Смерть у Бреслау

XII

Спека посилилася по обіді, але, на диво, ані Мокк, ані Анвальдт цього, здавалося, не відчували. Анвальдтові докучав біль у яснах, звідки годину тому дантист вирвав корінь. Обидва сиділи в управлінні поліції у своїх кабінетах. Та їх об’єднувало не лише місце: думки обох поглинула спільна справа. Вони знайшли убивцю, ним був Кемаль Еркін. Обидва підтвердили свої перші, ще інтуїтивні підозри, які виникли під упливом звичайної асоціації: скорпіон, витатуюваний на долоні турка, скоріпони в животі баронеси, убивця — турок. Цей висновок після Гартнерової експертизи встановив те, без чого будь-яке слідство було лише блуканням у пітьмі, а саме — мотив. Убиваючи Маріетту фон дер Мальтен, турок помстився за злочин, скоєний сім століть тому проти дітей ватажка секти єзидів Аль-Шаузі предком барона, хрестоносцем Ґотфрідом фон дер Мальтеном. Як казав Гартнер, заповіт про помсту переказували з покоління в покоління. Втім, поставали сумніви: чому помста здійснилася лише зараз, через сімсот років? Аби їх розвіяти й перетворити підозру на непохитну переконаність, треба було відповісти на запитання: чи був Еркін єзидом? На жаль, воно залишалося без відповіді доки про Еркіна не існувало іншої інформації, окрім прізвища, національності та белькотіння Товстого Конрада про те, що «він у нас вчиться». Це могло означати, що турок проходить у бреславському Гестапо щось на зразок стажування чи практики. Певним було одне: гаданого вбивцю треба схопити, використавши будь-які можливі засоби. І допитати. Так само з використанням будь-яких можливих засобів.

У цей момент спільні висновки обох поліцейських наштовхувалися на серйозну перешкоду: Гестапо стереже свої таємниці. З усією впевненістю Форстнер, звільнившись від «лещат» після смерті барона фон Кепперлінґа, не захоче співпрацювати з ненависним Мокком. Отож, здобуття інформації про Еркіна становило неабияку складність, не кажучи вже про встановлення його належності до таємних організацій та сект. Мокк навіть не намагався напружувати пам’ять, аби упевнитися, що він ніколи не зустрічав в управлінні поліції нікого схожого на Еркіна. Зрештою, у цьому не було нічого дивного. Колишній політичний відділ управління поліції, який містився в західному крилі будинку на Швайдніцер Штадтграбен 2/6, був територією, куди після падіння Пйонтека та звільнення Форстнера, Моккові щупальця не сягали. Цей відділ, віддавна заполонений гітлерівцями, після лютневого декрету Ґерінґа належав їм цілком офіційно, був незалежним і таємничим організмом, численні філіали якого розташовувалися в недоступних нікому ззовні віллах, винайнятих у фешенебельному районі Борек. Еркін міг працювати саме в такому особняку й лише час від часу бувати в «Коричневому Домі» на Нойдорф-штрасе. У давні часи Мокк звертався по інформацію просто до шефа конкретного відділу управління поліції. Тепер це стало абсолютно неможливим. Його запеклий ворог, шеф Гестапо Еріх Крауз, права рука зловісного начальника бреславського СС Удо фон Войрша, швидше признався б у своєму єврейському походженні, аніж навіть найневиннішій плітці дозволив би вийти поза межі свого відділу.

Здобуття даних про Еркіна і його подальший арешт були точкою, в якій розходилися схожі дотепер наміри Мокка й Анвальдта. Думки кримінального директора були спрямовані в бік шефа бреславського Абверу, Райнера фон Гарденбурґа, сподівання Анвальдта зосередилися навколо доктора Ґеорґа Маасса.

Пам’ятаючи про отриману сьогодні вранці пересторогу про те, що одна з телефоністок — коханка заступника Крауза, Дітмара Фебе, Мокк вийшов з будинку поліції й через Швайдніцер Штадтграбен попрямував до скверу біля універмагу Вертгайма. Задихаючись від спеки в заскленій телефонній будці, він набрав номер фон Гарденбурґа.

У цей час Анвальдт сновигав по будинку управління й намарне намагався відшукати шефа. Він утратив терпець і вирішив діяти на власний розсуд. Прочинив двері до кабінету кримінальних асистентів. Курт Смолож умить зрозумів його й вийшов у коридор.

