Смерть у Бреслау

V

Ранок приніс незначну прохолоду. Анвальдт увійшов до кухні й уважно її оглянув: тарганів і сліду не було. Він знав, що вдень вони ховаються в різних шпарах, тріщинах стін, за лиштвами підлоги. Випив пляшку теплуватого лимонаду. Не переймаючись потом, який спливав обличчям, швидко почав голитися. Кількома помахами бритви він зняв жорстку щетину, тоді вилив на себе дзбанок холодної води, надяг чисту білизну й сорочку, сів у старому пошарпаному фотелі й розпочав нікотинову атаку слизової шлунка.

Під дверима лежали два листи. Трохи розчулено прочитав він Моккові перестороги й спалив листа над попільничкою. Його втішила звістка від Маасса: вчений сухо повідомляв, що переклав Фрідлендерові пророцтва й чекає на Анвальдта о десятій у своєму помешканні на Тауенцін-штрасе, 14. Кілька хвилин він вивчав карту Бреслау й шукав потрібну вулицю. У поспіху спалив і цього листа. Анвальдт відчував величезний приплив енергії. Нічого не забув: прибрав зі столу тарілку з розмазаною вечерею, викинув рештки до нужника між поверхами, посуд відніс до ресторану, там-таки з’їв легкий сніданок, а потім сів за кермо чорного лискучого «Адлера», що його вранці поставив під будинок Мокків шофер. Щойно авто виїхало із затінку, його заповнила хвиля спекотного повітря. Небо було білим, сонце насилу продиралося крізь каламутну імлу, що нависала над Бреслау. Аби не блукати, він поїхав, орієнтуючись по карті: спершу Ґребшенер-штрасе, потім на Зоннен-пляц повернув ліворуч на маленьку Телеґраф-штрасе, проминув телеграфне управління, класичну будівлю Музею Мистецтв і припаркував авто на Аґнес-штрасе, у затінку синагоги.

У будинку на Тауенцін-штрасе 14 розташувався Банк «Allgemaine Deutsche Credit-Anstalt». До частини кам’яниці, де були квартири мешканців, треба було пройти через подвір’я. Сторож чемно пропустив гостя до нового пожильця, доктора Маасса. Роздратування поліцейського, викликане спекою, зросло, коли він опинився в просторій затишній квартирі з ванною, що її для Маасса винайняв барон. Анвальдт звик до скромних умов. Але не зміг погамувати невдоволення, порівнюючи цю чудову квартиру зі своєю затарганеною норою з нужником між поверхами.

Маасс навіть не вдавав, що його втішила поява гостя. Він посадовив його за письмовий стіл і кинув йому кілька аркушів паперу, списаних рівним, чітким почерком. Сам Маасс ходив по кімнаті великими кроками, затягуючись цигаркою так пожадливо, наче не курив кілька місяців. Анвальдт ковзнув поглядом по вишуканому столі й зі смаком дібраному канцелярському приладді (підкладка із зеленої шкіри, різьблена пісочниця, вигадливий пузатий каламар, бронзове прес-пап’є у формі жіночої ноги) й ледь погамував заздрість. Маасс міряв кімнату вочевидь збуджений, спрага висушувала Анвальдтову горлянку, між шибками билася розлючена оса. Поліцейський глянув на надуті щоки Маасса, склав аркуші й заховав їх до течки.

— До побачення, докторе Maacce. Я передивлюся їх у своєму кабінеті, — Анвальдт наголосив на слові «своєму» й рушив до виходу. Маасс кинувся до нього, вимахуючи руками.

— Але ж, любий Герберте, ви такі нервові... Це все спека... Прошу вас, прочитайте мою експертизу тут,... пробачте мені моє марнославство, але мені хотілося б відразу почути вашу думку щодо цього перекладу. Ваші запитання, зауваження... Ви людина інтелігентна... Дуже вас прошу...

Маасс увивався навколо свого гостя, витягаючи то цигарки, то сигари, то запальничку. Подякувавши, Анвальдт узяв сигару й попри її міцність, кілька разів затягнувся, а тоді заходився вивчати апокаліптичні пророцтва Фрідлендера. Він побіжно переглянув докладний опис методу й характеристику семітських голосних і зосередився на перекладах. Перше пророцтво звучало так: raam — «шум», chawura — «рана», makak — «розтектися, загнивати», arar — «руїна», szamajim — «небо», а друге: jeladim — «діти», akrabbim — «скорпіони», sewacha — «ґрати», amoc — «білий». Далі Маасс ділився певними сумнівами: «Через нечіткий запис останнє слово в другому пророцтві можна розуміти як chol — «пісок» або chul — «крутитися, танцювати, падати».

Анвальдт відітхнув, оса вилетіла крізь відчинену кватирку. Маассова гіпотеза була такою: «ймовірно, що особа, названа Фрідлендером, у першому пророцтві помре від загноєння рани (смерть, рана, загнивати), отриманої в результаті руйнування будинку (руїна). Ключ до встановлення цієї людини заховано в слові szamajim — «небо». Отож наступною жертвою може бути або хтось, чиє прізвище складається зі звуків š, а, m, a, j, і, m, наприклад Шайм, або хтось на прізвище Гіммель або Гіммлер і т. п.

Ми вважаємо, що друге пророцтво вже здійснилося. Воно стосується, на нашу думку, Марієтти фон дер Мальтен (дитина, білий берег — так називали острів Мальта), яку було вбито в заґратованому вагоні (sewacha — «ґрати»). У її розпоротому животі знайшли повзаючих скорпіонів».

Детектив не хотів показувати своїм виглядом, яке величезне враження справила на нього ця експертиза. Він старанно згасив недопалок сигари й підвівся.

— У вас і справді не виникло жодних зауважень? — Маассове самолюбство вимагало похвал. Він крадькома глянув на годинник. Анвальдт пригадав одну сцену із сиротинця: колись він чіплявся до вихователя, аби той глянув на вежу, що її малий Герберт збудував з кубиків.

