Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 11

Двейн Гувер проспав у ново­му «Голідей Інн» до десятої години ранку. Він добре від­почив. Він замовив Сніданок Номер П’ять в популярному ресторані готелю, який називався «Ату його!». Вночі портьєри були затягнуті. Тепер їх широко розсунули. Сонячне світло заливало кімнату.

За іншим столиком, також самотою, сидів Кипріян Уквенде, індаро, ніґерієць. Він читав тематичні оголошен­ня в газеті Мідленд-Сіті «Сурма-Оглядач». Йому потрібне було дешеве житло. Поки він приглядався, головний шпиталь округу Мідленд оплачував його рахунки в готелі, і їх це починало непокоїти.

Також йому була потрібна жінка або цілий гурт жінок, які б трахали його сотні разів на тиждень, бо він постійно був переповнений хіттю і спермою. І він тужив за своїми родичами індаро. Там вдома в нього було шістсот родичів, яких він знав на ім’я.

Обличчя Уквенде було незворушне, коли він замовляв Сніданок Номер Три з тостами з цільного зерна. За його маскою ховався молодий чоловік, смертельно хворий від ностальгії і недотраху.

Двейн Гувер, який сидів за шість футів від нього, втупився поглядом в запруджену машинами і залиту сонцем автомагістраль. Він знав, де перебуває. Він упізнав рів між готельною парковкою і автомагістраллю, бетонний жолоб, який збудували інженери для Цукрового Струмка. За ним ішов знайомий сталевий бар’єр, щоб автомобілі та вантажівки не звалювалися в Цукровий Струмок. Після цього йшли три знайомі смуги в західному напрямку, а тоді знайома, вкрита травою роздільна смуга. Далі йшли три знайомі смуги в східному напрямку, а тоді ще один сталевий бар’єр. Після цього йшов знайомий Меморіальний аеропорт імені Вілла Фейрчайлда — а за ним знайомі фермерські поля.

Все довкола було, безумовно, плоским — плоске місто, плоский район, плоский округ, плоский штат. Коли Двейн був хлопчиком, він вважав, що майже всі люди жили в плоскій місцевості без жодного дерева. Він уявляв собі, що океани, і гори, і ліси збереглися здебільшого в заповідниках і національних парках. У третьому класі маленький Двейн надряпав твір, в якому виступав за ство­рення національного парку біля вигину Цукро­вого Струмка, єдиної значної водойми за вісім миль від Мідленд-Сіті.

Двейн промовив подумки назву цієї знайомої водойми: «Цукровий Струмок».

Цукровий Струмок був лише два дюйми завглибшки і п’ятдесят ярдів завширшки в тому згині, де маленький Двейн хотів побачити національний парк. Тепер на цьому місці влаштували Меморіальний центр мистецтв імені Мілдред Баррі. Він був прекрасний.

Двейн якусь хвилю пом’яв лац­кан, на­щупав пришпил­ений значок. Він від­шпилив його, не пригадуючи, що на ньому написано. Це була реклама Мистецького фести­валю, який починався того вечора. По всьому місту люди носили такі значки, як Двейновий. Ось що писа­лося на значку:

Цукровий Струмок час від часу роз­ли­вався. Двейн про це пам’ятав. У такій плоскій місцевості роз­ли­ван­ня водойми було диво­вижно гарним. Цукровий Струмок тихо виходив з берегів, утворював широке дзеркало, в якому без жод­ного ризику могли бавитись діти.

Дзеркало показувало громадянам обриси долини, де вони живуть. Вони вважали себе горянами, адже населяли схили пагорба, піднімаючись на один дюйм з кожною милею, яка відділяла їх від Цукрового Струмка.

Двейн знову подумки промовив назву водойми: «Цукровий Струмок».

Двейн закінчив снідати і наважився припус­тити, що він більше не душевно хворий, що він виліку­вався, просто змінивши помешкання, добре виспавшись.

Його шкідливі хімічні речовини дозволили йому без жод­них дивних відчуттів перетнути вестибюль, а за ним коктейль-бар, який ще не відчинився. Але коли він вийшов через бічні двері коктейль-бару і ступив на асфальтову пре­рію, яка оточувала і його готель, і аґенцію «понтіаків», він виявив, що асфальт перетворився на щось наче батут.

Асфальт прогнувся під Двейновою вагою. Він опустив Двейна набагато нижче рівня вулиці, тоді поволі підняв його трохи вгору. Двейн стояв у неглибокому еластичному заглибленні. Двейн зробив ще один крок в напрямку своєї автомобільної аґенції. І знову опустився, знову піднявся і опинився у новому заглибленні.

Він озирнувся за свідками. Він був сам. Кипріян Уквенде стояв на краю заглибини, не опускаючись. Ось усе, що сказав Уквенде, хоча Двейнова ситуація була ектраординарною:

— Гарний день.

Двейн пересувався від заглибини до заглибини.

Тепер він прочвалав через майданчик вживаних машин.

Він зупинився в заглибині і зауважив ще одного чорного. Цей чоловік шматою протирав темно-бордовий «б’юїк» моделі «Скайларк» з відкидним верхом 1970 року випуску. Чоловік не був вбраний відповідно до роботи. На ньому був дешевий синій костюм і біла сорочка з чорною краваткою. А ще: він не просто протирав машину — він полірував її до блиску.

