Смерть за алфавітом

15. Смерть у Нисі

— Як це ви так швидко дізнались?

Такими словами полковник Едвард Пйотровський, начальник міліції в Нисі, зустрів лейтенанта Барбару Слівінську, коли вранці дівчина йому відрекомендувалася.

— Про що? Що сталося? — не зрозуміла запитання Слівінська.

— Як то «що»? — тепер уже здивувався полковник. — Не знаєте, що ваш «абетковий вбивця» розпочав гастролі в нас?

— Невже?!

— Так. Сьогодні надранок у самому центрі міста, на Ринку, біля «Будинку Ваги», знайдено вбитого. З документів, які мав при собі, з’ясувалося, що звати його Павел Ерліх. Як бачимо, «Е» — наступна літера абетки. Я тільки-но зібрався був телефонувати вам у Забєгово, а ви — на порозі. Отож і подумав, що вам уже все відомо.

— Ні.

— Що за дивний збіг обставин? Але добре, що ви тут.

Барбара була здивована й навіть дещо шокована такою новиною. Це вбивство ніяк не вписувалось у її версію. Невже злочинець аж так розгубився, що вчинив ще одне, абсолютно безглузде з його погляду вбивство? І саме в Нисі, місті, де мешкає?

— Пане полковнику, якихось додаткових відомостей ще не маєте?

— Ні. Слідча група з лікарем працюють на місці злочину. Незабаром повинні бути тут. Якщо бажаєте, можете й ви сходити. Це недалеко — метрів двісті, не більше. Відразу ж за рогом нашої вулиці — площа Ринок. Там побачите триповерхову кам’яну споруду з високим дахом. Це й є «Будинок Ваги», — після кафедрального собору — найцінніша пам’ятка нашого міста. Чисто випадково вцілів під час війни, хоча ввесь Ринок разом із славетною ратушею та вежею, яка довгий час була найвищою в усій Європі, став жертвою пожежі. — Було видно, що полковник закоханий у своє місто й добре знає його історію. — Саме в галереях того будинку патруль і знайшов Павла Ерліха.

— Коли дозволите, я почекаю тут. Навіщо людям заважати?

— Та правильно. А що нового в Забєгові?

— Найважливіша справа на сьогоднішній день — пошуки винуватця чотирьох убивств, — відповіла Барбара. — Вважаю, ми значно просунулись уперед у розслідуванні.

— Чув од колег, ніби на останній нараді в Катовіцях Зайончковський сказав, що викриття «алфавітного вбивці» є вже лише справою часу, бо розслідування, мовляв, нарешті вийшло на правильний шлях. Кажуть, майор не міг нахвалитися вами: всі успіхи в тій справі — передусім ваша заслуга. Після таких похвал воєводський начальник дістав із шухляди й зачитав листа, якого майор Зайончковський був надіслав йому відразу після вашого відрядження до Забєгова. Сміху було, що й не розказати, дійшло аж до Ополя й Ниси... Сподіваюсь, це залишиться між нами?

— Звичайно, пане полковник. Що ж до того листа, то я здогадуюсь, що в ньому могло бути, — «баба на карку»...

— Точно так! Добре знаючи Зайончковського, воєводський начальник не дуже тим переймався... Однак я досі не знаю, з чим пов’язаний ваш візит сюди, до Ниси.

— Нам потрібно дещо дізнатися про одного з ваших земляків. Про Влодзімєжа Ковалевського. Але щоб усе було цілком секретно.

— Ковалевський... Ковалевський... — пригадував собі Пйотровський. — Чи це не той водій, якого було засуджено на довічне ув’язнення за участь у якомусь злочині?

— Так, так, це саме він.

— Ну, що ж, пригадую: тому типові були замінили довічне ув’язнення п’ятнадцятирічним строком. Після виходу з в’язниці працював у Познані. Потім приїхав до нас. Одружився, має двоє дітей. Нам надіслали його досьє. Ми певний час не спускали з нього очей. Відомо, що вовка нерідко тягне до лісу, але в даному випадку нічого подібного не було. Спокійна людина, сумлінний працівник. Кілька разів одержував навіть премії за зразкове утримання машини й найдовшу експлуатацію без капітального ремонту. Вже кілька років, як ми перестали за ним наглядати. Думаєте це він?..

— Усе веде до нього.

— До повного щастя нам не вистачало тільки вбивства в «Будинку Ваги»... Ви в Забєгові дуже уважно пильнуєте, і йому, мабуть, стало важко гастролювати у вас, отож він перебрався до Ниси. Варто такому маніякові раз скуштувати крові, то надалі вже не може втриматись.

Барбара мовчала. Не хотіла пояснювати, що саме це вбивство чомусь аж ніяк не вписується в систему «абеткового вбивці». Може, той чоловік і справді шизик? У цьому не було б нічого дивного. Кожен злочинець, а вбивця особливо, певною мірою є психопатом. А тим більше той, який узяв на душу життя стількох людей.

Тим часом слідча група скінчила роботу на місці злочину й повернулася до комендатури. Вбитий, Павел Ерліх, мав двадцять чотири роки, мешкав у Бжегу, а працював у ниському цеху металургійного заводу. Помер від рани, завданої гострим предметом у серце. Смерть настала враз. Перед смертю Ерліх до крові побився з противником чи противниками. У нього була фінка, її знайдено біля трупа. На руків’ї залишились відбитки пальців Ерліха. Взято проби крові з тротуару. Це виявить, чи другому учасникові бійки теж було завдано ран.

— Розтин трупа напевно підтвердить, що вбитий перебував у стані сильного сп’яніння, — додав міліцейський лікар. — Хоч я й так у цьому переконаний.

— Убивство, — рапортував керівник групи, — не носить ознак грабунку, бо в кишені вбитого ми знайшли гаманець з грошима — понад вісімсот злотих. Однак світла смужка на лівій руці вказує, що вбитий носив годинник, якого при ньому не знайдено.

— Треба негайно їхати на завод, — розпорядився полковник. — Маємо знати, з ким Ерліх дружив і з ким ворогував. Перевірити, хто сьогодні не вийшов на роботу. Чи хтось не прийшов поранений. Зібрати відомості у лікарнях і на станції швидкої допомоги — чи не надавали комусь допомоги з колотою раною. Запитати про це і в лікарнях сусідніх населених пунктів. Повідомити про вбивство у Бжег і провести детальне опитування громадян, зокрема приятелів покійного, його дівчини й так далі. Відвідати робітничі гуртожитки. Може, там лежить хтось, порізаний ножем.

— Все буде виконано, полковнику.

— Ще одне, — звернувся Пйотровський до Слівінської , — нагадайте, як звати того вашого підопічного.

— Влодзімєж Ковалевський. Мешкає в Нисі, вулиця Зембровіцька, 18. Працює на складі «Сполем».

— Перевірити, чи той тип ночував удома й чи є сьогодні на роботі. Він — водій складу «Сполем». Зробити це абсолютно таємно. Ковалевський ні в якому разі не повинен знати, що за ним слідкують. Принагідно дізнайтесь також, чи цей Ковалевський часто їздить до Забєгова і які саме магазини обслуговує.

— Добре було б проглянути дорожні путівки Ковалевського, — втрутилася в розмову Слівінська. — Особливо мене цікавлять дати: 24 червня, 18 липня, 2 і 15 серпня. Куди він їздив у ці дні? Чи його шлях часом не пролягав через Забєгово?

Лейтенант, якому було доручено це зробити, записував продиктовані Барбарою числа, полковник же додав:

— Щоб ніхто не запідозрив, хто саме вас цікавить. Перевірте дорожні путівки водіїв, які працювали на складі «Сполем» від 15 червня до 1 вересня. Коли про щось питатимуть — поясніть, що перевіряєте порожні рейси на дорозі до бази.

— Це пов’язано з Ерліхом? — запитав лейтенант.

— Не знаю, — відповіла Слівінська.

— У всякому разі, — пояснив полковник, — відомості про Ковалевського дати негайно. Пані Слівінська задля них і приїхала з Забєгова.

— Зрозуміло! — Лейтенант здогадався, що йдеться про «алфавітного вбивцю». — Наш Ерліх — чергова жертва того вампіра?

— Так-так, і це при розслідуванні слід взяти до уваги.

Секретарка сповістила, що телефонують із Забєгова.

— Розмовляйте ви, — запропонував полковник, подаючи дівчині трубку.

