Смерть у Бреслау

XVII

Потворна модерністська будівля на розі Ринку й Блюхер-пляц, де розміщувалися дирекція численних міських установ та банк, була обладнана незвичайним ліфтом. Він складався з багатьох одномісних кабін, розташованих одна над одною, наче нанизаних на мотузок. Ця вервечка безупинно рухалася, люди входили до маленьких відчинених кабін і виходили з них. Якщо хтось заґавився і не встиг вийти, він цілком безпечно досягав горища або підвалу. Тоді він зазнавав незабутніх вражень. Раптом залягала цілковита темрява, а кабіна, похитуючись і брязкаючи, посувалася горизонтально за допомогою міцних ланцюгів, після чого знову опинялася у вертикальному положенні. Цей ліфт одразу після побудови залізобетонної потвори викликав бурхливі емоції, особливо в дітлашні, яка заповнювала навколишні обшарпані вулички й брудні подвір’я. Отож вахтери мали по вуха роботи, а в головах малих шибеників аж роїлося від ідей, як їх перехитрувати.

Того дня вахтер Ганс Барвікк був особливо пильним, бо вже зранку кілька шибайголів намагалися здійснити захопливу подорож крізь поверхи на горище й у підвал. Він уважно дивився на кожного, хто входив до ліфта. Хвилину тому туди зайшов якийсь чоловік у насуненому на лоб капелюсі й шкіряному плащі. Барвікк хотів запитати про документи, але відразу передумав: розмова з такою особою неминуче віщувала клопоти. За кілька хвилин повз вахтера Пройшов поліцейський Макс Форстнер. Барвікк познайомився з ним, коли складав свідчення в справі минулорічного нападу на банк, і з того часу шанобливо йому вклонявся. Робив так щоп’ятниці, бо саме тоді цей функціонер регулярно відвідував банк з невідомою Барвінкові метою.

Форстнер сів у ліфт, гублячи з поля зору вахтера, що низько вклонився. Ліфт їхав повільно. Проминув другий поверх і опинився між поверхами. Форстнер не любив цих моментів. Він радів, коли рівень підлоги ліфта зрівнювався з поверхом, і тоді пружиною вистрибував з усмішкою бувальця. Коли ліфт наближався до третього поверху, Форстнер спершу здивувався, а тоді розлютився. На виході стояв одягнений у шкіряний плащ чоловік, який вочевидь не збирався відходити, щоб дозволити поліцейському вийти з кабіни.

— З дороги! — крикнув Форстнер і кинувся на цю живу перешкоду. Та його завзяття виявилося куди меншим і слабшим, ніж сила, з якою до ліфта застрибнув незнайомець. Він увіпхнув Форстнера углиб кабіни й міцно притис до стіни. Ліфт саме в’їжджав на четвертий поверх. Форстнер намагався дістати револьвер. І тоді відчув болючий укол в шию. Ліфт доїжджав до десятого поверху. Але жодні звуки й коливання кабіни до Форстнера вже не доходили. Ліфт проїхав горищем у цілковитій темряві й знову опинився на десятому поверсі. Тоді чоловік у шкіряному плащі вийшов з ліфта й спустився сходами.

Ганс Барвікк почув раптове виття механізму й скрегіт ланцюгів. Галас був таким сильним, що вахтерові спав на думку один-єднний похмурий здогад: «Чорт, знову комусь ногу розтрощило». Він зупинив ліфт і почав підніматися сходами вгору, та лише на останньому поверсі збагнув, що його припущення були занадто оптимістичними. Між стелею ліфта й порогом десятого поверху здригалося неприродно вигнуте тіло Макса Форстнера.

У сквері біля Японського палацу неподалік Карл-Маркс-пляц аж роїлося від людей, собак і візочків з галасливими дітьми. Ті, кому пощастило зайняти лавочку в затінку, могли вважати себе щасливцями. До останніх належали директор психіатричної клініки Ернст Беннерт і якийсь літній чоловік, що заглибився в читання газети. Вони сиділи на протилежних кінцях однієї лавки. Літній чоловік не виявив найменшого здивування, коли Беннерт почав говорити щось до себе упівголоса. Але коли до них наблизилася якась молода жінка з маленьким хлопчиком, що дибав поруч із нею, і ввічливо запитала, чи може вона тут сісти, чоловіки перезирнулися й дружно відмовили. Жінка відійшла, бурмочучи щось про «стариганів», а Беннерт негайно продовжив свій монолог. Літній чоловік вислухав його до кінця і, показавши з-за газети своє пооране шрамами обличчя, тихо подякував лікареві.

Уривок з таємного рапорту агента М-234 розвідки США в Дрездені від 7 травня 1945 року.

Директор Беннерт спускався в цілковитій тиші бічними сходами, якими користувалися лише під час навчальних евакуацій, що останнім часом траплялися, на щастя, хіба зрідка. Сніп світла від ліхтаря розтинав густу темряву. Ці вузькі сходи ще з часів бомбардувань міста сповнювали його жахом. Того злощасного дня 13 лютого 1945 року, у мить, коли Беннерт збігав ними до підвалу, перетвореного на імпровізоване сховище, пролунав гуркіт першої бомби. Він вигукував ім’я своєї доньки й марно шукав її поглядом серед тих, хто з’юрмився на сходах. Його крик потонув у гуркотінні бомб і пронизливих зойках хворих.

Він відкинув прикрі спогади й відчинив двері, що провадили до лікарняного парку. У них стояв майор Махмадов. Він фамільярно поплескав Беннерта по плечу, пройшов повз нього й рушив нагору. За мить його кроки стихли. Беннерт не замкнув дверей на ключ. Він повільно потяг нагору. Між поверхами визирнув крізь вікно. Залиту місячним сяєвом клумбу швидко перетинав літній чоловік у формі. Беннерт до кінця життя пам’ятатиме холод, що пойняв його в цей момент. Він знову почув гуркіт бомб, лемент хворих і побачив крізь вікно цього літнього чоловіка з вогненними іскрами у волоссі й попеченим обличчям. На руках він ніс його непритомну доньку.

Санітар Юрген Копп сів біля столика із двома товаришами, Франком та Фогелем, і почав роздавати карти. Гра в скат була пристрастю, якій віддавався увесь обслуговуючий персонал лікарні. Копп оголосив винову масть і вийшов трефовим валетом, аби стягти масть. Та він не встиг навіть зібрати взятку, як усі почули нелюдський зойк, що розітнув темне подвір’я.

— Цікаво, хто це так горлянку дере? — замислився Фогель.

— Це Анвальдт. У нього якраз засвітилося, — засміявся Копп. — Певне, знову таргана побачив.

Копп мав рацію, але тільки почасти. Це й справді кричав Анвальдт, але не через таргана: підлогою його палати, кумедно посіпуючи довгими хвостиками, прогулювалися чотири великі чорні пустельні скорпіони.

Скорпіони повзали по галіфе й долонях, укритих густим темним волоссям. Один з них випростував жало й виліз на підборіддя. Загойдався на напіввідкритих губах і спинився на пагорбку товстої щоки. Другий, дослідивши вушну раковину, розгулював серед густого чорного волосся. Іще інший швидко сунув по підлозі, наче втікаючи від калюжі крові, що натекла з розпанаханої горлянки майора Махмадова.

Анвальдт прокинувся в темній кімнаті. Перед очима була стеля, на якій вигравали водяні відблиски. Він підвівся і, похитуючись, підійшов до вікна. Унизу текла річка. На перилах сиділа пара й ніжно обнімалася. Десь далеко сяяли вогні великого міста. Анвальдт звідкись знав це місто, але пам’ять відмовлялася йому коритись. Заспокійливі засоби звели здатність асоціативного мислення до нуля. Він роззнрнувся кімнатою. Сірість підлоги перетинала жовта смуга світла, що пробивалася крізь прочинені двері. Анвальдт розчинив їх навстіж і увійшов до майже порожньої кімнати. Її суворе аскетичне вмеблювання складалося зі стола, двох стільців та плюшевої канапи. На підлозі й на канапі валялися частини гардеробу. Він зацікавився ними й за кілька хвилин подумки посортував їх, беручи стать за вирішальний критерій. З його аналізу випливало, що чоловік, який порозкидав навколо свій одяг, повинен залишатися в одній шкарпетці й кальсонах, а жінка — у панчохах. Тоді помітив за столом пару й утішився, що аналіз виявився точним. Він помилився лиш трохи: пухка блондинка справді була одягнена в самі панчохи, а старий із червоним, поораним шрамами обличчям, — тільки в кальсони. Анвальдт вдивлявся у чоловіка якусь хвилину, а тоді знову прокляв слабкість власної пам’яті. Перевів погляд на середину столу й пригадав собі один з мотивів грецької літератури: anagnorismos — мотив упізнання. Чийсь запах, пасмо волосся, якийсь предмет розплутували ланцюжок асоціацій, повертали схожість рисам, відновлювали давні ситуації. Дивлячись на шахівницю посеред столу, він натягав тятиву пам’яті й напружував свій anagnorismos.

Анвальдт прокинувся в порожній кімнаті на плюшевій канапі. Дівчина зникла разом зі своїм вишуканим гардеробом. Біля канапи сидів старий чоловік, незграбно тримаючи в долонях чашку з паруючим бульйоном. Анвальдт схилився й випив півчашки.

— Ви можете дати мені цигарку? — спитав на диво сильним дзвінким голосом.

— Кажи мені «ти», сину, — він простяг Анвальдтові срібний портсигар. — Ми забагато пережили разом, щоби дотримуватись офіціозу.

Анвальдт упав на подушку й глибоко затягнувся. Не дивлячись на Мокка, тихо промовив:

— Навіщо ти мені збрехав? Ти нацькував мене на барона, але це не спинило помсти єзидів! Навіщо ти нацькував мене на власного батька?

— Кажеш, не спинило єзидів? Маєш рацію. Але звідки я міг про це тоді знати? — Мокк закурив чергову цигарку, хоча попередня ще диміла в попільничці. — Пригадуєш ту липневу ніч у борделі мадам ле Ґеф? Шкода, що я не поставив тебе тоді перед дзеркалом. Знаєш, кого б ти там побачив? Едіпа з виколеними очима. Я сам не вірив, що ти врятуєшся від єзидів. Тебе можна було врятувати від них двома способами: або подати тобі надію й ізолювати, принаймні на якийсь час, або вбити тебе самому й таким чином уберегти від турецьких скорпіонів. Чого б ти хотів? Зараз ти в такому душевному стані, що скажеш: я волів би загинути... Так?

Анвальдт заплющив очі й, стиснувши повіки, намагався не розплакатись.

— Цікаве в мене життя... Один віддає мене до сиротинця, другий — до божевільні. Та ще й стверджує, що це для мого ж добра...

— Герберте, раніше чи пізніше ти й так потрапив би до божевільні. Так сказав доктор Беннерт. Але повернімося до справи... Я підбив тебе на вбивство барона, щоб ізолювати, — Мокк знову збрехав. — Я не вірив, що ти врятуєшся від єзидів. Але я знав, що завдяки цьому ти будеш у відносній безпеці. Мені також було відомо, що робити, аби ти отримав невеликий строк. Я гадав собі так: Анвальдт матиме захист у вигляді в’язничних мурів, а я матиму час, щоб спіймати Еркіна. Адже тебе можна було врятувати, лише прибравши Еркіна...

— І що? Ти прибрав його?

— Так. Дуже вправно. Він просто зник, а його святий дервіш гадав, що він усе ще переслідує тебе. Так він думав донедавна, а потім знову послав месника, який лежить зараз у твоїй палаті в дрезденській клініці Беннерта. Знову маєш трохи часу...

— Гаразд, Мокку, ти мене захистив на якийсь час, — Анвальдт підвівся з канапи й випив решту бульйону. — Але з’явиться наступний єзид... Дійде до Форстнера або Маасса...

— До Форстнера вже не дійде. Із нашим любим Максом у Бреслау сталося страшне нещастя — його розчавив ліфт... — Моккове обличчя раптом зробилося ще червоніше, а шрами побіліли. — Що ти собі гадаєш? Я захищаю тебе як тільки можу, а ти без кінця думаєш про це прокляття. Якщо не хочеш жити, то в тебе є пістолет, застрелься. Але не тут, бо розконспіруєш конспіративну квартиру Штазі... Як ти думаєш, навіщо я тебе оберігаю?

Анвальдт не знав відповіді на це запитання. А Моккові хотілося заглушити її криком.

— А що було з тобою? — Анвальдт ніколи не боявся крику. — Як ти потрапив до Штазі?

— До цієї установи охоче приймали вищих чинів Абверу, куди я перейшов під кінець тридцять четвертого. Зрештою, я розповідав тобі про це під час відвідин у Дрездені.

— До біса, довго ж я сидів у тому Дрездені, — Анвальдт гірко всміхнувся.

— Бо всі ці роки не було можливості вивезти тебе в безпечне місце... Від Беннерта я знав, що ти видужав...

Анвальдт рвучко підвівся, виливаючи на підлогу рештки бульйону.

— Я й не подумав про Беннерта... Він-бо про мене стільки знає...

— Візьми себе в руки, — пошрамоване Моккове обличчя випромінювало спокій. — Беннерт нікому й слова не писне. Він у мене в боргу. Я витяг його доньку 3-під руїн. А це залишилося мені на пам’ять, — він торкнувся обличчя. — Вибухнув снаряд і палаючий толь з даху трохи обсмалив мою довбешку.

Герберт потягнувся й визирнув у вікно: побачив міліціонерів, що тягли якогось п’яничку в штатському. Йому стало недобре.

— Мокку, адже тепер міліція розшукуватиме мене за вбивство цього турка, який лежить зараз мертвий у моїй палаті в Беннерта!

— Не зовсім так. Завтра будеш зі мною в Амстердамі, а за тиждень — у Штатах, — Мокк не втрачав самовладання. Він витяг з кишені аркушика, вкритого численними цифрами. — Це — зашифрована телеграма від генерала Джона Фіцпатріка, він обіймає високу посаду в ЦРУ. Абвер був перепусткою до Штазі, а Штазі — до ЦРУ. Знаєш, який зміст цієї телеграми? «Висловлюю згоду на приїзд до США пана Ебергарда Мокка разом із сином», — Мокк вибухнув сміхом. — А що за документами твоє прізвище Анвальдт і часу на виготовлення нових немає, домовимося, що ти мій позашлюбний син...

Але «нешлюбному синові— було не до сміху. Він, щоправда, відчував радість, але її затьмарювало похмуре, смутне задоволення, наче він щойно закатував ненависного ворога.

— Я вже знаю, чому ви все життя мене оберігали. Ви хотіли мати сина...

— Чорта лисого ти знаєш, — Мокк удав, що обурився. — Теж мені, психолог-любитель. Я й сам сидів у цій справі й боюся, передусім за себе. Занадто я ціную своє черево, щоб зробити з нього лігво для скорпіонів.

Та ніхто з них у ці слова не повірив.