Молодий чоловік ще трохи її протер. Тоді сліпуче усміх­нувся до Двейна і продовжив її полірувати.

Ось яке пояснення: цей молодий чорний чоловік щойно був достроково звільнений із виправної колонії для дорослих у Шепердстауні. Йому була потрібна робота вже, або він помре з голоду. Тож він показував Двейнові, який він працьовитий.

З дев’яти років він побував у сиротинцях, притулках для молоді і тюрмах різного роду в Мідленд-Сіті. Тепер йому було двадцять шість.

Нарешті він був вільний!

Двейн подумав, що молодий чоловік — витвір уяви.

Молодий чоловік продовжував драїти машину. Його жит­тя не мало сенсу. Його воля до життя була слабка. Він вважав, що ця планета жахлива, що його не слід було сюди посилати. Сталася якась помилка. В нього не було друзів чи родичів. Усе життя його садили в клітки.

Він знав назву кращого світу і часто бачив його у снах. Назва його була таємницею. Його б висміяли, якби він вголос промовив цю назву. То була така дитиняча назва.

Молодий чорний ув’язнений будь-коли міг побачити цю назву, викладену вогниками всередині його черепа. Ось як вона виглядала:

В гаманці він тримав Двейнову фото­графію. Раніше він мав Двейнові фотографії на стінах своєї камери в Шепердстауні. Їх було легко знайти, тому що Двейнове усміхнене обличчя з його девізом унизу було частиною кожної реклами, яку він давав у «Сурмі-Обсерваторі». Фотографія мінялася кожних пів року. Девіз за двадцять п’ять років не змінився.

Отакий був девіз:

Молодий колишній в’язень ще раз усміхнувся до Двейна. Зуби його були досконалі. Стоматологічна програма в Шеперд­с­тауні була відмінною. І такою ж була їжа.

— Доброго ранку, сер, — сказав молодий чоловік до Двей­на. Він був страшенно невинний. Він ще стільки всього мав навчитися. Наприклад, він нічого не знав про жінок. Франсін Пефко — це перша жінка за одинадцять років, з якою він заговорив.

— Доброго ранку, — сказав Двейн. Він сказав це дуже тихо, аби голос не долинув надто далеко, якщо раптом він говорив із витвором уяви.

— Сер, я з великим інтересом читав ваші оголошення в газетах, і також мені дуже подобалась ваша реклама на радіо, — сказав умовно звільнений. Останній рік у в’язниці він став одержимим однією ідеєю: одного дня він почне працювати на Двейна і заживе щасливо. Все буде як у Казковій Країні.

На це Двейн нічого не відповів, тож молодий чоловік продовжив:

— Як ви бачите, сер, я дуже працьовитий. Про вас я чув лише добрі речі. Я думаю, добрий Господь хоче, аби я пра­цював на вас.

— О? — сказав Двейн.

— Наші імена такі подібні, — сказав молодий чоловік, — це добрий Господь говорить нам обом, що робити. — Двейн Гувер не запитав його імені, але молодий чоловік все одно йому сказав утішено: — Моє ім’я, сер, Вейн Гублер.

У всьому Мідленд-Сіті Гублер було звичайним нег­ри­тоським прізвищем.

Двейн Гувер розбив серце Вейна Гублера: невизначено похитав головою, а тоді пішов геть.

Двейн вступив до вистав­кового залу. Земля під ногами вже не прогиналася, але тепер він побачив ще дещо, пояснення чого не існувало: у підлозі виставкового залу проросла пальма. Шкідливі речовини змусили Двейна забути про Гавайський тиждень. Насправді Двейн сам придумав пальму. То був спиляний телефонний стовп, обгорнутий в мішковину. Нагорі були прибиті справжні кокосові горіхи. Для імітації листя нарізали зеленого пластику.

Дерево так спантеличило Двейна, що він мало не зомлів. Тоді озирнувся і побачив, що довкола розкидані ананаси й укулеле.

І тоді він побачив геть ней­мовірне: його менеджер з продажів, Гаррі Лесабр, обережно підходив до нього, вбраний у салатове трико, солом’яні сандалі, спідницю з трави і рожеву футболку, яка виглядала ось так:

Гаррі цілі вихідні спе­речався з дружиною, здогадався чи не здогадався Двейн, що Гаррі трансвестит. Вони дійшли висновку, що Двейн не мав підстав для такої підозри. Гаррі ніколи не говорив про жіночий одяг з Двейном. Він ніколи не брав участі в конкурсах краси трансвеститів і не робив того, що робило багато трансвеститів у Мідленд-Сіті — вступало у великий клуб трансвеститів у Цинтиннаті. Він ніколи не ходив у міський бар трансвеститів, який називався «Стара пивничка», у підвалі готелю Фейрчайлд. Він ніколи не обмінювався полароїдними фотографіями з іншими трансвеститами, ніколи не виписував журнал трансвеститів.

Гаррі з дружиною дійшли висновку, що нічого іншого, крім сказаного, Двейн не мав на увазі, що на Гавайський тиждень Гаррі краще вдягнути щось шалене, бо інакше Двейн його звільнить.

Тож тепер з’явився новий Гаррі, рум’яний від страху і збуд­ження. Він почувався і розкутим, і красивим, і при­вабли­вим, і раптом вільним.

Він привітав Двейна гавайським словом, що значило водночас «привіт» і «бувай».

— Алоха, — сказав він.