Смерть у Бреслау

XIII

Анвальдт і справді виїздив з Бреслау, але не через Губерові погрози. Вій сидів у вагоні першого класу, курив цигарку за цигаркою й байдуже вдивлявся в одноманітний нижньосілезький пейзаж у помаранчевому сяєві заходу сонця. (Я повинен знайти цього нащадка фон дер Мальтенів. Якщо й справді над бароновими нащадками тяжіє якесь прокляття, йому загрожує смертельна небезпека з боку Еркіна. Але, власне кажучи, навіщо я його шукаю? Адже ми з Мокком знайшли вбивцю. Ні, не знайшли, лише встановили. Еркін діє через Маасса, він обережений, знає, що ми його розшукуймо. Безсумнівно, Еркін і є тим «знайомим, який витягне інформацію у Шлоссарчик». Отже, шукаючи сина Шлоссарчик, я шукаю Еркіна. До біса, може, він уже в Равичі? Цікаво, у якому берлінському сиротинці був той хлопчик. Може, я його знав?). Замислившись, він обпік пальці цигаркою. Лайнувся вже не подумки й роззирнувся доокруж. Усі подорожні в цьому нічному потязі почули його лайку. Перед ним стояв восьмилітній на вигляд, товстощокий, із виразною нордичною зовнішністю хлопчик у темно-синьому костюмчику. У руках він тримав якусь книжку. Промовив щось польською й поклав книжку Анвальдтові на коліна. Тоді рвучко повернувся й побіг до матері, молодої повної жінки, й сів їй на коліна. Анвальдт глянув на назву книжки й побачив, що то було шкільне видання «Царя Едіпа» Софокла. То не була хлопчикова книжка, певне, якийсь гімназист, що їхав на канікули, залишив її у вагоні. Хлопчик і мати очікувально дивилися на Анвальдта. Поліцейський знаками показав, що це не його книжка, а тоді запитав про неї супутників. У купе крім пані з хлопчиком сиділи ще студент і молодик, на вигляд типовий єврей. Ніхто не зголосився за книжкою, а студент, угледівши грецький текст, кинув: «Боже збав». Анвальдт усміхнувся й подякував хлопцеві, піднявши капелюха. Навмання відкрив книжку й побачив знайомі грецькі літери, що їх він колись так любив. Йому стало цікаво: чи зрозуміє він іще щось через стільки років? Прочитав упівголос і переклав 681-й рядок: «З підозр пустих звада ця Та докір серце рве І без підстав!»[44] (А я ще непогано пам’ятаю грецьку. Двох слів не знав, добре, що в кінці є словничок). Він перегорнув кілька сторінок і прочитав рядок 1068, слова Іокасти. З перекладом не виникло найменших труднощів: «Бодай, нещасний, не дізнавсь нічого ти![45]» Сентенційність прочитаних слів нагадала йому про таку собі гру, в яку вони бавилися колись із Ерною, — так зване ворожіння з Біблії. Розкривали Біблію навмання й тицяли пальцем на перший-ліпший рядок. Вибране таким чином речення мало бути пророцтвом. Безгучно сміючись, він закрив і знову відкрив Софокла. Цю гру перервав польський прикордонник, який зажадав показати паспорт. Докладно оглянувши Анвальдтові документи, він торкнувся пальцем козирка кашкета й вийшов з купе. Поліцейський повернувся до своїх пророцтв, але не міг зосередитися на перекладі — на нього невідступно й уперто дивився хлопець, який дав йому «Царя Едіпа». Малий сидів і вдивлявся в нього, навіть не кліпаючи. Потяг рушив. Хлопчина продовжував дивитися. Анвальдт то зазирав у книжку, то намагався спопелити малого поглядом. Нічого не допомагало. Він хотів було звернутися до матері хлопця, але та спала сном праведниці. Тож поліцейський вийшов у коридор і відчинив вікно. Витягаючи картонну коробку із цигарками, він полегшено намацав нове поліційне посвідчення, яке отримав у відділі кадрів управління поліції, вийшовши від Губера. (Якщо тебе може вивести з рівноваги якийсь шмаркач, кепські твої справи). Затягнувшись, випалив майже чверть цигарки. Потяг спинився на якійсь станції. На вивісці красувався напис великими літерами: «Равич».

Анвальдт попрощався із супутниками, сховав Софокла до кишені й вистрибнув на перон. Вийшов із вокзалу й зупинився біля кількох доглянутих клумб із квітами. Розкрив блокнота й прочитав: «Вулиця Ринкова, З». У цю мить під’їхав екіпаж. Анвальдт зрадів і показав візникові картку з назвою вулиці.

Равич був гарним, чистим містом, що потопало у квітах. Над ним височіли вартові вежі в’язниці з червоної цегли. Наближався присмерк, запрошуючи людей вийти з будинків. Зграйки галасливих підлітків чіплялися до зарозумілих дівчат, що гордовито прогулювалися вулицями, у побілених вапном сінях будинків сиділи жінки на ослінчиках, під ресторанами стояли вусаті чоловіки в тісних жилетах і, попиваючи пиво з кухлів, обговорювали зовнішню політику Польщі.

Саме біля такої групки зупинився екіпаж. Анвальдт кинув візникові кількадесят пфенігів і глянув на номер будинку. «Ринкова, З».

Поліцейський увійшов до під’їзду й озирнувся довкола, шукаючи сторожа. Замість нього з’явилися двоє чоловіків у капелюхах. Обличчя в них були рішучі. Вони про щось запитали Анвальдта. Той безпорадно розвів руками й по-німецькому відповів про мету свого приїзду. Звісно, назвав прізвище Ганни Шлоссарчик. Це подіяло на чоловіків досить незвично. Без жодного слова вони перегородили йому дорогу до виходу й дали зрозуміти, що він повинен піднятися нагору. Анвальдт непевно піднявся солідними дерев’яними сходами й опинився на другому поверсі, де побачив дві невеличкі квартирки. Двері до однієї були відчинені, там світилося, всередині юрмилося кілька чоловіків з упевненими поглядами. Інстинкт не підвів Анвальдта: саме так виглядають поліцейські на будь-якій географічній широті.

Один з янголів-охоронців легенько підштовхнув Анвальдта в бік освітленого помешкання. Коли обоє опинилися там, він показав рукою на видовжену кухню. Анвальдт сів на табуреті й закурив. Він не встиг навіть роззирнутися довкола, як до кухні увійшов невисокий елегантний чоловік у супроводі трохи засапаного вусаня з мітлою в руках. Вусань глянув на Анвальдта, тоді на елегантного пана, похитав заперечно головою й вийшов. Елегантний підійшов до табурета й промовив цілком правильною німецькою:

— Документи. Прізвище та ім’я. Мета прибуття.

Анвальдт вручив чоловікові свій паспорт і відповів:

— Кримінальний асистент Герберт Анвальдт з управління поліції в Бреслау...

— У вас якісь родичі в Познані?

— Ні.

— Мета вашого прибуття?

— Я розшукую двох підозрюваних у вбивстві. Мені відомо, що вони хотіли прийти до Ганни Шлоссарчик. А зараз я хотів би дізнатися, хто мене допитує.

— Комісар Фердинанд Банашак із познанської поліції. Покажіть ваше службове посвідчення.

— Будь ласка, — Анвальдт намагався, аби його голос звучав упевнено. — А до речі, навіщо цей допит? Мене в чомусь звинувачують? Хіба мені не можна зустрітися з Ганною Шлоссарчик у приватній справі?

Банашак голосно розсміявся.

— Кажи, в якій справі ти хотів з нею зустрітися, інакше доведеться запросити тебе до такого собі будинку, який уславив наше місто на цілу Польщу, — кажучи це, він не переставав усміхатися.

Анвальдт збагнув: коли до малого містечка приїхав поліцейський з головного міста Західної Польщі, то справа, в яку вплуталася Шлоссарчик, є аж надто серйозною. Без зайвих передмов він розповів Банашакові про все, приховавши лише мотиви, через які Маасс та Еркін розшукують позашлюбного сина Шлоссарчик. Комісар глянув на Анвальдта й полегшено відітхнув.

— Ви запитували, чи можна поговорити з Ганною Слюсарчик. Відповідаю: ні, ви не зможете поговорити з Ганною Слюсарчик. Сьогодні вранці її зарубав сокирою якийсь чоловік. Сторож описав нам його як грузина, що говорив німецькою.

Анвальдт потягнувся усім затерплим тілом. У прохолодному приміщенні для допитів в управлінні поліції Познані на вулиці 3 Травня дихалося легко й приємно. Банашак майже завершив переклад німецькою справи Ганни Слюсарчик і збирався виходити. Після приїзду з Равича до Познані вони півночі писали протокол, згідно з яким слідство в справі про вбивство жінки було поділене між Бреславським управлінням поліції, представленим кримінальним асистентом Гербертом Анвальдтом, та управлінням державної поліції в Познані, від імені якого діє комісар Фердинанд Банашак. Обґрунтування вийшло довгим і плутаним, та спиралося на Анвальдтові зізнання.

