Смерть за алфавітом

5. Знову гине людина

Хоча Забєгово й найменше місто в Катовіцькому воєводстві, проте є важливим залізничним вузлом і має велику товарну станцію. Це й не дивно. Місто розташоване там, де споконвіку перехрещувались торговельні шляхи зі сходу на захід і з півночі на південь. Через Забєгово тепер проходять поїзди з Сілезії в різні кінці країни, а також за кордон. Товарна станція в Забєгові — найбільше підприємство міста.

Вночі 14 серпня на квартирі майора Зайончковського задзвонив телефон.

Зайончковський прокинувсь і потягся до слухавки, за професійною звичкою зиркнувши на годинник, що лежав неподалік. Було двадцять п’ять хвилин на третю.

З трубки долинув голос чергового по комендатурі, капрала Вонсіковського.

— Сержант Щигельський повідомив з вокзалу: на колії знайдено вбитого.

— Хто то? — Майора заполонили щонайлихіші передчуття.

— Стрілочник Адам Делькот.

— Як загинув?

— Убитий з пістолета.

— Підняти по тривозі слідчий відділ. Хай негайно вирушають на місце пригоди й знімають сліди. Я зараз прибуду.

— Може, по вас послати машину?

— Ні. Машина нехай збирає по домівках працівників слідчого відділу. Так буде швидше. До вокзалу мені й так недалеко.

— Слухаю! — Капрал поклав трубку.

Майор поспіхом одягся.

«Адам Делькот, Адам Делькот... — напружено думав майор. — Його прізвища не було в нашому списку. Той чоловік не був попереджений. Я їм дам...»

За п’ятнадцять хвилин Зайончковський уже слухав рапорт старшого сержанта Анджея Щигельського, який разом із сержантом Бітонем чергував на вокзалі.

— Тут ніч була спокійна, — доповів старший сержант. — Навіть пияків не було. О першій сорок сім до кімнати чергового вбіг заступник начальника станції Стефан М’єнкош. Ви його знаєте, пане майор?

— Продовжуйте.

— Пан М’єнкош був дуже знервований. Сказав, що до нього зателефонували з сортувальної гірки: на колії лежить убитий.

— Звідки зателефонували?

— З сортувальної гірки, — повторив сержант. — Це таке підвищення, з якого вагони котяться самі. Так формують состави товарних поїздів.

— Зрозуміло. Не пояснюйте мені, що таке сортувальна гірка. Продовжуйте далі.

— Убито Адама Делькота, стрілочника. Він цієї ночі там чергував. Ми тут же разом з Бітонем і товаришем М’єнкошем подались на місце події.

— Це далеко?

— Добрий кілометр.

— Продовжуйте, — витягав з сержанта слово за словом майор.

— Адама Делькота ми знайшли там, де й казав М’єнкош. Лежав на колії навзнак. Спочатку він лежав долілиць, але, знайшовши його, колеги перевернули, думали, може, живий, лише погано себе почуває. На грудях з лівого боку в нього рана. Наче від кулі. Залишивши там Бітоня, я побіг на вокзал сповістити комендатуру. Саме чергував капрал Вонсіковський.

— Співробітники слідчого відділу вже приїхали?

— Ще ні. Вонсіковський сказав, що посилає по них машину з радіоустановкою. Вони мешкають у різних районах міста, — пояснював сержант, — та й телефони є не в усіх. Поки зберуться, поки приїдуть у комендатуру по прилади... Але повинні незабаром бути тут.

— А хто той Делькот?

— Не знаю. Вперше чую.

— А М’єнкош десь тут?

— Ні. Заступник начальника станції М’єнкош лишився біля сортувальної гірки. Нещастя нещастям, але сформовані состави повинні відійти за розкладом. Товариш М’єнкош має знайти когось замість убитого Делькота. При мені телефонував з поста начальника станції, щоб узяв на себе вокзальну службу.

— Правильно, — погодився майор, — потяги мусять відходити вчасно. А начальник уже прибув?

— Я тут. — На порозі відчинених дверей з’явився чоловік у формі залізничника. — Мене сповістив мій заступник М’єнкош. Ну й жахлива історія! Аж не хочеться вірити. Значить, у Забєгові знову сталося вбивство? Як усі й припускали, загинула людина, прізвище якої починається на літеру «D».

— Ви його знали? — запитав Зайончковський.

— Звичайно. Дванадцять років працювали разом. Спокійний чоловік, кваліфікований стрілочник, і така лиха доля його, бідолаху спіткала. За що?

— Я також хотів би це знати. Де він мешкав?

— У Папротні. Шість кілометрів звідси, у напрямку Катовіць. Спочатку був там робітником по ремонту доріг. Потім закінчив курси стрілочників і складачів, після чого його перевели до Забєгова. На роботу доїжджав поїздом. У Папротні мав будинок з присадибною ділянкою.

— Скільки мав років?

— Мав біля п’ятдесяти. Батько чотирьох дітей. Двоє синів також працюють на залізниці. Одна дочка вийшла заміж, найменша, мабуть, цього року отримала атестат зрілості.

— Зрозуміло, — мовив майор. — Делькот мешкав не в Забєгові, тому його і не було в моєму списку.

— Звичайно, він, як і всі мешканці повіту, знав, що міліція застерігала людей з прізвищами на «D», але самого застереження мало, — думав уголос начальник станції. — Вбити залізничника на сортувальній — зовсім не важко. Досить причаїтися за вагоном і чекати зручного моменту.

— Але ж є охорона товарної станції!

— Двоє вартових на кілька кілометрів колій — те саме, що й нічого.

У цей час до поста ввійшли міліціонери зі слідчого відділу і лікар. Майор підвівся.

— Ходімте, — мовив він до них, а тоді до начальника. — Не підете з нами?

— Ні. Не хочу дивитись на цього бідолаху. До всього, повинен бути тут, на вокзалі, доки колега М’єнкош повернеться і приступить до чергування. Чи, може, я потрібний вам?

— Та навряд, — заперечив майор. — У разі чого, знаємо, де вас розшукати.

— А туди можна доїхати? — запитав працівник слідчого відділу.

— Попід колією є стежка, — пояснив начальник. — Вдень, може, й пощастило б проїхати машиною, але вночі я не став би ризикувати.

— Підемо пішки, — вирішив майор. — Старший сержант Щигельський дорогу знає і нас проведе.

— Тільки будьте уважні: в цей час на станції досить жвавий рух — саме формуються чотири товарні потяги, а вагони без локомотива котяться з сортувальної гірки безшумно.

Довго блукали плутаними коліями. Вся територія товарної станції освітлювалась потужними електричними лампами на високих металевих стовпах, тож було досить добре видно. Вдалині вимальовувався будиночок, що стояв на високому — метрів з десять увишки — насипному пагорбі.

— Це і є сортувальна гірка, — пояснив Щигельський, котрому часто доводилося чергувати на товарній станції. — Отой будиночок — диспетчерський пост, у ньому стрілочні передачі. Згори видно всі дороги і, таким чином, можна керувати складанням вагонів. Делькота вбито з того боку гірки. Якихось півкілометра від поста.

— Хто його знайшов?

— Кароль Ліпковський, помічник диспетчера. Я йому сказав чекати нас на посту.

На першому поверсі будинку, схожого на квадратну вежу, міліціонери застали трьох чоловік. Одного з них, заступника начальника станції Францішка М’єнкоша, майор знав в обличчя, бо часто зустрічався з ним на вокзалі. Двоє інших відрекомендувались: Кароль Ліпковський і диспетчер Едвард Новак.

— Це ви знайшли вбитого? — запитав майор у Ліпковського.

— Я помітив, — відповів замість того диспетчер, — що вагони не зчеплені. Отож послав колегу Ліпковського дізнатися, в чому справа. Ліпковський шукав Делькота, гукав його, нарешті знайшов — той лежав між третьою і четвертою коліями. Сповістив мене і решту працівників нашої гірки.

— Як ви збагнули, що вагони не зчеплені? — Майор не дуже добре орієнтувався в ситуації.

— Може, я вам поясню, пане майор, — утрутився М’єнкош, — в чому полягає робота цього поста і сортувальної гірки. Прошу підійти до вікна.

Три стіни приміщення були суціль засклені. До однієї з них М’єнкош підвів міліціонерів.

— З цього боку гірки ви бачите залізничні колії, які розходяться великим віялом. А з протилежного боку гірки всього одна колія. Тут можемо формувати одразу шість чи сім товарних составів. До нас прибувають залізничні вагони з Катовіць, Битома, Сосновця та інших великих міст Сілезії. Ми їх сортуємо — з’єднуємо в один состав ті вагони, які мають іти з Забєгова в одному напрямку. Відтак, прямі потяги їдуть швидко, майже ніде не зупиняючись, аж до кінцевих станцій. Їх можна назвати товарними експресами. Змішаний же зупиняється скрізь, де потрібно відчепити один чи більше вагонів, або ж там, де необхідно причепити нові вагони.

— А хіба цього не можна зробити відразу в Катовіцях чи в Битомі?

— Звичайно, що можна. В Сілезії є кілька великих станцій, де щоденно формуються сотні найрізноманітніших товарних составів. Але їх не вистачає. Навіть найбільша сортувальна станція має оптимальні розміри, подальша її розбудова обертається для держави збитками. Ось чому повинні існувати такі товарні станції як Забєгово, куди з різних місць Сілезії прибувають вагони з товаром, що має бути доставлений на північ і на захід: ми ж тут формуємо з них відповідні состави.

— Як це робиться? — Майорові здавалося: що більше залізничних таємниць вони знатимуть, то легше буде вести слідство.

— Із сортувальної гірки ми формуємо состави: наприклад, на першій колії — прямо до Щеціна, на другій — до Зельоної Гури, на п’ятій — змішаний, до Кельц і Радом’я. Потяги, що прийшли до Забєгова з Сілезького напряму, по черзі в’їжджають на гірку з боку пасажирського вокзалу. Тут вагони розчіплюються, котяться з гори за інерцією й відразу ж скеровуються на відповідні колії. Скріплювач з’єднує їх там у состав.

— А звідки скріплювач знає, на яку колію побіжить вагон?

— Має такий самий графік, як і диспетчер. Крім того, бачить, як саме переведені стрілки. Бачить на світлових таблицях.

— Однак я ніяк не розумію, як диспетчер міг звідси побачити, що вагони не зчеплені. Не дивлячись на ліхтарі, там доволі темно і надто далеко.

— Він не бачив, він чув.

— Що чув?

— Котячись із гірки, вагон ударяється в состав, що стоїть, і з’єднується з ним. Виразно чути один удар. Якщо ж стрілочник не причепить вагона, він після удару в состав одкотиться на кілька метрів назад.

— Отже, повинен бути лише один удар?

— Правильно. Але якщо спускатимемо на той самий вагон ще якісь вагони, то вони спершу вдаряться об нього, а він у свою чергу гримне в уже з’єднаний состав, знову відштовхнеться від нього і знову вдариться задом об вагони, щойно спущені з гірки. Таким чином, почуємо щонайменше два, а то й більше ударів. Власне, після такого перестуку Новак зорієнтувався, що там щось негаразд, і послав туди Ліпковського.

— Все було саме так, — підтвердили решта двоє залізничників.

— А далі?

— Пішов я на колії, — заходився пояснювати Ліпковський, — і бачу — в збірному до Кельць составі три вагони не зчеплені. А в составі до Щеціна теж один вагон не з’єднаний. Кричу: «Делькот, де ви?» Ніхто не відповідає. Думаю, може, відійшов на хвильку. Часом людині треба ж відійти. Роззираюсь довкола — нікого немає. Перейшов через четверту колію, де формувався состав на Валбжих. Здалеку бачу між рейками щось темне. Підходжу ближче. Людина. Підбіг — аж то Делькот. Лежить між третьою і четвертою коліями, голова на шпалі. Думаю, може йому погано. Перевернув. На долоні щось липке. Дивлюсь, а мої пальці в крові. І хустка в Делькота на грудях геть просякла. Ну, думаю, сталося непоправне. Сусідньою колією саме їхав маневровий, отож його я й зупинив. З нього вийшли машиніст із помічником, також оглянули Делькота й кажуть: «Ти йому вже нічим не допоможеш. Мертвий. Треба покликати міліцію». Повернувся я на пост, Новак тут же зв’язався начальником станції.

— А я, — втрутивсь у розмову М’єнкош, — тут же побіг на міліцейський пост.

— Поки що вдячний вам усім. Офіційний протокол складемо пізніше, а зараз — на місце злочину. Щигельський, дорогу знаєте? — запитав майор у свого сержанта.

— Я піду з вами, — запропонував Ліпковський, тепер там саме пожвавлений рух. Треба дуже обережно.

Біля вбитого чатував сержант Бітонь. Нашвидку оглянувши жертву, лікар прийшов до висновку, що смерть настала внаслідок вогнепальної рани. Про те, звідки саме стріляли, нічого певного сказати не можна — мертвого вже перевертали. З якого пістолета зроблено постріл, стане ясно після розтину. Жодних слідів знайти не пощастило, навіть гільзи. Навколо було же затоптано, люди намагалися допомагати потерпілому. Отже, слідчі обмежились фотографуванням, хоча знімки й не відображали первісного положення тіла вбитого.

— Делькот працював сам?

— Так. Уночі немає стільки роботи, як удень, одна людина чудово впорується. Новий вагон з гірки пускали тоді, коли попередній з’єднувався з відповідним составом. Удень, коли роботи багато, вагони біжать один за одним. Тоді, зрозуміло, потрібно більше людей, — пояснив Ліпковський.

— Тут більше не було нікого?

— На сусідніх коліях рухався маневровий локомотив. Відтягав уже готові состави і збирав порожні вагони, які повертали в Сілезію.

— Де той локомотив?

Залізничники переглянулись.

— Зараз локомотив рухатиметься в нашому напрямку, — пояснив перший з них. — Саме забирають вагони з п’ятнадцятої колії.

— Я хотів би поговорити з машиністом і його помічником.

— Коли проїздитимуть, то затримаємо їх, — зголосився другий залізничник. — За хвилину будуть тут.

Локомотив, який тяг п’ять вагонів, зупинився на три короткі свистки неподалік групи міліціонерів. Машиніст з помічником спустилися на землю.

— Ви бачили Делькота, який тут працював? — запитав майор.

— Ми не знали, хто то — Делькот чи хтось інший, — відповів машиніст, — бо працювали на ген аж тих коліях. Але бачили — хтось ізчеплює вагони.

— А Делькота знали?

— Аякже, — підтвердив помічник. — Стільки років працюємо на станції, всі знаємось.

— Може, бачили на коліях іще когось?

— Ні, — дружно заявили обидва залізничники.

— А постріл? Ви ж повинні були його чути.

— Наша машина гуде. Вагони, як котяться з гори, то теж стукають на рейках. А на сусідніх коліях щокілька хвилин проносяться прямі пасажирські або товарні, що не зупиняються в Забєгові. Тут хоч би й з гармати вистрелили, то ніхто не звернув би уваги.

Саме в цю хвилину, ніби підтверджуючи свідчення залізничників, з гуркотом пронісся яскраво освітлений швидкий потяг. Знявся такий гуркіт, що офіцер міліції не чув, що йому кажуть люди, які стояли на відстані двох метрів.

Майор звелів забрати тіло вбитого й разом з усіма працівниками слідчого відділу повернувся на вокзал, зобов’язавши залізничників прийти завтра в комендатуру міліції для подання письмових свідчень. На запитання начальника станції, чи є якісь результати, він лише розвів руками.

— Обшукаємо місце вдень. Може, тоді щось знайдемо.

Начальник станції скептично посміхнувся, але не став коментувати слів начальника міліції і вже трохи веселіше зауважив:

— Добре, що моє прізвище починається на «R». Маю в запасі ще трохи часу. Тепер на черзі літера «Е».

Ці слова могли бути правдою, адже загинули: Адам’як, Боженцька, Червономєйський і Делькот. Усе йшло за абеткою. Майор Зайончковський відчув, що його охоплює жах. Робив усе можливе, та перешкодити черговому вбивству, на жаль, не зумів.

Скільки їх ще буде в такому колись тихому і спокійному Забєгові?