Смерть у Бреслау

VII

Ебергард Мокк прогулювався цоппотським молом, без особливого ентузіазму думаючи про обід. Він не зголоднів, бо після сніданку випив кілька кухлів пива, заїдаючи їх гарячими франкфуртськими сардельками. Окрім того, через обід йому довелося б відмовитися від розглядання дівчат, що прогулювалися біля казино. Їхні ліниві тіла виклично напружувалися під гладеньким шовком сукенок і купальних костюмів. Мокк трусонув головою й знову намагався відігнати нав’язливу думку, яка вперто тягла його в бік далекого міста, що задихалося в заглибині, сповненій застояного повітря, у бік тісних, захаращених кварталів кам’яниць і темних колодязів подвір’їв, у бік монументальних будівель — класицистичних, з білого пісковика, та неоготичних із червоної цегли, у бік обважнілих від церков островів, навколо яких зміївся брудно-зелений Одер, у бік резиденцій та палаців, що ховалися в зелені дерев, де «пан» із взаємністю зраджував «пані», а постаті слуг неначе зливалися зі шпалерами стін. Нав’язлива думка вабила Мокка до цього міста, у якому хтось укидає скорпіонів до розпанаханих животів прекрасних, наче сон дівчат, а зневірені чоловіки із брудним минулим ведуть розслідування, що як завжди скінчиться поразкою. Він знав, як звуться його думки: докори сумління.

Переповнений пивом, сардельками й важкими думками, Мокк увійшов до готелю, де вони із дружиною винаймали так званий «юнкерський номер». У ресторані він здалеку помітив благальний погляд дружини, що стояла поруч із двома літніми дамами, які й на мить її не полишали. Мокк раптом усвідомив, що він без краватки, й повернувся, аби піти в номер виправити цей faux pas[37]. Ідучи готельним холом, він краєм ока зауважив високого чоловіка в темному костюмі, який підвівся з фотеля й попрямував до нього. Мокк інстинктивно зупинився. Чоловік загородив йому дорогу й ґречно вклонився, притискаючи кашкета до грудей.

— А, це ти, Германне, — він уважно глянув на сіре від утоми обличчя шофера барона фон дер Мальтена.

Германн Вуттке вклонився вдруге й вручив Моккові конверт із золотою монограмою барона. Мокк тричі прочитав листа, старанно вклав його в конверт і буркнув шоферові:

— Зачекай на мене тут.

За мить він увійшов до ресторану з невеликим саквояжем у руках. Підійшов до столика, переслідуваний суворими поглядами двох дам і розпачливим — дружини. Вона міцно стискала губи, намагаючись подолати гіркоту розчарування. Знала, що це кінець їхньої спільної відпустки, ще однієї невдалої спроби порятувати шлюб з розрахунку. Йому не обов’язково було мати при собі саквояж, аби жінка зрозуміла, що він за кілька хвилин покине курорт, про який мріяв стільки років. Їй досить було зазирнути йому в очі: затуманені, меланхолійні й жорстокі. Такі, як завжди.

Після двогодинної прогулянки центром міста (Ринкова площа й темні вулички навколо Блюхер-пляц, де було повно шпани й повій), Анвальдт сидів у ресторані Орліха «Орві» на Ґартен-штрасе неподалік театру оперети й переглядав меню. Там було чимало гатунків кави, какао, великий вибір лікерів і пиво Кіпке. Та було ще дещо, чого йому особливо кортіло. Він закрив меню й біля нього з’явився офіціант. Анвальдт зажадав коньяку й сифон мінеральної води Дайнерта. Закурив цигарку й розглянувся довкола. М’які фотелі оточували із чотирьох боків темні столи, над обшитими деревом панелями висіли кольорові пейзажі Карконошів, зелений плюш закривав непомітні ложі й кабінети, з нікельованих кранів струменіло в пузаті кухлі пінисте пиво. Ресторан повнився сміхом, голосними розмовами й запашними хмарами тютюну. Анвальдт уважно дослухався до розмов клієнтів, намагаючись угадати їхні професії. Він легко збагнув, що це були головно дрібні фабриканти й власники великих ремісницьких фірм, які продавали свої вироби у фірмових крамничках. Не бракувало й комівояжерів, дрібних чиновників і студентів зі значками своїх корпорацій. Кімнатою прогулювалися усміхнені яскраво вбрані жінки. Але столик Анвальдта вони обминали з невідомих йому причин. Він зрозумів чому, коли поглянув на мармурову стільницю: на гаптовану квітами требницьку серветку виліз чорний скорпіон. Він швидко крутив викривленим хвостом, спрямовував догори отруйне жало, захищаючись таким чином від шершня, який намагався напасти на нього.