Цей протокол і його переклад німецькою, підписаний ними обома, мав підписати вранці також президент познанської поліції. Банашак запевнив, що це проста формальність і подав Анвальдтові невелику м’ясисту долоню. Він вочевидь був задоволений, що справа обернулася таким чином.

— Не приховуватиму, Анвальдте, що я з радістю переклав би на ваші плечі всю цю смердючу справу. Але цього зробити я не зможу. Це й так ваша справа, німецько-турецька. Передусім ви провадитимете слідство. Що ж, до побачення. Ви й справді збираєтеся нидіти над цим аж до ранку? Мені залишилося перекласти ще півсторінки. Я перекладу її вам завтра. Нині я дуже сонний. Ще встигнете натішитись цим слідством!

У коридорі ще довго лунав його сміх. Анвальдт випив свою вже прохололу міцну каву й заходився читати документи справи. При цьому він кривився, відчуваючи в роті кислий присмак: надмір кави й цигарок давався взнаки.

Комісар Банашак вільно говорив німецькою, але писав жахливо. Він опанував лише фахові поліційні терміни й формулювання (з 1905 до вибуху війни він служив, як сам зізнався Анвальдтові, у прусській кримінальній поліції в Познані), решта його лексичного запасу була страшенно вбогою і разом із численними граматичними помилками це створювало кумедну суміш. Анвальдта смішили короткі кострубаті речення. Врешті він махнув рукою на стилістику. Найважливіше, що документи були йому зрозумілі. З них випливало, що Валенти Міколайчака, сторожа кам’яниці, у якій мешкала вбита, близько 9 години ранку 16 липня про квартиру Ганни Слюсарчик запитав німецькою незнайомий чоловік, «елегантний, схожий на грузина» (на думку сторожа, саме ним міг бути смаглявий чорноволосий незнайомець). Сторож пояснив йому як знайти помешкання й повернувся до своєї роботи (він ремонтував клітки, в яких пожильці тримали кроликів). Але відвідини незвичайного гостя не давали йому спокою, бо ж Слюсарчик була відлюдницею. Щохвилини він підходив до її дверей і прислухався. Проте нічого підозрілого не почув і не побачив. Близько десятої йому захотілося пити, тож зайшов випити пива до бару «Біля ратуші». Повернувся близько 11:30 і постукав у двері до Слюсарчик. Сторож здивувався, побачивши відчинене вікно: дивакувата стара панна ніколи їх не відкривала, панічно боячись протягів та вбивць. Останніх через те, що всі говорили про неї, наче вона багатійка. Міколайчак казав, буцім «всі знали, що пані Слюсарчиківна багатша, ніж бургомістр». Оскільки ніхто не відповідав на стук, сторож відчинив двері запасним ключем. Побачив почетвертоване тіло в дерев’яній балії. Замкнув двері й повідомив поліцію. За три години до Равича прибув комісар Фердинанд Банашак з п’ятьма детективами. Вони встановили: смерть настала внаслідок того, що жертва стекла кров’ю. Не було знайдено жодних доказів, які вказували б на пограбування як ймовірний мотив злочину. Із помешкання, окрім альбому з фотографіями, нічого не зникло, — це підтвердила пані Анеля Сікора, подруга померлої. Окрім того, Банашак установив, що в померлої не було жодних родичів і жодних подруг, крім Сікори. Вона переписувалася лише з одним торговцем з Познані, але його прізвище тримала в таємниці (сусідка підозрювала, що це колишній коханий Слюсарчик).

Анвальдт відчув страшенну втому. Щоб відігнати її, він витрусив з пачки останню цигарку. Затягнувся нею й знову глянув на старанні нотатки Банашака, але нічого не зрозумів, бо це була сторінка, наполовину списана польською, і її комісар ще не переклав німецькою. Анвальдт захоплено вдивлявся в польський текст. Його завжди примушували замислитися загадкові діакритичні знаки: завитки під «а» та «е», невеличка хвиляста лінія над «I», скісні риски над «s», «z» й «о». Серед літер він двічі побачив власне прізвище. Здивувало його не це, бо ж, обґрунтовуючи участь у слідстві німецької поліції, Банашак часто посилався на його розпорядження, а помилка в написанні прізвища. Його було написано без кінцевого «т». Він уже було схилився над аркушем, аби дописати «т», але відсмикнув руку. З пера стекла крапелька чорнила й розповзлася на зеленому сукні столу. Анвальдт не міг відірвати очей від власного прізвища, що ніби пливло серед польських завитків, скісних рисок та лагідних хвильок. Лише прізвище було його. Але ім’я було іншим, воно звучало незвично, по-чужинському, гордовито. Польське ім’я «Мечислав».

