Смерть за алфавітом

14. Двадцять три роки покути

Ніби всупереч побоюванням лейтенанта Барбари Слівінської, цього разу в Забєгові її зустріли дуже радо. Коли ввійшла до кабінету начальника, майор Станіслав Зайончковський вийшов з-за столу назустріч дівчині. Подав дівчині руку і на якусь хвильку затримав її долоню. Ніби ніяк не міг наважитись поцілувати... Зрештою, очевидно, вирішивши, що начальникові міліції не личить цього робити.

— Дуже радий, що ви повернулись.

— О-о-о? — Барбара про себе відзначила, що посмішка пасує йому набагато більше, ніж серйозний вираз.

— Мені страшенно цікаво, що ви там знайшли, — ніби виправдовуючись, мовив майор.

— Думала... — в голосі Барбари забриніла легка нотка розчарування, — думала, що за таке довге перебування Вроцлаві мене зустрінуть з наганом. Але я й справді щезла багато цікавого. Найліпше було б розповісти при всіх офіцерах, інакше довелося б повторюватися щонайменше чотири рази, а це гаяння часу.

— Зосю! — гукнув майор, як завше, в незачинені двері. — Полєщука, Стефанського й Жешотка — до мене! Негайно!

— А що чувати в Забєгові? — спитала Барбара.

— Жешотко шаліє. Допитав половину городян. Зробив дві нічні облави, перевірку ресторану та залізничного вокзалу. Крім того, пустив поголос, ніби ви взяли тиждень відпустки й поїхали в особистих справах.

Слівінська розсміялась.

— Відпустка — ідея непогана. В мене й справді лишилося ще два невикористаних дні, бо у Вроцлаві пробула всього п’ять.

— Зараз про це не може бути й мови. Місто гомонить. Городяни нарешті визнали, що міліція чогось варта. Дуже хвалять підпоручика Жешотка.

— А що дали облави?

— Багато затриманих. Найбільше пияків, які не могли втрапити додому. Було й трохи таких, що невідомо куди й звідки їдуть та за що живуть. Цих ми трохи потримали. Жешотко особисто прослідкував, аби якнайшвидше залишили наше місто. Затримали на гарячому ще й трьох молодиків, які розбили вікна кіоска на вулиці Гливіцькій. Ними вже зайнявся прокурор. Зізналися й про інші зломи.

Входячи до кабінету начальника, офіцери щиро вітали дівчину. Відчувалось, що всі вже визнають її за свою. Стефанський навіть розцілував Барбару в обидві щоки, що явно не сподобалось суворому начальникові, який не любив таких публічних виявів фамільярності.

Слівінська розповіла про вбивство Ротвальдів. Її вислухали з величезною увагою.

— Вітаю, Басю, — щиро мовив капітан Зигмунт Полєщук, — тепер і в мене немає жодних сумнівів, що твоя теорія вірна. «Алфавітному вбивці» головним було вбити Станіслава Тополевського, тобто Владислава Червономєйського. А інших він убив, аби спантеличити нас. І це йому вдалося б, якби не наш ченстоховський геній.

Усі розсміялись, а Барбара, втішена похвалою, зашарілася. Стефанський буркнув, що такий успіх не гріх було б і скропити, зрозуміло, за рахунок «генія». Якщо не зараз, то обов’язково ввечері.

— Панове! — Майор закликав присутніх до порядку. — Ми зібралися на нараду.

— Що ж тут радитися? Справа й так абсолютно ясна, — розсудив Стефанський. — «Абетковий убивця» — один з тих двох бандитів — Ковалевський або Бунерло. Треба їх знайти і арештувати.

— Обох? — іронічно запитав капітан.

— Вистачить одного — того, хто причетний до вбивства Червономєйського.

— То вже подробиці. Як ти думаєш це зробити?

— Один з них мусить бути мешканцем Забєгова.

— Не обов’язково. Може, наприклад, мешкати в Папоротні. Або аж у Катовіцях. Крім того, мешкання в Забєгові — це ще не доказ злочину. Потрібні конкретні факти.

— Бася ж привезла відбитки пальців тих людей!

— Але тих відбитків немає в матеріалах наших чотирьох убивств.

Суперечка починала загострюватись.

