Смерть за алфавітом

10. Пряничок

Вулиця Сверчевського була найдовша і найкраща в Забєгові. Починалася від ринку, а переходила в Катовіцьке шосе. На початку вулиці стояли найкращі будинки. Там же концентрувалося торговельне життя міста. Щодалі на південь, забудова гіршала, будинки ставали нижчими, їх оточували садочки. В одному з таких маленьких будиночків і загинула Марія Боженцька — пенсіонерка, вдова залізничника.

Неподалік вулиці Сверчевського містилася гордість і слава міста — найбільший з трьох магазинів самообслуговування. Це був новий павільйон, дещо зміщений од вулиці. Всі з явним перебільшенням називали його «Суперсамом» і казали, що він забезпечений ліпше, ніж катовіцький. У цьому твердженні була значна частка правди. Не раз на полицях забєговського магазину лежали такі товари, які в Катовіцях були рідкістю: коробки шоколадних цукерок «Ведла» чи «Гоплани», бляшанки з грейпфрутовим соком тощо.

Завідувачку «Суперсаму» вважали однією з найпопулярніших осіб не лише в місті, але й навколо нього. На те було багато причин. Передусім кожен мешканець Забєгова принаймні раз у тиждень заходив до того магазину. Не можна було стриматись, аби не похвалити пані Дануту Бишевську, завідувачку, за енергію, з якою вона керувала дорученою їй установою. Магазин і справді чудово постачався, персонал же завжди був ґречним і привітним. Навіть тоді, коли між покупцем і продавцем виникали конфлікти.

Нарешті третім приводом популярності Данути Бишевської в Забєгові було її прізвисько «Пряничок». Ця жінка, яка мала добрих сорок п’ять років, напевно, його заслужила. Бо не могла примиритися з тим фактом, що кожного року літ їй прибуває, а не навпаки. Однак пані Данута вважала, що для неї час зупинився ще тоді, коли їй виповнилось вісімнадцять. Отож і вдягалася й досі як вісімнадцятка.

Побачивши, як шпацерує магазином ставна, повна і вже в літах жінка, одягнена по-дівочому, яка поводила себе, мов дівчина, хтось іронічно назвав її «Пряничком».

Прізвисько прижилося вмент. За кілька днів у Забєгові ніхто інакше не говорив, як «Іду за покупками до Пряничка», або: «Що там сьогодні доброго у Пряничка?» Кажуть, ніби (але це напевне зла плітка) на одному поважному засіданні, де обговорювалось питання про те, щоб на магазинах та інших місцях замінити старі назви на якісь інші, милозвучніші, один з присутніх запропонував, аби великі червоні неонові літери «Споживча кооперація» над «Суперсамом» замінити на «Пряничок».

Данута Бишевська напевно знала, яким прізвиськом її наділили, та нічого всупереч не робила — не думала змінювати ні стилю одягу, ні поведінки. І надалі тримала підлеглий персонал у залізному кулаці, дбаючи про магазин так, ніби була не його завідувачкою, а власницею. В місті з неї трохи глузували, але й не думали зневажати. Вона знала всіх мешканців й охоче наставляла вуха до пліток, які їй зносили з цілого міста.

Тому лейтенант Слівінська, вишукуючи інформаторів, змушена була звернути увагу на таку популярну в місті особу. Слівінська й раніше не раз заходила до того магазину, зараз же, коли було викрито й ліквідовано зграю залізничних злодюг, пані лейтенант стала особою, що викликала зацікавлення цілого міста. Отож зав’язати знайомство з Данутою Бишевською для неї не складало жодних труднощів.

Цілком навпаки, завідувачка магазину зробила перший крок, аби познайомитись із такою популярною міліціонеркою. Коли Бася з кошиком у руках кружляла між стелажами, Бишевська сама підійшла до неї:

— Сьогодні у відділі ковбас і копченостей маємо свіжісіньку шиночку. Справді чудова шинка. Рекомендую!

Звичайно, Слівінська скористалася з такої нагоди. Купивши шинку, щиро подякувала Пряничкові за турботу.