Він підвівся, відчинив двері й увійшов до головного приміщення комісаріату, де за дерев’яним бар’єром похитувався сонний черговий. Його помічник, старий поліцейський передпенсійного віку, пересварювався з якоюсь нічною принцесою у квітчастій сукенці. Анвальдт підійшов до нього й довідався, що старий говорить німецькою. Пославшись на комісара Банашака, він попрохав перекласти йому польський текст. Обидва повернулися до приміщення для допитів. Старий поліцейський почав повільно бурмотіти:

— Згідно свідчень Валенти Міколайчака... він носив листи Слюсарчик на пошту... Читав і замислив прізвище адресата...ні... як це сказати?

— Адресата. Що значить «замислив»?

— Ага... адресата. «Замислив» значить, що воно в нього в голові, що він знає.

— Адресат: Мечислав Анвальд, Познань, вул. Міцкевича, 2. Валенти Міколайчак чудувався, що вона посилає листи на адресу магазину. Ім’я фірми голосить...

— Певне, «звучить».

— Так. Звучить. Ім’я фірми звучить «Текстильні товари. Мечислав Анвальд і Компанія». Далі... ну... я знаю... щось там про якийсь альбом з фотографіями... Овва, але що то з вами? Заснув... спить...

Старий поліцейський з радістю полишив обов’язки перекладача, вийшов з кімнати й залишив Анвальдта самого. Зачиняючи двері, він співчутливо глянув на втомленого німецького колегу, який поклав голову на шорстке зелене сукно.

Він помилявся. Анвальдт зовсім не спав. Із заплющеними очима йому було легше мандрувати в часі й просторі. Зараз він сидів у конторі Франца Губера й тримав на мушці старого детектива. В обличкованій дерев’яними панелями конторі здіймалися порошинки, сипким килимом лягаючи на товсті точки й скло, за яким жовтіли старі фотографії. Франц Губер постукував по стільниці різьбленим мундштуком і повільно цідив слова:

— Шлоссарчик служила в барона з дев’ятсот першого до дев’ятсот другого. Напевно, тоді й завагітніла. Потім барон Рупперт фон дер Мальтен, батько Олів’є, не взяв на роботу жодної жінки, навіть куховарки. Тобто її синові зараз 31 або 32 роки. Яке в нього прізвище? Невідомо. Напевно не таке, як у барона. Його мати отримала за мовчання стільки, що добре живе ще й донині. Де зараз цей байстрюк? Теж невідомо. А що відомо? Що до повноліття він жив у якомусь берлінському сиротинці, куди потрапив іще немовлям, а віддала його туди любляча матуся.

— У якому сиротинці? — Анвальдт почув власний голос.

— Вона й сама не знає. Його відвіз туди якийсь польський торговець, її знайомий.

— Прізвище цього торговця?

— Вона не захотіла назвати. Сказала, що він до цього непричетний. (Я виявився кращий, ніж Шуберт, детектив з Губерової фірми. Я знаю, як звали цього торговця. Так само, як і мене, лише без «т». Берлінський сиротинець і познанський торговець-текстильник, Мечислав Анвальд. Два міста, двоє людей, одне прізвище, один смертний вирок).

О цій порі на текстильному складі Мечислава Анвальда на вулиці Північній неподалік універмагу вже вирувало життя. Робітники носили сувої тканин, до платформи під’їжджали вози й машини, що доставляли товар, якийсь єврей попихав склепаного з дощок возика, торговий представник бреславської фірми «Бельховський» вимахував візиткою перед носом у директора, у конторі клацали рахівниці, комісар Банашак пахкав невеличкою люлькою зі слонової кістки, а Анвальдт подумки повторював собі: «Це чистісінька випадковість, що син Шлоссарчик і барона фон дер Мальтена виховувався, як і я, в берлінському сиротинці, це чистісінька випадковість, що його туди віддала людина з таким самим, як у мене, прізвищем, я не син барона, це чистісінька випадковість, що син Шлоссарчик і барона виховувався...».

