Смерть за алфавітом

11. Де відбитки пальців?

Лейтенант Барбара Слівінська чудово розуміла, що вивчити життя Владислава Червономєйського набагато важче, ніж інших жертв «алфавітного вбивці». Бувши людиною багатою, садівник ні з ким у місті не товаришував, не відвідував шинків, сам не робив закупок у магазинах, мешкав на самій околиці міста. Багато хто в Забєгові ліпше знали його елегантну «сімку», ніж її власника.

Отож сподіватися на якогось інформатора не доводилось. Тому пані лейтенант заново взялася за вивчення документів справи, доданих до неї знімків тощо. Спершу не могла вивудити нічого цікавого, лише після третього уважного перечитування матеріалів грубої папки зауважила один істотний недолік: серед додатків не було картки з відбитками пальців. Адже є такий закон: у разі наглої смерті, що настала внаслідок нещасного випадку чи злочину, слідча група, до складу якої обов’язково входить дактилоскопіст, бере відбитки пальців покійного.

Слівінська відшукала старшого сержанта Лемського, бо саме він займався дактилоскопією.

— Чому в справі немає відбитків пальців Червономєйського? — Сержант зашарівся.

— Навіщо вам, пані, ті відбитки? Він же сам у себе не стріляв. Усім відомо, що його застрелив «абетковий убивця». А той не лишив ніяких відбитків. Працював я там кілька годин і нічого не знайшов.

— Цього разу йдеться не про вбивцю, а про жертву. Про Червономєйського.

— Я не брав відбитків пальців.

— Як же так можна? — здивувалася пані лейтенант.

— Ну, знаєте, було стільки роботи. Теплиця величезна, як костьол. З двома входами. Скрізь треба було шукати, щоб знайти хоч якийсь слід. Там їх було до дідька, але всі — або його, або сина, або робітників.

— Ви ж порівнювали зняті відбитки з відбитками Червономєйського, виходить, знімали їх із загиблого.

— Власне, я взяв відбитки пальців інших людей. Сам Червономєйський мав таку характерну «подвійну петлю», що її всюди можна було розпізнати. А коли скінчив роботу, пан прокурор дозволив родичам забрати тіло. Мені просто вилетіло з голови. Пізніше я всі матеріали знищив як непотрібні.

У такій безвиході Слівінська попрямувала до майора.

— Вам потрібні ті відбитки? — здивувався Станіслав Зайончковський.

— В біографії померлого, яку знайшла в актах, є дуже істотні прогалини.

— Ви думаєте? — Майорові не дуже подобались її слова: адже він особисто провадив те розслідування.

Барбара помітила, що знову зачепила самолюбство начальника, тож намагалася якось пом’якшити становище:

— Зрозуміло, розслідування проводилось під іншим кутом, ніж звичайно. Тоді, як кажуть, не шукалось «дірки в цілому», тому й життя вбитого садівника вивчали побіжно. Зараз, коли можемо закластися, що й він мав на совісті якісь плями, до цієї справи слід підійти трохи інакше. Тепер щодо прогалин: зі слів Яніни, дружини Владислава Червономєйського, нам відомо, що 1935 року вони емігрували з околиць Цешина до Франції. Однак перевірити цього не пощастило. Всі документи того періоду пропали під час війни. Слідство задовольнилося цим коротеньким поясненням, присланим з комендатури міліції в Цешині. Ніхто не шукав свідків, які, безперечно, ще жили в тих краях. А може, Червономєйський носив тоді зовсім інше прізвище?

— Ви думаєте? — Зайончковський у душі погоджувався, що докір дівчини слушний. Звичайно, він сам не помітив тієї деталі.