— Смоложе, візьміть ще одну людину й поїдемо до Маасса. Може, і його посадимо в стоматологічне крісло.

І Мокк, і Анвальдт одночасно відчули, що спека стала просто-таки тропічною.

У помешканні Маасса панував страшенний розгардіяш. Анвальдт і Смолож, втомлені поспішним обшуком, сиділи у вітальні й важко відсапувались. Смолож щомиті підходив до вікна й дивився на п’яницю, що стояв, наче приклеєний до стіни будинку, глипаючи навколо на диво притомними очима. Маасс не з’являвся.

Анвальдт удивлявся в аркуш друкарського паперу з нотатками, зробленими від руки. Це було щось на зразок незакінченого плану звіту, два хаотичні речення. Угорі на аркуші було написано: «Ганна Шлоссарчик, Равич. Мати?» Нижче: «Слідство в Равичі. Детективові з фірми «Адольф Єндерко» сплачено 100 марок». Анвальдт не звертав уже уваги ні на спеку, ні на звуки піаніно, що долинали з горішнього помешкання, ні на затісну сорочку, що прилипла до тіла, ні навіть на біль у яснах після вирваного кореня. Він утупився в аркуш, розпачливо силкуючись пригадати, де йому зовсім недавно зустрічалося прізвище «Шлоссарчик». Глянув на Смоложа, котрий нервово переглядав чисті аркуші, що лежали на круглому полумиску, і раптом його осяяло: «Еврика!» Він пригадав, що бачив це прізвище, коли вчора перешукував досьє на слуг фон дер Мальтена. Полегшено зітхнув: Ганну Шлоссарчик не доведеться розшукувати, як Еркіна. Буркнув до себе:

— Про все дізнаюся у фірмі «Адольф Єндерко».

— Що? — Смолож обернувся від вікна.

— Ні, нічого, я просто міркував уголос.

Смолож підійшов до Анвальдта й зазирнув йому через плече. Уважно прочитавши Маассові нотатки, він вибухнув сміхом.

— Чого ви так смієтеся?

— Кумедне прізвище Шлоссарчик.

— Де знаходиться цей Равич?

— У Польщі, кілометрів за п’ятдесят від Бреслау, відразу біля кордону.

Анвальдт зав’язав краватку, одяг капелюха й невдоволено глянув на свої запилюжені черевики.

— Смоложе, ви і ваш псевдоп’яниця будете по черзі сидіти в Маассовому помешканні, доки він не прийде. Щойно наш учений з’явиться, затримайте його, а тоді повідомте Мокка або мене.

Анвальдт обережно зачинив за собою двері. За хвилину повернувся і з цікавістю глянув на Смоложа:

— Скажіть-но, а чому вас так розсмішило прізвище Шлоссарчик?

Смолож трохи злічено посміхнувся:

— Воно мені здалося схожим на слово «шлоссер» — «слюсар». Ви лише подумайте: жінка на прізвище «слюсар». Ха-ха, що ж це за слюсар без ключа або відмички, ха-ха?..

Тайхеккер-парк за Головним вокзалом о цій порі вирував життям. У ньому шукали прохолоди подорожні, що чекали на пересадку в Бреслау, службовці з управління залізниці, які понаднормово працювали перед омріяною відпусткою в Цоппоті або Штральзунді, галасували діти біля кіосків з морозивом, на лавках сиділи служниці, розштовхуючи одна одну широкими гепами, напівлежали легкі хворі з поблизької лікарні Бетесда, диміли сигарами батьки сімейств, освіжившись у лазні під душем або вийшовши із прохолодної читальні на Тайхеккер-штрасе. Зараз їхні ліниві погляди проводжали повій, які неквапно проходжувалися алейками. Під церквою Спасителя безногий ветеран грав на кларнеті. Угледівши двох елегантно одягнених чоловіків середнього віку, він заграв якусь мелодію з оперетки, сподіваючись на щедру милостиню. Вони байдуже його проминули. До вух прохача долинув доволі високий упевнений голос:

— Гаразд, пане кримінальний директоре, ми перевіримо цього Еркіна.

