Смерть у Бреслау

XV

Вечірки по середах у салоні мадам ле Ґеф були організовані в античному стилі. Увечері голий, пофарбований у колір червоного дерева невільник, ударяв у великий гонг, піднімалася завіса й перед очима глядачів поставала декорація: фронтон римського храму, а на його тлі — голі тіла, що танцювали серед пелюсток троянд, які сипалися зі стелі. Ці вакханалії, під час яких танцюристи й танцюристки лише імітували секс, тривали десь із двадцять хвилин, потім була така ж перерва. У цей час дехто з гостей зникав у непомітних кімнатах, решта ж пила і їла. Після перерви невільник знову вдаряв у гонг і на сцені з’являлося кілька «римлян» та «римлянок», одягнених у просторі туніки, які вони, зрештою, швидко із себе скидали. Сипалися трояндові пелюстки, у залі ставало гаряче, цього разу вакханалія була справжньою. Через півгодини такої розваги втомлені актори й актриси спускалися зі сцени, зала порожніла, зате кімнати були заповнені вщерть.

Того вечора Райнер фон Гарденбурґ, Ебергард Мокк та Герберт Анвальдт сиділи на галерейці й згори спостерігали вступну імітацію вакхічної оргії. Уже на початку вистави Анвальдт виглядав помітно збудженим. Помітивши це, Мокк підвівся й пішов до кабінету мадам. Він сердечно привітався з нею й висловив своє прохання. Мадам погодилася без вагань і підняла телефонну слухавку. Мокк повернувся на місце. Анвальдт нахилився до нього й прошепотів:

— У кого тут беруть ключі від кімнат?

— Зачекай хвилинку. Куди ти так поспішаєш?

— Та гляньте ж, найкращих уже розбирають.

— Тут усі гарні. О, дивися, наприклад ті, що йдуть до нас.

До їхнього столика підійшли двійко дівчат, зодягнених у гімназійні форми. Обоє поліцейських чудово їх знали, але дівчата вдавали, що бачать їх уперше. Обидві захоплено дивилися на Анвальдта. Раптом та, що була схожою на Ерну, торкнулася його долонею й усміхнулась. Він підвівся, обняв її за худенькі плечі, обернувся до Мокка й промовив «дякую». Трійця пішла до кімнати, посеред якої стояв круглий стіл з вигадливо інкрустованою шахівницею. Фон Гардербург з усмішкою глянув на Мокка. У салоні мадам ле Ґеф він розслаблявся, ставав менш педантичним і не надто зважав на титули.

— А ви знали, як справити приємність цьому хлопцеві. Хто він?

— Мій близький родич з Берліна. Теж поліцейський.

— Що ж, маємо можливість дізнатися, що думають берлінці про найкращий бреславськнй клуб. Підбреславський, власне кажучи.

— Що там берлінці! Вони й так завжди глузуватимуть з нас. Але мій родич — ні. Він занадто гарно вихований. Знаєте, їм треба якось лікувати свої комплекси. Особливо тим, хто походить із Бреслау. Ви ж знаєте прислів’я: «Справжній берлінець повинен походити із Бреслау».

— Атож, візьміть, приміром, Крауза, — фон Гарденбурґ поправив монокль. — У Берліні він прожив два роки, а після падіння Гайнеса, Брюкнера й Пйонтека фон Войрш перевів його до Бреслау на посаду шефа Гестапо. Крауз сприйняв це підвищення як копняка під зад. Щоб приховати розчарування, він почав дерти кирпу, цей наш злісний і тупий служака. І ось берлінець із дворічним стажем щокроку критикує сілезьку провінційність. Я перевірив — знаєте, звідки він? З нижньосілезьких Зомбковиць.

Чоловіки голосно засміялися й цокнулись келихами з вином. Акторки на сцені вклонялися, щедро обдаровуючи глядачів виглядом своїх принад. Мокк витяг турецькі сигари й почастував ними фон Гарденбурга. Він знав, що шеф Абверу не любить поспіху й із власної охоти, у відповідний момент, розповість всю інформацію про Еркіна, яку йому вдалося здобути. Мокк сподівався дізнатися більше, ніж було в експертизі й Гартнеровому листі. Він хотів отримати адресу Кемаля Еркіна.

— Люди на кшталт Крауза не можуть стерпіти наших шляхетській, родинних і культурних традицій, — фон Гарденбурґ продовжував сілезьку тему. — Усіх цих фон Шаффґотшів, фон Кармерів та фон Доннерсмарків. Тому вони піднімають собі настрій, висміюючи юнкерську штивність та вугільних баронів. Нехай собі сміються...

