Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості

Тиждень 8. Відновлюємо відчуття стійкості

Цього тижня ми поговоримо про ще одну з головних перешкод на творчому шляху — час. Ви проаналізуєте, як саме використовували власне сприйняття часу, щоб виправдати своє небажання іти на творчий ризик. Ви виявите, які практичні невідкладні зміни могли б упровадити у своєму теперішньому житті. Заглиблюючись у свої переживання і уявлення, ви почнете позбавлятися від закарбованих ще з дитинства тверджень, які змусили вас задовольнятися у своєму творчому житті значно меншим, ніж вам би хотілося.

Одне з найважчих завдань, з яким доводиться справлятися митцям, актуальне ще з первісних часів — це творче виживання. Всі митці повинні опанувати мистецтво переживати втрату: надії, авторитету, грошей, віри в себе. Під час мистецької кар’єри неминучими є не лише численні здобутки, а й втрати. Саме вони є небезпекою на нашому шляху, але також вони є дорожніми знаками, які скеровують нас. Творчі втрати можна перетворити на творчі здобутки і переваги — але лише за умови, що ми будемо готові показати їх світу, а не лише ховати у собі.

Психіатри і психотерапевти часто говорять: для того, щоб пережити втрату і повернутися до нормального життя, цю втрату спочатку потрібно усвідомити і поділитися нею з кимось. Оскільки творчі втрати лише зрідка відкрито визнають і оплакують, вони перетворюються на шрами, які стримують творчий ріст. Нам здається, що ділитися ними з кимось іншим було б надто боляче, надто несерйозно, надто принизливо, а отже, ми не даємо ранам загоїтися і натомість вони перетворюються на таємні втрати.

Якщо витвори мистецтва — наші діти, то творчі втрати — це наші викидні. Жінки, які втратили дитину, часто неабияк страждають через це наодинці. Так само страждають і митці, якщо книжка не продається, фільм не отримує заслуженої оцінки, журі не обирає нашу картину, найкращий наш виріб розбивається на друзки, вірші не друкують, а травма ноги залишає нас поза змаганнями на увесь танцювальний сезон.

Важливо пам’ятати, що наш внутрішній митець — дитина, і що розум може витримати значно більше, ніж наші емоції. Потрібно бути уважними, щоб осмислювати свої втрати і оплакувати їх.

Несподівана негативна оцінка вартісного витвору, неможливість перейти до іншого жанру, інструменту або ролі через те, що від нас очікують інші, — все це творчі втрати, які потрібно оплакувати. Думки на кшталт «Ай, таке може трапитися з кожним» чи «Кого я намагався обдурити?» не приносять жодної користі. Неоплакане розчарування перетворюється на бар’єр, який відділяє нас від наших майбутніх мрій. Якщо вас не взяли на роль, яка з самого початку була «вашою», не запропонували приєднатися до компанії, скасували показ фільму чи навіть не розглянули п’єсу — все це творчі втрати.

Напевно, найбільше шкоди завдають ті форми творчих утрат, які якимось чином пов’язані з критикою. Наш внутрішній митець, як і внутрішня дитина, зрідка ображається на правду. Хочу ще раз наголосити, що оправдана конструктивна критика лише допомагає митцю стати вільнішим. Ми схожі на дітей, але не інфантильні. «Ага!» — часто вигукуємо ми, почувши точну і доречну критику. Митець думає: «Так-так! Я бачу! Ви маєте рацію! Я можу це виправити!».

Критика, яка шкодить митцю, — і неважливо, чи вона висловлена з добрими намірами, чи ні, — не має у собі рятівного зерна істини, проте у ній є певна убивча правдоподібність чи безумовне і неконкретне осудження, які неможливо спростувати раціонально.

Учителі, редактори, наставники часто користуються в очах молодих митців неабияким авторитетом, на кшталт батьківського. У зв’язку вчителя і учня існує певна священна довіра. Якщо вона руйнується, то це має настільки ж сильний ефект, як і при батьківському насильстві. У обох випадках мова йде про емоційний інцест.

Учень, який цілковито довіряє своєму наставнику, чує від недобросовісного вчителя, що його насправді хороша робота погана, чи що він не подає жодних надій, чи що цей учитель-гуру бачить межі істинному таланту учня, чи, як тепер виявилося, він уже не певен, що те, що він спочатку розгледів у своєму учневі, це був і справді талант… Така критика — дуже суб’єктивна і дуже розпливчаста — схожа на приховане сексуальне домагання, вона очорнює і принижує, проте її важко чітко описати. Учень почувається зганьбленим, йому здається, що він поганий митець чи, ще гірше, наївний дурник, тому що вирішив спробувати.

Протягом останніх десяти років мені неодноразово доводилося викладати свій курс в академічних колах. З мого боку це було немов безцеремонне втручання у зовсім інший світ, проте я ставилася до цієї нагоди як до привілею, хоча за нею і крилися певні небезпеки. На власному викладацькому досвіді я переконалася, що багато академіків — творчі люди, які переживають глибокий душевний неспокій через свою нездатність творити. Майстри інтелектуальних обговорень, завдяки своїм науковим умінням вони настільки віддалилися від власних творчих прагнень, що успіхи підопічних їх часто засмучують.

З наукової точки зору вони є неабиякими поціновувачами мистецтва, проте коли ідеться про практичне використання творчих навичок, це їх насторожує. До програм з розвитку літературної творчості такі люди ставляться підозріло: «Це нечувано, студенти не вивчають мистецтво, а займаються ним! Хтозна, до чого це може призвести…».

Я згадую свого знайомого, завідувача кафедри кіномистецтва, талановитого режисера, у якого протягом багатьох років не було чи то бажання, чи можливості ризикнути жити творчим життям. Намагаючись реалізувати власні творчі прагнення через життя своїх студентів, він або надто контролював, або недооцінював їхні найкращі починання, намагаючись таким чином виправдати те, що сам він опинився поза грою.

Попри те, що мені хотілося відчувати неприязнь до цього чоловіка — мені однозначно не подобалася його поведінка, — я все ж не могла ставитися до нього без співчуття. Його творче начало, таке яскраве і виразне у ранніх фільмах, з часом потьмяніло і почало затіняти не лише його власне життя, але й життя його студентів. У певному сенсі він перетворювався на такого собі творчого монстра.