— Слухаю вас, — кремезний чоловік років п’ятдесяти стискав пальцями товсту сигару. — Чого від мене хоче наша кохана поліція?

Банашак підвівся й неприязно глянув на неголеного Анвальдта, який щось шепотів сам до себе. Витяг посвідчення і, тамуючи позіхання, промовив:

— Комісар Банашак, а це кримінальний асистент Клаус Юбервеґ з бреславської поліції. Ви знали Ганну Слюсарчик з Равича?

— Ні... не знаю... звідки... — Торговець глянув на касирок, які враз почали рахувати повільніше. — Прошу вас до помешкання. Тут занадто гамірно.

Помешкання було просторе й комфортабельне. З контори до нього вели кухонні двері. Дві служниці грайливо зиркнули на молодого чоловіка, для якого ніч закінчилася надто швидко. Гнівний погляд господаря змусив їх продовжити роботу, і вони заходилися скубти жирну качку. Чоловічі черевики застукотіли на підлозі з пісковика. Торговець запросив поліцейських до бібліотеки, де полискували золотом корінці книжок, а під пальмами зваблювали м’якими подушками зелені фотелі. Крізь відчинене вікно долітав солодкавий, млосний запах бойні. Мечислав Анвальд не чекав, доки Банашак повторить запитання.

— Так, я знаю Ганну Слюсарчик.

— Ви говорите німецькою? — У комісара забилася люлька.

— Так.

— Може, перейдемо на німецьку? Це заощадить нам час, бо асистент Юбервеґ не знає польської.

— Будь ласка.

Банашак нарешті продув свою люльку, бібліотека наповнилася духмяним димом.

— Пане Анвальд, будьмо точними: ви її знали. Учора вранці вашу знайому вбили.

Мечислав Анвальд болісно скривився. Словесної реакції не було. Герберт Анвальдт припинив повторювати свої мантри й почав ставити запитання:

— Пане Анвальд, це ви віддали до берлінського сиротинця нешлюбну дитину Ганни Шлоссарчик?

Торговець мовчав. Банашак неспокійно ворухнувся й промовив польською:

— Любий пане, якщо ви бажаєте, щоб у родині довідалися про ваш роман з жінкою не найкращої поведінки, якщо ви хочете вийти зі своєї фірми до комісаріату в супроводі двох поліцейських, можете мовчати й далі.

Господар глянув на неголеного чоловіка з палаючими очима й відповів німецькою із сілезьким акцентом:

— Так. Це я віддав дитину до сиротинця в Берліні.

— Навіщо ви це зробили?

— Ганна мене попросила. Сама вона не в змозі була розстатися з дитиною.

— Тоді навіщо вона з нею взагалі розсталася?

— Пане асистенте, — Банашак в останній момент стримався, аби не сказати «пане асистенте Анвальдт». Він гнівався сам на себе за те, що пристав на дивне Анвальдтове прохання відрекомендувати його під вигаданим прізвищем. — Вибачте, але ці питання не стосуються справи. По-перше, їх треба задавати небіжчиці, а по-друге, почувши відповідь, ви однаково не дізнаєтеся того, чого шукаєте: адреси її сина.

— Пане комісаре, я не приїздитиму до Познані вдруге, щоб запитати про те, що, на вашу думку, не стосується справи.

Анвальдт дивився крізь жовті шибки на книжки й дивувався, що тут так багато перекладів із грецької. У вухах лунали рядки з «Царя Едіпа»: «І нам, владарю, страшно. Але поки той Пастух свого не мовив, не втрачай надій»[46].

— Вона була молода. Хотіла ще вийти заміж.

— До якого сиротинця ви відвезли дитину?

— Не знаю. Напевно, до якогось католицького.

— То ви були в Берліні, чи ні? Ви поїхали туди з дитиною навмання, не знаючи, де її залишите?

— На вокзалі на дитину чекали дві черниці. Так вирішила родина батька дитини.

— Яка родина? Прізвище!

— Не знаю. Ганна тримала це в таємниці й нікому нічого не розповідала. Гадаю, їй щедро заплатили за мовчання.

— Іще щось відомо?

— Так. Родина батька дитини заплатила наперед за навчання хлопця в гімназії.

Анвальдт відчув болісний спазм у грудях. Він підвівся, пройшовся кімнатою й вирішив знищити біль у самому зародку, вибивши клин клином. Закурив чергову цигарку, але відразу зайшовся сухим кашлем. Заспокоївшись, він процитував Софокла: «І нам, владарю, страшно. Але поки той Пастух свого не мовив, не втрачай надій».

