Смерть у Бреслау

IV

Анвальдт сидів у поліційній лабораторії, вивчав Вайнсберґові матеріали й щораз більше переконувався в тому, що паранормальні явища існують. Він пригадав сестру Елізабет із сиротинця. Ця крихка й непомітна істота з приємною посмішкою спричинилася до того, що в сиротинці відбувалися якісь незрозумілі, тривожні речі. Саме під час її присутності в будинку (до чи після неї ніколи такого не траплялося) ночами проходили вервечки мовчазних постатей у піжамах, у туалетах із грюкотом падали чавунні кришки бачків, у залі темна постать сідала до фортепіано, а телефонний дзвінок щодня лунав о тій самій порі. Коли сестра Елізабет покинула їх, зрештою, за власним бажанням, таємничі події припинилися.

Із нотаток Вайнсберґа чи то пак Вінклера випливало, що від сестри Елізабет Фрідлендер відрізнявся тим, що не викликав події, а передбачав їх. У несвідомому стані після епілептичного нападу він вигукував п’ять чи шість слів, повторюючи їх, наче похмурий рефрен. Доктор Вайнсберґ зафіксував 25 таких випадків, із яких 23 він занотував, а 2 записав на патефонну платівку. Зібраний матеріал він ретельно проаналізував, а результати представив у двадцятому томі «Zeitschrift für Parapsychologie und Metaphysik». Стаття Вайнсберґа називалася «Танатологічні передбачення Ізидора Ф.» Перед Анвальдтом лежала копія цієї статті. Він похапцем переглянув методологічний вступ і заглибився у висновки:

«Безсумнівно доведено, що слова, які вигукував пацієнт, є давньоєврейськими. Такого висновку після тримісячного аналізу дійшов берлінський семітолог, проф. Арнольд Шорр. Його мовознавча експертиза переконливо це доводить. Результати експертизи є в наших матеріалах і зацікавлені можуть з ними ознайомитися. Кожне профетичне повідомлення хворого складається із двох частин: зашифрованого прізвища та обставин смерті його власника. Після трирічних досліджень мені вдалося розшифрувати 23 із 25 повідомлень. Розшифрування двох останніх видається дуже складним, незважаючи на те, що вони записані на патефонній платівці. Зрозумілі мені повідомлення можна поділити на ті, які відповідали дійсності (10), і ті, які стосуються іще живих осіб (13). Слід підкреслити, що більшість передбачень Ізидора Ф. стосується осіб, яких він особисто не знав, що підтвердила дочка пацієнта. Цих людей об’єднують дві обставини: 1 — усі вони жили або живуть у Бреслау; 2 — усі загинули трагічною смертю.

Condicio sine qua non[29] для розуміння пророцтва є вичленування й розшифрування в ньому прізвища. Воно виражається двояко: або через звучання, або через значення давньоєврейського слова. Так, давньо-євр. geled «шкірка» ми розшифрували як Ґольд (схоже звучання, ті ж приголосні gld). Слід, одначе, зауважити, що прізвище пацієнт міг висловити іншим, «значеннєвим» способом. Так, прізвище Ґольд, що німецькою значить «золото», могло бути синонімічно зашифроване в давньоєврейському zahav. Це, власне кажучи, і є той другий спосіб, коли прізвище приховане в значенні, а не в звучанні давньоєврейського слова, що бачимо на прикладі давньоєвр. hamad, «шолом», що безсумнівно вказує на німецьке прізвище Helm, — останнє означає не що інше, як власне «шолом». Не обійшлося й без певних спотворень, напр. давньоєвр. sair значить «цап» (Bock), а пророцтво стосувалося померлого на прізвище Beck. Найбільше нас зацікавило й одночасно завдало нам найбільшої приємності розшифрування давньоєвр. jawal adama — «ріка», «поле» (нім. Fluss, Feld). Здавалося б, що прізвище мало б звучати як Фельдфлюсс або Флюссфельд. Переглядаючи офіційний список померлих, ми знайшли прізвище Райнфельдер. Інші слова підтверджували обставини смерті: побиття військовим паском. Інакше кажучи, Райн — це річка. Від Райнфельда до Райнфельдера зовсім недалеко. Наводимо повний список пророцтв, у яких йдеться про померлих (список іще живих ми зберігаємо в наших матеріалах, але не публікуємо, щоб не викликати зайвих емоцій).

Із вищенаведених прикладів стає зрозумілим, що пророцтва пацієнта Ф. могли, власне кажучи, стати зрозумілими лише після смерті особи, про яку йшлося в ньому. Гляньмо, скажімо, на приклад 2. Ось кілька можливостей його інтерпретації. Особа, про яку мовиться в пророцтві, могла б зватися Вайссвассер («біла вода»), у Бреслау проживає 15 родин із таким прізвищем. Таким чином, у якогось Вайссвассера могла виникнути ядуха («рот», «дихання») під час засмагання («сонце»). Жертва могла б зватися Зоннемунд («рот», «сонце») — З родини в Бреслау. Передбачувана смерть: захлинувся («дихання») горілкою (одна із ґданських горілок зветься Silberwasser, «срібна вода»).

Запевняю, що решту випадків теж можна було б проінтерпретувати багатьма способами. Тому ми не вміщуємо списку осіб, чию смерть не було засвідчено. Зазначу лише, що він містить 83 прізвища й різні обставини трагічної загибелі.