Мені знадобилося багато років викладацької діяльності, щоб я зрозуміла: академічний світ приховує у собі найбільш непримітного і вбивчого ворога творчого начала. Врешті-решт з відвертою ворожістю можна боротися. Проте значно небезпечнішою, значно страшнішою буває ледве помітна недооцінка, яка поступово вбиває у студентів бажання творити.

Мені пригадується час, який я провела у відомому науково-дослідному університеті, де мої колеги-викладачі активно та успішно публікували найрізноманітніші матеріали про кіноіндустрію. Здобувши повагу серед своїх колег, зосереджені на своїй академічній кар’єрі, ці викладачі звертали надзвичайно мало уваги на тих талановитих студентів, які опинилися під їхньою опікою. Вони не забезпечували їх найнеобхіднішим — підтримкою і заохоченням.

Творчість, на відміну від інтелектуальних умінь, неможливо виміряти. За своєю природою творчість уникає такого обмеження. В університеті, де інтелектуальне життя ґрунтується на мистецтві критикувати — аналізувати до деталей витвори мистецтва, — мистецтво самого творіння, мистецтво творчого конструювання зазвичай майже ніколи не отримує потрібної підтримки та схвалення. Іншими словами, більшість учених знають, як розібрати щось на частини, але не знають, як щось сконструювати.

Навіть коли роботу студентів уважно вивчали, її зрідка по-справжньому цінували. Навіть гірше: хай би якою ґрунтовною та грамотною була робота, завжди помічали винятково недоліки. Знову і знову я бачила, як перспективні витвори грузнули у коментарях на кшталт «потрібно було» і «можна було б» чи «краще було б», замість того, щоб прийняти роботу такою, якою вона є, і конструктивно її оцінити.

Я не пропоную перетворити науковий світ у творчу майстерню. Проте все ж стверджую, що митці, які намагаються існувати, рости і навіть процвітати у такому оточенні, відчувають, що сама сила інтелектуальності суперечить творчому імпульсу. Для митця надмірна розсудливість та інтелектуальність прирівнюється до творчої інвалідності. Це не означає, що митцям бракує вимогливості, радше їхня вимогливість заснована на зовсім інших принципах, ніж ті, які визнають у наукових колах.

Митці і вчені — не одного пера птахи. Коли я лише починала свій творчий шлях, це неабияк збивало мене з пантелику. У мене самої досить добре розвинене критичне мислення, навіть більше — за мої критичні праці мені присуджували національні премії. На свій жаль, я зрозуміла, що зовсім недоречно застосовувала ці вміння до творчих проектів, які тільки-но перебували у стані зародження, — як до своїх, так і до чужих. Молоді митці — немов саджанці. Їхні ранні праці нагадують чагарники і зарості, ба навіть будяки. Академічне середовище надає перевагу високим інтелектуальним теоремам і не прикладає багато зусиль для того, щоб підтримати життя цього трав’яного покрову. Як викладач, я із сумом спостерігала, як багато талановитих людей надто рано і надто незаслужено стали заляканими лише тому, що не могли відповідати певним нормам, які зовсім не вони самі придумали. Мені хочеться сподіватися, що університетські викладачі, які читають цю книжку і дотримуються її порад, змінять своє ставлення до творчої порослі — заради її ж спасіння. Іншими словами, ми, як вищі дерева, не повинні дозволяти тіні нашої критики заважати росту молодих саджанців, які опинилися посеред нас.

Не володіючи необхідними засобами захисту і без виробленого вміння захищати свою індивідуальність, багато талановитих митців роками в’януть від таких ударів. Осоромлені за нібито свою бездарність і надто «грандіозні» мрії, вони можуть намагатися реалізувати себе у комерційних проектах і забути про свої прагнення займатися більш значущою (і ризикованішою) роботою. Вони можуть стати редакторами, а не письменниками, монтажерами, а не режисерами; художниками по рекламі, а не займатися образотворчим мистецтвом, і зупинитися за крок до своєї мрії. Зазвичай не справжній талант, а сміливість приносить митцю славу. Нестача сміливості — результат жорстокої критики чи систематичного нехтування — може покалічити митців значно талановитіших, ніж ті, хто відомі широкому загалу. Для того, щоб відновити почуття надії і сміливість творити, нам необхідно усвідомити причини і оплакати шрами, які не дають нам творчо розвиватися. Цей процес може видатися водночас і надто загальним, і надто дріб’язковим, проте без нього не обійтися. Так само, як і підліток повинен стати незалежним від надто владних батьків, так і митець повинен звільнитися від наставників, які згубно на нього впливають.

Коли Тед закінчив свій перший роман, він сміливо надіслав його літературному агентові. Він також вклав у конверт чек на сто доларів, щоб оплатити час і зусилля, які агент витратить на перечитування його роману.

У відповідь надійшла однісінька сторінка тексту, який містив розмиту і безвідповідальну критику, яку не можна було використати для подальшого розвитку: «Ваш роман наполовину хороший, наполовину поганий. А це найгірший тип романів. Важко сказати, як його можна виправити. Пропоную просто викинути».

Коли я познайомилася з Тедом, він уже сім років перебував у стані творчого заціпеніння. Як і багато інших початківців, він не подумав, що, можливо, варто звернутися до когось іншого і вислухати ще чиюсь думку. Йому було дуже непросто наважитися дати мені свій роман. Тед був моїм другом, і мені було боляче, що з його творінням так грубо повелися. Але цей випадок мене дуже вразив, вразив настільки, що Тед став моїм першим студентом, який вийшов з глухого кута у своїй творчості.

«Будь ласка, спробуй знову почати писати. У тебе вдасться. Я певна, що вийде», — просила я його. Тед погодився ризикнути і спробувати знову. Минуло вже дванадцять років з того часу, коли Тед почав вести ранкові сторінки. Він написав три романи і два сценарії для фільмів. У нього чудовий літературний агент, а репутація міцнішає з кожним днем.

