Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості

Тиждень 3. Відновлюємо відчуття сили

Цього тижня ви можете відчувати незвичні припливи енергії і гострі приступи гніву, радості і суму. Оскільки розширюватимуться рамки, які вас досі обмежували і з якими ви змирилися, до вас повертатиметься ваша сила. Вам потрібно буде свідомо іти на експерименти, пов’язані з духовною неупередженістю.

Гнів — це паливо. Коли нас переповнює гнів, ми рвемося до дій: вдарити когось, розбити щось, упасти в істерику, гупнути кулаком об стіну, показати тим негідникам, де раки зимують. Але всі ми чемні люди, тому тільки те й робимо, що придушуємо свій гнів, не визнаємо його, зариваємо його якомога глибше у себе, стримуємо його, ховаємо його, лукавимо, ніби його нема, намагаємося його втамувати за допомогою ліків, ігноруємо. Ми робимо все, що завгодно, тільки б не прислухатися до нього.

А гнів для того і існує, щоб до нього прислухатися.

Гнів — це голос, крик, благання, вимога. Гнів потрібно поважати. Чому? Тому що гнів — це карта. Він вказує нам на наші кордони. Він показує, куди ми хочемо піти. Він дозволяє нам бачити, де ми вже були, і дає знати, коли нам там не сподобалося. Завдяки гніву ми можемо розгледіти свій шлях, а не лише потенційну жертву. Під час творчого відновлення гнів — ознака здоров’я.

Призначення гніву — підштовхувати нас до дій, а не до нерозсудливих вчинків. Гнів указує нам напрямок. Нам потрібно користуватися гнівом як паливом, щоб здійснити вчинки у тому керунку, куди нам цей гнів указує. Трохи подумавши, ми зазвичай можемо розшифрувати повідомлення, яке надсилає нам наш гнів.

«Та пішов він! Я могла б зняти значно кращий фільм!» (Цей гнів говорить: ти хочеш знімати фільми і повинен цьому навчитися).

«Очам своїм не вірю! Я задумала таку ж п’єсу ще три роки тому, а вона взяла і написала її!» (Цей гнів повідомляє: перестань відкладати усе на потім. У задумів не буває прем’єр. А от у написаних п’єс бувають. Почни писати).

«Він використовує мою стратегію! Це нечувано! Мене обібрали як липку! Я так і знав, що потрібно було зібрати матеріали й отримати на них авторське право!» (Цей гнів говорить: час ставитися до власних ідей достатньо серйозно, щоб цінувати їх).

Відчуваючи гнів, ми часто дратуємося саме через те, що ми його відчуваємо. Клятий гнів! Він показує нам — миритися з попереднім життям більше не можна, воно відмирає. Він вказує нам на те, що ми перероджуємося, а народження — це завжди болючий процес. Саме біль змушує нас гніватися.

Гнів — це грім і блискавки, які символізують смерть нашого старого життя. Гнів — це паливо, завдяки якому ми маємо сили розпочати нове життя. Гнів — це інструмент, але не майстер. До гніву потрібно підключатися і підживлюватися ним. При правильному використанні гнів може принести користь.

Лінощі, апатія і відчай — ось наші справжні вороги. Але не гнів. Гнів — наш друг, може, не наймиліший, не найлагідніший друг, проте дуже-дуже відданий. Він не змовчить, коли хтось нас зрадить чи коли ми зрадимо самі собі. Він завжди вкаже, коли саме час діяти у своїх інтересах.

Сам по собі гнів — не дія. Це запрошення до дії.

Почуті молитви лякають. Вони накладають на нас відповідальність. Ви ж самі цього попросили. А тепер, коли отримали бажане, що з цим робитимете? Недаремно говорять: «Пильнуйте за тим, що ви просите у молитвах; ви можете це отримати». Наші почуті молитви повертають нас до стану, коли ми маємо щось робити. А нам це не завжди приємно. Набагато легше сприйняти їх як вияви синхронності:

• Жінка зізнається, що колись поховала мрію стати актрисою. Наступного дня під час вечері вона випадково сідає поруч із викладачем акторської майстерності для початківців.

• Письменник усвідомлює, що завжди мріяв вивчати режисуру. Варто йому було зробити один дзвінок задля збору інформації, як він уже знайомиться з професором, якому відомі його роботи, професор захоплюється ними і тепер запевняє, що останнє вільне місце у навчальній групі тепер належить письменнику.

• Жінка задумується над тим, щоб продовжити вчитися. У поштовій скриньці вона знаходить рекламу саме того навчального закладу, в якому хотіла б навчатись.

• Жінка розшукує рідкісний фільм, який вона ніколи не бачила. Два дні по тому вона знаходить його у книгарні неподалік від дому.

• Бізнесмен, який уже роками пише твори і нікому їх не показує, клянеться собі, що врешті звернеться до професійного літератора за порадою і консультацією. Наступного дня за більярдним столом він знайомиться з письменником, який стає його наставником, а з часом у співавторстві вони видають декілька книжок, які користуються популярністю.

