Смерть за алфавітом

8. Пружиновий ніж

Маючи під рукою так мало офіцерів, майор Зайончковський щодня вранці проводив невеличку нараду, щоб дати завдання на цілий день і вислухати звіти. Отож постійний перерозподіл обов’язків став у комендатурі системою, і кожен офіцер був універсалом — робив те, чого вимагали обставини.

Коли лейтенант Слівінська поділилася з колегами наслідком своєї розвідки в «Шльонській», навіть начальник був змушений визнати, що дівчина проявила себе з найкращого боку. Однак не забарився додати:

— Ми не на Сіцілії. В Польщі немає кревної помсти. До того ж, не бачу жодного приводу, чому месник за скривджену дівчину вибрав саме Адам’яка, а не Палюха чи котрогось іншого.

— Бо Адам’як перший почав вихвалятися, та й ініціатором ґвалтування був також він. Певну роль могло відіграти й те, що його прізвище на «А» — цей факт непогано камуфлював задум убивці.

— Ми високо цінуємо здібності нашої молодої товаришки, яка зрушила розслідування з місця. Але мало ймовірності в тому, що пропонована нею стежка приведе нас до затримання чотирикратного вбивці. Навряд чи то була помста когось із рідних дівчини. Швидше за все, вчинок Адам’яка та його банди інспірував дії злочинця. Вбивши одного, він почав готувати вбивство інших. Усе це пояснюється однаково — «невідомою силою», котра спонукала до нових і нових убивств. Майор уперто повертався до своєї теорії «маніяка».

«Ну й лицар! — подумала Слівінська. — Дурний як довбня!» — Вона не прохопилася жодним словом.

— Однак цю інформацію варто перевірити, — поспішив на допомогу дівчині капітан Полєщук.

— Звичайно, — визнав «Старий». — Надаю лейтенантові Слівінській цілковиту свободу дій. Ну, а допомогти — на жаль, окрім міліцейської машини, яка підвезе її до Ковальова, нічого більше запропонувати не можу. Вона й сама знає, в якій ми скруті.

— Дякую, машина мені не потрібна. До Ковальова йде із Забєгова багато автобусів. Гадаю, буде ліпше, якщо мій приїзд лишиться малопомітним.

— Мудро, — визнав майор. — Так справді буде краще.

— Басю, — втрутивсь у розмову лейтенант Стефанський, неодмінно зайди до Яна Копіта. Він — солтис[4] у Ковальові. Мудрий хлоп. Досконало знає село й сільчан, а в разі потреби вміє тримати язика за зубами. На нього можна покластися, він не раз допомагав нам у різних справах. Що ж до самого села, то публіка там розмаїта. Такі села в нас у Сілезії не рідкість. У них живуть переважно селяни-робітники. Мають невеликі земельні ділянки, ще й працюють у містах. Земля в Сілезії добра, тож тут є чимало великих високорозвинутих господарств. Сіють пшеницю, вирощують багато цукрових буряків, останнім часом узялися за тваринництво — розводять свиней. Те Ковальове, мабуть, найзаможніше в усьому повіті.

Того ж дня Слівінська поїхала до Ковальова. В кінці серпня день уже трохи коротший, тож вона вибрала такий маршрут, щоб прибути в село, коли на землю спадуть перші сутінки. Перед тим лейтенант Стефанський розповів їй, де живе солтис та як до нього дістатися від автобусної зупинки. Пішла просто туди.

Ян Копіт саме вернувся з поля й вечеряв. Дівчина зачекала на лавочці біля будинку, поки солтис звільниться, й попросила про конфіденційну розмову.

Все господарство свідчило про заможність власника. Великий цегляний хлів, поряд — новий свинарник, простора клуня. Будинок, щоправда, був дерев’яний, але доглянутий. На око можна було прикинути, що внизу кухня й три кімнати, а нагорі — ще два приміщення.

Копіт провів дівчину до однієї з кімнат, яка служила йому майстернею й приймальнею.

— В якій ви справі, пані? — запитав солтис офіційним тоном.

Слівінська дістала посвідку:

— Я з міліції. З міської комендатури в Забєгові.

Господар уважно розглянув простягнутий йому документ.

— Ясно... Ви там недавно?.. Я знаю в комендатурі усіх, і начальника майора Зайончковського...