— Докторе Маасс, ваш аналіз є таким точним і переконливим, що мені важко здобутися на якісь запитання. Вельми вам удячий, — він простягнув руку на прощання. Але Маасс наче й не помітив цього.

— Дорогий Герберте, — пищав він солоденько. — Може, вип’єте холодного пива?

На якусь мить Анвальдт замислився. («Шановний пане вихователю, гляньте будь ласка, на мою вежу. — Не маю часу...»).

— Я не вживаю алкоголю, але із задоволенням вип’ю холодного лимонаду або содової.

— Звичайно, — Маасс розплився в усмішці. Виходячи до кухні, він іще раз зиркнув на годинника. Анвальдт за професійною звичкою оглянув письмовий стіл ретельніше, аніж попервах. (Навіщо він хоче мене силоміць затримати в себе?). Під прес-пап’є лежав відкритий вишуканий конверт бузкового кольору з видрукуваним гербом. Анвальдт не вагаючись відкрив його й витяг твердий, складений навпіл чорний аркушик. Всередині було каліграфічно виведено срібним чорнилом:

«Сердечно запрошуємо вас на бал-маскарад сьогодні увечері (тобто у понеділок, 9 липня ц. р.) о сьомій. Він відбудеться в моїй резиденції на Уферцайле, 9. Для дам обов’язковим є костюм Єви. Раді будемо вітати чоловіків у костюмі Адама.

Барон Вільгельм фон Кепперлінґ».

Анвальдт помітив тінь Маасса, що саме виходив з кухні. Він швидко сховав запрошення під прес-пап’є. З усмішкою прийняв від Маасса масивну шестигранну склянку. Вихилив її одним ковтком і намагався осмислити щойно прочитане. Крізь плетиво думок не пробивався навіть Маассів фальцет, хоча семітолог вочевидь не переймався відсутністю зосередженості у свого слухача й жваво змальовував йому свою наукову дискусію із професором Андре. Коли він розпочав обговорювати граматичні проблеми, пролунав дзвінок у двері. Маасс поглянув на годинник і кинувся до передпокою. Крізь прочинені двері кабінету Анвальдт розгледів якусь гімназистку. (Канікули, спека, а вона у формі. Певне, ще діє це ідіотське розпорядження ходити у формі цілий рік) Вони якийсь час шепотілися, а потому Маасс дзвінко ляснув дівчину по сідницях. Дівчина захихотіла. (Ага, то ось навіщо він мене затримав Хотів показати, що він не просто теревенив, говорячи про розпусних гімназисток). Він не зміг погамувати цікавості й вийшов з кабінету. Відчув раптовий спазм шлунка й нудотний присмак у роті. Перед ним стояла гімназистка Ерна.

— Ви дозволите, пане асистенте Анвальдте, це — панна Ельза фон Герфен, моя учениця. Я даю їй уроки латини. — Голос Маасса зривався на фальцет. — Панно Ельзо, це кримінальний асистент Анвальдт, мій друг і співробітник.

Поліцейському замалим не стало зле від погляду яскраво-зелених очей дівчини.

— Ми здається, знайомі... — прошепотів він, спираючись на одвірок.

— Невже...? — дівочий альт не мав нічого спільного з тихим мелодійним голосом Ерни, а чимала родимка на руці — з її алебастровою шкірою. Анвальдт збагнув, що перед ним лише подоба Ерни.

— Вибачте... — полегшено відітхнув він. — Ви дуже схожі на мою знайому з Берліна. Любий докторе, ви чудово облаштувалися в Бреслау. Минуло якісь чотири дні, а вже маєте тут ученицю... Та ще й яку... Не заважатиму вам. До побачення.

Перш ніж зачинити за Анвальдтом двері, Маасс зробив непристойний жест: з’єднав великий і вказівний пальці лівої руки кільцем і в цей отвір декілька разів запхнув, а тоді витяг вказівний палець правої руки. Анвальдт зневажливо пхикнув і збіг кількома сходинками донизу. Потому піднявся нагору й зупинився поміж поверхами над квартирою семітолога. Він стояв під вітражем, що тягнувся по всій висоті стіни й немов осипав сходову клітку різнобарвними «танцюючими кружальцями». Його лікоть знайшов опертя в ніші, у якій стояла невеличка копія Венери Мілоської.

Анвальдт заздрив Маассові, і та заздрість на якусь мить притлумила підозру. Неохоче він поринув у спогади, знаючи, що вони, хоча й будуть неприємними, допоможуть йому згаяти час. Анвальдт вирішив почекати на Ельзу фон Герфен, щоб перевірити, чого варті чари Маасса-спокусника.

І його опосіли спогади. То було 23 листопада 1921 року. Того дня мала відбутися його сексуальна ініціація. У своїй кімнаті він був єдиним, хто ще не пізнав жінки. Його товариш Йозеф пообіцяв це виправити. Молода товстуха-куховарка із сиротинця пристала на запрошення трьох вихованців і пішла з ними до невеликої комірчини, де тримали гімнастичне знаряддя, використану постіль і рушники. Дві пляшки вина допомогли. Жінка випростала на гімнастичній маті своє спітніле тіло. Першим у черзі був Йозеф. Другим — товстий Ганнес. Анвальдт терпляче чекав. Коли Ганнес сповз із куховарки, вона хитрувато всміхнулася до Анвальдта:

— А ти якось обійдешся, досить з мене.

Хлопець повернувся до своєї кімнати, утративши бажання пізнавати жінок. Та доля не змусила його довго чекати. Дев’ятнадцятилітній гімназист почав давати уроки дочці багатого промисловця. Він розкривав сімнадцятирічній, трохи примхливій дівчині, таємниці давньогрецького синтаксису, а вона натомість охоче віддячувала йому, відкриваючи таємниці свого тіла. Анвальдт безтямно закохався. Коли ж через півроку важкої, але дуже приємної праці він попрохав її батька сплатити йому винагороду, здивований промисловець відказав, що вже передав гроші через свою дочку, яка в присутності татуся рішуче це підтвердила. Татусь відреагував відповідним чином. Двоє його лакеїв викинули геть з будинку побитого «підлого шахрая».