Я не раз переконувалася: ми значно більше боїмося того, що Бог таки існує, ніж того, що Його нема. Такі випадки, як я щойно перелічила, постійно з нами трапляються, проте ми розглядаємо їх лише як випадковості. Люди говорять про те, як би було жахливо, якби не існувало Бога. Як на мене, такі розмови — цілковита нісенітниця. Більшості з нас легше живеться, коли ми думаємо, нібито ніхто за нами аж надто пильно не стежить.

Якщо Бога — тут я не обов’язково маю на увазі те, що у це поняття вкладають християни, а радше могутню силу, що усе відає, — не існує, тоді нас нічого не стримує, еге ж? Немає ні небесної кари, ні небесного утішання. І якщо ваше земне життя геть нікчемне, то нікуди від цього не дінешся. А ви чого чекали?

Очікування завжди неабияк мене цікавили. Якщо Бога не існує чи якщо цьому Богу не цікаві наші дріб’язкові земні справи, то все може іти своїм плином і ми можемо без жодних докорів сумління стверджувати, що це і це — неможливо, а те і те — несправедливо. Якщо Бог чи його відсутність відповідальні за той стан, у якому перебуває світ, тоді ми можемо легко назвати себе циніками і цілком віддатися апатії. Бо хіба є сенс пнутися зі шкіри? Навіщо намагатися щось змінити?

Насправді сенс є. Якщо якась творча сила, яка чує нас і діє в наших інтересах, таки існує, то ми дійсно можемо чогось досягнути. Ну от, нас остаточно обеззброїли: Бог же знає, що немає нічого неможливого. Кожна чесна людина скаже вам, що можливе набагато страшніше неможливого і що свобода лякає більше, ніж будь-яка в’язниця.

І якщо ми і справді маємо справу з невидимою силою, яка може впливати на наше життя, то у нас не залишається іншого виходу, ніж діяти, щоб реалізувати ті мрії, здійснення яких ми раніше вважали неможливим.

Кожен сам творець своєї долі. Неважливо, чи ми віримо у божественну силу всередині нас, чи у Бога. Важливо те, щоб ми навчилися цій силі довіряти.

«Просіть — і буде вам дано. Стукайте — і відчинять вам…». Ці слова належать Ісусові Христу, і вони не надто втішають. Адже йдеться про те, що науковий метод може спрацювати: просіть (проведіть дослід) і подивіться, що з цього вийде (запишіть результати).

Чи варто дивуватися тому, що ми нехтуємо почутими молитвами? Ми сприймаємо все як збіг обставин. Кажемо, що нам просто пощастило. Ми готові пояснити це чим завгодно, тільки не тим, чим воно є насправді — Божою рукою або рукою божественної сили, яку ми активуємо власною рукою, коли діємо заради здійснення своїх заповітних мрій і залишаємося відданими власній душі.

Навіть у найбільш скромному житті знаходиться місце для дивовиж: «Я таки куплю новий двомісний диванчик!». А потім: «Я знайшла саме такий, про який мріяла. Все так дивно склалося: я навідувала тітоньку Берніс і виявилося, що у її сусідки саме тривав гаражний розпродаж. Я пішла туди і знайшла чудовий двомісний диванчик, який її новий чоловік терпіти не міг!».

У життях видатних людей такі миті викарбовуються особливо чітко, як барельєф на горі Рашмор^[6]. Льюіс і Кларк^[7] вирушили на захід. Ісак Дінесен^[8] поїхала в Африку. У кожного з нас є своя Африка — мрії про щось невідоме і романтичне, які волають до самої глибини нашої сутності. Коли ми відгукуємося на цей поклик, коли ми вирішуємо діяти, то запускаємо в рух принцип, який Карл Юнг назвав синхронністю. Цей принцип можна приблизно описати як випадкове переплетення подій. У роки моєї юності ми називали це явище просто щасливим випадком. Як би ви його не йменували, з початком творчого відновлення це явище все частіше проявлятиметься у вашому житті.

Не дивуйтеся, якщо спочатку ви ігноруватимете його. Сама ця ідея може неабияк нас лякати. Незважаючи на те, що дослідження синхронності — це одна з основних праць Юнга, навіть безліч його послідовників досі ставляться до цієї теми як до другорядної. Вони нехтують нею, як і його зацікавленням Книгою змін^[9], нібито це якесь дивацтво, яке навіть не варто сприймати серйозно.

Юнг міг би з ними не погодитися. Ідучи за внутрішнім покликом, він пережив і описав феномен, який більшість із нас радше б ігнорували: ймовірність існування розумного і чутливого Всесвіту, який реагує на наші потреби і діє у наших інтересах.

На власному досвіді я переконалася, що це правда. Я навчилася ніколи не запитувати, чи можу щось зробити. Натомість я просто кажу, що вже це роблю. А потім залишається лише пристебнути ремені безпеки. Бо ось-ось трапиться щось неймовірне.