— Нема за що, пані лейтенант. Охоче допомагаємо нашій хоробрій міліції. Особливо такій заслуженій її представниці. Це має бути дуже захоплююче — боротися зі злочинцями. Я вмерла б зі страху. Уявляю собі, які пригоди доводилося вам не раз переживати, пані. Це не те, що нудне життя в магазині.

— Боюся, пані завідувачко...

— Мене звати Данутою.

— Боюсь, пані Данусю, що ви трохи розчарувалися б. Взагалі наша робота — це прозаїчні будні, позбавлені сенсацій. Сьогодні слідству допомагають наукові здобутки в галузі криміналістики. У ній менше геніальної інтуїції Шерлока Холмса чи оригінальних американських детективів, братів Пінкертонів. Хоча, звичайно, на службі й зі мною теж траплялися цікаві випадки...

— То має бути захоплююче. Я з превеликою охотою послухала б...

— Ну, це найлегше. Просто домовимося колись посидіти за чашкою кави.

— Ой, буду вельми вдячна, пані лейтенант.

— Мене звати Барбара.

— Не знаю, як вам і дякувати, пані Басю. Що ж би то була за жінка, якби не була цікавою. То коли ж ми зустрінемося?

— Будь-якого дня пополудні, коли матимете вільний час.

— Ну, то, може, завтра?

— Чудово. О котрій?

— Мені однаково. Роботу закінчую о четвертій по обіді.

— Тоді, може, о п’ятій?

— Значить, о п’ятій. Де? У «Гвяздечці»?

— Я б не хотіла... Вас тут усі знають, будуть на нас зирити. Спокійно посидіти і поговорити нам там не дадуть. — Завідувачка магазину мала слушність.

— Тоді вибирайте ви.

— Може, у нас? Мешкаю тут неподалік. За кілька будинків. Також на вулиці Сверчевського. Мій чоловік буде вельми радий. Він з таким захопленням говорить про вас. А кава буде не гірша, ніж у «Гвяздечці».

— Я в тому не сумніваюсь, — розсміялася Барбара. — Отже, пані Данусю, о п’ятій. Буду пунктуальна.

Як і належало чекати, «кава» виявилась розкішним обідом. Господар, Чеслав Бишевський, украй затурканий своєю ліпшою половиною чоловічок, майже не озивався. Та й, зрештою, хіба ж було як? Пряничка так цікавили міліцейські пригоди, що вона не дала й слова мовити гості. Зате встигла переповісти Барбарі все своє життя й величезну кількість пліток, що ширились у місті.

Врешті наважився втрутитись Чеслав Бишевський.

— Пані Басю, ви обіцяли розповісти нам про якісь цікаві пригоди...

— Власне, — підхопила завідувачка «Суперсаму», — чекаємо-чекаємо, а пані Бася мовчить. Хіба ж так можна? Запалила нашу цікавість, а тепер мовчить.

Слівінська тактовно змовчала, хоч досі сама господиня не давала нікому рота роззявити, і, задовольняючи прохання господаря, розповіла про два чи три випадки, якими займалась у Ченстохові.

— А той вампір з Катовіць? — допитувалася пані Данута.

У свою чергу Слівінська змушена була згадати, як вона з кільканадцятьма іншими красунями, зібраними з цілого воєводства, прогулювались спорожнілими вулицями міста, де шастав грізний збоченець. Під беретом чи капелюшком кожна мала металевого шолома — шаленець найчастіше атакував свою жертву сильним ударом по потилиці.

— І довго ви так «гуляли»?

— Кілька тижнів. А головне — марно. Злочинця було спіймано зовсім інакше. В ході надзвичайно довгого і копіткого розслідування було виявлено коло осіб, серед яких маскувався «вампір». І затримано його тоді, коли він нишпорив у пошуках нової жертви. При ньому було знайдено і знаряддя вбивства.