Чи таке розмаїття інтерпретацій не перекреслить важливості пророцтв Ізидора Ф.? Аж ніяк. Заплутані й похмурі передбачення мого пацієнта позбавляють людину будь-якого шансу на захист. Неможливо навіть уявити собі жахливіший та жорстокіший фаталізм. Уявіть собі, що ми опублікуємо список з 83 осіб, із яких 13 трагічно загине. І справді, загине тринадцять, а може, дванадцять, а може, десять. Але раптом, за деякий час, ми переглянемо акти про смерть і відшукаємо жертв, відсутніх у списку, але яких дійсно стосувалися пророцтва Ізидора Ф. Людина з його провіщень стає приреченою на пожирання гарпіями темних сил, безпорадною лялькою, чиї самовпевнені заяви про свободу волі розбиваються об суворі звуки давньоєврейських приголосних, a missa defunctorum[30] по цій ляльці — лише знущальний сміх самовдоволеного деміурга».

За цим патетичним акордом йшли нудні мудровані висновки, де особу Фрідлендера порівнювали з ясновидцями та різними медіумами, які провіщають у трансі. Анвальдт уже менш уважно дочитав статтю Вайнсберґа до кінця й заходився вивчати ті 83 інтерпретації, скріплені латунними скріпками. То був великий пакет, який вирізнявся з-поміж інших матеріалів і нотаток. Це його втомило ще більше. Насамкінець він залишив звукові пророцтва на платівці. Він відчував, що вони якимось чином пов’язані зі смертю баронеси. Анвальдт накрутив патефон і поринув у слухання таємничих послань. Те, що він робив, було цілковитим безглуздям: Анвальдт систематично прогулював у гімназії факультативи з мови Біблії й зараз міг так само успішно слухати записи мовою кечуа. Але хропаві звуки викликали в нього стан хворобливого збудження й захоплення, яке він відчув колись, уперше роздивляючись гнучкі грецькі літери. Фрідлендер видавав такі звуки, наче він задихався. Голосні то шуміли, то сичали, одного разу хвиля повітря з легенів замалим не розірвала стиснутої гортані. Після двадцятьох хвилин уперто повторюваного рефрену звуки припинилися.

Анвальдтові хотілося пити. Якусь мить він відганяв від себе думки про пінистий кухоль пива. Підвівся, поклав усі матеріали, крім платівки, до картонної коробки й пішов до колишнього складу канцелярських товарів, який тепер був обладнаний письмовим столом і телефоном, і правив йому, референтові з надзвичайних справ, за кабінет. Подзвонив докторові Ґеорґові Маассу й домовився з ним про зустріч. Тоді подався до кабінету Мокка, аби показати тому список із 83 прізвищ та поділитися власними враженнями. Дорогою проминув Форстнера, що саме виходив від шефа. Анвальдт здивувався, побачивши його тут у неділю. Він уже хотів було пожартувати на тему нелегкої праці в поліції, але Форстнер без жодного слова пройшов повз нього й швидко збіг сходами. (Ось так виглядає людина, яку Мокк затиснув у лещатах). Він помилявся. Форстнер увесь час був у лещатах. Мокк лише час від часу їх затискав. Саме це він щойно й зробив.

Штандартенфюрер СС Еріх Крауз старанно відокремлював справи професійні від приватних. Звичайно, останнім він присвячував значно менше часу, але то був час точно визначений, наприклад, неділя, яка вважалася днем відпочинку. Після пообіднього сну він мав звичку з четвертої до п’ятої розмовляти із чотирма своїми синами. Хлопці сиділи за великим круглим столом і доповідали батькові про свої успіхи в навчанні, ідеологічну діяльність у Гітлер’юґенді та зобов’язання, які вони постійно виконують заради фюрера. Крауз походжав кімнатою й добродушно коментував почуте, удаючи, що не помічає придушених позіхань чи поглядів, крадькома кинутих на годинник.

Але свою першу неділю в Бреслау він не міг провести із сім’єю. Смак обіду йому псувала прикра думка про генерал-майора Райнера фон Гарденбурґа, шефа бреславського Абверу. Син провінційного муляра-алкоголіка, він усіма фібрами душі ненавидів цього штивного аристократа з моноклем. Крауз поглинав чудовий шніцель із цибулькою й відчував, як у шлунку лускають пухирці шлункового соку. Він люто підвівся, оскаженіло жбурнув серветку й подався до свого кабінету, щоб уже вкотре за сьогодні подзвонити Форстнерові. Та замість вичерпної інформації про Анвальдта він змушений був протягом півхвилини слухати довгі гудки. (Цікаво, куди подівся цей сучий син). Тоді набрав номер Мокка, але коли директор поліції підійшов до телефону, Крауз кинув трубку на важелі. (Я й так нічого не довідаюся від цього люб’язного гівнюка, крім того, що він мені вже сказав). Свою безпорадність перед Гарденбурґом, якого він знав іще з Берліна, Крауз якось виправдовував, але безпорадність перед Мокком була гідною хіба що зневаги, і це боляче вражало його пиху.

Він кружляв навколо столу, наче оскаженіла тварина. Враз зупинився й ляснув себе по лобі долонею. (Ця чортова спека мене доконає. Я вже й думати розучився). Тоді зручно вмостився у фотелі й подзвонив. Спершу Гансові Гоффманну, а тоді Моккові. І одному, й другому він сухим тоном дав кілька розпоряджень. Тон його голосу змінився під кінець розмови з Мокком. Холодний тон начальника раптом зірвався на божевільний вереск.