Щоб досягнути того, що він здобув, Теду довелося ще раз відчути і оплакати рани, яких йому завдали ще на початку творчого шляху. Йому довелося змиритися із втраченими роками — наслідком цих ран. Сторінка за сторінкою, день за днем він знову набирався сил.

Як і у кар’єрі будь-якого спортсмена, у кар’єрі творчої людини трапляться травми. Без них не обійтися. Але йдеться про те, щоб пережити їх і освоїти науку зцілення. Як і спортсмен, який, не звертаючи увагу на пошкоджений м’яз, може лише погіршити своє становище, так і митець, який ховає біль утрат, рано чи пізно повністю зануриться у творчу тишу. Поважайте себе настільки, щоб визнати власні рани. Це перший крок до їхнього зцілення.

Усвідомлення творчих травм буде неповним без урахування тих ран, які ми самі собі заподіяли. Часто нам як митцям відкриваються можливості, від яких ми сахаємося, тому що боїмося, не віримо в себе чи просто маємо інші плани на життя.

Ґрейс пропонують стипендію на вивчення мистецтва в іншому місті, проте вона не хоче покидати свого хлопця, Джеррі. Вона вирішує відмовитися від стипендії.

Джеку пропонують роботу за спеціальністю, про яку він завжди мріяв. Щоправда, для цієї роботи доведеться переїжджати в інше місто, яке далеко від дому. Робота чудова, але він відхиляє пропозицію, тому що не хоче покидати своїх рідних і друзів.

Енджела, зігравши в жахливій п’єсі, отримує жахливі відгуки, а потім їй знову пропонують зіграти головну роль, проте п’єса дуже непроста. Вона відмовляється.

Про такі втрачені шанси ми будемо з гіркотою згадувати протягом багатьох років. Про це ми детальніше поговоримо пізніше, а поки що просто осмисліть їх як утрати. Таке усвідомлення запускає процес зцілення.

Мистецтво — це акт структурування часу. «Подивись на це ось так, — говорить нам витвір мистецтва. — Ось як я це бачу». Як вважає моя дотепна подруга, письменниця Єва Бабіц, «все криється у рамі». Це особливо актуально, коли йдеться про творчі втрати. Кожну втрату потрібно розуміти як потенційний здобуток; вся суть полягає в обрамленні.

Кожен фініш — це, по суті, старт. Ми всі це знаємо. Проте у важкі часи ми схильні про це забувати. Вражені утратою, ми, як не дивно, зосереджуємося на тому, що залишилося позаду, на втраченій мрії про те, які плоди принесе наша робота і як радісно її сприймуть. Проте нам необхідно зосередитися на тому, що на нас чекає попереду. Це непросто. Часто ми навіть не уявляємо, що на нас чекає. До того ж якщо ми так страждаємо у теперішньому, то і майбутнє у нас асоціюється з невідворотним болем.

«Здобутки під маскою втрат» — дуже сильний прийом для творчої людини. Щоб ним скористатися, поставте собі запитання: «Як ця втрата може стати мені в пригоді? Куди вона скеровує мою роботу?». Відповіді здивують вас і змусять почуватися вільніше. Хитрість у тому, щоб перетворити біль у енергію. Ключ до цього — знати, довіряти і поводитися так, ніби лиха без добра дійсно не буває, варто лише подивитися на витвір з іншого боку чи зайти в інші двері, відчиняти які ви раніше зовсім не хотіли.

«Щоб зловити м’яч, потрібно хотіти його зловити», — одного разу режисер Джон Кассаветес сказав молодій колезі. Почувши це, я зрозуміла його слова як «Перестань скаржитися, що тобі так кепсько кидають кручений м’яч, і тягнися, дотягуйся до того, чого по-справжньому хочеш». Я намагалася дотримуватися цієї поради.

Упродовж багатьох років я грала у студійну рулетку. Не раз мої сценарії купували, але не ставили на сцені. Не раз чудові роботи припадали порохом на полицях кіностудії, будучи жертвами постійного потоку кадрів. Перспективні фільми помирали за одну ніч — але не в моєму режисерському серці, яке обливалося кров’ю.

«Нічого не вдієш, так це працює, — не раз говорили мені. — Якщо хочеш, щоб твій сценарій екранізували, потрібно спершу продати себе як письменника, і тоді, якщо один із твоїх сценаріїв екранізують, і якщо фільм виявиться успішним, і якщо загальна ситуація трохи покращиться, тоді, можливо, ти зможеш спробувати себе як режисер…»

Я прислухалася до цієї народної мудрості дуже довго, переживаючи одну втрату за іншою, пишучи сценарій за сценарієм. Врешті, коли біль утрат уже перелився через вінця, я почала шукати інші двері, ті, крізь які раніше відмовлялася проходити. Я вирішила просто спіймати м’яч — і стала незалежним режисером.

Я покинула Голлівуд, переїхала у Чикаго, купила стареньку вживану відеокамеру і на гроші, які отримала за написання сценарію до однієї серії телесеріалу «Поліція Маямі», відзняла власний художній фільм — романтичну комедію у стилі сорокових років. Зйомки коштували тридцять одну тисячу доларів, і результат виглядав зовсім не кепсько. А потім раптом хтось поцупив мої касети зі звукозаписом. Я все-таки закінчила фільм, повністю його продублювавши (Я знаю, це божевілля, але таким же божевільним був Кассаветес, а я рівнялася на нього). Результат моїх зусиль розійшовся у прокаті закордоном і отримав хороші відгуки. А я багато чого навчилася.

Саме тому, що я запитувала «Як?», а не «Чому я?», тепер у моєму доробку був перший власний скромний художній фільм. Це могло б статися, навіть якби я не взяла все в свої руки, але могло б і не статися. З 1974 року я багато і старанно працювала як сценарист. Я писала — і продавала — художні фільми, короткометражки, документальні фільми, художньо-документальні стрічки, телеспектаклі, фільми тижня, той розкритикований фільм, і міні-серіали. Як режисер, я відзняла один художній фільм і півдюжини короткометражних. Менш помітною була моя робота над редагуванням чужих сценаріїв, і байдуже, згадували мене у титрах чи ні, за гроші чи просто так.

