Смерть у Бреслау

II

Барон Вільгельм фон Кепперлінґ займав два найвищі поверхи гарної сецесійної наріжної кам’яниці на Уферцайле 9, поблизу від політехніки. У дверях стояв молодий камердинер зі смутними лагідними очима й завченими жестами.

— Пан барон чекає на вас у вітальні. Прошу за мною.

Мокк відрекомендував себе й свого асистента. Барон був струнким і дуже високим чоловіком десь під сороківку з довгими тонкими пальцями піаніста. Від нього щойно вийшли перукар і манікюрниця. Барон намагався привернути увагу радника до результатів їхньої праці, виконуючи долонями численні жести, та все намарно. Мокк дивився не на баронові руки, він із цікавістю розглядав велику кімнату. Його увагу привертали різноманітні деталі інтер’єру, серед яких він не міг віднайти жодного змісту, жодної провідної думки, жодної домінанти, не кажучи вже про стиль. Майже кожна тутешня річ заперечувала сенс власного існування: золоте крісло-гойдалка, фотель, з якого виростав великий сталевий кулак, стіл з вигравіюваним на ньому арабським орнаментом, що не давало змоги навіть поставити на нього склянку. Радник не розумівся на мистецтві, проте він був упевнений, що величезні картини, на яких художник зобразив одночасно Страсті Господні, danse macabre[14] та оргіастичний танок, не могла намалювати цілком нормальна людина.

Натомість Форстнерову увагу привернули три тераріуми, у яких метушилися павуки й багатоніжки. Вони стояли під балконними дверима на високих метрових підставках. Четвертий терарій біля блакитної кахельної печі був порожній. Зазвичай у ньому лежав невеликий пітон.

Баронові врешті вдалося привернути увагу поліцейських до своїх доглянутих рук. Вони зі здивуванням побачили, що барон пестливо погладжує ними того пітона, який обвивався навколо плеча. Прекрасноокий служник подав чай і пісочні тістечка на сецесійному тарелі, що мав підставку у вигляді цапиних ратиць. Фон Кепперлінґ кивнув поліцейським на м’які, розкидані по підлозі мавританські подушки. Вони повсідалися на них по-турецьки. Форстнер і служник обмінялися швидкими поглядами. Це не сховалося від уваги ані Мокка, ані барона.

— У вас, дорогий бароне, надзвичайно цікава колекція в тераріях, — Мокк засопів і підвівся з підлоги, аби оглянути дивовижних істот. — Я ніколи не думав, що багатоніжки бувають такими великими.

— Це Scolopendra Gigantea, — відповів, усміхаючись, барон. — Моя Capa має тридцять сантиметрів у довжину, її батьківщина — Ямайка.

— Уперше бачу сколопендру, — Мокк із задоволенням затягнувся єгипетською цигаркою, яку подав йому камердинер. — Як вам пощастило здобути цей екземпляр?

— У Бреслау є посередник, який на замовлення постачає різних, усіляких...

— Членистоногих. — Закінчив за нього Мокк. — Хто він такий?

Фон Кепперлінґ написав на картці з блокнота, оздобленій гербом, прізвище та ім’я: Ізидор Фрідлендер, Валль-штрасе 27.

— А скорпіони у вас теж є? — Мокк і далі оглядав сколопендру, що граціозно ворушила члениками свого тулуба.

— Колись у мене було кілька.

— Хто вам їх привіз?

— Той-таки Фрідлендер.

— А чому у вас їх більше немає?

— Повиздихали, напевне зі смутку за пустелею Негев.

Раптом Мокк від подиву витріщив очі, бо якраз помітив пригвинчений до стіни порцеляновий пісуар, у якому лежав блискучий металевий ніж у формі вузької загостреної піраміди.

— Прошу не лякатися, пане раднику. Це лише прикраса в стилі Дюшама[15], ніхто ним не користується. Ножем також, — барон погладив оксамитовий комір тужурки.

Мокк важко сів на подушку і, не дивлячись на господаря, запитав:

— Що спонукало вас займатися сходознавством?

— Певне, меланхолія...

— А що ви робили між одинадцятою й першою ночі позавчора, у п’ятницю 12 травня? — Мокк поставив друге запитання таким самим тоном як і попереднє.

— А мене що, підозрюють? — барон фон Кепперлінг примружив очі й підвівся з подушок.

— Прошу відповідати на запитання!