Мокк вирішив виїхати ввечері до Цоппота. Це рішення він прийняв після візиту до Вінклера. Дзвінок Крауза вирвав його з пообідньої дрімоти. Гестапівець тихо нагадав Моккові про його залежність від таємної поліції й зажадав письмового рапорту про діяльність Анвальдта на користь Абверу. Мокк спокійно відмовив йому, сказавши, що йому належить відпочинок і сьогодні увечері він від’їжджає до Цоппота.

— Ну, а ваша знайома?

— Ах, ці знайомі... Вони то є, то їх немає. Ви ж знаєте, як воно буває з ними...

— Не знаю!!!

Ганс Гоффманн працював таємним поліціиним агентом ще від непам’ятних часів. Він служив кайзерові, республіканській поліції, а тепер — Гестапо. Своїми значними професійними успіхами він завдячував добродушній зовнішності: худорлява постать, маленькі вусики, старанно прилизане ріденьке волоссячко, медового кольору добрі очі з іскорками сміху. Хто б міг подумати, що цей милий літній чоловік — один з найкращих працівників таємної поліції?

Цього напевно не підозрювали Анвальдт і Маасс, які не звертали уваги на охайного дідка на сусідній лавці. Особливо Маасс не переймався присутністю інших, і знай голосно розводився, трохи дратуючи Анвальдта не лише писклявим голосом, а передусім жахливим змістом своїх звірянь, які головно зосереджувалися навколо жіночого тіла й пов’язаних із ним насолод.

— Гляньте-но, любий Герберте (адже я можу вас так називати, правда?), — Маасс аж прицмокнув, угледівши молоду струнку блондинку, що прогулювалася з літньою жінкою. — Як чудово тонка сукня прилягає до стегон дівчини... Здається, вона без комбінації...

Анвальдта розсмішила ця постава сатира. Він узяв Маасса попід руку й вони почали сходити на пагорб Лібіха. Над ними височіла вежа, увінчана крилатою римською богинею перемоги. Бризки з фонтанів ледь освіжали повітря. Натовп юрмився на псевдобарокових терасах. Маленький дідок прогулювався за ними, попихкуючи цигаркою в бурштиновому мундштуці.

— Любий пане, — Анвальдт теж дозволив собі певну фамільярність. — Це правда, що влітку жінки стають пристраснішими?

— Звідкіля ви це знаєте?

— Із Гесіода. Хочеться почути, що скаже такий «жіночий фахівець» як ви, з приводу думки, якій уже понад дві тисячі сімсот років. Поет твердив, що влітку: «machlotatai de gynaikes, aphaurotatoi de toi andres»[31], — Анвальдт грецькою процитував уривок із Гесіодовцх «Трудів і днів».

Маасс не звернув уваги на іронічний тон Анвальдта. Його зацікавило, звідки асистент поліції знає давньогрецьку.

— Просто в гімназії я мав гарного вчителя старожитніх мов, — пояснив Анвальдт.

Після цієї короткої перерви Маасс знову повернувся до свого найбільшого зацікавлення.

— От ви кажете, у гімназії... А ви знаєте, любий Герберте, що гімназистки зараз дуже й дуже досвідчені? Нещодавно в Кенігсберзі з однією такою я провів пречудовий день. Ви читали «Камасутру», чули щось про ковтання плоду манго? Уявіть собі, зовсім невинне на перший погляд дівчатко змусило мого коня слухатися, коли той уже хотів було вирватися з-під мого контролю. Недаремно я давав їй приватні уроки санскриту...

Анвальдта роздратував цей пасаж про розбещену гімназистку. Поліцейський зняв піджак і розстебнув комірець. Він посилено думав про пінисті кухлі пива: про легкий шум у голові після першого, про ледь помітне запаморочення після другого, про тремтіння язика після третього, про гостроту розуму після четвертого, про ейфорію після п’ятого... Глянув на кучерявого брюнетика з ріденькою борідкою й не надто делікатно урвав його просторікування:

— Докторе Maacce, прослухайте цю платівку. Патефон вам видадуть у поліційній лабораторії. Якщо у вас виникнуть проблеми з перекладом, подзвоніть мені. Професор Андре й такий собі Германн Вінклер будуть у вашому розпорядженні. Записані тексти найпевніше виголошувалися давньоєврейською мовою.

— Не знаю, чи вас це зацікавить, — Маасс кинув на Анвальдта ображений погляд. — Але нещодавно вийшло трете видання моєї давньоєврейської граматики. Із цією мовою я чудово даю собі раду й мені не потрібні шахраї на кшталт Андре. Із Вінклером я не знайомий і знайомитися не бажаю, — він рвучко відвернувся й заховав платівку під піджак. — До побачення, пане. Прийдіть до мене завтра по переклад цих текстів. Гадаю, я з ними впораюся, — додав ображеним тоном.

Анвальдт не звернув уваги на ущипливий тон Маасса. Він гарячково намагався пригадати, які висловлювання науковця змусили його кілька хвилин тому замислитися й викликали бажання перепитати ще раз. Він нервово відганяв видіння пінистих кухлів з пивом і намагався не чути криків дітей, що бігали алейками. Листя могутніх платанів утворювало склепіння, під яким скупчувалася густа, липка курява. Анвальдт відчув, як між лопатками спливає струмочок поту. Тоді глянув на Маасса, який вочевидь чекав на вибачення, і прохрипів.

— Докторе Maacce, а чому ви назвали професора Андре шахраєм?