Ветеран поправив табличку з написом «Помстимося за Верден» й припинив грати. Чоловіки сіли на лавці, звідки щойно підвелися двоє підлітків. Якусь мить обоє дивилися на озброєних саперними лопатками хлопців у коричневих сорочках. Коли ті пішли геть, чоловіки продовжили розмову. Жебрак нашорошив вуха. Фальцет надзвичайно елегантного високого чоловіка переплітався з басовитими відповідями нижчого кремезного співрозмовника у світлому костюмі. Геніальний слух ветерана легко вихоплював високі ноти, які пробивалися крізь вуличний галас. Відповіді баса губилися в гуркоті екіпажів, автомобілів та дзеленчанні трамваїв, що звертали на розі Садової та Борауер-штрасе.

— Якщо ви бажаєте, я довідаюся, чи наш розшукуваний говорить... Якою? Ага, гаразд... Курдською.

— ...

— Mein lieber Kriminaldirektor[42], іще наш незабутній кайзер Вільгельм називав Туреччину «своїм східним другом».

— ...

— Так, так. Військові контакти завжди були дуже жвавими. Ви тільки уявіть собі, мій батько був членом військової місії генерала фон дер Ґольца, який допоміг організувати, здається у вісімдесяті, сучасну турецьку армію. Потому до Туреччини тріумфально ввійшов Дойче Банк і побудував нову гілку Багдадської залізниці.

— ...

— Ми, німці, й зараз пам’ятаємо про те, що в тисяча дев’ятсот чотирнадцятому році духовний лідер мусульман оголосив «священну війну» проти наших ворогів. Воно й не дивно, що всі турецькі офіцери навчаються у нас. Я сам знав таких до війни, коли був у Берліні.

— ...

— А будьте певні. Не знаю коли, але цього Еркіна я вам напевне піднесу на таці.

— Немає за що, Herr Kriminaldirektor. Сподіваюся, колись і ви мені віддячите тим самим.

— ...

— До побачення у відомому нам обом приємному місці.

Ветеран перестав цікавитися двома чоловіками, що вже потискали одне одному руки. Він саме побачив, що до нього наближається група підпилих підлітків з гумовими палицями в руках. Коли вони проходили повз нього, безногий заграв «Horst-WesselLied»[43]. Та це нічого не дало. До подірявленого французькими кулями кашкета не впав жоден пфеніг.

У той же час на Фрайбурґер-штрасе 3 співвласник детективного агентства «Адольф Єндерко» Франц Губер раптом перестав бути недовірливим і вперто відмовлятися від співпраці. Він ураз утратив бажання роздивлятися поліційне посвідчення Анвальдта, не хотів більше дзвонити до управління поліції, щоб переконатися в тому, що Анвальдт — це саме Анвальдт, припинив розпитувати детектива про особовий склад кримінального відділу, про розташування вісімнадцятьох комісаріатів, що підпорядковувались бреславській кримінальній поліції. Франц Губер став раптом дуже чемним і запопадливим. Дивлячись у чорну дірочку дула, він вичерпно відповідав на всі запитання:

— Що потрібно було Маассові? Яке завдання він вам дав?

— Він дізнався від старого баронового швейцара про нешлюбну дитину, яку Олів’є фон дер Мальтен зробив якійсь покоївці. Єдина жінка, що працювала колись у барона, живе зараз у Польщі, у Равичі. Її звуть Ганна Шлоссарчик. Моє завдання полягало в тому, аби встановити, чи справді вона мала від барона дитину, і де ця дитина зараз.

— Ви були в Равичі особисто?

— Ні, я послав одного з моїх людей.

— І що?

— Він знайшов Ганну Шлоссарчик.

— Як ви переконали її, щоб вона все розповіла? Люди неохоче визнають такі гріхи.

— Шуберт, мій працівник, видав себе за адвоката, який розшукує спадкоємців начебто померлого барона. Це я вигадав.

— А ви спритний. І про що дізнався ваш працівник?

— Літня багата пані, почувши про великий спадок, який на неї очікує, не вагаючись зізналася в гріхах молодості, а тоді так розридалася, що Шуберт насилу її заспокоїв.

— Отже, вона шкодувала, що вчинила гріх.

— Не зовсім так. Вона сердилася на себе, що нічого не знає про власного сина, який був бароновим спадкоємцем. Тому й плакала.

— Тобто, вона відчувала докори сумління.

— Скидається на те.

— Отже, у них з бароном народився нешлюбний син. Це факт. Як його звуть, скільки йому років, де він живе?