Поліцейський заплющив очі й спробував запанувати над видінням. Обережно намацав знайомі форми пляшки, яка щойно опинилася на столі. Відкоркував її й підніс до рота. Губи й горлянку приємно гріло розплавлене золото. Розплющив очі: потвори зникли зі столу. Тепер йому хотілося реготатися із власного страху. Поблажливо усміхаючись, він дивився на пачку цигарок «Салем» із зображенням великої оси. Анвальдт наповнив келих з тонкого скла й вихилив одним духом. Затягнувся цигаркою. Алкоголь, підсилений великою дозою нікотину, поступово проникав у кров. Привітно булькав сифон. Поліцейський прислухався до розмов за столиками.

— Пане Шульце, не переймайтеся... Хіба ж мало поганого діється людині на цім світі? Ну, їй-бо, пане Шульце... — белькотів добродій у котелку, який, здавалося, приклеївся до його тімені. Кажу ж вам: ані дня, ні години... Це правда... От візьміть, приміром, той недавній випадок. Трамвай завертав з Тіх-штрасе на Ґартен-штрасе біля пекарні Гіршліка. І врізався, чуєте, в екіпаж, що їхав на вокзал... Негідник візник вижив, а жінка з дитиною загинули... Отак їх завіз, свинота... На той світ... Ніхто не знає ні дня, ні години... Ані я, ані ви, ані той, ні тамтой... Гей ти, забинтований, чого витріщився?

Анвальдт опустив очі. Засичав розлючено сифон. Він підняв скатертину й побачив двох шершнів, що парувалися, сплівши черевця. Швидко розгладив білу скатертину, яка перетворилася на простирадло. Цим простирадлом прикрився банкір Шметтерлінґ, сплетений у болісний вузол із прекрасною гімназисткою Ерною.

Перехилив підряд два келишки коньяку й глянув убік, уникаючи погляду п’яного гладуна, що витлумачував панові Шульце таємниці життя.

— Га? Під пам’ятником «Боротьби й Перемоги» на Кеніґс-пляц? Кажеш, туди вони приходять? Служниці й няньки? Ага, маєш рацію, чудова нагода. Не доведеться залицятися й пнутися... Їм від тебе треба того ж, чого й тобі від них... — худий студент пив «Божоле» просто із пляшки й збуджувався чимраз більше. — Так. Тут усе зрозуміло. Підходиш, усміхаєшся й забираєш до себе. Ані грошей, ані честі не втрачаєш. Пхе, конкуренція з боку солдатів то дурниці!.. Вибачте, ми знайомі?

— Ні. Я просто замислився... — відказав Анвальдт. (Хотів би я з ким-небудь поговорити. Або пограти в шахи. Так, у шахи. Як колись у сиротинці. Карл, ото був завзятий шахіст. Ми ставили між ліжками фанерну валізку, на ній шахівницю. Якось під час гри до кімнати увійшов п’яний вихователь). Анвальдт виразно почув стукіт розсипаних фігурок, відчув стусани, що ними вихователь обдаровував і валізку, і їхні скулені під ліжками тіла.

Два келихи, два ковтки, дві надії.

— Пане Шульце, то добре, що їх викинули з роботи, тих вчителів. Не буде жид вчив німецькі діти... Не буде плював... плював... Не буде ся знущав...

Сичання запальничок, нетерпляче сичання сифона: випий іще!

— Е-е, ті польські студенти! Знань ані на копійку! А претензії які! А манери! То й добре, що навчили їх розуму в Гестапо. Вони в німецькому місті, най говорять по-німецьки!