Маасс, напевне, забув про образу, бо помітно пожвавився:

— Ви не повірите, але цей кретин знайшов декілька нових коптських написів. Він їх опрацював, а тоді на основі цього змодифікував коптську граматику. Це було б чудовим відкриттям, якби не той факт, що ці «відкриття» він спритно вигадав сам. Йому просто була потрібна тема для докторської дисертації. Я викрив цю фальшивку у «Semitische Forschungen». І знаєте, які аргументи я навів?

— Пробачте, пане Maacce, але я трохи поспішаю. У вільну хвилину я охоче познайомлюся з цією захоплюючою загадкою. У кожному разі можна зробити висновок, що вас із Андре не можна назвати друзями? Так?

Маасс не розчув запитання. Його пожадливий погляд був прикутий до пишних форм дівчини в гімназійній формі, яка саме проходила повз нього. І це не сховалося від уважливого погляду старенького, що саме видмухував недопалок цигарки з бурштинового мундштука.

Форстнер вихилив третю за півгодини велику чарку шнапсу й заїв гарячою сосискою, оздобленою білою шапкою хрону. Велика доза алкоголю трохи заспокоїла його. Він сидів похмурий у непомітній ложі, відокремленій від решти зали вишневою плюшевою завісою, і намагався міцним трунком послабити тиск лещат, у які годину тому Мокк затиснув його голову. Це було непросто ще й тому, що їх стискали дві могутні й ненависні сили: Ебергард Мокк та Еріх Крауз. Виходячи зі свого помешкання на Кайзер-Вільгельм-штрасе, Форстнер чув настирливий телефонний дзвінок. Знав, що це телефонує Крауз, аби дізнатися про завдання Анвальдта. Стоячи на розпеченому тротуарі зупинки трамваїв номер 2 і 17, він роздумував про власне безсилля, про Мокка, Крауза, а передусім про барона Кепперлінґа. Проклинав дикі оргії в будинку й садах барона, під час яких голі юні німфи й кучеряві амурчики запрошували скуштувати амброзії, а басейн заповнювали оголені танцюристи й танцюристки. Форстнер почувався в безпеці під крилом усемогутнього Пйонтека, тим паче, що його шеф усе ще нічого не відав про особисте життя й контакти свого асистента. Він не переймався Мокком, хоча й знав від Пйонтека, що після тих злощасних слів барона фон Кепперлінґа радник роздобуває про нього все нову й нову інформацію. Його чуйність цілковито приспало показове підвищення й призначення на посаду заступника шефа кримінального відділу. Коли під час «Ночі довгих ножів» були знищені Гайнес, Пйонтек і вся верхівка бреславського СА, Форстнер, формально працівник кримінального відділу, вцілів, але під його ногами вже палала земля. Він повністю став залежним від Мокка. Одне-єдине слівце, яке той міг би шепнути Краузові про Форстнерові контакти, відправило б останнього слідом за його колишніми покровителями. Як гомосексуаліст, він міг розраховувати на подвійну Краузову жорстокість. Щойно очоливши Гестапо, новий шеф заявив: «Якщо я знайду у своєму відділі якогось педика, то його чекає доля Гайнеса». Навіть якщо він не виконає своїх погроз щодо Форстнера, який, зрештою, був поліцейським з іншого відділу, то вже напевне позбавить своєї підтримки. І тоді Мокк проковтне його з величезною втіхою.

Форстнер намагався заспокоїти свої нерви четвертою, уже значно меншою чаркою шнапсу. Він поклав на булку мішанку із хрону й жиру від сосиски. Проковтнув і ледь помітно скривився. Збагнувши, що лещата з подвійною силою затискає саме Мокк, а не Крауз, вирішив на час таємничого розслідування Анвальдта припинити співпрацю з Гестапо. Свою мовчанку він міг би пояснити Краузові надзвичайною секретністю слідства. У такому разі принаймні існувала ймовірність уникнути поразки. У випадку, якби він відмовився співпрацювати з Мокком, поразка була б неминучою.

Відокремивши таким чином імовірну загрозу від неминучої, Форстнер зітхнув з деяким полегшенням. Занотував у записнику неформальне Моккове доручення: «Підготувати детальне dossier[32] на слуг барона Олів’є фон дер Мальтена». Тоді високо підніс запітнілу чарку й вихилив одним духом.

Анвальдт сидів у трамваї номер 18 і з величезною цікавістю приглядався до підвісного мосту, яким вони саме їхали. На мосту трамвай загуркотів, праворуч пропливали будинки з червоної цегли й церква, оточена старими каштанами, ліворуч видніли солідні кам’яниці. Трамвай зупинився на якійсь дуже людній площі. Анвальдт порахував зупинки. На наступній він мав вийти. Трамвай рушив і невдовзі набрав швидкості. Анвальдт молився, щоб він їхав іще швидше. Причиною тривоги була велика оса, яка саме почала свій шалений танок навколо голови асистента. Спершу він будь-що намагався зберегти спокій і лише трішки нахиляв голову то праворуч, то ліворуч. Його рухи помітно зацікавили комаху, що вочевидь уподобала Анвальдтів ніс. (Пригадую: липкий слоїк вишневого соку в магазині з колоніальними товарами в Берліні, скажені оси, що кусали малого Герберта, сміх продавця, сморід цибулиння, яке прикладали до укусів). Витримка полишила його, й він замахав рухами, відганяючи осу. З ледь чутним звуком вона вдарилась об підлогу трамваю. Він уже збирався розчавити її черевиком, як трамвай різко загальмував, і поліцейський гепнувся на якусь опасисту пані. Комаха злетіла, задзижчавши, і всілася Анвальдтові на руку. Замість укусу той раптом почув сильний удар газетою, а потім характерний тріск. Він кинув вдячний погляд на свого рятівника, невисокого приємного дідка, який саме розчавив нападницю. Анвальдт чемно йому подякував (звідкись мені цей дідок знайомий) і вийшов на зупинці. Дотримуючись Моккових вказівок, перейшов на інший бік і опинився між будинками, де розташовувались якісь установи. На одному з них прочитав вивіску: «Університетська клініка». Звернув ліворуч. Від кам’яниць пашіло жаром, з підвалів смерділо щурячою отрутою. Анвальдт дійшов до річки і, спершись на перила, зняв піджак. Він не знав, де опинився, і був певен, що припустився помилки. Вирішив дочекатися когось, хто показав би йому дорогу до Ганза-штрасе. До перил підійшла товста служниця, тягнучи величезне відро попелу. Повільно, не переймаючись присутністю свідка, почала висипати його на порослий травою пагорб. Ураз здійнявся вітер, провісник грози, змусивши затанцювати навколо відра сірі часточки попелу, а тоді жбурнув ними просто в обличчя, шию й плечі розлюченого Анвальдта. Поліцейський брутально вилаяв дівчину, яка слізно його перепрошувала, і подався на пошуки якогось крана з чистою водою. Не знайшовши його, він обмежився тим, що здмухнув попіл із сорочки й витер обличчя носовичком.

