Командирована з Ченстохови лейтенант Барбара Слівінська приїхала до Забєгова на четвертий день після вбивства Адама Делькота. Наступного дня вона зачинилась у відведеному для неї кабінеті й заходилася вивчати грубезні томи справи.
Майор Станіслав Зайончковський щонайменше двічі на день заглядав до того кабінету, однак кожного разу бачив, що дівчина сидить за столом, обкладеним паперами. А коли питав: «Як справи?» — у відповідь чув, що пані лейтенант ще не виробила чіткої думки про таємничі вбивства, які налякали мешканців Забєгова.
Так минуло чотири дні. Начальник почав утрачати терпець. Чим займається ця дівчина, якщо за чотири дні не змогла перечитати кількох папок з паперами. Адже справа і так ясна. Проблема єдина — в який спосіб схопити безумця, поки не скоїв чергового злочину?
— Така тупа, чи завчає папірці напам’ять? — поділився своїми сумнівами з капітаном Зигмунтом Полєщуком Зайончковський. — Ой, передчувало моє серце біду, відколи дізнався, що воєводство посадило нам на карк бабу.
— Почекаймо, що вона нам сама скаже, — заспокоїв капітан надто гарячкуватого начальника.
Нарешті на п’ятий день Слівінська оголосила, що закінчила читати документи. Майор тут же наказав зібрати нараду. Тим паче, що справи йшли якнайгірше. В Забєгові почалася справжня паніка, а воєводська комендатура, до якої стільки разів звертались по допомогу, не дуже поспішала. Зате надсилала догани. Мовляв, де ваша оперативність, адже допустили до чергового злочину, хоча можна було передбачити, що наступною жертвою вбивці буде людина, прізвище якої починається на літеру «D». Коли Зайончковський одержав цю догану, то лютував так, що панна Зося боялася зайти до його кабінету.
Офіцери зібралися в начальника. Зося принесла каву, поставила її перед кожним і тихесенько зачинила двері. Їй було наказано: якби навіть була пожежа, то все одно ніхто не має права переривати нараду.
— Панове, — сказав майор, — не буду вам говорити, бо й самі знаєте, яка ситуація склалася в нашому місті й нашій комендатурі. Повинен заявити: люди, що вели розслідування цієї чортової справи, зробили буквально все, навіть більше, ніж можна було зробити. На жаль, без наслідків. Розслідування не просунулось ані на крок, а вже маємо чотири трупи. Що робитимемо далі?
— Давай, Басю, — підбадьорив Слівінську капітан Полєщук. — Ти маєш на всю цю справу свіжий погляд.
«Вже знюхалися, вже на «ти», — промайнуло в голові майора. Йому це здалося чимсь зовсім недоречним. — Полєщукові досить, аби хтось носив спідницю і лице мав трішки ліпше від закіптюженого горщика, і він уже кидається. Що за бабій такий. А вона ще й шкірить зуби...»
— Чому я? — захищалася Слівінська. — Я лише п’ятий день у Забєгові. Хай спочатку говорять досвідченіші за мене.
— Ну, добре, почну я, — вирішив Зайончковський. — Маємо справу з якимсь божевільним або маніяком. Убиває без будь-якого приводу, єдине, про що дбає, — це про абетковий порядок прізвищ намічених жертв. Саме безглуздість цих убивств є найбільшою перешкодою для слідства. Бо нам бракує обґрунтування, чому загинув Делькот, а не Дембіцький чи Дедерко. Цей випадковий збіг викликає в місті паніку. Визнаю, що роль міліції в даній ситуації дуже складна. Адже ми діємо навпомацки. Єдиний спосіб викрити вбивцю — це впіймати його на місці злочину. До того ж, як нам відомо, злочинець має ще й пістолет. А це означає, що справа зовсім кепська. Навіть найкраще підготовлена засідка може викликати чергову жертву, і, не виключено, когось із-поміж наших людей.
— І все-таки ми змушені йти саме цією дорогою. Не бачу іншого способу, — підтримав висновки начальника міліції капітан Полєщук.
— На жаль, це так. Хто прийшов служити в міліцію, мусить бути готовим до небезпеки, навіть до смерті. Але найгіршим у даному випадку є те, що ми не можемо забезпечити стопроцентної безпеки тим, кому загрожує напад безумця.
— Людям з прізвищами, що розпочинаються на «Е», — додав підпоручик Жешотко.
— На щастя, таких у Забєгові всього сім осіб, — додав капітан Полєщук, — а в сусідніх ґмінах ледве набереться одинадцять. Такій жменьці ми ще зможемо забезпечити особисту охорону вдень і вночі.
— У Забєгові не сім, а шість, — поправив Полєщука Зайончковський, — годину тому мені телефонував дантист Емільянович, що виїздить із Забєгова — до того часу, поки ситуація трохи проясніє. Мовляв, кожна людина мусить померти, однак він не бажає, щоб це настало так завчасу через нетямущість міліції. Мене ледь дідько не хватив, та що я йому міг відповісти?
— Шестеро — це ще ліпше. Убивця матиме менший вибір.
— Може, візьметься за наступну літеру? За «F»? Тих, можливо, більше? — глибокодумно промовив підпоручик Жешотко. — Адже не обов’язково мусить убивати згідно порядку літер в абетці.
— Очевидно, обов’язково, — енергійно заперечив майор. — Тому ідіотові бракує здорового глузду. Йому вдарило в голову, що треба слідувати в порядку літер, і цього він дотримуватиме, доки попадеться.
— Якби ж то, — зітхнув Жешотко.
— Отже, — втрутивсь у розмову капітан Полєщук, — мусимо, як павуки, розставити сіті й чекати, поки наша муха в них потрапить. Ось уже три дні забєговські детективи пильнують за всіма особами, кожна з яких може стати майбутньою жертвою. Наші люди мають дозвіл на застосування зброї навіть без попередження. На жаль, цей ризик ми змушені взяти на себе. Охорона організована так, щоб ніхто, крім зацікавлених осіб, про неї не здогадався.
— Це неможливо, — подав голос лейтенант Анджей Стефанський, який у комендатурі займавсь автоінспекцією.
— Чому? — здивувався капітан Полєщук.
— Бо тут, у Забєгові, всі всіх знають. Надто мале місто, аби вдалось щось утримати в таємниці. Наші люди, незалежно від того, чи будуть у формі, чи в цивільному, будуть відразу ж упізнані на вулиці. Злочинець крутиться серед городян. Знає тут, бодай зовні, всіх офіцерів і молодший командний склад міліції. Отож нишкнутиме так довго, поки знімемо охорону. Ми ж не можемо тримати її до безконечності. А він наступного дня холоднокровно замордує чергову жертву.
— Виходить, — щораз більше нервував майор Зайончковський, — що нема жодного способу перервати цей ланцюг убивств?
— Я такого не сказав, — оборонявся лейтенант Стефанський. — Стверджую лише, що спосіб, запропонований капітаном, не дасть потрібного ефекту.
— А що пропонуєте ви?
— Не знаю, — безпорадно стенув плечима лейтенант. — Справді не знаю.
— Може, скликати детективів з усього воєводства? — підказав Жешотко. — Ми демонстративно познімали б наших людей, а ті, нікому не відомі, тримали б охорону в таємниці. Це могло б завести в оману злочинця, що почувався б безпечно і спробував би зробити черговий крок.
— Спосіб, можливо, і добрий, але нездійсненний. Зараз і в інших містах ситуація така, що доводиться розраховувати тільки на власні сили. Допомогу зможемо одержати не раніше початку листопада.
— До того часу наш «ікс» перейде за половину абетки, — посміхнувся капітан Полєщук.
— Навряд, — раптом обізвалася лейтенант Слівінська.
— Ти так вважаєш, Басю? — ніби хизувався приятельством з дівчиною капітан.
— Не просто вважаю — впевнена в тому.
— Може, поясните нам докладніше? — роздратувала майора впевненість лейтенанта Слівінської.
— Охоче, — ледь помітно почервоніла вона від збудження. — Намагатимусь говорити якнайкоротше.
— Маємо час аж до наступного вбивства, — буркнув Стефанський.
— Перепрошую, що зважилась критикувати старших за званням, віком і досвідом, але мені здасться, що в цій справі припустилися принципової помилки.
— Якої? — дедалі більше розпалювався майор, якого такі слова чіпляли за живе. Адже спочатку слідством керував він.
— Була висунена гіпотеза, що маємо справу з божевільним чи маніяком і в тому напрямку скеровувалися всі дії міліції.
— А як інакше пояснити факт, що люди гинуть згідно літер в абетці?
— Якби я хотіла вбити майора Зайончковського, — посміхнулася дівчина, — розслідування пішло б звичним шляхом. Варто було б відповісти на питання: хто може мати користь із цього вбивства? Хто мав би користь з того, що начальника міліції виключили з числа живих? А якщо я по черзі замордую Уздовського, Войташка, Зайончковського і Жебровського, ніхто не докопуватиметься до причин вбивства Зайончковського[3] — всі шукатимуть безумця.
— У тому, що каже Бася, чимало слушного, — пробурмотів Стефанський, а майор таким чином дізнався, що ще один з його офіцерів устиг заприятелювати з новою співробітницею. Ось що значить гарне личко!
— Це припущення безпідставне, — заперечив Полєщук.
— Докази не підтверджують і вашої гіпотези про безумця.
— Доказом є трупи. Аж чотири.
— Ту саму роль вони відіграють і моїй версії. Переглянула всі книжки з криміналістики, що є польською мовою.
— Аж дві, — посміхнувся Стефанський.
— Трохи більше, — заперечила Слівінська. — Крім того, перечитала звіти про найвідоміші римські процеси, а також справи наших вітчизняних «вампірів». Там постійно повторюється одна річ: ті маніяки, чи як ви і їх називаєте, «безумці», при всій своїй кмітливості не мають уяви. Вбивають за чітко встановленою схемою.
— Майже кожен професійний убивця має свою улюблену техніку, до якої найчастіше вдається, — вважаючи за доречне нагадати, що й він знається на таких справах, докинув підпоручик Жешотко.
— Це правда, — погодився лейтенант у спідниці. — Звичайно вони діють так. Почерк одного «ведмежатника» легко відрізнити від почерку другого. Тут же маємо справу з чимось цілком іншим. Чотири трупи — й три способи вбивства. Спершу ніж чи якийсь гостряк. Потім — сокира. Два наступних вбивства вчинені з допомогою пістолета. Зрештою, це зрозуміло, чому саме так.
— А чому? — запитав майор.
— Застосування вогнепальної зброї зумовили обставини двох останніх злочинів.
— Не розумію, — втрутився Стефанський.
— Прошу подивитись на знімок, де зображене обличчя Червономєйського. Бачимо вираз не лише жаху, а й подиву. Цей чоловік не підпустив би вбивцю на ближчу віддаль. Принаймні, боровся б з ним. Адже мав при собі ніж. Сліди тієї боротьби були б помічені в теплиці, а може й на тілі злочинця. Вогнепальна зброя діє здалеку.
— Однак, — нагадав Зайончковський, — Червономєйського застрелено з короткої відстані. Як свідчить експерт, від двох з половиною до трьох метрів.
— Загалом це не суперечить тому, що вбивця, погрожуючи пістолетом, залякав жертву й наблизився аж на три метри, аби не схибити з першого пострілу. Якщо придивитися до обставин, за яких убито Делькота, то тут це видно ще виразніше. Залізничник працював серед рухомих вагонів. Знав, що на цій території він сам-один. Про «абеткового вбивцю», як його тут, у Забєгові, називають, мав би знати. Прізвище залізничника починалося саме на «D». Хоча, бувши мешканцем приміського села, Делькот, може, й не відчував такої загрози, як городяни Забєгова, прізвища котрих починалися на ту саму літеру, але однаково не підпустив би до себе на пустирі так близько чужого.
— Це міг бути не чужий, а дуже добре знайомий.
— Навіть найліпший знайомий опівночі на товарній станції кожному здасться підозрілим. Тим більше, коли місто охоплене панікою. Той, не інакше, стріляв із-за вагона в залізничника, який нічого поганого не сподівався. А потім полем утік до міста. Озброєний пістолетом злочинець почувався в цілковитій безпеці. Припускаю, що й Червономєйський, і Делькот загинули від рук однієї й тієї самої людини, вбиті з однієї й тієї ж зброї. Якщо удатися до теорії, то тут могло бути зовсім інакше: хтось третій підлаштувався під розшукуваного нами вбивцю й отак вирішив поквитатися із своїм ворогом.
— Зброя і справді та сама, — погодився майор. — Сьогодні з Катовіць надійшли результати експертизи. Я ще не встиг долучити їх до справи.
— В тому, що злочинець один, я абсолютно переконана.
— Ну, то до яких же висновків ти прийшла, Басю? — запитав капітан.
— Вважаю, намагаючись уникнути кари й спровадити розслідування хибним шляхом, злочинець убив трьох цілком випадкових, обраних навмання людей, щоб знищити четвертого.
— Делькота?
— Не обов’язково. В усякому разі, одного з цієї четвірки.
— А чому не з шести чи дев’яти? — Майор Зайончковський не міг приховати роздратування — надто спокійно міркувала ця дівчина.
— Не з дев’яти тому, що злочинець чудово розуміє: за кожним разом ризик зростає в квадраті. Чотири жертви для нього — найліпший варіант. Перший злочин викликав подив. Другого ще ніхто не пов’язував з першим. Після третього люди почали думати, чи це не справа рук якогось маніяка. Четверте вбивство переконало в цьому вже громадськість не тільки Забєгова, але й цілої країни, навіть міліцію. Злочинець досяг мети за відносно невеликого ризику. Навіщо ж йому ще жертви?
