Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 10

Кілґора Траута випустили з поліційного відділка міста Нью-Йорка, мов щось невагоме, — за дві години до світанку наступного дня після Дня ветеранів. Він перетнув острів Манге­ттен від сходу на захід у това­ристві серветок «Клінекс», газет і кіптяви.

Його підвезли у вантажівці. Вона везла сімдесят вісім тисяч фунтів іспанських оливок. Вантажівка підібрала його при в’їзді до тунелю Лінкольна, що був названий ім’ям чоловіка, який мав сміливість і уяву зробити людське рабство незаконним у Сполучених Штатах Америки. Це було недавнє нововведення.

Рабам просто дали свободу без жодної власності. Їх було легко впізнати. Вони були чорні. Раптом їм дозволили ман­друвати світом.

Водій, який був білим, сказав Траутові лягти на підлогу в кабіні, поки вони не виїдуть за місто, оскільки закон забороняв йому підбирати попутників.

Було ще темно, коли він дозволив Траутові сісти. Вони їхали через отруєні болота і луки Нью-Джерсі. Вантажівка з дизельним двигуном «Астро-95» від «Дженералз Моторз» тягнула трейлер завдовжки сорок футів. Вона була така велетенська, що Трауту його голова здавалася рушничною дробинкою.

Водій сказав, що раніше був мисливцем і рибалкою, дуже давно. Його серце боліло, коли він уявляв, якими були ті болота і луки якихось сто років тому.

— І коли подумати, яке лайно виробляють більшість із цих заводів — пральні порошки, котячий корм, шипучки…

Він мав рацію. Планету руйнували виробничі про­це­си, а те, що виробляли, було значною мірою нікчемним.

Тоді Траут також сказав щось розумне.

— Ну, — сказав він, — колись я був прихильником охорони природи. Я заливався сльозами, коли люди розстрілювали білоголових орланів автоматами з вертольотів і таке інше, але я здався. У Клівленді є річка, така забруднена, що раз на рік вона займається. Колись від того мені було погано, але тепер я сміюся. Коли якийсь танкер випадково скидає нафту в океан і вбиває мільйони птахів і мільярди риб, я кажу: «Більше влади Стендард-Ойл» або хто там вилив ту нафту. — Траут змахнув рука­ми у вітальному жесті. — «Лізьте в сраку Мобіл-газу», — сказав він.

Водія це засмутило.

— Ви жартуєте, — сказав він.

— Я усвідомив, — сказав Траут, — що Бог не є прихиль­ни­ком охорони природи, тож усім іншим бути прихиль­никами — це святотатство і марна трата часу. Чи ви бачили Його вулкани, торнадо чи припливні хвилі? Чи хтось роз­казував вам про Льодовиковий період, який Він орга­нізовує кожні пів мільйона років? А як щодо голландської хво­роби в’яза? Ось гарне охоронне рішення для вас. І це Бог, не людина. Якраз коли ми вичистимо всі наші річки, він, можливо, спалить цілу галактику, як целулоїдний комі­рець. Знаєте, саме тим і була Вифлеємська зірка.

— А що таке Вифлеємська зірка? — сказав водій.

— Ціла галактика, що згоріла, як целулоїдний комірець, — сказав Траут.

Водій був вражений.

— Якщо подумати про це, — сказав він, — не думаю, що в Біблії десь ідеться про охорону природи.

— Хіба як не брати до уваги історію про Потоп, — сказав Траут.

Якийсь час вони їхали мовчки, а тоді водій сказав ще дещо. Сказав, що розуміє, що його ван­тажівка перетворює атмосферу на отруйний газ і що пла­нету перетворюють на дорожнє покриття, щоб його ванта­жівка могла всюди проїхати.

— Тож я вчиняю самогубство, — сказав він.

— Не переймайтеся цим, — сказав Траут.

— Мій брат ще гірший, — продовжував водій. — Він пра­цює на заводі, що виробляє хімікати для знищення рослин і дерев у В’єтнамі.

В’єтнам був країною, де Америка намагалася змусити людей не бути комуністами, скидаючи на них всяке-різне з літаків. Хімікати, про які він говорив, були розроблені для знищення всього листя на деревах, тож комуністам було важче ховатися від літаків.

— Не переймайтеся цим, — сказав Траут.

— Врешті, і він вчиняє самогубство, — сказав водій. — Здається, хоч яку б роботу в наші дні знайшов аме­риканець, вона так чи інакше буде самогубством.

— Добра думка, — сказав Траут.

— Не можу зрозуміти, ви серйозно говорите чи ні, — сказав водій.

— Я і сам не знатиму, поки не з’ясую, серйозне чи ні саме життя, — сказав Траут. — Воно небезпечне, це я знаю, і буває дуже болючим. Але це не обов’язково значить, що воно серйозне.