«Бог — знавець своєї справи», — часто нагадувала мені актриса Джуліанна Маккарті. Я неодноразово дивувалася, наскільки уміло Всесвіт підносить нам свої цінні дарунки.

Приблизно шість років тому мою п’єсу обрали для великих сценічних читань у Денверському центрі театрального мистецтва. Я писала цю п’єсу, весь час уявляючи, як головну роль у ній зіграє моя подруга Джуліанна. Вона була б найкращою кандидатурою, але коли я прилетіла в Денвер, усі актори вже були підібрані. Щойно я познайомилася з актрисою, яка мала виконувати головну роль, як у мене з’явилося дивне передчуття, що катастрофа неминуча. Я сказала про це режисеру, проте він запевнив мене, що ця актриса — майстриня своєї справи. Проте дивне передчуття мене не покидало. І небезпідставно: за тиждень до прем’єри актриса, яка мала виконувати головну роль, раптово звільнилася, — вона кинула напризволяще і мою п’єсу, і ще одну, «Розмальовування церков», яку показували на сцені ось уже півсезону.

Працівники Денверського центру були вражені і дуже перепрошували. Вони неабияк хвилювалися через ту шкоду, яку завдало моїй п’єсі несподіване звільнення актриси. «Якби ви могли б вибрати будь-кого на виконання головної ролі, хто б це був?» — запитали вони мене. І я відповіла: «Джуліанна Маккарті».

Джуліанну найняли і заплатили за її переліт з Лос-Анджелеса. Варто було режисеру побачити її на сцені, як він одразу ж запропонував їй не лише зіграти головну роль у моїй п’єсі, а і у п’єсі «Розмальовування церков», де для актриси також була ідеальна роль.

«Бог просто розігрує комедію», — пожартувала я в розмові з Джуліанною, дуже задоволена тим, що вона таки отримала «свою» роль.

Я неодноразово переконувалася на власному досвіді, що Всесвіт підтримує вартісні задуми, особливо ті, які реалізовуються масштабно і з неабияким ентузіазмом. Майже не траплялося такого, щоб я задумала щось грандіозне і у мене з часом не з’являлися можливості це реалізувати. Зрозумійте, «що» повинне з’явитися перед «як». Спершу вирішіть, що ви хочете зробити. А вже як це зробити — вирішиться саме по собі.

Дуже часто у розмовах про творчу діяльність наголошується важливість стратегії. Початківцям радять торувати собі шлях методами Макіавеллі^[10]. По-моєму, це все цілковита нісенітниця. Запитайте будь-якого митця, як він досягнув успіху, і він не стане описувати, як пробивався за допомогою нахабності, а радше розповість про низку щасливих випадковостей. «Тисяча невидимих рук допомоги», — так називав ці випадковості Джозеф Кемпбелл^[11]. Я називаю їх синхронністю. І запевняю вас, що на неї можна розраховувати.

Пам’ятайте, що світ творчості схожий на плем’я, старійшини якого беруть під своє крило талановитих початківців, з якими їх зводить доля. Може здатися, що я видаю бажане за дійсне, але це не так. Інколи трапляється, що літній митець відчує потребу допомогти початківцю, навіть попри своє бажання. «Сам не знаю, чому я це для вас роблю, але…» Утім хочу наголосити, що рука допомоги не завжди буває рукою простої смертної людини.

Нам подобається прикидатися, нібито здійснювати заповітні мрії важко. Насправді набагато важче пройти повз безліч дверей, які почнуть відчинятися перед вами. Відкиньте свою мрію як щось непотрібне, і вона все одно до вас повернеться. Погодьтеся знову йти слідом за нею — і відчиняться нові таємничі двері.

Всесвіт надзвичайно щедро нас підтримує. Ми дуже прискіпливо приймаємо цю допомогу: ми заглядаємо в зуби кожному дарованому коневі і зазвичай повертаємо його назад. Ми говоримо, нібито боїмося, що нас спіткає невдача, проте значно більше нас лякає можливість успіху.

Зробіть один маленький крок у напрямку до своєї мрії і слідкуйте за тим, як синхронно відчинятимуться двері. Побачити — це, врешті, означає повірити. А коли ви помітите результати своїх експериментів, то вам уже не доведеться вірити мені на слово. Не забувайте правило: «Стрибай, а парашут розкриється згодом». У своїй книжці «Шотландська експедиція у Гімалаї» В. Г. Мюррей описує власний досвід:

Якщо ви не довіряєте Мюррею чи мені, то, можливо, повірите Ґете? Мислитель, науковець, письменник, мудра людина. Ось що сказав Ґете про готовність Провидіння сприяти нашим намаганням:

Дехто з вас думає: «Якби взятися до справи було так легко, я б зараз не читав (читала) цієї книжки». Зусиллям тих, кого скував страх ще до того, як ми почали щось робити, насправді противиться наш давній ворог — сором. Сором — це інструмент контролю. Осоромивши когось, ми намагаємося не дати цій людині можливості зробити щось таке, від чого ніяковітимемо ми.