На додачу, я написала більше сотні статей, інтерв’ю та заміток про фільми, тенденції та естетику, коли у поті чола працювала журналісткою на такі видання як «Роллінг стоун», «Нью-Йорк Таймс», «Віллидж войс», «Нью-Йорк», «Нью-Вест», «Лос-Анджелес Таймс», «Чикаго трибьюн» і, найважливіше, на «Амерікан філм», де протягом багатьох років я також працювала редакторкою. Якщо стисло, я віддала данину своєму улюбленому виду мистецтва.

Звідки взялася ця різноманітна, різностороння продуктивність? Річ у тім, що я обожнюю кіно, обожнюю його знімати і не хотіла б, щоб мої утрати збили мене зі шляху. Я навчилася, що, переживаючи втрату, потрібно запитувати себе «Що далі?», а не «Чому я?».

Щоразу, коли я готова запитати: «Якими мають бути мої наступні кроки?» — я просуваюся уперед. Щоразу, коли я приймала «ні» як остаточну відповідь, я зупинялася і застрягала. Я переконалася, що запорука успішної кар’єри — самовдосконалення і вибір.

Якщо проаналізувати тривалі і успішні кар’єри творчих людей, то цей принцип помітний неозброєним оком. Відомий режисер Ширлі Кларк починала кар’єру як танцівниця. Вона розпочала знімати фільми насамперед тому, що хотіла, аби було хоча б декілька вартісних стрічок про танці. Прославившись як талановитий режисер у Європі та Америці, а також попрацювавши на американських кіностудіях, Кларк стала першою американською жінкою-режисером, яка зняла фільм у Гарлемі, першим американським режисером, який дослідив можливості ручної камери, і американським режисером, чиї праці Джон Кассаветес, Мартін Скорсезе^[16] і Пол Шредер^[17] вважають епохальними і ключовими для власного творчого формування. На жаль, вона була жінкою і жила у важкі часи. Коли її прибутки від кіно почали вичерпуватися, вона стала одним із перших відеомитців і працювала із Семом Шепардом^[18], Джозефом Паппом^[19] і Орнеттом Коулманом^[20]. Вочевидь, Кларк прислухалася до слів, що у рухому мішень значно складніше влучити. Коли вона заходила у глухий кут на одному шляху, то відразу шукала іншу дорогу.

Хроніки кіноіндустрії рясніють такими історіями. Еліа Казан, впавши в немилість як режисер, почав писати романи. Режисер Джон Кассаветес також був чудовим актором і використовував свій акторський хист, щоб заробити гроші на власні фільми, надто неформатні на думку голлівудських кіностудій. «Якщо вони не хочуть зробити з цього фільм, то я сам його зроблю», — говорив Кассаватес і залишився вірним своїм словам. Замість того, щоб дозволити собі опинитися у глухому куті у своїй творчості, він шукав інші двері.

У нас не було б можливості насолоджуватися чудовим серіалом «Казковий театр», якби актриса і продюсер Шеллі Дюваль сиділа вдома і скаржилася на невдачі в акторській роботі, замість того, щоб скерувати свою енергію в інше річище. «Non illegitimi te carborundum» — саме такий напис, згідно зі свідченнями, був на стінах таборів для військовополонених. У приблизному перекладі, такому важливому для митців, ці слова означають «Не дай негідникам себе зламати».

Митці, які прислухаються до цього заклику, виживають і зазвичай процвітають. Ключовим фактором тут є дія. Біль, якщо швидко не використати його на свою користь, кам’яніє, а разом з ним і наше серце, і тоді вже наважитися на будь-який вчинок стає важко.

Зіткнувшись із втратою, негайно зробіть щось, щоб підтримати свого внутрішнього митця. Навіть якщо все, на що ви наважитесь, буде покупка букету тюльпанів і записника для ескізів, своїми діями ви задекларуєте: «Я усвідомлюю тебе і твою втрату. І обіцяю — майбутнє буде краще». Як і будь-якій іншій дитині, вашому митцю необхідно, щоб мама лагідно його заспокоїла: «Ой, тобі певно так боляче. Хочеш, дам тобі щось смачненьке чи заспіваю колискову…».

Один мій друг-режисер якось розповів мені, що у свої найгірші вечори напередодні прем’єри нового фільму, у передчутті руйнування кар’єри і з твердим переконанням, що після цього показу більше ніколи не візьметься за роботу, наодинці і у темряві він заспокоює себе перед сном такими словами: «Якщо я не зможу знімати на 35-міліметрову кіноплівку, то все одно зможу знімати на 16-міліметрову. А якщо не зможу знімати і на 16-міліметрову, тоді візьмуся знімати відео. А якщо і з відео не складеться, то зніматиму на 8-міліметрівку».

Запитання: Знаєш, скільки мені вже буде років, поки я навчуся нарешті грати на фортепіано?

Відповідь: Стільки ж, скільки буде, якщо не навчишся.

«Я вже застарий (застара) для такого», як і «У мене нема на це грошей», — це ніщо інше, як Велика Брехня, якою ми користуємося, щоб дозволити собі не експериментувати і не досліджувати та залишатися у своїй творчості у глухому куті.

«Я вже надто стара, щоб вступати на режисерський факультет», — говорила я собі у тридцять п’ять. Коли я нарешті туди вступила, то виявилося, що я дійсно на п’ятнадцять років старша за своїх однокурсників. Також виявилося, що я була більш спрагла творчості, мала більше життєвого досвіду і швидше прогресувала. Тепер, попрацювавши викладачем на такому ж факультеті, я переконалася, що часто моїми найкращими студентами стають ті, хто почав навчатися досить пізно.

«Я вже застарий, щоб бути актором», — неодноразово скаржилися мої студенти — і, мушу додати, робили це з неабияким артистизмом. Вони не завжди були раді чути, що це не так. Чудовий актор Джон Махоні спробував себе у цій професії лише у сорокарічному віці. Тепер, коли з початку його успішної кар’єри минуло вже десять років, він зайнятий на три фільми наперед і працює з найкращими світовими режисерами.