— Так. Тиждень тому мене відрядили сюди з Ченстохови .

— Напевно, у справі того «абеткового вбивці»? — висловив здогад солтис. — Цікаво, скільки людей він ще змордує, поки ви його впіймаєте?..

— Сподіваюсь, більше нікого. — Слівінська не хотіла заводити розмови на цю тему.

— А до нас ви в якій справі, пані лейтенант?

— Пане Копіт, може, ви чули? Дівчину з вашого села кілька тижнів тому, коли поверталася з роботи, зґвалтували якісь лобуряки.

— Ходять такі плітки, — обережно відказав солтис.

— Я й хотіла, власне, розпитати про ту дівчину.

— Люди балакають різне, дівчина ж усе заперечує. Я нічого певного не знаю. Чи ж мало в селі негідників?

— Лейтенант Стефанський казав, що з вами, пане солтис, можна говорити відверто, мовляв, ніколи нічого не вийде з чотирьох стін. Дуже шкода, що ви мені не довіряєте. Йдеться навіть не про того Адам’яка. Відомо, що то був за тип. Але ж загинули й інші люди. Кожна, навіть найменша деталь, має для слідства величезне значення.

— Розумію, пане лейтенант. Але як же тут бути? Цій дівчині вже й так добряче дісталося. Все село з неї сміялося. А зараз, коли вже трохи притихло, знову тягатимете її по судах і заново роздмухуватимете справу?

— Пане солтис, вам добре відомо, що справи про зґвалтування починаються тоді, коли сама потерпіла напише скаргу. Якщо ж такої скарги немає, справа не розпочинається. Я б хотіла всього-на-всього дізнатись прізвище та ім’я тієї дівчини й нищечком поговорити з нею. Без свідків. Шкода, що ви не хочете мені в цьому допомогти.

Чоловік почухав потилицю.

— Потім говоритимуть, що Копіт — міліцейський донощик.

— Ніхто нічого не скаже, бо ніхто нічого не знатиме. Навіть того, що я була в Ковальові й розмовляла з вами. Все залишиться в таємниці. Хоча кожен громадянин повинен допомагати міліції у викритті злочинців, тим паче, коли йдеться аж про чотири життя.

— Я розумію...

— Мусите повірити, що я, як і ви, зацікавлена, щоб усе лишилось у таємниці.

— Я направду знаю небагато, — нарешті зважився солтис. — Одного дня ціле село почало говорити, що коли Ганка Нізьолек поверталася пішки з Забєгова, то в лісі при дорозі її зловило четверо хлопців. Кажуть, була така п’яна, що ледве доплентала додому. Дівиця заперечувала, але плітки поширювались, обростали різними дрібницями. Коли, нарешті, про це дізнався старий Нізьолек, то так набив дочку, що та чотири дні не могла поворухнутись. Попередив: якщо її нога ще бодай ступить у Забєгово, то вб’є.

— Та хіба ж вона винна?

— Пані лейтенант, — поділяв думку всього села Копіт, — ще Реймонт писав: «Як сучка не схоче, то песик не скоче». Коли дівчина йшла з хлопцями до лісу, то хіба не знала, що буде?

— Не йшла вона до лісу, силою затягли.

— Я там не був, не знаю. Доброхіть ішла чи ні, але навіщо поночі волочитись із такими розбишаками? Саме за це її добряче й набив Нізьолек. Ще й Вітек Гробельний додав.

— А хто такий Гробельний?

— Сільський хлопець. Хотів з нею побратися.

— Наречений?

— Ходив до неї, але вона, та й рідня її, крутили носом. Нізьолек — один з найбагатших господарів на ціле село, а старий Гробельний має всього три гектари в полі та п’ять ротів у хаті. Не хотів Нізьолек такого зятя. Коли нічого ліпшого не траплялося, то його не проганяли, але про шлюб не хотіли й думати.

— А зараз той Вітек, певно, роздумав?

— Що там роздумувати. В Нізьолека дванадцять гектарів, земля, як масло. Двоє синів виїхали з села. Видно, гній їм дуже смердів. Один працює шахтарем у Битомі, другий — на металургійному заводі. Жоден сюди вже не повернеться, і Гробельний з дівицею залишаться на господарстві.

— Але ж дівчина працювала в Забєгові.

— Авжеж. Нині молодим усе перекручується в головах. У містах шукають легкого хліба. На землі працювати нема кому. Старий Нізьолек у душі, може, й радий з тієї пригоди, бо, нарешті, покінчили з переїздом до міста. На цьому мав би виграти й Гробельний, бо тепер Нізьолекам нема чого крутити носом і чекати королевича з казки. Я чув, нібито восени будуть заручини, а на різдво — шлюб.

— А дівчина?

— Та хіба вона вибирає? Тут з неї й далі сміятимуться. Цілком же інша справа, коли вона буде заручена чи вийде заміж... Тоді ніхто не наважиться наражатись на неприємності з Нізьолеками чи Гробельними. Ніхто й слова не скаже. А згодом усе забудеться. Переїхали б до міста — за нею поїхали б і плітки. Зрештою, не красуня, що могла б вередувати. А Вітек такий красень, що любо глянути. Гарний, хазяйновитий, слова поганого про нього не скажеш.

— По-вашому, пане солтисе, виходить, що все гаразд? — не погоджувалася з такою філософією Барбара.

— Гаразд, не гаразд... Певно, дівчина багато пережила, але мусила б і наперед подумати...

— Не припускаєте, що то Нізьолек чи Гробельний провчили Адам’яка? Адам’яка в селі називали ґвалтівником?

— Та він же й сам вихвалявся перед нашими хлопцями, що працюють у Забєгові.

— Його знали у вашому селі?

— Він тут народився. Дівоче прізвище його матері — Пачеська. Це дочка старого Пачеського, що помер п’ять чи шість літ тому. Вона мешкала з чоловіком і дітьми в батька. І лише років з десять, коли почала торгувати овочами, їхня сім’я перебралася до міста, бо їй так було зручніше. Та й старий Пачеський сварився з зятем, усе нахвалявся вигнати з дому.

— Я хотіла б поговорити з Ганкою. Але щоб ніхто не знав.

— Це можна. Пошлю когось до Нізьолека, хай принесе анкету про контрактацію. Це такі бланки для статистики. Давно вже повинен був принести. Скажу, з повіту приїхав інструктор і збирає анкети.

— Я не хочу розмовляти з паном Нізьолеком.

— Не турбуйтесь, — посміхнувся староста, — я його добре знаю. З дому зараз не вийде. Змучений, орав цілий день, та ще й поратися треба в господарстві. Я впевнений, що він сам не прийде, пришле анкету з дочкою. Зараз я вийду на вулицю й злапаю когось, хто йде на той куток.

За кілька хвилин Ян Копіт повернувся і сповістив, що вже послав когось до Нізьолека. Документ зараз принесуть, але спершу мусять його заповнити. Про всяк випадок, Барбара Слівінська приготувалася зіграти роль повітового інспектора, однак до того не дійшло. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як у дверях з’явилась дівчина. Одягнена більш ніж простенько. Низька, коренаста, міцно збудована. Кругловида, кирпата, русява, гладенько зачесана.

«Дійсно, — подумала Барбара, — Копіт казав правду, що дівчина не має великого вибору. Але на що клюнули ті хлопці?»

— Добрий вечір. Тато просив оддати це вам. — Ганка тримала в руці згорток паперу.

— Дякую, панно Ганко. Тут пані інструктор хотіла з вами поговорити. — Солтис вийшов з кімнати, зачинивши по собі двері.

— Зі мною? — здивувалася дівчина. — Про що?

— Я — офіцер міліції, — Слівінська вдруге показала службову посвідку. — Сідайте, будь ласка.

Ганка зблідла, та за хвилину на її смаглявому обличчі проступив густий рум’янок.

— Хіба ви, панно Ганко, не здогадуєтеся, про що я хотіла б поговорити?

— Дайте мені спокій. Я нічого не знаю. Все це — дурні плітки, — ледь не заплакала Ганка.

— Прошу вас, заспокойтесь, — лагідно мовила Слівінська. — Мені достеменно відомо, що це, на жаль, не плітки. Я тут не для того, щоб розслідувати вашу справу. Ви й самі, напевно, чудово знаєте, що без вашої скарги на ґвалтівників не можна порушити кримінальної справи. Мене цікавить інше. Адам’яка вже немає. Хотіла б з вами поговорити не як міліціонер, а як жінка з жінкою, чи навіть скорше як старша подруга.

— Добре, що лобуряку зарізали його власним ножем. Я ще повинна його жаліти?

— Ви знали його раніше?

— Він же з нашого села. До школи з ним ходила, в один клас.

— Мені доручили справу про смерть Адам’яка і ще трьох осіб. Кожна, навіть маленька деталь, може виявитись дуже важливою.

— Я його не вбивала.

— В цьому я переконана. Однак, звідки вам відомо, що Адам’яка вбили його ж власним ножем?

— Бо... — дівчина затнулась.

— Зрозуміло, — посміхнулася Слівінська, — тим ножем тоді, в лісі, погрожували вам?

Нізьолекова мовчала.

— Довіртесь мені. Хоч на хвилинку. Чи знаєте ви, що міліції все відомо про зґвалтування? Тож напрошується логічний висновок: Адам’яка вбито саме через це. Хтось, — може, батько, а може, Вітольд Гробельний — помстився за скоєну вам кривду.

— Ні татко, ні Вітек його не вбивали. Були в Ковальові. Цілий день.

— Однак буде ліпше, якщо все це ми обговоримо тихенько, без нікому не потрібного галасу, без нагадування про те, що вам довелося пережити. Так же ж?

— Певно, що так, — згодилася дівчина.

— Ну, то що це був за ніж?

— Адам’як його нам показував.

— У лісі?

— Ні... До того. Як пили вино в парку. Хвалився, що купив його в якогось німця з ФРН. За двісті злотих.

— Який то був ніж?

— Коли натиснути кнопку, з колодочки вискакує довге вузьке лезо.

— І ні в кого з хлопців більше такого не було?

— Ні в кого. Палюх хотів перекупити ніж у Вінцентія.

— Ну, й порозумілись?

— Ні, Адам’як не хотів продавати.

— Той ніж ви бачили тільки тоді?

— Ні, — зашарілася дівчина, — пізніше, в лісі, Адам’як погрожував, що коли зараз же не роздягнусь, то різоне мене по обличчі. А далі ви вже знаєте...

— Ну, що сталось, то сталось. Панно Ганко, поясніть мені, як ви погодилися йти з тими хлопцями ввечері лісом?

— Їх же було четверо. З одним би не пішла. Боялася б. Усіх добре знала. З одним працювали. А з Вінцентієм бігали разом до школи. Яка я була дурна...

— Адам’як загинув 25 червня. Звідки вам відомо, що батько й Гробельний були тоді в Ковальові? Адже запам’ятати те, що було тиждень тому, важко, а вже минуло біля двох місяців.

— Другого дня, а це була середа, 26 червня, я й сама подумала, чи то не татко його зарізав. Тому й пам’ятаю, що у вівторок цілий день ми працювали на буряках — тато, Вітек, я і дві сусідки, — копали й зносили буряки до підвалу. А коли стемніло, до нас прийшов солтис, пан Копіт, і всі чоловіки взялися ремонтувати трактор. Солтис повинен це пам’ятати.

Барбара Слівінська подякувала Ганці за інформацію і вдруге запевнила, що про цю розмову ніхто ніколи не дізнається. Ян Копіт підтвердив алібі обох чоловіків. Справді, батько та Гробельний працювали на буряках, а пізніше прийшов солтис, якого вважали за найкращого в селі механіка, й усі троє до півночі лагодили зіпсований трактор Нізьолека.

Тієї ж ночі міліція влаштувала обшук в усіх членів банди Адам’яка. Шукати довелось недовго. В піджаку Тадеуша Янушевського знайшли пружиновий ніж з викидним лезом. Вигляд його збігався з описом Ганки Нізьолек.

Тадеуша Янушевського затримали, а ножа відіслали до Катовіць на експертизу. У щілинах колодочки знайшли сліди людської крові. Її група збігалася з групою Вінцентія Адам’яка.

Маючи висновки експертизи, Барбара Слівінська звеліла привести Янушевського з камери й почала офіційний допит.

Записавши анкетні дані молодого чоловіка, вона показала йому ніж.

— Це ваш?

— Мій. А що, вже й ножа не вільно мати?

— Ви й самі добре знаєте, що без спеціального дозволу холодної зброї мати не можна. А кастета й пружинного ножа — тим більше, бо на них навіть дозвіл не видасться.

— Вперше про таке чую.

— Звідки маєте цього ножа?

— Купив.

— У кого?

