній творчій майстерні панує Критик, який знаходить, до чого б дочепитися навіть у чудово написаному тексті:

«Гм. А тут точно потрібна ця кома? А це слово хіба так пишеться?».

Для перфекціоністів не існує чорнових варіантів, начерків, проби пера. Кожен чорновий варіант має бути остаточним, ідеальним, незмінним.

Десь на півшляху вони вирішують усе перечитати, підкреслити основні моменти, подивитися, до чого все йде.

А й справді, до чого все йде? Ні до чого і нікуди, і то дуже швидко.

Перфекціоністи ніколи не бувають задоволеними. Вони ніколи не скажуть: «Досить добре вийшло. Я просто продовжуватиму далі».

Перфекціоністи не бачать межі досконалості, називаючи це скромністю. Насправді це зарозумілість. Саме завдяки гордині ми хочемо написати ідеальний сценарій, намалювати ідеальну картину, ідеально прочитати монолог на прослуховуванні.

Перфекціонізм — це не гоніння за найкращою версією чогось. Це пошук найгіршого у нас самих, пошук тієї частини, яка переконує, що як би ми не намагалися, усе одно в нас добре не вийде, і що потрібно починати заново.

Ні. Не потрібно.

«Картину неможливо домалювати. Можна лише зупинитися на цікавому місці», — говорив Пол Ґарднер. Не можна закінчити книжку. Але на певному етапі ви перестаєте її писати і переходите до іншого заняття. Неможливо ідеально змонтувати фільм, але у якийсь момент доведеться облишити його і сказати, що він закінчений. Облишити — це нормальна частина творчого процесу. Ми робимо все можливе і намагаємося встигнути якнайбільше, поки ще світить світло, яке дозволяє нам бачити.

Запитання: Що би я зробив (зробила), якби не мусив (мусила) зробити це ідеально?

Відповідь: Набагато більше, ніж я роблю зараз.

Нам не раз доводилося чути, що неосмислене життя не варте того, щоб його проживати. Але задумайтеся і над тим, що непрожите життя також не варте того, щоб його осмислювати. Успіх нашого творчого відновлення залежить від нашого вміння переходити від думок до дій. А це передбачає ризик. У більшості з нас величезний досвід відмовляння себе від усього ризикованого. Ми вмілі спекулянти, коли ідеться про ймовірність виникнення болю самовикриття.

«Я виглядатиму по-дурному», — говоримо ми, пригадуючи свій перший урок акторської майстерності, перше недолуге оповідання чи жахливі малюнки. Одне з правил, за якими ми граємо, — подумки вишикувати майстрів нашої сфери і порівнювати наші перші кроки з їхніми великими витворами. Ми не порівнюємо наші студентські фільми зі студентськими фільмами Джорджа Лукаса. Натомість ми одразу порівнюємо їх із «Зоряними війнами».

Ми заперечуємо той факт, що для того, аби зробити щось добре, ми спочатку повинні бути готові зробити це погано. Натомість ми встановлюємо наші межі на тій висоті, яка безсумнівно обіцяє нам успіх. Життя у таких обмеженнях нудне, ми почуваємося так, ніби не маємо чим дихати. Проте ми почуваємося у безпеці. А почуття безпеки — це ілюзія, за яку доводиться платити дорогою ціною.

Для того, щоб ризикнути, нам потрібно викинути за борт вантаж власних усталених уявлень. Нам потрібно прорватися крізь «Я не можу, тому що…». Тому що я надто старий, надто бідний, надто скромний, надто гордий? Невпевнений у собі? Боягузливий?

Зазвичай, говорячи, що ми не можемо щось зробити, ми маємо на увазі те, що навіть не візьмемося за справу, поки не будемо впевнені, що впораємося з нею ідеально.

Ті, для кого творчість — щоденна праця, розуміють безглуздість такого твердження. Режисери часто жартують між собою: «Так-так, я завжди абсолютно точно знаю, як маю знімати фільм, — після того, як знімання вже закінчилося».

