Смерть за алфавітом

12. Стоматологічна пригода

Казімежа Емільяновича справедливо вважали за найкращого дантиста в цілому місті. Кажуть, ніби люди до нього приїздили аж з Катовіць.

Разом зі збільшенням клієнтури зростали й заробітки Емільяновича. Кілька років тому він купив місце майже в центрі Забєгова й збудував собі розкішну віллу. Дім зводився з урахуванням професії власника. На першому поверсі була приймальня з окремим входом і великий кабінет, оснащений за останнім словом стоматологічної техніки. Біля нього стояло стоматологічне крісло — лікар під час роботи мав чудове денне освітлення, що в його роботі відігравало неабияку роль.

Нещодавно, вклавши в це багато часу й праці, дантист отримав ступінь доктора. Біля вхідних дверей вілли на превелику честь її власника з’явилась чорна мармурова табличка із золотими літерами:

Тепер кожен пацієнт знав, що віднині до зубодера слід звертатись з шанобою — «пане докторе». Число бажаючих удатись по допомогу до дантиста чимраз зростало. Щоб потрапити на прийом до пана доктора, потрібна була протекція, бо без неї доводилося записуватись за кілька тижнів наперед.

Одного разу, коли приймальня тріщала від пацієнтів, що терпляче дожидалися своєї черги, а в стоматологічному кріслі сиділа дружина одного з батьків міста, раптом пролунав пістолетний постріл і посипалось скло. Доктор Емільянович зреагував блискавично. Ще не встигли скалки широченної шиби впасти додолу, як він сам розпластався на підлозі, за масивним кріслом. Пролунав другий постріл — і вдрузки розлетілася друга шиба.

Міліціонер, який у приймальні охороняв Емільяновича, вискочив з пістолетом в руці на вулицю, але нікого там не побачив. Озирався праворуч, ліворуч, та вулиця була безлюдна. Очевидно, стріляли з подвір’я навпроти. Це була ще не забудована ділянка, обнесена високою сіткою. В глибині росло кілька великих дерев і кущів.

У такій ситуації міліціонерові не залишалося нічого іншого, як повідомити комендатуру, розташовану за рогом. Тим-то за п’ять хвилин на місце пригоди прибув майор Зайончковський разом із групою підлеглих.

Пацієнти були збуджені і перестрашені. Сам стоматолог і далі лежав за стоматологічним кріслом. З великими труднощами міліції пощастило переконати його піднятися, бо небезпека давно минула.

Уважно оглянувши місце пригоди, міліціонери знайшли дві пістолетні гільзи. Судячи з усього, стріляючий стояв за деревом, саме навпроти вікна-стіни, за яким тоді працював дантист. На докторове щастя, злочинець промахнувся. Обидві кулі пройшли значно вище, на добрих півтора метра над головою доктора. Від пострілів постраждали тільки шиби.

Замах був добре продуманий. Щоб усунути всі перешкоди для втечі, сітку ззаду ділянки розрізали й ледь стулили. Далі починалась інша ділянка, також іще не забудована й зовсім не обгороджена. Ділянку перетинало кілька стежок, протоптаних у різних напрямках. Намагаючись скоротити собі дорогу, люди часто ходили через ту ділянку навпрошки.

Місце, звідки стріляли, поросло високою травою. Без особливих труднощів пощастило виявити сліди злочинця — аж до діри в сітці. Але це нічого не дало, бо не вдалося зробити гіпсового злитка сліду. Можна було лише припускати, що це людина з невеликою ногою, а отже, й невеликого зросту.

Гільзи від куль були такі самі, як і знайдені в теплиці біля вбитого Владислава Червономєйського. Та й кулі, які стирчали в стіні під стелею стоматолога, хоча трохи сплющені, свідчили: постріли зроблені з того ж пістолета, з якого вбито садівника Червономєйського та залізничника Адама Делькота.

І так, «абетковий убивця» знову взявся за діло. На щастя, цього разу його спроба зірвалася.

Міліція вислухала пацієнтів доктора Емільяновича. Всі вони спокійно сиділи в приймальні й з нудьги гортали торішні ілюстровані журнали. Ніхто в приймальні нічого не бачив і не чув. Навіть брязкіт розбитих шибок пройшов повз увагу людей, затурканих власними зубними клопотами.

Опитали також мешканців сусідніх будинків та перехожих цієї та навколишніх вулиць. Ніхто не бачив утікаючого чоловіка. Одне слово, злочинець наче в землю запав.

