Смерть у Бреслау

III

Герберт Анвальдт відкрив очі й відразу заплющив знову. Він сподівався, що коли розплющить їх удруге, то все навколишнє виявиться похмурою фата-морґаною. Сподівання були даремними. Пияцьке кубло, у якому він перебрав, виявилося непохитною дійсністю, чистісіньким реалізмом. В Анвальдтовій голові маленький патефон без угаву вигравав приспів почутої вчора пісеньки Марлен Дітріх: «Ich bin vom Kopf bis Fuss auf Liebe eingestellt...»[18]

Анвальдт ворухнув головою. Приглушений біль поволі розливався під склепінням черепа, цигарковий дим виїдав очі. Анвальдт міцно заплющив повіки. Біль став різким і невблаганним. У горлі застряг клубок зі смаком блювотиння й солодкого вина. Анвальдт проковтнув його. Сухою горлянкою прокотився розжарений снаряд. Пити не хотілося. Хотілося вмерти.

Він відкрив очі й сів на ліжку. Кістки скронь хруснули, наче затиснені в лещатах. Роззирнувшись довкола, він зрозумів, що бачить цю кімнату вперше. Поруч із ним лежала п’яна жінка в брудній засмальцьованій комбінації. За столом спав чоловік у майці. Велика долоня з татуйованим якорем ніжно притискала перекинуту пляшку до мокрої церати. На вікні догоряла гасова лампа. До кімнати широкою смутою струменів світанок.

Анвальдт глянув на зап’ясток, де зазвичай носив годинника. Зараз його там не було. Ах, справді! Учора він, розчулившись, подарував його якомусь жебракові. Йому дошкуляла вперта думка: вийти звідси. Це виявилося не легко, бо ніде не бачив свого одягу. І хоча він не цурався екстравагантних учинків, та на вулицю в самих лише кальсонах він не виходив. Анвальдт із полегшею упевнився, що за старою звичкою, набутою ще в сиротинці, він зв’язав черевики шнурівками навколо шиї.

Підвівся з ліжка й замалим не впав. Ноги роз’їхалися на мокрій підлозі... Він різко змахнув руками й знайшов опору: лівою рукою вхопився за порожнє металеве дитяче ліжечко, а правою — за табуретку, на яку хтось висипав уміст попільнички.

У голові гупали молоти, легені працювали швидко, з горла вирвалося хрипіння. Якусь хвилину Анвальдт змагався із собою: йому закортіло лягти поруч п’яної німфи. Та глянувши на неї й відчувши сморід зіпсованих зубів і гнилих ясен, він рішуче відкинув цю думку. У кутку помітив свій пожмаканий костюм. Одягся якомога швидше в напівмороці сходової клітки і поплентався на вулицю; запам’яталася її назва, Везер-штрасе. Він не знав, як тут опинився. Свиснув візникові. Кримінальний асистент Герберт Анвальдт пив п’ятий день поспіль. З невеликими перервами він пиячив уже шість місяців.

Кримінальний комісар Гайнріх фон Ґрапперсдорф аж нетямився від гніву. Він гепав кулаком об стіл і верещав на всю горлянку. Анвальдтові здалося, що від наллятої кров’ю огрядної потилиці білосніжний комірець шефової сорочки зараз лусне. Анвальдт не надто зважав на той вереск. По-перше, тому, що вся зовнішня інформація проходила до його свідомості, немов притлумлена товстим фільтром похмілля. Подруге, він знав, що «старий щецинський віл» ще не розлютився насправжки.

— Глянь-но на себе, Анвальдте, — фон Ґраппенсдорф підхопив асистента під пахви й поставив його перед дзеркалом у різьбленій рамі. Цей жест видався Анвальдтові дуже приємним, наче то була скупа чоловіча ласка. Із дзеркала на нього поглядала худа неголена фізіономія шатена зі слідами п’ятиденного пияцтва. Налиті кров’ю білки потопали в спухлих повіках, губи пошерхли, а волосся прилипло до чола, поораного глибокими зморшками.

Фон Ґрапперсдорф відпустив Анвальдта й гидливо витер руки. Тоді повернувся на своє місце за столом і знову набрав постави Громовержця.

— Вам тридцять років, а виглядаєте ви на всі сорок! Ви скочуєтесь на самісіньке дно, як остання повія! І все через якусь шльондру з мордочкою янголятка. Невдовзі будь-який берлінський бандит купить вас за кухоль пива! А мені не потрібні продажні дівки! — Він набрав у легені повітря й гаркнув: «Я викидаю вас, Шнапсвальде[19], з роботи до дідька! Причина — п’ятиденна відсутність без поважної причини».

Комісар сів за письмовий стіл і закурив сигару. Випускаючи хмарки диму, він не зводив очей зі свого колись найкращого працівника. Похмілля розвіялося. Анвальдт збагнув, що невдовзі залишиться без зарплатні й про якесь спиртне зможе хіба помріяти. Ця думка розбуркала його. Він кинув благальний погляд на шефа, що саме заходився читати якийсь учорашній рапорт. Після тривалої мовчанки він суворо сказав:

— Я звільняю вас із берлінської поліції. Від завтра ви починаєте працювати в Бреславському управлінні. Одна вельми поважна персона хоче доручити вам досить складну справу. Отож, приймаєте ви мою пропозицію чи підете жебрати на Курфюрстендамм? Якщо вас допустять до корита тамтешні хлопці...

Анвальдт намагався не розплакатися. Він думав не про комісарову пропозицію, а про те, як йому погамувати сльози. Цього разу лють фон Ґрапперсдорфа була непідробною:

— То ти поїдеш до Бреслау? Ти, волоцюго?!

