Смерть за алфавітом

18. Я також був чесною людиною

— Коли збираєтесь його затримувати? — спитав майор Станіслав Зайончковський лейтенанта Слівінську.

— Сьогодні, — відповіла лейтенант Слівінська. — Десь о дванадцятій дня.

— Будьте обережні. У нього зброя і йому вже нема чого втрачати.

— Та вже якось дамо собі раду, — відповіла Барбара, сповнена оптимізму.

— Чи знаєте ви, що за майстернею є ще одне приміщення? Двері його виходять на подвір’я. За флігелем є маленький палісадник, відгороджений од сусіднього обійстя низьким плотиком. У ньому — велика діра. Через неї можна легко пролізти на вулицю Марії Конопницької.

Барбара здивовано глянула на шефа. Їй здалося, що таємницю «алфавітного вбивці» знає лише вона. А начальник, виявляється, теж знав, хто саме та людина, ще й, крім усього, прекрасно орієнтувався на місцевості — ліпше, ніж вона.

— То ви все знаєте?

Зайончковський розсміявся.

— Молоді офіцери завжди припускаються однієї помилки — вважають своє начальство дурнішим від себе. Та це з часом минає. В міру збільшення зірочок на погонах. І в вас це мине.

— Перепрошую, — мовила Слівінська. — Я справді ніколи так не думала, однак вважаю, що ви цього разу нічого не зауважили.

— Признаюсь: не знав аж до того часу, поки ви поклали мені на стіл документи, в яких був висновок про результати розтину тіла Вінцентія Адам’яка. Доктор Нівінський дістане від мене по пиці, як і належить. Мусив відзначити, що, з огляду на задню ліву рану під лопаткою, стає цілком зрозуміло, що злочинець — лівша. Такого удару правою рукою завдати не можна. Звичайно, це зовсім не применшує того, що ми — роззяви. Передусім — я.

— Я також. Стільки разів перечитувала ті папери і нічого не помітила.

— Коли ви помітили моє зауваження про цю дрібницю, все решта стало само собою зрозумілим. Я не орієнтуюсь у всіх деталях слідства так, як ви, але часом і сліпа курка знаходить зернину.

— Пане майор, не будьте таким скромним, я справді дивуюся вам. Адже я лише поклала папку на стіл і жодним словом не прохопилася, що в ній слід перечитати протокол розтину трупа. Папка лежала на моєму столі два місяці, та я сама в ній нічого цікавого не знайшла. І раптом усвідомила собі справжній стан речей.

— Ви геній! — посміхнувся начальник.

— Ой, перестаньте! — вигукнула дівчина, хоча й не розгнівалась на комплімент. Навпаки, їй було приємно почути його саме з вуст Зайончковського — людини, яка колись так неприязно вітала її в Забєгові.

— Ще раз попереджую, будьте уважні! — застеріг начальник. — Він має пістолет, а, значить, вам потрібна буде охорона. Дозволите мені цим зайнятися?

— Так точно! — виструнчилась дівчина, стримуючи сміх.

Того дня, всупереч своїй звичці, начальник тримав двері кабінету не прочиненими, а широко відчиненими. В кабінеті ж, під стіною, так, щоб їх не було видно з приймальні, сиділи сержант Щигельський і капрал Вонсіковський.

За чверть до дванадцятої до приймальні ввійшов Юзеф Кунерт з пакунком, загорнутим у газету.

— Я до пані лейтенанта.

— Прошу, он ті двері, — вказала Зося на кабінет Слівінської.

— Бася з нетерпінням чекає на черевички.

Швець пішов до вказаних дверей, а майор з двома підлеглими — за ним.

Кунерт відчинив двері. Слівінська була в кімнаті сама. Сиділа за столом, обкладеним паперами.

— Доброго вам дня. Я приніс черевички.

— Дуже дякую, пане Бунерло. Сідайте.

Пакунок випав шевцеві з рук. Швець стояв посеред кімнати, ніби вражений громом. Не помітив навіть, що за ним увійшли Зайончковський і два міліціонери. Капрал Вонсіковський про всяк випадок тримав напоготові пістолет.

— То ви знаєте? — видихнув старий швець.

— Так, знаю.

— Яким чином ви до цього дійшли? — опанувавши себе, запитав Кунерт.

Двоє міліціонерів підійшли до шевця. Спритно його обшукали.

— Я не маю при собі зброї, — намагавсь усміхнутися Кунерт.