— Нічого я не думаю. Я просто не знаю, хоча знати мушу. Друга прогалина — значно вагоміша. Ми весь час опираємось на біографію Червономєйського, яку нам розповіла його дружина. Знаємо, що садівника взято до гітлерівської армії і послано на Східний фронт. Але не знаємо, як єфрейтор Червономєйський там себе вів. Чи не був він часом есесівцем або військовим злочинцем? Немає й документів про його перебування в полоні після падіння Сталінграда. А може, наш герой перебував зовсім не там і виконував цілком інші функції? Я не звинувачую дружину в злому умислі і фальшивих зізнаннях. Вона просто може про це не знати.

— Так, — погодився майор, — це потрібно з’ясувати.

— Крім того, є ще одна найважливіша прогалина: сама ж Яніна Червономєйська розповіла, що її чоловік повернувся з радянського полону до Франції аж 1948 року. Чи й справді він так довго там перебував? Адже радянські власті прекрасно знали, що жителів Сілезії, Ельзасу, Тюрінгії та інших територій, силоміць приєднаних до рейху, забирали в армію без їхньої згоди. Таких військовополонених звільняли в першу чергу. Навіть до закінчення воєнних дій, якщо вони бажали вступити до своїх антифашистських з’єднань, що боролися проти Гітлера на боці Червоної Армії. Таким чином, до І Армії Війська Польського потрапили тисячі мешканців Сілезії. А ті, які не бажали воювати далі, повертались додому після капітуляції Німеччини 1945 року. Як же так сталось, що Червономєйський прибився до Ельзасу аж через три роки по закінченні війни?

— Так, це й справді трохи дивно...

— Дивним є те, що бідний солдат, щойно звільнений з табору для військовополонених, майже відразу після повернення до дружини, якій з дітьми під час війни жилося не дуже солодко, спродується в Ельзасі. Як нам відомо, раніше він працював у тамтешнього садівника. Звідки ж у наймита беруться фінанси, щоб так швидко взяти в оренду, а незабаром і викупити велике господарство під Ліоном? Адже для такої справи були потрібні великі гроші, не кажучи вже про те, що орендар звичайно розраховується за оренду наперед.

— Пані Басю, признаюся, — Зайончковський вперше не вжив при звертанні офіційного «ви», — що завалив ту справу. Винен.

— Але ж, любий, майоре це ніякий не завал, а всього-на-всього кілька нез’ясованих дрібниць, які на початку розслідування здавалися маловажними. — Барбарі й справді стало шкода начальника. Він здавався дуже неспокійним. — Це аж ніяк не впливало на подальший перебіг подій.

— Ви думаєте? — непевно буркнув Зайончковський.

— Очевидно. А всі прогалини зараз вияснимо.

— Тому-то вам і потрібні відбитки пальців?

— Саме так. Пошлемо їх у Головне управління. Може, вони там уже зареєстровані? В разі потреби, звернемось до радянських властей із запитом, чи полонений Владислав Червономєйський фігурує у списках полонених, узятих під Сталінградом. І коли був звільнений. Якщо й того буде замало, то попросимо Францію, щоб вислали нам відомості про репатріанта Червономєйського.

— Важко й марудно, — скривився майор. — Доведеться звернутися по дозвіл до Міністерства закордонних справ. А поки звідти надійде відповідь...

— Якщо не буде іншого виходу, почекаємо. Найгірше те, що не маємо тих злополучних відбитків.

— Ну й дам я тому Лемському! Такий досвідчений технік і так завалив справу!

— Майоре, — наважилась вступитись за старшого сержанта Лемського дівчина, — ще у Святому письмі говорилося: «Хто не винен, хай кине камінь».

Зайончковський розсміявся.

— Сьогодні для мене — чорний день. Але я його заслужив. Ой, як заслужив!

— Жодна догана не замінить цього факту: відбитків таки немає.

— Але будуть.

— Боюся, що запізно. Навіть якщо б ми й отримали дозвіл прокурора на ексгумацію Червономєйського, то за стільки часу тіло могло так розкластися, що прочитати папілярні лінії буде неможливо. Адже минуло півтора місяця.

— На щастя, всього півтора місяця. Я не думав про ексгумацію. Лемського пошлю до Червономєйських. Хай спробує там зібрати відбитки пальців. Може, на деяких предметах, що належали садівникові, вони ще не затерті.

— Але як їх відрізнити од відбитків інших людей, які могли там побувати після смерті садівника?

— Звичайно, певний ризик так чи так буде. Лемський повинен пригадати малюнок на пучках Червономєйського. Крім того, на предметах особистого користування, таких як пензель для гоління, бритва чи садівничий ніж, повинні б лишитись тільки відбитки пальців покійного.

— Лемський називав «подвійну петлю», — пригадала Слівінська.

— Ну, тоді все гаразд, — зрадів начальник. — «Подвійна петля» — такий малюнок папілярних ліній трапляється дуже рідко. Раз на кілька сотень тисяч, якщо не мільйонів пальців. Старший сержант без особливих труднощів зідентифікує таку будову і не помилиться. Не може бути, щоб у когось із Червономєйських ще був подібний відбиток з «подвійною петлею». Ну, а я все-таки скажу Лемському кілька гарних слів, щоб таке недбальство не повторювалось у майбутньому.

Цього разу старший сержант попомучився. Три дні працював у будинку Червономєйських. Завдання було нелегке, бо помешкання прибирали, а в теплицях працювали люди, які, напевно, позатирали всі давнішні відбитки. Навіть пензель та безпечна бритва виявилися старанно вимиті й сховані до шафи.

Правда, в кількох місцях Лемському пощастило натрапити на досить пошкоджені і наполовину затерті відбитки пальців з «подвійною петлею». З великим запалом шукав він далі, сподіваючись знайти ще кращі.

Нарешті, щастя усміхнулося дактилоскопістові. В кутку однієї з шаф він знайшов футляр з рушницею. Червономєйський був чудовим ловцем і належав до місцевого мисливського товариства. Від дня смерті садівника зброї ніхто не торкався. Ніхто не виймав рушниці з футляра. На прикладі розкішної рушниці та на стволах залишилося кілька виразних повних відбитків.

Правда, це не був комплект з усіх десяти пальців, однак можна було припускати, що відбитки зроблені пальцями обох рук. Для ідентифікації цього вистачало.

Поважний, мов павич, старший сержант Лемський доповів про виконання наказу й поклав на стіл Слівінської свою здобич.

Барбара звеліла негайно зробити знімки відбитків і того самого дня відправила листа до столиці, в якому просила Головне управління міліції дізнатись, чи ці відбитки пальців фігурують у центральному архіві. Так само просила звернутись до відповідних радянських установ із запитаннями: чи в списках німецьких військовополонених є прізвище Владислава Червономєйського? Якщо є, то коли цей полонений був звільнений і чи відбитки пальців ідентичні з цими.

Комендатура забєговської міліції просила також своє вище керівництво роздобути інформацію про репатріанта, який 1968 року продав своє господарство під Ліоном і повернувся до Польщі.

Тепер Слівінській лишалося тільки чекати відповіді.

А тим часом в Забєгові панував цілковитий спокій. Життя малого міста плинуло звичним річищем. «Абетковий убивця» не нагадував про себе. Ті, прізвища котрих розпочиналися на літеру «Е», дещо заспокоїлись, до чого, зрештою, чимало зусиль доклала міліція. Вона оточила тих громадян постійною опікою. Дантист Емільянович, який після вбивства Адама Делькота втік із Забєгова, наважився повернутись до своєї вельми прибуткової приватної практики.

Тільки майор Станіслав Зайончковський не приховував песимізму. На кожній нараді застерігав підлеглих і закликав до максимальної оперативності та обережності. Не погодився він зняти оборону від людей, яким імовірно загрожувала смертельна небезпека. Хоча на цьому не раз наполягав капітан Полєщук, якому бракувало працівників для інших справ.

— Пильнуйте, пильнуйте! — торочив досвідчений майор, — це ще не закінчилось. Поки вбивця не опиниться за ґратами, мусимо бути на сторожі вдень і вночі.