Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості

Тиждень 10. Відновлюємо відчуття захищеності

Цього тижня ми дослідимо загрози, які можуть чигати на нас на нашому творчому шляху. Оскільки творчість — духовне заняття, більшість із цих загроз також будуть духовними. У есе, завданнях і вправах цього тижня ми аналізуватимемо шкідливі моделі поведінки, за які ми тримаємося і які блокують наш творчий потік.

Творчість — це Божа енергія, яка протікає крізь нас і якій ми надаємо форму — наче світло, яке ллється крізь кришталеву призму. Коли ми чітко знаємо, хто ми і що робимо, енергія тече вільно і ми не відчуваємо напруження. Коли ми противимося тому, що ця енергія може нам відкрити чи куди вона нас заведе, нас мимоволі трусить і ми наче втрачаємо самоконтроль.

Нам хочеться перекрити потік і знову заволодіти ситуацією. Ми тиснемо на внутрішні гальма.

Кожна творча людина має безліч способів заблокувати власну творчість. Кожному з нас до вподоби один чи два способи, які особливо шкідливі для нас, оскільки дуже ефективно перешкоджають нашому творчому розвитку.

Для деяких людей їжа — це одна з проблем, пов’язаних з творчістю. Коли вони їдять солодке, чи жирне, чи певні вуглеводи, то стають в’ялими, відчувають важкість у голові й не можуть зосередитися — їхня свідомість затуманюється. Такі люди використовують їжу, щоб заблокувати енергію і зміни. Коли їх опановує відчуття, що вони рухаються надто швидко й бозна-куди і що вони от-от розпадуться на частини, вони тягнуться до їжі. Велика порція морозива, цілий вечір нездорової їжі — і організм засмічується. «Що ж я мав (мала) на думці? Що… А, байдуже…»

Для декого улюблена перешкода — це алкоголь. Для когось — наркотики. Багато хто свідомо робить своєю перепоною роботу. Вічно зайняті, вони намагаються взяти на себе якнайбільше завдань, щоб відволіктися. Вони не можуть піти на півгодинну прогулянку. «Яке марнування часу!» Невідкладні справи і численні проекти насідають на них як мухи на мед. «Дзз-дз-дз… бах!» — і вони відганяють випадкову думку, яка насправді була важливим одкровенням.

А для декого творча діяльність стає недосяжною через їхню одержимість нещасним коханням. Хапаючись за кожен болісний спогад, такі люди одразу ж стають жертвами, а не шукають способу відчути свої власні потужні сили. «Ех, якби моє кохання було взаємне…»

Ця нав’язлива думка намагається приглушити тихенький голос, який пропонує зробити перестановку у вітальні, піти на уроки гончарства чи спробувати вдихнути нове життя у той текст, який вже давно припадає пилом… Варто творчій ідеї лише зародитися, як її гнітить одержимість, яка не дозволяє проявитися страху і запобігає ризику. Піти потанцювати? Переробити цілу п’єсу, щоб головною темою стало життя у бідних кварталах міста? «Ех, якби моє кохання було взаємне…» Ну просто якась «Санта-Барбара».

Для декого великою перепоною стає секс. Сповнений чарів, збудливий, гіпнотичний інтерес до нового любовного роману відсуває написання художнього роману на другий план. Отже, всі наші творчі зусилля спрямовані винятково на новий сексуальний об’єкт.

Проте важливо пам’ятати, що їжа, робота, секс — чудові самі по собі. Саме зловживання ними перетворює їх у перешкоду для творчості. Пізнати себе як творчу людину — означає усвідомити, чим саме ви зловживаєте, коли хочете самотужки завести себе у глухий кут. Якщо творчість — це подих Всесвіту крізь соломинку, тобто крізь кожного з нас, то щоразу, коли ми відволікаємося на перепони, ми немов затискаємо цю соломинку. Ми перекриваємо потік. І робимо це навмисно.

Ми починаємо відчувати свій справжній потенціал і ту незліченну кількість можливостей, які відкриваються перед нами. Це нас лякає. Тоді ми хапаємося за те, що нас відволікає і затримує наш розвиток. Якщо ми насправді чесні з собою, то знаємо, що саме має на нас найбільш згубний вплив. Підказка: зазвичай це саме те, що ми захищаємо як своє неодмінне право.