Запанувала мовчанка. Фон Гарденбург дивився «виставу», Мокк роздумував, чи сьогоднішній вечір справді є гарною нагодою, аби торкатися важливих справ. Після тривалих роздумів наважився:

— Щодо Крауза... у мене до вас прохання...

— Пане Ебергарде, — фон Гарденбурґ ставав чимраз фамільярнішим. — Я ще першого вашого прохання, цього курдсько-турецького, не виконав, а у вас уже знайшлося друге... Ну-ну, жартую. Кажіть.

— Пане графе, — на відміну від свого співбесідника, Мокк став дуже офіціальним. — Я хотів би працювати в Абвері.

— О, а це ще чому? — монокль фон Гарденбурга відбивав вогники свічок і делікатно затемнених ламп на столиках.

— Тому, що за моїм відділом шпигують Краузові каналії, — без передмов відказав Мокк. — Він уже дивиться на мене зверхньо, а невдовзі почне віддавати мені службові накази. Я буду не шефом, а весільним генералом, пішаком, маріонеткою, залежною від цих неотесаних бандитів, варварів із Гестапо. Пане графе, я походжу з убогої ремісничої родини у Валбжиху. Та попри це, а може саме тому, я хочу бути integer vitae sœlerisque purus[49].

— О, Ебергарде, ви, незважаючи на ваше походження, — справжній аристократ духу. Але ви ж розумієте, що працюючи в нас, нелегко дотримуватися цієї Гораціевої максими.

— Любий пане графе, я віддавна — не невинна панночка, у поліції працюю з вісімсот дев’яносто дев’ятого, з перервою на війну, я тоді воював у Росії. Я багато чого бачив, але ви, мабуть, зі мною погодитеся, що існує різниця між захисником держави, який використовує не завжди традиційні методи, та підручним ката.

— Вам відомо, — за моноклем ховалися іскорки сміху, — що я не зможу вам запропонувати жодної керівної посади.

— Я відповім, переінакшуючи відомий вислів Наполеона: «Краще бути другим, і навіть п’ятим, десятим у Парижі, аніж першим у Ліоні».

— Нічого не можу вам зараз обіцяти, — фон Гарденбурґ уважно переглядав меню. — Це залежить не лише від мене. О, замовлю реберця в грибному соусі. А зараз друга справа. У мене для вас декілька відомостей про Кемаля Еркіна. По-перше, він курд. Походить з багатого купецького роду. У 1913 році закінчив елітну кадетську школу в Стамбулі. Вчився дуже добре, а найбільшу увагу приділяв німецькій мові. Наша мова тоді, як і зараз, була обов’язковим предметом у кожній турецькій торгівельній чи військовій школі. Під час війни воював на Балканах та у Вірменії. Там за ним теж тягнулася похмура слава ката й садиста під час різанини вірмен. Мій турецький інформатор не був схильним деталізувати ці не надто цікаві події в житті Еркіна та історії Туреччини. У 1921 році його, молодого офіцера турецької розвідки, послали на дворічне навчання до Берліна. Там він із багатьма познайомився. Повернувшись, зробив швидку кар’єру в турецькій політичній поліції. Раптом у 1924 році, у переддень отримання посади шефа поліції в Смирні, він попросив перевести його до німецького консульства в Берліні, де саме з’явилася вакансія заступника військового радника. Еркін, як і ви, волів бути другим у Парижі, ніж першим у Ліоні. Його прохання задовольнили і з 1924 року честолюбний турок перебуває в Німеччині. Він увесь час мешкав у Берліні, де провадив тихе, одноманітне життя чиновника-дипломата, яке урізноманітнював лише поїздками до Бреслау. Так-так, пане Мокку, його дуже цікавило наше місто. Протягом шести років він був тут двадцять разів. Ми від самого початку стежили за ним. Течка з його справою виявилася грубенькою, але її вміст вас би розчарував. Бо Еркін у нашому місті відвідував, так би мовити, культурні заходи. Він ходив на концерти, учащав до музеїв та бібліотек. Не гордував і борделями, де прославився шаленою чоловічою силою. У нас є свідчення однієї повії, яка стверджувала, що Еркін протягом півгодини мав з нею два статеві акти, не виходячи, якщо можна так сказати, з її тіла. Він потоваришував також з одним університетським бібліотекарем, але прізвище я забув. У грудні 1932 року попрохав дозволити йому стажування в державній поліції міста Оппельн[50]. Уявіть собі: маючи гарну посаду в Берліні, раптом вирішує перевестись у глушину й учитися там у сілезьких провінціалів! Скидається на те, що він воліє бути десятим в Оппельн, ніж другим у Берліні!

