Смерть за алфавітом

7. Розповідь офіціантки

— Дружина твоя поїхала відпочивати? Отже, маєш вільний вечір, — звернулася Барбара Слівінська до капітана Полєщука. — Покажеш мені Забєгово.

— З превеликим задоволенням. Що тобі показати?

— Нічне життя вашого міста.

— Тут справи в нас не дуже блискучі. В «Каролінці» музика є, але тільки до дванадцятої.

— До «Каролінки» не підемо. Спочатку зайдемо на каву до «Гвяздечки», а пізніше — на вечерю до «Шльонської».

— До «Шльонської»? Побійся Бога, Басю! Та це ж пекло. Не було тижня, щоб туди не викликали наших патрулів. Та я бачу, що ти чудово знаєш Забєгово. Особливо з ресторанного боку.

— Самітня жінка мусить же десь їсти, а іноді й до ресторану заглянути.

— А ласкава пані не може ходити до їдальні? Так, як усі ми.

— Часом життя треба урізноманітнити.

— І все-таки раджу тобі «Каролінку». Місце цілком пристойне, на кухню гріх нарікати, та й публіка зовсім інша, ніж у «Шльонській».

— Та інша публіка мене зовсім не цікавить. Віддаю перевагу тій, зі «Шльонської».

— Я гадав, ти запрошуєш мене так, для компанії, а виходить, у службових справах.

— Можна поєднати корисне з приємним. Ти не думаєш?

— Здається, ти хочеш використати мене як прикриття.

— Нічого подібного. Просто хочу придивитись до дружків Адам’яка. Бо в «Каролінці», куди ходять обрані, я їх не зустріла... Протягом кількох днів ходжу на обіди у «Шльонську». Мене там уже знають. Але ввечері сама йти не можу.

— Хочеш прикритися мною, як ширмою?

— Ні, хочу мати тебе за приятеля.

— А що я матиму за те?

— Я й не припускала, що ти такий корисливий!

— Що робити, такий цей світ...

— Буду... буду до тебе така люб’язна, як тільки зможу. Весь час — як і в «Гвяздечці», так і в «Шльонській». Згода?

— Ну, що ж... А потім?

— Ні на що більше не розраховуй, аби не розчарувався. Попереджаю, — серйозно мовила пані лейтенант.

Десь близько шостої вечора Зигмунт зайшов по Барбару. В елегантній, хоча й не екстравагантній сукні, із зачіскою просто від перукаря Слівінська була надзвичайно зваблива.

Вийшли на вулицю. Капітан обняв дівчину й ледь притис до себе. Вона не заперечувала. Не забрала своєї руки з його. Йшли, як пара закоханих. Майже всі, кого зустрічали, проводжали їх значущим поглядом. Більшість уклонялися. Адже в такому місті кожен знав офіцера міліції, хоча дівчина була для них просто незнайомою.

— Б’юсь об заклад, — розсміялася Слівінська, — що тільки-но твоя дружина повернеться з відпустки, за цей шпацір і за те, що тримаєш мене за руку, дістанеш по пиці.

Полєщук зневажливо пхикнув, та все-таки відпустив руку дівчини і трохи відсунувся. Хоробривсь:

— Моя дружина знає, що міліціонер часом повинен робити те, чого вимагає служба.

— Балакай, балакай.

Їхня поява в єдиній містечковій кав’ярні «Гвяздечці» викликала неабияке зацікавлення. Кілька осіб квапливо розрахувалися й забрались геть. Підійшла офіціантка:

— Пані лейтенантові, як завжди, морозиво чи щось інше? А вам, пане капітан?

Коли офіціантка відійшла, Полєщук зауважив:

— Бачиш, як? Спробуй-но тут послідкувати за кимось, провести розвідку. Городяни знають наші звання, прізвища і навіть імена, знають, де мешкаємо. В такій ситуації щось дізнатися — дуже непросто.

