Смерть за алфавітом

9. Швець бачить усе

Хто в місті міг би найбільше знати про замордованих таємничим убивцею людей? Лейтенант Барбара Слівінська з самого початку вирішила: офіціанти популярного ресторану, продавці і завідувачі магазинів, листоноші, «дівчатка з вулиці», а також ремісники. В Забєгові було близько 8 тисяч населення. Кожен мешканець, напевно, чимало знав про сусідів, треба було лише дізнатися, хто, що й про кого може сказати.

Звісна річ, пані лейтенант не могла обминути ремісників. Особливо шевців, яких відвідують частіше, ніж, наприклад, кравця чи кравчиню. Дедалі більше чоловіків і жінок купують готовий одяг, а взуття ремонтують усі.

Найлегше було зв’язатися з Юзефом Кунертом. Цей швець тримав майстерню саме навпроти комендатури. Досить було підійти до вікна, щоб побачити майстра, який сидів на стільчику і тримав у руці якогось черевика. Клієнтура Кунерта була численна. До неї належали й працівники міліції. Нічого дивного: майстер виявився славний, взуття ремонтував швидко і якісно.

Барбара знала, що цей шістдесятилітній чоловік самотній. За майстернею тулилась маленька кімната, де Кунерт жив.

До Забєгова Кунерт прибув зо два роки тому. Йому пощастило влаштуватись у доброму місці — колись тут була бакалійниця. Своєю добросовісною працею швець швидко здобув визнання. Був тихий і спокійний. По пивних закладах не вештався, ніхто ніколи не бачив його напідпитку. В роботі Кунертові допомагав молодий хлопець.

Для відвідин шевської майстерні жінці легко знайти привід. То черевичок рипить, то десь муляє, то набійки треба поміняти. Отож нічого дивного, що невдовзі Юзеф Кунерт зустрічав Барбару як стару знайому.

— Ви, очевидно, знаєте в місті всіх людей? — якось запитала вона шевця, який лагодив її босоніжки.

— Всіх — не всіх, але багатьох знаю. Швець сидить, а люди його відвідують. З кожним завжди перекинешся кількома словами.

— Мабуть, знали й тих убитих? — вирішила розпочати розвідку Слівінська. — Чи вам відомо, що я займаюся тією справою?

— Звичайно, — розсміявся Кунерт. — У Забєгові нема людини, яка б не знала, що вас, пані лейтенант, спеціально прислано з Ченстохови, бо наші завалили справу. Тільки дивилися, як той придурок убиває чергову жертву.

— В Забєгові нічого не можна приховати. Тим більше, мене дивує, що не можемо справитись з цими злочинами. Я також не можу похвалитися, що мені ведеться ліпше, ніж моїм попередникам.

— Того, що вбивав жінок у Катовіцях та побіля Катовіць, ловили років шість. Я читав у газетах, що він замордував двадцятьох, але його все-таки спіймали. Думаю, й вам пощастить.

— Коли б його чимскоріш викрити!

— Зрозуміло, — погодився швець, — а то повбиває стількох, як той у Катовіцях.

— Але ви не відповіли на моє запитання — чи знали тих убитих?..

— Адам’яка знав кожен, як лиху годину. Я по шинках не тягаюся, пива під ларком не п’ю, отож особисто з Адам'яком не зустрічався. Але не раз чув про нього та його дружків.

— Хто міг його вбити?

— Я сам про це не раз думав. Мабуть, як і кожен у нашому місті. Гадаю, що той придурок — не такий то й придуркуватий, коли спершу прибрав найбільшого на ціле місто бандюгу. Решта відразу перелякалася і притихла. Адам’як рано чи пізно згинув би в тюрмі або потрапив просто на шибеницю. Давно вже мав сидіти, але не напав на таку відважну дівчину, яка б не злякалася дурних розмов. Нема чого його жаліти, пані лейтенант. Ціле місто зітхнуло з полегшенням.

— В тому, що ви кажете, є рація. Я згодна — Адам’як був далеко не світлою постаттю. Однак суд і справедлива кара — в компетенції держави, і тільки вона має право карати за злочини. Гарний би ми мали вигляд, якби кожен розправлявся по-своєму.

— Це правда, — визнав швець, — але ця справедливість не завжди вчасна. Взяти, наприклад, того ж Адам’яка. Скільки горілки, скільки бійок! Скількох дівчат зґвалтував разом зі своєю бандою? Хіба про це не знають місцеві власті? І що ж? Ходив лобуряка на волі, наче нічого не трапилось. І ходив би так і далі, якби не той, що всадив падлюці ножа під лопатку.

— На Адам’яка ніхто не подавав скарг.

— Авжеж. Якщо когось і побили, то побитий боявся йти в міліцію, щоб не розпрощатися з життям. Краще зціпити зуби й мовчати. А дівчата не хотіли ще більшої ганьби. Коли міліція й ловила негідника на якомусь неподобстві, то все, зрештою, закінчувалося штрафом у тисячу чи дві тисячі злотих. Після цього бандюга просто глузував з міліції.

— Прокурор був безпомічний, — сказала Барбара Слівінська. — Якщо до нього навіть і доходили якісь плітки про зґвалтування, а дівчина не хотіла подавати скарги, то прокурор не міг дати дозвіл на заведення справи.

— І ви вважаєте, що це правильно?

— Не я укладала карний кодекс. Це робили мудріші від нас. Очевидно, вважали, що так має бути. Ця стаття має на меті не охорону ґвалтівника, а охорону жінки, їй надано право чи заявити про завдану кривду, чи лишити все в таємниці. Щоб одна кривда не потягла за собою другої. Ви знаєте, які бувають люди і як реагують вони на такі речі.

— Те, що ви кажете, пані лейтенант, може, й слушно, але тільки теоретично. Самі ж бачите, як усе обертається в невеличкому містечку.

— Після Адам’яка загинуло ще троє. Люди поважані, нічого поганого нікому не зробили. Ви знали їх? — намагалась перервати дискусію Слівінська.

— Замордувавши кількох людей, маніяк уже не може зупинитись. Певно, ввійшов у смак. Хтозна, що діється в такій голові?.. А вбитих я не знав. Червономєйський мешкав у протилежному кінці міста. Сюди до шевця йому задалеко. Зрештою, садівник, хай навіть і найбагатший, клієнт поганий.

— Чому?

— Садівники мало ходять у черевиках. Переважно в гумових чоботях. Так вигідніше і здоровіше. Бо ж у теплицях і на городах завше мокро. А треба, щоб ноги були сухі. Садівникові двох пар чобіт вистачає на півжиття. Крім того, такий багатій не потребував міняти підметки в черевиках. Міг будь-коли купити нові.

Швець поцілив у яблучко. Слівінська пригадала знімок, зроблений міліцейським фотографом на місці злочину. Червономєйський лежав на потолоченій грядці гвоздик у неприродній позі. На ногах убитого були високі гумові чоботи.

— Тієї пенсіонерки, Марії Боженцької, ніколи в житті не бачив, — озвався швець. — Я не належу до людей, які користуються послугами самогонниць. Як схочу випити пляшку пива чи келишок горілки, то куплю в державному магазині. Та й здоров’я мені не дозволяє.

— Ви не схожі на хворого.

— Але добре знаю, що довго вже не протягну. Лікар каже, що з моєю печінкою не все гаразд. Прописує різні краплі й порошки, але нічого не допомагає. Хоч він і заперечує, але я думаю, що це рак.

— Та що ви таке кажете! Звідки рак? Хіба тільки у вас хвора печінка?

— Пані лейтенант, я своє знаю, — відгукнувся швець. — Кожному рано чи пізно треба вмирати, тож я і не переймаюсь. Я самотній, своє прожив. Нема чого жалкувати й судомно триматися за життя. Я трохи знав того Делькота — раз чи два приносив черевики, підбити підметки. А то зайшов якось до майстерні, коли Казік, мій учень, кудись був саме подався. Делькот питав, чи не купив би я шкіри.

— Якої шкіри? — спитала Слівінська. — 3 підпільного шкірзаводу?

— Він пропонував дуже гарне шевро. Показував зразок високого ґатунку. Певно, закордонне, імпортне. Хотів продати одразу цілу партію.

— І багато мав?

— Пропонував купити на добрих сто тисяч злотих. Дешево правив. Отож я й здогадався, що товар крадений. Я, звичайно, не купив. Викрутився, кажу, не маю грошей, та й не потрібне мені шевро, бо не шию нового взуття, а ремонтую ношене. Нарешті він признався, що має купця на ввесь товар, але не в Забєгові, а хотілось продати все на місці.

— Звідки Делькот міг мати шкіру?

Швець посміхнувся:

— Пані лейтенант, чи ж мало всякого добра проходить через станцію в Забєгові? Хто ж, як не ті, хто формує состави, має знати, що в тих вагонах?

— Але ж вони замкнені й запломбовані.

— Велике діло витягти з пломби дротик, а потім знову засунути. Свинець трохи підігріти, і ніхто не здогадається, що пломбу зривали.

— Останнім часом у Забєгові не було сигналів про крадіжки на залізниці.

— Я не кажу, що крали з вагонів тутешніх. Якщо, наприклад, поцупити шкіру з вагона, який слідував з Чехословаччини до Сілезії чи навпаки, то крадіжку виявлять тільки в Щеціні або в Празі. Я, — застеріг Кунерт, — ні в чому не звинувачую того чоловіка. Мені невідомо, звідки в нього та шкіра. Знаю лише, що він хотів продати велику партію шевро й що то був добрий товар. Чоловік мені не казав, а я не допитувався, звідки в нього та шкіра. Розмова була коротка: я відмовився купувати, Делькот пішов і більше в моїй майстерні не з’являвся.

— Майже все свідчило про те, що товар крадений. Чому ж ви, пане Кунерт, не заявили в міліцію?

— Пані лейтенант, той залізничник навряд чи був дурнем. Для нього це, напевно, була не первина. Навіть коли б я заявив, то в нього все одно нічого не знайшли б. Не думаю, що крадений товар тримав у себе вдома. Або заперечив би все, адже ми балакали без свідків, віч-на-віч. Або ж перевернув би все на жарт, мовляв, показав шмат шкіри, щоб мене перевірити. Щоб б ви йому зробили? Затримали б на 48 годин, а потім відпустили б. А ціле місто знало б, що Юзеф Кунерт стукач. Нині, коли того чоловіка не стало, йому вже ніщо не нашкодить і не допоможе. А оскільки ви, пані лейтенант, питали про нього, то я розказав усе, що знав. Як бачите, дуже небагато.

— І все-таки я вам дуже вдячна. Це також може стати в пригоді.

— Радий, що міг прислужитись нашій міліції. Бо ж у цілому місті не знайдеться людини, яка б спокійно дихала, поки не спіймано того злочинця. Навіть я, старий і хворий, волів би спокійно померти в своєму ліжку, ніж бути застреленим, сидячи на цьому стільчику й забиваючи в черевик цвяхи.

— А якби довелось, ви підтвердили б свої слова на офіційному допиті?

Швець знітився.

— Я, пані лейтенант, хотів би, аби це залишилось між нами. Розмовляли ми по-приятельськи, і я щиро старався вам допомогти. Нащо мені, старому, тягатись по судах?.. Звичайно, коли треба, то треба, владу слід шанувати... Але я хотів би цього уникнути: Забєгово направду мале місто.

Слівінська розуміла шевця. Щиро подякувала йому за допомогу й пообіцяла, що почуте від нього трактуватиме як відомості, «отримані з конфіденційної розмови». Сподівалась, що майор Зайончковський схвалить це її рішення.

Майора та інших офіцерів міліції дуже зацікавила розмова Барбари з Кунертом, хоч інформація для них не була новою. Працюючи в Ченстохові, Слівінська, очевидно, не стикалася з крадіжками на залізниці. Вони були справжнім лихом, про яке добре знали у воєводській комендатурі. Залізниця сплачувала величезні штрафи за втрату товару. Було навіть виявлено, що найчастіше обкрадались вагони, які слідували з півдня на північ. Про крадіжки ставало відомо лише на місці, коли приступали до розвантажування вагонів, хоча замки й пломби були нібито не зачеплені. Пропадали виключно товари високої вартості, такі, як шкіра, вовна, шовки...

Міліція та залізнична сторожа неодноразово робили засідки на великих товарних станціях, таких, як Тарновські Гори, Бітом чи Забже. За зухвалими зломщиками полювали й в інших воєводствах. Однак усе було марно. Правда, іноді декого ловили на гарячому, однак розслідування приходило до висновку, що впійманий належить до поодиноких групок, а не є членом грізної, вміло організованої банди.

Досі ніхто й гадки не мав, що злодії діють у Забєгові. Ця станція славилася бездоганною репутацією. Відкриття Слівінської пролили на справу нове світло. Отож майор відразу зв’язався з Катовіцями.

Цього разу реакція «верхів» була блискавичною. У воєводській комендатурі розуміли, що невеликому міліцейському осередкові Забєгова не по силі розплутати таку аферу. Мобілізувавши всі резерви, начальство стягнуло підкріплення з інших волостей.

За кілька днів після розмови Барбари Слівінської з Юзефом Кунертом міліція приступила до здійснення задуманої операції. Провела масові обшуки серед персоналу, задіяного на товарних станціях від Катовіць та Ополя до Забєгова, детально обстеживши саме містечко. Щоб виключити спілкування зацікавлених осіб, обшуки робились одночасно.

Наслідки виявились не дуже значними, але назвати цю акцію невдалою не можна було. Справді, краденого не знайшли, однак у декого з обшуканих вилучено в’язки ключів, якими зачиняються двері залізничних вагонів, пломби тощо. В багатьох залізничників виявлено іноземну валюту та значні суми польських грошей, що набагато перевищували можливості заробітку легальним способом.

Злочинну роль Адама Делькота підтвердили наслідки обшуку. Хоча його будиночок був абсолютно «чистий», проте небезпідставним виявився інтерес міліції до вуликів у маленькому садочку. Вулики — найулюбленіші схованки злочинців, це знають навіть міліціонери-початківці. Тут було знайдено фальшивий штемпель для пломб. Отож нічого дивного, що пломби в обкрадених вагонах виявилися непорушеними.

Воєводські власті були дуже задоволені результатами обшуків. Затримано кільканадцять осіб. Не підлягало сумніву, що в процесі подальшого розслідування солідарність злочинців трісне і кожен почне рятувати власну шкуру, говорячи правду і валячи вину на інших. Нарешті з’явилася реальна можливість ліквідувати небезпечну зграю.

На адресу комендатури надійшли численні похвали за виявлену оперативність. Слід визнати, що майор Станіслав Зайончковський не применшував заслуг пані лейтенанта з Ченстохови, але ж подяка виносилася не одній людині, а всьому колективу на чолі з шефом.

Уперше майор визнав, що «баба», котру йому «посадили на карк», виявилась цінним співробітником і досягла результатів, яким позаздрив би не один старший і досвідчений службовець, що набагато краще знає місцевість.

Та, виносячи похвали, власті не поминули нагоди й трохи покритикувати. Викриття зграї залізничних злодюг — безперечно, успіх. Шкода, проте, що подібним успіхом комендатура міліції Забєгова не може похвалитись у справі таємничих убивств. У Забєгові не повинні вдовольнитися тим фактом, що побіжно викрито інший злочин.

Колеги щиро вітали Барбару Слівінську. Вітав навіть майор Зайончковський.

— Признайтеся тепер, — мовив він до неї, — хто вам повідомив про Адама Делькота і його злочинну діяльність? Та людина заслужила на високу нагороду. Напевно, начальник Головного управління міліції вирішить так само. Та й залізниця, яка сплачувала величезні штрафи, не поскупиться для того, хто звільнив її від клопотів.

— Інформацію дав мені мешканець Забєгова. Але я дала йому слово, що нікому про це не скажу, — пояснила пані лейтенант.

— Та ми ж тут усі свої! — зауважив підпоручик Жешотко.

— І все-таки...

— Бася має рацію, — підтримав дівчину капітан Зигмунт Полєщук. — Якщо дала слово, то повинна його дотримати. Мене це самого страшенно цікавить, але я змушений себе стримати. Правильно ж, майоре?

— Безперечно, — без явного ентузіазму зізнався начальник. — Я й сам допитувався не з цікавості, а лише від бажання нагородити ту людину.

— Я розумію, громадянине начальник. — Барбара була настроєна примирливо. — Спробую порозмовляти з тим паном. Поясню йому, що має шанс отримати винагороду. Це не дуже заможний чоловік, і кілька злотих йому, безперечно, дуже знадобилися б. Хай вирішить сам.

— Так буде найліпше, — погодився майор.

— Маю нову версію щодо «абеткового вбивці», — подав голос лейтенант Анджей Стефанський.

— Давай, — підбадьорив його Полєщук.

— Двоє вбитих, як нам тепер відомо, — були затяті злочинці. Один, крім усяких дрібних гріхів, мав на сумлінні й ґвалтування. Другий належав до злочинної зграї, що обкрадала поїзди. В цьому світлі особа вбивці вимальовується в образ судді-самозванця, що відміряє криваву справедливість. Починає здаватись цікавим, чи й дві останні жертви такі вже й безневинні, як представлено їх у некрологах.

Слівінська переможно всміхнулась.

— Моя версія, що дістатись до вбивці можна лише докладно вивчивши життя його жертв, підтвердилась на практиці. Безперечно, Анджей має слушність. Убивця нищив людей, які, за його мірками справедливості, заслуговували на смерть. Та все-таки він скоїв чотири злочини, аби досягти тієї одної, найважливішої для нього мети.

— Все-таки, якої? Кого він хотів убити: Адам’яка чи Делькота?

— Адам’яка? Не думаю, хоча й не можу цього виключити. В одному я твердо переконана — це не була помста за зґвалтування якоїсь дівчини з Ковальова. Правда, не знаю інших жертв його «подвигів». Там також міг бути месник.

— А Делькот?

— На це запитання зможемо відповісти, коли вивчимо ввесь механізм залізничних крадіжок і побачимо, яку роль там відігравав Делькот. Звичайно, це могли бути криваві порахунки всередині банди, хоча, думаю, в такому випадку легше було імітувати смерть Делькота внаслідок нещасного випадку.

— Напевно, — сказав начальник, — це маніяк, котрий, як слушно зауважив Стефанський, узурпував собі право виміру справедливості, але з манією замордування в алфавітному порядку, — ще раз узявся за оборону своєї улюбленої теорії Зайончковський, лише під впливом нових фактів дещо її модифікувавши.

— Кожен убивця — маніяк, — не хотіла сперечатися з начальником Барбара.

— І що ж далі?

— Будемо шукати. Тепер я займуся тією бідною пенсіонеркою. Адже вона найменше вписується у версію Анджея Стефанського.

— Басю, тільки дуже тебе прошу, будь обережна, — попередив капітан Полєщук. — Ти вже перестала бути чужою в Забєгові. Всі знають, що саме ти причетна до останніх арештів. Не є таємницею і те, що головним завданням нашого лейтенанта в «міні» лишається викриття чотириразового вбивці. Якщо він досі міг легковажити тобою, то зараз знає, що наступаєш йому на п’яти й підходиш до нього щораз ближче. Жарти скінчилися.

— За мене не бійтесь. Нічого зі мною не станеться.

— Не бравуй. Таких героїв повно на кожному цвинтарі.

— Капітан має рацію, — втрутився майор. — Дотримуйте максимальної обережності. Без зброї не ходіть.

Барбару здивувало втручання майора. Думала, він з першої хвилини поставився до неї неприхильно. Звідки раптом така турботливість про її особу?

Наступного дня Слівінська з черевичками в руці зайшла до майстерні шевця. Ще в вікно побачила, що майстер сам. Кунерт привітав її приязною посмішкою і поздоровив з великим успіхом.

— Ви добре знаєте, що це не мій успіх. Без вашої допомоги я нічого б не зробила. Зрештою, акцію проводила не я, а воєводська комендатура міліції. Були зібрані адреси підозрюваних, затим провели обшуки. Я навіть прізвищ не знаю.

— Але ви, пані, зуміли все співставити, щоб знайти тих негідників.

— Пане Кунерт, передусім — це ваша заслуга, і, власне в цій справі я й прийшла поговорити з вами.

— Та що я, — оборонявся швець. — Я лише виконав свій обов’язок. Ви, пані лейтенант, самі казали, що громадяни повинні допомагати міліції боротися зі злом.

— Я це прекрасно розумію й хотіла ще раз щиро подякувати за цінну інформацію. Завдяки їй ліквідовано зграю, яка вчиняла мільйонні крадіжки. Вам належить винагорода. Від міліції й від Польської залізниці.

— Боронь Боже! — поспішно мовив Кунерт, — я це робив не задля грошей, а лише задля вас, пані. Ви така молода, мила і симпатична. І завше маєте для старого добре слово й зичливу посмішку. Навіщо мені гроші? Двох обідів я однаково не з’їм, а на один ще й сам зароблю. З рідних не маю нікого — всі загинули під час окупації та Варшавського повстання. Моя свічка також незабаром згасне.

— Крім винагороди ви можете отримати і державну відзнаку. Наприклад, орден «Хрест Доблесті».

— Пані лейтенант, кому б я показував той орден? Я спокійний, скромний чоловік, таким уже й помру. Адже з самого початку я просив, щоб наша розмова лишилась у таємниці.

— Я слова дотримала. Про вас ніхто не знає. Навіть майор Зайончковський.

— Дуже вас прошу, щоб і надалі ніхто про мене не знав. Нехай і надалі це залишається між нами.

Навіть після довгих умовлянь Слівінської старий швець не змінив свого рішення. Пані лейтенантові не лишалось нічого іншого, як заново пообіцяти Кунертові збереження таємниці.

Тим часом воєводська прокуратура в Катовіцях провадила енергійне розслідування у справі залізничних крадіжок. Старий принцип, що перед лицем небезпеки у злочинців не існує солідарності, підтвердився ще раз. У розмові з прокурором кожен підозрюваний швидко «коловся», намагаючись применшити свою роль у злочинному ланцюгу. Нічого дивного й у тому, що матеріали справи зростали день у день, а міліція затримувала щораз підозрюваних.

Зграя виявилася добре організованою. Керівниками були кілька чоловік з Катовіць. Зовні здавалось, що вони поза підозрою: лише отримували гроші за вкрадені товари і ділили їх між членами зграї, кожен з яких мав свою визначну роль.

Одні, маючи доступ до супровідних документів, передавали номери тих вагонів, де були гідні уваги вантажі, залізничникам, які працювали на коліях. Ті ставили на вагонах маленькі, тільки їм відомі позначки.

Потяг їхав до наступної станції. Хтось утаємничений там розшифровував ці позначки, відмичками одмикав замки й зривав пломби. Хтось інший на залізничній станції, користуючись темнотою ночі, вивантажував цінний товар і ховав його в наперед приготованій криївці. Треті забирали звідти здобич, перевозили до скупника, й той платив шефові зграї. Обкрадений вагон їхав далі, до Забєгова. Тут за ним слідкував Адам Делькот. Він знову замикав і опломбовував двері з допомогою підробного штемпеля.

Члени зграї практично майже не знали один одного. Кожен стикався з одним або ж з двома іншими. Отож не так легко було добратись до верхівки злочинної зграї.

Однак величезний матеріал слідства не зміг привести до того, хто був найбільше зацікавлений у вбивстві Делькота. Залізничник із Забєгова Адам Делькот був лише незначною ланкою злочинного ланцюга. Нікого «з начальства» проти себе не настроював. Лише «на горі» могли бути зацікавлені в тому, щоб прибрати Делькота з дороги.

Зваживши всі «за» і «проти», лейтенант Барбара Слівінська дійшла висновку, що й цього разу далека від суті справи.