Фон Гарденбург протер монокля й замовив в офіціантки реберця. Постукав цигаркою по золотому портсигару з вигравіруваним гербом і пильно глянув на Мокка.

— А може, саме ви поясните мені дивну любов Кемаля Еркіна до прегарної сілезької землі, до нашої Північної Швейцарії?

Мокк мовчки подав йому запаленого сірника. На сцені почалися обряди на честь Вакха. Фон Гарденбург почепив монокля й уважно стежив за видовищем:

— Гляньте-но на цю рудоволосу праворуч. Справжня артистка!

Мокк не глянув. Усю свою увагу він зосередив на іскорках, що зблискували в темно-червоному вині. Глибока думка народжувалася між горизонтальними зморшками чола. Фон Гарденбург відвернувся від сцени й підніс келих.

— Хтозна, може, ваше пояснення допомогло б і мені, і моєму начальству в Берліні прийняти потрібне вам рішення? Крім того, я чув, що у вас є чимала картотека з характеристиками різних осіб...

До столика підійшла міцно збудована дівчина й усміхнулася фон Гарденбурґові. Мокк теж усміхнувся до нього й підняв келиха. Вони цокнулися майже нечутно.

— То може, зустрінемося завтра в моєму кабінеті? А зараз прошу вибачення. Я домовився із цією менадою. Вакх кличе мене на свої містерії.

Того вечора Мокк не грав у шахи зі своїми дівчатами з тієї простої причини, що шахи були їхньою побічною діяльністю, а головну вони виконували зараз у затишних будуарах з іншими клієнтами, з якими домовилися раніше. Отож Мокк не зіграв у королівську гру, хоча це зовсім не означало, що він не заспокоїв інших, нешахових потреб. Опівночі попрощався з пухкою брюнеткою й пішов до будуару, який зазвичай займав по вечорах у п’ятницю. Кілька разів постукав, але ніхто не відповів. Тож він прочинив двері й роззирнувся кімнатою. Анвальдт, зовсім голий, лежав на канапі серед мавританських подушок, тоді як гімназистки повільно одягалися. Мокк жестом прискорив їхні дії. Знічений Анвальдт теж натягав на себе сорочку й штани. Коли дівчата, хихочучи, зникли за дверима, Мокк поставив на столі пляшку рейнського вина й келихи. Анвальдт, котрому похмілля ще давалося взнаки, швидко вихилив один за одним два келихи.

— Як ти себе почуваєш? Чи подіяв найстаріший та найкращий засіб від депресії?

— Таке знеболювальне діє надто коротко.

— А тобі відомо, що вакцина проти хвороби, це той самий вірус, який її викликає? — Моккові вочевидь сподобалася ця медична метафора. — Тож я заражу тебе остаточно. Фон Гарденбурґ підтвердив наші підозри: Еркін — єзид, що прибув до Бреслау зі злочинною місією. Наполовину par excellence[51] він її уже виконав.

Анвальдт схопився зі стільця, зачепившись ногами за шаховий столик. Келихи затанцювали на тоненьких ніжках.

— Пане Мокку, ви тут бавитеся в риторичні забави, але те, що нависло наді мною, — не гра. Десь недалеко, може навіть у цьому борделі, причаївся фанатик, який хоче нашпигувати мене скорпіонами. Гляньте лише, як ці шпалери чудово підходять, щоб на них моєю кров’ю написали рядки перських пророцтв! А ви мені призначаєте бордельне лікування... Але хіба лікування здатне допомогти людині, для якої бажання мати батька в одну мить перетворилося на найбільше прокляття?!.

Слова урвалися, їх раптом забракло, Анвальдт розридався мов дитина. Його побите й пожалене шершнями обличчя зсудомилося від плачу. Мокк відчинив двері в коридор і роззирнувся навколо. П’яний клієнт лаявся серед столиків унизу. Тоді Мокк зачинив двері й підійшов до вікна, щоб ширше його відчинити. Сад дихав теплим ароматом лип. Якась вакханка стогнала за стіною.

— Не перебільшуй, Анвальдте, — він вчасно прикусив язика (хотів сказати: «не реви, ти ж мужчина»). Він був роздратований і голосно сопів. — Не перебільшуй. Досить, що ти будеш обережним, доки ми не спіймаємо Еркіна. І тоді прокляття не здійсниться.

