Смерть у Бреслау

VI

На центральній вулиці, до якої доходила Ганза-штрасе, Анвальдт знайшов маленький ресторанчик. За професійною звичкою він записав прізвище власника й адресу: Пауль Зайдель, Тіргартен-штрасе 33. Він з’їв там три гарячі ковбаски, втоплені в кашці з розвареного гороху й випив дві пляшки мінеральної води Дайнерта.

Через десять хвилин, дещо обважнівши, стояв під фотостудією «Фатаморґана». Йому довелося довгенько гамселити в зачинені двері. (Знову, певно, накололася морфієм. Але це вже востаннє). Старий сторож вичовгав з під’їзду на тротуар.

— Я не бачив, щоб панна Сюзанна кудись виходила. Її служниця пішла годину тому..., — бурмотів він, роздивляючись Анвальдтове посвідчення.

Поліцейський зняв піджак і змирився зі струмочками поту, навіть не намагаючись витирати їх носовичком. Присів на кам’яній лавці на подвір’ї біля якогось пенсіонера в сітчастому капелюсі, що сумирно куняв. Він помітив, що одна кватирка в помешканні Леї була незачинена. Насилу видряпавшись на підвіконня (пульсувала спухла п’ята, заважав повний шлунок), він просунув руку досередини й повернув мосяжну клямку. Якусь мить він змагався з фіранкою й буйною папороттю в горщику. У цій квартирі почувався як удома. Зняв піджак, жилет і краватку. Повісив усі речі на спинку стільця й вирушив на пошуки Леї. Подався до ательє, де, як він гадав, лежала задурманена дівчина. Та перш ніж потрапити туди, пішов до ванної: горох із ковбасками подавали могутній фізіологічний сигнал.

У ванній побачив Лею Фрідлендер. Її ноги висіли над унітазом. Стегна й литки були обліплені фекаліями. Вона була зовсім гола. Товстий кабель, зав’язаний навколо її шиї, був прикріплений до каналізаційної труби під самою стелею. Спиною труп торкався стіни. Нафарбовані кармінною помадою вуста розтулилися, оголюючи ясна й зуби, між якими стримів спухлий синій язик.

Анвальдт виблював у біде вміст шлунка. Тоді сів на краєчку ванни й спробував зосередитися. Уже за кілька хвилин був певен, що Лея не вчинила самогубства. У ванній не було жодного стільця, нічого, звідки вона могла б зістрибнути. Не могла зістрибнути з унітаза, бо він був занизький. Їй довелося б зав’язати петлю навколо товстої каналізаційної труби під стелею, а тоді, тримаючись за неї однією рукою, просунути голову в зашморг. (Із таким навіть акробат би не впорався, а тут морфіністка, яку сьогодні вже, напевно, трахнуло з півдесятка мужиків. Схоже на те, що хтось дуже сильний задушив Лею, повісив у ванній зашморг, підняв дівчину й одяг зашморг їй на шию. От тільки забув про якийсь стілець, щоб містифікація виглядала вірогідною).

Раптом він почув лопотіння фіранки у вікні, крізь яке заліз. Протяг. (Мабуть, у квартирі відчинене ще одне вікно).

У дверях стояв високий смаглявий чоловік. Він різко розмахнувся. Анвальдт відстрибнув, наступивши на шовкову комбінацію, що лежала на підлозі. Права нога поїхала назад, уся вага припала на спухлу ліву п’ятку. Вона не витримала. Ліва нога підігнулася й Анвальдт зігнувся перед турком. Той сплів долоні й ударив ізнизу, у підборіддя. Поліцейський гепнувся навзнак у велику ванну. Перш ніж він збагнув, що сталося, побачив перед собою обличчя нападника й величезний п’ястук із кастетом. Удар у сонячне сплетіння примусив його задихнутися. Кашель, хрипіння, розмите обличчя, хрипіння, хрипіння, ніч, хрипіння, ніч, ніч.

Крижана вода повернула Анвальдта до тями. Він сидів зовсім голий у камері без вікон, прив’язаний до стільця. До нього уважно придивлялися двоє чоловіків у чорних розхристаних мундирах СС. Нижчий кривив довгасте інтелігентне обличчя, на якому з’являлася схожа на усмішку гримаса. Він нагадував йому гімназійного вчителя математики, який так само кривився, коли хтось із учнів не давав ради із завданням. (Застерігаю вас від цих людей. Вони жорстокі й здатні будь-кого примусити відмовитися від розслідування. Якби, не доведи Боже. Ви опинилися в Гестапо, вперто стверджуйте, що Ви — агент Абверу й розробляєте в Бреслау мережу польської розвідки).