Заточуючись, Анвальдт рушив до туалету. На шляху громадилися численні перешкоди: нерівні дошки підлоги, столи, що загороджували прохід, офіціанти, що сновигали в клубах густого диму. Врешті він досяг мети. Спустив штани, сперся руками об стіну й погойдувався навсібіч. Крізь монотонний шум йому виразно чулося биття власного серця. Якийсь час Анвальдт прислухався до цього звуку. Раптом почув крик і побачив звабливе тіло Леї Фрідлендер, яке посмикувалося під стелею. Кинувся назад до зали. Йому треба було напитися, щоб видалити зі свідомості ці видіння.

— Ох, як добре, що ви тут, Herr Kriminaldirektor! Лише ви можете мені допомогти! — радісно вигукнув він, звертаючись до Мокка, який сидів за його столиком і курив товсту сигару.

— Заспокойся, Анвальдте, усе це неправда! Лея Фрідлендер жива, — сильна, поросла чорними волосками рука поплескувала його плече. — Не хвилюйся, ми розплутаємо цю справу.

Анвальдт глянув на місце, де щойно сидів Мокк. Зараз там сидів офіціант і з посмішкою дивився на нього.

— Ну й добре, що шановний пан уже прокинувся. Мені було б прикро виганяти клієнта, який дає такі чайові. Викликати шановному панові таксі або екіпаж?

Вранішнє сонце осяяло римський профіль барона фон дер Мальтена й хвилясте чорне Моккове волосся. Обоє чоловіків сиділи в саду барона й пили духмяну каву.

— Як ти доїхав?

— Спасибі, добре. Я лише трохи хвилювався, зваживши на швидкість їзди і втому твого водія.

— О, в Германна залізна витримка. Ти читав Анвальдтів рапорт?

— Так. Дуже докладний. Добре, що ти мені його відразу переслав.

— Він писав його вчора цілий день. Каже, що з перепою йому гарно працюється.

— Він що, напився? Справді?

— На жаль. В Орліха, біля театру оперети. Що ти збираєшся робити, Ебергарде? Які твої подальші плани?

— Я збираюся зайнятися Маассом і фон Кепперлінґом, — Мокк випустив хмарку диму. — Вони виведуть мене на цього турка.

— А що спільного з ним у Маасса?

— Олів’є, барон фон Кепперлінґ підкупив Маасса гарненькими розпусними псевдогімназистками мадам ле Ґеф. Анвальдт має рацію: Маасс занадто розумний, щоб не збагнути, що має справу з доньками Коринфу, та з іншого боку занадто егоїстичний, щоб цим перейматися. Це, як я розумію, тип професора Андре. Навіщо барон підкупив його? Ми про це довідаємося. А потім я притисну барона. Я впевнений, що він мені цього турка викаже. Анвальдт більше нічого не доможеться. Він замало знає Бреслау, а крім того його вже й так добряче налякали. Тепер діятиму я.

— Як ти примусиш їх заговорити?

— Прошу тебе, Олів’є... Залиш ці методи мені... А ось і Анвальдт. Добридень! Щось у вас не надто гарний вигляд. Ви що, ненароком скупалися в соляній кислоті?

— Невеличкі проблеми, — відказав Анвальдт, злегка вклонившись обом чоловікам. Мокк щиро обійняв його й промовив:

— Не хвилюйтеся. Гестапо вас більше не переслідуватиме. Я це щойно залагодив. (Атож, спритно залагодив, — подумав барон, подаючи Анвальдтові вузьку долоню. — Не хотів би я опинитися на місці цього Форстнера).

— Дякую вам, — прохрипів Анвальдт. Зазвичай третього дня після перепою фізичний біль минав, зате з’являлася сильна депресія. Так само було б і зараз, якби не одна людина — Ебергард Мокк. Вигляд цього кремезного чоловіка в бездоганно пошитому світлому костюмі подіяв на Анвальдта заспокійливо. Він винувато глянув на Мокка й уперше в житті відчув чиюсь турботу.

— Пробачте мені. Я напився. Ніщо мене не виправдовує.