Пригоди з осою, попелом і блукання незнайомим Бреслау спричинилися до того, що Анвальдт спізнився на зустріч з Леєю Фрідлендер. Коли він дістався до Ганза-штрасе і знайшов фото- і кіностудію «Фата-морґана», було вже чверть на п’яту. Вітрину затуляли рожеві заслони, на дверях висіла латунна табличка «Вхід з подвір’я». Анвальдт учинив згідно із вказівками. Він довго стукав. Лише за кілька хвилин двері відчинила рудоволоса служниця. Вона з помітним іноземним акцентом заявила, що «панна Сюзанна» не приймає клієнтів, які запізнились. Анвальдт був надто знервований, щоб намагатися її делікатно переконати. Він безцеремонно відсторонив дівчину й усівся в невеликому передпокої.

— Перекажіть панні Фрідлендер, що я особливий клієнт, — він спокійно закурив цигарку. Служницю це відверто розсмішило й вона пішла. Анвальдт повідчиняв усі двері, окрім тих, за якими зникла дівчина. Перші провадили до ванної кімнати, викладеної блакитними кахлями. Його увагу привернули ванна небачених розмірів, що стояла на високому постаменті, та біде. Оглянувши незвичайні гігієнічні пристрої, Анвальдт увійшов до великого приміщення, де знаходилася кіностудія «Фата-моргана». Посеред кімнати він побачив величезну канапу, викладену золотими й пурпуровими подушками. Довкола були розставлені театральні рефлектори й кілька ширм з лози, на яких висіла вишукана мереживна білизна. Будь-які сумніви щодо жанру фільмів, які тут знімали, були зайвими. Почувся якийсь шурхіт. Анвальдт обернувся й помітив у дверях високу брюнетку. Вона була зодягнена лише в панчохи й чорний прозорий пеньюар. Долоні дівчина поклала на стегна, розсуваючи тканину, що ледве їх затуляла. Таким чином Анвальдтові відкрилося чимало прекрасних таємниць її тіла.

— Ви запізнилися на півгодини. Отож часу в нас небагато, — вона говорила повільно, розтягуючи склади. Тоді підійшла до канапи, ледь похитуючи стегнами. Здавалося, що подолання цих кількох метрів перевищувало її можливості. Лея важко сіла й поманила його до себе вузькою долонею. Анвальдт наблизився доволі обережно. Дівчина рвучко притягла його до себе. Здавалося, вона ніколи не впорається зі звичайним розстібанням його штанів. Анвальдт її зупинив і, трохи схилившись, узяв у долоні тендітне дівоче личко. Вона здивовано глянула на нього. Її зіниці розширилися, повністю закриваючи райдужку. У присмерковому напівмороці видніло обличчя Леї, бліде й хворобливе. Вона струсонула головою, щоб вирватися з неміцних обіймів. Пеньюар зсунувся з її плеча, відкриваючи свіжі сліди уколів. Анвальдт відчув, що цигарка обпікає йому губи. Він швидко виплюнув її до порцелянової миски. Недопалок засичав у рештках води. Анвальдт зняв піджака й капелюха. Всівся в кріслі навпроти Леї. Проміння призахіднього сонця пробивалося крізь рожеві завіси й витанцьовувало на стіні.

— Панно Фрідлендер, я хочу поговорити про вашого батька. Лише кілька запитань...

Голова Леї впала на груди. Вона притисла руки до стегон і, здавалося, западала в сон.

— Навіщо це вам? Хто ви такий? — Анвальдт радше здогадався про ці запитання.

— Мене звуть Герберт Анвальдт, я приватний детектив. Я веду слідство у справі про вбивство Марієтти фон дер Мальтен. Мені відомо, що вашого батька змусили зізнатися. Знаю й про маячню Вайнсберґа чи то пак Вінклера...

Анвальдт замовк. Пересохле горло його не слухалося. Він підійшов до раковини в кутку студії і якусь мить пив воду просто з крана. Тоді знову сів у кріслі. Випита вода випаровувалася через шкіру. Він обтер долонею краплі поту й поставив перше запитання:

“Хтось підставив вашого батька. Може, то були власне убивці. Скажіть мені, кому залежало на тому, щоб зробити з вашого батька убивцю?