Здавалося, Анвальдт утратив будь-які ілюзії. На жаль, він знову віднайшов їх завдяки іншій гімназистці, бідній вродливій Ерні Штанге з порядної робітничої родини, котра мешкала в берлінському районі Веддінґ. Тридцятилітній Анвальдт, перед яким відкривалася поліцейська кар’єра, думав про одруження. Батько Ерни, чесний і суворий залізничник, ледь стримував сльози, дивлячись на освідчення. Анвальдт клопотався про позичку в поліційній касі. Чекав на випускні іспити Ерни й думав, як винайняти помешкання. Через три місяці він уже не думав ні про що, окрім алкоголю.

Він не надто довіряв «пристрасним» гімназисткам. Тому й зараз не дуже вірив у щойно побачене. Вродлива дівчина віддавалася незугарній потворі.

Скрипнули двері помешкання. Маасс із заплющеними очима цілувався зі своєю ученицею. Тоді знову ляснув дівчину по сідницях і захряснув замок. Анвальдт почув цокіт туфельок на сходах. Він обережно спустився, підбори цокали в під’їзді, до зарослих волоссям вух сторожа долинуло кокетливе «до побачення». Він теж попрощався зі сторожем, але не вийшов так швидко з під’їзду. Обережно визирнув і почав спостерігати: дівчина сідала до чорного «Мерседеса», бородатий шофер зняв кашкета й уклонився. Машина повільно рушила. Анвальдт швидко підбіг до свого «Адлера». Ревнув двигун, і авто рвонуло з місця. Та він відразу розлючено зрозумів, що втрачає «Мерседес» з поля зору. Додав швидкості й замалим не збив якогось чоловіка в циліндрі, що саме переходив вулицю. За дві хвилини він опинився на безпечній відстані від «Мерседеса», який рухався знайомою вже Анвальдтові дорогою: по Зоннен-пляц та Ґребшенер-штрасе. Обидві машини влилися в потік інших авто, екіпажів і нечисленних возів. Анвальдт бачив тільки потилицю й голову шофера. (Втомлена, мабуть, лягла на задньому сидінні). Їхали весь час прямо. Анвальдт придивлявся до табличок з назвами вулиці: вони все ще їхали Ґребшенер-штрасе. За цвинтарним муром, над яким височів фронтон якоїсь будівлі (напевно, крематорій, у Берліні теж такий самий), переслідуваний автомобіль раптом додав швидкості й зник з поля зору Анвальдта. Поліцейський натиснув на газ і проскочив через міст на якійсь маленькій річці. Ліворуч промайнула табличка з написом «Бреслау». Він звернув у першу ж вуличку ліворуч й опинився в чудовій тінистій алеї, вздовж якої розташувалися вілли й маленькі будиночки, ховаючись поміж лип і каштанів. «Мерседес» стояв перед замком на розі. Анвальдт повернув праворуч у маленьку бічну вуличку й вимкнув двигун. Він знав з досвіду, що переслідувати когось машиною важче, аніж пішки. Вийшов з «Адлера» й обережно підійшов до перехрестя. Визирнув і помітив «Мерседес», який саме розвертався. За дві секунди авто зникло, звернувши праворуч і від’їхавши в бік Бреслау. Анвальдт не мав найменшого сумніву: шофер їхав сам. Занотував реєстраційний номер і підійшов до замку, від якого від’їхав «Мерседес». Це була будівля в неоготичному стилі. Зачинені віконниці мали таємничий вигляд. Над входом виднів напис: «Надслензанський замок».

— Усі борделі о цій порі сплять, — буркнув він, глянувши на годинника. Він пишався своєю фотографічною пам’яттю. Витяг з гаманця візитівку, отриману вчора від візника. Атож, все збігалося: Шелльвіц-штрасе (А ця місцевість під Бреслау, то, певне, Опоров, як на візитівці). Він довго тиснув на ґудзик дзвінка біля воріт. Врешті на доріжці з’явився чоловік зі статурою боксера-важковика. Він підійшов до воріт і випередив будь-які Анвальдтові запитання:

— Наш клуб відчиняється о сьомій.

— Я з поліції. Кримінальний відділ. Хочу поставити кілька запитань твоєму хазяїнові.

— Таке будь-хто скаже. Я тебе не знаю, хоча знаю всіх із крипо. Крім того, всім у крипо відомо, що тут хазяйка, а не хазяїн...

— Ось моє посвідчення.

— Тут написано «Берлінська поліція». А ми в Опорові під Бреслау.

Анвальдт вилаяв себе за забудькуватість. Іще від суботи у відділі кадрів на нього чекало бреславське посвідчення. Він про нього забув. «Боксер» байдуже поглядав на нього з-під припухлих повік. Анвальдт стояв, освітлений сонячними променями, й подумки рахував ковані прути загорожі.

— Або ти, тварюко, відчиняєш ворота, або я телефоную заступникові свого шефа, Максові Форстнеру, — підвищив він голос. — Хочеш, щоб у твоєї хазяйки були через тебе проблеми?

«Боксер» був невиспаний, крім того його мучило похмілля. Він повільно наблизився до воріт.

— Паняй звідси, бо я... — він намагався здобутися на слова, які б прозвучали грізно, але Анвальдт устиг помітити, що хвіртка не зачинена. Він наліг на неї усією своєю вагою. Залізна решітка влучила охоронця просто в обличчя. Опинившись на території клубу, Анвальдт відскочив, щоб не замаститися кров’ю, яка фонтаном хлюпнула з носа охоронця. Приголомшений «боксер» швидко оговтався. Він розмахнувся, і Анвальдт відчув, що задихається: удар масивного кулака вцілив у сонну артерію. Стримуючи кашель, він в останню мить ухилився від наступного удару. Цього разу охоронець схибив і з розмаху вгатив кулаком по залізній огорожі. Кілька секунд «боксер» стояв і недовірливо розглядав вивихнутий зап’ясток. Поліцейський миттєво опинився за його спиною й розмахнувся ногою, наче збираючись ударити м’яча. Удар виявився точним. Носак черевика вцілив у промежину. Другий влучний удар у скроню став вирішальним. Охоронець похитувався біля воріт, як п’яний, і намагався будь-що утримати вертикальне положення. Краєм ока Анвальдт помітив, як з будинку вибігають люди. Він не сягнув по револьвер, знаючи, що залишив його в машині.

— Стояти! — владний жіночий голос зупинив трьох охоронців, які бігли, аби добряче відгамселити того, хто побив їхнього товариша. Вони слухняно спинилися. У вікні другого поверху стояла повна жінка й уважно дивилася на Анвальдта. — Хто ві такий? — крикнула вона з помітним іноземним акцентом.

Побитий охоронець не лише не втримався у вертикальному положенні, а навпаки, простятся на землі. Здоровою рукою він тримався за промежину. Анвальдт пошкодував цього чоловіка, який так постраждав лише через те, що сумлінно виконував свої обов’язки. Він глянув угору й гукнув:

— Кримінальний асистент Герберт Анвальдт.

Мадам ле Ґеф розсердилася, проте не настільки, щоб утратити самовладання:

— Брешеш. Ти погрожував дзвонить до Форстнер. А він не є шеф крипо.

— По-перше, прошу не звертатися до мене на «ти», — Анвальдт усміхнувся, почувши цю чудернацьку німецьку. — А по-друге, мій шеф — кримінальний директор Ебергард Мокк, але я не можу йому зателефонувати. Він поїхав у відпустку.

— Будь-ласка. Заходьте, — мадам знала, що Анвальдт не бреше. Учора через поїздку Мокк скасував щотижневу партію в шахи. Окрім того, вона його панічно боялася й відчинила б навіть грабіжникові, якби той назвав Моккове ім’я.

Анвальдт не дивився на закам’янілі обличчя охоронців. Він увійшов до холу й визнав, що цей храм Афродити за своїм вишуканим інтер’єром не поступається найкращим берлінським. Те саме можна було сказати й про кабінет власниці. Анвальдт безцеремонно вмостився на підвіконні відчиненого вікна. Під будинком чутно було човгання черевиків охоронця, якого тягли товариші. Анвальдт зняв піджака, кашлянув і помасував синець на шиї.

— Незадовго до мого приходу до вашого клубу під’їхав чорний «Мерседес», з якого вийшла дівчина в гімназійній формі. Я хочу її бачити.

Мадам підняла слухавку й вимовила кілька слів (здається по-угорському).

— Хвилинку. Зараз ванна.

«Хвилинка» й справді виявилась короткою. Не встиг Анвальдт намилуватися великою репродукцією «Оголеної махи» Ґойї, як у дверях з’явилася Ернина подоба. Гімназійна форма поступилася місцем рожевому пеньюару.

— Ерно, — цю обмовку він швидко притлумив іронічним тоном. — Перепрошую, Ельзо... До якої гімназії ви ходите?

— Я тут працюю, — пропищала вона.

— Ах, тут, — передражнив він її. — Тоді cui bono[36] ви вивчаєте латину?

Дівчина мовчала, скромно потупивши очі. Анвальдт різко обернувся до власниці лупанару:

— Що ви тут досі робите? Негайно вийдіть!

Мадам виконала наказ без жодного слова, промовисто підморгнувши дівчині. Анвальдт сів за письмовим столом і якусь мить услухався в гомін літнього саду.

— Що ви робите з Маассом?

— Показати вам? (Так само дивилася на нього Ерна, коли він увійшов до помешкання Клауса Шметтерлінга. Вони давно стежили за цим помешканням у берлінському районі Шарлоттенбург: Їм було відомо, що банкір Шметтерлінг полюбляє неповнолітніх дівчаток. Вторгнення виявилося вдалим).

— Ні. Не варто мені показувати, — відповів він знехотя. — Хто тебе винайняв? На кого працює бородатий шофер?

Дівчина перестала усміхатися.

— Не знаю. З’явився цей бородань і сказав, що якийсь тип полюбляє гімназисток. А мені що, шкода? Він гарно заплатив. Відвозить мене до нього й забирає. А, сьогодні повинен відвезти мене на якусь вечірку. Здається, це буде в його шефа. Як повернуся, то все вам розповім.

У своєму житті Анвальдт допитував купу повій і був упевнений, що ця дівчина не бреше.

— Сідай! — кивнув їй на стілець. — Відтепер ти виконуватимеш мої завдання. Сьогодні на цій вечірці ти повинна подбати, щоб усі вікна, а особливо двері на балконі, були принаймні прочинені. Зрозуміла? Пізніше отримаєш інші вказівки. Мене звуть Герберт Анвальдт. Віднині ти працюєш на мене. Інакше опинишся в стічній канаві! Я віддам тебе на поталу найгіршим альфонсам цього міста!

Він усвідомлював, що міг цього не казати. (Будь-яка шльондра найбільше боїться влади поліцейського). Йому здалося, що він почув скреготіння власних голосових зв’язок.

— Принеси чогось прохолодного випити! Найкраще лимонаду!

Коли дівчина вийшла, він визирнув крізь вікно. Та навіть спекотне сонце не могло випалити його спогадів. («Здається, ви її знаєте, Анвальдте?» Він оскаженіло стусонув двері до кімнати. Банкір Шметтерлінґ затуляв очі від спалахів магнієвої лампи. Силкувався натягти ковдру на голову).

— Будь ласка. Лимонад. — Дівчина кокетливо всміхалася до симпатичного поліцейського. — Може, у вас є для мене якесь особливе завдання? Я охоче виконаю... (Tiлo Шметтерлінга завмерло в любовних обіймах. Тремтіло жирне тілисько, звивалося гнучке тіло... Нерозривний коїтус поєднав гладкого банкіра із прекрасною, мов сон, нареченою Анвальдта, Ерною Штанґе).

Поліцейський підвівся й підійшов до усміхненої Ерни Штанґе. Зелені очі зайшлися слізьми, коли Анвальдт з усієї сили дав їй ляпаса. Спускаючись сходами, він чув її притлумлені ридання. У його голові крутився афоризм Семюеля Колріджа: «Коли людина сприймає свої думки за людей чи предмети, вона божевільна. Саме таким є визначення божевільного».

Анвальдт сидів у своєму кабінеті в управлінні поліції й насолоджувався тутешньою прохолодою. Він чекав на дзвінок кримінального вахмістра Курта Смоложа, єдиної людини, якій, за словами Мокка, він міг довіряти. Маленьке віконечко під стелею виходило на північ, на одне з п’яти внутрішніх подвір’їв будинку управління поліції. Він похилив голову на стіл. Глибокий сон зморив його десь на чверть години. Розбудив його Смолож, який прийшов особисто.

— Ось смокінг і маска, — товстий рудий чоловік приязно всміхнувся. — А зараз важлива інформація. Чорний «Мерседес» із вказаним вами реєстраційним номером належить баронові Вільгельмові фон Кепперлінґу.

— Дякую. Мокк не переоцінив вас. Але звідкіля, до біса, ви це взяли? — він показав пальцем на чорну оксамитову маску.

У відповідь Смолож приклав палець до вуст і вийшов з кімнати. Анвальдт закурив сигару й відкинувся на стільці. Він заклав руки за голову й кілька разів потягнувся усім тілом. Усе складалося в єдину картину. Барон фон Кепперлінґ здійснив найпотаємніші Маассові бажання, присилаючи йому гарненьку гімназистку. «Звідки він про це знав?» — занотував він на аркуші паперу. (Неважливо. Маасс зовсім не приховував своїх уподобань. Учора в парку він досить голосно розповідав про це). «Навіщо?» — знову заскрипіло перо. (Щоб контролювати Маасса, а через нього й моє розслідування). «Чому?» — на аркуші в клітинку з’явилося наступне запитання. Він напружив пам’ять і перед очима постали рядки з Моккового листа: «...покійний уже гауптштурмфюрер СА Вальтер Пйонтек швиденько використав слід, підказаний бароном Вільгельмом фон Кепперлінгом (який, між іншим, має багато друзів у Гестапо)... Якщо хтось знайде справжніх убивць, одразу ж усю величезну пропагандистську акцію буде висміяно в англійській чи французькій пресі. Застерігаю вас від цих людей. Вони жорстокі й здатні будь-кого примусити відмовитися від розслідування».

Анвальдт відчув приплив гордощів. Надяг маску на обличчя.

— Якщо Гестапо дізнається про мету мого розслідування, напевно припинить його, боячись висміювання у Франції й Англії, — бурмотів він, підходячи до невеличкого дзеркала на стіні. Але мені здається, що в Гестапо є люди, яким захочеться припинити моє розслідування зовсім з інших причин.

Оксамитна маска затуляла дві третини обличчя. Анвальдт скорчив блазенську гримасу й ляснув у долоні.

— Може, я зустріну їх у барона на балу, — голосно сказав він собі. — Час на бал-маскарад, асистенте Анвальдте!

Без особливих зусиль, щоправда, збіднівши при цьому на п’ятимаркову банкноту, Анвальдт переконав сторожа кам’яниці на Уферцайле 9, що йому необхідно зробити кілька ескізів зоологічного саду при вечірньому освітленні. Поліцейський відчинив двері на горище отриманим ключем і хисткою драбиною виліз на похилий дах. Дах, на який він збирався вилізти, височів на три метри вище. Він витяг з рюкзака товсту линву, на кінці якої було прив’язано сталевий гак із потрійним жалом. Минуло хвилин із десять, перш ніж гак за щось зачепився. Не без зусиль Анвальдт видерся на вищий дах. Щойно опинившись там, він скинув дещо забруднені грубі штани й довгого фартуха. Під цим маскуванням виявився смокінг і лаковані черевики. Він перевірив, чи має цигарки й роззирнувся навколо. Невдовзі знайшов те, що шукав: ледь заіржавілий душник, прикритий трикутним дашком. Анвальдт зачепив за нього гак і дуже повільно, пильнуючи, щоб не забруднитися, спустився линвою на кілька метрів униз. За дві хвилини його ноги торкнулися кам’яних поручнів балкону. Він стояв на них досить довго. Важко дихав, чекаючи, доки на тілі висхне піт. Охолонувши трохи, глянув на яскраво освітлені вікна. Він зрозумів, що на балкон виходять вікна двох кімнат. За мить почав уважно вдивлятися в одне з них. На підлозі звивалися два жіночі й два чоловічі тіла. Минуло з півхвилини, перш ніж він збагнув цю складну конфігурацію. Поруч на софі недбало розкинувся голий чоловік у масці, а обабіч нього вклякли дві дівчини в гімназійних формах. Стурбований дивними звуками, Анвальдт підійшов до другого вікна. Тим звуком виявився свист батога, яким двоє дівчат у високих чобітках і чорних мундирах шмагали хирлявого блондина, прикутого наручниками до лискучих дверцят кахляної пічки. Чоловік скрикував, коли залізні наконечники батогів ранили його вкрите синцями тіло.

Обидва вікна були широко розчахнуті. Напоєне пахощами ароматичних речовин повітря дрижало від більш чи менш удаваних жіночих стогонів. Анвальдт увійшов крізь балконні двері до першої кімнати. Як він і припускав, ніхто з присутніх не звернув на нього найменшої уваги. Зате поліцейський пильно придивлявся до всіх і легко впізнав зрізану Маассову щелепу й родимку на руці «гімназистки». Вийшов до передпокою, тихенько зачинивши за собою двері. У цьому приміщенні було декілька ніш, у яких стояли білі мармурові колони. Інстинкт хамелеона підказав йому зняти смокінг і сорочку та повісити їх на одній з колон. Знизу долинали ніжні звуки струнних інструментів. Він упізнав «Імператорський квартет» Гайдна.

Спустившись сходами, він побачив троє розчахнутих дверей. Підійшов до одних і роззирнувся. Розсунуті скляні стіни трьох кімнат утворювали велику залу розмірами десь тридцять на сорок метрів. Усюди по ній розташовувалися дерев’яні столики із фруктами, келихами й пляшками у відерцях з льодом, а також кільканадцять низьких соф і шезлонгів, зайнятих оголеними рухомими тілами. Барон диригував квартетом незвичайною паличкою — людською гомілковою кісткою. Прекрасноокий служник, одягнутий лише в індіанську пов’язку, що закривала геніталії, щедро наливав вино до високих келихів. Цей Ганімед на хвилинку припинив свої обов’язки й почав граційно кружляти поміж гостей, розкидаючи навколо трояндові пелюстки. Він дбав, аби кожен із гостей почувався задоволеним. Тому неабияк здивувався, побачивши високого шатена, який на хвильку спинився перед дверима, а тоді швидко сів у шезлонг, з якого на підлогу саме скотилася пара лесбіянок. Танцюючим кроком підійшов до Анвальдта й запитав мелодійним голосом:

— Чогось бажаєте, шановний пане?

— Так. Я вийшов на хвильку до туалету, а тим часом моя партнерка кудись зникла.

Ганімед підвів брови й пролебедів:

— Нема проблем, зараз ви отримаєте нову.

Із зоологічного саду доходив сморід гною, час від часу лунало гарчання роздратованих спекою тварин. Одер випаровував рештки вологи в пересушене повітря.

Барон відкинув гомілку й розпочав стриптиз. Музиканти із шаленою пристрастю вдаряли по струнах смичками. Зовсім голий барон почепив собі руду бороду, а на голову надяг високу тіару Навуходоносора. Деякі зі спітнілих учасників оргії вже цілковито знесилилися. Решта пар, терцетів і квартетів марно намагалися вразити одне одного вишуканими пестощами. Анвальдт відвів очі від тіл і зустрівся з уважним поглядом Навуходоносора, який тим часом одяг важкі золоті шати. (Я схожий на таргана на білому килимі. Лежу сам, одягнений у штани серед голих людей. Ніхто з них не сам. Не дивно, що цей мудак так на мене дивиться). Навуходоносор дивився, звуки струнних змінилися ударними, від удаваного задоволення стогнали жінки, вили у вимушеному екстазі чоловіки.

Анвальдт увесь аж зіщулився під пильним бароновим поглядом. Він вирішив прийняти запрошення двох лесбіянок, які вже довгенько закликали його приєднатися до них. Раптом з’явився Ганімед, який вів дещо причмелену фарбовану блондинку в оксамитній масці. Дівчина вклякла біля Анвальдтового шезлонга. Він заплющив очі. (Хай же і я щось від цього отримаю). На жаль, його очікуванням не судилося збутися. Замість ніжних дівочих долонь і вуст він відчув тверді, шкарубкі пальці, які міцно притисли його до шезлонга. Високий смаглявий чоловік з орлиним носом учепився руками в Анвальдтові біцепси, не даючи йому підвестися. Служник барона тримав Анвальдтів смокінг і пачку чорних запрошень на бал. Нападник відкрив рота, з якого війнуло смородом часнику й тютюну :

— Як ти тут опинився? Покажи запрошення!

Анвальдтові вже доводилося чути такий акцент, коли він у Берліні допитував одного турка, власника ресторану, який займався контрабандою опіуму. Поліцейський лежав, паралізований не стільки тим, що його міцно притисли до шезлонга, скільки незвичним татуюванням на лівій руці нападника. Від сталевого натиску між вказівним і великим пальцем виопуклився великий м’яз, що здригався від найменшого поруху. М’яз тремтів, і старанно витатуйований на руці скорпіон, здавалося, рухався. Нападник хотів ще міцніше притиснути свою жертву, та коли він перекидав ногу через шезлонг, аби всістися верхи на поліцейського, той швидко зігнув ногу в коліні й поцілив любителя часнику в делікатне місце. Зойкнувши від болю, чоловік відпустив Анвальдта, котрий, частково повернувши собі свободу, ударив головою в обличчя супротивника. Відчув, як його голова помокріла. Татуйований втратив рівновагу й гепнувся із шезлонга. Поліцейський кинувся до виходу. Бійка нікого не зацікавила, квартет продовжував виконувати шалене рондо, чимраз більше знесилених людей влягалося просто на мокрому паркеті.