— Не думаю, — спробувала заперечити йому молода ченстоховка, — лише треба здобути прихильність людей, пояснити, що вони повинні нам допомогти. Для загального добра, та й, зрештою, для своєї користі. Тоді те, що всі всіх знають, буде не перешкодою в роботі, а нашим козирем.

— А ти оптимістка. Цікаво, яким чином лаштуєшся здобувати прихильність отих лобуряк? Сама ж бачила, як вони хихикали при нашій появі.

— Не обов’язково домагатимусь їхньої прихильності. Мені вистачить взаєморозуміння з тими, хто їх знає й розповість про них.

— За твій успіх! — Капітан підніс до вуст келишок з вином.

— За наш успіх, — поправила дівчина.

Приємно провівши в кав’ярні з годину, пані лейтенант глянула на годинник і мовила:

— Посидимо тут ще хвилин п’ятнадцять і подамося до «Шльонської».

Зигмунт скривився:

— Й чого та забігайлівка так убилась тобі в голову? Якщо голодна, то ходім до «Каролінки». Там і потанцювати можна.

Однак ніякі вмовляння капітана не допомогли, Слівінську годі було переконати. Коли вони ввійшли до пивниці «Шльонської», там уже стояв неабиякий гомін. Напевно, якби відвідувачам довелося скласти іспит на ходіння по дошці, добра половина присутніх отримала б «незадовільно». Всі столики були зайняті. На кожному стояла батарея пляшок з-під пива або ж принаймні одна півлітра горілки. Зате товариство помітно ощадило на закусках. Тільки де-не-де на тарілках лежали недоїдки. Найпопулярнішою закускою тут був оселедець або ковбаса з огірком.

При появі двох міліціонерів у залі запала тиша. Звідусіль почулись оклики: «Офіціанте! Розрахунок!» Назустріч прибулим заспішив пан Стасьо, який обіймав у «Шльонській» аж три посади: адміністратора, гардеробника, а в разі потреби — й викидайла. На цю, останню роль, ставний, міцної будови колишній боксер підходив найбільше.

— Пане капітан у нас? По службі?

— Та що ви, — розсміялася Слівінська, — зайшли сюди просто повечеряти. Шкода, що нема жодного вільного столика.

Пан Стасьо не здивувавсь. На його обличчі не ворухнувся жоден м’яз, ніби він беззастережно повірив Слівінській. Це було не те місце, куди міліція заходила насамперед перекусити. А зараз прибуло аж двоє офіцерів.

— Для таких дорогих гостей столик завжди знайдеться. Де бажаєте сісти, панове? Може, отам, під вікном?

Адміністратор пішов до вікна, перемовився кількома словами з добряче захмелілою компанією, що складалась із шістьох любителів пива. Пияки закивали головами й без анінайменшого опору пересіли до найближчих сусідів, які мостилися за трьома зсунутими докупи столиками.

Офіціантка негайно прибрала порожні пляшки, склянки та попільнички, повні недопалків, а потім принесла скатертину.

— Прошу, панове, — гордовито запропонував пан Стасьо, — столик чекає на вас.

— Можемо зробити чудові шніцелики, — люб’язно запропонувала офіціантка. — Маємо свіжісіньку телятинку.

— Хай будуть шніцелики, — погодився капітан.

— Але перед тим, — завважила Слівінська, — оселедець у сметані й половинку клубової горілки. От якби ще й картопельки...

— На жаль, немає. Година пізня, завибачалась офіціантка.

— Тоді хліб і масло. І дві пляшки води.

— Зараз принесу, — офіціантка розуміюче подивилась на пані лейтенанта.

— Дівчино, що ти робиш? — розгубився Зигмунт Полєщук. — Завтра ціле місто говоритиме, як міліція набралася в «Шльонській».

— Хай говорить. Мені саме цього й треба.

— Ти що, завжди на службі?

— А ти ж як думав?

— У «Гвяздечці» було так добре.