«Я вже застарий, щоб справді стати письменником», — ще одна поширена відмовка. Такі нісенітниці ми вигадуємо, щоб не зачепити своє самолюбство. Реймонд Чендлер почав публікуватися, коли йому минав п’ятий десяток. Прекрасний роман «Жюль і Джим» був створений письменником, якому вже було за сімдесят, і це була його перша книжка.

«Я вже застарий», — це всього лише тактика ухилення. Її завжди використовують, щоб уникнути зустрічі зі страхом.

Подивімося тепер на цю ситуація з іншого боку: «Я дозволю собі спробувати, коли вийду на пенсію». Цікавий різновид того ж самого прагнення вберегти своє самолюбство. Сучасна культура прославляє молодість і дозволяє молоді мати свободу експериментувати. Літніми людьми ця культура нехтує, але все-таки залишає їм право бути трохи не при здоровому глузді.

Багато творчих людей, які застрягли у глухому куті у своїй творчості, переконують себе, що вони водночас і застарі, і замолоді, щоб іти за покликом своєї мрії. Були б вони старими і пришелепкуватими, то, може, би й спробували. Були б вони молодими і дурненькими — теж би спробували. Однаково, бути трохи божевільним — обов’язкова передумова для творчих пошуків. Але ми не хочемо здаватися ненормальними. Та якщо ми візьмемося за щось таке (що б це не було) у такому віці (яким би він не був), то усі, хто нас оточує, неодмінно подумають, що ми з глузду з’їхали.

Так, можливо, саме так і буде.

Творчість спалахує у мить теперішнього, і у цю мить ми не маємо часових обмежень. Ми розуміємо це, коли починаємо процес творчого відновлення. «Я знову відчув (відчула) себе дитиною», — ймовірно, говоримо ми після вдалого творчого побачення. Діти не закомплексовані і безпосередні, а ми, опинившись у творчому потоці, — також.

«Скільки мені знадобиться часу, щоб цього навчитися?» — запитуємо ми себе, спостерігаючи з трибуни за омріяною творчою діяльністю.

«Щоб почало добре вдаватися, потрібен, мабуть, рік, — лунає відповідь. — Це залежить від багатьох факторів».

Для митців, які переживають творчу кризу, рік або декілька років здаються цілою вічністю. Це нас намагається перехитрити наше самолюбство, відмовляючи навіть взятися до справи. Замість того, щоб дозволити собі вирушити у творчу мандрівку, ми замислюємося над тривалістю подорожі. «Це так довго», — говоримо ми собі. Можливо, але кожен день — це всього лише ще один день, проведений у русі, а якщо цей рух наближає нас до нашої мрії, то він приносить нам неабияке задоволення.

Анорексія як ухилення від творчості ґрунтується на запереченні процесу. Нам подобається зосереджуватися на майстерності, якої ми вже досягнули, чи на витворі мистецтва, який ми вже створили. Така увага до кінцевого продукту зводить нанівець той факт, що творчість полягає у процесі створення, а не в готовому витворі.

«Я пишу п’єсу», — це значно цікавіше почути вашій душі, аніж: «Я написав (написала) п’єсу», — бо другий варіант зазвичай націлений лише на задоволення самолюбства. «Я беру уроки акторської майстерності», — це значно цікавіше, аніж: «Я колись ходив (ходила) на уроки акторської майстерності».

У певному сенсі творчий процес ніколи не закінчується. Неможливо навчитися грати на сцені, тому що завжди ще є чому вчитися. Мабуть, неможливо закінчити й знімання фільму, тому що вам завжди буде хотітися щось доробити і переробити, навіть багато років потому. Якщо продовжувати робити, ви будете знати, що могли б зробити і що робити далі. Це не означає, що виконана робота нічого не варта. Радше навпаки. Це лише означає, що виконувати роботу — означає позначати собі шлях до нової і кращої роботи в майбутньому.

Коли ми зосереджуємося на процесі, наше творче життя здається нам більш пригодницьким. Коли ми звертаємо увагу лише на кінцевий продукт, то творче життя може здаватися нам безбарвним і позбавленим сенсу. Ми успадковуємо одержимість результатом і переконання, що ціль творчості — виробити закінчений твір від нашого споживацького суспільства. Такий підхід заганяє безліч творчих людей у глухий кут. Нам, як митцям, які займаються практикою, іноді хочеться проекспериментувати у новій для нас творчій сфері, проте ми не знаємо, до чого це призведе. Ми хвилюємося, чи це не зашкодить нашій кар’єрі. Обмежившись необхідністю показати щось як доказ наших зусиль, ми часто жертвуємо своєю допитливістю. Кожен подібний вчинок ще більше заганяє нас у глухий кут.

Сприймання віку як штучної перешкоди на творчому шляху тісно переплітається зі шкідливим мисленням, спрямованим на готовий продукт. Ми самі встановили «правильний» вік для певних подій: закінчення бакалаврату, вступ на магістратуру, написання першої книжки. Ці штучні часові межі вимагають від нас закінчити щось тоді, коли насправді ми хотіли б тільки це починати.

«Якби я не боявся виглядати придуркувато, коли сидітиму поруч з молодими хлопцями, то дозволив би собі записатися на курси імпровізації».

«Якби моє тіло було хоч трохи схожим на те, яким воно було двадцять років тому, я пішла б у спортзал на зумбу».

«Якби я не боявся, що сім’я подумає, нібито у мене на старості уже зовсім дах поїхав, я знову почав би грати на фортепіано. Я досі дещо пам’ятаю з музичної школи».

Якщо всі ці відмовки починають здаватися вам смішними, то це хороший знак. Запитайте себе, чи не вдавалися ви до подібних аргументів. А потім поставте собі запитання: чи вистачить вам смиренності зайнятися чимось попри те, що це може завдати шкоди вашому самолюбству? Милість бути початківцем — завжди найкраща молитва для творчої людини. Відкритість і скромність початківця завжди ведуть до пошуку нових відкриттів, а цей пошук — до досягнень. Все це зароджується на початку, з першого несміливого кроку.