— Дійсно. Ніщо вас не виправдовує. Якщо ще раз нап’єтеся, я припиню співпрацю з вами і ви поїдете до Берліна. А кримінальний радник фон Ґрапперсдорф не привітає вас там із розкритими обіймами! — Мокк суворо дивився на Анвальдта, що покірливо схилився перед ним. Раптом обійняв його за плечі. — Але ви більше не нап’єтеся. У вас просто причини не буде. Я повернувся із Цоппота й захищатиму вас. Ми разом вестимемо це розслідування. Пане бароне, дозвольте нам відкланятись, — звернувся він до барона, що споглядав усю цю сцену з певною відразою. — У нас зустріч із директором університетської бібліотеки, доктором Лео Гартнером.

Невважаючи на ранкову пору, сонце нещадно пряжило вікна й дах «Адлера». Анвальдт керував машиною. Мокк показував дорогу й розповідав про вулиці та будівлі. Вони їхали по Крітенер Вег, — уздовж неї тяглися робітничі квартали, між якими тут і там визирали заквітчані будиночки. Проминули дорожній стовп із написом «Бреслау» й опинилися в Клечині. У густому повітрі линув солодкавий сморід цукрового заводу Лібіха. За правою шибкою промайнула нещодавно збудована євангельська церква, відокремлена невисоким парканом від схованого між деревами будинку пастора. Авто застрибало нерівною бруківкою Клеттендорфер-штрасе. Мокк замислився й припинив оповідь. Вони їхали чудовою місциною, де вілли потопали в садах.

— Ага, то це ми в Опарові? Тільки заїхали з іншого боку, так?

— Так. Але це Опоров, а не Опарів.

Анвальдт не запитував, куди йому їхати. Припаркував машину біля клубу мадам ле Ґеф. У ранковій тиші чутно було приглушені вигуки тих, хто о цій порі купався в спортивному басейні за якісь 200 метрів звідціля. Мокк не виходив. Витяг портсигар і пригостив Анвальдта цигаркою. Смугастий блакитний цигарковий папір зволожився від дотику пальців.

— Вас неабияк принизили, Герберте, — з кожним словом з вуст і носа Мокка вилітали хмарки диму. — Я колись теж пережив щось подібне. Тому й знаю, як притлумити в собі відчуття гіркоти. Треба напасти, вчепитися комусь у горлянку, рвати й кусати. Боротися! Діяти! На кого ми сьогодні нападемо, Герберте? На продажного еротомана Маасса. А кого використаємо проти нього? — він не відповів, лише кивнув головою в бік будинку, що стояв посеред залитого сонцем саду. Чоловіки згасили цигарки й рушили. Ніхто не зупинив їх ані біля воріт, ані біля дверей. Охоронці гречно вклонялися Моккові. Той декілька разів різко подзвонив і двері прочинилися. Мокк розчахнув їх ударом ноги й гаркнув на переляканого камердинера:

— Де мадам?

Мадам квапливо спускалася сходами, підібравши поли халата. Вона була перелякана не менш, ніж її камердинер.

— Ах, що сталося, ваше превосходительство? Чому ваше превосходительство така сердита?

Мокк став однією ногою на сходинку, узяв руки в боки її гаркнув так, аж задрижали кришталеві підвіски торшера, що стояв у вестибюлі.

— Що це, в біса, означає? На мого співробітника напали у вашому клубі! Як мені це розуміти?

— Вибачте, то було непорозуміння. Цей юнак не мав посвідчення. Але ходімо, ходімо... Прошу до мого кабінету... Курте, принеси пива, сифон, лід, цукор і лимони.

Мокк безцеремонно розсівся за столом мадам, Анвальдт — на шкіряному диванчику. Мадам присіла на краєчку стільця й з острахом поглядала то на одного, то на другого поліцейського. Мокк продовжував мовчати. Увійшов служник.

— Чотири склянки лимонаду, — наказав Мокк. — Дві для цього пана.

На маленькому столику з’явилися чотири запітнілі високі склянки. За служником зачинилися двері. Першу склянку Анвальдт вихилив одним ковтком. Другу він пив уже значно повільніше.