— Пане раднику, прошу звернутися до мого адвоката, доктора Лахманна, — барон поклав пітона до терарію й простягнув у бік Мокка два пальці, між якими стирчала біла візитка. — На всі запитання я відповідатиму в його присутності.

— Запевняю вас, пане бароне, що це питання я поставлю вам незалежно від того, чи буде поруч доктор Лахманн, чи канцлер фон Гінденбург[16]. Якщо у вас є алібі, ми заощадимо час доктора Лахманна.

Барон роздумував кілька секунд.

— У мене є алібі. Я був удома. Це підтвердить мій лакей Ганс.

— Прошу пробачення, але це ніяке не алібі. Я не вірю вашому служникові, як зрештою, жодному іншому.

— А своєму асистентові ви вірите?

Перш ніж радник щось збагнув, він хотів машинально відповісти «теж ні». Глянув на палаюче обличчя Форстнера й похитав головою: «Не розумію. Що у вас спільного з моїм асистентом?»

— Ах, ми давно знайомі...

— Цікаво... Але нині ви приховали своє знайомство. Я навіть вас відрекомендував. Чому ви не захотіли сказати про ваші дружні стосунки?

— Це не дружні стосунки, ми просто знайомі...

Мокк обернувся до Форстнера й вичікувально глянув на нього. Форстнер уважно розглядав орнамент на килимі.

— У чому ви збираєтеся мене переконати, бароне? — побачивши, як збентежилися ці двоє, Мокк просто тріумфував. — У тому, що це звичайне знайомство дає право Форстнерові перебувати у вас з одинадцятої до першої ночі? Ах, ви напевне зараз скажете, що «грали з ним у карти» або «переглядали альбоми»...

— Ні, пан Форстнер був у мене на прийомі...

— Це мав бути якийсь особливий прийом, еге ж, Форстнере? Бо ви ніби соромитеся вашого знайомства... А може, на цьому прийомі сталося щось непристойне?

Мокк припинив знущатися з Форстнера. Він уже знав те, про що досі лише підозрював, і привітав себе з тим, що запитав у барона про алібі. Він міг цього й не робити. Марієтту фон дер Мальтен і Франсуазу Дебрю було зґвалтовано, а барон Вільгельм фон Кепперлінґ був неприхованим гомосексуалістом.

Прекрасноокий Ганс уже зачиняв за ними двері, аж раптом Мокк щось пригадав. Камердинерові знову довелося доповідати про нього і Мокк іще раз постав перед трохи знервованим бароном.

— Ви самі купуєте ваші екземпляри чи це роблять і слуги?

— У даному випадку я покладаюсь на вибір мого шофера.

— Як він виглядає?

— Міцно збудований бородань з кумедно зрізаним підборіддям.

Мокк був цілком задоволений цією відповіддю.

Форстнер не захотів, аби його підвезли до університетського архіву. Він сказав, що із задоволенням прогуляється набережною вздовж Одеру. Мокк не вмовляв його і, наспівуючи куплет з якоїсь оперетки, проїхав через Імператорський міст, проминув міський гімнастичний зал, парк, у якому стояв бюст засновника ботанічного саду Гайнріха Ґепперта, залишив праворуч домініканський костел, а ліворуч поштамт, і виїхав на чудову Альбрехт-штрасе, що починалася від масивного палацу Гатцфельдів. Доїхав до Ринкової площі й звернув ліворуч на Швайдніцер-штрасе. Проминув Дрезденер Банк, магазин Шпайера, де купував собі взуття, адміністративний центр Вулворта, галантерейний магазин Дюнова й повернув на Ґраупнер-штрасе. Місто пашіло майже літньою спекою, тож довжелезна черга під магазином, де продавали італійське морозиво, анітрохи його не здивувала. За кількадесят метрів Мокк звернув на Валль-штрасе й під’їхав під доволі занедбаний будинок, на якому виднівся номер 27. Зоомагазин Фрідлендера в неділю не працював. Відразу виник допитливий сторож, який і пояснив Моккові, що помешкання Фрідлендерів сусідить з магазином.

Двері відчинила струнка темноволоса дівчина, Лея Фрідлендер, донька Ізидора. Її краса майже приголомшила радника. Навіть не глянувши на його посвідчення, вона запросила його до скромно вмебльованого помешкання.

— Батько зараз прийде, прошу зачекати, — пролебеділа вона, вочевидь засоромлена Мокковим поглядом. Радник не міг відірвати очей від її округлих стегон і грудей, аж тут увійшов Ізидор Фрідлендер, низенький товстий чоловік. Він сів на стільці навпроти Мокка, закинув ногу за ногу й кілька разів ударив себе рукою по коліну, що викликало мимовільне посмикування кінцівки. Якусь мить Мокк придивлявся до нього, а тоді швидко почав ставити запитання:

— Прізвище?

— Фрідлендер.

— Ім’я?

— Ізидор.

— Вік?

— 60 років.

— Місце народження?

— Злотория.

— Освіта?

— Закінчив єшиву[17] в Любліні.

— Якими мовами володієте?

— Крім німецької та гебрайської, трохи їдишем і трохи польською.

— Скільки років вашій дочці?

Фрідлендер раптом припинив експерименти з власним коліном і глянув на Мокка очима, майже позбавленими зіниць. Важко засопів, підвівся, і одним стрибком блискавично підскочив до радника, який не встиг піднятися. Мокк миттєво опинився на підлозі, під тягарем Фрідлендерового тіла. Спробував витягти з кишені револьвер, але його правиця була міцно стиснута плечем супротивника. Враз тиск ослабнув, шорстка борода колола Мокка в шию, тіло Фрідлендера дерев’яніло й ритмічно посмикувалося.

Леа стягла батька з поліцейського. «Допоможіть мені, його треба вкласти до ліжка».

— Відійдіть, будь ласка, я сам його покладу.

Радник відчув себе підлітком, який хоче похвалитися власною силою. Він насилу затяг дев’яносто кілограмів на диван. Тим часом Лея приготувала якусь мікстуру й обережно почала вливати її батькові до рота. Фрідлендер поперхнувся й проковтнув рідину. За якусь хвилину почулося рівномірне хропіння.

— Мені двадцять років, — Лея й далі уникала Моккового погляду. — А батько страждає на епілепсію. Сьогодні він забув прийняти ліки. Доза, яку я йому влила, дозволить йому нормально жити два дні.

Мокк обтрусив одяг.

— Де ваша мати?

— Померла чотири роки тому.

— У вас є брати й сестри?

— Ні.

— У вашого батька стався напад, коли я запитав, скільки вам років. Це випадковість?

— Власне кажучи, я вже відповіла на ваше запитання. Для мого батька я є усім. Коли мною цікавиться якийсь чоловік, батько починає нервувати. Якщо він забуває прийняти ліки, стається напад.

Лея підвела голову й уперше глянула Моккові у вічі. Той мимоволі розпочав шлюбний танок: точно розраховані рухи, млосний погляд, глибокий тембр голосу.

— Гадаю, батько зумисне викликає ці напади. — Дівчина не могла б пояснити, чому вона довіряла цьому чоловікові (Мабуть, через його чимале черевце).

Але радник зрозумів цей доказ довіри по-своєму. З вуст уже готові були зірватися запитання, чи має вона нареченого, запрошення пообідати або повечеряти разом, аж ураз він помітив темну пляму, що розпливалася на Фрідлендерових штанах.

— Це часто стається під час або після нападу, — Лея швидко підіткнула клейонку під стегна й сідниці батька. Бежева сукенка напнулася на стегнах, стрункі литки дозволяли уявити, наскільки чудовим є те, що знаходиться вище. Мокк ізнову глянув на сплячого торговця й пригадав, навіщо він сюди прийшов.

— Коли ваш батько прийде до тями? Мені треба поставити йому кілька запитань.

— За годину.

— А може, ви зумієте мені допомогти? Сторож сказав, що ви працюєте в батьковій крамниці. У вас можна купити скорпіона?

— Колись давно батько отримав кількох скорпіонів через посередництво однієї грецької фірми в Берліні.

— Що значить давно?

— Три чи чотири роки тому.

— Хто їх замовив?

— Не пам’ятаю. Треба перевірити за накладними.

— Ви не пригадуєте назви тієї фірми?

— Ні... Знаю лише, що це берлінська фірма.

Мокк увійшов за нею до конторки. Коли Лея переглядала масивні сині швидкозшивачі, він ізнову запитав:

— Чи останнім часом до вас не приходив ніхто з поліції, крім мене?

— Сторож Кемпський сказав, що вчора приходив хтось із поліції. Але нас не було вдома до обіду. Я водила батька на контрольне обстеження до єврейської лікарні на Менцель-штрасе.

— Як прізвище лікаря вашого батька?

— Доктор Германн Вайнсберґ. О, ось вона, ця накладна. Трьох скорпіонів для барона фон Кепперлінґа доставила у вересні тридцятого року берлінська фірма «Кекрідіс і сини». Дуже вас прошу, — вона кинула на Мокка благальний погляд. — Прийдіть за годину. Батько тоді прийде до тями...

До гарних жінок Мокк був поблажливим. Він підвівся й одяг капелюха.

— Спасибі, панно Фрідлендер. Мені прикро, що наше знайомство відбулося за таких сумних обставин, хоча, власне кажучи, жодні обставини не можуть бути невідповідними, коли знайомишся з такою вродливою дівчиною.

Таке вишукане прощання Мокка не справило на Лею найменшого враження. Вона важко сіла на диван. Минали хвилини, голосно цокав годинник. Вона почула шурхіт, що долинав із сусідньої кімнати, де лежав батько. Увійшла туди з вимушеною посмішкою.

— Ох, як швидко татко прокинулись. Це дуже добре. Можна мені піти до Реґіни Вайсс?

Ізидор Фрідлендер злякано глянув на дочку: «Благаю, не йди... Не залишай мене самого...»

Лея думала про хворого батька, про Реґіну Вайсс, з якою вони мали сьогодні йти до кінотеатру «Делі» на новий фільм із Кларком Ґейблом, про всіх чоловіків, які роздягали її поглядом, про безнадійно закоханого в неї доктора Вайнсберґа і про писк морських свинок у темній вологій крамниці.

Хтось сильно грюкав у двері. Фрідлендер вийшов до іншої кімнати, затуливши мокру пляму на штанах полами лапсердака. Він тремтів і заточувався. Лея обійняла його.

— Не бійтеся, татку, напевно, це сторож Кемпський.

Ізидор Фрідлендер глянув на неї з неспокоєм в очах: «Кемпський — справжній хам, але навіть він не грюкає так сильно».

Він мав рацію. То був не сторож.

Цього понеділкового ранку Ебергарда Мокка огортала не менша лють, аніж суботнього. Він проклинав свою власну дурість і пристрасть до чуттєвих єврейок. Якби він вчинив так, як того вимагала процедура, то викликав би когось із управління поліції, забрав би Фрідлендера до слідчої в’язниці на Нойе Ґраупнер-штрасе й допитав би його там. Але він цього не зробив. Він виконав прохання Леї Фрідлендер і погодився повернутися за годину. Замість того, аби діяти, як досвідчений поліцейський, він протягом години переглядав газети в шинку «Під Зеленим Поляком» на Ройшес-штрасе 64, цмулив пиво й насолоджувався тутешньою фірмовою закускою — чорним хлібом з посіченим і гостро присмаченим м’ясом. Повернувшись за годину, він застав виважені вхідні двері й жахливий розгардіяш. Пожильців і слід загув. Ніде не було й сторожа.

Мокк закурив дванадцяту того дня цигарку. Іще раз перечитав результати розтину тіла й рапорт Коблішке. Нічого нового, окрім того, що бачив на власні очі, він не довідався. І раптом Мокк прокляв свою неуважність. Він пропустив важливу інформацію старого кримінального вахмістра. На місці злочину бракувало білизни баронеси. Мокк підскочив і кинувся до кімнати агентів. Там був тільки Смолож.

— Курте! — вигукнув він. — Перевірте алібі всіх фетишистів з нашої картотеки.

Задзеленчав телефон. «Добрий день! — загув бас Пйонтека. — Я хотів би вам віддячити й запросити на обід до бару Фішера. На другу. У мене є нова цікава інформація в справі баронеси фон дер Мальтен».

— Гаразд, — і Мокк без зайвих церемоній поклав слухавку.

У Фішера було людно, як завжди обідньої пори. Клієнтура переважно складалася з поліцейських та нацистів у мундирах, які радо вчащали до улюбленого ресторану їхнього ідола Гайнеса. Пйонтек сидів, розвалившись за столом у маленькому залі. Промені сонця заломлювалися в акваріумі під вікном і сонячні зайчики витанцьовували на лисому черепі гестапівця. У товстих, наче сардельки пальцях, стирчала запалена цигарка. Пйонтек спостерігав за мініатюрним тунцем в акваріумі й видавав дивні звуки. Губами він ворушив так само, як риба. Пйонтек, схоже, чудово розважався, він щомиті постукував по акваріумному склі.

Побачивши Мокка, який прийшов на п’ять хвилин раніше, він дещо знітився. Але швидко опанував себе, підвівся й сердечно привітався. Радник радів зустрічі значно менше. Пйонтек відкрив срібного портсигара з вигравіюваним написом «Коханому Чоловікові й Таткові в день п’ятдесятиріччя — дружина й доньки». Залунала музика, запахло ароматними блакитними цигарками. Метрдотель прийняв замовлення й безгучно відійшов.

— Не приховуватиму, пане раднику, — Пйонтек порушив напружену мовчанку, — що всі ми в Гестапо зраділи б, якби з нами захотіла співпрацювати така людина як ви. Ніхто не знає стільки, скільки знає Ебергард Мокк про більш чи менш важливих персон цього міста. Жоден таємний архів не в змозі зрівнятися з вашою головою.

— Ах, ви переоцінюєте мене, пане гауптштурмфюрер... — урвав його Мокк. Офіціант поставив перед ними тарелі з вугром, политим соусом із кропом і посиланим смаженою цибулькою.

— Я не пропоную вам перейти до Гестапо, — Пйонтек не був уражений Мокковою байдужістю. — Те, що мені про вас відомо, дозволяє припустити, що ви відмовилися б від такої пропозиції. (Авжеж, зрозуміло, а від кого ж цей товстун може про щось дізнатися? Форстнере, я тебе знищу, сучий ти сину!). Та з іншого боку, ви людина розсудлива. Подивіться в майбутнє тверезо й запам’ятайте: майбутнє належатиме мені й моїм людям!

Мокк їв з великим апетитом. Він настромив на виделку останній шматок риби, вмочив його в соус і швидко проковтнув. Наступні кілька секунд він не відривався від кухля свидницького пива із прянощами. Тоді витер губи серветкою й глипнув на мініатюрного червоного тунця.

— Мені здавалося, ви хотіли щось сказати в справі вбивства Марієтти фон дер Мальтен...

Пйонтек ніколи не втрачав витримки. З кишені піджака він витяг пласку бляшану коробочку, відкрив її й підсунув Моккові, якому спала на думку дивна підозра: якщо він зараз візьме сигару, чи не означатиме це, що він погоджується перейти до Гестапо? Він інстинктивно відсмикнув простягнуту долоню. Рука Пйонтека ледь затремтіла.

— Та закуріть-бо, пане раднику, сигари справді чудові, по марці за штуку.

Мокк затягнувся так сильно, що йому аж у грудях закололо.

— Про Гестапо ви говорити не хочете. Давайте побалакаємо про крипо, — Пйонтек добродушно засміявся. — Вам відомо, що Мюльгауз вирішив швидше піти на пенсію? Щонайпізніше через місяць. Сьогодні він прийняв таке рішення. Повідомив про це обергрупенфюрера Гайнеса, який на це погодився. Тобто наприкінці червня матимемо вакансію на посаду начальника кримінального відділу. Я чув, Гайнес має кандидатуру в Берліні, яку йому підсунув Небе. Артур Небе — чудовий поліцейський, але що він знає про Бреслау?.. Особисто мені здається, що кращим кандидатом буде той, хто знається на тутешньому середовищі... Наприклад, ви.

— Ваша думка, це звичайно щонайкраща рекомендація для прусського міністра внутрішніх справ Ґерінґа й начальника прусської поліції Небе, — своєю в’їдливою іронією Мокк намагався будь-якою ціною замаскувати мрії, що пробудилися в ньому після слів гестапівця.

— Пане раднику, — Пйонтек оточив себе хмарою диму, — ці дві солідні особи не мають так багато часу, аби витрачати його на провінційні кадрові перестановки. Вони можуть просто затвердити кадрову пропозицію сілезького обер-президента Брюкнера. А Брюкнер запропонує того, кого підтримає Гайнес. Натомість Гайнес в усіх кадрових питаннях радиться з моїм шефом. Я зрозуміло висловлююсь?

Мокк мав великий досвід розмов з такими людьми як Пйонтек. Він нервово розстебнув комірець сорочки й витер лоба картатою хусткою: «Щось мені гаряче після цього обіду, може, прогуляймося променадом над ровом?..»

Пйонтек кинув швидкий погляд на акваріум з тунцем. (Невже вій помітив мікрофон?).

— У мене немає часу на прогулянки, — добродушно мовив він. — Крім того, я ще не передав вам інформацію в справі панни фон дер Мальтен.

Мокк підвівся, одяг плаща й капелюха: «Пане гауптштурмфюрер, дякую за чудовий обід. Якщо ви хочете дізнатися про моє рішення, а я його вже прийняв, чекатиму на вулиці».