Створювання витвору мистецтва може викликати такі ж почуття, які ми переживаємо, коли розповідаємо сімейну таємницю. Будь-що таємне за своєю природою співіснує із соромом і страхом. Завжди виникає питання: «Що вони про мене подумають, коли дізнаються?». Це нас дуже лякає, особливо якщо колись раніше нас ганьбили через вияв цікавості до найрізноманітніших сфер — соціальної, сексуальної, духовної.

«Як ти посмів?» — часто у гніві запитують дорослі невинну дитину, яка наштовхнулася на сімейну таємницю. (Як ти посмів відкривати мамину скриньку з прикрасами? Як ти посмів залазити в шухляду в татовому столі? Як ти насмілився відчинити двері в спальню? Як ти посмів заглядати в підвал, на горище, у всі ті темні місця, де ми ховаємо все те, що хотіли б тримати подалі від твоїх очей?)

Процес творення мистецтва викриває суспільству його сутність. Мистецтво проливає світло на все довкола. Завдяки йому ми опиняємося немов під прожектором. Воно освітлює нашу невідступну темряву. Мистецтво посилає промінь світла у саме серце цієї темряви і каже: «Бачиш?».

Коли люди не хочуть щось бачити, вони сердяться на того, хто на це вказує. Вони вбивають посланця.

Якщо дитина батьків-алкоголіків втрапила у халепу через навчання чи сексуальні зв’язки, сім’ю одразу характеризують як неблагополучну. Дитину змушують відчувати сором через те, що вона зганьбила сім’ю. Але чи це дитина її зганьбила? Ні. Дитина лише пролила світло на те, чого соромляться її батьки. Сором у сім’ї існував і раніше, саме він спричинив неприємності для дитини. «Що сусіди подумають?» — аргумент, який використовують, щоб уникати сорому і надалі продовжувати приховувати хворобу.

Мистецтво відчиняє навстіж дверцята шафи, провітрює підвали і горища. Воно зцілює. Проте, перш ніж зцілити рану, її потрібно помітити, а саме виявлення ран, акту творчості, ми і соромимося. Негативні відгуки — головне джерело сорому для більшості митців. Правда в тому, що більшість відгуків скеровані саме на те, щоб осоромити митця. «Як тобі не соромно? Як це ти примудрився витворити таке посміховисько?»

А митець, якого часто ганьбили в дитинстві — бо він чогось потребував, бо любив пізнавати нове, бо не завжди справджував надії, — може знову відчувати сором навіть без принизливих відгуків про його працю. Якщо дитину змушували почуватися, наче вона не при здоровому глузді лише через те, що вона вважала себе талановитою, то ця дитина вже не зможе закінчити витвір мистецтва, не відчуваючи тягаря внутрішнього сорому.

Безліч митців починають працювати над своїм витвором, роблять велику частину роботи, а перед самим закінченням раптом усвідомлюють, що цей твір чомусь почав їм видаватися просто бездарним. Настільки недоладним, що вже навіть нема сенсу його закінчувати. Психотерапевти у такій несподіваній втраті інтересу («Нічого страшного») впізнають поширений прийом, до якого люди вдаються, щоб впоратися з болем і не допустити власної вразливості.

Ті, хто виросли в неблагополучних сім’ях, відшліфували своє вміння користуватися цим прийомом до досконалості. Вони називають його відмежуванням, хоча насправді це заціпеніння.

«Він забув привітати мене з днем народження. Ну й нехай, нічого страшного».

Життя у постійній атмосфері нехтування обов’язку похвалити дитину вчить її, що привертати до себе увагу — небезпечно.

«Я, наче собака, тягнула додому кістку, яку ніхто не помічав», — так одна творча особистість, яка саме перебувала у процесі мистецького відновлення, описувала свої даремні намагання досягнути такого успіху, за який сім’я її нарешті похвалила б. «Якого масштабу не були б мої досягнення, на них ніколи ніхто не зважав. Проте завжди знаходили щось, що було не так. Коли в атестаті були всі п’ятірки і одна четвірка, то лише четвірка заслуговувала на увагу».

Цілком природно, що юні митці намагаються привернути увагу батьків за допомогою своїх досягнень, чи то негативних, чи позитивних. Проте коли вони щоразу стикаються з байдужістю чи гнівом, то з часом усвідомлюють, що не існує такої кістки, яка б викликала батьківське схвалення.

Часто творчих людей також намагаються зганьбити. Завдяки цьому ми починаємо вірити, що творити — це ненормально. Проте ми дуже швидко забуваємо, як дійшли до такого висновку. Ховаючись під нашим «нічого страшного», сором продовжує жити і вичікує, щоб обпекти нас при першому ж намаганні щось зробити. Нам стає соромно навіть від того, що ми лише намагаємося творити.