— Гадаєте, після чотирьох убивств у Забєгові запанує спокій?
— Абсолютно впевнена. Тим паче, що злочинець має ідеальну причину для цього.
— Яку?
— Він дійшов до літери «Е», а прізвищ на цю літеру в місті кілька, і всі ті люди — під захистом міліції. Громадськість охоче пояснить брак нових убивств тим, що злочинець злякався, принаймні, на певний час. Адже справжній шаленець не заплямує своєї честі й не пропустить бодай одну літеру абетки.
— Ви вважаєте, — ущипливо сказав начальник, — що всі наші перестороги не мають ніякого сенсу? Чи не так?
Лейтенант Барбара Слівінська зніяковіла:
— Я ж цього не сказала...
— Але з ваших слів випливає, що більше вбивств не буде. Я вас правильно зрозумів?
— Я переконана, що не буде, — мовила у відповідь дівчина, — однак у такій справі обережність не зашкодить. На мою думку, заходи, вжиті вами, пане майор, слушні і їх варто дотримувати...
— Добре, що хоч це визнаєте, — перебив дівчину Зайончковський.
Слівінська намагалася закінчити думку:
— Але заходи не допоможуть упіймати злочинця.
— А що, по-вашому, допоможе?
— Дуже старанне розслідування. Кожен злочин слід розглядати окремо, а вже потім — усі разом. Це — єдиний метод, що дозволить вхопитися за кінець нитки, яка приведе до клубка.
— По-вашому, розслідування було проведене погано?
— На жаль, так, — сумовито схилила голову дівчина. — А може, навіть не стільки погано, скільки надто поверхово. Це стосується передусім двох перших випадків, бо помилки в двох останніх — це вже логічний наслідок хибного припущення, нібито злочини — справа рук шаленця.
— А яких же помилок ми припустилися? — Різкі слова ченстоховки зачепили за живе й капітана Полєщука.
— Справа надзвичайно складна. — Пані лейтенант явно хотіла послабити напруження, яке зависло в повітрі. — Але розслідування таки було надто поверхове. В жодному з чотирьох випадків не було дано відповіді на основне питання, відоме ще в римському праві: «is fecit, cui prodest», тобто «зробив той, хто мав з того користь». Що ж ми знаємо про дві перші жертви? Направду нічого. Молодий бешкетник веде спосіб життя на межі карного злочину. Або бабуся, яка гендлює самогоном і чистою горілкою. Доведено, що з ними зналися кілька чоловік. І більше нічого. Ні минулого, ні характерів. Із середовищем, у якому ті жили, ми познайомились побіжно. Та й знайомство відбувалось так, аби якомога швидше запідозрити когось у вчинених злочинах. Я згодна, в переважній більшості ординарних випадків цього достатньо. Але аж ніяк не в такій особливій справі як ця.
— Ото нам дісталось! — розсміявся капітан Полєщук, йому імпонували запал і щирість Слівінської, яка без вагання виклала начальству все, що думає про нього та його роботу. — А ти гостра, Басю!
— Не варто бути надто солодким, бо розлижуть, — відрубала дівчина. — Ти цього не знав?
— Продовжуйте. — Майор намагався показати, що ставиться до подібних заявок без упередження.
— На мою думку, все потрібно розпочати заново. Як кажуть, від «А».
— Згоден, від Адам’яка, — сказав лейтенант Стефанський. «Абетковий убивця» цікавив його порівняно найменше, тому він не нервував і не втрачав гумору.
— Саме так, від Адам’яка, та ні в якому разі не залишаючи поза увагою нічого, що стосується й трьох інших жертв. На тих матеріалах, які маємо в папках, можна поставити хрест, а розслідування почати від нуля. Треба докладніше дізнатися про тих людей. Вивчити їхнє минуле, характери, розкрити найнезначніші й найпотаємніші сторони їхнього життя.
— Навіщо? Ми ж не пишемо психологічну повість, а провадимо розслідування у справі чотирьох убивств.
— Про це я не забуваю ні на хвилину. Якщо ми добре знатимемо жертву, то знайдемо для себе бодай маленьку зачіпку. Вона стане вихідною точкою для подальшої ідентифікації злочинця і розкриття причини, яка штовхнула його на вбивство. Варто також заглибитись і в психіку вбивці. З тих фактів, що маємо, вже сьогодні можемо зробити певні висновки щодо його особи.
— Цікаво, — буркнув майор.