Єдиною перешкодою, яку мусив подолати Анвальдт, був Ганімед: він іще раніше вислизнув із зали й саме зачиняв вхідні двері. Анвальдт із розгону вдарив його в пах, наступний удар кулака поцілив у ребра, однак служник устиг замкнути двері й викинути ключа в отвір для листів. Ключ брязнув із другого боку, на сходовій клітці. Третій удар по голові позбавив Ганімеда свідомості. Зрозумівши, що крізь двері він не вийде, Анвальдт кинувся внутрішніми сходами на другий поверх баронових апартаментів. За спиною він відчував важке дихання чужинця. Гуркіт пострілу розітнув повітря й дещо занепокоїв учасників оргії, які відпочивали після трудів праведних. Поліцейський відчув біль у вусі й теплу кров на шиї. (Чорт, а я знову без пістолета, дуже вже він виділявся під смокінгом). Він нахилився й висмикнув один з важких прутів, що притискали до сходів пурпурову доріжку. Краєм ока помітив, що нападник знову готується вистрілити. Гуркіт пролунав лише тоді, коли Анвальдт опинився на, другому поверсі. Куля надщербила мармурову колону й рикошетом відскочила у нішу. Поліцейський кинувся до дверей, у яких стримів великий ключ. Він повернув його й вискочив на сходову клітку. Переслідувач був близько. Кулі ляскали по керамічних кахлях, що вкривали стіни. Анвальдт збігав наосліп. Поверхом нижче, перед парадним входом до апартаментів, стояв якийсь запізнілий гість. З-під чорної маски в нього стирчало жорстке руде волосся. Стривожений пострілами, він витяг револьвер. Побачивши Анвальдта, чоловік гукнув «стій, стрілятиму!» Поліцейський укляк, розмахнувся й жбурнув прут. Металевий прут поцілив рудого в чоло. Падаючи, той двічі вистрілив у стелю. Посипалися тиньк і курява. Анвальдт підхопив прут і одним стрибком подолав поручні, опиняючись між поверхами. Кам’яниця дрижала від стрілянини. Він біг, спотикаючись і падаючи, аж врешті опинився на останній сходовій клітці. Сахнувшись, побачив, що сходами піднімалися четверо чоловіків, озброєних великими лопатами для відгортання снігу. Анвальдт зрозумів, що до полювання приєднався сторож із трьома товаришами. Він відвернувся й розчахнув вікно на подвір’я. Вистрибнувши навмання, Анвальдт упав просто на якийсь віз. Скіпки поструганих дошок уп’ялися в тіло, п’яту протнув дошкульний біль. Накульгуючи, він біг через подвір’я. Злісні очиська вікон спалахнули — його було видно як на долоні. Гуркіт пострілів сколихнув порожній колодязь подвір’я. Анвальдт біг під стінами будинків, намагаючись дістатися до якогось із них через чорний вхід. На жаль, усі двері було зачинено. Погоня була близько. Анвальдт скотився східцями, що вели вниз, до підвалу наступного будинку. Якщо й ці двері виявляться зачиненими, переслідувачі схоплять його просто зараз. Але двері подалися. Анвальдт зачинився на засув якраз у той момент, коли перший переслідувач опинився біля дверей. Сморід гнилої картоплі, скислого вина й щурячого посліду були для нього зараз найприємнішими запахами. Він сповз по стіні, обдираючи спину об цеглу. Торкнувся вуха долонею, здригнувся, густа кров спливала краплинами на шию. Вивихнена нога пульсувала гарячим болем. На чолі, де нападник прокусив йому шкіру зубами, застигало щось липке. Анвальдт знав, що перш ніж його переслідувачі оббіжать квартал, промине кілька хвилин. Треба було вибратися з лабіринту льоху.

Він ішов навпомацки, у цілковитій темряві, полохаючи нечисленних щурів і змітаючи головою сувої павутини. Відчуття часу зникало, він почував, як його огортає сонливість. Вдалині щось блиснуло. Млявість де й поділася. Анвальдт швидко збагнув, що то було світло ліхтаря, яке пробивалося крізь закіптюжене віконце. Відчинив його, і після кількох невдалих спроб видерся назовні, здираючи собі шкіру на животі й ребрах. Зачинив віконце й роззирнувся. Від тротуару й вулиці його відокремлювали густі кущі, з-за яких долинало тупотіння ніг кількох людей. Він ліг на траву, важко дихаючи. (Я повинен перечекати кілька годин). Розглянувся й знайшов ідеальний сховок. Балкон помешкання на першому поверсі був порослий диким виноградом, що звисав до самої землі. Анвальдт заліз туди й відчув, як втрачає свідомість.

Його повернула до тями волога земля й тиша, що панувала навколо. Ховаючись між деревами й лавками прибережного променаду, він прокрався до припаркованого обіч політехніки автомобіля. Анвальдт ледве тримав кермо. Усе тіло боліло й кривавило. Піднімаючись до себе, він судомно хапався за поручні. Не ввімкнув світла на кухні, аби не бачити тарганів. Одним духом вихилив склянку води, жбурнув у передпокої подерті штани від смокінга, відкрив вікно в кімнаті й упав на пожмакану постіль.

Прокинувшись, Анвальдт не зміг відірвати вухо від подушки. Застигла кров виявилася міцною, як клей. Він ледве сів на ліжку. На потилиці стирчало злипле від крові волосся. Усе тіло було подряпане й укрите синцями. П’ята боліла, спухла кісточка посиніла. Підстрибуючи на одній нозі, він дошкутильгав до телефона й подзвонив баронові фон дер Мальтену.

За чверть години до Анвальдта приїхав особистий баронів лікар, доктор Ланцманн. Іще за чверть години вони були в резиденції фон дер Мальтенів. За чотири години пацієнт Анвальдт, виспаний, з пов’язкою на голові й надірваному вусі, з вивихненою ногою, затисненою між бамбуковими лещатами, і з жовтими плямами по всьому тілі, курив довгу чудову сигару «Анурі Шу» фірми Пшедецького й розповідав своєму працедавцеві про вчорашній випадок. Коли барон, вислухавши його, пішов до свого кабінету, Анвальдт подзвонив до управління поліції й попросив Курта Смоложа підготувати для нього на шосту вечора всі матеріали, що стосувалися барона фон Кепперлінґа. Тоді подзвонив до професора Андре й домовився з ним про зустріч.

Шофер барона фон дер Мальтена допоміг йому спуститися сходами й сісти в машину. Авто рушило. Анвальдт із цікавістю розпитував майже про кожен будинок, кожну вулицю. Шофер терпляче відповідав:

— Ми прямуємо Гогенцоллерн-штрасе... Ліворуч водонапірна башта... праворуч церква св. Іоанна... Так, я згоден, гарна. Недавно збудували... Це кільце... Райхпрезидентен-пляц. А це знову Гогенцоллерн-штрасе... Так, а зараз поїдемо Ґабіц-штрасе. Що?.. то ви знаєте цей район? Зараз проїдемо під віадуком і вже будемо на вашій Цітен-штрасе...

Поїздка в прохолодній машині принесла Анвальдтові неабияку приємність. (Гарне місто). На жаль, його «Адлер» від ранку стояв під прямими сонячними променями. Щойно всівся за кермо, як його сорочка й піджак буквально просякли потом. Він відчинив вікна, кинув на заднє сидіння капелюха й рвонув з місця, гадаючи, що струмені свіжого повітря охолодять машину. Однак сподівання не справдилися й гортань забило сухою пилюкою. До всього Анвальдт ще й закурив, через що горло в нього зовсім пересохло.