— Ой, Зигмунте, Зигмунте, — насварилася пальцем дівчина. — Через три дні повертається дружина, а ти постійно намагаєшся про це забути.

— Я думав...

— Думав, що на мене так діють твої чоловічі чари? — сміялася з колеги Слівінська. — Дай сигарету.

— От дідько, залишив у «Гвяздечці». Зараз принесу. Не встиг офіцер підвестись із-за столика, як всевидячий пан Стасьо вже був біля них.

— Пане капітан, ви забули сигарети? Зараз принесу. І сірники?

— Так, прошу.

Коли адміністратор подався до буфету, Зигмунт сказав:

— У цій ямі навіть знають те, хто з міліціонерів що палить.

— Та це ж чудово. Якщо вони стільки знають про міліцію, то про сусідів — ще більше. Мені, власне, саме це й потрібно.

Офіціантка принесла посуд, а за хвильку — й замовлені закуски. Розклавши все на тарілки, налила у склянки содової, а в келишки — спиртного. Як у найкращих ресторанах.

— Смачного, — привітно побажала вона.

— Пані Ядзю, — затримала офіціантку Слівінська. — Ми вже з вами знайомі, правда ж? З часу приїзду до Забєгова я харчуюсь у вас щодня.

— Маю надію, що вам, пані лейтенант, подобається наша кухня.

— Звичайно. Але сьогодні я хотіла б випити з вами. Та й оказія слушна — мій день народження.

Капітан здивовано глянув на співробітницю, але не сказав ні слова.

— Нам не вільно пити з клієнтами.

— Тільки келишечок. Моє свято. Дуже прошу. Принесіть ще одну скляночку.

— Як побачить пан адміністратор, то добряче намне мені вуха, — оборонялась офіціантка.

— Це ми якось залагодимо, — включився в розмову Зигмунт Полєщук. — Адже пан Стасьо — мій давній приятель.

— Ну, якщо так... Дуже дякую пані й біжу за келишком.

У такій забігайлівці, як «Шльонська», меншими келишками, ніж стограмівки, звичайно, не користувались. Здивований капітан спостерігав, як Барбара Слівінська, не змигнувши оком, вихилила цілий, до краплини, келишок. Офіціантка, яка була тільки пригубила, взяла собі за приклад «іменинницю», вдячно подивившись на неї. Бо в Польщі ніщо так не імпонує людям, як мистецтво пиття.

— Закушуйте, будь ласка. — Барбара підсунула до офіціантки свою тарілку.

— Дякую. Направду не можу. Мушу бігти до гостей. Пан Стасьо бачив. Ой, улетить же мені на горіхи. Ще раз — усього вам найліпшого з нагоди уродин.

Офіціантка заспішила на кухню.

— Басю, що ти виробляєш?

— Як то «що»? Забавляюсь.

— Гарна забавка. Береш півлітра горілки й споюєш обслугу державного підприємства громадського харчування. Добрий приклад подає міліція громадянам, — напівжартома, напівсерйозно мовив капітан.

— Не хвилюйся, любий, — дівчина потяглась до пляшки і знову наповнила келишки.

— За повернення твоєї дружини з курорту.

Ввесь зал дивився на цю дивну пару. Сам факт розпивання горілки з офіціанткою дістав, звичайно, більш ніж позитивну оцінку. А коли Барбара так само спокійнісінько проковтнула й другу стограмівку, товариство одностайно прийняло пані лейтенанта за свою і потроху всі перестали звертати на них увагу. Дійшли висновку, що міліціонер також людина й часом має потягти кілька крапель спиртного.

Офіціантка принесла замовлені шніцелі. Барбара Слівінська запропонувала «на другу ногу», але офіціантка відмовилась. У неї попереду ще кілька годин праці, отож має бути твереза.

— Шніцелики й справді приготовлені дуже смачно, — підтвердив капітан. — Оселедець також був відмінний.