— Покличте псевдогімназистку і якусь іншу гарну дівчину років вісімнадцяти. Вона має бути «незайманою». Ви знаєте, про що я? А тоді залиште нас із ними віч-на-віч.

Мадам промовисто всміхнулася й, задкуючи, вийшла. Свіжонафарбовані очі значущо підморгували. Вона була щаслива що «його превосходительство» перестали гніватися.

«Гімназистку» супроводжував кароокий янгол з рудими косами й ніжною білою шкірою. Поліцейські не запропонували дівчатам сісти. Обидві стояли посеред кімнати безпорадні й стривожені.

Анвальдт підвівся й заклавши руки за спиною, пройшовся кімнатою. Раптом зупинився перед «Ерною».

— Слухай мене уважно. Сьогодні бородатий шофер відвезе тебе до Маасса. Скажеш Маассові, що твоя подруга з гімназії прагне з ним познайомитися й ощасливити його. Вона чекатиме на нього в готелі... У якому готелі? — запитав він Мокка.

— «Під Золотою Гускою» на Юнкер-штрасе 27/297.

— Ти, — звернувся Анвальдт до рудоволосої, — справді там на нього чекатимеш у номері 104. Портьє дасть тобі ключ. Ти повинна вдавати невинну й віддатися Маассові після довгих умовлянь. Мадам скаже тобі, що зробити, щоб клієнт думав, що має справу з незайманою. Тоді ти, — він вказав пальцем на «Ерну», — до них приєднаєшся. Коротше кажучи, ви повинні затримати його в цьому готелі на дві години. І не хотів би я опинитися у вашій шкурі, якщо вам це не вдасться. Це все. Є якісь запитання?

— Так, — пролунав голос «гімназистки». — А шофер погодиться відвезти нас туди?

— Йому однаково, де ти цим займатимешся, аби лише з Маассом.

— Я теж хочу запитати, — прохрипів рудоволосий янгол. (Чому всі вони мають такі грубі голоси? Пусте. Вони й так чесніші, ніж Ерна Штанге зі своїм мелодійним тихим попискуванням). — Де мені взяти гімназійну форму?

— Одягни звичайне плаття. Зараз літо, не в усіх гімназіях вимагають носити форму. Окрім того, скажеш йому, що ти посоромилася прийти у формі на побачення до готелю.

Мокк підвівся з-за столу:

— Ще питання є?

Вони припаркували «Адлера» біля управління поліції. Увійшовши до похмурої будівлі, від мурів якої віяло крижаним холодом, розділилися: Мокк пішов до Форстнера, Анвальдт — до архіву, де зберігалися матеріали слідства. За чверть години вони зустрілись біля портьє. Обоє тримали під пахвою якісь пакунки. Пошкодувавши, що доводиться полишити прохолодні стіни управління поліції, вони вийшли на вулицю, де замалим не задихнулися від спеки. Біля машини стояв поліційний фотограф Гельмут Елерс, чия велика лиса голова, здавалося, віддзеркалювала сонячні промені. Усі троє сіли в машину. Анвальдт був за кермом. Спершу вони поїхали до тютюнової крамниці Дойчманна на Швайдніцер-штрасе, де Мокк купив свої улюблені сигари, а тоді повернулися. Проминули церкву св. Доротеї, готель «Монополь», Міський Театр, універмаг Вертгайма й звернули праворуч, на Тауенцін-штрасе. За кільканадцять метрів авто зупинилося. Із під’їзду вийшов Курт Смолож і підійшов до машини. Він швидко сів біля Елерса й промовив:

— Вона в нього вже п’ять хвилин. Шофер Кепперлінга чекає на неї там, — він вказав рукою на чоловіка, який курив цигарку, спершись на свого «Мерседеса». Той обвіювався затісним кашкетом і вочевидь задихався в темній лівреї, прикрашеній золотими ґудзиками й монограмою барона. За мить на розпашілому наче піч тротуарі з’явився збуджений Маасс із гарненькою гімназисткою, яка повисла в нього на руці. Якась літня добродійка, що саме проходила повз них, сплюнула з відразою. Сіли до «Мерседеса». Шофер не виявив ані найменшого здивування. Захурчав мотор. За мить елегантна машина зникла з їхніх очей.