— Чи й нашого вампіра впіймаєте так само? Знаєте, тепер я вже спокійна — дуже добре, що, вийшовши заміж за Чеслава, прибрала прізвище Бишевська. А ті люди, прізвища яких починаються на літери «Е» чи «І», зараз, напевно, вмирають зі страху. «Боженцька» і «Бишевська» стоять в абетці поряд. Навіть будинки наші на одній вулиці. Але вбивця вибрав її. Видно, йому так було легше — там маленький приватний будиночок із садочком, а тут — новий тридцятиквартирний дім.

— Ви її добре знали?

— Добре — недобре, але стару лихварку знала.

«Лихварка»! Барбарі було досить одного того слова, щоб багато чого стало на свої місця. Вивчаючи документи справи, вона дуже дивувалася, як це може бути: син Марії Боженцької, Мечислав, молодий інженер, щойно закінчивши навчання, будує собі розкішну віллу вартістю щонайменше сімдесят тисяч злотих. Правда, з’ясувалося, що й сам Мечислав Боженцький, і його дружина не соромилися кельми чи лопати, будуючи віллу. Разом з тим... у гаражі стояв новий «вартбург». Щоправда, в гірничовидобувній промисловості, де працював Мечислав Боженцький, платня була значно вища, ніж деінде, однак не аж така висока, щоб за кілька років збити суму, необхідну для подібного будівництва.

Та й одружився Мечислав не з торговкою овочами чи ще якоюсь багатійкою. Просто взяв собі гарненьку любу дівчину, яка працювала в конторі тієї самої шахти, дочку шахтаря.

Розповіла Данута Пряничок і про доньку та зятя покійної Боженцької — молодих лікарів, які виїхали в Щецінське воєводство. Там їх вважали заможними людьми. Правда, вони не купували вілли, бо лікарям дають пристойні державні квартири. Але ту квартиру вони дуже гарно, просто розкішно вмеблювали. Польського «фіата» купили також не на виплат, а за готівку.

Як відзначили працівники міліції, які провадили обслідування, діти Марії Боженцької не крилися з тим, що мати їм дуже допомагає. Тоді ця, здавалося б, незначна деталь пройшла повз увагу слідчого, однак зараз над нею варто було помізкувати.

— Це була надзвичайно ділова бабуся, — розсміялась пані лейтенант. — Нелегально торгувала горілкою, та ще й займалася лихварством. Видно, добре на тому заробляла.

— Ще й як! — не втримався Чеслав Бишевський.

— Це була справжня п’явка, — додала дружина. — Я сама...

— Такі вже вони, ці лихварі. — Барбара вдала, ніби не звернула уваги на те, що Данута Пряничок раптом урвалася на півслові. — Вміють скористатися з нагоди, коли людина потрапляє в скруту. Приходять до людини ніби щоб допомогти, натомість вимагають солідну винагороду — часом і по п’ять відсотків на місяць.

— Та що ви кажете — п’ять! Вона брала десять і більше — скільки з кого могла злупити.

— І до того ж нічим не ризикувала, бо в заклад вимагала золото, — навмання закинула Слівінська, певна, що влучить у ціль. — Лихварі завше страхуються в такий спосіб.

— Знахабніла була так, що навіть веліла приносити в заклад золоті каблучки! — обурено додала пані Данута.

— Ви працюєте в магазині й усе знаєте, — похвалила її гостя. — Я захоплена вами.

— Така вже природа людська — люди надто балакучі. Самі мені все розповідають, не треба й випитувати. А я лише слухаю.

— А щодо «тітоньки» Боженцької, то її добре знали в цілому місті, — додав чоловік.

— Ви така гарна людина, пані Басю, що вам дещо розповім... Тільки, моя золотенька, нехай це буде між нами. Не хотілося б, аби знову повертались до тієї справи. Ох і набралася ж я тоді сорому!..

— Я вас розумію, пані Данусю. Я ж прийшла до вас не в службових справах. Ми просто сидимо собі за таким чудовим столом і правимо теревені, — розсміялася Барбара.

— Авжеж, — ствердно кивнув головою Бишевський.

— Знаєте, — перейшла на шепотіння завмаг, — два роки тому мала я в магазині недостачу.

— І велику?

— Понад сорок тисяч! Можете собі уявити?

— Жахливо! — пройнялася співчуттям міліціонерка.

— Прийняла до магазину таких собі двох краль. Ніби й порядні дівчата. І батьків їхніх знала. Не знала лише того, що знюхалися з бандою негідників. Поки помітила, ніби щось негаразд, і вивела обох на чисту воду, то було вже запізно. Вони самі та їхні хлопчики винесли в мене з-під носа вин і горілки на оту суму.

— Зрозуміло, там не обійшлося і без закусок, — докинув Чеслав, — я не раз і не двічі застерігав: «Данусю, пильнуй!» Але ж чоловіки ніколи не мають рацію!

— Я ж знала їхніх батьків — такі порядні люди. Скорше могла чекати наглої смерті, аніж такої біди.

— Нині не можна нікому вірити, — завважила гостя.

— Золоті слова, пані Басю.

— І довго працювали ті дівчатка?

— Понад сім місяців. А мені наче повилазило. Вони самі або ж їхні кавалери щодня виносили з магазину по кілька пляшок горілки чи вина. І лише зустрівши їх кілька разів п’яненькими в товаристві цілої банди Адам’яка й Палюха, я прозріла. Коли наступного дня вони виходили з магазину, кажу: «А ну, дівчатка, відкрийте сумки!» Почали плакати: «В чому ви нас, пані, підозрюєте!» Та я настояла на своєму: «Викладай із сумок все на стіл, а якщо ні — покличу міліцію». Одна мала дві пляшки горілки, друга — пляшку «бичачої крові» й півкілограма шинки.

— Добра випивка й добра закуска, — засміялась Барбара. — То ви передали справу в міліцію?

— Ні. Згодом не раз жалкувала, але тоді мені стало соромно за себе. Та й батьків їхніх було шкода. Думала, те, що сталось — випадковість. А як вони мене підвели!

— Коли Дануся довідалась про результат переобліку, я думав, що не витримає, станеться інфаркт.

— Ледь-ледь не стався. Я так переживала, а після народження дитини здоров’я в мене слабеньке...

«Напевно, могла б лантух борошна нести на плечах зо три кілометри», — подумала Слівінська, а вголос додала:

— Щастя, що все добре скінчилося...

— Маєте рацію, пані Басю. Адже було сорок тисяч недостачі! Справа могла скінчитися прокуратурою та судом. Добре, що начальство мене знає й шанує. Шістнадцять років працюю в Забєгові. Спочатку завідувала магазином на ринку, а як збудували «Суперсам», то перевели до нього. Це вже п’ять років. Ніколи ніякої недостачі. Ані злотого. І тоді, коли сталося те лихо, начальник мені каже: «Пані Бишевська, я вірю, що вас підвели ті дівулі, але списати такі гроші не можемо. Мусите якнайшвидше погасити недостачу». Легко сказати, та де ж узяти стільки грошей?

— Боженцька дала? — здогадалася Барбара.

— Я змушена була бігти до тієї лихварки. Можете собі уявити, пані Басю, чого вона зажадала від мене? Десять відсотків місячно, хоча не було й дня, аби не зайшла до магазину. Чи то по горілку, чи по щось інше. Завжди оповідала мені байки, начебто це не вона дала гроші, а якийсь її знайомий у Глівицях, він і бере отакий процент. А вона всього лише посередник — від щирого серця для приятелів. Я вдавала, ніби вірю цьому, й інші боржники вдавали те саме, бо що ж робити?

— Потопаючий хапається за соломинку...

— Я теж змушена була хапатися. Вона дала мені сорок тисяч злотих, а за два місяці взяла ще вісім тисяч: проценти. Тільки на два місяці згодилася позичити, та ще й звеліла принести в заклад золото. Попередила, якщо не сплачу вчасно, то золото пропаде, а вексель вона віднесе судовому виконавцеві.

— Добре, що ви мали якісь коштовності, аби дати в заклад.

— У тім то й справа, що не мала, моя золотенька. Дві наші каблучки та кілька персників (один Чеслав мені подарував ще до шлюбу) було їй замало. Я бігала до рідних і приятелів, попросту жебрала, щоб мені позичили щось на два місяці.

— А як же батьки тих продавщиць?

— Люди — свині. Ще й обурилися, нібито незаслужено кидаю тінь на безневинних діток. Навіть говорити зі мною не захотіли. Я лише тоді зрозуміла, яка була дурна. Мусила б одразу заявити в міліцію і терміново вимагати провести переоблік. А так сама платила за злодійок.

— Отак воно завжди. Прикриття дрібного шахрайства веде до великого злочину.

— Однак світ не без добрих людей. Той дав каблучку, та — якусь брошку з камінчиком, і, нарешті, я одержала від Боженцької ті сорок тисяч. За два місяці повернула їй усе — всі сорок вісім тисяч, зазначених у векселі. Мушу визначити, що до мене добре поставилися. Тільки-но я погасила недостачу, мені надали державну позику. Доклали й з каси взаємодопомоги. Та й чоловікові пішли назустріч. Інакше ми б не вибрались.

— Боженцька повернула вексель і золото?

— Мусила. Та я бачила, що вона не задоволена. Сподівалася, що коли мені доведеться продовжувати термін позички, то витягне з мене ще більше, або ж загарбає коштовності. То була страшна баба. Безжальна. Тряслася за кожним грошем. Ніби їй було мало того, що заробляла на горілці. Та й пенсію мала — хоч і не найвищу, але й непогану.

— Певно, її вбив котрийсь боржник, що втратив надію розрахуватися з лихваркою.

— Яке життя, така й смерть. Жила, мов п’явка, згинула, наче свиня, яку перед різанням оглушили обухом. Хоча це й не по-християнськи, та її мені зовсім не шкода.

— Що вона робила з грішми?

— Все віддавала дітям. Не раз говорила: «Я мучилася замолоду, нехай вони мають те, чого мені бракувало».

— А діти, напевно, соромились матері?

— Ваша правда, пані. Як пішли з дому на навчання, то навіть на канікули не хотіли приїздити. А згодом і зовсім перестали з’являтись у Забєгові. Коли приїхали на похорон, то думали про одне — як би швидше покінчити з тим обрядом. Син Мечислав навіть не приїхав потім оглянути надгробок, хоча до Забєгова власною машиною йому не більше години їзди.

Було вже досить пізно, і хоча гостинні господарі її затримували, Барбара вирішила, що настав крайній час подякувати за гостину. Відомості, які почула від усезнаючої завідувачки «Суперсаму», повертали розслідування у зовсім інший бік. Перед завтрашньою ранковою нарадою Слівінська хотіла спокійно все обдумати.

Але що довше вона думала, то дужче віддалялась од розв’язання таємниці. Гинули люди: одні з них меншою, як, наприклад, Боженцька, інші — більшою мірою, як Делькот чи Адам’як, були не в ладах з карним кодексом. Не один мешканець Забєгова міг їм бажати смерті. Але від зичення до хапання за сокиру чи пістолет — дорога далека. Досліджуючи вчинки лихварки чи залізничного злодія, не можна було зробити жодних висновків про особу їхнього вбивці. Смерть Адам’яка могла бути викликана бажанням помсти. Однак хитрість злочинця, холоднокровність, із якою він убивав людей, скоріше заперечувала, що він мстився за зґвалтування нареченої чи дочки.

Такої ж думки були всі офіцери. Вони уважно вислухали розповідь Слівінської про життя-буття Марії Боженцької. Особливо був неприємно вражений майор Станіслав Зайончковський. Йому здавалося, що хто-хто, але він — начальник тутешньої комендатури — чудово знає, що діється на ввіреній йому території. А тим часом прийшла стороння людина й, не знаючи оточення, протягом кількох тижнів розкрила стільки невідомого.

— Про недостачу в Пряничка я знав, — мовив Зайончковський. — Про це гомоніло ціле місто. Навіть з управління торгівлі звертались до мене, питали, чи не будемо розпочинати справу. У прокуратурі порадились і дійшли висновку, що Дануті Пряничку треба дати останній шанс. Усі ми були переконані, що вона не крала. Шкода тільки, що тим двом дівицям усе тоді зійшло з рук.

— Моя теорія про таємничу «чорну руку», яка переслідує злочинців, — зауважив лейтенант Анджей Стефанський, — підтвердилася ще раз. Першим загинув ґвалтівник, потім — лихварка й злодій. Цікаво, що випливе з минулого Червономєйського?

— Справа дуже складна, — озвався Зигмунт Полєщук. — Багатий чоловік, жив тут віднедавна. Нам відомо лише про його великі гроші, але він їх заробляв чесним шляхом. Знаємо й те, що в оборудки з керівниками державних магазинів, які брали в нього товар, ніколи не заходив.

— Може, в його житті були якісь темні таємниці з тих часів, коли він жив у Франції? — втрутився в розмову підпоручик Жешотко.

— То його вбили б там, а не в Забєгові.

— Убивця міг приїхати по його душу сюди.

— Вбивця — напевно мешканець нашого міста. Людина, яка в цьому оточенні орієнтується ліпше, ніж ми з вами, — висловив припущення майор. — Для нас подвійне життя Делькота чи Боженцької було таємницею. Адам’яка ми вважали за звичайного хулігана. А вбивця про всіх усе знав.

— Три особи стали жертвами злочинів лише тому, щоб завести слідство в оману, — нагадала свою версію Барбара, — нам справді бракує важливого приводу вбивства Делькота й Боженцької. Не все ясно й з Адам’яком. Залишився останній з четвірки — Владислав Червономєйський. Щось мені підказує: розв’язання нашої загадки або принаймні добра половина таємниці — в житті й смерті садівника.

— Як це? — здивувався Жешотко.

— Бо нам не досить знайти відповідь на запитання: НАВІЩО? Потрібно знати ще: ХТО?

— Чи мусимо й далі постійно оберігати тих, що на «Е»? — запитав капітан Полєщук. — Як ти думаєш, Басю?

— Мусимо неодмінно, — відповіла дівчина.

Майор Зайончковський удоволено кивнув головою. Мабуть, уперше ці двоє дійшли такої згоди.

— Навіщо? — спитав підпоручик, відомий тим, що завше запитував. Стефанський колись прозвав його «Пітоном».

— Бо злочинець, — пояснив майор, — добре знає, що відбувається у Забєгові. Знає й про те, що наша товаришка дізналась про найтемніші сторони життя Адам’яка, Боженцької і Делькота. Йому зовсім не важко дійти висновку, що тепер Барбара Слівінська займеться Червономєйським. Людина, яка вбила чотирьох, має крижану кров і сталеві нерви. Але зрештою й вони можуть її підвести. Адже вбивця бачить: небезпека розкриття насувається з кожною хвилиною. Може зважитись на п’яте вбивство. Наприклад, цього разу вирішить замахнутись на цілком невинну людину з бездоганним минулим. Хоча б для того, аби збити слідство й виграти в часі. А надалі переконати як городян, так і міліцію, що він звичайний маніяк.

Барбара захоплено дивилася на начальника. Досі вона явно легковажила з майором, а тут раптом збагнула, який це розумний, досвідчений офіцер. А передусім — людина, спроможна визнати власні прорахунки і виплутатись із помилок.

— Я тієї ж думки, що й ви, громадянине майор, — мовила Барбара. — Страшно за тих людей.

— А я побоююся й за вас. Бо злочинець має дві дороги: або спробує діяти й далі в алфавітному порядку, або усуне того, хто наступає йому на п’яти. А тому ще раз застерігаю вас: будьте обережні.

— Гадаю, він такий зарозумілий, такий певний своєї безкарності, що сидітиме тихо аж доти, доки Бася його накриє, — потішав колег капітан Полєщук.