— Панове, заспокойтеся, — знову втрутивсь майор. — У тій справі ще багато білих плям. Передовсім потрібно з’ясувати, чи Станіслав Тополевський, тобто всіма нами шанований садівник Червономєйський, не мав на совісті інших злочинів. Особливо з часів війни. І ще: чи не було в нього спільників. Мене цікавить не той вроцлавський злочин, який за давністю відпадає, а пізніші, якщо були.

— От хитрун, — буркнув Стефанський, — спритненько позбувся спільників і сам заграбастав увесь скарб. Не передбачив одного: гадав, ті двоє будуть засуджені до розстрілу й він позбудеться останніх свідків. Якби знав про заміну вироку, до Польщі напевно не повернувся б. Та й чому він взагалі повернувся?

— Все зовсім просто, — пояснив Зигмунт Полєщук, який кілька років працював за кордоном. — У Франції він був нічим — звичайним собі хлопцем. Його гроші ні на кого не справляли враження, бо там, де він оселився, напевно, траплялися багатші. Крім того, був чужаком. Приблудою, що їв французький хліб. Не дивлячись на французьке громадянство, працьовитість і гроші, до кінця життя був би там чужим. Таким собі гастарбайтером[6], якого всі зневажали б. Праця, та й годі, ніяких людських стосунків, повна ізоляція... Це жахливо.

— А діти?

— Діти — то вже цілком інше. Вони народились у Франції, жили у великому місті, де суспільні взаємини набагато ліберальніші, ніж у консервативному селі. А народжених там дітей уже сприймають за своїх. І в цьому — велика різниця. З самого початку, відколи чудова «сімка» з’явилася на вулицях Забєгова, Червономєйського вважали тут особою солідною, гідною заздрості. Людям імпонувало його багатство, життя за кордоном. Та й, крім того, він був «земляком з-під Цешина». Досить було побачити, як Червономєйському вклонялись на вулиці, як до нього приходили за порадою. У Франції чи навіть і в рідному селі він такого довіку не діждався б.

— Так, — мовив майор, — Зигмунт має рацію. Крім того, не дивлячись на скоєний тут злочин, Червономєйський міг просто тужити за вітчим краєм.

— Може, саме задля цього і вбивав, щоб повернутися потім багатою людиною? — висловив припущення підпоручик Жешотко.

— Досить цих теорій. — Майор вважав, що нарада затяглася. — Потрібно з’ясувати, яке було справжнє прізвище садівника — Тополевський чи Червономєйський? Яким чином опинився після війни в Польщі? Чи не вчинив тут ще якихось злочинів? Чи жив у Франції лише під прізвищем Червономєйський? Можливо, він і там вів подвійне життя? Що робив у Радянському Союзі після звільнення з полону? Отож, як бачите, у нас ще дуже багато роботи.

— А ті двоє?

— Тепер відносно тих двох бандитів: треба перевірити, що з ними сталося далі. Можна припустити, що коли вижили, то мають бути на волі. Амністія замінила всі довічні ув’язнення 15-річними. Отже, не пізніше як 1961 року вони відбули строк. Чим займалися пізніше? Де живуть тепер?

— Так, роботи — море. Не заздрю я Басі, — мовив Стефанський.

— Занять для кожного вистачить, — заспокоїв лейтенанта майор. — І для вас — також. Коли все з’ясуємо, можна буде по-справжньому взятися до розслідування й визначити, хто вбив Червономєйського та інших трьох. Але потрібні беззаперечні докази. А зараз ми не маємо жодного.

Того самого дня до Варшави помандрував новий лист із проханням повідомити все про Ковалевського та Бунерла: в яких тюрмах відбували ув’язнення, як поводились, коли були звільнені, й де мешкають нині.

А через кілька днів надійшла інформація про рядового III полку танкової дивізії «Бреслау» Вальдемара Червономєйського, взятого в полон під Сталінградом. 1944 року полонений подав заяву про бажання вступити до лав Війська Польського. Заяву свою мотивував тим, що він — справжній поляк, народився в Польщі й до вермахту мобілізований силоміць, незаконно, всупереч міжнародному праву. Заява пройшла довгу дорогу: належало перевірити кожен згаданий у ній факт, а зробити це в умовах війни, яка все ще тривала, було не так просто. Нарешті в березні 1945 року прохання Червономєйського було задоволене й він, уже не Вальдемар, а Владислав, був звільнений із полону з правом виїзду до Польщі. На тому ниточка ввірвалась, бо Владислав Червономєйський у Польщі не з’явився.