Лея повільним рухом відгорнула волосся із чола. Вона мовчала.

— Без сумніву, Моккові, — відповів він сам собі. — Він знайшов «убивцю» — й отримав підвищення на службі. Але важко собі уявити, щоб кримінальний директор міг виявитися настільки наївним. А може, убивцями баронеси були ті, хто спрямував його до вас? Барон фон Кепперлінґ? Ні, це неможливо із природних причин. Жоден гомосексуаліст не здатний протягом п’ятнадцяти хвилин зґвалтувати двох жінок. Окрім того, барон, згадуючи про ваш магазин як місце купівлі скорпіонів, казав правду, отож це не скидається на заздалегідь продуманий план. Коротше кажучи, вашого батька хтось підсунув Моккові. Хтось, кому було відомо, що барон колись купував у вас скорпіонів, і хто знав про психічну хворобу вашого батька. Цей «хтось» в особі вашого батька знайшов ідеального офірного цапа. Хто міг знати про скорпіонів і батькову епілепсію? Подумайте! Чи приходив до вас хтось окрім Мокка і розпитував вашого батька про алібі? Може, який-небудь приватний детектив, як-от я?

Лея Фрідлендер лягла на бік і обперла голову на зігнуту в лікті руку. У кутику її вуст диміла цигарка.

— Якщо я вам скажу, ви помрете, — тихо засміялася вона. — Мої слова можуть стати для вас смертним вироком.

Вона відкинулася на спину й заплющила очі, цигарка випала з її нафарбованих вуст і покотилася по простирадлу. Анвальдт швидким рухом укинув її до порцелянової миски. Він хотів було підвестися з дивана, коли Лея повисла в нього на шиї. Хоч-не-хоч, він ліг біля неї. Вони лежали долілиць, поруч, і Анвальдтова щока торкалася її гладенького плеча. Лея поклала чоловікову руку собі на спину й прошепотіла йому на вухо:

— Ви загинете. Але зараз ви мій клієнт. Тож робіть своє. Час закінчується...

Для Леї Фрідлендер час і справді скінчився. Вона заснула. Анвальдт поклав нерухому дівчину на спину й відкрив їй повіки. Її очі закотилися. Якусь мить він змагався з бажанням, що охопило його. Врешті опанував себе, підвівся, зняв краватку й розіпнув до пояса сорочку. Трохи охоловши, вийшов до передпокою, а звідти до єдиної кімнати, яку він ще не оглянув: до вітальні, захаращеної меблями в чорних чохлах. Тут панувала приємна прохолода — вікна виходили на подвір’я. Двері вели до кухні. Служниці й слід прохолов. Скрізь — гори брудного посуду й пляшок з-під пива та лимонаду. (І що лишень робить служниця в цьому домі? Хіба що знімається у фільмах разом з хазяйкою...). Він узяв один із чистих кухлів і наповнив його до половини водою. З кухлем у руці увійшов до кімнати без вікон, якою закінчувалася ця нетипова анфілада. (Комірчина? Кімната служниці?). Майже всю кімнатку заповнювало залізне ліжко, вигадливий письмовий стіл і туалетний столик з майстерно вигнутою лампою. На письмовому столі лежало з десяток книжок, обгорнутих вибляклим зеленим коленкором. На корінцях видніли назви, тиснені срібними літерами. Одна була без назви, і це найдужче зацікавило Анвальдта. Розкрив її. Грубий зошит був наполовину заповнений великими заокругленими літерами. На титульній сторінці було старанно виведено: «Лея Фрідлендер. Щоденник». Він скинув черевики, влігся на ліжко й поринув у читання. Це не був звичайний щоденник, скорше, недавно написані спогади дитинства і юності.

Анвальдт порівнював власну уяву до обертової сцени в театрі. Читаючи, він часто й напрочуд реально уявляв собі написане. Так, гортаючи нещодавно щоденники Ґустава Нахтіґаля[33], він відчував під ногами розпечений пісок пустелі, а в обличчя йому вдаряв сморід від верблюдів та провідників з племені тіббу. Щойно він відривав погляд від тексту, завіса падала, уявні декорації зникали. Та варто було повернутися до книжки, і все поверталося, над ним знову стояло палюче сонце Сахари.

Він і зараз бачив те, про що читав: парк і сонце, що пробивалися крізь листя дерев. Промені сонця вигравали на мереживі сукенок молодих матерів, біля яких бігали маленькі дівчатка. Вони зазирали матерям у вічі й тулилися голівками до їхніх рук. Поряд із ними прогулювалася вродлива дівчина з огрядним батьком, який дріботів, подумки проклинаючи чоловіків, що кидали хтиві погляди на його дочку. Анвальдт заплющив очі й улігся зручніше. Його погляд спинився на якійсь картині на стіні, а тоді він знову повернувся до сторінок щоденника.

Тепер він бачив темне подвір’я. Маленька дівчинка впала з перекладини, на якій витріпували килими, й закричала: «Мамо!» Підійшов батько й пригорнув малу. Від нього звично пахло тютюном. Батьківський носовичок розмазував сльози по її щічках.

У кухні почувся якийсь галас. Він визирнув. Великий чорний кіт повагом походжав підвіконням. Заспокоївшись, Анвальдт повернувся до читання.

Декорації, у які він зараз удивлявся, були трохи нечіткі. Густа зелень заповнювала картину щільними плямами. Ліс. Листя дерев звисало над головами двох маленьких істот, що невпевнено йшли стежкою, тримаючись за руки. Хворі створіння, зігнуті, згорблені, прибиті темною зеленню лісу, пригнічені вологою моху, шорстким доторком трави. То була не уява. Анвальдт удивлявся в картину, що висіла над ліжком. Прочитав табличку, прикріплену до рами: «Хаїм Сутін. Вигнані діти»[34].