Що я маю на увазі, коли кажу про заповнення форми? Я маю на увазі той наступний маленький крок, який вам потрібно зробити, замість того, щоб відразу перестрибувати наперед і робити гігантський крок, до якого ви ще можете бути не готові. Іншими словами, щоб продати сценарій, його потрібно спочатку написати. Щоб його написати, потрібно спочатку придумати хорошу ідею і розкрити її на папері, сторінка за сторінкою, аж поки не назбирається приблизно сто двадцять сторінок тексту. Заповняти форму — означає писати по кілька сторінок щодня. Це означає, що коли ви раптом станете одержимі думкою, нібито ця дурна писанина і ламаного шеляга не варта, — а це обов’язково станеться, — ви скажете собі, що зараз не час про це думати і повернетеся до того, що у цій ситуації варто робити далі — продовжувати писати сторінки.

Якщо поділити сценарій на частинки по днях, то написати кожен такий шматочок можна швидко і вчасно — перш ніж пральна машинка встигне допрати брудний одяг. І решту дня ви проведете без почуття вини і тривоги.

Зазвичай той правильний крок, який вам потрібно зробити далі, це якась абищиця: помити пензлики, заскочити у магазин для рукоділля по глину, погортати місцеву газету оголошень і пошукати оголошення курсів акторської майстерності… Як свідчить досвід, найкраще зізнатися собі, що кожного дня вам потрібно робити щось одне для розвитку своєї творчості. Виконуючи таку обіцянку, ви заповнюєте форму.

Надто часто, коли люди прагнуть більше наповнити своє життя творчою працею, вони приховують у собі невисловлене і часто неусвідомлене очікування чи страх, що їм доведеться відмовитися від того життя, до якого вони звикли.

«Я не можу бути письменником і залишатися одруженим з цією людиною».

«Я не можу малювати і продовжувати працювати на цій нудній роботі».

«Я не можу присвятити себе акторству і продовжувати жити у Чикаго… чи Сіетлі, чи Атланті…»

Творчі люди, які опинилися у глухому куті, полюблять думати, що їм доведеться в одну мить змінити все своє життя. Такий максималізм часто буває згубним. Ставлячи планку надто високо і встановлюючи захмарну ціну, яку йому доведеться заплатити за своє рішення, митець у процесі відновлення підштовхує себе самого до поразки. Хто зуміє зосередитися на першому уроці малювання, якщо у нього в голові постійно крутяться думки про те, що він має розлучитися зі своєю дружиною і переїхати в інше місто? Кому вдасться удосконалити свої танцювальні рухи, якщо весь час зайнятий пошуком нової квартири, оскільки доведеться порвати з коханим і зосередитися на мистецтві?

Творчі люди схильні перегравати, і іноді ця схильність обертається проти нас — ми не наважуємося творити, відчуваючи страх перед власними уявленнями про подальші масштабні і руйнівні зміни. Фантазуючи, як ми почнемо займатися мистецтвом професійно, ми так і не доходимо до того, щоб зайнятися ним по-аматорськи.

Замість того, щоб писати по три сторінки сценарію вдень, ми радше будемо перейматися тим, що доведеться переїжджати в Голлівуд, якщо наш текст куплять. Але цього ніколи не станеться, тому що ми так зайняті хвилюванням про те, як продати сценарій, що у нас немає часу його написати.

Замість того, щоб записатися на курси малювання у місцевому культурному центрі, ми купуємо мистецький журнал і говоримо собі, що наші роботи тепер не в моді. Як вони можуть бути не в моді? Їх ще ж навіть не існує!

Замість того, аби впорядкувати у маленькій кімнатці поруч із кухнею, щоб ми мали місце для занять гончарством, ми скаржимося на відсутність майстерні, хоча сприймати цю скаргу насправжки неможливо, тому що ми ще не створили нічого, чим можна цю майстерню наповнити.

Занурившись у неймовірні фантазії про те, яким буде наше життя, коли ми станемо по-справжньому творчими людьми, ми не помічаємо безліч маленьких можливостей для змін, на які нескладно наважитися уже сьогодні. Такий максималістський підхід не дає нам усвідомити, що мистецтво — це насправді дуже-дуже багато маленьких кроків і лише декілька великих стрибків.

Замість того, щоб зробити один маленький крок назустріч мрії, ми стрімголов біжимо до краю прірви, а потім стоїмо там як укопані і тремтимо від страху: «Я не можу стрибнути. Не можу. Не можу…».

Ніхто і не просить вас стрибати. Це все надмірний драматизм, якому місце на сторінках ваших романів чи на полотні, у глині чи на сцені, у будь-якому, навіть найменшому, вияві творчості.

Творчість вимагає дій, а для багатьох з нас це дуже прикра новина. Вона передбачає те, що ми повинні взяти на себе відповідальність, а ми такого терпіти не можемо. Ви хочете сказати, що мені доведеться щось зробити, щоб краще почуватися?

Так. Більшість із нас ненавидять щось робити, якщо замість того можна похвилюватися про щось інше. Одне з наших улюблених занять — замість того, щоб творити — оцінювати свої шанси.

Коли ідеться про творчу кар’єру, думати про свої шанси — означає пити емоційну отруту. Вона позбавляє нас радості мистецтва-як-процесу і ми стаємо беззахисними перед якимись уявними силами десь там. Якщо випити такий напій швидко, це може призвести до затяжного і токсичного емоційного запою. Врешті ми почнемо себе запитувати: «Яка з цього користь?» — а не «Який мій наступний крок?».

Як свідчить досвід, оцінювання власних шансів — це те, до чого ми вдаємося, щоб відтягнути на якомога довший час ту мить, коли нам таки доведеться зробити наступний крок. Замість того, щоб діяти, ми стаємо залежні від тривоги. Варто вам один раз так зробити, і це перетвориться у залежність. Поспостерігайте за собою протягом тижня і зверніть увагу, як ви хапаєтесь за тривожну думку — майже як за наркотик, — щоб не займатися чимось творчим або принаймні відкласти це на потім.