— Шлоссарчик служила в барона з дев’ятсот першого до дев’ятсот другого. Напевно, тоді й завагітніла. Потім барон Рупперт фон дер Мальтен, батько Олів’є, не взяв на роботу жодної жінки, навіть куховарки. Тобто її синові зараз 31 або 32 роки. Яке в нього прізвище? Невідомо. Напевно не таке, як у барона. Його мати отримала за мовчання стільки, що добре живе ще й донині. Де зараз цей байстрюк? Теж невідомо. А що відомо? Що до повноліття він перебував у якомусь берлінському сиротинці, куди потрапив іще немовлям, а віддала його туди любляча матуся.

— У якому сиротинці?

— Вона й сама не знає. Дитину відвіз туди якийсь польський торговець, її знайомий.

— Прізвище торговця?

— Вона не захотіла назвати. Сказала, що він до цього непричетний.

— І ваш працівник у все це повірив?

— Ну, а навіщо їй щось вигадувати? Я ж казав, вона плакала, бо не знала синової адреси. Якби знала, то б зраділа, бо ж спадок дістала.

Анвальдт машинально поставив наступне запитання:

— Чому вона віддала його до сиротинця? Адже на баронові гроші могла добре жити разом з дитиною.

— Про це мій працівник не запитував.

Детектив заховав пістолет до кишені. Він важко дихав, повітря насилу проникало крізь пересохлу від спеки гортань. Ясна пекли й пульсували болем. Нагадали про себе й укуси шершнів. Він відкрив рота й не впізнав власного голосу:

— І Маасс був вами задоволений?

— Не зовсім. Бо й ми це завдання виконали тільки наполовину. Мій працівник установив, що Ганна Шлоссарчик народила від барона сина. Але не встановив ані його адреси, ані прізвища. Отож від Маасса ми отримали лише половину.

— Скільки?

— Сотню.

Анвальдт закурив куплену в пасажі на Ґартен-штрасе турецьку сигару. Від їдкого диму йому на мить перехопило подих. Він опанував спазм легенів й випустив під стелю кімнати велику хмару диму. Розстебнув сорочку й послабив вузол краватки. Почував себе ніяково: ще хвилину тому він тримав цю людину під дулом пістолета, а зараз курить у нього сигару, наче в давнього знайомого. (Даремно я так розійшовся й налякав цього чоловіка. Адже мій пістолет усього лише примусив його говорити. Тільки й того. Хтозна, чи все це правда. Губер міг просто виссати все з пальця). Він глянув на дипломи й фотографії, що висіли на стіні. На одному знімку Франц Губер обмінювався рукостисканням із якимось офіцером високого чину. Під фотографією було написано: «Поліцейський, що врятував дитину, Франц Губер, приймає поздоровлення від генерала Фрайгера фон Кампенгаузена. Битом, 1913». Анвальдт примирливо всміхнувся.

— Пане Губере, пробачте, що я витяг цю пукавку. Ви були лягавим — як це у вас у Бреслау кажуть? Schkulle? — а я повівся з вами, як зі спільником підозрюваного. Воно й не дивно, що ви поставилися до мене з недовірою, тим паче, що я не мав при собі посвідчення. У результаті я піду від вас, навіть не знаючи, чи ви мені збрехали, чи ні. Та попри свою невпевненість, я поставлю вам іще одне запитання. Без пістолета. Якщо ви відповісте, може, усе сказане й буде правдою. Можна?

— Давай.

— Вам не здасться дивним, що Маасс відмовився від ваших послуг? Адже зрозуміло, що він розшукує цього нешлюбного баронового сина. Чому він зупинився на півдорозі, сплатив половину винагороди й навіть не намагався далі скористатися вашими послугами?

Франц Губер зняв піджака й налив собі содової. Якусь хвилину він мовчав, дивлячись на дипломи й фотографії в рамцях.

— Маасс висміяв мене й мої методи. Він уважав, що я схибив, і стару можна було притиснути. Вирішив, що про все довідається сам. Я знав його звичку вихвалятися, тож запитав, як він знайде того, кого розшукує. А він відповів, що за допомогою свого знайомого поверне пам’ять старій відьмі й вона йому скаже, де її синочок. — Губер голосно зітхнув. — Слухай-но, сину. Не злякався я твоєї пукавки. Начхати мені на Маасса й на тебе, — він гнівно засопів. — Я тобі не збрехав, бо мені так захотілося. А знаєш чому? Спитай про це Мокка. Я в нього запитаю про тебе. І краще тобі поїхати звідси, якщо виявиться, що Мокк тебе не знає.