— Нічого дивного. У таких шинках кухня, як правило, добра. Вміють справедливо оцінити клієнта, що прийшов сюди не лише випити, а й попоїсти. Я харчуюся тут уже кілька днів. В обідню пору буває вельми порядне товариство. Але сам розумієш, я хотіла побачити, як тут увечері, отож змушена була скористатися з твого милого товариства.

— А що ти, власне, хотіла побачити?

— Скажи мені, чи є тут зараз колеги Адам’яка?

— Скорше — дружки, — поправив капітан. — Є, звичайно. Хоча б он там, за столиком під стіною. Той, що спить, спершись головою на стіл, Богдан Палюх. Після смерті Вінцентія став, напевно, ватажком банди.

— І дуже вони бешкетують?

— Може, вже не стільки, але набридають як місту, так і нам. Бешкетують на п’яну голову, б’ються, сікаються до людей. Одне слово, хуліганять. На чомусь важливішому, щоб усе це товариство пересадити, поки що їх не схоплено. Ми їх, правда, нерідко заарештовуємо. Кожен з них має по кілька тисяч злотих штрафу. Але більшість не працює, отож нема як ті гроші утримати. Зрештою, ти все це знаєш по Ченстохові.

— Зрозуміло, ми також маємо подібні клопоти. Однак я хотіла побачити, який вигляд у цієї проблеми в малому місті.

— Мабуть, ще гірший, бо ще більше впадає в вічі.

— Зате важче уникнути кари за серйозніший злочин.

— Хіба що коли вбити чотирьох людей, — пожартував капітан. — Але я повинен сказати, що після смерті Адам’яка місцеві бешкетники принишкли. Очевидно, розцінили це як попередження.

— От бачиш, — засміялася Барбара, — навіть ти сам володієш цінною інформацією, яка мені може дуже знадобитися при розслідуванні.

— Я?

— Так, ти. Щойно підтвердив, що ватага Адам’яка сприйняла смерть свого вождя як застереження. Очевидно, мають на сумлінні щось важливіше, ніж звичайні бешкети під пивним ларком. Бояться, що після смерті Адам’яка може прийти черга ще когось.

— Коли маєш справу з маніяками, то нічого наперед невідомо.

— Знову повертаєшся до вашої улюбленої концепції «маніяка та абетки». Гадаю, компаньйони Адам’яка ліпше орієнтуються в тій справі, ніж комендатура міліції. Але замовляй каву і проси рахунок. Розраховуватимемось обоє.

— За кого ти мене маєш?

— Рахунок — навпіл, — твердо повторила дівчина. — Не хочу нікому бути винною. Ані тобі, ні будь-кому іншому.

Цього разу Зигмунт Полєщук не заперечував. Розумів, що це однаково ні до чого не приведе, а дівчина добре знає, що робить і яку мету переслідує. Навіть та півлітра, яку розпили нещодавно, не могла її похитнути.

Другого дня Барбара Слівінська з’явилась у «Шльонській» раніше, ніж звичайно — десь о пів на першу. Гадала, в такий час шинок буде порожній і вона спокійно зможе перекинутись кількома словами з офіціанткою. Її зустріли як стару, добру знайому.

— Як вам учора в нас відпочивалося? — люб’язно запитала пані Ядзя, офіціантка, повідомляючи, що пропонує кухня сьогодні.

— Дякую, добре.

— Мені дуже дивно, що ви завітали до нас, а не до «Каролінки».

— Хотіла побачити, яка буває «Шльонська» ввечері.

— Вчора було спокійно. І це, видно, завдяки вам. Усі бачили, що в залі міліція, отож і старались бути чемними. Правда, ще й через те спокійніше, що не стало Адам’яка.

— Ви його знали?

— Добре знаю всю ту банду. Не раз доводилося з ними гризтись.

— Як ви думаєте, хто його вбив?

— Певно, той «абетковий убивця».

— Не вірю, що це справа рук маніяка, — ще раз висунула свою гіпотезу Слівінська.

— Може, він і не маніяк, — погодилась офіціантка, — а щодо Адам’яка... напевно, були такі, хто зичив йому смерті.

— А чому?

— Це був страшний бешкетник. Але йому щастило, тож ніколи надовго не сідав.

— Наскільки мені відомо, на Адам’яка не було подано жодної серйозної скарги. На його дружків — теж. Усе якісь дрібні скандали чи п’яні бійки.

— Бо всі їх боялись. А дівчата й поготів.

— Дівчата?

— В такому містечку, як Забєгово, дівчині нелегко звернутись до міліції чи прокурора. Цим вона сама себе зганьбить на все життя. Після того їй не залишається нічого іншого, як негайно виїхати. Бо тут кожен з неї сміятиметься. Жоден хлопець не тільки не візьме її заміж, а навіть на вулицю з нею не вийде. Отож ліпше зціпити зуби й мовчати.

— Пані Ядзю, ви думаєте, що в Адам’яка були на совісті і такі справи?

— Були і в нього, і в усієї його банди. Вони ще й вихвалялись тим і сміялися, що дівчата дурні.

— Неможливо! І не боялись? Адже за такі справи суд дає до дванадцяти років.

— Я сама чула. Тут, у нашій пивниці. Адам’як сидів за столиком отам, з лівого боку від буфету. Разом з кількома дружками. Гарно собі випили, й він давай хвалитись, як учотирьох розважались із якоюсь дівчиною з Ковальова. Затягли її до лісу при дорозі і там стали в чергу...

— А де це — Ковальове?

— Це село біля шосейної дороги, в бік Ополя. Якихось чотири кілометри звідси. Ковальовських тут, у Забєгові, багато працює. Певно, їздила й та дівчина.

— Давно ви чули ту розмову?

— Мабуть, тижнів зо два перед тим, як убили Адам’яка.

— В нас у міліції немає жодної заяви про зґвалтування.

— Та я ж вам уже казала: жодна дівчина й навіть заміжня жінка не наважиться поскаржитись у міліцію. А тим більше — сільська. Батько просто вбив би її або з села вигнав.

— Як же так? Хіба дівчина винна, що її зґвалтували?

— Тут кожен скаже: «якби сама не хотіла, до того не дійшло б».

— Який жах.

— Може, в цьому і є крихта правди. Тоді Адам’як вихвалявся, що дівчину зустріли в місті, запросили до «Гвяздечки», потім купили «ягідного», яке розпили в парку. І дівчина погодилася, щоб усі вчотирьох провели її лісом до Ковальова. Може, й заслужила того, що їй зробили. Адже ж є такі сучки.

— Та що ви кажете!

— Пані лейтенант, відколи працюю в цьому шинку, я наслухалась і набачилася. В житті буває по-різному: є всякі люди, є всякі жінки. Зрештою, я не стверджую, що було саме так. Дурненьке дівча, може, й не подумало, чим може скінчитися той шпацір, і догралося. Звичайно, потім — ані пари з вуст, і якби ті свині не ляпали, ніхто б нічого не знав. Але вони не могли втриматися, щоб не похвалитись, які з них герої.

— Як би поговорити з тією дівчиною?

— Не знаю... Хоча, мабуть, Адам’як та його дружки вже розпатякали скрізь, плітка, напевно, доповзла до села Ковальова. Сходіть до рідних дівчини...

Слівінська не показала, наскільки важливим для неї було почуте. Помста за зґвалтування дочки, сестри чи нареченої могла бути справжньою причиною вбивства Адам’яка. Ставало зрозумілим і те, що дружки вбитого зі страху за власну шкуру намагались будь-що змінити звичний спосіб життя й не муляти людям очі.

Та чи це справді та нитка, яка приведе до клубка?

Лейтенант Барбара Слівінська вирішила твердо перевірити цю версію.