— Так точно, громадянине майор, — не давала збити себе з думки Слівінська. — Це людина холоднокровна й жорстока, для досягнення своєї мети без вагання йде по трупах. Для того, щоб знищити одного, замордував ще трьох, швидше за все, людей випадкових. Я впевнена, що він не вперше відбирає життя у ближнього. Це — вбивця-рецидивіст.
— Браво! — заохотливо посміхнувся Стефанський.
— До того ж, цю людину, очевидно, дуже скривдили — справедливо або незаслужено. І її кривдником був один з убитих. Злочинець — людина мстива, помсту свою він плекав протягом багатьох років. Зверніть увагу ще й на такий факт: у жодному з чотирьох випадків він навіть не намагався прикритись мотивами грабунку, матеріальної користі. Отож, лишається аксіома, що єдиним мотивом була помста.
— Або кохання, — озвався підпоручик Жешотко.
— Могло б бути й кохання, якби не той факт, що одна з жертв — сімдесятитрьохлітня бабця.
— В коханні ніколи нічого не ясно, — глибокодумно прорік лейтенант Стефанський. — А може, це її колишній коханець, що чекав стільки років...
Усі розсміялись. Лейтенантові пощастило досягти свого — навіть майор трішки посміхнувся.
— Боюся, — сказав він, — що таке розслідування, про яке говорить наша нова товаришка, провести в наших умовах дуже важко. Власне кажучи, неможливо. Замало людей, і ніякої допомоги ні від кого не матимем.
— Звичайно, вам, чоловікам, таке розслідування непосильне. Чоловіки на таких справах мало розуміються, їм бракує інтуїції. Тут потрібні жіноча делікатність і чуття. Щоб одрізнити правду від брехні, доброзичливість од небажання і спроби збити слідство на хибний шлях. Чоловік надто грубошкірий, аби вникнути в певну ситуацію, зрозуміти її і зробити конкретні висновки.
— Ну й дісталося нам! — ще більше тішився Стефанський.
Чоловіки не знали, чи сприймати слова дівчини серйозно і образитись, чи й собі вважати, що це жарти, й найкращою реакцією в такому випадку буде сміх. Нарешті вибрали друге.
— Що ж до допомоги, — ще більше загорялася Слівінська, — то нема чого звертати погляди до Катовіць або Варшави, а пошукати допомоги тут, на місці.
— Загони сприяння міліції? — кинув капітан.
— Ні. Місцеву громадськість.
— Дякую красненько, — перелякався Полєщук. — Ми одержали понад вісімсот листів і вислухали сотні телефонних дзвінків з найрізноманітнішою інформацією. Завозили собі руки до ліктів, копирсаючись у цьому багні. Й нічого путнього в ньому не виявили. Нічогісінько.
— Ви самі завели громадськість в оману. Отож нічого дивного, що вам давали неправильну інформацію.
— Як то, «завели в оману»? — обурився майор.
— Вигадали того маніяка. А треба було заглянути в минуле вбитих і шукати злочинця поміж нормальними людьми. Я переконана, що громадськість нам допоможе. І набагато ліпше, ніж це зробили б цілі батальйони найдосвідченіших розвідників.
— Які ваші висновки? — сухо запитав начальник.
— Розширити розслідування. Докладно вивчити біографії жертв таємничого вбивці.
— А хто це робитиме?
— Я, — коротко відповіла Слівінська.
— Сама?
— Ні, з допомогою тутешніх городян.
— Берете на себе велику відповідальність.
— Я розумію, та од відповідальності не ухиляюсь.
— Чудово! Цю жертву приймаємо. Я про всяк випадок збережу усі колишні розпорядження. Слідство провадитимемо за встановленим раніше планом.
— Як вважаєте за потрібне, громадянине майор, — примирливо мовила дівчина.
— Звичайно, прошу інформувати мене про результати своєї роботи, — попередив Зайончковський. Можете також розраховувати на нашу допомогу. Адже йдеться не про ваші особисті амбіції, а лише про приборкання небезпечного злочинця, вбивці чотирьох людей.
— Так точно, громадянине майор.
Після наради всі розійшлися, щоб далі займатися своїми справами. В кабінеті залишились тільки майор з капітаном.
— Ну й що ти про все це думаєш? — запитав Зайончковський приятеля.
— Забавна крихітка. А яка впевнена в собі!
— Я б скоріше сказав: нерозумна, зарозуміла гуска. — Майор не зміг приховати, що критика дівчини дуже йому дошкулила. — А яка безсовісна! Як говорить про чоловіків. Ніби я не бачив, як з усіма вами кокетує, як грає очима.