Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 2

Двейн був удівцем. Вночі він жив самотою в будинку мрії на пагорбах Фейрчайлд, у найкращому ра­йоні міста. Там кожен будинок коштував щонайменше сто тисяч до­ларів. Кожен будинок стояв на ділянці щонайменше чотири акри.

Єдиним Двейновим ком­пань­йо­ном вночі був лабрадор-ретривер на ім’я Спаркі. Спар­кі не міг махати хвостом — через автомобільну аварію багато років тому, тож не мав як показати іншим собакам, який він приязний. Він завжди мусив воювати. Вуха його були пошматовані, а все тіло — у шрамах.

Двейн мав чорну служницю на ім’я Лотті Девіс. Вона щодня прибирала в будинку. Потім вона готувала і подавала йому вечерю. Потім ішла додому. Вона була нащадницею рабів.

Лотті Девіс і Двейн майже не розмовляли, хоча дуже подобались одне одному. Всі розмови Двейн приберігав для собаки. Він лягав на підлогу і катулявся із Спаркі, і говорив щось таке: «Ти і я, Спаркі» і «Як поживаєш, старий?» і таке інше.

І ця рутина продовжувалась без змін, навіть коли Двейн почав божеволіти, тож Лотті не помічала нічого незвичайного.

Кілґор Траут мав папугу на ім’я Білл. Як і Двейн Гувер, Траут був уночі сам-один, хіба лиш зі своїм птахом. І Траут теж розмовляв з домашнім улюб­ленцем.

Але тоді як Двейн белькотав своєму лабрадорові-ретри­веру про любов, Траут глузливо бурмотав своєму папузі про кінець світу.

— Тепер вже скоро, — казав він. — І вже давно пора.

У Траута була теорія, що скоро в атмосфері не буде чим дихати.

Траут припускав, що, коли атмосфера стане отруйною, Білл беркицьне за кілька хвилин перед Траутом. Він под­раж­нить цим Білла. «Як старому пітніється, Білле?» — сказав би він, або: «Здається, в тебе почалася стара емфізе­ма, Білле», або: «Ми ніколи не обговорювали, який похорон ти б хотів, Білле. Ти ніколи не казав мені, якої ти віри». І таке інше.

Він казав Біллові, що людство заслужило на жахливу смерть, адже поводилось так жорстоко і марнотратно на такій милій планеті. «Ми всі Геліогабалуси, Білле», — говорив він. Це було ім’я римського імператора, який при­мусив скульптора створити пустотілого залізного бика з дверцятами. Дверцята зачинялися ззовні. Рот бика був роззявлений. Це був єдиний отвір назовні.

Геліогабалус наказував покласти всередину бика через дверцята людську істоту, а дверцята замкнути. Будь-які зву­ки, які видавала людська істота всередині, виходили через пащу бика. Геліогабалус запрошував гостей на гарну вечірку, де було багато їжі та вина, багато прекрасних жінок і симпатичних хлопчиків, — і Геліогабалус наказу­вав служникові підпалити тріски. Тріски лежали під сухими дровами, а ті — під биком.

Траут робив ще одну річ, яку дехто міг вважати ексцентричною: дзеркала він називав «виливами». Його втішала думка, що дзеркала були дірами між двома всесвітами.

Якщо біля дзеркала він бачив дитину, то міг застереж­ливо помахати пальцем і дуже урочисто сказати дитині:­

— Не підходь заблизько до цього виливу. Ти ж не хочеш опинитися в іншому всесвіті, адже так?

Інколи хтось міг сказати в його присутності:

— Вибачте, мушу йти відлити.

У такий спосіб говорилося, що мовець мав намір злити рідкі відходи зі свого організму через клапан внизу черев­ної порожнини.

І Траут жартівливо відповідав:

— Там, звідки я родом, це означає, що ви хочете вкрасти дзеркало.

І таке інше.

На мить Траутової смерті, звісно, усі називали дзеркала «виливами». Ось такими поважними стали навіть його жарти.

У 1972 році Траут мешкав у цо­­­коль­ній квартирі в місті Когосі штату Нью-Йорк. Він заробляв на життя, встановлюючи алюмінієві віконні рами і сітки. В тому бізнесі продажами він не займався, тому що зовсім не мав шарму. Шарм був тією рисою, яка спонукала нез­найомців відразу полюбити людину з шармом і довіряти їй, незалежно від того, що та людина мала на умі.

Двейн Гувер мав силу-силенну шарму.

Я можу мати силу-силенну шарму, коли захочу.

Багато людей має силу-силенну шарму.

Траутові працедавець і співробітники не мали поняття, що він письменник. Якщо на те пішло, то й жоден шанований видавець ніколи не чув про нього, хоча він і написав сто сімнадцять романів і дві тисячі оповідань на ту мить, коли познайомився з Двейном.