Розгляньте всі можливі варіанти. До чого ви звикли настільки, що лише від однієї думки про те, що від цього доведеться відмовитися, вас накриває хвиля гніву? Саме ця вибухонебезпечна звичка найбільше збивала вас з дороги. Проаналізуйте її. Більшість з нас можуть дати відповідь на запитання, що є нашою отрутою. Чи їжа завдає мені шкоди? Чи саботує мої зусилля трудоголізм? А може, на заваді моєї творчості стоїть секс чи одержимість нерозділеним коханням?

Поєднувати і змішувати — ось проста інструкція, яку використовують щодо згубних звичок. Займіться чимось одним, додайте щось інше, змішайте третє і доведіть себе до виснаження. Ціль усього цього — послабити страх. Ми звертаємося до наркотику, який самі обираємо, щоб не дати собі творити щоразу, коли нас роз’їдає внутрішня порожнеча. І завжди саме страх — часто під маскою чогось іншого, але завжди саме він — підштовхує нас хапатися за ту перепону, яка заважає нашій творчості.

Зазвичай ми сприймаємо власноруч створену перешкоду до творчості як збіг обставин. Вона зателефонувала… Захотілося поїсти, а в холодильнику було морозиво… Він заглянув у гості, а при собі мав прикольну наркоту… Рішення зайти у глухий кут у своїй творчості завжди приносить полегшення у короткотерміновій перспективі, але рано чи пізно цей вибір усе одно означатиме програш.

Добровільне перебування у глухому куті — це творчий розворот. Ми відвертаємося від самих себе. Немов вода, яка вимушено зупинила свою течію, у нас починається період застою.

Захована глибоко в душі кожного з нас чесність перед собою знає, коли ми діємо супроти власного ж блага. Вона робить маленьку помітку на невидимій дошці: «Ага, знову за старе».

Для того, щоб визнати свої слабкості і відмовитися від схильності власноруч створювати собі перешкоди, потрібно виявити сміливість і ласку. Хто цього хоче?

Поки перевірений спосіб відволікатися працює — ніхто. Звісно, коли звичний спосіб перестане діяти, ви все одно безпідставно сподіватиметеся, що і цього разу досягнете бажаного ефекту.

За своєю суттю глухий кут у творчості — це проблема віри. Замість того, щоб довіряти своїй інтуїції, таланту, вмінням і бажанню, ми боїмося того, куди Творець поведе нас із цією творчістю. Замість того, щоб малювати, писати, танцювати, ходити на прослуховування і таким чином перевіряти, куди нас це приведе, ми хапаємося за перепону, яка не дає нам творити. Коли ми заходимо у глухий кут, нам одразу стає зрозуміло, хто ми є — нещасні люди. Вийшовши з цього стану, нас чекає щось ще небезпечніше — ми ризикуємо стати щасливими. А для більшості з нас бути щасливими — це щось дуже жахаюче, незнайоме, некероване, надто ризиковане! Тому чи варто дивуватися, що ми робимо тимчасові творчі розвороти?

Усвідомлюючи і переосмислюючи звички, які заводять нас у глухий кут у творчості, — їжа, вічна зайнятість, алкоголь, секс, інші наркотики, — ми починаємо відчувати мить, коли робимо творчий розворот. Опісля ці перепони вже не діятимуть так ефективно. З часом ми спробуємо — спочатку повільно і невміло — перебороти відчуття тривоги і проаналізувати, куди це нас приведе. Тривога — це пальне. З її допомогою можна писати, малювати і працювати.

Відчуваю: тривогу!

Спробую: скористатися цієї тривогою!

Відчуваю: вдалося! Я не зайшов (зайшла) у глухий кут! Я скористався (скористалася) почуттям тривоги і просунувся (просунулася) уперед!

О боже, це мене так тішить!

Трудоголізм — це залежність, яка, як і всі інші залежності, перекриває потік творчої енергії. Навіть більше, існують припущення, що саме бажання перекрити цей бурхливий потік і є прихованою причиною виникнення залежності. Люди, які надто зайняті, щоб вести ранкові сторінки, чи надто зайняті, щоб ходити на творчі побачення, напевно будуть надто зайняті, щоб прислухатися до внутрішнього голосу істинних творчих прагнень. Повертаючись до образу радіо, трудоголік глушить сигнал перешкодами, які сам і створює.