— Панове, — тихо промовив Мокк. — У нас дві години. А Маасс нехай ще трохи навтішається наприкінці. Невдовзі він опиниться в нас...

Вони вийшли й полегшено сховалися в затінку під’їзду. Низенький сторож перепинив їх і трохи злякано запитав:

— Панове до кого?

Мокк, Елерс і Смолож не звернули на нього найменшої уваги. Анвальдт припер його до стіни й міцно стиснув долонею вкриті щетиною щоки. Рот сторожа перетворився на перелякане рильце.

— Ми з поліції, але ти нас не бачив. Зрозуміло, чи хочеш мати проблеми?

Сторож кивнув головою, мовляв, розумію, і дременув углиб подвір’я. Анвальдт важко піднявся на другий поверх і натиснув на мосяжну клямку. Двері піддалися. Хоча розмовляв він зі сторожем, а тоді піднімався догори усього хвилини дві, обидва поліцейські й фотограф не лише безгучно увійшли до помешкання, а й розпочали прискіпливий обшук. Анвальдт швидко приєднався до них. Одягши рукавички, поліцейські піднімали й оглядали різноманітні предмети, а тоді клали їх точно на те саме місце. Через годину всі зустрілися в Маасовому кабінеті, який обшукував сам Мокк.

— Сідайте, — Мокк вказав їм на стільці навколо круглого столика. — Ви обшукали кухню, ванну, спальню й вітальню? Чудова робота. Нічого цікавого не знайшли? Я так і гадав. Зате я тут знайшов дещо цікаве... Цей зошит. Елерсе, до роботи!

Фотограф витяг свої прилади, на письмовому столі поставив рухомий штатив, на якому розмістив фотоапарат «Цайсс». На стільниці поклав Моккову знахідку. Притис зошита склом і натиснув на спуск фотоапарата. Спрацював спалах. На плівці відбилася титульна сторінка: «Die Chronik von Ihn Sahim. Übersetzt von Dr. Georg Maass»[38]. Спалах тріскотів іще п’ятнадцять разів, доки не було сфотографовано всі сторінки, списані чітким дрібним почерком. Мокк глянув на годинника й сказав:

— Шановні панове, ми завершили вчасно. Елерсе, о котрій ви отримаєте готові фотографії?

— О п’ятій.

— Анвальдт забере їх у вас. Лише він, зрозуміло?

— Авжеж.

— Дякую вам.

Смолож зачинив двері так само легко, як і відкрив. Анвальдт глянув у вікно й крізь кольорові скельця вітража побачив сторожа, що підмітав подвір’я й боязко поглядав у бік будинку. Скидалося на те, що він не зрозумів, до якого помешкання вони заходили. За кільканадцять секунд усі сиділи в машині. Керував Мокк. Поїхали Агнесс-штрасе. Біля управління поліції вийшли Елерс і Смолож. Мокк із Анвальдтом звернули на Швайдніцер-штрасе, а тоді на Цвінґер-пляц і, проминувши кофейну фабрику й Купецький клуб, виїхали на жваву Шубрюкке. Там вони проїхали повз універмаги Петерсдорффа та братів Барашів, останній увінчувала скляна земна куля, залишили позаду Палеонтологічний музей і колишню будівлю управління поліції. Доїхали до Одеру. Біля гімназії св. Матвія завернули праворуч і нарешті опинилися на Тумському острові. Проминувши середньовічний кафедральний собор і червону будівлю Георгіанської семінарії, опинилися на Адальберт-штрасе. За мить їм уже низько вклонявся метрдотель ресторану «Під Лессінґом».

У залі панувала приємна прохолода. Дихати стало легше й відвідувачів оповила сонливість. Анвальдт заплющив очі. Йому здалося, що він гойдається в лагідних хвилях. Брязкіт столових приборів. Мокк двома виделками змагався з рожевим, із хрумкою шкоринкою лососем, присмаченим хроном. Відірвавшись на мить від риби, він весело глянув на сонного Анвальдта.