Він не робив жодних копій того, що писав. Він відсилав рукописи, не вкладаючи заадресовані конверти з маркою заради їхнього ґарантованого повернення. Інколи він навіть не вказував зворотної адреси. Назви і адреси ви­дав­ництв він знаходив у журналах, присвячених літератур­ним справам, які він жадібно читав у відділах періодики громадських бібліотек. Так він познайомився з компанією під назвою Бібліотека світової класики, яка публікувала грубу порнографію в Лос-Анджелесі в штаті Каліфорнія. Вони брали його оповідання, в яких зазвичай навіть не було жінок, щоб додати об’єму книжкам і журналам із хтивими фотографіями.

Вони ніколи не казали йому, де і коли йому сподіватися на друковане видання. Ось що вони йому платили: дірку з бублика.

Вони навіть не надсилали йому автор­ських примірників книжок і журналів, у яких він друкувався, тож він мусив сам їх шукати у крамницях порнографії. І назви, які він давав своїм історіям, часто були зміненими. «Міжгалактичний виконроб», наприк­лад, став «Фанатом губ».

Однак найбільше тривожили Траута ілюстрації, які підбирали його видавці: вони не мали жодного стосунку до його оповідей. Наприклад, він написав роман про землянина на ім’я Делмор Скеґ — холостяка в околиці, всі мешканці якої мали велетенські сім’ї. І Скеґ був науковцем, і він винайшов спосіб репродукувати себе самого в куря­чому бульйоні. Він зчісував бритвою живі клітини з правої долоні, розмішував їх в бульйоні і виставляв цей суп під космічне проміння. Клітини перетворювалися на немов­лят, які виглядали точнісінько як Делмор Скеґ.

Невдовзі в Делмора почало з’являтися по кілька немовлят на день, і він запрошував сусідів розділити його гордість і втіху. Він масово хрестив цілі сотні немовлят нараз. І прославився як добрий сім’янин.

І таке інше.

Скеґ сподівався змусити свою країну ухвалити закони, які б забороняли заво­дити надмірно великі сім’ї, але законодавча вдала і суди в проблему вникати не захотіли. Натомість вони ухвали­ли суворі закони проти того, щоб неодружені особи володіли курячим бульйоном.

І таке інше.

Ілюстраціями до цієї книжки були мутні фотографії кількох білих жінок, які робили мінет одному й тому самому чорному чоловікові, який, неясно чому, мав на голо­ві мексиканське сомбреро.

Тоді, коли він познайомився з Двейном Гувером, най­більш поширеною Траутовою книжкою була «Чума на колесах». Видавець заголовка не поміняв, але закрив більшу його частину і ціле Траутове ім’я огидною наклей­кою, що давала таку обіцянку:

Розчахнутим боб­риком була фотографія жінки без трусиків з розве­деними ногами, так що виднілася її вульва. Цим виразом вперше скористались фотокореспонденти, які часто зазирали жінкам під спідниці під час нещасних випадків і спортивних подій, з-під пожежних сходів і такого іншого. Їм було потрібне кодове слово, аби крикнути для ін­ших репортерів, знайомих по­ліціянтів, пожежників і таких інших, на що можна подивитися, якщо вони того захочуть. Слово було: «Бобрик!»

Бобер насправді великий гризун. Він любить воду, тож будує дамби. На вигляд він отакий:

Бобер, який дуже збуджував фотокореспондентів, виглядав ось так:

Ось звідси виходять немовлята.

Коли Двейн був хлопчиком, ко­ли Кілґор Траут був хлопчиком, ко­ли я був хлопчиком і навіть коли ми всі стали літніми і старшими чоловіками, обов’язком поліції й судів було дбати про те, щоб зображення отих звичайних отворів не вивчали і не обговорювали особи, які не мають стосунку до медичної практики. Чомусь вирішили, що розчахнуті бобрики — у сто тисяч разів поширеніші за справжніх бобрів — мають бути таємницею під найсуворішим захистом закону.

Тож люди божеволіли через розчахнуті бобрики. Також вони божеволіли через м’який, слабкий метал — хімічний елемент, який чомусь проголосили найбажанішим з усіх елементів, і називався він золотом.

І божевілля за роз­чах­нутими бобриками по­ши­рю­валося на трусики, коли Двейн, Траут і я були хлопчиками. Дівчатка з усіх сил ховали свої трусики, а хлопчики з усіх сил старалися їхні трусики побачити.

Жіночі трусики виглядали ось так:

Одна з перших речей, яких Двейн ще хлопчиком навчився у школі, фактично був віршик, який він мусив викрикувати, якщо випадково побачить на май­данчику дівчачі трусики. Його навчили інші хлопчики. Ось цей віршик:

Коли 1979 року Кілґор Траут отримував Нобелівську премію з медицини, він проголосив:

— Кажуть, що не існує такого явища як проґрес. Той факт, що людські істоти тепер єдині тварини, які зали­шилися на Землі, видається мені доволі непевною перемогою. Ті з вас, хто ознайомлений з моїми поперед­німи друкованими працями, зрозуміє, чому я особливо тужив, коли загинув останній бобер.