З Франції ж відписали: 1948 року Владислав Червономєйський, який мав в Ельзасі дружину й двох дітей, повернувся до родини з Англії. Цілий рік перебував на території американської окупаційної зони в Західній Німеччині, а два роки — в Швеції. Французькі власті підтвердили і те, що згодом Червономєйський оселивсь під Ліоном, де зайнявся фермерством. Під судом не був. Перед виїздом до Польщі всі податки сплатив.

— Так, — мовив Зайончковський, — звільнено його з полону досить пізно. Може, перед кінцем війни не зміг дістатись до частин Війська Польського. А може, й не намагався. Вже тоді плекав якісь злочинні плани, бо змінив як прізвище, так і ймення.

— Мене вражає деякий збіг, — додала лейтенант Слівінська. — Служба в танковій дивізії «Бреслау» свідчить про те, що він проходив військову підготовку у вермахті десь під Вроцлавом. Злочин також здійснено у Вроцлаві. Гадаю, що Червономєйський ще тоді знав про багатства Ротвальда, може, навіть особисто був знайомий з ним, і відтоді виношував думку про вбивство.

— Це пояснювало б зміну прізвища та імені на «Станіслав Тополевський». Якщо не для цього, то навіщо б мав це робити? В Польщі йому й так нічого не загрожувало, не було й жодних перешкод для повернення до Франції. Сотні, тисячі поляків чи то з Франції, чи з Бельгії, так само примусово мобілізованих вермахтом, поверталися до своїх сімей після звільнення з радянських таборів. Поверталися також і в’язні гітлерівських концентраційних таборів, і ніхто їм не ставав на перешкоді. При французькому посольстві у Варшаві була навіть особлива місія, яка опікувалась тими людьми. Отож, аж ніяк не потрібно було мандрувати цілих три роки через Західну Німеччину, Швецію й Англію.

— Для вбивці Ротвальдів та дорога була найбезпечнішою, — пояснив капітан Полєщук, — бо ж своїм спільникам сказав, що втікатимуть разом через Чехословаччину. Сам же обрав геть інший маршрут. Напевно, перейшов кордон десь в околицях Щеціна і дістався до Радянської окупаційної зони — так тоді називалась територія Німецької Демократичної Республіки. Коли ж дістався до Берліна, то подавсь у західну частину міста, а звідти, без будь-яких труднощів (мав же досить грошей) до американців.

— А чому прямо не повертався до сім’ї в Ельзас?

— Може, спочатку не думав до неї повертатися взагалі. А може, вважав, поки справа затихне, ліпше перечекати кілька років у якомусь іншому місці. Цей чоловік не знав, що Станіслава Тополевського не ідентифіковано з Владиславом Червономєйським. Боявся, що розслідування, яке проводилось у Польщі, може виявити його справжнє прізвище і французьку адресу. А як убивця таких відомих медиків, міг бути виданий нашим властям або ж стати перед французьким судом. Різниця, зрештою, була б не така-то й велика: тут — шибениця, там — гільйотина. Отож нічого дивного, що людина, яка так чітко спланувала злочин і все, що могло відбуватися після нього, безпечніше почувала себе в хаосі — саме так можна назвати тогочасне становище, в якому опинилася повоєнна Німеччина.

— А навіщо були йому Швеція й Англія? — Підпоручик Жешотко був невтомний у вишукуванні запитань.

— Освіта допомагає розумові, але аж ніяк його не заміняє, — пробурмотів Стефанський.

Усі вибухнули сміхом. Жешотко, мов дівиця, спалахнув рум’янцем.

— Хіба ж вас, підпоручику, не вчили, що улюбленим методом переховування злочинів є часта зміна мешкання? — різким тоном запитав майор. — А лейтенанта Стефанського прошу без подібних зауважень.

— В усьому цьому добре одне, — зауважила лейтенант Слівінська: — Листи, які ми одержали, вичерпно пояснюють справу Владислава Червономєйського. Крім того вроцлавського злочину, він не мав на совісті більше нічого, — такий висновок випливає після вивчення його життєвого шляху.

— Вистачає й того одного. — Невиправному лейтенантові Стефанському ніяк не вдалось утримати язика за зубами. — Вистачило на все життя. Не забракло й на гарний надгробок.

— Усю увагу зараз мусимо зосередити на двох колишніх в’язнях, — мовив майор. — Один з них, напевно, є нашим «абетковим убивцею». Правда й те, що ми не маємо проти тієї людини ніяких фактів. Будуть труднощі й із виявленням особи злочинця.