Зовсім недавно визнаний залежністю, трудоголізм усе ще широко підтримується у нашому суспільстві. Фраза «я працюю» має певний ореол благородності і обов’язковості. А насправді йдеться про те, що часто ми працюємо, щоб уникнути зустрічі з самими собою, нашим чоловіком чи нашою дружиною, а також з нашими справжніми почуттями.

Під час процесу творчого відновлення значно легше змусити когось зробити додаткову роботу — вести ранкові сторінки, аніж змусити когось розважитися на творчому побаченні. Розваги й ігри можуть змусити трудоголіка неабияк нервувати. Веселощі його лякають.

«Якби у мене було більше часу, я б частіше розважалася (розважався)», — любимо повторювати ми собі, проте це рідко буває правдою. Щоб перевірити правильність цього твердження, запитайте себе, скільки часу щотижня ви виділяєте собі на розваги — справжнісінькі, непродуктивні, типові розваги?

Більшість творчих людей у глухому куті уникають веселощів майже так само старанно, як і творчості. Чому? Тому що веселощі призводять до творчості. Вони заохочують нас збунтуватися. Змушують відчути власні сили, і саме це нас і лякає. «Можливо, я ставлюся до роботи з фанатизмом, але таким невеличким, — полюбляємо говорити ми собі, — однак я зовсім не трудоголік». Перш ніж так упевнено про це заявляти, спробуйте відповісти на ці запитання:

1. Я працюю понаднормово: зрідка, часто, ніколи.

2. Я скасовую зустрічі з дорогими мені людьми, щоб ще попрацювати: зрідка, часто, ніколи.

3. Я відкладаю розваги до того, поки не здам роботу: зрідка, часто, ніколи.

4. Я працюю на вихідних: зрідка, часто, ніколи.

5. Я працюю під час відпустки: зрідка, часто, ніколи.

6. Я беру відпустки: зрідка, часто, ніколи.

7. Мої рідні та друзі скаржаться, що я постійно працюю: зрідка, часто, ніколи.

8. Я намагаюся займатися двома справами водночас: зрідка, часто, ніколи.

9. Я дозволяю собі вільний час між проектами: зрідка, часто, ніколи.

10. Я дозволяю собі закінчити завдання: зрідка, часто, ніколи.

11. Я відкладаю на потім завершення справи, навіть якщо залишилося доробити зовсім трішки: зрідка, часто, ніколи.

12. Я беруся за одну справу і одразу ж починаю займатися ще трьома: зрідка, часто, ніколи.

13. Я працюю увечері, коли сім’я збирається разом: зрідка, часто, ніколи.

14. Я дозволяю телефонним дзвінкам переривати — і подовжувати — мій робочий день: зрідка, часто, ніколи.

15. Плануючи свій день, я розставляю пріоритети так, щоб виділити одну годину на творчу діяльність/гру: зрідка, часто, ніколи.

16. Я вважаю, що творчі мрії важливіші за роботу: зрідка, часто, ніколи.

17. Я погоджуюся на чиїсь плани і займаюся ними у свій вільний час: зрідка, часто, ніколи.

18. Я дозволяю собі виділяти час, коли я не роблю зовсім нічого: зрідка, часто, ніколи.

19. Я використовую слово «дедлайн», щоб описати і обґрунтувати свою завантаженість роботою: зрідка, часто, ніколи.

20. Коли я кудись іду, навіть на вечерю, то беру зі собою записник і робочий телефон: зрідка, часто, ніколи.

Щоб відновити у собі творче начало, необхідно навчитися бачити у трудоголізмі перешкоду, а не засіб для досягнення цілі. Зловживання роботою розвиває у нашого внутрішнього митця комплекс Попелюшки. Ми постійно мріємо про бал, але натомість знаємо, що прикуті до своїх робочих обов’язків і не можемо собі цього дозволити.

Існує велика різниця між наполегливою працею задля досягнення заповітної цілі і трудоголізмом. Ця різниця полягає не так у кількості затрачених годин, як у емоційному наповненні цього часу. Трудоголізм схожий на бігову доріжку. Ми залежні, і нам це не подобається.

Для трудоголіка робота — синонім вартісності, тому нам так важко наважитися її скоротити.

Щоб розчистити дорогу для творчого потоку, потрібно уважно розглянути свої звички, пов’язані з роботою. Ми можемо й гадки не мати про те, що перепрацьовуємо, аж поки ми не замислимося, скільки годин працюємо. Нам може здаватися, що такий графік роботи нормальний, аж поки не порівняємо його зі звичайним робочим тижнем, що має сорок робочих годин.

Один зі способів розібратися, на що ми витрачаємо час — це складати список справ, які ми виконали за день, і скільки часу ми витратили на кожну з них. Всього година творчої роботи/гри може відіграти величезну роль, приглушуючи відчайдушне бажання працювати, яке не дозволяє нам наблизитися до своїх мрій.

Оскільки трудоголізм — залежність від певного процесу (залежність від поведінки, а не від речовини), то складно виявити, коли саме ми впиваємося ним. Алкоголік тверезіє, коли утримується від спиртного. Трудоголік тверезіє, коли утримується від надмірної праці. Тут важливо знайти міру, і саме тут ми часто обманюємо себе, щоб і надалі зловживати поведінкою, яка досі виконує свою руйнівну функцію.

Щоб уберегтися від виправдання своїх залежностей, варто встановити граничну межу. Для кожної людини вона своя, але потрібно вказати саме ту модель поведінки, яка виходить за допустимі межі. Таким чином можна значно швидше пройти процес відновлення, аніж просто пообіцявши собі виправити свою поведінку.

Якщо у вас насправді немає часу, значить, ви мусите його знайти. Хоча, найімовірніше, час у вас є — ви просто його марнуєте на бозна-що. Записник, у якому ви фіксували, скільки часу і на що витрачаєте, саме тут стане вам у пригоді, а також він допоможе відповісти на запитання, у якій саме сфері життя вам потрібно встановити межі, кордони. (Кордон — це і є ваша остання межа. «Я обіцяю, що більше не буду…» Детальніше про це читайте у пункті «Встановлюємо граничну межу» у переліку завдань на цей тиждень).

Подібно до ситуації з творчими розворотами, для того, щоб позбутися трудоголізму, потрібна допомога друзів. Розкажіть їм, чого ви намагаєтеся досягнути. Попросіть м’яко нагадувати вам про це, коли ви збиваєтеся зі шляху піклування про себе. (Будьте обережні і не просіть про таку допомогу друзів, які самі є трудоголіками або надто люблять усе контролювати, — це вам лише зашкодить.) Проте не забувайте, що це ваша проблема. Ніхто не може змусити вас вилікуватися. Проте у деяких містах уже збираються товариства «Анонімних трудоголіків», і такі зустрічі можуть неабияк допомогти.

Ще один простий, але дієвий спосіб слідкувати за процесом відновлення — повісити надпис у своїй робочій зоні. Також повісьте цей напис усюди, де він часто буде у вас на видноті: на дзеркало у ванній, на холодильник, на тумбу біля ліжка, в автівці… Цей напис повинен містити ось такі слова: «Трудоголізм — це перешкода, а не засіб».

У кожному творчому житті трапляються періоди посухи. Вони з’являються нізвідки і простягаються до самого небокраю, наче Долина Смерті. Життя втрачає свою свіжість; робота здається механічною, позбавленою сенсу, такою, ніби нас до неї змушують. Ми почуваємося так, нібито нам нічого сказати, і виникає спокуса нічого не говорити. Саме в такі часи ранкові сторінки даються найскладніше і приносять найбільше користі.

Під час посухи сам акт того, що ми беремося за ручку і готові писати ранкові сторінки, нагадує перехід реальною безлюдною пустелею, де нам доводиться змушувати себе ступати кожен крок, не бачачи перед собою пункту призначення. Сумніви підкрадаються до нас, наче змії. «Та кому воно треба?» — шиплять вони. Чи: «На що ти чекаєш?» Посухи переконують нас у тому, що вони триватимуть вічно — а ми ні. Нав’язлива думка про власну смерть, яка наближається до нас задовго до того, як ми до цього готові, задовго до того, як ми зробили щось вартісне, мерехтить перед нами, немов моторошний міраж.

Що робити у такій ситуації? Спотикаючись і падаючи, іти вперед. Як це зробити? Продовжувати вести ранкові сторінки. Це правило діє не лише для письменників. (Ранкові сторінки не мають нічого спільного з літературою, хоча вони можуть сприяти її вираженню, як і будь-якій іншій формі мистецтва.) Для всіх творчих особистостей ранкові сторінки — це дорога життя, стежка, яку ми досліджуємо і яка веде нас додому, до самих себе.

Під час посухи ранкові сторінки здаються водночас щемкими і безглуздими. Вони скидаються на позбавлені сенсу жести — те саме, що готувати сніданок для коханого, знаючи, що він усе одно тебе кидає. Безпідставно сподіваючись, що ми колись ще повернемося до творчості, ми механічно виконуємо звичний набір дій. Наша свідомість пересихає. Ми не можемо відчути навіть крихти благодаті.

Під час посухи (як і під час будь-якого періоду сумнівів) ми боремося з Богом. Ми втратили віру — у Великого Творця і у власну творчу сутність. Ви хочете поквитатися, поквитатися зі всіма і за все. Це пустеля серця. Шукаючи обнадійливий знак, ми бачимо лише гігантські залишки мрій, які вмерли на шляху.

І все одно ми продовжуємо писати ранкові сторінки, тому що повинні.

Під час посухи емоції засихають. Як і вода, вони можуть існувати деінде на глибині, проте нам до них не дістатися. Посуха — час сумувати без сліз. Ми десь між мріями. Надто байдужі, щоб усвідомити свої втрати, ми списуємо одну сторінку за іншою більше за звичкою, ніж на щось сподіваючись.

І все одно ми продовжуємо писати ранкові сторінки, тому що повинні.

Посухи — це жахливо. І дуже боляче. Посухи — це довгі періоди сумнівів, під час яких нам немов бракує кисню і бодай краплини води, проте вони змушують нас рости, наповнюють нас співчуттям, і завдяки їм ми розквітаємо так само негадано, як несподівані квіти у пустелі.

Посухи рано чи пізно закінчуються.

Вони закінчуються тому, що ми продовжили писати ранкові сторінки. Вони закінчилися тому, що ми не занепали на дусі, не впали у відчай і не відмовилися рухатися далі. Ми сумнівалися, так, але продовжували, спотикаючись і падаючи, іти вперед. У творчому житті посухи — необхідність. Час у пустелі вносить у наше життя ясність і вчить милосердю. Коли ви переживаєте посуху, пам’ятайте, що це має свою ціль. І продовжуйте писати ранкові сторінки.

Писати — означає залишатися на правильному шляху. Рано чи пізно — завжди пізніше, ніж нам цього хотілося б, — сторінки приведуть нас, куди потрібно. Стежка з’явиться. Прозріння стане орієнтиром, який укаже нам на шлях із пустелі. Танцівник, скульптор, актор, художник, драматург, поет, гончар — ким би ви не були, ранкові сторінки — це і наша пустеля, і стежка.

Слава змушує нас думати, що якщо щось ще досі не сталося, то значить уже ніколи не станеться. Звісно, це щось — це і є слава. Це не те саме, що успіх, і у глибині душі ми всі про це знаємо. Ми знаємо — і відчували — успіх укінці вдалого робочого дня. Але слава? Це залежність, якою неможливо насититися.

Слава — це духовний наркотик. Часто вона буває побічним продуктом нашої творчості, проте, як і ядерні відходи, продуктом надзвичайно небезпечним. Слава, бажання її досягнути і втримати може спровокувати синдром «Як я справляюся?». Це зовсім не те саме, що й «Як просувається моя робота?» — це радше «Як це виглядає збоку?». Ціль роботи — сама робота. Слава заважає такому сприйняттю. Замість того, щоб виступати на сцені заради того, щоб виступати, ми робимо це для того, щоб стати відомим актором. Замість того, щоб писати заради літератури, ми пишемо, щоб нас визнавали, а не лише видавали.

Нам усім до вподоби, коли нам віддають належне. Проте для митців це не завжди відбувається. Попри це, зосереджуватися на славі — чи на тому, чи достатньо ми її отримуємо — означає відчувати постійне відчуття нестачі. Наркотику слави ніколи не буває достатньо. Бажання отримати ще більше слави завжди дихатиме нам в потилицю, применшуватиме наші досягнення і не даватиме нам радіти досягненням інших.

(Щоб перевірити сказане на собі, спробуйте почитати один із численних глянців про відомих людей — наприклад, «Піпл» — і подивіться, чи опісля не видасться вам власне життя надто жалюгідним і нікчемним. Так діє наркотик слави.)

Пам’ятайте, ви набираєтеся сил, коли багато важите для себе.

Єдиний порятунок від слави, як від наркотику, — піклування про себе.

Тут дуже допомагає лагідність і все, що змушує вас подобатися собі. Чудовий трюк — надсилати листівки. Надішліть собі одну з написом «Ти чудово справляєшся!». Неабияк приємно отримувати листи захвату самому від себе.

У довготривалій перспективі, похвали від самих себе — і від нашої творчої сутності — це саме те, чого ми прагнемо.

Слава — це всього-на-всього коротший шлях до почуття задоволення самими собою. Спробуйте бути задоволеними собою — такими, як ви є тепер, — і безоглядно тішити себе дитячими радощами.

Насправді ми боїмося того, що без слави нас не будуть любити — як митців чи як людей. Вивільнення від цього страху — в конкретних, маленьких, сповнених любові діях.

Ми повинні активно, усвідомлено, неустанно і творчо плекати самих себе.

Коли вас уражає наркотик слави, підійдіть до свого мольберта, друкарської машинки, фотоапарата чи глини. Візьміть до рук свій інструмент і почніть грати у невеличку творчу гру.

Швидко, дуже швидко наркотик слави почне послабляти свою хватку. Творчі зусилля — ось єдині ліки. Лише коли творчість приносить нам радість, ми можемо звільнитися від нав’язливої думки про інших і те, як у них все відбувається.

Ви розгортаєте журнал чи навіть вісник навчального закладу, який закінчили, і дізнаєтеся, що хтось, хтось зі знайомих, просунувся далі і швидше до вашої мрії. Замість того, щоб сказати: «Ось доказ, що це можливо», — ваш страх скаже: «Він (вона) досягне успіху замість мене».

Суперництво — це ще один духовний наркотик. Коли ми надто на ньому зациклюємося, то отруюємо власну криницю і перешкоджаємо власному прогресу. Коли ми впиваємося поглядом у досягнення інших, то відводимо очі від власної прямої дороги. Ми ставимо собі неправильні запитання і отримуємо неправильні відповіді.

«Ну чому мені так не щастить? Чому він випустив свій фільм/свою статтю або п’єсу раніше за мене? Це все через сексизм? Це все так безглуздо! Мені нічого запропонувати». Ставлячи такі запитання, ми відмовляємо себе від спроб творити.

Такі питання відволікають нас від важливіших тем: «Чи працювала я сьогодні над своєю п’єсою? Чи встигла надіслати її, куди потрібно, до дедлайну? Чи встановила я потрібні контакти, щоб її популяризувати?».

Це важливі питання, і зосереджуватися на них непросто. Не дивно, що ми спочатку кидаємося пити емоційну отруту. Не дивно, що так багато з нас читають глянці на кшталт «Піпл» (чи «Нью-Йорк Таймс бук рев’ю», чи «Ліерз», чи «Мірабелла», чи «Есквайр»), а потім використовують їх, щоб упиватися нездоровою заздрістю.

Шукаючи привід самим не братися до справи, ми знаходимо безліч відмовок: «Напевно, хтось уже це сказав чи зробив… І навіть краще за мене… Комусь уже приходила така ідея… Крім того, в них були зв’язки, багатий татко, вони належали до вузького кола потрібних людей, вони переспали з кимось, щоб дістатися верхівки…».

Суперництво є підґрунтям багатьох глухих кутів у творчості. Як митці, ми повинні прагнути заглибитися всередину себе. Повинні уважно прислухатися, до чого саме підштовхує нас внутрішнє чуття. Ми не можемо дозволити собі перейматися тим, що зараз у моді, а що ні. Якщо для певного витвору зараз уже занадто пізно чи ще надто рано, прийде час, коли він знову буде актуальним.

Як творчі люди, ми не можемо дозволити собі думати про те, хто нас випереджує і як вони на це не заслуговують. Бажання бути кращими, ніж хтось, може перемогти бажання просто бути. Як митці, ми не можемо дозволити собі так думати. Це веде нас геть від власного внутрішнього голосу і вибору та втягує у гру, центр якої — поза нами і сферою нашого впливу. Така позиція змушує нас визначати власну творчість у порівнянні з чиєюсь іншою.

Така система «порівняння і контрасту» може знадобитися критикам, але не митцям у процесі творчості. Нехай критики відслідковують тренди. Нехай оглядачі переймаються тим, що в моді, а що ні. Займімося насамперед тим усередині нас, яке щосили намагається з’явитися на світ.

Коли ми вбачаємо в інших митцях своїх суперників, коли зосереджуємо свій творчий інтерес на тому, що відбувається на ринку, то наче штовхаємося зі своїми колегами під час творчих забігів. Це ментальність спринту. Намагаючись за будь-яку ціну здобути нетривалу перемогу, ігноруючи довготермінові здобутки, ми нехтуємо можливістю жити творчим життям, ідучи за власним світлом, а не за штучним світлом моди.

Щоразу, коли ви сердитеся через те, що хтось вас випереджає, пам’ятайте: менталітет спринту — це завжди вимога власного его не просто робити щось добре, а бути першим і найкращим. Вимога нашого его — щоб наші витвори були повністю оригінальними, так, ніби це можливо. Всі витвори перебувають під впливом один одного. Всі люди перебувають під впливом інших людей. Жодна людина не буває островом, а витвір мистецтва не буває материком сам по собі.

Коли ми реагуємо на певний витвір мистецтва, ми насправді реагуємо на те, як він резонує з нашим попереднім досвідом. Ми зрідка вбачаємо у ньому щось цілковито нове, щось повністю незнайоме. Натомість здебільшого бачимо пережите у новому світлі.

Якщо потреба бути несхожими на інших досі турбує вас, не забувайте ось про що: кожен із нас — окрема країна, яку цікаво відвідати. Лише уважно проаналізувавши власні творчі інтереси, ми можемо називати себе своєрідними. Ми — батьківщина нашого мистецтва, місце його походження. Якщо трактувати оригінальність з такої точки зору, то своєрідність — це ніщо інше, як залишатися вірними собі.

Дух суперництва, на відміну від духу творчості, часто змушує нас ставити хрест на усьому, що не здається нам виграшною ідеєю. Це може бути дуже небезпечно і може перешкодити нам завершити проект.

Суперництво змушує нас робити передчасні однозначні висновки на зразок «Добре або погано». Чи варто давати цьому проекту життя? («Ні», — відповість наше его, яке шукає надійні ідеї без натяку на провал і винятково виграшні.)

Передбачити успішність багатьох попередніх хітів можна лише зараз, озираючись назад. Аж поки ми не переконаємося у протилежному, ми вважаємо багатьох лебедів гидкими каченятами. Так ми нехтуємо власними замислами, коли ті лише починаються зароджуватися у нашій голові. Вони не проходять крізь сито нашого відбору, наче учасниці конкурсу краси. Забуваємо, що не всі діти народжуються гарними, і тому позбавляємося непримітних і обтяжливих проектів, які могли б стати нашими найкращими роботами, нашими найкращими творчими гидкими каченятами. Витвір мистецтва потребує часу, щоб дозріти. Якщо почати судити про нього надто рано, можна помилитися в оцінці.

Ніколи, ніколи не критикуйте новостворений витвір надто рано. Виявіть готовність малювати або писати неуміло, тоді як ваше самолюбство пручається і чинить опір. Ваш невдалий текст може виявитися важливим синтаксичним досвідом, необхідним для зміни стилю. Ваша невдала картина може підказати вам новий напрямок.

Мистецтву потрібен час — щоб дозріти, прорости, побути незугарним і врешті проявити себе сповна. Нашому самолюбству важко з цим змиритися. Воно хоче негайної винагороди і твердого переконання, що ця робота точно здобуде лаврів.

Потреба перемогти — одразу! — це потреба заслужити похвалу інших. Натомість ми повинні навчитися хвалити самих себе. Братися за роботу — ось по-справжньому важлива перемога.

1. Смертоносна брехня. Візьміть аркуш паперу і розріжте його на сім рівних смужок. На кожній з них напишіть одне з цих слів: алкоголь, наркотики, секс, робота, гроші, їжа, сім’я/друзі. Складіть ці смужки паперу і покладіть їх у конверт. Ми називаємо їх смертоносними брехнями. Зараз ви дізнаєтеся, чому. Тепер витягніть одну смужку з конверта і запишіть п’ять прикладів того, як це явище негативно впливає на ваше життя. (Якщо щось із смертоносних брехень видасться вам надто складним чи неактуальним для вас, сприймайте це як опір.) Виконайте цю вправу сім разів поспіль, щоразу кладучи смужку паперу назад у конверт, щоб постійно вибирати між сімома можливими варіантами. Так, може статися, що ви витягнете ту саму смужку кілька разів. Так, це важливо. Часто трапляється, що після чергового «О ні, тільки не це знову» наступає прорив через заперечення до ясності.

2. Символи. Нашвидкуруч складіть перелік речей, які роблять вас щасливими, таких собі символів щастя. Відполіровані річковою течією камінчики, верба, волошки, цикорій, справжній італійський хліб, домашній овочевий суп, музика Бо Діна, квасоля з рисом, запах свіжоскошеної трави, синій оксамит (і тканина, і пісня^[22]), пиріг вашої тітоньки…

Повісьте цей список там, де ви могли б його постійно бачити, щоб він нагадував про ваші особисті символи щастя. Може, ви навіть захочете намалювати один із них — або навіть придбати його. Якщо ви обожнюєте синій оксамит, знайдіть обрізок цієї тканини і використайте його як накидку на комод або повісьте на стіну і прикріпіть до нього фотографії. Фантазуйте!

3. Жахлива правда: дайте відповідь на такі запитання:

Скажіть правду: яка звичка заважає вам творити?

Скажіть правду: у чому, на вашу думку, полягає проблема? Найімовірніше, саме так воно і є.

Що ви плануєте робити стосовно цієї звички або проблеми?

Які переваги дає вам стан, коли ви тримаєтеся за цю звичку чи проблему? Якщо ви самі не можете відповісти на це запитання, зверніться за допомогою до друга, якому довіряєте.

Скажіть правду: хто з друзів змушує вас у собі сумніватися? (Сумніви — ваші власні, але вони їх провокують.)

Скажіть правду: хто з друзів вірить у ваш талант? (Талант — ваш, але вони допомагають вам його відчути.)

Які є переваги у тому, щоб продовжувати товаришувати із друзями, дружба з якими вас руйнує? Якщо ваша відповідь: «Вони мені подобаються», тоді наступне питання: «Чому?».

Які шкідливі звички мають ваші руйнівні друзі? Якими з них вони діляться з вами?

Які корисні звички мають ваші конструктивні друзі? Якими з них вони діляться з вами?

4. Встановлюємо граничну межу. Працюючи з відповідями на попередні запитання, спробуйте встановити для себе крайню межу. Почніть із п’яти найскладніших для вас моделей поведінки.

Пізніше можете додавати інші:

• якщо ви помічаєте, що ваші вечори зазвичай зіпсовані виконанням додаткових завдань від вашого керівника, встановіть собі правило: після шостої години — жодної роботи;

• якщо ви прокидаєтеся о шостій і могли би присвятити годину ранковим сторінкам, якби вас не відволікали пошуком шкарпеток, приготуванням сніданку і прасуванням, правило може звучати так: «До 07:00 маму не турбувати»;

• якщо ви працюєте на багатьох роботах і дуже багато годин, то, може, варто задуматися, скільки вам за це платять? Дізнайтеся, скільки заробляють у годину ваші колеги. Підніміть оплату своєї праці і менше працюйте.

1. Я більше не працюватиму на вихідних.

2. Я більше не братиму з собою роботу на зустрічі з друзями.

3. Я більше не ставитиму роботу понад свої творчі зобов’язання. (Не скасовуватиму уроки гри на фортепіано чи малювання тому, що керівник-трудоголік — ні сіло, ні впало — встановив новий дедлайн.)

4. Я більше не відкладатиму секс на потім, щоб допізна читати документи, потрібні для роботи.

5. Я більше не відповідатиму на робочі дзвінки після шостої, коли я вже вдома.

5. Піклування про себе:

1. Перелічіть п’ять своїх маленьких перемог.

2. Наведіть три приклади того, як ви піклувалися про свого внутрішнього митця.

3. Наведіть три приклади того, що ви могли б зробити, щоб підбадьорити його.

4. Дайте собі обіцянку тричі зробити собі щось приємне. Дотримайтеся її.

5. Дозволяйте собі маленькі радощі щодня цього тижня.

1. Скільки разів цього тижня ви писали ранкові сторінки? Чи стали ви їх писати по-іншому після того, як їх прочитали? Чи ви все ще дозволяєте собі вільно записувати всі свої думки?

2. Чи ходили ви цього тижня на творче побачення? Дозвольте собі ще одне, додаткове. Що ви робили? Як ви почувалися під час побачення?

3. Чи довелося вам цього тижня помітити якісь вияви синхронності? Які саме?

4. Чи трапилося цього тижня ще щось, що, на вашу думку, є важливим для вашого творчого відновлення? Опишіть, що саме.