Анвальдт кивнув. Комісар одразу заспокоївся.

— Зустрінемося на вокзалі на Фрідріх-штрасе о восьмій вечора, третій перон. Тоді я розповім тобі про кілька важливих деталей. Ось тобі п’ятдесят марок і щоб завтра мав порядний вигляд. Повернеш, коли облаштуєшся в Бреслау.

Анвальдт з’явився вчасно. Він був чистий, поголений і — найголовніше — тверезий. Одягнений у новий легкий світло-бежевий костюм і відповідно дібрану краватку. У руці тримав потертого портфеля й парасоля. Насунутий трохи набакир капелюх робив його схожим на одного американського актора, прізвища якого фон Ґрапперсдорф не пригадував.

— Ось так. Тепер ви виглядаєте по-людськи. — Комісар підійшов до свого колишнього працівника й принюхався. — Ану, дихніть!

Анвальдт виконав наказ.

— Жодного пива? — фон Ґрапперсдорф аж не повірив.

— Жодного.

Комісар узяв його під руку й вони попрямували вздовж перону. Паротяг викидав клуби пари.

— Вислухайте мене уважно. Мені невідомо, що ви повинні зробити в Бреслау, але це важке й небезпечне завдання. Винагорода, яку ви отримаєте, дозволить вам не працювати до кінця життя. Тоді ви зможете напитися як свиня, але під час перебування в Бреслау — жодної краплини... Зрозуміло? — фон Ґрапперсдорф щиро розсміявся. — Мушу визнати, я відраджував Мюльгауза, мого старого бреславського друга. Але той затявся. Не знаю, чому. Може, десь чув, що ви були гарним поліцейським... Та повернімось до справи. У вашому розпорядженні ціле купе. Проведіть час приємно. А ось і прощальний подарунок від колег. Чудово допомагає від похмілля.

Він поманив пальцем.

До них підійшла струнка брюнетка в кокетливому капелюшку. Вона простягла Анвальдтові аркушика з написом: «Я — подарунок від колег. Бувай здоров і завітай ще колись до Берліна».

Анвальдт роззирнувся. За кіоском з морозивом і лимонадом угледів веселі обличчя товаришів, які корчили дурнуваті гримаси й показували непристойні жести. Анвальдт знітився. Брюнетка — анітрохи.

Кримінальний директор Ебергард Мокк готувався до поїздки в Цоппот[20], де він збирався провести двотижневу відпустку. Потяг від’їжджав за дві години, тож не було нічого дивного в тому, що у квартирі панував жахливий безлад. Моккова дружина почувалася в ньому, наче риба у воді. Низенька повна блондинка голосно віддавала слугам короткі розпорядження. Мокк, нудьгуючи, сидів у фотелі й слухав радіо. Він саме шукав іншу хвилю, аж тут подзвонив телефон.

— Це резиденція барона фон дер Мальтена, — почувся голос камердинера Маттіаса. — Пан барон чекає на вас, пане кримінальний директоре, якомога швидше.

Не припиняючи пошуків радіохвилі, кримінальний директор спокійно промовив:

— Слухай-но ти, фамулусе[21], якщо пан барон хоче зі мною зустрітися, нехай сам про це потурбується «якомога швидше», бо зараз я виїжджаю у відпустку.

— Я очікував на таку реакцію, Ебергарде, — Мокк почув у слухавці низький, холодний голос барона. — Я її передбачив і, цінуючи власний час, відразу поклав біля телефону одненьку візитку з телефонним номером. Мені коштувало чимало зусиль її роздобути. Якщо ти негайно не приїдеш, доведеться набрати цей номер. Хочеш довідатися, кому я дзвонитиму?

Мокка враз перестали цікавити марші, які передавали по радіо. Він провів пальцем по кришці радіоприймача й буркнув: «Зараз буду».

За чверть години Мокк був на Айхен-алеє. Не привітавшись, проминув старого камердинера Маттіаса, який виструнчився в дверях, і пробурчав: «Я знаю, як знайти кабінет барона!»

Господар чекав у відчинених дверях. На ньому був довгий пікейний халат і шкіряні пантофлі зі світлої шкіри. Під розстібнутим комірцем сорочки видніла шовкова шийна хустка. Він посміхався, але його очі дивилися дуже похмуро. Худе, посмуговане зморшками обличчя, палало.

— Для нас це велика честь, що вельможний пан директор запанували нас відвідинами, — обличчя барона викривила блазенська посмішка. І враз він споважнів. — Увійди досередини, сядь, закури й не став жодних запитань!

— Я поставлю одне, — Мокк вочевидь був розгніваний. — Кому ти хотів дзвонити?

— Я з цього й почну. Якби ти не прийшов, я подзвонив би до Удо фон Войрша, шефа СС у Бреслау. Це аристократ із чудової родини, навіть доводиться якоюсь далекою ріднею фон дер Мальтенам. Він, ясна річ, допоміг би мені вийти на нового шефа Гестапо Еріха Крауза. Знаєш... от уже тиждень, як фон Войрш перебуває в чудовому настрої. Під час «Ночі довгих ножів»[22] він витяг свого ножа й знищив ненависних ворогів: Гельмута Брюкнера, Ганса-Пауля фон Гайденбрека та інших штурмовиків. Ой-ой, а що ж сталося з нашим любим гульвісою й завойовником юнацьких сердець Едмундом Гайсеном! Есесівці вбили його на чудовому баварському курорті Бад Вісзее. Витягли з ліжка не абикого, а самого шефа СА Ернста Рема [23], який за мить розділив долю свого коханого... А що ж таке скоїлось з нашим любим жартівником Пйонтеком, що він повісився у своєму саду? Ах, здається його коханій дружині показали кілька фотографій, на яких старий Вальтер, нап’явши чепчика, виробляє з якоюсь дев’ятирічною дівчинкою те, що древні греки називали лесбійським коханням. Якби він не наклав на себе руки, ним зайнялися б наші коричневі молодці з Нойдорф-штрасе.

