Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!

Розділ 15

В той день Двейн Гувер непогано пообідав. Тепер він пригадав про Гавайський тиждень. Укулеле і таке інше вже не здавалися загадковими. Тротуар між автомобільною аґенцією і новим готелем уже не був батутом.

Він поїхав на обід сам у демонстраційній машині з кондиціонером — синьому «понтіаку» моделі «Ле Манс» з кремовим інтер’єром і ввімкненим радіо. Він кілька разів прослухав свою рекламу, яка доносила одну думку: «Ви завжди можете довіритися Двейнові».

Хоча після сніданку його психічне здоров’я значно поліпшилося, дав про себе знати новий симптом хвороби. Це була початкова ехолалія. Двейн виявив, що хоче повторювати вголос усе, що йому щойно сказали.

Тож коли радіо сказало йому: «Ви завжди можете довіритися Двейнові», — він повторив останнє слово.

— Двейнові, — сказав він.

Коли радіо сказало, що торнадо пройшовся Техасом, Двейн вголос сказав:

— Техасом.

Тоді він почув, що чоловіки жінок, зґвалтованих під час війни між Індією та Пакистаном, не хотіли мати нічого спільного зі своїми жінками. В очах чоловіків жінки стали нечистими, сказало радіо.

— Нечистими, — сказав Двейн.

Щодо Вейна Гублера, чорного колишнього в’язня, чия єдина мрія була працювати на Двейна Гувера: він навчився грати в хованки з Двейновими працівниками. Він не бажав, щоб його витурили з приватної території, де він тинявся біля вживаних машин. Тож коли з’являлися працівники, Вейн відходив до закутка із смітниками позаду «Голідей Інн» і зосереджено, неначе він санітарний інспектор, вивчав у контейнерах залишки клубних сендвічів, порожні пачки від сиґарет «Салем» і таке інше.

Коли якийсь працівник проходив мимо, Вейн повертався до вживаних машин і вирячував очі, мов почищені варені яйця, виглядаючи Двейна Гувера.

Звісно, справжній Двейн Гувер фактично заперечив, що він є Двейном. Тож коли справжній Двейн вийшов під час обіду на вулицю, Вейн, який, крім себе самого, не мав з ким говорити, сказав собі отаке: «То не містер Гувер. Хоча ніби схожий на містера Гувера. Може, містер Губер сьогодні хворіє».

І таке інше.

Двейн з’їв гамбурґер з картоплею фрі і випив кока-колу в своєму найновішому ресторані «Бурґер Шефс», що на Креств’ю-авеню, через дорогу від місця, де будували середню школу імені Джона Ф. Кеннеді. Джон Ф. Кеннеді ніколи не бував у Мідленд-Сіті, але він був Президентом Сполучених Штатів, якого застрелили. Президентів часто вбивали. Вбивців спантеличували ті самі шкідливі речовини, які тривожили Двейна.

Двейн, звичайно, не був унікальний, якщо мова йде про шкідливі речовини. Впродовж цілої історії в нього було велике товариство. За його життя, наприклад, люди в країні під назвою Німеччина на якийсь час були так переповнені шкідливими речовинами, що набудували фабрик, єдиним призначенням яких було вбивати людей мільйонами. Людей доставляли потягами.

Коли німці були наповнені шкідливими речовинами, їхній прапор виглядав ось так:

Ось як виглядає їхній прапор, коли їм знову покращало:

Після того, як їм покращало, вони виготовили дешевий і надійний автомобіль, який став популярним по всьому світі, особливо серед молоді. Він виглядав ось так:

Його назвали «жуком». А справжній жук виглядав ось так:

Механічного жука створили німці. Реального жука створив Творець Всесвіту.

Двейнова офіціантка в «Бурґер Шефс» була сімнадцятилітньою білою дівчиною на ім’я Петті Кін. Волосся її було солом’яного кольору, очі вона мала блакитні. Як на ссавця, вона була дуже стара. Більшість ссавців у віці сімнадцяти років були вже старезними або мертвими. Але Петті була ссавцем, який розвивався дуже повільно, тож тіло, в якому вона пересувалася, дозріло лише тепер.