Гестапівець пройшовся камерою, у якій сморід поту відчувався ледь не на дотик.

— Ну що, погані справи, Анвальдте? — він вочевидь очікував відповіді.

— Так... — прохрипів побитий поліцейський, наштовхуючись язиком на уламок вибитого переднього зуба.

— Усі в цьому місті такі жорстокі, — гестапівець обійшов стілець довкола. — Та-а-ак, Анвальдте. Отже, що ти тут робиш, у цьому... Вавилоні? Що тебе сюди пригнало?

Він закурив цигарку, а сірника приклав до потилиці в’язня, який шарпнувся разом зі стільцем. Сморід смаленого волосся перехопив йому дух. Другий кат, спітнілий товстун, накинув йому на голову мокру ганчірку, яка загасила полум’я. Полегшення було недовгим. Той самий гестапівець однією рукою стиснув йому носа, а другою запхнув ганчірку до рота.

— Берлінцю, яке твоє завдання в Бреслау? — повторював приглушений голос. — Годі, Конраде.

Звільнений від смердючого кляпа, Анвальдт надовго розкашлявся. Худорлявий гестапівець терпляче чекав відповіді. Не отримавши її, він глянув на свого помічника.

— Пан Анвальдт не бажає відповідати, Конраде. Напевно, він почувається в безпеці. Йому здається, що його захищають. А хто його захищає? — він розвів руками. — Може, кримінальний директор Ебергард Мокк? Але тут немає Мокка. Ти бачиш десь Мокка, Конраде?

— Ні, не бачу, Herr Standartenführer.

Худорлявий схилив голову й промовив благальним тоном:

— Знаю, Конраде, знаю. Твої методи ніколи не підводять. Коли ти допитуєш своїх пацієнтів, у них не залишається жодних таємниць, не затирається в пам’яті жодне прізвище. Та дозволь мені вилікувати цього пацієнта. Можна?

— Звичайно, Herr Standartenführer.

Усміхнений Конрад вийшов з камери. Штандартенфюрер відкрив старий, пошарпаний портфель і витяг звідти літрову пляшку та півлітровий слоїк. Вміст пляшки, якусь рідину, він вилив Анвальдтові на голову. В’язень відчув солодкавий смак.

— Це вода з медом, Анвальдте, — кат сягнув по слоїк. — А знаєш, що це таке? Ну-ну... Я вдовольню твою цікавість. — Він декілька разів струснув слоїком. Звідти долинало приглушене дзижчання комах. Анвальдт глянув: два шершні оскаженіло наскакували один на одного й билися об стінки посудини.

— Ой-ой, які страшні потвори... — скрушно тягнув далі гестапівець. Раптом він розмахнувся й розбив слоїк об стіну. Перш ніж приголомшені шершні опинилися на волі, в’язень залишився сам у камері.

Він ніколи не припускав, що крила цих велетенських комах видають такий звук, як невеличкі птахи. Шершні спершу накинулися на лампочку за дротяною сіткою та за мить змінили напрям. Вони дивно посмикувалися в затхлому повітрі й із кожним посмикуванням опускалися все нижче. Невдовзі опинилися біля Анвальдтової голови, куди їх вабив запах меду. В’язень намагався звільнитися з каземату завдяки власній фантазії. Вдалося. (Він ішов пляжем, який пестили лагідні хвилі, гнані свіжим бризом. Ноги занурювалися в теплий пісок. Враз зірвався вітер, пісок розжарився до білого, хвилі вже не пестили берег пляжу, вони загуркотіли й кинулися на Анвальдта спіненими бурунами).