Ви розвантажили від усіх справ ранок, щоб мати час писати або малювати, а потім усвідомили, що досі не попрали одяг. «Подумаю поки над тим, що малювати, і налаштуюсь, а заодно і посортую одяг», — говорите ви собі. Насправді ж ви маєте на увазі щось на кшталт: «Замість того, щоб малювати, я ще трохи про це похвилююся». Якимось дивом прання забирає цілий ранок.

У більшості творчих людей, які опинилися у глухому куті, виробилася певна активна залежність від стану тривоги. Ми надаємо перевагу відчуттям безперервного слабкого болю і періодичним нападам панічного страху замість одноманітності щоденних маленьких і простих кроків у потрібному напрямку.

Заповнювати форму — означає працювати з тим, що в нас уже є, а не нудити світом через те, що в нас чогось немає. Як режисер, я не раз помічала, що на ролі запрошують тих акторів, які працюють навіть тоді, коли немає роботи. Наприклад, Маргарет Коттліскі, чудова актриса театру і кіно, завжди знаходила час пропрацьовувати літературний матеріал. Колись вона працювала з молодим драматургом Девідом Маметом у театральній групі Святого Миколая у Чикаго, а тепер співпрацює з дещо старшим і досвідченішим Девідом Маметом, де б він не був. Замість того, щоб спочивати на лаврах, Маргарет постійно перебуває у стані здорової творчої невгамовності. Коли вона не залучена до вистави, то бере уроки акторської майстерності і завжди знаходить час з’явитися на читаннях нових п’єс. Як і всі актори, вона страждає від синдрому «Я ніколи більше не працюватиму», проте на відміну від її менш працелюбних колег, вона не дозволяє перетворити свою роботу на те, що робиться лише для інших чи заради грошей. Звісно, вона хоче отримувати гроші за свою працю, і я не хочу сказати, що актори повинні працювати безкоштовно. Я лише хочу донести до вас, що робота породжує роботу. Маленькі дії ведуть нас до суттєвих просувань уперед у нашому творчому житті.

Багато митців дозволяють собі сумнівну розкіш, передаючи власну кар’єру у руки агента, замість того, щоб залишати турботу про мистецтво власній душі. Коли за ваше творче життя відповідає ваш агент, дуже просто у відчаї сказати, що «мій агент недостатньо багато робить», замість того, щоб запитати себе, що ви самі могли б зробити, щоб удосконалювати свою майстерність. Заповніть форму. Що ви могли б зробити просто зараз, у тих життєвих обставинах, у яких перебуваєте? Ось це і зробіть.

Робіть один маленький крок щодня, замість того, щоб роздумувати над глобальними питаннями. Коли ми дозволяємо собі заглиблюватися у складні багаторівневі питання, то не можемо знайти маленьких відповідей. Тут ідеться про зміни, що ґрунтуються на повазі, — повазі до того, де ми перебуваємо зараз, і до того, куди прагнемо. Ми чекаємо не сильних вітрів змін — хоча вони можуть і повіяти, — а натомість активно і творчо діємо, раціонально використовуючи те, що у нас є зараз: цю роботу, цей дім, ці взаємини.

Митці, які перебувають у стані відновлення, часто переживають приступи шаленої люті і глибокого смутку, коли думають над своїми втраченими роками. Коли трапляються такі творчі мрії, ми хочемо збунтуватися і втекти куди очі бачать від того, як склалося життя. Натомість наважтеся на зміни, маленькі зміни там, де ви є. Заповніть цю форму ретельно і обережно, аж поки вона не перетвориться на щось нове і значне.

Поет Теодор Рьотке писав: «Ми пізнаємо те, куди нам треба йти, уже в дорозі». Виявляється, коли ми заповнюємо форму, то часто нам не потрібно вдаватися до суттєвих змін. Ці зміни відбуваються поступово, маленькими кроками. Корисно уявити собі це як космічний політ: лише трішки змінюючи траєкторію запуску, з часом можна помітити суттєві результати.

Хоча ми рідко відслідковуємо цей зв’язок, проте багато з наших теперішніх утрат безпосередньо пов’язані з тим, як нас виховували у дитинстві. Буває, дітям говорять, що вони ні на що не здатні, чи, навпаки, що все повинно їм удаватися легко і просто. Обидва твердження заводять дитину у глухий кут. Запитання, наведені далі, мають допомогти вам розпізнати і розшифрувати наслідки вашого виховання. Вам здаватиметься, що деякі з цих запитань зовсім не стосуватимуться вашого життя. Запишіть будь-які думки, на які вони вас наштовхують.

1. Коли я був (була) маленький (маленька), тато думав, що моя творчість_. І тому я почувався (почувалася) _.

2. Я пам’ятаю, як одного разу він_.

3. Мені від цього було дуже_ і_. Я ніколи про це не забував (забувала) _.

4. Коли я був (була) дитиною, мама говорила мені, що мої мрії _.

5. Я пам’ятаю, що вона радила мені опуститися з небес на землю, нагадуючи про те, що _.

6. Єдина людина, яка в мене вірила, це_.

7. Я пам’ятаю, як одного разу_.

8. Мені від цього було_і_. Я ніколи про це не забував (забувала)_.

9. Мені не дало стати митцем_.

10. Прикра наука, яку мені тоді завдало життя, була зовсім не логічна, але я все ще дотримуюся її правил, а полягали вони у тому, що я не можу водночас і_, і займатися творчістю.

11. Коли я був (була) маленький (маленька), то дізнався (дізналася), що_ і__дуже великий гріх, якого мені потрібно особливо остерігатися.

12. Я виріс (виросла) з думкою, що творчі люди_.

13. Учителем (учителькою), який (яка) зруйнувала мою впевненість у собі, був (була)_.

14. Мені говорили, що _.

15. Я вірив (вірила) цьому вчителю (цій учительці), тому що _.

16. Наставником, який послужив мені хорошим прикладом, був _.

17. Коли люди говорять, що я талановитий (талановита), мені здається, вони хочуть _.

18. Річ у тім, що я з підозрою ставлюся до _.

19. Я просто не можу повірити, що_.

20. Коли я починаю вірити, що по-справжньому талановитий (талановита), то стаю страшенно сердитий (сердита) на _, ____У____У____ і _.