Саме тому молоді режисери зазвичай так і не надсилають свої чудові фільми для відбору на кінофестивалі, де їх могли б помітити; тому хороші романи знищують або ховають у віддалених шухлядах. Ось чому драматурги не надсилають у театри свої п’єси, а талановиті актори не приходять на прослуховування. Саме тому творчим людям соромно зізнатися у своїх мріях. Сором, який ми пережили в дитинстві, знову активізується усередині нас, коли ми стаємо дорослими, тому що митець всередині нас — це завжди дитина. І тому ми соромимося творити.

Ми не займаємося мистецтвом, постійно боячись, що нас потім будуть критикувати, а критик, який ставить запитання «Як ти міг?», цілком може змусити митця почуватися осоромленою дитиною. Друг, який, бажаючи допомогти, висловлює свої конструктивні критичні зауваження письменнику-початківцю, може мимоволі переконати його більше не писати.

Не зрозумійте мене неправильно. Не завжди критикувати — означає соромити. Насправді, навіть найжорсткіша критика, якщо вона обґрунтована і справедлива, може вказати автору на новий спосіб вирішення проблеми і викликати його «Ага!». Критика завдає шкоди, коли принижує, ображає, висміює і засуджує. Вона часто буває агресивна і розпливчаста, проте її судження важко спростувати. Це і є деструктивна критика.

Присоромлений такою критикою митець може зайти у глухий кут у своїй творчості і перестати представляти свої роботи широкому загалу. Прискіпливий друг, учитель, критик — як і батьки-перфекціоністи, які доскіпуються до кожної коми — гасять ентузіазм молодого митця, який тільки-но почав робити перші кроки.

Чи це означає, що критики потрібно уникати? Ні. Це означає, що потрібно навчитися вибирати, коли і де шукати правильної критики. Ми, митці, повинні навчитися розрізняти коли і чия критика доречна. Дуже важливо не лише те, хто критикує, а і те, коли це відбувається. Першу чернетку варто показувати лише найлагіднішому і найбільш проникливому другу. Буває, що зародок хорошої роботи може розпізнати лише людина, яка також займається мистецтвом.

А недосвідчений чи різкий критик може не лише не створити сприятливе для росту зародка довкілля, а й знищити його.

Ми, як митці, не можемо контролювати всю ту критику, яка звучатиме у наш бік. Ми не можемо зробити професійних критиків адекватнішими, поблажливішими чи конструктивнішими. Але ми можемо навчитися утішати свою творчу дитину, коли вона стикається з несправедливою оцінкою; ми можемо навчитися вибирати друзів, яким не страшно вилити душу. А ще можемо навчитися не вдавати, що все гаразд, і не приховувати своїх почуттів, коли наші творіння піддають нищівній критиці.

Мистецтво вимагає безпечного середовища. За ідеальних умов митець знаходить таке середовище спочатку в сім’ї, потім у школі і далі у спільноті друзів і рідних. Але в реальності такого майже не буває. Тому нам як творчим людям потрібно самим створювати це безпечне середовище. Ми повинні навчитися захищати свою внутрішню творчу дитину від безчестя. А це можливо, лише позбувшись дитячого сорому — чи то виливши його на сторінку, чи поділившись із другом, якому довіряємо і який нам не дорікатиме.

Коли ми завдяки мистецтву відкриваємо іншим ті таємниці, які викликають у нас відчуття сорому, то звільняємо себе та інших від темряви. Але не всі радіють такому звільненню.

Потрібно зрозуміти, що коли наші витвори висвітлюють таємниці людської душі, то нас можуть намагатися зганьбити за те, що ми таке створили.

«Це жахливо!» — може прозвучати критика щодо нашого витвору, хоча насправді він вдалий. Когось це може збити з пантелику. Коли нам кажуть: «Як тобі не соромно?» — і нам дійсно стає соромно, то потрібно навчитися сприймати це як залишки того сорому, який ми пережили в дитинстві.

«Я знаю, що це хороша робота… Я думав, що це хороша робота… Може, весь цей час я себе обманював? Можливо, той критик таки мав рацію… Чому це я раптом дозволив собі подумати, що…» І далі по спіралі вниз.

У такі часи ми повинні залишатися зібраними і не піддаватися сумнівам. Ми просто не можемо дозволити, щоб нами заволоділи перші ж негативні думки. Піддатися першим сумнівам — це все одно, що алкоголіку перехилити першу чарку. Варто першому сумніву пробратися до нас усередину, і він потягне за собою і другий, і третій. Скептичний потік думок можна зупинити, але для цього потрібна пильність. «Можливо, той критик мав рацію…» І — ба-бах! — час переходити у наступ: «Ти хороший митець, сміливий митець, і в тебе все чудово виходить. Молодець, що проробив таку роботу…».