Уява відмовлялася коритися йому. Він відчував легенький повів біля губ, склеєних водою з медом. Розплющив очі й побачив шершня, який вочевидь уподобав собі його губи. Анвальдт щосили дмухнув на нього. Шершень, збитий потоком повітря, сів на стіні камери. Тим часом друга комаха почала кружляти навколо голови. Анвальдт рвучко сіпався разом зі стільцем, шарпаючи головою на всі боки. Шершень усівся на його ключицю й устромив жало в шкіру. В’язень притис його підборіддям і відчув пронизливий біль. Нижня щелепа й ключиця злилися, з’єднані синім пульсуючим опухом. Розчавлена комаха вигинала на підлозі своє чорно-жовте тіло. Другий шершень відірвався від стіни й кинувся в атаку, вперто націляючись на губи. Анвальдт нахилив голову, і комаха опинилася не на губах, а біля ока. Біль і набряк розлилися на все ліве око. Анвальдт сіпнув головою й разом зі стільцем гримнув на бетон. Темрява залила ліве око. Потім і праве.

Відро крижаної води повернуло Анвальдта до тями. Штандартенфюрер відіслав свого помічника, махнувши рукою. Тоді схопив стілець за спинку й без найменших зусиль повернув Анвальдта у вертикальне положення.

— А ти хлопець бойовий, — він співчутливо глянув на спухле обличчя в’язня. — Двоє шершнів на тебе напали, і обох ти вбив.

Шкіра поліцейського напиналася на твердих ґулях опухів. Шершні все ще посмикувалися на нерівній підлозі.

— Скажи, Анвальдте — годі вже? Чи ти хочеш, щоб я знову попрохав допомоги у цих агресивних створінь? Знаєш, а я їх боюся ще більше, ніж ти. Скажи, Анвальдте — годі?

В’язень ствердно кивнув головою. До камери увійшов товстий кат і поставив перед офіцером стілець. Той усівся верхи на ньому, лікті обпер на спинці й приязно глянув на свою жертву.

— На кого ти працюєш?

— На Абвер.

— Завдання?

— Розробка польської розвідки.

— Навіщо тебе викликали аж із Берліна? Що, у Бреслау не знайшлося нікого підходящого?

— Не знаю. Я отримав наказ.

Анвальдт слухав чужий голос, який долинав із його власної горлянки. Кожне слово супроводжувалося болем горла й м’язів обличчя, що наче задерев’яніли поміж ґулями укусів на оці та щелепі.

— Розв’яжіть мене, — прошепотів він.

Штандартенфюрер мовчки дивився на нього. У його розумних очах зблиснуло якесь тепліше почуття.

— Розробляєш польську розвідку. А що із цим спільного в барона фон Кепперлінґа й барона фон дер Мальтена?

— На бароновій вечірці була людина, за якою я стежив. А фон дер Мальтен не пов’язаний з цією справою.

— Як звуть цю людину?

Анвальдта ошукав співчутливий вираз обличчя ката. Він глибоко вдихнув повітря й прошепотів:

— Я не можу сказати...

Якусь хвилину гестапівець безгучно сміявся, а тоді повів дивний монолог. Запитання ставив грубим голосом, а відповідав самому собі тремтячим фальцетом:

— Хто тебе побив на балу в барона? Якась тварюка, пане офіцере. Боїшся цієї тварюки? Так, пане офіцере. А шершнів не боїшся? Звичайно, боюся, пане офіцере. Як? Адже ти двох убив? Навіть без допомоги рук! Розумію, Анвальдте, двох тобі замало... Їх може бути більше...

Гестапівець закінчив свій басово-фальцетний монолог і неквапно згасив недопалок об набряк на ключиці в’язня.

Чужий голос замалим не розірвав спухлу горлянку. Анвальдт лежав на підлозі й кричав. Хвилину. Дві. Штандартенфюрер гукнув: «Конраде!» Відро холодної води вгамувало в’язня. Кат закурив нову цигарку й роздмухав її кінчик. Анвальдт із жахом дивився на тліючий вогник.

— Прізвище цього підозрюваного?

— Павел Кристек.

Гестапівець підвівся й вийшов. За п’ять хвилин він повернувся до камери в супроводі знайомого вже Анвальдтові турка.

— Брешеш, дурню. Нікого з таким прізвищем не було в барона, правда? — він звернувся до турка, який одяг окуляри й переглядав пачку чорних зі сріблом запрошень. При цьому він хитав головою, за східною звичкою притакуючи гестапівцю, який жадібно затягнувся цигаркою.

— Ти згаяв купу мого часу, здійняв на глум мої методи, образив мене. Та й набрид, зрештою, — він зітхнув, і шморгнув кілька разів носом. — Займіться ним. Може, ви з ним краще впораєтеся.