— Прокиньтеся, Анвальдте, — торкнув сплячого за плече. — Ваш обід холоне.

Попихкуючи сигарою, Мокк спостерігав, як Анвальдт жадібно поглинає біфштекс із квашеною капустою й картоплею.

— Не ображайтеся, Герберте, — Мокк приклав руку до свого випнутого живота. — Я переїв, а у вас, як бачу, гарний апетит. Може, візьмете шматок мого лосося? Я його навіть не торкнувся.

— Із задоволенням. Дякую. — Усміхнувся Анвальдт. Іще ніхто ніколи не ділився з ним їжею. Він зі смаком з’їв рибу й відсьорбнув великий ковток міцного чорного чаю.

Мокк подумки складав характеристику Анвальдта. Вона видавалася неповною без деталей, що стосувалися тортур у казематах Гестапо. Але він не міг спромогтися на жодне запитання, жоден прийом, який змусив би Анвальдта зізнатися. Мокк уже декілька разів відкривав рота, аби запитати про щось, але відразу ж відмовлявся від цієї думки, бо йому здавалося, що сказане ним буде недоречним. За кілька хвилин Мокк змирився з думкою, що за тиждень йому не вдасться змалювати дівчаткам мадам ле Ґеф психологічний портрет Анвальдта.

— Зараз пів на другу. До пів на п’яту перегляньте справу фон Кепперлінґа й помізкуйте, чим ми можемо його притиснути. І перегляньте справи всіх турків. Може, щось там знайдете. О пів на п’яту віддайте всі справи Форстнерові, о п’ятій заберіть в Елерса фотографії й приїдьте до мене додому. Залишаю вам машину. Зрозуміло?

— Звичайно.

— Тоді чому ви так дивно на мене дивитеся? Вам щось потрібно?

— Ні, нічого... Просто зі мною ніхто ніколи не ділився їжею.

Мокк голосно засміявся й поплескав Анвальдта по плечу.

— Не думайте, що це ознака якоїсь особливої симпатії, — збрехав він. — Це моя звичка з дитинства. Я завжди мусив залишати чисту тарілку... Зараз я поїду екіпажем додому. Мені треба подрімати. До побачення.

Кримінальний директор засинав уже в екіпажі. Западаючи в дрімоту, пригадав собі один недільний обід рік тому. Він сидів із дружиною в їдальні й жадібно поглинав реберця в томатному соусі. Дружина теж їла зі смаком, виїдаючи спершу м’ясо. Якоїсь миті вона благально глянула на тарілку чоловіка, який завжди найкращі шматки залишав насамкінець.

— Будь ласка, дай мені трошки м’яса.

Мокк не відповів і напхав повний рот м’ясом, яке ще залишалося в нього на тарілці.

— Я впевнена, що ти б навіть із власними дітьми не поділився, якби, звісно, був здатний їх зробити, — розгнівана дружина підвелася з-за столу. (Вона знову виявилася неправа. А я ж поділився! Та ще й із чужим!).

Анвальдт вийшов з ресторану й сів до машини. Глянув на течки зі справами, на яких стояли печатки Гестапо, й на пакунок, що його він сьогодні забрав з архіву. Розгорнув — й здригнувся: дивні, вигнуті літери, Закипіла кров на блакитних шпалерах. Він запакував кривавий напис і вийшов з машини. Під пахвою ніс справи й плед, яким Мокк укривав заднє сидіння. Йому не хотілося їхати через розпашіле місто. Попрямував у бік струнких веж церкви св. Михайла, до Ваштайх-парку, дивну назву якого Мокк пояснив йому, коли вони їхали сюди: у середні віки жінки прали білизну в поблизькому ставку. Зараз біля ставка бігали галасливі діти, а більшість лавочок займали няньки й служниці. Ці жінки відзначалися тим, що одночасно встигали точити верескливими голосами балачки й покрикувати на дітей, які хлюпалися в мілкій прибережній воді. На решті лавок сиділи солдати й місцева шпана, що гордовито курила цигарки.