Він притулив палаюче обличчя до билець ліжка. Глянув на годинника. Була майже сьома. Насилу підвівшись, він повернувся до «ательє».

Лея Фрідлендер прокинулася від наркотичного сну й лежала на дивані, широко розкинувши ноги.

— Ви заплатили? — вона силувано всміхнулася до нього.

Анвальдт витяг з гаманця двадцятимарковий папірець. Дівчина потягнулася, аж суглоби хруснули. Ворухнула кілька разів головою й тихенько писнула.

— Будь ласка, йдіть уже... — вона благально дивилася на нього, під очима темніли синці. — Мені погано...

Анвальдт застебнув сорочку, зав’язав краватку й надяг піджака. Якусь хвилину обмахував себе капелюхом.

— Ви пам’ятаєте, про що ми говорили, про що я вас запитував? Перед ким ви намагалися мене застерегти?

— Не мучте мене! Прийдіть післязавтра о цій самій годині... — вона підтягнула коліна до підборіддя безпорадним рухом маленької дівчинки, намагаючись опанувати конвульсії, що струшували й тілом.

— А якщо й післязавтра я ні про що не дізнаюся? Звідки мені знати, що ти не нашпигуєш себе якимсь паскудством?

— У вас немає іншого вибору... — раптом Лея кинулася вперед і в розпачі притулилася до нього всім тілом. — Післязавтра... післязавтра... благаю... (Вуста, що пахли знайомим тютюном, теплі материні руки, вигнані діти). Їхні обійми відбивала встановлена в «ательє» дзеркальна стіна. Анвальдт бачив власне відображення. Сльози, яких він спершу не зауважив, прорізали дві борозни в попелі, що його зловтішний вітер сипонув йому в обличчя.

Шофер Мокка Гайнц Штауб обережно пригальмував і припаркував «Адлера» біля Головного вокзалу. Обернувся й запитально глянув на свого шефа.

— Зачекайте трохи, Гайнце. Ще не виходимо. — Мокк витяг з гаманця конверт. Розгорнув листа, написаного дрібним, нерівним почерком. Іще раз уважно прочитав його:

Мокк заховав листа в конверт і вручив його водієві. Вийшов з машини, намагаючись не вдихати розпечене повітря, що обпікало легені. Тротуар і стіни вокзалу дихали теплом спекотного дня. Десь далеко за містом помирали слабкі передвісники грози. Директор поліції витер чоло носовою хустинкою й рушив у бік входу, не звертаючи уваги на закличні усмішки повій. Гайнц Штауб тягнув за ним дві валізи. Коли Мокк наближався до потрібного перону, хтось швидкими кроками підійшов до нього. Барон фон дер Мальтен, невважаючи на спеку, був зодягнений в елегантний вовняний костюм у срібну смужку.

— Чи можна, Ебергарде, провести тебе до потяга?

Мокк кивнув головою і не зміг опанувати виразу свого обличчя: воно виражало водночас здивування й нехіть. Фон дер Мальтен цього не помітив і мовчки йшов поряд із Мокком, ad infinitum[35] зволікаючи із запитанням, яке повинен був йому поставити. Вони зупинилися біля вагона першого класу. Шофер заніс до купе важкі валізи, кондуктор подавав знаки пасажирам, аби ті сідали в потяг. Барон обіруч обхопив Моккове обличчя й нахилив його до себе, наче збираючись поцілувати, але замість поцілунку поставив запитання. І відразу затулив вуха, аби не почути ствердної відповіді.

— Ебергарде, ти сказав Анвальдтові, що я убив того нещасного Фрідлендера?

Мокк тріумфував. Гайнц Штауб вийшов з вагона, повідомляючи, що потяг уже вирушає, Мокк усміхався, барон заплющував повіки й затуляв вуха, кондуктор чемно запрошував, поліцейський відірвав баронові долоні від його вух.

— Ще не сказав...

— Благаю, не роби цього!

Кондуктор нетерпляче чекав, Штауб наполягав, барон гнівно й водночас благально вдивлявся в Мокка, той усміхався, з-під коліс локомотива вирвалися струмені пари, Мокк увійшов до купе й гукнув у вікно:

— Не скажу, якщо довідаюся, чому тобі так на цьому залежить.

Потяг повільно рушив, кондуктор захряснув двері, Штауб махав на прощання рукою, фон дер Мальтен повиснув на вікні та голосно й чітко вимовив чотири слова. Спантеличений Мокк упав на кушетку, барон відскочив від вікна, потяг набирав швидкість, переляканий кондуктор кивав головою, Штауб спускався сходами, жебрак тягнув барона за рукав піджака («шановний пан ледь не впали під колеса»), барон стояв, випроставшись і ледь не торкаючись потяга, а Мокк непорушно сидів у купе й переконував себе, що слова, які він щойно почув, — не фройдівська обмовка в баронових устах.