Сльози в Анвальдта вже висохли. Він уникав погляду Мокка, нервово ламав пальці, потирав поріз на підборідді, тихцем роззирався навсібіч.

— Не переймайся, Герберте, — Мокк чудово розумів його стан. — Хтозна, чи наші неврози не викликані тим, що ми стримуємо сльози. Адже герої Гомера теж плакали. Ще й якими ревними слізьми!

— А ви... ви теж іноді плачете? — Анвальдт з надією глянув на Мокка.

— Ні, — збрехав той.

Анвальдта охопило обурення. Він підвівся й вигукнув: — Так, звісно... навіщо вам плакати? Ви не виховувалися в сиротинці... Ніхто не наказував вам жерти власне лайно, коли ви не могли проковтнути шпинату! У вас не було матері шльондри й батька, проклятого прусського аристократа, який тільки й зробив для власного сина, що віддав його до католицького сиротинця і класичної гімназії! Вам не доводилося прокидатися з радістю, що ви прожили ще один день, бо вчора якось ніхто не розпанахав вам живіт і не накидав скорпіонів у бебехи! Слухайте, вони чекали сім століть, доки народяться хлопець і дівчина... І тепер вони не скористаються такою нагодою? На їхнього божевільного шамана саме зараз сходить одкровення... Божество наближається...

Мокк не слухав. Він гарячково нишпорив у пам’яті, наче той, хто на офіційно-штивному прийомі не може стерпіти тиші за столом і намагається спромогтися на якийсь дотеп, анекдот чи каламбур... Анвальдт кричав. Хтось стукав у двері. Анвальдт верещав. Постукали голосніше. Вдаваний стогін розлягався за стіною й крізь відчинене вікно ширився садом. В Анвальдта була справжня істерика. Хтось гамселив у двері.

Мокк підвівся й розмахнувся. Невеличка долоня залишила слід на щоці асистента. Тиша. Ніхто не гамселив більше у двері, менада у сусідній кімнаті збирала розкидані по підлозі речі, Анвальдт заціпенів, Мокк відшукав у пітьмі втрачену думку. Він чув власний голос: «Не перебільшуй. Досить, що ти будеш обережним, доки ми не спіймаємо Еркіна. І тоді прокляття не здійсниться... прокляття не здійсниться... прокляття не здійсниться...»

Він стояв впритул до Анвальдта й дивився йому в очі:

— Послухай, Герберте, доктор Гартнер написав, що помста не вважатиметься здійсненою, якщо вона не відбудеться точно за таких самих обставин, як злочин, за який слід помститися. Дивись, єзиди чекали століттями, аби в роду фон дер Мальтенів народилися син і дочка... Але ж у цьому роду вже колись народжувалися брат і сестра. Тітка Олів’є фон дер Мальтена і його батько Рупперт. Чому єзиди їх тоді не вбили, не зґвалтували, не напхали скорпіонів у нутрощі? Гартнер припускає, що помста була неможлива в монастирі із суворим статутом. — Мокк заплющив очі й відчув відразу до себе самого. — Я так не думаю. А знаєш, чому? Тому, що їхнього батька вже не було на світі. Близнюки народилися після смерті свого батька, який загинув під Садовою. Я чудово це знаю. Мій університетський товариш Олів’є фон дер Мальтен розповідав мені про свого героїчного діда... Таким чином, прокляття не здійснилося... Отож, якби загинув фон дер Мальтен...

Анвальдт підійшов до столу, схопив пляшку вина й перехилив її. Мокк дивився, як вино тече його підборіддям на сорочку. Випив пляшку до дна. Тоді затулив обличчя долонями й просичав:

— Гаразд, я це зроблю. Я вб’ю барона.

Мокка переповнювала відраза до самого себе.

— Ти не можеш цього зробити. Адже він — твій батько.

Очі Анвальдта зблиснули між пальцями:

— Ні. Це ви — мій батько.

Чорний «Адлер» зупинився перед палацом фон дер Мальтенів. З нього вийшов чоловік і, похитуючись, рушив у бік воріт. Нічну тишу сполохав різкий дзвінок. «Адлер» рвонув з місця. Чоловік, що керував ним, глянув у люстерко, якусь мить придивляючись до власного відображення.

— Ти останній сучий син, — кинув він у власні втомлені очі. — Ти штовхнув цього хлопця на злочин. Він став знаряддям у твоїх руках. Знаряддям, за допомогою якого ти усунув останнього свідка твого масонського минулого.