Проте коли я був хлопчиком, цю планету населяли два чудовиська, і сьогодні я святкую їхню загибель. Вони прагнули знищити нас або принаймні зробити наше життя безцільним. Вони наблизились до успіху. Вони були жорстокими супротивниками, а мої друзі, бобри, такими не були. Леви? Ні. Тигри? Ні. Леви і тигри майже весь час дрімали. Чудовиська, яких я назву, ніколи не дрі­мали. Вони населяли наші голови. То були свавільні бажання — жадоба золота і, спаси господи, прагнення вхопити поглядом трусики дівчинки.

Я вдячний, що ці бажання такі сміховинні, бо вони навчили нас, що людська істота може повірити в будь-що і поводитись пристрасно, керуючись цією ідеєю — будь-якою ідеєю.

Тож тепер ми можемо збудувати безкорисливе суспільство, присвятивши безкорисливості те шаленство, з яким ми колись віддавалися золоту і трусикам.

Він зробив паузу, а тоді прочитав з перекошеними губами початок віршика, якого хлопчиком навчився вигукувати на Бермудських островах. Віршик був тим зворушливіший, адже згадував дві країни, що вже не існували.

— Англію бачу, — казав він, — Францію бачу…

Насправді жіночі трусики на час історичної зустрічі Двейна Гувера і Траута вже стрімко знецінилися. Ціна золота все ще зростала.

Фотографії жіночих трусиків не вартували того паперу, на якому вони друкувалися, і навіть високоякісні кольорові відео розчахнутих бобриків не мали попиту на ринку.

Був час, коли примірник найпопулярнішої Траутової книжки «Чума на колесах» приносив аж дванадцять доларів — завдяки ілюстраціям. Тепер її пропонували за долар, і люди, які платили хоча б стільки, робили це не через картинки. Вони платили за слова.

Слова в цій книжці, до речі, були про життя планети, що вмирала, на ім’я Лінґо-Три, чиї мешканці нага­дували американські автомобілі. Вони мали колеса. В рух їх приводили двигуни внутрішнього згорання. Споживали вони викопне пальне. Однак їх не виготовляли. Вони розмножувалися. Вони відкладали яйця, в яких були маленькі автомобільчики, і ці немовлята дозрівали в озерцях нафти, що витікала з дорослих двигунів.

До Лінґо-Три навідувались космічні мандрівники, які виявили, що створіння вимирають ось чому: вони зруйнували ресурси планети, зокрема її атмосферу.

Космічні мандрівники не здатні були багато запропонувати щодо матеріальної допомоги. Автомобільні створіння сподівалися позичити трохи кисню, а також попросити відвідувачів перенести хоча б одне яйце на іншу планету, де воно могло б вилупитись, де автомобільна цивілізація могла б відновитися. Але найменше яйце важило сорок вісім фунтів, а самі космічні мандрівці були зростом лише дюйм, а їхній космічний корабель був навіть менший за взуттєву коробку землян. Мандрівники прилетіли із Зельтольдімару.

Представником від Зельтольдімару був Каґо. Каґо сказав: єдине, що він може зробити, — це розповісти іншим у Все­світі, якими прекрасними були автомобільні створіння. Ось що він сказав усьому тому мотлоху, що ржавів, в якого закінчився бензин: «Вас не стане, але про вас не забудуть».

Ілюстрацією до оповіді в цьому місці були дві малі китаянки, на вигляд близнючки, які сиділи на дивані з розведеними ногами.

Тож Каґо і його смілива ко­ман­да зельтольдімар­ців, всіх до одного гомосексуалів, мандрувала Всесвітом, оберігаючи живу пам’ять про автомобільні створіння. Нарешті вони прибули до планети Земля. З усією простодушністю Каґо розповів землянам про автомобілі. Каґо не знав, що людських істот так само легко, як холера чи бубонна чума, могла косити одна-єдина ідея. На Землі не існувало імунітету від божевільних ідей.

І ось тут, за словами Траута, була причина, чому людські істоти не могли відкидати ідеї через те, що ті погані:

— Ідеї на Землі були ознаками дружби чи ворожнечі. Їхній зміст не мав значення. Друзі погоджувалися з дру­зями для того, щоб виразити приязнь. Вороги сперечалися з ворогами для того, щоб виразити ворожість.

Ідеї, яких дотримувались земляни, не мали значен­ня впро­довж сотень тисяч років, оскільки люди і так нічого не могли з ними зробити. Ідеї з однаковим успіхом могли бути ознаками будь-чого.

Навіть існувала приказка про марність ідей: «Якби бажання були кіньми, жебраки їздили б верхи».

І тоді земляни винайшли інструменти. Раптом злагода з друзями могла стати певним самогубством, а то й чимось гіршим. Але вони й далі погоджувались, не заради здоро­вого глузду, ввічливості чи самозбереження, а задля приязні.

Земляни і далі були приязними, коли натомість слід було думати. І навіть коли вони створили комп’ютери, щоб ті трохи думали замість них, вони спроєктували їх не так задля мудрості, як задля приязні. Тож вони були приречені. Жебраки-самогубці могли їздити верхи.