Вона була новісінькою дорослою, яка працювала для того, щоб оплатити велетенські рахунки від лікарів і шпиталю, що її тато назбирав у процесі вмирання від раку прямої кишки, а потім від раку всього.

Це була країна, де кожен мусив сам оп­ла­чувати свої рахунки за все, і одна з найдорожчих речей, яку могла зробити людина, було захворіти. Хвороба батька Петті Кін коштувала в десять разів більше за всі подорожі на Гавайські острови, які Двейн збирався роздарувати в кінці Гавайського тижня.

Двейн оцінив новизну Петті Кін, хоч його і не приваблювали такі молоді жінки. Вона була мов новий автомобіль, в якому навіть не ввімкнули радіо, і Двейн пригадав пісеньку, яку іноді співав його батько, коли напивався. Вона звучала ось так:

Петті Кін вдавала з себе дурненьку, що було типовим для більшості жінок у Мідленд-Сіті. Всі жінки мали великі мізки, бо вони були великими тваринами, але вони не дуже ними користувалися через оце: незвичні ідеї могли створити ворогів, і жінки, якщо вони хотіли здобути хоч якийсь комфорт і безпеку, потребували якомога більше друзів.

Тож в інтересах виживання вони привчили себе бути згідливими машинами замість розумних машин. Їхнім мізкам треба було лише з’ясувати, що думають інші люди, і тоді вони починали думати те ж саме.

Петті знала, хто такий Двейн. Двейн не знав, хто така Петті. Серце Петті забилося швидше, коли вона його обслуговувала, — тому що з тими грошима і владою, яку він мав, Двейн міг розв’язати стільки її проблем. Він міг дати їй гарний будинок, і нові автомобілі, і вишуканий одяг, і безтурботне життя, він міг оплатити всі її рахунки — так само ж легко, як вона подавала йому його гамбурґер, картоплю фрі та кока-колу.

Якби він захотів, Двейн міг би зробити для неї те, що Фея-хрещена — для Попелюшки, а Петті ще ніколи не стояла так близько біля такої чарівної особи. Вона була в присутності надприродного. І во­на досить добре знала себе і Мідленд-Сіті, щоб зро­зуміти, що, можливо, ніколи більше не опинить­ся в ота­кій близькості до надприродного.

Петті Кін навіть уявила, як Двейн махає чарівною паличкою, розвіюючи її турботи і втілюючи мрії. Паличка виглядала ось так:

Вона сміливо заговорила до нього, щоб з’ясувати, наскільки була можливою в її випадку допомога надприродного. Вона воліла обійтися без неї, була готова обійтися без неї — все життя тяжко працювати, мало що отримати взамін і спілкуватися з чоловіками і жінками, хто, як і вона, бідні і безвладні, у боргах. Вона сказала Двейнові таке:

— Вибачте, що звертаюся до вас на ім’я, містере Гувер, але я не можу не знати, хто ви такий, коли ваші портрети всюди у вашій рекламі і в газетах. Крім того, всі, хто тут працює, сказали мені, хто ви такий. Коли ви зайшли, вони всі зашушукались.

— Зашушукались, — сказав Двейн.

То знов була ехолалія.

— Мабуть, це не те слово, — сказала вона.

Вона звикла вибачатися за свою мову. В школі її дуже до цього заохочували. Більшість білих людей у Мідленд-Сіті чулися невпевнено, коли говорили, тож старалися обходись короткими реченнями і простими словами, аби звести до мінімуму помилки, за які їм буде соромно. Двейн, безумовно, так говорив. Петті, безумовно, так говорила.

Це було тому, що їхні вчителі англійської морщили носа, і закривали вуха, і ставили їм провальні оцінки, і таке інше, коли їм не вдавалося говорити, мов англійські аристократи перед Першою світовою війною. А ще: їм казали, що вони не гідні розмовляти чи писати своєю мовою, якщо вони не могли полюбити або зрозуміти незбагненні романи, і вірші, і п’єси про людей з давніх часів і з далеких країв, такі, наприклад, як «Айвенго».

