Спакована валізка вже з самого ранку стояла в приймальні. Напередодні від’їзду колеги влаштували маленьку вечірку. Лейтенант Анджей Стефанський люб’язно запропонував для такої оказії свою квартиру. Барбара Слівінська була по-справжньому зворушена щирою атмосферою прощання й подарунком, який отримала від людей, котрих ще два місяці тому взагалі не знала. Було жаль розлучатися, та й колеги вмовляли її залишитися в Забєгові назовсім.
Начальник комендатури майор Станіслав Зайончковський рішуче відмовивсь од тієї прощальної врочистості.
— Не люблю цирку! — мовив він і пополудні демонстративно поїхав до сусіднього міста.
Зараз Барбара ходила по комендатурі й прощалася з усіма. Від самого початку тутешнє товариство так сердечно до неї поставилося й виявило стільки зичливості.
Правду кажуть французи, що від’їздити — це ніби трохи помирати. Дівчині направду було сумно розлучатися. Не знала, чи то з Забєговим, таким маленьким і спокійним проти гамірливої Ченстохови, чи з колегами. Відчувала, що тепер їй бракуватиме спокійного й стриманого капітана Зигмунта Полєщука, гострої іронії Анджея Стефанського, а також не завжди доречних і мудрих запитань підпоручика Едмунда Жешотка. Або завзятого капрала Вонсіковського, або щирої усмішки готового прислужитися в будь-який момент сержанта Бітоня.
А може... й майора?
Ще перед приїздом до Забєгова Слівінська багато чула про Зайончковського, його черствість і суворість. У розповідях згадували і про його дивацтва. Отож Барбара і не сподівалась на надто теплу зустріч з боку начальника. Була однак здивована тією ворожістю, якої «Старий» взагалі не думав приховувати. Згодом службові взаємини більш-менш склалися. Начальник мав почуття справедливості, і незабаром став поглядати на прислану з Ченстохови пані лейтенанта з прихильною цікавістю.
Барбара помітила, що ця людина вміє бути й доброю. Раз чи двічі майор навіть спромігся на цілком вдалий комплімент. Але одразу ж прибирав звичного вигляду, як слимак, що ховається до своєї шкаралупи. У фіналі ж справи «абеткового вбивці» майор проявив справжню турботу про безпеку підлеглої.
Позаду в Слівінської були важкі дні. За годину її не буде в Забєгові. Вона попрощалася з усіма, за винятком начальника. Однак настала й ця хвилина. З почуттям замішання дівчина ввійшла до кабінету начальника.
— Слухаю вас. — Майор сидів за столом і не підвівся назустріч гості. Взагалі поводився так, наче не здогадувався, з якою метою пані лейтенант увійшла до його кабінету.
— Я прийшла попросити дозволу на від’їзд, — виструнчилася Слівінська.
— Сідайте, — кивнув на стілець біля столу майор. — Отже, сьогодні від’їжджаєте, — мовив він, коли дівчина сіла навпроти.
— Так точно, громадянине майор. За годину.
— Чудово.
Запала незручна мовчанка. Порушив її Зайончковський:
— Ваше відрядження, підписане мною, лежить у Зосі.
— Дякую, я його вже взяла.
— Я напишу листа до Воєводського управління міліції в Ченстохові. Подякую полковникові, що направив вас до Забєгова. Ви тут дуже знадобились.
— Дякую за добрі слова.
— Пошлемо рапорт і до Воєводського управління в Катовіцях. Гадаю, наш лист буде прийнятий до уваги, коли дійде черга до якихось нагород, а також при наданні чергових звань і підвищення по службі.
— Дякую, громадянине майор.
— Оце, мабуть, і все. — Сьогодні голос Зайончковського мав винятково сухий, неприємний відтінок.
— Так точно, громадянине майор, — підвелася зі стільця дівчина.
— Ну, бажаю вам щасливої дороги і подальших успіхів у роботі. — Майор також підвівся зі свого стільця, ніби підкреслюючи, що «аудієнція» закінчилась.
— До побачення, громадянине майор.
— До побачення, — відповів Зайончковський, не рухаючись із місця.
«Навіть руки не подав», — злісно подумала дівчина. Випросталась, легко стукнула підборами і, зробивши правильне «кругом», рушила до дверей. Коли вже клала руку на клямку, раптом почула:
— Басю...
Вона обернулась. Майор так само стояв за столом. На його обличчі відбивалася боротьба. Видно було, що це слово коштувало йому чималих зусиль.
— Басю... — повторив тихо майор Зайончковський, — залишся.
Не відаючи, що з нею діється, дівчина посміхнулась і відповіла:
— Не можу. Мушу повертатися додому. Якщо захочеш, то знаєш, де мене шукати.