Барон був палким любителем Гомера й обожнював ретардацію[24]. Цього разу виявилося, що ретардація була, власне кажучи, вступом.

— Я поставлю тобі коротке й змістовне запитання: ти хочеш, аби Крауз отримав документи, які зберігаються в мене? Вони беззаперечно доводять, що начальник кримінального відділу був масоном. Відповідай «так» або «ні». Тобі відомо: новоспечений шеф Гестапо будь-що хоче вислужитися, аби показати своєму берлінському начальству, як вони правильно розв’язали кадрове питання. І ми зараз маємо в Гестапо людину, яка є більшим гітлерівцем, аніж сам Гітлер. Хочеш, аби бреславський Гітлер дізнався всю правду про твою кар’єру?

Мокк неспокійно засовався на стільці. Чудова сигара раптом набула кислуватого присмаку. Йому дещо було відомо про планування нападу на Рема та його сілезьких поплічників, але він зі зловісною втіхою заборонив своїм людям утручатись. «Нехай ці свині повбивають одне одного», — сказав він одному знайомому з поліції, якому довіряв. Сам він з радістю передав до СС кілька компрометуючих фотографій. Падіння Пйонтека, Гайнеса й Брюкнера він хотів привітати келихом шампанського. Та тієї миті, коли Мокк на самоті піднімав свій тост, рука його раптом задерев’яніла. Він зрозумів, що бандити провели чистку своїх рядів, але продовжують керувати. І на місце кількох негідників прийдуть ще гірші. Його передбачення справдилися: Еріх Крауз був найгіршим серед усіх відомих йому гітлерівців.

— Не відповідай, ти, провінційний шевчику, нікчемний кар’єристе, посередносте! Навіть твої інтерпретації Горація вирізнялися простакуватістю. Ne ultra crepidam[25]. Ти не послухався цієї перестороги й збрехав перед нашими дверима. Задля кар’єри. Вийшов з ложі. Потайки співпрацював з Гестапо. Не запитуй, звідки я знаю... Звісно, це ти також зробив задля кар’єри. Але найкраще прислужилася твоїй кар’єрі моя дочка. Та сама, пригадуєш, яка, накульгуючи, вибігала тобі назустріч. Пам’ятаєш, як вона любила тебе? Вітаючись, казала тобі «любий пане Ебі»...

Мокк рвучко підвівся.

— Чого тобі треба? Я ж віддав тобі вбивцю. Говори так, як ти обіцяв, «коротко й змістовно», і залиш для себе свою цицеронівську промову!

Фон дер Мальтен не відповів. Він підійшов до письмового столу й вийняв із шухляди бляшанку з-під шоколадних цукерок Вінера. Відкрив її й сунув Моккові під ніс. До червоного оксамиту був пришпилений скорпіон. Поруч лежала блакитна картка з уже знайомими Моккові коптськими рядками про смерть. Унизу було дописано німецькою: «Ти ще не досить страждаєш».

— Я знайшов це у своєму кабінеті.

Мокк глянув на геоцентричну модель Всесвіту і вже спокійніше відповів:

— Скрізь повно психопатів. І в нашому місті теж. І вже напевно серед твоїх слуг, бо хто ж іще міг пробратися до будинку, який так пильно охороняють?

Барон бавився ножиком для розрізання газет. Ураз він відвів погляд до вікна.

— Хочеш побачити, щоб переконатись? Ти й справді хочеш побачити dessous[26] моєї дочки? Я сховав її. Вона була в цій бляшанці разом зі скорпіоном і запискою.

Мокк і справді пригадав собі, що на місці злочину бракувало Марієттиної білизни. Вій навіть наказав одному зі своїх людей перевірити у зв’язку із цим усіх фетишистів.

Фон дер Мальтен відклав ножика й промовив тремтячим від люті голосом:

— Послухай-но, Мокку. Я закатував у підвалі «вбивцю», якого ти мені віддав... Старого божевільного єврея... Одну лише людину я ненавиджу більше, ніж тебе. Справжнього вбивцю. Мокку, ти використаєш усі свої можливості й розшукаєш убивцю. Не... не ти сам. Хтось інший вестиме слідство. Хтось нетутешній, кого ще не обплутала жодна бреславська банда. Окрім того, ти вже знайшов убивцю... І що? Знову його шукатимеш? Можна втратити посаду й медаль...

Барон перехилився через стіл і їхні обличчя опинилися на відстані сантиметра. На Мокка війнуло несвіжим подихом.

Ти мені допоможеш, чи мені доведеться зруйнувати твою кар’єру? Виконаєш усе, що я накажу, чи мені дзвонити до фон Войрша і Крауза?

— Я допоможу тобі, от тільки не знаю як. Що я маю зробити? — відповів, не вагаючись, Мокк.

— Перше розумне запитання, — у голосі барона досі вчувалася лють. — Ходімо до вітальні. Я тебе з деким познайомлю.

Коли барон відчинив двері вітальні, двоє чоловіків, що сиділи біля столика, рвучко підхопилися з місць. Невисокий кучерявий брюнет скидався на підлітка, якого батьки впіймали на розгляданні порнографічних малюнків. В очах молодшого, худорлявого шатена, застиг той самий вираз утоми й задоволення, який Мокк помічав у себе суботніми ранками.

— Herr Kriminaldirektor, — звернувся барон до Мокка, — дозвольте представити вам доктора Ґеорґа Маасса з Кенігсберга та кримінального асистента з берлінської поліції, пана Герберта Анвальдта. Доктор Маасс — приват-доцент Кенігсберзького університету, відомий семітолог та історик, асистент Анвальдт — спеціаліст у злочинах на сексуальному ґрунті. Шановні панове, перед вами — начальник кримінального відділу Бреславського управління поліції, кримінальний директор Ебергард Мокк.

Чоловіки вклонилися один одному, а тоді, беручи приклад з барона, сіли. Господар урочисто провадив далі:

— Пан кримінальний директор великодушно запевнив мене, що він усіляко вам допомагатиме. Архіви й бібліотеки для вас відкриті. Пан кримінальний директор ласкаво згодився взяти на роботу від завтрашнього дня асистента Анвальдта у свій відділ на посаду референта зі спеціальних доручень. Я правильно висловився, Herr Kriminaldirektor? (Приголомшений власною «ласкавістю», Мокк кивнув головою). Маючи доступ до всіх справ та будь-яких даних, пан асистент Анвальдт розпочне таємне слідство в справі вбивства моєї дочки. Я нічого не пропустив, Herr Kriminaldirektor?

— Ні, ви нічого не пропустили, пане бароне, — підтвердив Мокк, замислюючись, як йому вгамувати гнів дружини, коли вона довідається, що перші дні відпустки їй доведеться провести самій.

У Бреслау запанувала спека. Низовина, у якій лежить місто, смажилася в потоках пекучого повітря. Продавці лимонаду сиділи під парасолями на перехрестях, у крамницях та інших торгових точках. Їм не доводилося розхвалювати свій товар. Усі наймали помічників, які підносили їм зі складів відра з льодом. Спітнілі юрби людей безупинно обмахувалися усім, що було під рукою, та заповнювали кав’ярні й кондитерські на шикарній Ґартен-штрасе. Музиканти, спливаючи потом, вигравали по неділях марші й вальси на Лібіхсхоє, де під розлогими каштанами й платанами сухою курявою дихали втомлені міщани. Сквери й парки заполонили старигани, що грали в ската, а також розгнівані бонни, котрі намагалися заспокоїти розпашілих дітей. Гімназисти, що не виїхали на канікули, давно вже й думати забули про синуси чи Германна з Доротеєю й змагалися в плаванні на Міщанській Кемпі. Люмпен-пролетаріат з убогих, брудних вуличок навколо Ринкової площі та Блюхер-пляц видудлював цистерни пива, під ранок укладаючись під будинками й у водостічних канавах. Молодь улаштовувала полювання на щурів, які зграями шастали на смітниках. З вікон сумно звисали мокрі простирадла. Бреслау важко дихало. Виробники й продавці морозива та лимонаду вдоволено потирали руки. Броварні працювали без перерви. Герберт Анвальдт готувався розпочати слідство.

Поліцейські сиділи в залі для зборів без піджаків, попустивши краватки. Виняток становив хіба що Мокків заступник, Макс Форстнер, який хоч і спливав потом у затісному костюмі з туго зав’язаною краваткою, не дозволяв собі найменшої недбалості в одязі. Його не надто любили. Причиною такої антипатії були пихатість і недоброзичливість, якими він в’їдливо обдаровував своїх підлеглих. Форстнер критикував їх за немодний капелюх, погано виголену щетину чи пляму на краватці, або ж присікувався до дрібниць, які, на його думку, погано свідчили про поліцейського. Але того ранку спека спростувала всі аргументи в можливій суперечці про стан гардеробу його підлеглих.

Двері відчинилися й увійшов Мокк у супроводі худорлявого шатена років тридцяти. Новий поліцейський мав вигляд людини, яка ніяк не може виспатися. Хоча він притлумлював позіхання, його зраджували очі, увесь час вони сльозилися. Угледівши його світло-бежевий костюм, Форстнер скривився.

Мокк, як зазвичай, спершу закурив цигарку. Приклад шефа наслідували майже всі поліцейські.

— Добридень, панове. Це наш новий колега, кримінальний асистент Герберт Анвальдт, який донедавна працював у берлінській поліції. Асистент Анвальдт від сьогодні працюватиме на посаді референта зі спеціальних доручень у нашому кримінальному відділі, вестиме слідство, про перебіг та результати якого доповідатиме особисто мені. Прошу сумлінно виконувати його прохання. На час цього слідства пан кримінальний асистент Анвальдт, за моїм розпорядженням, стане ніби вашим начальником. Звичайно, Форстнера це не стосується, — Мокк загасив цигарку й на мить замовк. Його люди знали, що зараз він скаже найголовніше. — Шановні панове, якщо доручення асистента Анвальдта на якийсь час відірвуть вас від поточних справ, прошу їх відкласти. Справа нашого нового колеги є зараз найважливішою. У мене все, прошу повертатися до ваших обов’язків.

Анвальдт із цікавістю роздивлявся Мокків кабінет. Попри всі бажання, у ньому неможливо було знайти хоча б якусь річ, позначену індивідуальністю, тобто хоч якоюсь рисою власника кабінету. Усе знаходилось на своєму місці й було стерильно чистим. Директор раптом порушив цю гармонію виструнчених речей, зняв піджак і кинув його на спинку стільця. Між блакитними шлейками з незвичайним візерунком (голі, сплетені в обіймах жіночі тіла) гордовито випиналося досить показне черево. Задоволений Анвальдт усміхнувся, уздрівши нарешті людину із плоті й крові. Мокк цього не зауважив. Він саме замовив по телефону дві чашки міцного чаю.

— Кажуть, що це чудово тамує спрагу в таку спеку. Побачимо...

Він підсунув Анвальдтові коробку із сигарами. Повільно й ретельно обрізав щипчиками кінець однієї з них. Секретар Мокка, Дітмар Кранк, поставив перед ними чайник і чашки.

— З чого ви хочете почати, Анвальдте?

— Herr Kriminaldirektor, у мене є деякі пропозиції.

— Облишмо звання. Я не такий вишуканий, як барон.

— Звичайно, як забажаєте. Сьогоднішню ніч я провів за читанням справи. Хотілося б знати, що ви думаєте про такі міркування: хтось зробив із Фрідлендера офірного цапа, ergo[27] хтось хоче приховати справжнього вбивцю. Може, саме цей «хтось» і є вбивцею. Я мушу знайти тих, хто підставив Фрідлендера, або ж, інакше кажучи, віддав його вам на поталу. Отож я почну з барона фон Кепперлінґа, бо це він вказав вам на Фрідлендера, — Анвальдт крадькома посміхнувся. — До речі, між іншим, скажіть, як ви могли повірити в те, що шістдесятирічна людина може протягом півгодини вбити залізничника, після чого здійснити два статеві акти, під час котрих, як легко припустити, жертви аж ніяк не полегшували йому завдання. Потім він убиває обох жінок, мережить стіну якимись закарлючками, тоді вистрибує крізь вікно й зникає в тумані. Покажіть-но мені двадцятирічного хлопця, здатного на такий подвиг.

— Любий пане, — Мокк засміявся. Йому сподобався наївний ентузіазм Анвальдта. — Незвичайні, надлюдські здібності з’являються в епілептиків доволі часто, особливо після нападів. Усі подібні вчинки — це наслідок дії якихось таємничих гормонів, про що мені докладно розповів лікар Фрідлендера, доктор Вайнсберґ. У мене немає підстав не довіряти йому.

— Атож. Ви йому довіряєте. А я нікому не довіряю. Мені треба побачитися із цим лікарем. Може, хтось змусив його розповідати вам про незвичайні здібності епілептиків, про транс дервішів та інші такого штабу... — Анвальдтові забракло слів, — такого штабу дурниці.

Мокк повільно пив чай.

— Ви надто категоричні, юначе.

Одним ковтком Анвальдт спорожнив півчашки. Він будь-що прагнув показати директорові наскільки упевнено почувається в таких справах. А якраз упевненості в собі йому дуже бракувало. Цієї миті він поводився, наче малий хлопчик, який уночі обпісяв простирадло й прокинувшись уранці, не знає, що йому робити. (Мене обрано, я обранець, я зароблю купу грошей!). Він допив чай.

— Мені потрібен протокол допиту Фрідлендера, — Анвальдт намагався, аби його голос лунав упевнено.

— Навіщо вам протокол? — тон Мокка більше не був жартівливий. — Ви працюєте в поліції не один рік і вам відомо, що іноді допитуваного треба трохи притиснути. Протокол підчищено. Краще я сам вам розповім, як воно було. Врешті-решт, це я його допитував, — він глянув у вікно й почав гладко брехати. — Я запитав його про алібі. У нього його не було. Довелося його трусонути. (Здається, гестапівець Конрад швидко змусив його заговорити. У нього свої методи). Коли я питав його про таємничі написи, якими він списував грубі зошити, він сміявся, — це, мовляв, послання до його братів, які за нього помстяться. (Я чув, що Конрад підтинає сухожилля бритвою). Довелося переконувати його рішучіше. Я наказав привести його дочку. Це подіяло. Він одразу заспокоївся й визнав свою провину. От і все. (Бідолашна дівчина... Що ж, довелося віддати її Пйонтекові... А він нашпигував її морфієм і підкладав у ліжко різним бонзам).

— І ви повірили шаленцеві, — від подиву Анвальдт широко відкрив очі, — якого ви таким чином шантажували?

Мокк щиро розвеселився. Він зайняв щодо Анвальдта позицію Мюльгауза — добродушний дідусь гладить по голівці внука-фантазера.

— Вам цього замало? — на його вустах з’явилася іронічна посмішка. — Ось вам шаленець-епілептик, який, за словами лікаря, може чудеса творити відразу після нападу. Відсутність алібі, таємничі записи в зошитах. Якби ви, маючи такі дані, шукали вбивцю й далі, то ніколи не закінчили б слідства. А може, ви були такі допитливі й у Берліні, і врешті старий Ґрапперсдорф заслав вас у провінцію?

— Пане директоре, невже все це справді вас переконало?

Мокк свідомо й поступово попускав роздратування. Він обожнював це відчуття: панувати над хвилями емоцій і могти будь-якої миті дати їм вихід.

— Ви слідство ведете, чи малюєте мій психологічний портрет? — гримнув він. Але це йому погано вдалося: Анвальдт анітрохи не злякався. Мокк не знав, що крик на нього не впливає. Надто часто він чув його в дитинстві.

— Вибачте, — промовив асистент. — Я не хотів вас образити.