Барон Олів’є фон дер Мальтен стояв на порозі величезного холу. Він виглядав так, наче взагалі не лягав. Кутався у вишневого кольору халат і суворо дивився на п’яного Анвальдта.

— Що ви собі дозволяєте, молодий чоловіче? Це вам що, комісаріат, чи нічліжка для пияків?

Анвальдт усміхнувся і, щоб барон не почув його п’яного белькотіння, тихенько промовив:

— У мене для вас, пане бароне, нова важлива інформація...

Господар увійшов до холу й знаком велів Анвальдтові зробити так само, а тоді відпустив сонного лакея. Простора кімната з дерев’яними панелями була завішана портретами фон дер Мальтенів. Анвальдт не помітив у них суворості й поважності, радше хитрість і пиху. Він озирнувся, марно шукаючи стільця. Барон удав, наче не помітив цього.

Анвальдт закурив цигарку і за браком попільнички, струсив попіл просто на блискучий паркет.

— Отже, радник Мокк розповів вам про помсту езидів. А він не згадував, що цю помсту було здійснено не до кінця?

— Так. «Помилка божевільного шамана», — барон процитував Гартнера. — Юначе, ви прийшли до мене напідпитку о третій годині ночі, щоб розпитувати про наші з Мокком розмови?

Анвальдт уважно придивився до барона й помітив чимало недоліків у його гардеробі: ґудзик сорочки і торочки кальсонів виглядали з-під халата. Він вибухнув реготом і якусь хвилину стояв, дивно зігнувшись. Уявив собі: літній пап сидить на унітазі, витискаючи із себе тяжкі зітхання, аж тут п’яний синочок порушує святий спокій шляхетного дому. Сміх ще кривив йому губи, коли Анвальдт почав викидати із себе сповнені гніву слова:

— Любий татусю, ми обоє знаємо, що пророцтва дервіша разюче відповідають родинним реаліям. Звісно, неофіційним. Врешті-решт бог езидів утратив терпець і визнав байстрюка. З іншого боку, як могло статися, що в цьому рицарському роді жоден воїн не запліднив бранку, жоден поміщик не повалив на сіно дебелу селянку? Усі були напрочуд стримані й вірні подружнім обітницям? Навіть мій любий татко. Зрештою, мене він зробив до свого одруження.

— Я б не жартував у твоїй ситуації, Герберте, — тон барона був таким самим гордовитим, але обличчя зіщулилося. За мить з пихатого юнкера він перетворився на трохи переляканого старигана. Старанно зачесане волосся скуйовдилося, щоки запали, виказуючи брак протезів.

— Я не бажаю, аби ви називали мене на ім’я, — Анвальдт перестав сміятися. — Чому ви не розповіли мені всього із самого початку?

Батько й син стояли навпроти. До холу почали прокрадатися несміливі світанкові промені. Барон пригадав собі червневі ночі 1902 року, коли він прокрадався до кімнатки прислуги, й мокрі від поту простирадла, коли забирався геть, пригадав удари батога, яким Рупперт фон дер Мальтен особисто обкладав свого двадцятилітнього сина, пригадав злякані очі Ганни Шлоссарчик, коли лакеї буквально виштовхали її з магнатського будинку. Він урвав дзвінку тишу чіткою відповіддю.

— Про прокляття езидів я довідався сьогодні. А про нашу близьку спорідненість хотів розповісти вам у випадку, якби слідство почало тупцювати на місці. Це повинно було примусити вас діяти.

— Близьку спорідненість... (У тебе є хтось із родичів, запитував вихователь, нехай навіть далекий? Шкода, ти міг би хоча б один раз зустріти свята не в сиротинці). Навіть зараз ви брешете. Ви не називаєте речі своїми іменами. Не досить, що ви покинули мене в якомусь притулку, заплативши за дев’ять років навчання в гімназії, такий собі відкуп вашої душі. Скільки ви заплатили познанському купцеві Анвальдові за його прізвище? Скільки платили моїй матері за її забуття? Скільки марок коштує підкуп сумління? Але воно врешті-решт озвалося, гукнуло: виклич Анвальдта до Бреслау, цей хлопець тобі знадобиться. Волею випадку він поліцейський, тож нехай веде слідство в справі про вбивство своєї сестри. Але про родинні зв’язки я скажу йому, щоб примусити його діяти, еге ж? Сумління сумлінням, а практичність практичністю. Фон дер Мальтени завжди так чинили?