Анвальдт скинув піджак, ліг на розстелений плед і почав переглядати справу фон Кепперлінґа. На жаль, у паперах не виявилося нічого, чим можна було б діткнути барона. Ба більше: усе, що він виробляв у себе вдома і в маєтках, відбувалося з цілковитого благословення Гестапо. (Мокк розповів мені, що навіть Крауз, хоча й оскаженів спершу, довідавшись про те, що його агент — гомосексуаліст, невдовзі збагнув, яку користь він йому принесе). Певною надією сповнила Анвальдта остання інформація — про служника барона, Ганса Тетґеса.

Він ліг навзнак і за допомогою кількох виразних брутальних образів придумав, як учинити з бароном. Задоволений власного винахідливістю, почав переглядати справи турків, зареєстрованих у Гестапо й крипо. Їх виявилося вісім: п’ятеро виїхало з Бреслау до 9 липня, коли в барона відбулася вечірка. Ще трьох довелося виключити, зважаючи на їхній вік: адже Анвальдтів кат не міг бути ні двадцятилітнім (як двоє турецьких студентів політехніки), ні шістдесятилітнім (як один комерсант, що ним зацікавилося Гестапо через його непогамовну пристрасть до азартних ігор). Звичайно, дані з відділу реєстрації й турецького консульства, які повинен був повідомити йому Смолож, могли містити додаткову інформацію про турків, позбавлених сумнівної втіхи опинитися в поліційних документах.

Турецький слід обірвався, тож Анвальдтові довелося зосередити всю силу свого інтелекту, щоб вигадати «лещата для барона». Голосний крик якогось хлопчика, що неподалік верескливо наполягав на своєму, аж ніяк не сприяв Анвальдтовій зосередженості. Він сперся на лікоть і почав прислухатися до добродушних слів старої няньки та істеричного голосу малюка.

— Але ж, Клаусе, кажу тобі ще раз: той пан, який приїхав учора, то твій татко.

— Ні! Я його не знаю! Матуся казала мені, що в мене немає татка!

— Матуся так казала тобі, бо всі гадали, що твого татка вбили дикі індіанці в бразильських джунглях.

— Матуся ніколи мені не бреше! — тоненький голосок дитини аж зривався.

— Але ж вона тобі не брехала. Сказала, що в тебе немає татка, бо думала, що він загинув. А зараз татко приїхав... Ну, ясно, що він живий... Тепер ти вже маєш татка, — терпляче пояснювала няня.

Малий не здавався. Він ударив дерев’яною рушницею об землю й верескнув:

— Ти брешеш! А матуся не бреше! Чому вона не сказала мені, що це татко?!

— Вона не встигла. Вранці вони поїхали до Требниці. Повернуться завтра ввечері, і все тобі розкажуть...

— Матусю!!! Матусю!!! — розридався хлопчик і кинувся на землю, молотячи по ній руками й ногами та здіймаючи при цьому хмари куряви, що осідала на його свіжовипрасований матроський костюмчик. Няня намагалася підвести його з землі. У результаті Клаус вирвався й уп’явся зубами в її пухке плече.

Анвальдт підвівся, склав папери, згорнув плед і, накульгуючи, рушив до машини. Він не озирався, боячись, що зараз повернеться, схопить Клауса за комірець його матроски й утопить у ставку. Убивчі думки були викликані не дитячим криком, що наче скальпель розтинав поранену голову й сині сліди від укусів шершнів. Ні, його розлютив не крик, а безтямна, тупа впертість, з якою розбещений хлопчик відкидав несподіване щастя: появу батька, котрий повернувся через багато років. Він навіть не усвідомлював, що говорить сам до себе:

— Як пояснити такому впертюхові, що його поведінка просто дурна? Треба його добряче відлупцювати, й тоді він зрозуміє, який він тупий. Адже він нічого не збагне, якщо я підійду до нього, посаджу на коліна її запитаю: «Клаусе, а тобі ніколи не траплялося стояти біля вікна і, притиснувшись носом до шибки, дивитися на всіх чоловіків, що проходять повз будинок, і про кожного без винятку говорити: «Це мій татко, він дуже зайнятий і тому віддав мене до сиротинця, але невдовзі він мене звідси забере»?