Слівінська коротко виклала Зайончковському суть події в Нисі. Майор наказав їй лишитись у місті ще на кілька днів, щоб у разі потреби допомогти слідству. Звичайно, якщо полковник Пйотровський погодиться.

Розслідування вбивства Павла Ерліха йшло звично. Того самого дня вислухали робітників, що працювали з ним у одному цеху. Відгуки про Ерліха аж ніяк не були добрими. Хлопець часто прогулював. Лікар знав його як симулянта, котрий раз у раз намагався дістати бюлетень. Найчастіше це траплялося в періоди запою.

Раніше Ерліх мешкав у робітничому гуртожитку, проте був виселений звідти за пияцтво та бешкети й мусив їздити на роботу аж зі свого Бжега. Цікаво навіщо, бо й удома міг знайти роботу за таку ж платню. Міліція в Бжегу не брала його на облік, не міг нічого про нього сказати і дільничний, хоча добре знав своїх підопічних. Як це часто буває, в рідному місті молодик був спокійний і гречний. «Шумів» у Нисі. Пошуки в лікарнях і на станції «швидкої допомоги» не дали жодних результатів, але слідство виявило, що вбитий мав нульову групу крові, а кров на тротуарі була різна: переважно групи «0», але були й плями групи «ARh+».

В особистих картках професійного водія Влодзімєжа Ковалевського зазначалась і його група крові — «ARh+». Невже випадковий збіг? Однак водія зараз допитати не можна було: він з’явився на роботу о шостій ранку і поїхав у далекий рейс, десь аж під Щецін. Не пощастило також виявити, де і як він провів вечір, коли було вбито Ерліха. Сусіди не бачили, коли водій повертався додому, а в членів сім’ї не питали, аби завчасу не сполохати підозрюваного.

Товариші Ерліха по роботі спочатку не виявляли особливого бажання розмовляти про нього. Вони нічого не знають, нічого не чули. Хто дружив з Ерліхом? Їх це взагалі не цікавить. Їм про це нічого не відомо. Чи мав у Нисі дівчину? Може, й мав, його про це ніхто не розпитував.

Очевидно, люди не хотіли мати жодних справ з міліцією, аби потім не тягали по судах. Лише коли полковник Пйотровський доручив лейтенантові Слупському привести до комендатури надто неговірких, аби трохи освіжили пам’ять, усі побачили, що непереливки, й потроху розв’язали язики.

Таким чином стало відомо про кількох хлопців, ровесників Ерліха, з якими він товаришував. Лише дехто з них працював у цеху, інші ж — хто де: Ян Добас — у приватній автомайстерні, Ярослав Новак — на будівництві, Мацей Юркевич і Вітольд Камінський — у залізничних майстернях.

Коли в місцевих кафе та ресторанах цікавились Ерліхом, офіціанти твердили, що такого клієнта не знають. Але тепер збирали відомості вже не про нього, а про його приятелів, і справи просувались трохи краще. Одна з офіціанток пригадала, що за її столиком якось напились були троє хлопців. Про блондина, котрий був серед них, знає, що він працює в залізничній майстерні, ті двоє називали його Мацек.

Це був чіткий слід. Доставлений до комендатури міліції Мацек Юркевич довго все заперечував. І лише коли йому влаштували очну ставку з офіціанткою, яка підтвердила свої попередні свідчення, «розколовся» й визнав, що був у тому ресторані. Але пиячив з двома незнайомими. Що ж до Павла Ерліха, може, й знає його. Стільки людей знають одне одного в обличчя, але не знають прізвищ.

Коли ж молодика попередили про відповідальність за давання фальшивих свідчень і запропонували підписати заяву, ніби він не знає Павла Ерліха, Юркевич зрозумів: жарти скінчилися. Почав розповідати правду.

Того вечора, який так трагічно закінчився, він зустрів Павла на вулиці, що вела до залізничної станції. Обидва саме одержали платню, тож вирішили трохи «скропитися». Дорогою здибали Яна Добаса.

Між Павлом Ерліхом і Яном останнім часом стосунки були досить напружені. Ян мав дівчину, до якої почав залицятись Ерліх. Та, не дивлячись на це, молодики подалися до шинку, де й справді добряче випили. Як стверджував Юркевич, суперники порозумілися, Павел пообіцяв дати дівчині спокій.