— Перепрошую, що? — спитали в один голос і Анвальд, і Банашак, дивлячись на бреславського поліцейського, наче на божевільного. Той підійшов до фотеля Мечислава Анвальда й прошепотів:

— Яке прізвище отримала ця дитина?

— Ми охрестили хлопчика в Острові Вєлькопольському. Добродушний ксьондз повірив нам на слово, що ми подружжя. Паспорт він попросив лише в мене. Хрещеними батьками були випадкові люди, яким я заплатив.

— Кажи, до дідька, яке прізвище в цієї дитини?

— Таке, як і в мене: Анвальд. А ім’я ми дали йому Герберт.

Герберт Анвальдт зручно розсівся на плюшевій кушетці салон-вагону. Читав «Царя Едіпа», не звертаючи найменшої уваги на залюднений познанський перон. Раптом з’явився кондуктор і послужливо запитав, що шановний пан бажає їсти в дорозі. Не відриваючи очей від грецького тексту, Анвальдт замовив свинячу голяшку й пляшку польської горілки Бачинського. Кондуктор уклонився й вийшов. Потяг до Бреслау рушив.

Анвальдт підвівся й глянув на себе в дзеркало.

— Гарно ж я розкидаюся грішми. Ну й нехай. Знаєш, — мовив він до свого відображення в дзеркалі, — що в мого татка багато грошенят? Він дуже добрий. Оплатив мені найкращу класичну гімназію в Берліні.

Він випростався на кушетці, а обличчя накрив розгорнутою книжкою. Йому було приємно відчути слабкий запах друкарської фарби. Заплющив очі, щоб було легше прикликати образ імлистого майбутнього, який би настирливо стукав на порозі свідомості, вперто підстрибував, як фото у фотопластиконі[47], котре не бажає стояти в рамцях. Це була одна з тих хвилин, коли шум у вухах і запаморочення голови провіщали Анвальдтові про прихід епіфанії, пророчого сну, осяяння ясновидця, переродження шамана. Він розплющив очі й зацікавлено роззирнувся крамничкою з колоніальними товарами. Відчував пекучий біль. Пульсували ранки від осиних укусів. Товстий продавець, підперезаний брудним фартухом, розсміявся, простягаючи йому цибулиння. Посмішка не сходила з його обличчя. «Ти свиня, — крикнув Анвальдт, — мій татко тебе вб’є!» Продавець кинувся через прилавок на хлопця, який заховався за вихователя, що саме заходив до крамнички. Він дивився на Анвальдта дуже приязно. (Пане вихователю, подивіться, будь ласка, яку башту я побудував з цих кубиків Так, ти збудував дуже гарну вежу, Герберте, — вихователь поплескав його по плечу. А тоді знову. І ще раз).

— Прошу шановного пана, ось горілка й запечена свиняча голяшка.

— Анвальдт відкинув книжку, сів і відкоркував пляшку. Здригнувся: кричала якась дитина. Малий Клаус у Ваштайх-парку гамселив ногами об землю, наче отруєний тарган. «Це не мій татко!» Колеса ритмічно стукотіли, заглушуючи Клаусів крик. Анвальдт перехилив пляшку. Пекуча рідина швидко подіяла на порожній шлунок, прояснила розум і заспокоїла нерви. Поліцейський із задоволенням вгризався в м’яке рожеве м’ясо. За кілька хвилин на тарілці лежала товста кістка. Він зручно простягся на кушетці. Алкоголь призвів до того, що в його мозку постала картина темно-зеленого лісу й згорблених фігурок — вигнаних дітей Хаїма Сутіна. Не всіх вигнано, подумки казав він собі, наприклад, цього малого поляка з потяга до Равича ніхто й нікуди не вижене. Ти теж поляк. Твоя мати була полькою. Сів і одну по одній випив дві склянки горілки. Пляшка спорожніла. (Палючий пісок пустелі осідав на кам’яній підлозі До зруйнованого склепу зазирнув дикий цап. Сліди ратиць на піску. Вітер задмухував пісок у зигзагоподібні шпарини стін. Зі стелі падали маленькі жваві скорпіони. Оточували його й піднімали догори отруйні жала. Ебергард Мокк старанно їх чавив. Загину, як загинула моя сестра. Софокл: «Бодай, нещасний, не дізнавсь нічого ти!» [48]).