— Прошу сісти. — Слівінська знову кивнула на стілець, що стояв біля її столу. — Гра скінчилась, пане Бунерло, ви програли.

— Я програв двадцять вісім років тому, а зараз мені вже все одно. Але як ви до цього дійшли?

— Це було нелегко. Однак бездоганних злочинів не буває. Спочатку ви були поза всілякими підозрами. Хто б запідозрив у чомусь такого поважного шевця? Старого чоловіка, який цілий день сидить і сумлінно ремонтує взуття. Однак я дійшла висновку, що всі ці злочини — не справа рук божевільного, маніяка, а є зручним камуфляжем одного вбивства. Я вивчила минуле чотирьох убитих. Воно не було світлим. Але одна біографія виділялася з поміж інших: бандит, двічі вбивця, який піддавав свої жертви жахливим тортурам, аби видерти з них таємницю схованого золота. А потім сам виказав співучасників злочину, аби загарбати всю здобич. Відбитки пальців, що збереглися в протоколах тієї давньої справи, й ті, зняті з убитого садівника, не залишили жодного сумніву, кого передусім хотів знищити «абетковий убивця». Прагнення помсти він носив у серці двадцять вісім років.

— А той заслужив на смерть, удесятеро страшнішу.

— Ані я, ані тим паче ви, пане Бунерло, не є суддями, — суворо мовила Слівінська. — Коли я дізналася, ким був Владислав Червономєйський насправді, мені було легко відповісти на наступне запитання: хто був найбільш зацікавлений у його смерті? Поїздка до Вроцлава і вивчення справи про вбивство Генрика й Емми Ротвальдів дали мені два прізвища: Влодзімєж Ковалевський і Юзеф Бунерло. Звичайно, сюди можна було зарахувати ще когось, але передусім справа вимагала знайти тих двох. Обидва провели багато років у в’язницях. Один — у Равічу, другий — у Вронках. Обох було випущено на волю. Амністія замінила їм пожиттєві ув’язнення п’ятнадцятирічним. Ковалевський сидів на рік менше, бо за зразкову поведінку йому зменшили частину терміну. Нам відома й подальша доля обох. Бунерло намагався повернутися до своєї старої професії — техніка-будівельника. Однак на його шляху зустрічалися постійні прикрощі. Він часто змінював роботу, зрештою 1969 року покінчив життя самогубством. На березі Вісли знайшли його одяг, документи, листи до рідних і міліції, у яких самогубець пояснював мотиви свого розпачливого кроку.

Чоловік, який сидів на кріслі, посміхнувся, але нічого не сказав.

— Отож, нам залишився Ковалевський. Того також відшукали, до речі, в сусідній Нисі. Він теж не змінив професії: вийшовши на волю, став працювати водієм. Але в житті йому поталанило більше.

— Був молодший. А це багато важить. Легше витримати, — втрутився швець.

— Може бути, — визнала пані лейтенант. — Він зустрів дівчину, яка, не дивлячись на минуле Ковалевського, покохала його і вийшла за нього заміж. Мають двох дітей, гарне помешкання в новому мікрорайоні Ниси. Ковалевський працює водієм складу «Сполем». Щонайменше раз чи два на тиждень буває в Забєгові, доставляючи до наших магазинів товари зі свого складу.

— Невже? — здивувався швець. — Я не зустрічав його ніколи.

— Бо не шукали його так, як Владислава Червономєйського. До Ковалевського ви не мали жодних претензій. Навпаки, під час процесу намагалися його захистити.

— Він був молодший і ще дурніший, ніж я. Я хотів, щоб хоч він вижив. На собі я ще тоді поставив хрест. Справді був щиро здивований, коли повідомили, що Верховний Суд замінив нам смертну кару на довічне ув’язнення. А до того мені страшенно хотілося, щоб вирок виконали якомога швидше. Чекання здавалось гіршим, ніж сама страта.

— Спочатку, — вела далі Слівінська, — Влодзімєж Ковалевський був нашим основним і єдиним підозрюваним. І нас, і Ковалевського від великих прикрощів урятував його велетенський зріст, понад метр дев’яносто. Балістична експертиза дійшла висновку, що в Червономєйського стріляла особа, набагато нижча, — щонайбільше метр сімдесят. Крім того, в Ковалевського ми не знайшли пістолета.

— У мене також не знайдете. Хіба що скажу сам.

— Знайдемо. Той низький стіл, на якому підбиваєте взуття, має надзвичайно грубу стільницю. Цікаво, що там ще сховано, крім пістолета?

— Ви все знаєте, — здивувався Бунерло-Кунерт.

— Не все і не завжди. У вашій справі я також помилялась, одного разу навіть дуже серйозно. Але про це потім. Факт той, що Ковалевського ми змушені були викреслити зі списку підозрюваних. Ви ремонтуєте наше взуття. Буваючи у вас, я зауважила, що ви лівша, адже так? Молоток тримаєте в лівій, а черевик — у правій руці. Спочатку повз мою увагу пройшов той факт, що Вінцентій Адам’як загинув од рук лівші. На цій помилці я впіймала себе лише три дні тому. Власне тоді ваша особа привернула мою увагу. Я привезла з Вроцлава відбитки пальців Юзефа Бунерла й могла перевірити, чи вони співпадають з відбитками Юзефа Кунерта. Ви ремонтували черевики майора, на яких залишили слід своїх пальців.

— Зрозуміло, — здогадався швець. — Ось чому ви не дали начистити до блиску ті черевики. Вирвали їх у мене з рук, сказавши, що майор і так дуже нервується.

— Звичайно. Адже витираючи черевики ганчіркою, ви б витерли й свої сліди. Я принесла черевики до комендатури, й технік тут же зняв з них відбитки ваших пальців. Ми порівняли їх з тими, вроцлавськими. Абсолютно ідентичні. Але мені було замало й цього. Послала кілька телеграм — до Вронків і до Варшави. Вчора надійшли відповіді. У Вронках пам’ятають в’язня Бунерла. Пригадують, що працював там на взуттєвій фабриці й відзначався великим умінням. Варшава дала відповідь, що тіло потопельника так і не було знайдено. Того року сталася велика повінь, Вісла тоді була дуже глибока. Її течія швидка і бурхлива. Коло замкнулось, але ви так і залишилися у його центрі.

Пані лейтенант трохи стомилась од довгих пояснень. Тоді в розмову несподівано втрутився майор:

— Він припустився ще однієї помилки.

— Якої?

— Інсценувавши самогубство, змушений був підробити свої документи: паспорт і, можливо, свідоцтво про народження. Зробив те саме, що у таких випадках робить кожен на його місці. Адже в результаті незначної підробки оригіналу можна досягти великої зміни. Ім’я він залишив. Залишивши також усі інші дані — дату, місце народження, ім’я батька, матері, її дівоче прізвище. Переробляти все це було б надзвичайно ризиковано. Підробка могла б упасти в вічі першому-ліпшому службовцеві паспортних органів. Крім того, самі фальсифікатори потім часто забувають ці дані. Коли ж залишають усе по-старому, то можливість ризику зводиться до мінімуму. Отже він і обмежився лише зміною прізвища.

Швець знову посміхнувся. Цей чоловік, мабуть, уже змирився зі своєю долею, бо на умовиводи Зайончковського не відповів нічого.

— Прізвище «Бунерло» було порівняно неважко змінити, — зауважив майор. — Досить трішки підчистити обидва пузця в літери «B», щоб змінити її на «K». З шостою літерою — малим «l» — не було жодних клопотів: всого-на-всього трохи загнути знизу — і виходить «t». З кінцевим «o» не потрібно було проробляти ніяких маніпуляцій — ви його зовсім стерли. Отож з легкої руки будівельного техніка, який уміє чудово креслити й виправляти помилки в кресленнях, «Вunеrlo» зробився «Kunert».

Барбара Слівінська вдячно подивилась на майора. Нічого подібного їй і на думку не спадало. Вона взагалі не замислювалась, яким чином швець роздобув нові документи.

— На ваших паперах, — пояснив Зайончковський, — дуже багато печаток. Ви дуже часто міняли місце проживання, пане Кунерт. Це також давній і відомий спосіб затирання слідів. Ризик є під час першої прописки. Пізніше попередні лише підтверджуються наступними. Потім вистачить заявити в міліцію про викрадення гаманця з грошима і паспортом, щоб отримати нові документи, вже без слідів виправлень і підтирання. Так було?

Швець кивнув головою.

— Ось усе й з’ясувалося, — додала лейтенант Слівінська. — Ви затримані за розпорядженням правоохоронних органів. Завтра вас офіційно допитають — після пред’явлення доказів злочину.

— Я хотів би спитати...

— Ви матимете таку можливість під час офіційного допиту.

Бунерло не здивувався, почувши відмову.

— Пані лейтенант була така ввічлива і пояснила мені, яким чином докопалася до моєї особи. А зараз я хотів би доповнити це, так би мовити, по гарячих слідах. Мені байдуже, що там запишуть у протоколі. Просто я хотів би, щоб ви знали, як усе було насправді. Лише ви, а не пан прокурор чи панове судді. Вони мене не вельми обходять.

— Говоріть, — дозволив майор.

— Передусім я в захопленні від пані лейтенанта. Вона зуміла зібрати докупи всі клаптики і прочитати з них ціле. Признаюсь, я не думав, що мене колись викриють. Схиляюся перед вами, пані лейтенант! — Бунерло вимовляв слова так, ніби не був щойно заарештований з приводу чотирьох убивств, а вів товариську розмову зі знайомими. — Дійсно, все було більш-менш так, як описали пані лейтенант і пан майор.

Не дивлячись на всю серйозність ситуації, Слівінська посміхнулась. Компліменти злочинця слідчому — таке трапляється рідко.

— Однак, я категорично протестую, — вів далі швець, — щоб мене називали вбивцею. Я не вчинив злочину. Бо ж кого я вбив? Бридкого негідника, який хвацько уникав справедливої кари й спокійно пожинав плоди свого злочину. Той палац, ті оранжереї, всі свої багатства Червономєйський купив за золото і діаманти Ротвальдів. Я ж був біля нього і знаю, що убив він їх лише задля розваги. Не було найменшої потреби позбавляти життя тих літніх людей. Нікого з нас не впізнали б, бо на обличчях у нас були чорні панчохи. Про це пані лейтенант, напевно, не знала, бо в протоколах допитів цього немає. Він убивав лише для того, аби нас згодом звинуватити і в грабунку, і в убивстві. А потім спокійно ходив собі вулицями Забєгова, й кожен йому ще й низенько кланявся. Мало того, кали б навіть з самого початку знали, хто він і що вчинив, нічого йому не загрожувало б.

— Двадцятилітній термін давності, — згодився майор.

— У мене немає терміну давності. Я терпів не тільки у в’язниці. Пізніше, по виході на волю, тільки-но десь улаштовувався на роботу, — а фахівець з мене добрий і старався я працювати якнайліпше, — за мною завжди тяглось прізвисько «Бандит». Я все життя був чесною людиною. Навіть під час окупації, коли поняття добра й зла перемішалися, не зробив нічого такого, чого потім повинен був соромитись. У Вроцлаві був у перші дні після визволення. Тоді просто на землі лежали величезні багатства. Треба було лише нахилитися й підібрати. Я не взяв ані грама. Ходив у порваних черевиках, хоча взуттєві магазини стояли відчинені й нікого в них не було. Тоді ж зустрів Владислава Червономєйського. О, говорити він умів. Які чудові перспективи розкішного життя на Заході розмальовував переді мною та Ковалевським. Подорожі в екзотичні країни, прекрасні жінки — все, чого душа бажає. І все це може бути в наших руках — досить одного «візиту» до лікарів. Там, у вогнетривкому сейфі, лежать діаманти завбільшки як горох. Цей ключ відчинить нам те чарівне майбуття. Довго я опирався, нарешті згодився. Сплатив за те більшу ціну, ніж коли б суд виконав свій первісний вирок — смертну кару.

Бунерло, не питаючи дозволу, запалив цигарку й після короткої паузи повів оповідь далі.

— Ті листи, які міліція знайшла на березі Вісли у Варшаві, не були містифікацією. Я їх написав тому, що й справді думав покінчити життя самогубством. Не хотілося більше мучитись. Мене саме виганяли з останнього місця роботи. Не стало сили ще раз починати все спочатку. Попрощався зі світом і вирішив піти вночі до річки й покінчити з життям. Ідучи вулицею передмістя, я побачив чоловіка, що сідав у розкішний автомобіль. Упізнав одразу. Ні роки, ні елегантний одяг, ані та французька автомашина не могли його змінити. Я б його всюди впізнав, навіть у пеклі. Побіг до машини, але вона швидко від’їхала. Не встиг запам’ятати номер, бо ввесь час дивився на водія. Запам’ятав лише, що це були сілезькі номери.

— «SX»? — запитав капрал Вонсіковський, який служив у відділі автоінспекції.

— Я запам’ятав лише першу літеру, «S». Того самого дня пішов до знайомого адвоката. Він розповів мені про 20-річний термін давності і пояснив, що немає чого морочити міліції голову тією справою. Червономєйському, мовляв, навіть волосина з лисіючої голови не впаде. Тієї ж ночі залишив я над Віслою старий костюм і ще раніше написані листи, а сам поїхав до Сілезії шукати того чоловіка. Тоді підробив свої документи, саме таким чином, як розповідав пан майор. Але пан майор помилився — не міняв я місць проживання, щоб мати якнайбільше печаток у паспорті. Просто їздив по всьому воєводстві й шукав того негідника. Шевської справи навчивсь у в’язниці і лише тепер побачив, що це ремесло, яке дозволяє багато чого довідатись од людей. Адже я не знав справжнього прізвища вбивці Ротвальдів. Для мене він був Станіславом Тополевським. Оселявся в якомусь місці, ремонтував людям взуття, зав’язував знайомства, особливо з міліцією, уважно розглядався. Так потрапив до Забєгова і до садівника.

Бунерло витер піт з чола картатою хустинкою.

— Тут майже два роки спостерігав за Червономєйським. Він не дуже змінився. Не зазнав у житті такого, як ми. Для нього були троянди, для нас шипи. Я також дуже добре вивчив життя в цьому місті. Кожен перекидався з шевцем кількома словами, чекаючи, поки той підіб’є підметку. Тоді я вирішив, що треба прибрати не лише вбивцю Ротвальдів, але й ще декількох трохи дрібніших каналій. Вони спокійнісінько розгулювали по Забєгові, впевнені в своїй безкарності. Якийсь дивовижний збіг — прізвища тих людей ішли в алфавітному порядку. Ви мене називаєте «абетковим убивцею». А я вбив хулігана і ґвалтівника, який рано чи пізно скінчив би на шибениці або у в’язниці. Звільнив місто від страху. Адже після смеркання жодна жінка не наважувалася пройти парком. Я сам колись урятував одну від тих мерзотників. А Боженцька? Лихварка й шантажистка. Так, шантажистка. Цього ви, напевно, не знаєте. Позичала людям гроші за десять відсотків місячних і якщо потім дізнавалась, що це йде на покриття недостачі чи на якусь темну справу, то висмоктувала зі своєї жертви всі соки. Жила і діяла під самим боком міліції, і ви не могли їй нічогісінько зробити. Так само, як і Адамові Делькоту. Їхня банда крала на мільйони, завдавала залізниці величезних збитків. Промишляла понад три роки — банда склалася ще перед моїм приїздом до Забєгова. І що? Крали б і далі, якби не я. Я не вбивця, я зробив добре діло. Звільнив місто від тієї зарази. Признаюсь: діяв так, щоб мене не впіймали. Принаймні до моменту, поки поквитаюся з Червономєйським. Найважливішим для мене був він. І він знав, од чиєї руки гине. Коли я тоді ввійшов до теплиці, Червономєйський не відразу мене впізнав. Однак я йому пояснив, хто я. Він зрозумів, що його чекає. Обіцяв мені віддати все. Якби я зажадав, він упав би навколішки, плазував би по землі й цілував мої черевики. То була чудова хвилина, коли я натис на спуск пістолета. Марив про це багато років — од того моменту, коли побачив у Варшаві того негідника, що сідав у свій лімузин. Зараз мені все байдуже — я своє зробив. Справедливість восторжествувала.

— Пане Бунерло, ви помиляєтесь, — відгукнувся майор Зайончковський. — Ніхто не вповноважував вас бути суддею. Навіть у випадку з Червономєйським то була не справедливість, а помста. Міру справедливості визначає держава і тільки держава. Не люди, навіть не судді, бо вони оголошують вироки від імені Польської Народної Республіки. Тут ви дуже багато говорили про свою кривду. Про п’ятнадцять років ув’язнення, про те, як люди переслідували вас після виходу з в’язниці. Але ви ніколи не думали, що заслужили те ув’язнення. Червономєйський намовив вас до участі в грабунку. Це так. Проте, ви теж не були дітьми. Добровільно пішли по золото й діаманти, по те оксамитове життя на Заході. А там спокійнісінько дивились, як ваш ватажок катує стареньких людей, а потім їх убиває. Жоден з вас і не спробував оборонити Ротвальдів. Отож, ви обидва заслужили кари.

— Червономєйський також заслужив.