Вийшли, точніше викотилися з шинку перед самим закриттям, тобто майже о дванадцятій ночі. До Бжега вже не йшов жоден потяг, тож Ерліх вирішив переночувати в одному з робітничих гуртожитків. Сподівався, що знайомий вахтер упустить його, а товариш, який мешкає в гуртожитку, дозволить переспати з ним «валетом». Він, Юркевич, мешкає в іншому кінці міста, тож від самих дверей шинку вони розійшлися в різні боки.

На запитання, чи дозволить він визначити свою групу крові, допитуваний дав згоду. Не мав також нічого проти лікарського обстеження. Юркевич виявивсь абсолютно здоровий, а на його тілі не було ані подряпини. Щодо крові, то вона також була нульової групи і мала позитивний резус-фактор. Тільки дуже точний аналіз міг би вловити різницю з кров’ю Ерліха. Однак це було непотрібно.

Що стосується Яна Добаса, то Юркевич зізнався: він пішов раніше і навіть не сплатив своєї частки. Цього факту офіціантка не могла підтвердити, але й не заперечувала, що таке могло бути.

Наближалася година закриття шинку, й дівчина передовсім пильнувала за тим, аби товариство не зникло не розплатившись, тож не додивлялася до окремих гостей. Але про те, що рахунок сплатив Юркевич, а той, другий незнайомий, давав йому гроші, пам’ятала.

Послали по Яна Добаса. Вдома його не було. Внаслідок проведеного огляду помешкання слідів крові на ліжку чи закривавленого одягу не виявлено. Не вдалося й встановити, щоб постіль і одяг були недавно прані або почищені. Мати Добаса заявила, що її син поїхав на відпочинок. Поїхав уранці того дня, коли було вбито Ерліха. На запитання, де можна в листопаді відпочивати, стара Добасиха тільки стенула плечима, мовляв, адреси не знає.

Власник приватної автомайстерні підтвердив слова Добасихи. Справді, листопад — мертвий місяць на його підприємстві, отож він дозволив Янові та ще одному працівникові піти у відпустку. Яна бачив востаннє вранці першого листопада, коли той прийшов одержувати зарплатню. Ерліх загинув теж першого.

На думку міліції, власник автомайстерні говорив правду. Він би просто не зважився брехати. Крім кари, передбаченої в кодексі, це могло коштувати йому майстерні. Чоловік, напевно, здогадувався, що міліція розпитує його про Добаса у зв’язку з убивством під «Будинком Ваги». Адже про цей злочин гомоніло все місто.

Тим часом із Щеціна повернувся Влодзімєж Ковалевський. Рука в нього була забинтована. Він одержав у лікаря бюлетень на п’ять днів. Міліція тут же допитала лікаря. Той пояснив, що в Ковалевського глибока рана вище суглоба лівої руки. Нічого серйозного, однак у такому стані вести важкий автомобіль з двома причепами важко. Водій пояснював лікареві, ніби поранив руку у Щеціні, лагодячи машину. Першу допомогу йому надали ще там.

— Це не ножова рана? — запитав міліціонер, якому було доручено поговорити з лікарем.

Лікар посміхнувся.

— Усі рани, зроблені якимсь гострим предметом, подібні між собою. Ковалевський сказав, що спіткнувся й, падаючи, зачепився за якийсь шпичак. Хоча то міг бути й чийсь ніж.

Слідчий хотів викликати водія в комендатуру, а після допиту затримати його до остаточного з’ясування справи. Однак лейтенант Слівінська переконала колегу, що підозра, яка падає на Влодзімєжа Ковалевського, значно важливіша, й передчасний арешт може ускладнити подальше розслідування. Барбара вважала, що насамперед слід розібратися з Яном Добасом, а коли виявиться, що він не винен у смерті Ерліха, зайнятися колишнім в’язнем.

Пошуки Добаса не дали наслідків. Стало відомо, що путівки він ніде не брав. Не знайшли його і в материних родичів у селі. Не переховувався Добас і в приятелів.

Пощастило розшукати його дівчину — ту, що була причиною сварок з Ерліхом. Ельжбета Венгелик працювала санітаркою в лікарні. Тієї фатальної ночі чергувала. Уважний огляд маленької кімнатки, яку винаймала дівчина, показав, що там немає сторонніх. За Ельжбетою встановили нагляд.

Найближчого вихідного дня Ельжбета Венгелик винесла з лікарні чималий пакунок і подалася на вокзал. Дорогою кілька разів озиралась, ніби хотіла пересвідчитись, чи за нею ніхто не йде. На вокзалі купила квиток до Глухолазів. У сусідньому вагоні того самого поїзда поїхало двоє міліціонерів.

У Глухолазах дівчина повела себе ще дивніше. Спершу пішла до почекальні й просиділа там добрих дві години. Очевидно, пересвідчившись у тому, що за нею не стежать, через деякий час вийшла й подалась пішки в напрямку села Смолярня, що було кілометрів за п’ять від станції. Міліціонери опинились у скрутному становищі. Як не загубити панну Венгелик з погляду, але й не виказати себе? Адже не так-то легко стежити за кимсь на безлюдній дорозі.

Ельжбета Венгелик перед самим селом зійшла з дороги, обабіч якої потяглася Смолярня, принишкла й знову довгенько роззиралась, проте міліціонерів, які лежали віддалік за густим кущем шипшини, не помітила. Заспокоєна, рушила далі попід плотами. Дійшовши до великої, недавно відремонтованої хати, що належала Леонові Самселу, вона пірнула всередину.

Міліціонери хвилину обговорювали подальший план дій. Домовилися вийти з криївки. Санітарка поводила себе дивно. Або мала щось на сумлінні, або ж приїхала до когось, хто переховується. Тим «кимось» міг бути лише Ян Добас.

Ввійшовши до хати Леона Самсела, міліціонери побачили Ельжбету Венгелик — вона саме робила перев’язку молодому чоловікові, який лежав на ліжку. Побачивши міліціонерів, дівчина розревілася. Добре розуміла, що гру закінчено й що це вона привела міліцію до схованки.

Того самого дня Яна Добаса привезли в Нису й помістили в лікарню. Рани виявилися досить важкими, але, не дивлячись на це, зробивши потрібні процедури, лікар дозволив допитати хворого.

Добас зізнався про бійку з Павлом Ерліхом, однак заперечував, нібито хотів убити свого дружка. Розповів так:

— Коли я вийшов із шинку, було вже за десяту вечора. Мацей Юркевич і Павел Ерліх залишилися ще трохи посидіти. Я пішов раніше, щоб побачитись з Елькою, тобто Ельжбетою Венгелик. Мав ще два тижні відпустки й хотів поїхати в село, до родичів. Треба було попрощатися з дівчиною. Коли прийшов до неї, вдома не застав. Квартира Ельжбети на Ринку, навпроти «Будинку Ваги». Я вирішив зачекати. Всівся на сходах і задрімав. Прокинувся від якихось кроків. Сходами піднімався Павел Ерліх. Напевно, також до Ельки. Я знову почав йому докоряти, чому він займає мою дівчину. Адже щойно в шинку ми випили за злагоду й Ерліх присягнувся, що більше до неї не ходитиме. Ми горлали, поки хтось із мешканців будинку відчинив двері і пригрозив негайно викликати міліцію. Ми вийшли на вулицю і, сварячись далі, дійшли до «Будинку Ваги».

Тут почали битися. Я був дужчий за Ерліха й повалив його. Ерліх зірвавсь на ноги й кинувся на мене з ножем. Ударив кілька разів. Боронячись, я теж вихопив ножа. Я не хотів убивати Ерліха. Він упав і не подав ніяких ознак життя. Перелякавшись, я втік. Відчувши, що поранений і ввесь в крові, побіг до лікарні. Викликав Ельку й усе їй розповів. Вона перев’язала мене й написала листа до свого родича Леона Самсела, щоб дав мені притулок на кілька днів. Приїхавши до пана Самсела, я почував себе так зле, що був змушений лежати. Пан Самсел викликав свою кузину, вона приїхала й зробила мені перев’язку. Він же не знав, що я вбив Ерліха. Йому я пояснив, що хлопці порізали мене ножами на весіллі.

Ельжбета Венгелик і Леон Самсел підтвердили ці показання. Звичайно, кожне з них намагалося применшити свою роль у пригоді. Ельжбета стверджувала, що спочатку нічого не знала про смерть Павла Ерліха. Ян Добас розповів їй, ніби на нього напали якісь незнайомі типи й поранили. Він також оборонявся ножем, отож хотів, щоб про цю бійку не дізналася міліція. Лише на другий день санітарка Ельжбета почула про смерть Павла Ерліха. Але вважала, що, крім усього, повинна допомогти нареченому.

Леон Самсел сказав: бійки на весіллях — звичайна, цілком закономірна річ, і якщо хлопці трохи поштрикають один одного, міліції до того немає ніякого діла. Аби лиш не занадто. Самсел одразу згодився надати Добасові притулок, аби хлопця не тягали по судах. Що бійка закінчилася вбивством — не знав, не знав і самого Павла Ерліха. Якби він, Леон Самсел, почув, що Добаса поранено не на весіллі й що Добас убив свого суперника, — негайно заявив би про це властям.

— Тут усе ясно, — сказав полковник Пйотровський, вислухавши рапорт підлеглих, — нехай цим бандюгою займаються пан прокурор і панове судді. Суд вирішить, чи Ян Добас тільки оборонявся, чи сам почав бійку й з ножем у руці кинувся на суперника. Хто його знає, як там було насправді.

— Добас, мабуть, сказав правду, що Павел Ерліх напав на нього, — пояснив лейтенант Крупнюк, — факти свідчать: Добас має аж чотири ножові рани. Ерліх дістав один удар.

— Зате в саме серце. Ми своє зробили — злочин розкрито, — закінчив розмову полковник, — завтра вранці прошу передати акт у прокуратуру. Ну, то як, колего, ви задоволені результатами? — звернувся він до гості.

— Щиро кажучи, — відповіла Слівінська, — я дуже рада, що ця справа не зв’язана з нашим «алфавітним убивцею». Дуже ж бо вже цей злочин не вписувався в мою версію, утруднював пошуки.

— Виходить, таки Ковалевський?

— Усе свідчить проти нього.

— Вам зібрали потрібний матеріал?

— Так. І я хотіла подякувати полковникові за надану допомогу. Доведено, що 24 червня й 2 серпня Влодзімєж Ковалевський возив товар саме до Забєгова. 24-го повернувся пізно вночі. Пояснював, що поламалася машина й змушений був її ремонтувати на шосе кілька годин. Так записано й у дорожньому листку. А 2-го водій повернувся на базу вже пополудні. 24-го, вечірньої пори, вбито Адам’яка. А 2-го вранці вбито Червономєйського.

— А решту?

— Марію Боженцьку — 18 липня, Адама Делькота — з 15 на 16 серпня. В ті дні Ковалевський мав вихідний. Обидва злочини вчинено вночі. З Ниси до Забєгова не так-то й далеко, і це злочинцеві також було на руку.

— Надто вже багато дивних збігів, — одзначив полковник. — Хочете, щоб ми його заарештували? Гадаю, санкцію прокурор дасть.

— Я ще сама не вирішила. Боюся, що в нашому розпорядженні виключно непрямі докази. А в такій справі вони мусять бути залізні. Ризиковано виносити справу на суд, маючи лише непрямі докази.

— Хоч вони й непрямі, але дуже важливі... Чим ще можемо вам допомогти?

— Поки що дякую вам за все. А в майбутньому, напевно, потребуватимемо вашої допомоги. Можливо, коли доведеться встановити за підозрюваним нагляд.

— Бачу, ви не квапитеся заарештовувати Ковалевського... — В голосі полковника Пйотровського чулося здивування.

— Він од нас не втече, — сказала Слівінська. — Навряд чи планує вчинити новий злочин. На Ковалевського ми вийшли скоріше шляхом логічного мислення, ніж копітким збиранням фактів. Потрібно ще раз проаналізувати все нам відоме, поки впевнимося, що ми на правильній дорозі.

— Маєте рацію, але, знаючи майора Зайончковського, не можу приховати здивування: невже він схвалює такий метод розслідування? Він досі не був узірцем витримки і терпіння. Мусить бути якась причина, що майор останнім часом так змінився, га? — Полковник Пйотровський так глянув на дівчину, що та аж зашарілась.