— Синку, — Мокк зручно всівся на стільці, граючись обручкою. Подумки він будував психологічну характеристику Анвальдта. — Якби я був таким м’якотілим, то не зміг би майже двадцять п’ять років відпрацювати в поліції. — Він відразу помітив, що Анвальдт лише вдає слухняність. Це заінтригувало його настільки, що Мокк вирішив підхопити цю тонку гру.

— Не варто вибачатись. Таким чином ви виявили свою слабкість. Я дам вам гарну пораду: завжди приховувати свої слабкі місця, викриваючи їх в інших. Тоді інші потраплять у сильце. Вам відомо, що означає «мати щось на когось» або «тримати когось у лещатах»? Ці «лещата» для одного — азарт, гармонійно збудовані ефеби — для іншого, іще для когось — єврейське походження. Затискуючи такі лещата, я вигравав безліч разів.

— А мою слабкість ви вже зараз можете використати проти мене? Ви й мене можете затиснути в «лещатах страху»?

— А навіщо мені це робити?

Анвальдт перестав бути слухняним. Ця розмова приносила йому величезне задоволення. Він почував себе представником рідкісної наукової дисципліни, який раптом у поїзді зустрічає іншого палкого прихильника цієї науки й намагається не лічити зупинок, що невблаганно проминають.

— Навіщо? Бо ж я поновив слідство, яке ви закінчили з неймовірним успіхом. (З того, що мені відомо, це слідство дуже сприяло тобі в кар’єрі).

— Ну, то й провадь слідство, а не роби мого психологічного розтину! — Мокк вирішив знову трохи розгніватися.

Анвальдт якусь мить обвіював себе примірником «Бреслауер Цайтунґ». Врешті ризикнув:

— От я й веду. Почав з вас.

У кімнаті залунав щирий сміх Мокка. Анвальдт несміливо йому вторував. Форстнер безуспішно прислухався крізь стіну.

— Ти мені подобаєшся, синку, — Мокк допив чай. — Якщо в тебе виникнуть якісь проблеми, дзвони до мене о будь-якій порі, вночі чи вдень. У мене знайдуться лещата майже на кожного в цьому місті.

— А на мене ще ні? — Анвальдт ховав до гаманця елегантну візитку.

Мокк підвівся, подаючи цим знак, що вважає розмову завершеною.

— Саме тому я тебе ще люблю.

Кабінет Мокка був єдиним (якщо не рахувати кухні) приміщенням у його п’ятикімнатному помешканні на Редіґер-пляц 1, вікна якого виходили на північ. Улітку лише тут відчувалася приємна прохолода. Кримінальний директор саме впорався з обідом, який йому принесли з ресторану Ґраєка, відокремленого від його кам’яниці подвір’ям. Він сидів за письмовим столом і пив холодне пиво Газельбаха, яке щойно витяг з комірчини. Як завжди, попоївши, він курив і читав книжку, навмання вибрану з полиці. Цього разу він вибрав томик забороненого автора, «Психопатологію повсякденного життя» Фройда. Він читав розділ про обмовки й поволі поринав в омріяну дрімоту, аж раптом усвідомив, що сьогодні сказав Анвальдтові «мій сину». Це була обмовка, такого з Мокком ще не траплялося. Він уважав себе дуже потайною людиною, а під впливом Фройда гадав, що саме обмовки відкривають наші приховані потреби й бажання. Найбільшою мрією Ебергарда був син. Він розлучився з першою дружиною після чотирьох років шлюбного життя, коли вона зрадила його зі служником, бо вже не могла стерпіти чимраз брутальніших звинувачень у безплідності. Потім мав багатьох коханок. Коли б якась із них завагітніла, він одружився б із нею, не вагаючись. На жаль, чергові коханки покидали похмурого невротика і йшли до інших, створюючи з ними більш чи менш щасливі родини. Усі вони мали дітей. Мокк у свої сорок років усе ще не вірив у власне безпліддя, він і далі шукав матір для свого сина. Нарешті знайшов колишню студентку медицини, чия родина зреклася її через нешлюбну дитину. Дівчину відрахували з університету й вона стала утриманкою одного багатого скупника краденого. Мокк допитував її в певній справі, до якої той барига був уплутаний. За кілька днів Інґа Мартенс переїхала до помешкання на Цвінґер-штрасе, яке Мокк винайняв для неї, а барига, потому як поліцейський схопив його в «лещата», вельми охоче перебрався до Леґниці, забувши про свою коханку. Мокк почувався щасливим. Приходив до Інґи щоранку на сніданок після інтенсивних вправ у басейні, який знаходився в сусідньому будинку. За три місяці щастя досягло зеніту: Інґа була вагітна. Мокк вирішив одружитися вдруге, повіривши в старе латинське прислів’я, що кохання перемагає усе, amor omnia vincit. Через кілька місяців Інґа покинула помешкання на Цвінгер-штрасе й народила другу дитину від свого викладача, доктора Карла Майсснера, який тим часом розлучився й одружився зі своєю давньою коханкою, а Мокк зневірився у високих почуттях. Він покинув ілюзії й оженився з багатою бездітною данкою, своєю другою й останньою дружиною.

Спогади кримінального директора перервав телефонний дзвоник. Він зрадів, почувши Анвальдтів голос.

— Я дзвоню, користуючись вашим ласкавим дозволом. У мене тут проблеми з Вайнсберґом. Його звуть тепер Вінклер і він удає, що нічого не знає про Фрідлендера. Відмовився зі мною розмовляти й ледь не нацькував на мене собак. У вас є «щось» на нього?