— Те, що ви називаєте практичністю, — барон підняв очі до портретів предків, — я назвав би родинною честю. Я викликав вас, аби ви схопили вбивцю вашої сестри й помстилися за це огидне вбивство. Як брат, ви мали на це цілковите право...

Анвальдт витяг пістолет, зняв його із запобіжника й націлився в голову першого з фамільної галереї. Натиснув на курок. Пролунав сухий тріск посірілу. Він почав гарячково нишпорити по кишенях. Барон легенько схопив його за плече, але швидко відсмикнув руку. Поліцейський глянув на нього каламутними очима.

— Я не витримаю, помста... німецький єзид...

Барон напружився, немов тятива. Вони й далі стояли один навпроти одного в помаранчевому світанку.

— Поводьтеся гідно й вислухайте мене до кінця. Я говорив вам про родинну честь. Її джерелом є столітні історичні традиції наших предків. Усе це перестало б існувати. Разом з моєю смертю настав би кінець роду, висхла б остання, сілезька гілка фон дер Мальтенів. — Він схопив Анвальдта за плечі й повернув його так, що навколо того закружляли шляхетні сифілітичні обличчя. — А так наш рід продовжуватиме існування в особі Герберта фон дер Мальтена.

Він раптово підбіг до стіни й зняв із неї трохи пощербленого меча із золотим руків’ям, інкрустованим перламутром. Тримаючи його у випростаних руках, наблизився до Анвальдта. Якусь мить дивився на Герберта, тамуючи зворушення. По-чоловічому. По-лицарськи.

— Пробач мені, сину, — він схилив голову. — Поглянь на все, що тебе оточує. Ти спадкоємець усього. Прийми наш герб і священний родинний символ — меч нашого предка Болека фон дер Мальтена, рицаря тридцятилітньої війни. Пронизай ним серце вбивці. Помстись за свою сестру.

Анвальдт урочисто прийняв меч. Він стояв на широко розставлених ногах і схилив голову, наче перед посвятою. З його вуст вирвалося тоненьке глузливе хихотіння.

— Любий батьку, мене смішить твій пафос. Фон дер Мальтени завжди так промовляли? Я висловлююся значно простіше: мене звуть Герберт Анвальдт, у мене немає з тобою нічого спільного, плювати я хотів на ваш пантеон, який тобою закінчується. Так, тобою. А я розпочинаю свій власний. Даю йому початок, я, байстрюк польської покоївки й невідомого батька. Що з того? Через сім століть ніхто цього не знатиме, а продажні хроністи напишуть вилизані біографії. Але я мушу жити, щоб розпочати свій власний рід. А моє життя — це одночасно кінець роду фон дер Мальтенів. Воно розквітне на ваших руїнах. Тобі подобається така метафора?

Анвальдт підніс меча й рубонув. Шкіра на голові барона тріснула, оголюючи кістку черепа. Кров залила старанно зачесане волосся. Барон кинувся до сходів із криком «поліція!»

— Це я поліція, — Анвальдт піднімався сходами вслід за батьком. Старий спіткнувся й упав. Йому здавалося, що він лежить на вологому простирадлі в задушливій комірчині служниці. Бежевий килим на сходах вбирав брунатно-червону пасоку. Жалюгідні торочки кальсонів звивалися навколо шкіряних пантофлів.

— Благаю тебе, не вбивай мене... Тебе посадять до в’язниці... а тут матимеш багатство...

— «Я невблаганна й непідкупна» — відказує смерть, — Анвальдт уколов вістрям меча під бароновим ребром. — Знаєш цей трактат? Його було написано тоді, коли дідусь Ґодфрід розтинав своїм Дюрандалем[52] животи арабських дівчат. — Відчув, що вістря натрапило на перешкоду, і зрозумів — воно загрузло в килимі, прохромивши спину барона.

Анвальдт покинув на сходах меч і скулене тіло й обернувся до старого лакея, що занімів від жаху, дивлячись на цей спектакль.

— Дивися, старий, ось рицар Герберт Незламний фон Анвальдт покарав розпусника/поклонника сатани, єзида... Дай мені скорпіонів й одвічне пророцтво здійсниться... їх тут немає? Зачекай-но...

Коли Анвальдт лазив рачки й шукав на підлозі скорпіонів, у холі з’явився Германн Вуттке, шофер барона і, недовго думаючи, схопив важкого срібного свічника. Сходило сонце. Бреславці дивилися на небо й проклинали черговий спекотний день.