Турок витяг з портфеля дві пляшки меду розчиненого в невеликій кількості води її повільно, обидві відразу, вилив на голову, плечі й живіт в’язня, особливо щедро поливаючи низ живота й геніталії. Анвальдт почав кричати. З його горлянки долинали якісь незрозумілі слова, але турок зрозумів: «Я говоритиму!» Він глянув на штандартенфюрера. Той подав знак, мовляв, продовжуй. Турок видобув з портфеля слоїк і підніс його до очей в’язня. Там було з десяток шершнів, які оскаженіло кусали одне одного, вигинаючи товсті черевця.

— Я все скажу!!!

Турок тримав слоїк у простягненій руці. Над бетонною підлогою.

— Я все скажу!!!

Слоїк полетів на підлогу. Хлюпнув струмінь сечі. Слоїк впав на кам’яну підлогу. Анвальдт не панував над власним сечовим міхуром. Він утрачав свідомість. Слоїк не розбився, він лише глухо вдарився об бетон.

Турок з огидою відійшов від непритомного в’язня. Натомість з’явився Товстий Конрад. Він відв’язав Анвальдта від стільця й схопив його під пахви. Ноги тяглися по калюжі. Штандартенфюрер гаркнув:

— Змийте з нього ці сцяки й відвезіть до Особовицького Гаю. — Він зачинив за Конрадом двері й глянув на турка. — Чого це ви такі здивовані, Еркіне?

— Але ж він уже був наш, штандартенфюрере Крауз, і був готовий все нам розповісти.

— Занадто ви гарячі, Еркіне, — Крауз дивився на шершнів, які метушилися в слоїку з товстого енського скла. — Ви до нього добре придивилися? Йому треба відпочити. Я знаю таких, як він. Зараз наспіває нам таких дурниць, що доведеться з тиждень перевіряти. А я не можу тримати його тут так довго. Мокк усе ще дуже впливовий, а з Абвером у нього чудові стосунки. Окрім того, Анвальдт уже й так мій. Якщо він наважиться виїхати, мої люди схоплять його в Берліні. Якщо залишиться тут, я знову запрошу його на розмову. І в першому, і в другому випадку йому досить буде побачити звичайнісіньку бджолу, і він нам усе скаже. Еркіне, віднині ми з вами станемо для цього поліцейського демонами, які ніколи його не полишать...

На світ вогким серпанком упала роса. Вона мінилася на траві, деревах і голому тілі чоловіка. У дотику з розпаленою шкірою волога миттєво випаровувалася. Поліцейський очуняв. Уперше за багато днів йому було холодно. Він насилу підвівся й, тягнули спухлу ногу, спробував іти, наштовхуючись на дерева. Вийшовши на посипану жорствою алейку, попрямував до якоїсь темної будівлі, чіткий силует якої різко виділявся на тлі світанкового неба. У цю мить його засліпило світло. Під будинком стояв автомобіль, світло фар якого враз вихопило з темряви Анвальдтову голизну. Він торкнувся набряку на шиї. Шорстка ковдра натирала зранене тіло. Розплющив очі й побачив заспокійливе світло нічника. З-за товстих скелець на нього дивилися мудрі очі доктора Абрама Ланцманна, особистого лікаря барона фон дер Мальтена.

— Де я? — на його обличчі з’явилася слабка подоба посмішки. Йому стало смішно, що вперше він утратив свідомість не через алкоголь.

— Ви в себе вдома, — доктор Ланцманн був невиспаний і серйозний. — Вас привезли поліцейські, які патрулюють так званий Шведський Бастіон в Особовнцькому Гаю. Улітку там збирається чимало дівчаток. А де дівчатка, там завжди стається щось неприємне. Повернімося до справи. Ви були на межі свідомості й уперто повторювали своє прізвище, прізвище Мокка, пана барона й свою адресу. Поліцейські не хотіли залишати свого, як вони гадали, п’яного товариша, й відвезли вас додому. Звідси вони подзвонили баронові. А зараз я мушу вас залишити. Пан барон передає зі мною ось цю суму, — він пестливо торкнувся пучками конверта, що лежав на столі. — А тут мазь для набряків і подряпин. На кожній пляшечці є інформація щодо призначення й дозування ліків. Багато чого вдалося відшукати в домашній аптечці, що було доречним, якщо зважити на незручний час. Зараз п’ята ранку. До побачення. Я приїду перед обідом, коли ви відіспитеся.

Доктор Ланцманн заплющив свої мудрі очі. Анвальдт також стулив спухлі повіки. Він не міг заснути, заважали розпашілі від денної спеки стіни. Зробивши декілька рухів, скотився з ліжка на брудний килим. Просуваючись навколішки, досягнув підвіконня, розсунув важкі заслони й відчинив вікно. Тоді знову впав на коліна й повільно повернувся до ліжка. Вклався на ковдрі й витирав піт лляною хусткою, оминаючи набряки, вулкани болю. Щойно заплющував очі, до кімнати залітали хмари шершнів, але варто було зачинити під них вікно, мури кам’яниці пригнічували його своїм гарячим подихом, а зі шпарин виповзали таргани. Деякі з них скидалися на скорпіонів. Одним словом, він не міг заснути при зачиненому вікні і не міг спати з відкритими очима.

Ранок приніс незначну прохолоду. Він заснув на дві години. Прокинувшись, побачив чотирьох людей, що сиділи біля ліжка. Барон тихо розмовляв з доктором Ланцманном. Зауваживши, що недужий прокинувся, він кивнув двом санітарам, що стояли біля стіни. Ті схопили поліцейського попід пахви й понесли до кухні, де посадовили у великій балії з літньою водою. Один обмивав губкою зболіле Анвальдтове тіло, другий бритвою зголював темну щетину. За кілька хвилин він знову лежав у ліжку, на чистому накрохмаленому простирадлі, а доктор Ланцманн змащував його зранене тіло своїми мазями й бальзамами. Барон терпляче чекав, доки лікар скінчить. Анвальдт розповідав десь із півгодини. Замовкав і затинався, насилу добираючи слова. Барон слухав удавано байдуже. Раптом поліцейський урвав розповідь і заснув. Йому снилися засніжені вершини, заледенілі простори, морозні повіви Арктики: вітер дмухав, висушуючи шкіру, — звідки цей холод, звідки вітер? Розплющив очі її побачив у призахідньому світлі якогось хлопчину, що обвіював його складеною газетою.

— Ти хто такий? — він важко ворухнув забинтованою щелепою.

— Гельмут Штайнер, я кухарчук пана барона. Мені доручили доглядати вас, доки завтра не прийде доктор Ланцманн.

— Котра година?

— Сьома вечора.

Анвальдт спробував пройтися по кімнаті. Він важко спирався на спухлу п’яту. Помітив на стільці вичищений і старанно випрасуваний бежевий костюм. Швидко одяг кальсони й пошукав цигарки.

— Йди до ресторану на розі й принеси мені свинячу голяшку з капустою й пиво. І цигарок купи, — Анвальдт роздратовано помітив, що в Гестапо у нього вкрали портсигар і годинник. Доки хлопця не було, він умився над кухонною раковиною й утомлений сів біля столу, намагаючись не дивитися в дзеркало. Незабаром перед ним стояла паруюча тарілка. Жирна свиняча голяшка з порцією молодої капусти. Він поглинув усе за кільканадцять хвилин. Глянув на опуклу пляшку пива Кіпке. По запітнілій шийці спливали краплинки води, на пляшці була фаянсова кришка з нікельованою закруткою. Анвальдт пригадав собі обітницю цілковитого утримання від алкоголю. Він вибухнув знущальним сміхом і вихилив півпляшки пива. Закурив цигарку й жадібно затягнувся.

— Я наказав тобі купити голяшку й пиво, так?

— Так.

— Я чітко сказав «пиво»?

— Атож.

— Уяви собі, що я це сказав машинально. А коли ми говоримо машинально, то це говоримо не ми, це хтось інший промовляє замість нас. Отож, коли я наказав тобі купити пиво, то це був не я, а хтось інший, затямив?

— А хто ж? — зацікавився ошелешений хлопчина.

— Бог! — зареготав Анвальдт і реготався доти, доки біль замалим не просвердлив йому голову. Він припав до пляшки й за мить поставив її спорожнілу. Незграбно одягся. Насилу натяг капелюха на перебинтовану голову. Стрибаючи на одній нозі, подолав спіраль сходів і опинився на вулиці, залитій призахідним сонцем.