Мокк замислився рівно на хвилину.

— Мабуть, що так. Але це не телефонна розмова. Прийдіть до мене за годину. Редіґер-пляц 1, квартира шість.

Він поклав слухавку й набрав номер Форстнера. Потому як колишній асистент озвався, він поставив йому два запитання й вислухав вичерпні відповіді. За мить телефон знову задзеленчав. Голос Еріха Крауза поєднував у собі дві протилежні інтонації: шеф Гестапо одночасно запитував і наказував.

— Мокку, хто такий цей Анвальдт і що він тут робить?

Ебергард ненавидів цей нахабний тон. Вальтер Пйонтек завжди принижено прохав про інформацію, хоча й знав, що Мокк не може йому відмовити, натомість Крауз брутально її вимагав. Хоча він і працював у Бреслау лише тиждень, за брак такту багато хто його вже щиро ненавидів. «Парвеню, вискочка із задрипаних Зомбковиць», — шипіли шляхетні бреславські аристократи.

— Ви там що, заснули?

— Анвальдт — агент Абверу, — Мокк був готовий до запитання про нового асистента. Він знав, що сказавши правду, наразить берлінця на небезпеку. Така відповідь одночасно захищала Анвальдта, оскільки шеф бреславського Абверу, сілезький аристократ Райнер фон Гарденбурґ, ненавидів Крауза. — Він розробляє польську розвідку в Бреслау.

— Навіщо ви йому потрібні? Чому ви не поїхали у відпустку згідно із графіком?

— Мене затримала одна приватна справа.

— Яка?

Крауз понад усе цінував військові марші й усталене сімейне життя. Мокк відчував огиду до цього чоловіка, який ретельно й методично змивав з рук кров в’язнів, котрих він особисто катував, а тоді спокійно сідав з родиною до обіднього столу. Наступного дня свого урядування Крауз власноруч закатував одного одруженого в’язня, який не хотів розповісти, де зустрічався зі своєю коханкою, працівницею польського консульства. Потім вихвалявся перед усім управлінням поліції, що він ненавидить подружні зради.

Мокк глибоко вдихнув і завагався:

— Я залишився через знайому... Але прошу вас бути делікатним... Ви ж розумієте, як воно буває...

— Тьху, — засопів Крауз. — Не розумію.

Хряснула кинута з розмаху слухавка. Мокк підійшов до вікна й задивився на запилюжений каштан, чиїм листям не бавився навіть найменший вітерець. Торговець водою продавав свою життєдайну рідину мешканцям флігеля, на майданчику єврейської народної школи із криками гасали діти, здіймаючи хмари куряви. Мокк трохи дратувався. Він хотів відпочити, а тут навіть після роботи йому не дають спокою. Він розклав на столі шахівницю й сягнув по «Шахові головоломки» Юбербранда.

Коли комбінації захопили його настільки, що він забув про спеку й утому, у двері подзвонили. (Чорт, це певно, Анвальдт. Сподіваюся, він уміє грати в шахи).

Анвальдт був фанатиком цієї гри. Тож не дивно, що вони з Мокком сиділи над шахівницею до світанку, п’ючи каву й лимонад. Мокк, який найпростішим діям приписував прогностичне значення, припустив: результат останньої партії знаменуватиме успіх або поразку Анвальдтового слідства. Останню, шосту партію, вони розігрували із другої до четвертої. Вона закінчилася внічию.

Чорний «Адлер» Мокка під’їхав до обшарпаної кам’яниці на Цітен-штрасе, де мешкав Анвальдт. Асистент почув гудок клаксона, спускаючись сходами. Чоловіки потиснули один одному руки. Мокк поїхав по Зейдліц-штрасе, проминув величезну будівлю цирку Буша, звернув ліворуч, проїхав через Зоннен-пляц і зупинився перед нацистською друкарнею на Зоннен-штрасе. Вийшов і за мить повернувся з якимсь згортком під пахвою. Тоді різко повернув, аби хоч трохи освіжити застояне в машині гаряче повітря. Він був невиспаний і неговіркий. Вони проїхали під віадуком й опинилися на довгій гарній Ґабіц-штрасе. Анвальдт із цікавістю розглядав церкви, назви яких Мокк повідомляв йому зі знанням справи: спершу невелика, наче приліплена до сусідньої кам’яниці, каплиці єзуїтів, тоді нещодавно збудовані церкви Царя Небесного Христа та Св. Карла Боромея, стилізовані під середньовіччя. Мокк їхав швидко, обганяючи трамваї аж чотирьох різних маршрутів. Проминув Ґайовицький цвинтар, перетнув Менцель-штрасе, тоді Кюрассир-алеє, і припаркувався неподалік цегляних казарм кірасирів на Ґабіц-штрасе. Тут, у сучасній кам’яниці під номером 158, займав велике комфортабельне помешкання доктор Германн Вінклер, донедавна Вайнсберґ. Справа Фрідлендера вочевидь змінила його життя на краще. Добрим янголом-провісником цієї метаморфози був гауптштурмфюрер Вальтер Пйонтек. Їхнє знайомство не було приємним: одного травневого вечора тридцять третього року Пйонтек із грюкотом удерся до його колишнього помешкання, брутально з нього познущався, а потім солодкавим голосом запропонував альтернативу: або він сповістить у пресі, що Фрідлендер після епілептичних нападів перетворювався на Франкенштейна, або помре. Коли лікар завагався, Пйонтек додав, що прийняття його пропозиції означатиме для Вайнсберґа значне покращення фінансових можливостей. Отож Вайнсберґ відповів «так» — і його життя повністю змінилося. Завдяки протекції Пйонтека він став іншою особою, а на його рахунку в торговельному домі «Айхборн і К°» щомісяця з’являлася певна сума грошей, може й не надто значна, але надзвичайно ощадливого лікаря вона цілком удовольняла. На жаль, dolce vita[28] тривало недовго. Кілька днів тому Вінклер довідався з газет про смерть Пйонтека. Того ж таки дня його відвідали люди з Гестапо, які повідомили, що угода, запропонована щедрим Пйонтеком, скасовується. Коли він спробував заперечити, один з гестапівців, брутальний товстун, учинив, як він сам заявив, відповідно до вказівок свого шефа: зламав Вінклерові пальці лівої руки. Після цього візиту лікар придбав двох дресированих догів, відмовився від гестапівського гонорару й намагався бути якомога непомітнішим.