Перебуваючи у творчій безвиході, ми нереалістично очікуємо і вимагаємо успіху від себе і визнання цього успіху від інших. Оскільки ми маємо таку невисловлену вимогу, то дуже багато чого залишається за нашими межами можливого. Актори дозволяють собі грати однотипні ролі замість того, щоб розширювати своє амплуа. Співаки залишаються вірними перевіреному репертуару. Автори пісень намагаються повторити формулу успіху шлягеру. Таким чином, навіть ті, хто про людське око виглядають митцями, які живуть повноцінним творчим життям, насправді приховують у глибині душі творчу кризу і не можуть наважитися піти на ризик і освоїти новий простір, який би більше відповідав їхнім творчим амбіціям.

Щойно ми станемо готові погодитися з тим, що всі по-справжньому вартісні справи залишаються такими, навіть якщо ми робимо їх погано, наш вибір розширюється. «Якби я не мусив (мусила) зробити це ідеально, я би спробував (спробувала)…»:

1. Побути актором розмовного жанру.

2. Зайнятися сучасними танцями.

3. Рафтинг на гірській річці.

4. Постріляти з лука.

5. Вивчити німецьку мову.

6. Малювати.

7. Кататися на ковзанах.

8. Пофарбувати волосся у платиновий колір.

9. Попрацювати у ляльковому театрі.

10. Стати повітряним гімнастом (гімнасткою).

11. Зайнятися балетом на воді.

12. Грати в поло.

13. Фарбувати губи червоною помадою.

14. Піти на курси пошиття одягу від кутюр.

15. Писати оповідання.

16. Прочитати свої вірші на публіці.

17. Поїхати у спонтанну відпустку в тропіки.

18. Навчитися знімати відео.

19. Кататися на велосипеді.

20. Брати уроки малювання аквареллю.

У фільмі «Скажений бик» менеджер і брат боксера Джейка Ламотти пояснює йому, чому той повинен скинути трохи ваги і погодитися на бій з невідомим противником. Після красномовної тиради, яка збиває з пантелику, він робить висновок: «Зроби це. Якщо виграєш, то виграєш, а навіть якщо програєш, то все одно виграєш».

Коли ми ідемо на ризики, то завжди саме так і відбувається.

Іншими словами, дуже часто варто ризикувати лише заради самого ризику. У розширенні свого самовизначення є щось дуже підбадьорливе, і готовність іти на ризик має такий самий ефект. Кидаючи собі виклик і приймаючи його, ми створюємо підґрунтя для такої упевненості в собі, яка допомагає нам успішно долати труднощі і в майбутньому. Якщо керуватися таким підходом, то виходить, що коли ми пробігаємо марафон, то збільшуємо свої шанси написати повноцінну п’єсу.

Написавши повноцінну п’єсу, ми так само більше готові пробігти марафон.

Завершіть речення: «Якби мені не потрібно було зробити це ідеально, я би спробував (спробувала)…».

Мені не раз доводилося чути, нібито заздрість — це нормальна людська емоція. «Можливо, ваша заздрість, — подумки відповідала я, — але не моя».

Моя заздрість наповнює голову гарчанням, стискає грудну клітку і тисне холодним кулаком на живіт, шукаючи, де б найкраще схопити. Протягом довгого часу я ставилася до неї як до найбільшої своєї слабкості. І лише нещодавно я почала помічати, яким жорстоким, але лише з найкращих міркувань, другом вона була для мене весь цей час.

Заздрість — це карта. І у кожного вона своя. Кожен з нас напевно здивувався би тому, що знайде на своїй карті.

Мене, наприклад, ніколи не переповнювала заздрість до успішних романісток. Але у мене завжди був певний нездоровий інтерес до успіхів і невдач сценаристок. Я була їхнім найжорсткішим критиком, аж поки не написала свою першу п’єсу.