Маасс сидів у своїй трикімнатній квартирі на Тауенцін-штрасе 23, слухав потріскування патефонної платівки й на слух реконструював давньоєврейські слова. Він завзято вмочав сталеве перо в пузатий каламар і мережив папір дивними похилими знаками. Він захопився цією роботою. Не міг пробачити собі жодного вагання, жодного сумніву. Дзвінок у двері болісно вразив його, відволікаючи увагу від мови Біблії. Він вимкнув світло й вирішив не відчиняти. Почулося скреготіння ключа в замку. (Певне, це цікавський домовласник. Гадає, що мене немає вдома й хоче трохи понишпорити). Підвівся й розлючено рушив до передпокою, де, як він припускав, зустрінеться з хитрим нишпоркою, з яким він першого ж дня встиг полаятися щодо платні за помешкання. Насправді Маасс не сплачував за винайняту квартиру ані пфеніга із власної кишені, проте для годиться звинуватив власника в здирництві.

Ті, кого він побачив, теж йому не сподобалися. У передпокої, окрім переляканого домовласника, стояло троє чоловіків в есесівській формі. Усі троє вишкірялися до нього. Але Маассові було анітрохи не смішно.

Повертаючись екіпажем додому, Анвальдт ліг на сидіння й перелякано дивився на дахи будинків. Йому здавалося, що паралельні лінії протилежних дахів зливаються й утворюють над ним тремке склепіння. Він заплющив очі й кілька хвилин подумки повторював: «Я нормальний, зі мною все гаразд». Перед очима, ніби заперечуючи повторюване, постала картина Хаїма Сутіна «Вигнані діти». Хлопчик у коротких штанцях показував на щось рукою дівчинці зі скаліченою ніжкою. Вона ледве йшла, судомно вхопившись за руку супутника. Жовта стежка перетинала в перспективі небесну синяву й наштовхувалася на нав’язливу зелень лісу. На луці яскравіли червоні виразки квітів.

Анвальдт раптово розплющив очі й побачив широке бородате темне обличчя візника, що кидав підозріливі погляди на свого пасажира.

— Ми вже на Цітен-штрасе.

Анвальдт фамільярно поплескав візника по плечу. («Я нормальний, зі мною все гаразд»). Розсміявся.

— А є тут у вашому місті якийсь добрий бордель? Але, знаєте, має бути першокласний. Дівки із задами як у кобил. Такі мені до вподоби.

Візник примружився й витяг з-за пазухи невеличку візитку, яку простягнув пасажирові: «Там, шановний пане, ви знайдете будь-які кобіти, яких лише забажаєте».

Анвальдт розрахувався й пішов до наріжного ресторану Калерта. Зажадав у метрдотеля меню і, навіть не глянувши в нього, тицьнув пальцем, замовляючи першу-ліпшу страву. Записав на серветці свою адресу й віддав запобігливому метрдотелеві.

Удома теж не було рятунку від спеки. Він зачинив вікно, яке виходило на південний захід, сказавши собі, що відчинить його лише пізно уночі. Він роздягся до спіднього й ліг на килимі. Не заплющував очей — знову міг побачити картину Сутіна. У двері наполегливо стукали. Офіціант подав йому таріль, прикритий срібною кришкою, й пішов, отримавши чайові. Анвальдт увійшов до кухні й запалив світло. Сперся на стіну й спробував навпомацки відшукати куплену вчора пляшку лимонаду. Підстрибнула діафрагма, горло стиснув спазм: погляд застиг на великому таргані, який чимдуж тікав під чавунну раковину, сполоханий струменем повітря. Анвальдт захряснув кухонні двері. Сів до столу в кімнаті й духом вихилив півпляшки лимонаду, уявляючи, що п’є горілку.

Минуло чверть години перш ніж з-перед очей зникло видиво таргана. Глянув на вечерю. Яєшня зі шпинатом. Швиденько прикрив тарілку, щоб відігнати чергову картину: брунатні панелі в їдальні сиротинця, до горла підкочується нудота, біль стисненого пальцями носа, липке шпинатне місиво, яке заливають до рота алюмінієвою ложкою.

Наче граючись із самим собою, він знову відкрив тарілку й почав несвідомо колупати виделкою їжу. Розірвав тонку оболонку жовтка. Жовток розлився, щедро заливаючи білок. Анвальдт відтворив виделкою вже знайомий пейзаж: слизька стежка жовтка звивалася серед жирної зелені шпинату. Він сперся головою на краєчок столу, руки безсило звисали. Перш ніж заснути, знову побачив пейзаж з картини Сутіна: він тримав Ерну за руку. Білість дівочої шкіри різко контрастувала із синьою гімназійною формою. Білий матроський комір укривав тендітні плечі. Вони йшли вузькою стежкою в темному коридорі дерев. Вона поклала голову йому на плече. Він зупинився й почав її цілувати. Тулив ув обіймах Лею Фрідлендер. Галявина: стеблинами рослин повзали безневинні жучки. Вона гарячково розпинала йому ґудзики. Сестра Доротея із сиротинця верещить: «Знову обісрався, дивись, як приємно прибирати твої гівна». Гарячий пісок сиплеться на здерту шкіру. Гарячий пісок пустелі осідає на кам’яній підлозі. До зруйнованого склепу зазирнув волохатий цап. Сліди ратиць на піску. Вітер задмухує пісок у зигзагоподібні шпарини стін. Зі стелі падають маленькі жваві скорпіони. Оточують його й підносять догори отруйні жала. Ебергард Мокк скидає каптур бедуїна. Під його сандалями хрускають розчавлені страшні створіння. Два, не помічені ним скорпіони, витанцьовують на Анвальдтовому животі.

Сплячий скрикнув і ляснув себе по животі. За причиненим вікном висів червоний місяць. Поліцейський, похитуючись, підійшов до вікна й розчахнув його. Скинув на килим постіль і ліг на зіжмаканих простирадлах, що хутко просякли потом.

Бреславська ніч була безжальною.