— Держава визначає міру справедливості, але держава не мстить. Якби Червономєйського тоді впіймали, для нього, як і для вас, вироком була б смертна кара. Можливо, той вирок і був би виконаний. Але держава призначає кару, залишаючи людині шанс. У виняткових справах призначається найвища кара — смертний вирок. Термін давності — це також шанс для виправлення. Якщо людина вчинила злочин, а пізніше не вступає у конфлікт із законом, веде всі двадцять років чесне життя, старі гріхи їй пробачаються. Тим це, власне, і відрізняється від помсти. Ви згадували, що після виходу на волю змушені були часто міняти роботу, згадували прізвисько «Бандит», яке постійно переслідувало вас. Це, звичайно, було важко пережити. Але чи ви шукали допомоги й підтримки?

— У кого я мав їх шукати?

— У профспілковому комітеті, у партійній організації чи й у нас, у міліції. Вам, напевно, простягли б руку допомоги, як простягаємо ми тисячам людей, що виходять із в’язниці й хочуть жити чесно. Навіть зміну прізвища ви могли б здійснити легально, а не з допомогою туші та бритви. Але ви не хотіли бачити тієї дороги.

Швець мовчав.

— Ви впивалися й пишались убивством Адам’яка, Боженцької й Делькота. Ви глузували з міліції, що злочинці сиділи в неї під носом, а вона про те й не здогадувалась. Це також правда. А чому міліція нічого не бачила? Бо такі, як ви, мовчали й терпіли тих бандитів, злодіїв і лихварів. Міліція також не всевидюща. Щоб діяти, треба бачити, хто вчинив злочин. Від кого ми могли довідатись про зґвалтування, якщо всі мовчать? Боженцька шантажувала? Але до нас не прийшла жодна людина і не розповіла про діяльність «тітоньки». Гірше того, коли ми йшли туди робити обшук з приводу нелегальної торгівлі горілкою, її завше намагалися попередити.

Майор помовчав і перевів розмову на Делькота і його банду:

— Вистачило одного слова, сказаного вами лейтенантові Слівінській, щоб цілу банду було ліквідовано протягом десяти днів. Але ви сказали те слово лише після того, як убили Делькота, хоч мали б сказати його ще три роки тому. На вісім тисяч мешканців міста і щонайменше дві тисячі заміських робітників, нас, міліціонерів, менше тридцяти. Звідки ми можемо знати про все і ефективно боротися зі злочинністю, якщо суспільство не хоче нам допомогти?

— Що б вам дало, якби я прийшов і розповів, що Адам’як і його дружки зґвалтували в лісі дівчину з сусіднього села? Ви йому нічогісінько не зробили б, бо дівиця вважає краще мовчати, ніж бути загальним посміховиськом.

Барбара Слівінська його перебила:

— Це саме ви та інші мешканці Забєгова створюєте такий клімат, коли скривджена боїться прийти до нас. Замість того, щоб затаврувати злочинця, насміхаєтеся з його жертви.

— Крім того, пане Бунерло, ви боролися зі злочинцями виключно для того, аби уникнути кари за вбивство Червономєйського. Гадали, що ми попадемо під чари тієї алфавітної послідовності злочинів і вишукаємо якогось маніяка чи вампіра, який убиває без жодної причини. Якби ви не знайшли злочинців, то вбивали б невинних людей, так як хотіли зробити з доктором Емільяновичем.

— Ні! — енергійно заперечив швець, — якби не було тих каналій, я не вбив би жодного безневинного. Знайшов би інший вихід, але садівникові за заподіяну мені кривду не подарував би. Ну, а щодо пана дантиста — це й справді був маленький жарт. Хотілося трохи побавитись і додати вам клопоту. Адже ви добре знаєте: я стріляв так, аби не вбити. Сам дивувавсь, що з такої відстані мені вдалося попасти в те велике вікно. Правда, хотів спрямувати міліцію на хибну стежку. Хотів трохи ввести вас в оману, але не для того, аби уникнути правосуддя. Це мені не загрожує, кажу вам навіть зараз, сидячи на цьому стільці.

— Однак, ви не уникнете тієї справедливості, так висміюваної вами ж.

— Уникну, уникну. Ось уже кілька років я відчуваю страшенні болі в животі. Лікувався. Приписували мені порошки та інші ліки і для печінки, і для жовчного міхура. Нічого не допомагало. Вісім місяців тому мені порадили зробити операцію. Згодився. Ніби все було добре, але через три місяці після операції болі відновились. Я здогадався, що мені не так багато лишилось ходити цим світом. Смерті я не боюся. Боявсь одного: що мені не пощастить звести порахунки з Червономєйським. Тому й просив лікаря розповісти мені всю правду.