Якісь молоді матері, що з візочками гуляли набережною біля пам’ятника Амура на Пегасі, обмінювалися зауваженнями з приводу двох елегантно вбраних чоловіків, що повільно простували перед ними. Вищий був міцної статури. Світлий френч туго облягав його плечі. Нижчий постукував паличкою й уважно придивлявся до своїх лакованих черевиків.

— Глянь-но, Марі, — тихо озвалася худорлява блондинка. — Ці двоє, напевно, якісь важливі пани.

— Ще б пак, — буркнула товста Марі в косинці. — Може, то артисти, бо з якого б це дива вони не на роботі? О цій порі всі ще працюють, а не мелють язиками в парку.

Спостереження Марі лише почасти були доречними. Якщо Пйонтек з Мокком і були цієї миті причетними до мистецтва, то це було мистецтво вишуканого шантажу, прихованих погроз і майстерних провокацій.

— Пане раднику, від шефа мені відомо, що Небе буває впертим і може захотіти поставити на чолі крипо свою людину, навіть всупереч Гайнесові чи Брюкнерові. Але ви можете серйозно зміцнити вашу позицію й стати єдиним кандидатом, поза всякою конкуренцією...

— Яким чином?

— Ах, це так легко... — Пйонтек узяв Мокка попід руку. — Якийсь успіх, голосний, вражаючий... І ви вже на цій посаді. Звичайно, успіх плюс підтримка Гайнеса і Брюкнера. Тоді скориться навіть начальник прусської поліції, безкомпромісний Небе...

Мокк зупинився, зняв капелюха й помахав ним перед собою. Сонце виблискувало на дахах будинків по той бік рову. Пйонтек обійняв радника й прошепотів йому на вухо:

— Атож, шановний пане, успіх... У нас обох немає найменшого сумніву: зараз вашим найбільшим успіхом стане затримка вбивці баронеси фон дер Мальтен.

— Пане гауптштурмфюрер, ви гадаєте, що моїм найбільшим прагненням є посада Мюльгауза? А може, це не так... Може, у мене є інші плани... Крім того, невідомо, чи знайду я вбивцю до того, як піде Мюльгауз, — Мокк розумів, що його слова звучать нещиро, і Пйонтек у це не повірить. Той знову схилився до Моккового вуха, викликаючи цим обурення двох жінок, які саме проходили повз них.

— Ви вже знайшли вбивцю. Це Ізидор Фрідлендер. Учора ввечері він зізнався в усьому. Це сталося в нас, у «Коричневому домі» на Нойдорф-штрасе. Але це відомо лише мені й Шмідтові, моєму підлеглому. Якщо тільки забажаєте, ми обоє підтвердимо, що саме ви змусили Фрідлендера зізнатися в управлінні поліції. — Пйонтек узяв невелику Моккову долоню й затиснув її в кулак. — Ось так, зараз ваша кар’єра у ваших руках.

Мокк прокинувся від здушеного крику. Перина налягла на нього важезним тягарем. Мокра від поту нічна сорочка обкрутилася навколо ніг. Він різко відкинув перину, встав, пішов до свого кабінету, засвітив настільну лампу із зеленим абажуром і розставив шахи. Та даремно він намагався прогнати жахіття докорів сумління. Перед очима виринав недавній сон: кульгава дівчинка дивилася йому просто у вічі. Попри те, що їх розділяла річка, він виразно бачив її очі, сповнені гніву й ненависті. Побачив також дружину управителя маєтку, яка йшла до нього. Вона наблизилася, погойдуючи стегнами, і він зі здивуванням глянув на її обличчя, вкрите висипкою. Вона сіла, високо задерла сукню й розсунула ноги. З її стегон і лона виростали сифілітичні пранці.

Радник широко розчахнув вікно й повернувся в безпечне коло зеленого світла. Він уже знав, що не стулить повік до ранку. Обидві героїні сну мали добре знайомі йому обличчя: дівчинка — Марієтти фон дер Мальтен, сифілітична Федра — Франсуази Дебрю.

«Шлезіше Таґесцайтунґ» за 19 травня 1933 року:

«Фелькішер Беобахтер» від 20 травня 1933 року:

«Берлінер Моргенпост» від 21 травня 1933 року:

«Бреслауер Цайтунґ» від 2 липня 1933 року:

Уривок інтерв’ю з Ебергардом Мокком, новим начальником кримінального відділу Бреславського управління поліції; сторінка 3: