Смерть за алфавітом

2. Кава для майора Зайончковського

Навіть такий служака, як майор Зайончковський, мимоволі визнав, що лейтенантові Барбарі Слівінській нічого закинути. До комендатури з’явилась у формі й відрекомендувалася за всіма вимогами статуту. Фігуру худорлявої, стрункої дівчини вдало підкреслював добре пошитий стрій, з-під спіднички (на три пальці вище від колін) виглядали стрункі ноги. Темні панчохи лише підкреслювали форму литки. Капітан Полєщук, який в цілій комендатурі вважався найкращим знавцем тих справ, визнав, що нове надбання Забєгова видається дуже і дуже цікавим.

Темноволоса, коротко підстрижена, обличчя овальне, кароока, акуратний, з маленьким горбиком ніс, може, трішки заповні губи і гостре підборіддя — усі ці риси загалом робили обличчя Слівінської приємним. Назвати дівчину красунею було б важко, та в ній було щось таке, що дуже приваблювало.

— Сідайте, лейтенанте. — Здавалось, майор заміщувався новоприбулою.

Слівінська сіла на запропонований стілець.

— Чим ви займались у Ченстохові?

— Спочатку працювала в автоінспекції. Пізніше — у господарському відділі. Потім направили на навчання до офіцерської школи — закінчила заочні трирічні курси в Щитні. Далі — знову господарський відділ, віднедавна — в слідчому. Цей розподіл був частково формальним, бо й у Ченстохові теж бракує кадрів, тож не раз доводилось займатися кількома справами одночасно.

— У слідчому? — перепитав Зайончковський. — Це дуже добре. Радий, що прислали кваліфікованого фахівця. Маємо тут досить складну справу. Ви, напевно, вже чули про неї?

— «Абетковий убивця»? Про нього вже знає ціла Польща.

— Так. Саме це й маю на увазі.

— Подробиці мені не відомі. Знаю лиш те, що писали газети.

— З подробицями ознайомитесь. Маю намір доручити розслідування вам.

Дівчина посміхнулася. Полєщук подумки відзначив, що коли вона усміхається, то стає ще милішою.

— Я так боялась, — визнала Слівінська, — що жінку тут сприймуть, як кару Божу, й доведеться служити в комендатурі лише для затикання дрібних дірок. І раптом — така приємна несподіванка. Дуже вдячна, громадянине майор, постараюсь виправдати ваше довір’я.

Полєщук ледве втримавсь, аби не розсміятися. Бо й майор, слухаючи, як щиро розповідала дівчина про свої побоювання, скорчив вельми страдницьку міну. Він сподівався геть іншої реакції.

— Зрозуміло, під моїм контролем, — додав він.

— Так точно, громадянине майор! — Слівінська зробила порух, наче хотіла підвестися з крісла й стати струнко.

— Та не радійте аж так, колего, — встряв у розмову Зигмунт Полєщук, — справа з біса важка. Ось уже два місяці ми сушимо голови, як упіймати того безумця, але досі так і не зрушили з місця. Почнете з нуля.

— Чудово. Нічого собі не навіюватиму, — вела далі дівчина так само щиро. — На подібне в Ченстохові змушена була б чекати багато років, може, навіть марно. А тут — наче з неба. Всупереч усім конституційним нормам і гаслам про рівність, жінки мають набагато менше шансів просунутись по службі. Навіть у міліції.

Слівінська здогадувалась, яким насправді були міркування майора, котрий нагородив її цією справою — в даний час найважливішою в усьому воєводстві, якщо не в цілій країні.

— Де ж ми вас поселимо? — став роздумувати вголос начальник.

— Якщо в Забєгові немає готелю, то, може, на приватній квартирі? А ні — то в порожній камері для заарештованих, — розсміялася прибула.

— Готель у Забєгові є. Але поганенький. Лише багатомісні номери. Про те, щоб жити там довше, не може бути й мови, — поінформував капітан.

— Правда, в нашій комендатурі, на горищі, є кімнатка. Аби не вдаватись до послуг готелю, ми під час останнього ремонту привели її в порядок, — вів далі майор, — але вся біда в тому, що там три ліжка, а ви жінка...

— Там хтось живе?

— Зараз ні, але до нас часто приїздять з периферії та воєводства. Так що не хотілось би займати це помешкання надовго.

— Якщо хтось приїде, то я звідти виберусь за півгодини. Маю невеличку валізку, залишила її в камері схову на вокзалі. А коли вже трохи ознайомлюся з містом, то напевно знайду приватну кімнатку.

— З цим у нас важко.

— Про мене не турбуйтеся, громадянине майор. Дам собі раду.

— Ну, то влаштовуйтесь, огляньте місто, а завтра приступайте до роботи.

— То я покажу колезі мансарду, — запропонував капітан, — а за речами на вокзал пошлемо нашу машину.

Майор хотів був гримнути на капітана, що розпоряджається службовою машиною, але в останню мить передумав. Слівінська і капітан вийшли. Начальник чув, як Полєщук знайомить нового співробітника з панною Зосею.

— Зосю, з’єднай мене з комітетом! — наказав майор. Зайончковський звертався до секретарки на ймення. Знав її ще дитиною. Софія Маленко була донькою його найкращого друга шкільних літ.

— З’єдную.

Закінчивши розмову, майор знову гукнув:

— Зосю!

Секретарка стала в порозі.

— Прошу, зроби мені міцної кави. До речі, що ти про неї думаєш?

— Дуже мила дівчина. Гадаю, припаде всім нашим до серця.

У цей час на сходах почулося шамотання й здавлений жіночий крик. За хвилину до приймальні ввійшла Слівінська, добряче накульгуючи, а за нею — з винуватим виразом на обличчі — капітан.

— Упала на сходах, — пояснила Слівінська.

— Я забув її попередити, що одна сходинка нагорі трохи несправна.

— Дуже забились? — поспитав майор.

— Ні. А ось підбора зламала. Не знаю, що робитиму, бо другі туфлі залишила у валізці на вокзалі.

— Зосю, завтра ж виклич столяра, хай полагодить ту сходинку. Ну, а машину зараз пошлемо на вокзал по валізу.

— Сходинка — то пусте. Якщо є молоток і кілька цвяхів, я полагоджу сама. Мій батько був столяром, отож я трохи на тому розуміюсь.

— Я охоче вам допоможу. А молоток знайдемо, — запропонував свої послуги Полєщук.

— Зніміть черевичок. Навпроти мешкає швець, ремонтує взуття всій нашій комендатурі. Дешево і якісно. Збігаю до нього, й за кілька хвилин не буде жодного клопоту! — Схопивши черевичок, Зося вибігла.

Слівінська дошкутильгала в однім черевичку до стільця і сіла.

— Дайте мені квитанцію з камери схову, — запропонував Полєщук, — поїду по валізку.

Заходячи до свого кабінету, майор подумав: «Усіх уже встигла причарувати. Але зі мною, дівчинко, тобі доведеться важче!»

Він згадав про каву, та кави не було, бо Зося побігла до шевця. Майор підійшов до вікна. На тому боці вулиці була невеличка майстерня старого шевця Юзефа Кунерта, що кілька років тому приїхав звідкись до Забєгова. Двері майстерні лишились відчинені, й майор добре бачив Зосю. Дівчина сиділа на маленькому ослінчику, а навпроти неї старий сивий чоловік, тримаючи в правій руці черевичок, прибивав одламаний підбор.

— Навіть телефон не перемкнула, — розізлився Зайончковський. — 3 цієї дівчини ніколи не буде пуття.

У цей час озвався телефон. Майор потягсь до слухавки.

— Майоре, — почувся голос Слівінської, — телефонують із «Селянської взаємодопомоги». Переключити?

— Так.

Сидячи у своєму кабінеті, Зайончковський чув, як повернувся з валізкою капітан. Дещо пізніше прийшла Зося з полагодженим черевичком. Згодом взялися шукати цвяхи. За хвилю слух майора вловив стукіт молотка. Працювали з таким завзяттям, що згайнували, либонь, з пів-ящика цвяхів.

Мабуть, операцією керував капітан, бо голос його долинав аж до начальника. При цьому там без упину сміялися.

А тим часом до приймальні, де сиділа Слівінська, по черзі заходили й рекомендувалися службовці комендатури. Прийшли навіть обидві жінки, яких терпів у себе «Старий». Невеличка кімнатка секретарки перетворилася на салон.

«Як вийду, як займу це товариство, то більше ніколи не зберуться докупи!» — подумки нахвалявся майор, але так і не підвівся з-за столу.

Згодом виникла невеличка сварка, хто занесе нагору валізку пані лейтенанта, потім раптом усе затихло. Співробітники повернулися до своїх справ.

Лише про каву для начальника ніхто не подумав. Навіть панна Зося забула про свій обов’язок.