Після цього моя заздрість випарувалася, і на її місце прийшло відчуття посестринства. Виявилося, що вона була лише маскою, за якою ховався страх зробити те, що я дуже хотіла, але ніяк не наважувалася.

Заздрість — це завжди маска, за якою ховається страх: що ми не здатні досягнути того, чого нам хочеться; що хтось інший досягає того, що, як нам здається, повинно належати нам, навіть якщо ми й надто налякані, щоб спробувати до цього дотягнутися. За своєю природою заздрість дуже обмежувальна емоція. Вона не визнає того, що Всесвіт має усього в надлишку. Заздрість говорить нам, що у світі існує місце лише для одного — поета, художника, чи будь-кого іншого, ким ви мрієте стати.

А щойно ми робимо крок назустріч мрії, то усвідомлюємо істину, що місця вистачить на всіх нас. Але через заздрість ми не можемо бачити повної картини. Вона зменшує нашу здатність оцінювати ситуацію тверезо. Вона позбавляє нас можливості бачити інші варіанти.

Найбільша брехня, у яку заздрість нас змушує вірити, полягає в тому, що в нас нібито немає іншого вибору, окрім як заздрити. Заздрість позбавляє нас бажання діяти, у той час як дія і є ключем до нашої свободи.

Ваша карта заздрості буде складатися з трьох колонок. У першій перелічіть тих, кому ви заздрите. У другій — поясніть, чому саме. Будьте якомога точнішими і конкретнішими. У третій колонці вкажіть один крок, на який ви могли б піти, щоб ризикнути і таким чином позбавитися від заздрості.

Коли заздрість жалить, наче змія, вам необхідна термінова протиотрута. Намалюйте карту своєї заздрості на папері.

Хто

Моя сестра Ліббі

Мій друг Ед

Енн Секстон

Чому

Вона має справжню майстерню

Пише цікаві детективи

Відома поетеса

Дія-протиотрута

Зробити ремонт у вільній кімнаті

Спробувати написати детектив

Видати свої вірші, які вже давно лежать у шухляді

Навіть найбільші зміни починаються з маленьких. Зелений — колір не лише заздрості, а і надії. Коли ви навчитеся приборкувати її несамовиту енергію для власної користі, заздрощі перетворяться на паливо на шляху до майбутнього, де буяє зелень.

Фрази, які подаємо нижче, знову змусять вас попрацювати детективом. Дуже часто достатньо зовсім трохи покопирсатися у минулому, щоб зробити неймовірні відкриття про себе. Відповіді не лише розкажуть про те, що ви колись пропустили, а ще й покажуть, що ви могли б робити зараз, щоб підтримати і підбадьорити свою внутрішню дитину-митця. І що б вам не казало ваше его, ще не надто пізно.

Закінчіть фрази:

1. У дитинстві я не використав (використала) можливості_.

2. У дитинстві мені не вистачало_.

3. У дитинстві мені б не завадило_.

4. У дитинстві я мріяв (мріяла) стати_.

5. У дитинстві я хотів (хотіла), щоб у мене було_.

6. У нас вдома завжди бракувало_.

7. У дитинстві мені потрібно було більше_.

8. Мені дуже шкода, що я більше ніколи не побачу_.

9. Протягом багатьох років я скучав (скучала) і думав (думала), як склалася доля у _.

10. Я картаю себе, що втратив (втратила)_.

Дуже важливо усвідомлювати не тільки те хороше, що у нас є, а ще й те, чого нам не вистачає. Перегляньте, що у вас назбиралося позитивного, на чому можна щось побудувати у теперішньому.

Закінчіть фрази:

1. У мене є вірний друг у_.

2. Я люблю своє рідне місто за_.

3. Я думаю, що у мене чудовий (чудова)_.

4. Ранкові сторінки показали мені, що я можу_.

5. У мені прокидається інтерес до_.

6. Мені здається, у мене починає краще виходити_.

7. Мій внутрішній митець почав звертати більше уваги на_.

8. Моє піклування про себе_.

9. Я почуваюся більше_.