Коли Траут прославився, то, звісно, однією з найбільших таємниць про нього було, жартував він чи ні. Одному наполегливому допитувачеві він сказав, що завжди схрещує пальці, коли жартує.

— І будь ласка, зауважте, — продовжив він, — що, даючи вам цю безцінну інформацію, я схрестив пальці.

І таке інше.

З багатьох поглядів він був наче кістка в горлі. Водій ван­тажівки втомився від нього за півтори години.

Траут скористався тишею, щоб придумати антиприродоохоронну історію під назвою «Ґілґонґо!».

У «Ґілґонґо!» оповідалося про планету, неприємну через надто активний процес творення.

Історія починалася з великої вечірки на честь чоловіка, який винищив цілий вид милих пандочок. Він присвятив цьому все своє життя. Для бенкету були виготовлені спе­ціальні тарілки, і гості брали їх додому як сувеніри. На кожній тарілці було зображення ведмедика і дата вечір­ки. Під малюнком було слово:

Мовою планети воно означало «Вимерли!»

Люди раділи, що ведме­дики-панди були ґілґонґо, бо на планеті і без того було забагато видів, а нові з’являлися на світ майже щогодини. Ніхто не мав жодної можливості приготуватися до зустрічі з разючою розмаїтістю тварин і рослин.

Люди з усіх сил старалися зменшити кількість видів, аби життя було більш передбачуваним. Але Природа була для них занадто творчою. Усе життя на планеті нарешті задихнулося під живим покривалом завтовшки сто футів. Покривало складалося з мандрівних голубів, і орлів, і орланів-білохвостів з Бермудських островів, й американських журавлів.

— Добре, що хоч оливки, — сказав водій.

— Що? — перепитав Траут.

— Міг би везти щось набагато гірше за оливки.

— Правда, — сказав Траут.

Він забув, що основна їхня справа була везти сімдесят вісім тисяч фунтів оливок до міста Талса штату Оклагома.

Водій трохи поговорив про політику.

Траут не міг відрізнити одного політика від другого. Усі вони здавались йому безформними фанатичними шимпанзе. Одного разу він написав оповідання про опти­міс­тичного шимпанзе, який став Президентом Спо­лучених Штатів. Він назвав його «Слава правителеві».

Шимпанзе носив маленький блакитний блейзер з мідними ґудзиками і з печаткою Президента Сполучених Штатів, пришитою до нагрудної кишені. Він виглядав ось так:

Хоч куди б він пішов, музиканти виконували «Слава правителеві». Шимпанзе це подобалось. Він починав підстри­бувати.

Вони зупини­лися біля закусочної. Ось що було написано на вивісці закусочної:

Тож вони поїли.

Траут зауважив недоумка, який також їв. Недоумок був білою людиною чоловічої статі — під наглядом білої дог­лядальниці. Недоумок мало що міг сказати і їв з великими труднощами. Доглядальниця зав’язала йому на шию слинявчик.

Але він безперечно мав прекрасний апетит. Траут диви­вся, як той загрібає до рота вафлі і свинячу ковбасу, дивився, як дудлить апельсиновий сік і молоко. Траут дивувався, якою великою твариною був недоумок. І також вражало те, з якою радістю недоумок запасався калоріями, що дозволять йому прожити ще один день.

Траут подумав: «Запасаєшся калоріями на ще один день».

— Вибачте, — сказав водій ван­тажівки Траутові, — мушу відлити.

— Там, звідки я родом, — сказав Траут, — це означає, що ви збираєтесь вкрасти дзеркало. Ми називаємо дзер­кала виливами.

— Ніколи такого не чув, — сказав водій. Він повторив слово: «Виливи». — І тицьнув на дзеркало на автоматі для сиґарет. — Оце називаєте виливом?

— Хіба воно не виглядає для вас як вилив? — сказав Траут.

— Ні, — сказав водій. — Звідки ви, кажете, родом?

— Я народився на Бермудських островах, — сказав Траут.

Десь за тиждень водій сказав своїй дружині, що на Бер­мудських островах дзеркала називаються виливами, а вона розповіла про це своїм друзям.

Коли Траут пішов услід за водієм до вантажівки, він вперше уважно роздивився їхній засіб пересування з віддалі, побачив його цілком. Збоку був напис яскраво-оранжевими буквами, вісім футів заввишки. Ось він:

Траут замислився: а що зрозуміє в такому написі дитина, яка щойно вчиться читати. Дитина подумає, що цей напис страшенно важливий, адже хтось дуже постарався, щоб написати його отакими великими буквами.

І тоді, уявивши, що він дитина на узбіччі, він прочитав напис на іншій вантажівці. Ось він: