Смерть у Бреслау

X

Тіло Конрада Шмідта лежало на дні Одеру за Низькими Луками вже годин із десять, коли Мокк із Анвальдтом курили чудові сигари марки «Байрам» від Пшедецького й робили перший ковток міцної арабської кави. Лео Гартнер не приховував задоволення. Він був певен, що здивує й зацікавить обох слухачів. Походжаючи кабінетом, подумки будував план свого повідомлення, вирішуючи, де будуть найважливіші моменти, складав чіткі резюме. Зауваживши, що гостей починає дратувати його мовчанка, він розпочав свою лекцію історичним відступом.

— Панове, Вільгельм Грюнгаґен у своїй «Geschichte der persischen Litteratur»[39] згадує про певний втраченнй історичний твір XIV століття, де описуються хрестові походи. Цей твір під назвою «Війна Аллахового війська з невірними» начебто написав такий собі освічений перс Ібн Сахім. Ви мені скажете: то й що? Адже втрачено було чимало творів, от... ще один старий рукопис... Але таке нехтування є безпідставним. Бо якби праця Ібн Сахіма дійшла до наших часів, ми мали б ще одне джерело захоплюючої історії хрестових походів, джерело вельми цікаве, бо написане воно було людиною по той бік барикади, мусульманином.

Мокк із Анвальдтом були уважними слухачами. Обом аматорам класичної філології аж ніяк не заважали епічні відступи. Гартнер виглядав помітно збудженим. Він поклав вузьку долоню на стос паперів:

— І ось, панове, здійснилася мрія багатьох істориків та сходознавців. Переді мною лежить утрачений твір Ібн Сахіма. Хто здійснив це відкриття? Так, так, Ґеорг Маасс. Щоправда, я не знаю, звідки він дізнався, що цей рукопис знаходиться в бреславській університетській бібліотеці. Може, він сам віднайшов якусь вказівку, а може, хтось йому підказав. Бо цей манускрипт нелегко знайти, його оправили як один том разом із двома іншими, меншими. Коротше кажучи, це відкриття принесе Маассові світову славу... Тим паче, що, опрацьовуючи твір, він одночасно перекладає його німецькою. І мушу сказати, перекладає вірно й дуже гарно. Отримані від вас фотографії — це дослівний переклад одного дуже цікавого фрагменту цієї хроніки. Йдеться про страхітливе вбивство дітей Аль-Шаузі, ватажка секти езидів, вчинене у 1205 році двома чоловіками, турком і хрестоносцем. Вчені, ознайомлені з історією хрестових походів, були б здивовані, адже 1205 року під час четвертого хрестового походу хрестоносці не покидали меж Константинополя! Та не можна виключати ймовірності поодиноких вилазок якихось загонів до віддалених територій, навіть на терени Анатолії чи й Месопотамії. Ці шукачі пригод і багатства грабували все, що можна грабувати, подекуди навіть з допомогою мусульман. Єзиди часто ставали об’єктами їхніх нападів...

Анвальдт заслухався. Мокк глянув на годинника й відкрив було рота, щоб гречно попрохати Гартнера перейти до суті. Але той умить зрозумів його наміри:

— Так, так, ваше превосходительство, я поясню, хто такі єзиди. Це доволі таємнича секта, що виникла у XII столітті й існує донині. Їх звичайно вважають сатаністами. Та це величезне спрощення. Звичайно, єзиди поклоняються сатані, але сатані, який уже покутує за свої гріхи. Незважаючи на покуту, він усе ще всемогутній. Свого бога зла вони називають Мелек-Тауз, зображують його у вигляді павича й вірять, що він керує світом за допомогою шести чи семи янголів, які також мають подобу залізних або бронзових павичів. Коротше кажучи, релігія єзидів — це суміш ісламу, християнства, юдаїзму й маздаїзму, тобто усіх віросповідань, представники яких пройшли через гори в Месопотамії, на захід від Мосулу, залишаючи крихти своїх вірувань. У житті єзиди дуже спокійні, чесні й охайні, що підкреслював англійський мандрівник і археолог XIX століття Остін Генрі Лайярд. Це народ, якого протягом століть гнобили всі: хрестоносці, араби, турки й курди. Тож не дивуйтеся, що проти єзидів об’єднувалися навіть вороги, які воювали одне проти одного, наприклад хрестоносці й сарацини. Для всіх переслідувачів той факт, що єзиди поклонялися богові зла, повністю виправдовував найжорстокішу різанину. Єзиди відплачували ворогам таким самим чином, переказуючи з покоління в покоління заповіти про кровну помсту. Вони й досі живуть на кордоні Туреччини й Персії, зберігаючи свою дивну віру й незмінні звичаї...

— Докторе Гартнере, — не витримав Мокк. — Це дуже цікаво, те, про що ви розповідаєте, але скажіть нам, чи ця цікава й давня історія має щось спільне з нашою справою, окрім того, що Маасс витяг її на світ Божий?

— Так, дуже багато спільного, — Гартнер обожнював несподіванки. — Але уточнімо, любі панове: не Маасс витяг цю хроніку на світ Божий, а той, хто вбив Маріетту фон дер Мальтен, — директор бібліотеки насолоджувався подивом на обличчях його слухачів. — З усією відповідальністю стверджую: напис на стіні вагона, де знайшли цю нещасну дівчину, походить саме із цієї перської хроніки. У перекладі він звучить так: «А скорпіони танцювали в їхніх нутрощах». Спокійно, зараз я постараюся відповісти на всі запитання... Повідомлю вам іншу важливу інформацію. Певне анонімне джерело з кінця XIII століття, написане якимось франком, свідчить, що неповнолітніх дітей ватажка єзидів Аль-Шаузі убив «германський рицар». У четвертому хрестовому поході брали участь лише двоє наших співвітчизників. Один із них загинув у Константинополі. Другим був Ґотфрід фон дер Мальтен. Так, панове, це був предок нашого барона.

Мокк захлинувся кавою, на світлий костюм бризнули чорні краплини. Анвальдт здригнувся й відчув дію гормону, який змушує наїжитися волосся на людському тілі. Обоє мовчки курили. Спостерігаючи за враженням, яке він викликав у своїх слухачів, Гартнер аж нетямився з радощів, що доволі дивним чином контрастувало з похмурими розповідями про історію єзидів та хрестоносців. Мокк урвав мовчанку:

— Мені бракує слів, аби подякувати вам за таку докладну експертизу. Ми з моїм асистентом глибоко вражені, тим більше, що вся ця історія проливає нове світло на нашу загадку. Ви дозволите кілька запитань, пане директоре? Запитуючи, я мушу розкрити вам деякі таємниці слідства, які, сподіваюся, залишаться між нами.

— Звичайно. Я слухаю.

— З вашої експертизи випливає, що вбивство Марієтти фон дер Мальтен — це помста через багато століть. Свідченням цього є кривавий напис на стіні вагону, почерпнутий з нікому невідомого твору, який усі вважали втраченим. Перше запитання: чи професор Андре, фахівець у галузі східних мов та алфавітів, міг з якоїсь причини не зрозуміти цей напис? Бо якщо ви це виключаєте, стає зрозумілим, що він свідомо нас ошукав.

— Любий пане, Андре не зрозумів цього напису. Воно й не дивно: цей учений — передусім тюрколог і, наскільки мені відомо, не знає жодної східної мови окрім турецької, арабської, староєврейської, сирійської й коптської. Хроніка Ібн Сахіма написана перською. Єзиди говорили перською, зараз вони користуються курдською. Спробуйте показати чудовому навіть знавцеві староєврейської мови текст мовою їдиш, написаний давньоєврейськими літерами. Присягаюся, не знаючи їдишу, він буде безпорадним. Андре знав арабський алфавіт, оскільки турецькі тексти донедавна записували лише по-арабському. Але перської він не знає, мені це відомо напевно, бо сам був його студентом. Він побачив текст, написаний знайомим йому арабським алфавітом, але майже нічого в цьому тексті не зрозумів. Оскільки він будь-що намагався порятувати свій науковий авторитет, то просто вигадав переклад начебто з давньосирійської мови. А вигадував він, до слова, не раз... Якось навіть вигадав деякі коптські написи і на їхній основі написав докторську дисертацію...

— Якщо Маасс відкрив цю хроніку, уривок з якої опинився на стіні вагона, — заговорив Анвальдт, — значить, він і є вбивця. Хіба що хтось інший, той, хто раніше працював із цим текстом, з якоїсь причини підсунув його Маассові. Пане директоре, чи хто-небудь до Маасса користувався якимсь із цих трьох переплетених разом рукописів?

— Я ретельно перевірив реєстр видачі рукописів до читального залу й відповідь є такою: ні, ніхто до Маасса, починаючи з 1913 року, бо саме тоді розпочато реєстр, не користувався жодним із цих рукописів.

— Любий Герберте, — зазвучав Мокків голос. — У Маасса залізне алібі: 12 травня 1933 року наш учений прочитав дві лекції в Кенігсберзі, що підтвердило шестеро його слухачів. Хоча він напевне має щось спільне з убивцями. Бо навіщо тоді нас ошукав і сфальсифікував переклад тексту з вагона? Окрім того, звідки йому стало відомо, що цей рукопис знаходиться тут? Може, досліджуючи «некролог Марієтти», він натрапив на слід цієї перської хроніки? Але, перепрошую — це вже запитання до самого Маасса. Пане директоре, — знову звернувся він до Гартнера. — Чи можливо, щоб цей текст читав хтось, не залишивши запису в реєстрі видач?

— Жоден бібліотекар не видасть рукопису без запису в зошиті. Крім того, у залі рукописів можуть працювати лише науковці, які мають відповідні рекомендації з університетів.

— Хіба що бібліотекар був у змові з читачем і не зробив запису про видачу.

— Такої змови я не виключаю.

— У вас працює хто-небудь, хто закінчив сходознавство?

— Зараз ні. Два роки тому в мене працював такий собі бібліотекар-арабіст, який переїхав до Марбурга, де отримав посаду в університеті.

— Як його звуть?

— Отто Шпехт.

— Мене непокоїть одне запитання, — тихо промовив Анвальдт, нотуючи в записнику це прізвище. — Чому вбивство Марієтти фон дер Мальтен було таким жорстоким? Можливо тому, що так само жорстоко було вбито дітей цього, так би мовити, архієзида? Невже спосіб помсти повинен був достеменно повторювати злочин, учинений століття тому? Власне кажучи, як усе було? Що говорить про це хроніка?

Гартнер затремтів від холоду й налив собі чергову чашку гарячої кави.

— Слушне запитання. Що ж, дамо слово перському авторові хроніки.