— Того, що мешкає в Забєгові?

— Це, зрештою, не так важливо, — докинула Барбара. — Можуть, наприклад, мешкати тут обидва або жоден з них. Тут може мешкати один, а вбивця — десь-інде. Зрештою, можуть жити й працювати разом. Хоч у це я не вірю. Поки що самі лише теоретичні міркування. Побачимо, що нам принесе майбутнє. Завтра-післязавтра ми повинні одержати відповідь з Варшави.

Всі сумніви вирішила Варшава. Виявилось, Ковалевський вийшов на волю з Равічської тюрми в серпні 1960 року. За добру поведінку частину строку йому зняли. Спочатку Ковалевський працював водієм автобуса в Познані — туди його послала міліція, вона ж допомогла йому влаштуватися на роботу. Через кілька років Ковалевський змінив місце роботи — перейшов у систему міжміського автобусного сполучення. Тут відзначився працьовитістю та сумлінним ставленням до праці й через певний час його перевели на закордонні лінії. Їздив переважно до Франції та Італії. Після восьми років роботи подав заяву на звільнення. Прохання своє мотивував погіршенням стану здоров’я, мовляв, під час довгих рейсів перевтомлюється, крім того, одружився — дружина мешкає в Нисі, а тому й шукає роботи, яка не розлучала б його з сім’єю надовго.

Тепер колишній в’язень мешкає в Нисі, там же й працює — водієм на оптовому складі «Сполем». На роботі — людина вельмиповажна.

Цілком по іншому склалася доля другого в’язня, Бунерла. Двері на волю відчинилися перед ним у Вронках рівно через п’ятнадцять років після вбивства Генрика й Емми Ротвальдів. Бунерло подався до Варшави, влаштувавсь на роботу в об’єднанні житлового будівництва «Варшава-Північ». Проте хтось, а може, й сам Бунерло, необачно обмовився про своє минуле. Через це в нього були великі неприємності. Не зумів він завоювати авторитету і в підлеглих. Одне слово, після півторарічної роботи в об’єднанні «Бандит» — так його всі називали, звільнився. Переїхав у Лодзь, але й там не зміг нагріти собі постійного місця. Потім його зустрічають у Щеціні, де влаштувався техніком-будівельником, — тут пропрацював біля трьох років. Наступні роки його життя вкриті таємницею. Не пощастило з’ясувати, де перебував, чим займався. За адресою, де був постійно прописаний (у далеких варшавських родичів), не мешкав. З’явився там аж 1968 року. Знову влаштувавсь на будівництві, проте незабаром справа дійшла до скандалу. Знову виплило нагору прізвисько «Бандит», знову мусив зникнути. Очевидно, нерви колишнього злочинця не витримали, бо якогось серпневого ранку патруль річкової міліції знайшов на березі залишений одяг і лист. У ньому Бунерло написав, що кінчає життя самогубством. Лист закінчувався словами: «Держава простила, люди — ні. Вже немає сил боротися з цим усім». У день вбивства Ротвальдів йому минав тридцять перший, а коли 1969 року він добровільно пішов із життя — п’ятдесят чотири. Отож цілих двадцять три роки спокутував свою провину.

Першим лист із Варшави прочитав капітан Полєщук.

— Зрозуміло, — виснував він. — Від Ниси до Забєгова неповних тридцять кілометрів. Наші магазини отримують товари саме з ниського складу «Сполем». Ковалевський буває в нас принаймні раз на тиждень, міг просто на вулиці впізнати людину, яка багато років тому підмовила його до участі в злочині, а потім на чотирнадцять років запакувала до в’язниці. Отож, ідея помсти виникла цілком природно.

Лейтенант Стефанський сказав:

— Підозра відразу впала б на нього, якби вбив тільки одного Червономєйського. — Стефанський посміхнувся. — Звичайно, не лише «ченстоховський геній», але й кожен з нас почав би копирсатись у минулому реемігранта з Франції. Тому спритний водій улаштував нам чотири вистави і зажив ім’я «алфавітного вбивці». Принагідно вирішив також побавитись у поборника справедливості, а тому й вибирав жертви, суворо дотримуючись абетки.

— Досить правдоподібно, але все це ми повинні довести Влодзімерові Ковалевському. А тому лейтенант Барбара Слівінська поїде в Нису, — вирішив начальник.