Коли романтична комедія «Божа воля», над якою я працювала як режисер, дебютувала у Вашингтоні, це для мене було наче повернення додому. На початку своєї журналістської кар’єри я працювала на «Вашингтон Пост», тому сподівалася, що мене приймуть як свою і усе складеться якнайкраще. Проте прочитавши передпрем’єрні відгуки критиків на фільм, мої сподівання розвіялися.

«Вашингтон Пост» прислали на перегляд молоду рецензентку, яка подивилася цілий фільм про людей театру, а потім написала, що він був про людей кіно. А ще додала, що «більшість» діалогів я вкрала з фільму «Касабланка». Мені стало цікаво, що ж це за фільм вона дивилася, — точно не той, який я зняла. У моїй комедії було сорок жартів про театр і один короткий жарт про «Касабланку». Я знала ці факти, проте вони уже нічого не могли змінити.

Я почувалася приниженою. Ображеною. Я була готова (майже) померти.

Оскільки найкращі ліки проти сорому — любов до себе і похвала, саме цим я і зайнялася. Я ходила на прогулянки парком Рок-Крік. Я молилася. Я склала для себе список позитивних відгуків і компліментів, які мені доводилося чути у свій бік у минулому. Я не говорила собі: «Нічого страшного». Я говорила: «Ти виборсаєшся».

І я прийшла на прем’єру. Вона виявилася більш успішною, ніж попередні відгуки критиків.

Через три місяці мій фільм обрали для показу на престижному європейському кінофестивалі. Організатори запропонували заплатити за мій переліт. Покрити всі витрати. Провести презентацію мого фільму. Я вагалася. Сором, який я пережила у Вашингтоні, досі продовжував повільно мене отруювати. Я боялася їхати.

Проте знала, що не можу відмовитися від такої можливості. Роки праці над творчим відновленням навчили мене завжди з’являтися там, де мене хотіли бачити. Врешті-решт мій фільм продали за кругленьку суму, і про нього написали в журналі «Вераєті»^[12].

Я цитую тут заголовок, тому що він виявився дуже вдалим: «„Божа воля“ торжествує у Мюнхені».

Дійсно, творити — це і є Божа воля для нашого життя.

Дуже важливо відрізняти корисну критику від усієї іншої. Часто нам доводиться це робили лише для себе, не сподіваючись на публічне оправдання. Ми, творчі люди, можемо відрізняти критику набагато краще, ніж може здатися на перший погляд. Конкретна і влучна критика, якщо вона заслужена, часто приносить митцю полегшення: «А! Точно! Ось у чому була заковика!». У довготривалій перспективі корисна критика додає ще одне скельце потрібної форми у мозаїку нашого витвору.

А від критики, яка не приносить жодної користі, ми почуваємося пригніченими і морально розчавленими. Зазвичай тон такої критики осудливий, її зміст двозначний, докори суб’єктивні, неточні або неконкретні. Безвідповідальна критика нічого не вчить.

Не забувайте, що ви маєте справу з творчою дитиною, яка живе всередині вас. Жорстоке поводження змушує її чинити опір, а це заводить нас у глухий кут. Єдине, що можна зробити після нищівної критики, — це залікувати завдані нею рани.

Ось декілька правил, які стануть вам у пригоді, коли потрібно буде справитися з будь-якою критикою:

1. Прийміть критику повністю і не виношуйте образ, які виникли після неї.

2. Запишіть, які аргументи найбільше вас вразили.

3. Запишіть, які фрази і твердження можуть стати вам у пригоді.

4. Підживіть свою самооцінку: перечитайте старий позитивний відгук або пригадайте комплімент, який могли чути на свою адресу.

5. Пам’ятайте, що навіть якщо ви дійсно створили щось бездарне, то це може виявитися необхідною сходинкою до вашої наступної роботи. Дорослішання вашого мистецтва відбувається нелінійно і воно неможливе без стадій «гидкого каченяти».

6. Ще раз обміркуйте адресовану вам критику. Чи не нагадує вона критичні зауваження, почуті в минулому? Може, вона асоціюється з почуттям сорому, пережитого в дитинстві? Зізнайтеся собі, що нова критика просто розворушила стару рану.

7. Напишіть листа критику (найімовірніше, надсилати ви його не будете). Захистіть свій витвір і відзначте, що саме в його відгуку стало вам у пригоді.

8. Повертайтеся назад у стрій! Зараз же пообіцяйте собі зайнятися чимось творчим.

9. Виконайте обіцяне. Творчість — єдині ліки проти критики.

Багато тих, хто зайшов у глухий кут у своїй творчості, насправді сильні творчі особистості, які не по своїй волі почуваються винними за власну самобутність та обдарованість.

Рідні та друзі невизнаних митців часто користуються ними як батарейками, використовуючи і недооцінюючи їхню творчу енергію. Коли ці митці намагаються вирватися зі споживацького середовища, їх умовляють взятися за розум, хоча така порада у цій ситуації зовсім недоцільна. Почуваючись винними за свої таланти, вони закопують їх у землю, боячись завдати болю іншим. Натомість вони завдають біль собі.