Мокк і Анвальдт аж підстрибнули, коли за Вінклеровими дверима завалували й завили собаки.

— Хто там? — почулося із-за ледь прочинених дверей.

Мокк обмежився тим, що показав посвідчення, оскільки слова все одно потонули б у собачому гавкоті. Вінклер насилу втишив собак, посадив їх на повідки й запросив непроханих гостей до вітальні. Поліцейські, немов за командою, закурили цигарки й почали оглядати приміщення, яке більше нагадувало контору, аніж вітальню. Вінклер, невисокий рудоволосий п’ятдесятилітній чоловік, був узірцем старого холостяка-педанта. У буфеті замість чарочок і графинів стояли обтягнуті коленкором швидкозшивачі. На корінці кожного з них видніли старанно виведені прізвища пацієнтів. Анвальдтові спало на думку, що швидше западеться цей сучасний величезний будинок, аніж котрийсь із швидкозшивачів опиниться не на своєму місці. Мокк порушив мовчанку.

— Ці собачки вас захищають? — спитав він, посміхаючись, і показав на догів, що припали до підлоги й недовірливо стежили за чужинцями. Вінклер прив’язав їх до важкого дубового столу.

— Так, — сухо відказав лікар, кутаючись у купальний халат. — Що привело вас до мене цього недільного ранку?

Мокк не відреагував на запитання, продовжуючи по-дружньому посміхатися.

— Захищають... Так, так... А від кого? Може, від тих, хто зламав вам пальці?

Лікар збентежився й здоровою рукою сягнув по цигарку. Анвальдт простяг йому запальничку. Те, як Вінклер затягувався, свідчило, що це одна з небагатьох цигарок у його житті.

— Чого ви хочете?

— Чого ви хочете? Що вас до мене привело? — Мокк передражнив Вінклера. І враз, підійшовши впритул, верескнув:

— Я тут ставлю запитання, Вайнсберґу!

Лікар заледве втихомирив собак, що із гарчанням кинулися на поліцейського, замалим не перекинувши стіл, до якого їх було прив’язано. Мокк сів, трохи почекав, і продовжував уже спокійно:

— Я не запитуватиму вас ні про що, Вайнсберґу, я тільки висуну наші вимоги. Прошу надати нам усі ваші нотатки й матеріали, які стосуються Ізидора Фрідлендера.

Лікар почав тремтіти, незважаючи на відчутні хвилі гарячого повітря, що розливалися в залитій сонцем кімнаті.

— У мене їх більше немає. Я все передав гауптштурмфюрерові Вальтеру Пйонтеку.

Мокк уважно придивився до нього. За якусь мить він уже знав, що той бреше. Занадто часто він позирав на свою забинтовану руку. Це могло б означати «ці теж почнуть ламати мені пальці» або «о Боже, що буде, коли Гестапо повернеться й вимагатиме ті самі матеріали»? Мокк вирішив, що друге припущення є ближчим до правди. Він поклав на столі згорток, який отримав у друкарні. Вайнсберґ розірвав папір і почав гортати ще незшиту брошуру. Кістлявим пальцем провів уздовж однієї зі сторінок і зблід.

— Так, пане Вінклере, ви в цьому списку. Поки що це сигнальний примірник. Я можу подзвонити видавцеві цієї брошури й прибрати ваше нове чи то пак справжнє прізвище. То що, Вайнсберґу, зробити це?

У машині температура була ще на кілька градусів вищою ніж на вулиці й сягала десь 35 градусів за Цельсієм. Анвальдт жбурнув на заднє сидіння свій піджак і велику картонну коробку, обклеєну зеленим папером. Відкрив її. Там були копії нотаток, статтей і одна примітивна патефонна платівка. На кришці коробки стояв напис: «Випадок прогностичної епілепсії І. Фрідлендера».

Мокк витер зрошене потом чоло й випередив Анвальдтове запитання:

— Це список лікарів, санітарів, фельдшерів, акушерок та інших слуг Гіппократа єврейського походження. Днями це опублікують.

Анвальдт глянув на один із останніх рядків: Доктор Германн Вінклер, Ґабіц-штрасе 158. — Ви можете це прибрати?

— Навіть не намагатимусь. — Мокк провів поглядом двох дівчат, які прогулювалися під червоним муром казарм. На його світлому піджаку під пахвами виднілися дві темні плями. — Ви гадаєте, що я наражатимуся на конфлікт із шефом СС Удо фон Войршем та шефом Гестапо Еріхом Краузом через якогось там коновала, який понавигадував дурниць для газет?

У погляді Анвальдта він помітив виразну іронію: «Ну-ну, визнай, що ці дурниці добряче прислужилися твоїй кар’єрі».