— Я не питав його прізвища. Дав дві сотні, бо ніж мені сподобався. Що ж тут такого?

— Такі ножі купувати заборонено.

— Я вже вам казав, що вперше чую.

— Ніж у вас буде конфіскований.

— Куплю другий. Невже для того, аби про це сказати, потрібно було тримати мене два дні в буцегарні?

— Ні. Не для того. Маю вам ще дещо повідомити.

— Не цікаво, — дедалі дужче нахабнів Янушевський.

— І все-таки повідомлю. У ваших зізнаннях немає жодного слова правди.

Молодий хуліган розсміявся.

— Ніж, — повільно вела Слівінська, — належав Адам’якові.

— Саме в нього я й купив ножа за дві сотні.

— Увечері 25 червня в кущах над Стружанкою?..

— Що-що?

Слівінська відкрила портфель і дістала протокол експертизи:

— На ножі знайдено кров Адам’яка. Форма і розмір леза відповідають рані у грудях убитого. Саме цим ножем зарізано Адам’яка.

Аж тепер Янушевський зрозумів, що жарти скінчилися й потрібно рятувати власну шкуру.

— Зараз я все розкажу пані лейтенантові. Як на сповіді.

— Слухаю.

— У Забєгові на початку червня були молоді німці з Західного Берліна. Адам’як, який трохи вмів по-німецьки, крутився біля них. Вони мали такі ножі. Адам’як потім хвалився, нібито купив його за дві сотні, але, думаю, швидше поцупив. Ніхто з нас не мав такої цяцьки. Палюх давав Адам’якові п’ятсот, але той не погодився.

— А яким чином ця зброя стала вашою власністю?

— Зараз, пані лейтенант. Коли Адам’яка пришили й менти... перепрошую, міліціонери сказали про це його матері, я разом з усіма побіг до річки. Але там уже стояло оточення, нас і близько не пустили. Я бачив здалеку тільки ноги Адам’яка. Коли повертався додому лугом, дивлюсь, у траві щось блищить. Підходжу ближче — ніж. Той самий — Адам’яків. Отож я і взяв його собі. Кожен так зробив би, хіба не правда?

— Кров приятеля вас не збентежила?

— Я там не бачив ніякої крові.

— Дивно. Експерти після стількох тижнів знайшли, а ви по свіжому не бачили.

— Я його не вбивав. Та й навіщо? У вівторок пішли ми з Адам’яком на пиво. До того ларка, що поблизу залізничного вокзалу. Потім Адам’як злиняв, бо скінчились бабки, а позичити ніхто не хотів. Я залишився. Пан Формановський, той, що продає пиво, напевно мене пам’ятає.

Це співпадало з показаннями продавця пива. Однак Слівінська запитала:

— А що було потім? Адам’яка вбито аж увечері.

— Потім мене трохи розібрало. Тож усівся на лаві в чекальні та й заснув. Розбудив мене пан сержант Бітонь і наказав іти додому. Але ноги мене не хотіли слухатись. Тоді сержант викликав машину й мене підвезли.

— До камери?

— Ні. Сержант сказав, що такими як я не варто запаскуджувати порядної камери, тож висадили мене біля мого дому — їм це було по дорозі. Дома можуть підтвердити. Мати вліпила мені по писку пару разів за те, що пропив тижневу платню.

Янушевського повернули до камери. Слівінська тут же перевірила його алібі. Обоє міліціонери — сержант Бітонь, який тоді чергував на вокзалі, і капрал Вонсіковський — водій службової машини — підтвердили зізнання Янушевського.

Порадившись із майором Зайончковським і прокурором, Слівінська дійшла висновку, що немає підстав підозрювати Янушевського. Хоча на інші три дні, коли сталася решта вбивств, Тадеуш не міг представити стопроцентного алібі, проте не викликало сумніву, що всі чотири злочини скоїла одна й та сама людина. Слід було звільнити затриманого.

Майор Зайончковський з притиском зауважив:

— Я ж казав, що все так і скінчиться. Я це передчував.

— Зрозуміло, — боронилася Слівінська, — Адам’як не був головною постаттю, за якою полював злочинець. Треба шукати далі.

— За кого візьмешся тепер? — розсміявсь лейтенант Стефанський.

— За Адама Делькота. Цей слід найсвіжіший. Може, ще й не зовсім охолов?