Ці позитивні судження затверджують ваше право на творчість. Виберіть п’ять тверджень і попрацюйте з ними цього тижня.

Я талановита людина.

Я маю право бути творчою особистістю.

Я хороша людина і хороший митець.

Творчість — це благословення, яке я приймаю.

Моя творчість благословляє інших людей.

Мою творчість цінують.

Тепер я поблажливіше ставлюся до себе і своєї творчості.

Тепер я щедріше ставлюся до себе і своєї творчості. Тепер я ділюся своєю творчістю більш відкрито.

Тепер я приймаю надію.

Тепер я дію стверджувально.

Тепер я приймаю творче відновлення.

Тепер я дозволяю собі зцілитися.

Тепер я приймаю Божу допомогу у своєму житті.

Тепер я вірю, що Бог любить творчих людей.

1. Пошук мети. Ця вправа може здатися вам складною. Попри це, дозвольте собі її виконати. Якщо вам спаде на гадку не одна мрія, а декілька, виконайте вправу в розрахунку на кожну з них. Всього лиш подумки змальовуючи мрію у всіх подробицях, ми вже допомагаємо втілити її в життя. Сприймайте свій пошук цілі як попередній начерк того життя, якого ви прагнете.

Кроки:

1. Назвіть свою мрію. Саме так. Запишіть назву. «Якби все було так, як я хочу, я б дуже хотів (хотіла) бути…»

2. Назвіть конкретну мету, досягнення якої для вас дуже важливе. На вашому емоційному компасі ця мета — справжня північ.

(Підказка: дві жінки можуть мріяти про те ж саме — стати актрисою. Одна з них має конкретну мету — щоб про неї написали у журналі «Піпл». Для неї емоційним центром і справжньою північчю на емоційному компасі її мрії є слава. Інша актриса має іншу конкретну мету, вона хоче отримати хороші відгуки про п’єсу, головну роль у якій вона зіграє на Бродвеї. Для неї емоційним центром і справжньою північчю її мрії є повага за сценічну майстерність. Перша актриса може бути щасливою, виконуючи ролі у мильних операх. Другій актрисі знадобиться робота на сцені, щоб її мрія збулася. А на перше око видається, що вони обидві мають однакові прагнення.)

3. Якби все складалося саме так, як ви захочете, де б ви хотіли опинитися п’ять років по тому, як розпочали шлях назустріч своїй мрії і своїй справжній півночі?

4. За тих обставин, які ви маєте тепер, що можна зробити вже зараз, цього року, щоб наблизитися до заповітної мрії?

5. Що ви могли б зробити цього місяця? Цього тижня? Сьогодні? Зараз?

6. Опишіть свою мрію (наприклад, стати відомим режисером). Опишіть її справжню північ (повага і вищий ступінь самосвідомості, широка аудиторія). Виберіть приклад для наслідування (Волт Дісней, Рон Говард, Майкл Пауелл). Складіть план дій. На п’ять років. На три роки. На рік. На місяць. На тиждень. На тепер. Виберіть, з чого хочете почати. Читання цієї книжки — це вже початок.

2. Нове дитинство: ким ви могли би стати, якби отримали ідеальне виховання? Напишіть сторінку про таке дитинство вашої мрії. Чому б вас навчили? Чи можете ви тепер перевиховати себе у цьому напрямку з огляду на дитинство вашої мрії?

3. Кольорові схеми: виберіть колір і напишіть кілька речень про себе від першої особи. («Я — колір срібний, колір високих технологій і усього неземного та вишуканого, колір мрій і досягнень, колір напівтемряви, колір спокою…» Або «Я — колір червоний. Я — пристрасть, захід сонця, гнів, кров, вино і троянди, я — армії, вбивства, хіть і яблука».) А який колір ваш улюблений? Що ви маєте цього кольору? А як щодо цілої кімнати? Це ваше життя і ваш будинок.

4. Напишіть п’ять речей, які вам не можна робити: вбити свого шефа, кричати в церкві, ходити на дворі голяка, влаштовувати сцени, звільнитися з роботи. А тепер зробіть це на папері. Опишіть це, намалюйте, зіграйте, зробіть колаж. Тепер увімкніть музику і висловіть це у танці.

5. Пошуки стилю: перелічіть двадцять речей, які ви любите робити. (Це можуть бути ті самі двадцять, які ви вказували раніше, а можуть бути й інші.) Дайте відповідь на ці запитання стосовно кожної з цих речей:

• На це потрібні гроші чи це безкоштовно?

• Це дорого чи дешево?

• Це потрібно робити наодинці чи з кимось?

• Чи пов’язано це з вашою роботою?

• Чи потрібно для цього ризикувати життям і здоров’ям?

• Це потрібно робити у швидкому темпі чи в повільному?

• Це щось для розуму, для тіла чи щось духовне?

6. Ідеальний день: сплануйте ідеальний день у тому житті, яким ви зараз живете, користуючись інформацією, яку вже зібрали.

7. Дуже ідеальний день: сплануйте ідеальний день у тому житті, про яке ви мрієте. Жодних обмежень. Дозвольте собі бути і володіти всім, чим душа забажає. Ваше ідеальне середовище, робота, дім, коло друзів, любовні стосунки, розвиток у вашому виді мистецтва — перелічіть усі найзаповітніші мрії.

8. Виберіть один аспект вашого ідеального дня. Дозвольте собі реалізувати його. Можливо, у вас поки не буде можливості переїхати в Рим, але навіть у брудній занехаяній квартирі ви можете насолодитися чашкою капучино і круасаном.

1. Скільки разів цього тижня ви писали ранкові сторінки? (Чи була у вас дуже сильна спокуса їх закинути?) Як ви почувалися, коли їх писали?

2. Ви ходили цього тижня на творче побачення? (Чи дозволяли ви вашій відданості роботі або іншим обов’язкам стати вам на заваді?) Що ви робили? Як почувалися під час цього побачення?

3. Чи довелося вам цього тижня помітити якісь вияви синхронності? Які саме?

4. Чи трапилося цього тижня ще щось, що, на вашу думку, є важливим для вашого творчого відновлення? Опишіть, що саме.