Керуючись вказівками шофера фон дер Мальтена, він без особливих пригод доїхав до будинку на Шмідебрюкке 35, де розташувався сходознавчий семінар. Професор Андре вже чекав на нього. Він уважно вислухав Анвальдта, який старанно відтворив мову вчорашнього нападника. І хоча запитання, що його поліцейський кілька разів повторив, було дуже коротким («Як ти тут опинився? Покажи запрошення!»), сумнівів у професора не виникло. Іноземець, який на балу в барона говорив по-німецькому, безсумнівно був турком. Задоволений власного лінгвістичною інтуїцією, Анвальдт попрощався з професором і рушив до управління поліції.

Біля входу він зустрів Форстнера. Зиркнувши один на одного, вони зразу ж зауважили наслідки вчорашньої оргії: перев’язану голову Анвальдта й розбиту брову Форстнера. Привіталися удавано байдуже.

— Бачу, що вчорашній вечір ви провели аж ніяк не на зборах Армії Спасіння на Блюхер-пляц, — засміявся Смолож, вітаючись із Анвальдтом.

— Дрібниці. Маленька сутичка, — Анвальдт глянув на стіл, на якому лежала справа Кепперлінга. — Не надто груба.

— Грубша запевне є в архівах Гестапо. Але треба мати особливі знайомства, щоб туди дістатися. А в мене їх немає... — Смолож витер спітніле чоло картатим носовиком.

— Спасибі, Смоложе. — Анвальдт нервово потер носа. — Дуже вас прошу підготувати до завтра список усіх турків, які перебували в Бреслау протягом останніх півтора року. Є тут у вас турецьке консульство?

— Так, на Нойдорф-штрасе.

— Там вам напевно допоможуть. Дякую, ви вільні, можете йти.

Залишившись на самоті у своєму холодному кабінеті, Анвальдт сперся чолом об ковзку зелену поверхню столу. Він відчував, що наближається до мінімуму синусоїди, критичної точки поганих і добрих настроїв. Болісно усвідомив, що він реагує не так, як решта: шалена спека на вулиці сприяла активності й змушувала до діяльності, а приємна прохолода кабінету викликала нехіть і зневіру. (Це мікрокосми, пов’язані з рухом усесвіту, а я — ні. Я відрізняюся від них. Хіба мені не казали цього з дитинства? Я відокремлений міні-всесвіт, у якому панує багатовекторна гравітація, що поєднує все у тверді масивні брили).

Він рвучко підвівся, зняв сорочку й схилився над мискою. Засичавши від болю, обмив водою потилицю й під пахвами. Сів на стільці, даючи воді стікати з покаліченого торса вузькими цівочками. Витер обличчя й руки майкою. (Будь активним! Дій!). Підняв слухавку й наказав кур’єрові купити цигарок і лимонаду. Заплющив очі й легко опанував хаос образів. Він відокремив їх один від одного й упорядкував: «Скорпіони в животі Маріетти фон дер Мальтен. Скорпіон на руці турка. Турок убив Маріетту». Ця констатація втішила Анвальдта своєю очевидністю й водночас приголомшила перспективою безрезультатних дій. (Турок убив баронесу. Турок — охоронець у домі барона фон Кепперлінга, барона захищає Гестапо, ergo турок має щось спільне з Гестапо, ergo у смерті баронеси винне Гестапо, ergo перед Гестапо я слабкий і безпорадний як дитина).

Постукали у двері. По-сту-ка-ли. Кур’єр приніс кілька пляшок і дві пачки міцних цигарок «Берґманн Приват». Щойно він закурив, його знову огорнула слабкість. Він одним духом вихилив лимонад, заплющив очі, й знову думки-образи перетворилися на думки-речення. (Лея Фрідлендер знає, хто підсунув Моккові її батька й зробив із нього офірного цапа. Це міг бути хтось із Гестапо. Якщо вона боятиметься мені розповісти, я її примушу. Не дам їй морфію, шантажуватиму шприцом, вона зробить усе, що я їй накажу!). Відігнав еротичне видіння «зробить усе, що я їй накажу!» і встав з-за столу. (Будь активним!). Він походжав кімнатою й голосно висловлював власні сумніви:

— Де ти примусиш її заговорити? У камері. У якій камері? Тут, в управлінні поліції. Навіщо тобі Смолож? Чудово, замкни таку кралечку в камері, і за годину всі тюремники й поліцейські про це довідаються. А про Гестапо й говорити не варто.

У моменти найбільшого знеохочення Анвальдт завжди швидко переносив думки на абсолютно інший об’єкт. Так він учинив і цього разу: заходився вивчати баронову справу. Знайшов там декілька фотографій оргії в якомусь саду й список невідомих йому прізвищ — учасників цих вечірок. Жодне з них не було схоже на турецьке. Про самого ж господаря цих прийомів даних виявилося дуже небагато. Звичайнісінька біографія освіченого прусського аристократа та ще декілька службових записок про зустрічі барона з гауптштурмфюрером СА Вальтером Пйонтеком.

Він застібнув сорочку й пов’язав краватку. Повільно спустився до архіву, принагідно забравши бреславське поліційне посвідчення. (Будь активним!). У підвалах управління поліції його спіткало гірке розчарування. За наказом доктора Енґеля, що виконував обов’язки президента поліції, справу Пйонтека перенесли до архіву Гестапо. Він ледве дійшов до свого кабінету: невимовним болем пульсувала спухла п’ятка, пекли рани й подряпини. Сів за столом і захриплим голосом поставив запитання Моккові, який засмагав на пляжі в Цоппоті:

— Коли ти повернешся, Ебергарде? Якби ти був тут, то дістав би з Гестапо справи Пйонтека й Кепперлінґа... знайшов би схованку, де ми могли б вилікувати Лею від морфінізму... Напевно знайшов би в пам’яті якісь лещата на цього мудакуватого барона... Коли ж ти нарешті повернешся?

Туга за Мокком була заразом тугою за бароновими грішми, за тропічними островами, за невільницями із шовковистою шкірою... (Гарну башту ти збудував, Герберте, із цих кубиків. Будь активним, примусь сам Лею заговорити. Що, не зумієш? Гарну башту ти збудував, Герберте).