Увечері того самого дня на дверях вілли Казімежа Емільяновича з’явилася біла картка з написом: «Оскільки доктор у від’їзді, стоматологічний кабінет зачинено на невизначений час. Для подальшого лікування всіх пацієнтів просимо звертатися до лікаря-стоматолога Павла Жарноцького».

Отож доктор Емільянович неабияк дбав про здоров’я своїх пацієнтів. А літера «Z», на яку починалось прізвище його колеги, була в самому кінці абетки й свідчила про те, що стоматолог Жарноцький ще довго практикуватиме в Забєгові.

На нараді в комендатурі майор Зайончковський з виглядом переможця мовив:

— Я застерігав, що слід бути обережним, і, як бачимо, мав рацію. Дуже шкода, що не зробили засідку на тій незабудованій ділянці. Я думав про те, але дуже заважала висока сітка. Бо якби злочинець спробував удертися до будинку доктора з вулиці, наша людина була б за сіткою й не змогла б прийти на допомогу.

— Одного можна було залишити в будинку Емільяновича, другого сховати в садку, — сказав підпоручик Жешотко. Він, як завжди, був повен добрих намірів, але, як завжди, запізнілих.

— На жаль, — втрутився капітан Полєщук, — не маємо стільки людей, щоб кожному з наших панів «Е» виділити подвійну охорону, ми й так розриваємося на всі боки.

— Щиро кажучи, я навіть радий, що бандит напав на Емільяновича, — повів далі начальник міліції. — Я думав, ударить десь у іншому місці.

— Де саме?

— Припускав, що намагатиметься вчинити замах на нашу товаришку... Отож і застерігав її не раз, хоча й марно. Закладаюся, що й зараз у її сумочці немає зброї.

— Ну, то як, Басю, закладатися мені з майором? — озвався лейтенант Анджей Стефанський.

— Не ризикуй, бо програєш.

— Чи товаришка Слівінська розслідуватиме й замах на стоматолога? — запитав офіційним тоном капітан.

— Цікаво, знов озвався Стефанський, — що наш зубодер має на совісті, якщо злочинець заніс його до списку приречених на смерть? Мабуть, наша товаришка повинна зайнятись висвітленням і тієї проблеми. Видно, пан доктор здирає зі своїх пацієнтів сьому шкуру, занижує суму податку, а нашому «алфавітному вбивці» вже вирвав кілька здорових зубів.

— Не думаю, що потрібне таке розслідування, — спокійно відповіла Барбара.

— І я так вважаю, — погодився майор Зайончковський.

— Якщо й ідеться про спробу вбити Емільяновича, — повідала лейтенант Слівінська, — можемо не марнувати часу.

— Ти й справді так думаєш, Басю? — запитав капітан. — Поясни, будь ласка.

— Може, громадянин майор сам пояснить? — запитала, глянувши на Зайончковського, Слівінська.

— Ні, говоріть ви. Цікаво, чи співпадають наші погляди.

— На мою думку, в справі Емільяновича виявились дві, а може, й три характерні особливості. По-перше, всі попередні вбивства здійснено з проміжком у два-три тижні. Бандит поспішав, бо хотів якомога швидше прибрати зі світу того, в чиїй смерті був найбільше зацікавлений. Перед замахом же на дантиста він нишкнув мало не шість тижнів. Чому?

— Знав, що його можливі наступні жертви перебувають під охороною міліції. Боявся ризикувати, — пояснив підпоручик Жешотко.

— Міркування було б слушним, якби не факт, що охорони і ми не знімали і про це в місті кожен добре знав. Та й, крім того, вбивця озвався лише тепер. Міг же він вистрелити у стоматолога два тижні тому. Адже доктор уже давненько повернувся до Забєгова.

— На підготовку нового злочину потрібен час.

— Не так багато. Ця людина, напевно, чудовий «фахівець».

— Отож підходимо до моїх наступних сумнівів — вибору нової жертви, — сказала Барбара Слівінська. — Коли ми встановили, що «абетковий убивця» не стріляє навмання, а обирає мішенню злочинців, природно, що я зацікавилась мешканцями Забєгова, прізвища яких починаються на «Е». Доктором Емільяновичем також. У Забєгові в мене з’явилися добрі знайомі, вони вважають, що одержана інформація збігається зі справжнім станом речей. Отже, я виявила: всі панове «Е» — поза підозрою, ніхто з них ніколи не мав справи з карним кодексом, на моє щастя, їх було всього семеро, й така перевірка виявилась неважкою. Звідси висновок: якщо злочинець і надалі користуватиметься вже відомими критеріями, жодна з тих осіб не повинна стати його жертвою. Однак замах таки відбувся.

— Бідний наш злочинець! — не вгамовувався Стефанський. — Що ж мав робити? Не міг же пропустити тієї літери алфавіту. Це вже було б не в його стилі, він би втратив власне обличчя. Тому-то й вирішив: ліпше вже прибрати безневинного Емільяновича!

— Найбільш суперечливою й незрозумілою є одна дивна непослідовність у діях злочинця. Відомо, що ця людина безпощадна й жорстока, злочини свої обдумує холоднокровно. А тут раптом сховався під деревом, стріляв у вікно доктора з відстані шістдесяти п’яти метрів, як виміряли наші специ. Простіше було увійти до будинку й застрелити доктора Емільяновича в його власному кабінеті.

— Там була охорона.

— Він спершу вбив би чи поранив охорону, лише тоді прибрав би стоматолога. І не стукав би Панові Богу у вікно.

— Не Панові Богу, а дантистові, — поправив Стефанський. — Однак, у вестернах і детективах злочинці, стріляючи з такої віддалі, влучають просто в серце своєї жертви.

— Я готова хоч зараз стати у тому вікні і дозволити вам усім по черзі стріляти в мене.

— На такі експерименти ми не погодимось ніколи, — розсміявся майор. — А ну ж якби хтось попав? І так мало людей, не можемо ризикувати втратити ще двох. Жертва на цвинтарі чи в лікарні, вбивця — за ґратами.

— Коли на те пішло, він навіть не намагався поцілити.

— Хто це сказав? — вихопився підпоручик Жешотко.

— Кожен, хто бодай трохи вміє користуватися зброєю, знає, що пістолет завжди дає переліт. Отож, аби з такої відстані мати мінімальний шанс попадання, треба цілитись принаймні на метр нижче від цілі. Він же просто бабахкав по вікні, щоб вибити кілька шиб і наробити галасу.

— Але навіщо йому було це робити? — тепер уже просто запитував капітан.

— Щоб спантеличити слідство. Злочинець знає, як посувається наша робота. Найвірогідніше, що він дізнався: розслідування йде не на його користь — йому загрожує небезпека. Спробував інсценувати маленьку виставу, щоб ми зайнялися збором інформації про дантиста й зміцнили охорону можливих жертв «за абеткою». Одночасно новий злочин чи намагання його вчинити повинні нас ще раз переконати, нібито маємо справу з маніяком. «Вампір знову про себе нагадає», — говорить нині ціле місто. Нам ніяк не можна піддаватися загальному сум’яттю. Бо саме це буде на руку злочинцеві, який в результаті наших наступальних дій відчуває все більшу загрозу.

Всі глянули на майора. Адже саме він був найпалкішим прихильником версії «маніяка, шаленця». Майор зрозумів ті німі погляди. Кахикнув, ковтнув слину (людині ж бо завше тяжко визнавати свої помилки) й сказав:

— Цілком погоджуюся з лейтенантом Слівінською. Її міркування правильні. Спосіб, яким ведеться розслідування, схвалюю.

— Я пропоную, — зірвався підпоручик Жешотко, — вдавати, ніби ми клюнули на його гачок і з особливою енергією проводили розслідування у справі замаху на Емільяновича. Давайте й надалі шукати й допитувати свідків. Можна навіть демонстративно складати списки «панів F». Нехай злочинець думає, що його підступні плани вдалися й що він штовхнув нас на хибний шлях.

— Задум чудовий, — погодився Зайончковський, вкинувши своїх підлеглих у стан остовпіння, — ніколи так швидко він не приймав чудернацьких планів.

— Тільки без «панів F», — застеріг капітан Полєщук. — Не викликайте в місті ще більшої паніки. Ми й так зашиваємося.

— Отже, лейтенанте Стефанський, від завтрашнього дня займаєтесь розслідуванням у справі Емільяновича, — підсумував начальник.

— А Бася?

— Лейтенант Слівінська від’їздить на кілька днів у відрядження до Вроцлава.

— Я? — здивувалася Барбара.

— Так, ви, лейтенанте. Кілька хвилин тому надійшла відповідь із Варшави. Знайдено відбитки з «подвійною петлею».