Для того, щоб відродити людину, яку ми покинули напризволяще — себе, — зробімо невеличке розслідування. Щоб закінчити речення, наведені нижче, вам доведеться добряче понишпорити в пам’яті і відшукати ті фрагменти себе, які з часом загубилися. Це може викликати бурю найрізноманітніших емоцій. Отже, дозвольте собі погратися у вільні асоціації довжиною приблизно в одне речення:

1. Моєю улюбленою іграшкою в дитинстві був (була, було)…

2. Моєю улюбленою грою в дитинстві був (була, було)…

3. Найкращий фільм, який я бачив (бачила) у дитинстві — це…

4. Я зрідка цим займаюся, але мені подобається…

5. Якби я міг (могла) трохи розслабитися, я б дозволив (дозволила) собі…

6. Якби не було надто пізно, я б…

7. Мій улюблений музичний інструмент — це…

8. Сума, яку я витрачаю щодня на розваги, складає…

9. Якби я так не скупився (скупилася) витрачати гроші на свого внутрішнього митця, я купив (купила) б йому…

10. Витратити час тільки на себе, щоб відпочити, це означає…

11. Боюся, що якщо почну мріяти…

12. Я нікому про це не розповідаю, але насправді мені подобається читати…

13. Якби у мене було ідеальне дитинство, я би став (стала)…

14. Якби це не здавалося таким божевіллям, я написав (написала) б або створив (створила)…

15. Мої батьки думають, що всі митці…

16. Мій Бог думає, що всі митці…

17. У цьому творчому відновленні мене непокоїть те, що…

18. Навчитися довіряти собі — це напевно…

19. Музика, яка завжди піднімає мені настрій, — це…

20. Я найбільше люблю одягати…

Ріст — це нерівномірний рух уперед: два кроки вперед, один назад. Не забувайте про це і будьте поблажливими до себе. Творче відновлення — це процес зцілення. У вівторок вам удається зробити щось неймовірне, а в середу все летить шкереберть. Це нормально. Зростання відбувається ривками. Будуть дні, коли ви будете лежати лежнем. Нехай це вас не засмучує. Сприймайте це як відпочинок.

Дуже часто після продуктивного тижня наставатиме тиждень інертності. Ранкові сторінки здаватимуться безглуздими. Це не так. Коли ви продовжуєте писати попри втому і відсутність мотивації, ви вчитеся використовувати письмо як відпочинок. Бігуни-марафонці радять, що на кожну милю, яку ви хочете пробігти швидко, потрібно пробігати десять миль у повільному темпі. Те саме стосується і творчості.

Тут доречно згадати народну мудрість: «Не поспішайте з козами на торг». Йдеться про те, що не варто без потреби поспішати, прогрес відбувається поступово. Якщо ви писатимете по три сторінки щоранку і знаходитимете один спосіб проявляти любов до себе щодня, то незабаром почнете помічати, що на душі стає усе легше.

Проявляйте любов до себе за допомогою маленьких кроків. Зазирніть у холодильник. Ви смачно харчуєтесь? Вам вистачає шкарпеток? Може, вам потрібен ще один комплект постелі? Чи ще один вазон? Може, ви вже давно хотіли термочашку для довгої дороги на роботу? Дозвольте собі позбавитися від старого зношеного одягу. Необов’язково назбирувати все підряд.

Вислів «На Бога сподівайся, але сам не забувайся» може набути нового несподіваного значення. Раніше його зазвичай розуміли, як «Бог допомагає лише тим, хто на цю допомогу заслужив». Тепер він буде означати численні дарунки, якими Бог щедро обдаровує тих, хто не забуває бути добрим до себе щодня. Дозволяйте собі одну невеличку приємність щодня — і Бог вам подарує ще дві. Звертайте увагу на підтримку і заохочення, які надходитимуть у найнесподіваніший спосіб. Будьте відкриті до неочікуваних подарунків: безкоштовні квитки, безкоштовна поїздка, пропозиція заплатити за вечерю, канапа, яка комусь перестала бути потрібна, а вам якраз підійшла. Звикайте погоджуватися приймати таку допомогу.

Тим, хто любить науковий підхід, варто скласти список одягу, який вони хотіли б мати. Дуже часто пункти з цього списку з неймовірною швидкістю опиняються у вашому гардеробі. Спробуйте. Проекспериментуйте.

Проте насамперед експериментуйте з самотністю. Вам потрібно буде пообіцяти собі проводити трохи часу в тиші. Старайтеся виробити звичку перевіряти себе. Декілька разів на день просто зупиняйтеся, переводьте подих, і запитуйте самих себе: «Як ти почуваєшся?».

Прислухайтеся до відповіді. Відповідайте лагідно. Якщо ви виконуєте важку роботу, пообіцяйте собі перерву і якусь приємність по закінченню.

Так, я прошу вас допильновувати себе. Нам здається, щоб стати митцями, ми повинні бути загартованими, цинічними і холоднокровними. Залиште це критикам. Ви як творча людина будете більш продуктивними, якщо вас задобрювати, аніж залякувати.

1. Опишіть вашу дитячу кімнату. Якщо хочете, можете її намалювати. Що вам у ній найбільше подобалося? А що вам подобається у вашій теперішній кімнаті? Нічого? Тоді прикрасьте її так, щоб вам подобалося, може, навіть додайте якийсь штрих зі старої дитячої кімнати.

2. Опишіть п’ять рис характеру, які вам подобаються у собі в дитячому віці.

3. Перелічіть п’ять досягнень з дитячого періоду. (Закінчив на «відмінно» сьомий клас, видресирував собаку, всипав перцю головному забіяці класу, придумав і реалізував класний розіграш.) А тепер переходимо до приємного: перелічіть п’ять улюблених страв з дитинства. Потіште себе цього тижня однією з них. Так, льодяники зі смаком барбарису також підходять.

4. Зверніть увагу на свої звички. Деякі з них можуть заважати вам піклуватися про себе і викликати сором. Найнесподіваніші речі можуть виявитися деструктивними для вашої особистості. Може, ви звикли дивитися телевізор, навіть коли те, що там показують, вам не подобається? А може, маєте звичку спілкуватися з другом-занудою, просто вбиваючи час (дуже влучний вислів!)? Деякі погані звички очевидні (надмірне вживання алкоголю, паління, звичка їсти замість того, щоб писати). Перелічіть три свої такі звички. Якщо ви ці звички не викоріните, до чого це може призвести? Деякі погані звички не надто очевидні, але не менш шкідливі (нема часу займатися спортом, мало часу, щоб молитися, готовність допомагати іншим, нехтуючи собою, відсутність піклування про себе, спілкування з людьми, які применшують важливість ваших мрій). Перелічіть три свої приховані погані звички. Детально опишіть, до чого вони призводять?

5. Складіть список друзів, які піклуються про вас. Власне піклуються, тобто допомагають вам відчути власні вміння і можливості, а не дають вам зрозуміти, що без їхньої допомоги у вас нема шансів чогось досягнути. Існує велика різниця між тим ставленням, коли нам допомагають, і тим, коли нас мають за безпорадних. Перелічіть трьох турботливих друзів. Які їхні риси характеру ви найбільше цінуєте?

6. Зателефонуйте другу, який ставиться до вас як до позитивної людини з великим потенціалом.

Звертатися за підтримкою — це частина вашого творчого відновлення. Коли ви почнете іти на нові ризики, без цієї підтримки вам не обійтися.

7. Кожен з нас має свій внутрішній компас. Це інстинкт, який вказує шлях до нашого блага. Він попереджає, коли ми в небезпеці, і вказує, коли середовище для нас безпечне і сприятливе. Ранкові сторінки — один зі способів почути ці сигнали. Але не єдиний. Інший спосіб — це зайнятися чимось таким, за що відповідає творча півкуля мозку, наприклад, помалювати, проїхатися за кермом, сходити на прогулянки, поприбирати, побігати. Цього тижня виділіть приблизно одну годину, щоб прислухатися до сигналів свого внутрішнього компаса, займаючись чимось таким, за що відповідає творча півкуля мозку. Головне — прислухайтеся, що у цей час визріватиме у вас усередині.

8. Перелічіть п’ятьох людей, якими ви захоплюєтеся. А тепер перелічіть п’ятьох людей, якими ви таємно захоплюєтеся. Які риси цих людей ви хотіли б розвинути у собі?

9. Вкажіть п’ятьох людей, з якими ви хотіли б познайомитися, якби вони все ще були живі. А тепер перелічіть ще п’ятьох, які вже померли і з якими ви хотіли б товаришувати у вічності. Які риси характеру цих людей ви хотіли б бачити у своїх теперішніх друзях?

10. Порівняйте обидва списки. Зверніть увагу на те, чим ви по-справжньому захоплюєтеся і чим, як вам здається, ви повинні захоплюватися. Може, вам здається, що ви «повинні» захоплюватися Едісоном, хоча ваше серце належить Гудіні. Спробуйте тимчасово прислухатися до того свого голосу, який радить вам не зраджувати Гудіні.

1. Скільки разів цього тижня ви писали ранкові сторінки? Як ви під час цього почувалися? Якщо ви пропустили день — розкажіть, чому саме.

2. Ви ходили цього тижня на творче побачення? (Так-так, і воно було жахливе!) Що ви робили? Як почувалися під час цього побачення?

3. Чи довелося вам цього тижня помітити якісь вияви синхронності? Які саме?

4. Чи трапилося цього тижня ще щось, що, на вашу думку, є важливим для вашого творчого відновлення? Опишіть, що саме.