10. Можливо, моє творче начало_.

1. Зробіть цю фразу своєї мантрою: «Я стаю сильнішим (сильнішою), коли я ціную себе». Виведіть її аквареллю, кольоровими олівцями або просто красивим шрифтом. Повісьте там, де щодня зможете її бачити. Ми схильні думати, що тільки суворе і вимогливе ставлення до себе може зробити нас сильнішими. Але насправді ми стаємо сильнішими тільки тоді, коли цінуємо себе і дбайливо до себе ставимося.

2. Знайдіть час послухати одну сторону якогось альбому просто так, заради задоволення. Можете у цей час щось малювати, дозволяючи собі виводити будь-які форми, емоції і думки, які навіває музика. Зверніть увагу, наскільки лише двадцять хвилин такого заняття здатні вас відродити. Навчіться влаштовувати собі такі творчі міні-побачення, щоб позбутися стресу і прислухатися до своєї інтуїції.

3. Підіть у якесь священне для вас місце — церкву, синагогу, бібліотеку, лісок — і дозвольте собі насолодитися тишею і цілющою самотністю. У кожного з нас є своє уявлення про те, яке місце можна вважати священним. У мене, наприклад, крамниця з годинниками чи чудовий акваріумний магазин можуть викликати відчуття дивовижного — поза часом. Експериментуйте.

4. Наповніть свій будинок якимись чудовими пахощами — ароматом смачного супу, ладану, ялинових гілочок або свічок. Оберіть те, що вам до душі.

5. Одягніть свій улюблений одяг без будь-якої нагоди, просто так.

6. Купіть собі чудову пару шкарпеток або рукавичок — висловіть любов до себе за допомогою красивої абищиці.

7. Колаж: зберіть стосик (щонайменше десять) старих журналів, які можна безболісно розібрати. Запам’ятайте час і переглядайте їх протягом двадцяти хвилин, вирізаючи будь-які малюнки і фотографії, що якимось чином відтворюють ваше життя або ваші інтереси. Поставтеся до цієї вправи як до автобіографії в картинках. Поєднайте своє минуле, теперішнє, майбутнє і свої мрії. Можна вирізати і ті картинки, які вам просто сподобалися. Продовжуйте, поки не наскладаєте добрячий стосик картинок (не менше двадцяти). Тепер візьміть стару газету, степлер, скотч або клей і розташуйте картинки так, як вам до вподоби. (Це одна з найулюбленіших вправ моїх учнів.)

8. Швидко перелічіть п’ять своїх улюблених фільмів. Чи вони мають щось спільне? Про що ці фільми — про любов, про пригоди, чи політику, а може, це історичні фільми, сімейні саги чи трилери? У вашому колажі помітні сліди ваших кінематографічних уподобань?

9. Перелічіть п’ять тем, про які ви найбільше любите читати: порівняння релігій, фільми, фізика, неймовірні шляхи до успіху, зради, любовні трикутники, великі наукові відкриття, спорт… Чи трапляються ці теми у вашому колажі?

10. Знайдіть почесне місце для свого колажу. Необов’язково, щоб колаж був у всіх на видноті: ви можете повісити його в шафі, покласти у шухляду в столі — головне, знайти для нього місце, яке ви можете назвати своїм. Можна створювати новий колаж раз у кілька місяців або ж скласти окремий колаж, присвячений мрії, яку ви прагнете здійснити.

1. Скільки разів цього тижня ви писали ранкові сторінки? Ви вже дозволили собі обдумати, на які творчі ризики хотіли б піти? Ви балуєте свою творчу дитину тим, що любили в дитинстві?

2. Ви ходили на творче побачення? Чи скористалися ви ним, щоб піти на якийсь ризик? Що ви робили? Як ви у цей час почувалися?

3. Чи довелося вам цього тижня помітити якісь вияви синхронності? Які саме?

4. Чи трапилося цього тижня ще щось, що, на вашу думку, є важливим для вашого творчого відновлення? Опишіть, що саме.