Чорні люди з тим не мирилися. Вони й далі говорили англійською і так і сяк. Вони відмовлялися читати книжки, яких не розуміли, — на тій лише підставі, що не розуміли їх. Вони ставили такі зухвалі питання:

— Нашо мені читати «Повість двох міст»? Нашо?

Петті Кін провалила англійську того семестру, коли їй довелося читати й оцінити «Айвенго», де йшлося про чоловіків у металевому одязі і жінок, які їх любили. І її перевели у виправний клас для читання, де її змушували читати «Добру землю», в якій ішлося про китайців.

Саме того семестру вона втратила цноту. Її зґвалтував білий монтажник газових установок на ім’я Дон Брідлав на парковці Меморіального спортклубу імені Бенністера біля Ярмаркової площі після реґіонального баскетбольного матчу між середніми школами. Вона ніколи не пожалілася в поліцію. Вона ніколи нікому не пожалілася, оскільки в цей час її батько помирав від раку.

Неприємностей і так вистачало.

Меморіальний спортклуб імені Бенністера було названо на честь Джорджа Гікмана Бенністера, сімнадцятирічного хлопця, якого вбили під час футбольного матчу 1924 року. У Джорджа Гікмана Бенністера був найбільший пам’ятник на цвинтарі Кальварія, шістдесятидвометровий обеліск із мармуровим м’ячем нагорі.

Мармуровий м’яч виглядав ось так:

Футбол був воєнізованою грою. Дві супротивні команди, вбрані в обладунки зі шкіри, тканини і пластику, билися за м’яч.

Джорджа Гікмана Бенністера вбили під час спроби вхопити м’яча на День подяки. День подяки був святом, коли всі у країні мали виражати вдячність Творцеві Всесвіту, головно за їжу.

Обеліск Джорджа Гікмана Бенністера оплатили через відкриту підписку, причому за два зібрані долари торгова палата долар поклала собі. Багато років обеліск був найвищою спорудою в Мідленд-Сіті. Місто ухвалило постанову, згідно з якою закон забороняв будувати будь-що вище за обеліск, її назвали Законом Джорджа Гікмана Бенністера. Пізніше постанову викинули як непотріб, щоб дозволити високі радіовишки.

До того як звели новий Меморіальний центр мистецтв імені Мілдред Баррі біля Цукрового Струмка, два найбільші монументи в місті, вважалося, було збудовано для того, щоб Джорджа Гікмана Бенністера ніколи не забули. Але на той час, коли Двейн Гувер познайомився з Кілґором Траутом, ніхто вже про нього не згадував. Зрештою, про нього не було що думати, навіть в мить його смерті, хіба про те, що він був молодий.

І в місті в нього не залишилося родичів. У телефонному довіднику не було Бенністерів, хіба лиш кінотеатр «Бенністер». Фактично, коли вийшов новий телефонний довідник, уже й кінотеатру «Бенністер» не стало. Кінотеатр перетворили на крамницю переоцінених меблів.

Батько і мати Джорджа Гікмана Бенністера і його сестра Люсі виїхали з міста до того, як обеліск і спортклуб були завершені, і їх не змогли знайти, щоб запросити на церемонію посвяти.

То була неспокійна країна, де люди весь час металися. Час від часу хтось зупинявся і зводив пам’ятник.

Пам’ятники були розкидані по всій країні. Але безперечно незвичним було для когось із простих людей мати не один, а два пам’ятники на свою честь, як це було у випадку Джорджа Гікмана Бенністера.

Хоча з формального погляду конкретно для нього звели тільки обеліск. Спортклуб все одно побудували б. Кошти було зібрано для спортклубу за два роки до того, як Джорджа Гікмана Бенністера вбили в розквіті сил. Назвати клуб на його честь нічого не коштувало.

Цвинтар Кальварія, на якому спочивав Джордж Гікман Бенністер, було названо на честь пагорба в Єрусалимі, що за тисячі миль. Багато людей вірило, що тисячі років на тому пагорбі вбили сина Творця Всесвіту.

Двейн Гувер не знав, вірити цьому чи ні. Так само не знала Петті Кін.

І тепер їх це, звісно, не хвилювало. Вони мали інші важливіші справи. Двейн замислився, доки триватиме його напад ехолалії, а Петті Кін мусила з’ясувати, чи її новизна, і краса, і приязність мають велику цінність для милого, навіть дещо сексуального дилера «понтіаків» середніх літ, такого як Двейн.

— В будь-якому разі, — сказала вона, — звичайно, велика честь, що ви до нас зайшли, і, може, це не зовсім ті слова, але сподіваюсь, ви розумієте, що я хочу сказати.

— Сказати, — сказав Двейн.

— Чи з їжею все гаразд? — сказала вона.

— Все гаразд, — сказав Двейн.

— Те саме, що для всіх, — сказала вона. — Ми не готували нічого особливого для вас.

— Для вас, — сказав Двейн.

Не мало великого значення, що сказав Двейн. Упродовж багатьох років це не мало великого значення. Не мало великого значення, що більшість людей у Мідленд-Сіті промовляли вголос, хіба якщо говорилося про гроші, будівлі, подорожі чи машинерію — або інші вимірні речі. Кожна людина мала грати чітко окреслену роль — чорної людини, старшокласниці, яка кинула школу, торговця «понтіаками», гінеколога, монтажника газових котлів. Якщо людина перестала відповідати очікуванням через шкідливі речовини або щось інше, всі й далі уявляли собі, що вона живе так, як від неї очікують.

Така була основна причина, чому люди в Мідленд-Сіті так пізно виявляли божевілля у своїх ближніх. Їхня уява наполягала, що ніхто з дня на день дуже не мінявся. Їхні уяви були маховими колесами в напіврозваленій машинерії жахливої істини.

Коли Двейн пішов від Петті Кін зі свого «Бурґер Шефс», коли він сів у свою демонстраційну машину і від’їхав, Петті Кін була переконана, що може ощасливити його своїм молодим тілом, своєю сміливістю і веселістю. Їй хотілося плакати через його зморшки на обличчі, через те, що його дружина отруїлася «Драно» і що його собака щоразу мусив битися, бо не міг помахати хвостом, і через те, що його син гомосексуаліст. Вона знала все це про Двейна. Всі все це знали про Двейна.

Вона подивилася на вежу радіостанції WMCY, якою володів Двейн Гувер. Це була найвища споруда в Мідленд-Сіті. Вона була у вісім разів вища за обеліск Джорджа Гікмана Бенністера. На її вершині горіло червоне світло — щоб не врізалися літаки.

Петті Кін подумала про всі нові і вживані машини, якими володів Двейн.

Земні науковці нещодавно зробили неймовірне відкриття про континент, на якому стояла Петті Кін, випадково. Він лежав на плиті завтовшки сорок миль, і ця плита поволі дрейфувала розплавленою масою: і всі інші континенти мали свої власні плити. Коли одна плита стикалася з другою, створювались гори.

Гори Західної Вірджинії, наприклад, утворились, коли величезна брила Африки зіткнулася з Північною Америкою. І вугілля в штаті сформувалося з лісів, що були поховані тим зіткненням.

Петті Кін ще не почула великих новин. Не почув їх Двейн. Не почув і Кілґор Траут. Я сам дізнався про це лише позавчора. Я читав журнал, а також дивився телевізор. Виступала група науковців, розповідаючи, що теорія плит, що пливуть, вдаряються і кришаться, є чимось більшим за теорію. Тепер вони могли довести, що це правда і що Японія і Сан-Франциско, наприклад, у страшенній небезпеці, адже там плити найбільше вдаряються і кришаться.

Вони також сказали, що льодовикові періоди і далі наставатимуть. Льодовики завтовшки з милю будуть і надалі, за словами геологів, наповзати і сповзати, мов віконні жалюзі.

Двейн Гувер, до речі, мав незвичайно великий пеніс і навіть не знав про це. Кілька жінок, з якими він щось мав, не були достатньо досвідчені, аби знати, звичайний він чи ні. Світовий середній пеніс був завдовжки п’ять і сім восьмих дюйма і в діаметрі півтора дюйма, коли наповнений кров’ю. Двейнів був завдовжки сім дюймів і в діаметрі два і одна восьма дюйма, коли налитий кров’ю.

Двейнів син Банні мав пеніс якраз середній.

Кілґор Траут мав пеніс завдовжки сім дюймів, але в діаметрі лише один і чверть дюйма. Ось це дюйм:

Гаррі Лесабр, менеджер з продажів, мав пеніс завдовжки п’ять дюймів, а в діаметрі два й одна восьма дюйма.

Кипріян Уквенде, чорний лікар з Ніґерії, мав пеніс завдовжки шість і сім восьмих дюйма і в діаметрі один і три четверті дюйма.

Дон Брідлав, монтажник газових котлів, який зґвалтував Петті Кін, мав пеніс довжиною п’ять і сім восьмих дюйма і в діаметрі один і сім восьмих дюйма.

Петті Кін мала стегна об’ємом тридцять чотири дюйми, талію — двадцять шість дюймів і груди — тридцять чотири дюйми.

Покійна Двейнова дружина мала стегна об’ємом тридцять шість дюймів, талію — двадцять вісім дюймів і груди — тридцять вісім дюймів, коли він з нею одружився. Вона мала стегна об’ємом тридцять дев’ять дюймів, талію — тридцять один дюйм і груди — тридцять вісім дюймів, коли проковтнула «Драно».

Його коханка і секретарка Франсін Пефко мала стегна об’ємом тридцять сім дюймів, талію — двадцять один дюйм і груди — тридцять дев’ять дюймів.

Його мачуха в мить її смерті мала стегна об’ємом тридцять чотири дюйми, талію — двадцять чотири дюйми і груди — тридцять три дюйми.

Тож Двейн пішов з «Бурґер Шефс» на будівельний майданчик нової середньої школи. Він не поспішав до своєї автомобільної аґенції, особливо відколи в нього розвинулась ехолахія. Франсін прекрасно давала собі раду без жодних Двейнових порад. Він її добре навчив.

Тож він штовхнув у яму для підвалу грудку землі. Плюнув в яму. Ступив у болото. Правий черевик залип у болоті. Він руками викопав черевика, витер його. Тоді прихилився до старої яблуні, щоб взути черевик. Коли Двейн був хлопчиком, уся ця територія була фермерськими землями. Ось тут був яблуневий сад.

Двейн зовсім забув Петті Кін, але вона його, безумовно, не забула. Того вечора вона наважиться зателефонувати йому, але Двейна не буде вдома. На той час він уже сидітиме в оббитій повстю палаті окружного шпиталю.

І Двейн пішов далі, щоб оглянути велетенську землерийну машину, яка розчистила майданчик і вирила яму для підвалу. Машина тепер стояла, заляпана болотом. Двейн спитав білого робітника, скільки кінських сил тягнули машину. Всі робітники були білі.

Робітник сказав таке:

— Я не знаю, скільки кінських сил, але знаю, як ми її називаємо.

— Як ви її називаєте? — спитав Двейн, з полегшенням помітивши, що ехолалія відступає.

— Ми називаємо її «Сто негритосів», — сказав робітник.

Це був натяк на ті часи, коли чорні чоловіки виконували більшу частину земляних робіт у Мідленд-Сіті.

Найбільший людський пеніс у Сполучених Штатах був завдовжки чотирнадцять дюймів і в діаметрі два з половиною дюйми.

Найбільший людський пеніс у світі був завдовжки шістнадцять і сім восьмих дюйма і в діаметрі два і одна чверть дюйма.

Синій кит, морський ссавець, мав пеніс завдовжки двадцять шість дюймів і в діаметрі два і одна четверта дюйма.

Одного разу Двейн Гувер отримав поштою рекламку подовжувача пеніса, виготовленого з ґуми. Згідно з рекламою він міг натягнути його на кінчик свого пеніса і потішити свою дружину чи кохану додатковими дюймами. Йому також хотіли продати реалістичну ґумову піхву на випадок, коли він буде самотнім.

Двейн повернувся до роботи близько другої години дня, і він уникав усіх — через свою ехолалію. Він повернувся у свій кабінет і понишпорив у своїх шухлядах за чимось до читання або думання. Він знайшов брошуру, що пропонувала йому подовжувач пеніса і ґумову піхву для самотності. Він отримав її два місяці тому. Він все ще її не викинув.

Брошура також пропонувала йому фільми такого плану, які Кілґор Траут дивився в Нью-Йорку. В брошурі були кадри з фільмів, і вони примусили центр сексуального збудження в Двейновому мозку послати нервові імпульси до центру ерекції в спині.

Центр ерекції примусив дорсальну вену в його пенісі стиснутися, тож кров могла легко влитися, але вилитися вже не могла. Також центр розслабив дрібненькі артерії його пеніса, і вони наповнили губчасту тканину, з якої здебільшого був створений Двейнів пеніс, тож пеніс міг стати твердим і негнучким — мов закупорений садовий шланґ.

Тож Двейн покликав Франсін Пефко по телефону, хоч вона стояла лише за кілька футів від нього.

— Франсін…?

— Так? — сказала вона.

Двейн поборов ехолалію.

— Я хочу попросити тебе зробити для мене щось таке, чого ніколи раніше не просив. Пообіцяй мені, що скажеш так.

— Я обіцяю, — сказала вона.

— Я хочу, щоб ти зараз же вийшла зі мною звідси, — сказав він, — і пішла зі мною до мотелю «Кволіті» в Шепердстауні.

Франсін Пефко готова була йти з Двейном до мотелю «Кволіті». Це було її обов’язком, подумала вона, — особливо коли Двейн здавався таким пригніченим і знервованим. Але вона не могла просто відійти від свого столу на цілих пів дня, адже її стіл був нервовим центром «Парку понтіаків Двейна Гувера біля одинадцятого виїзду».

— Тобі потрібне якесь божевільне дівчисько, яке вилетить, як тільки тобі захочеться, — сказала Франсін Двейнові.

— Я не хочу божевільного дівчиська, — сказав Двейн. — Я хочу тебе.

— Тоді навчися бути терплячим, — сказала Франсін.

Вона повернулася до відділу обслуговування, щоб попросити Глорію Браунінґ, білу касирку, якийсь час зайняти робоче місце за її столом.

Глорія не хотіла цього робити. Лише місяць тому вона перенесла гістеректомію у віці двадцяти п’яти років — після халтурного аборту в «Рамада Інн» у Грін-Каунті на автомагістралі 53, якраз навпроти входу в національний парк «Селище перших колонізаторів».

У цьому був дещо дивний збіг: батьком знищеного зародка був Дон Брідлав, білий монтажник газових котлів, який зґвалтував Петті Кін на парковці Меморіального спортклубу імені Бенністера.

Це був чоловік з дружиною і трьома дітьми.

На стіні над столом Франсін висів плакат, який минулого року жартівливо подарували їй на різдвяній вечірці автомобільної аґенції в новому «Голідей Інн».

Він чітко формулював правду про її ситуацію. Ось вона:

Глорія сказала, що не хоче займати робочого місця в нервовому центрі.

— Я не хочу займати ніякого робочого місця, — сказала вона.

Але Глорія все ж та­ки сіла за стіл Франсін.

— У мене не вистачає сміливості вчинити самогубство, — сказала вона, — то хоча б робитиму те, про що попросять, — на користь людству.

Двейн і Франсін попрямували до Шепердстауна в окремих машинах, щоб не привертати уваги до свого роману. Двейн знов їхав у демонстраційній машині. Франсін — у власній «ҐТО». «ҐТО» означала «Ґран Туризмо Омолоґато». В неї була наліпка на бампері, де писалося:

Звичайно, це було дуже лояльно з її боку — причепити цю наліпку на бампері. Вона завжди робила отакі лояльні речі, завжди підтримувала свого чоловіка, завжди підтримувала Двейна.

І Двейн старався відповідати взаємністю в дрібничках. Наприклад, останнім часом він читав статті й книжки про статеві зносини. В цій країні відбувалася сексуальна революція, і жінки вимагали, щоб чоловіки під час статевих зносин більшe уваги звертали на задоволення жінок, а не думали лише про себе. Ключем до жіночої насолоди, казали вони, і науковці їх у тому підтримували, був клітор, маленький м’ясистий циліндр якраз над діркою у жінок, куди чоловіки мали вставляти свої набагато більші циліндри.

Чоловіки мусили більше уваги звертати на клітор, і Двейн звертав значно більше уваги на клітор Франсін, аж їй довелося сказати, що він звертає на нього забагато уваги. Це Двейна не здивувало. Про клітор він прочитав, що в цьому була небезпека — що чоловік міг звертати на нього забагато уваги.

Тож, прямуючи до мотелю «Кволіті» в той день, Двейн надіявся, що буде звертати рівно стільки уваги на клітор Франсін, скільки треба.

Кілґор Траут колись написав коротку новелу про важливість клітора в любощах. Це була відповідь на припущення його другої дружини, Дарлін, що з похабною книжечкою він міг би заробити собі статки. Вона порадила: нехай головний герой так добре розуміє жінок, що може спокусити, яку лише забажає. Тож Траут написав повість «Син Джиммі Валентайна».

Джиммі Валентайн був відомим вигаданим героєм в інших книжках автора, так само як Кілґор Траут був відомим вигаданим героєм у моїх книжках. В інших книжках автора Джиммі Валентайн зачистив наждачним папером пучки пальців, зробивши їх надчутливими. Він був зламувачем сейфів. Його відчуття в пальцях було таким тонким, що він міг відкрити будь-який сейф у світі, відчуваючи, як падають кулачки.

Кілґор Траут придумав сина для Джиммі Вален­тайна на ім’я Ральстон Валентайн. Ральстон Валентайн та­кож зачищав наждачним папером пучки пальців. Але він не був зламувачем сейфів. Ральстон так добре вмів торкатися жінок саме так, як вони того хотіли, що десятки тисяч їх з власної волі стали його рабинями. В Траутовій оповіді вони покидали заради нього своїх чоловіків чи коханців, і завдяки голосам жінок Ральстон Валентайн став Президентом Сполучених Штатів Америки.

Двейн і Франсін кохалися в мотелі «Кволіті». Потім вони якийсь час полежали в ліжку. Це був водяний матрац. Франсін мала красиве тіло. Двейн так само.

— Ми ніколи раніше не кохалися серед дня, — сказала Франсін.

— Я був такий збуджений, — сказав Двейн.

— Знаю, — сказала Франсін. — Тепер тобі краще?

— Так.

Він лежав на спині, схрестивши ноги, руки поклавши за голову. Його великий прутень лежав на стегні, наче салямі. Тепер він cпочивав.

— Я тебе так люблю, — сказала Франсін. І відразу поправилась: — Я знаю, що обіцяла ніколи цього не казати, але це обіцянка, якої я не можу не порушувати.

Справа була така: Двейн уклав з нею угоду, що жоден з них ніколи не говоритиме про любов. Оскільки Двейнова дружина проковтнула «Драно», Двейн уже ніколи не хотів чути про любов. Тема була надто болюча.

Двейн шморгнув носом. Для нього звичним було спілкуватися після статевих зносин методом шморгання. Шморгання носом мали всі прості значення: «Все гаразд… забудь… хто тебе звинувачує?» І таке інше.

— В Судний день, — сказала Франсін, — коли мене спитають, що ж поганого я зробила тут внизу, мені доведеться сказати їм: «Ну, своєму коханому чоловікові я дала обіцянку і весь час її порушувала. Я обіцяла йому ніколи не говорити, що люблю його».

Ця щедра, розкішна жінка, яка приносила додому лише дев’яносто шість доларів і одинадцять центів платні на тиждень, втратила чоловіка, Роберта Пефко, на війні у В’єтнамі. Він був кадровим офіцером в армії. Він мав пеніс завдовжки шість і пів дюйма і в діаметрі один і сім восьмих дюйма.

Він закінчив Вест-Поїнт, військову академію, яка перетворювала юних хлопців на кровожерних маніяків для вжитку на війні.

Франсін поїхала за Робертом з Вест-Поїнта до школи парашутистів у Форт-Браґґі, а тоді в Південну Корею, де Роберт керував ґарнізонною крамницею для солдатів, а тоді до Університету Пенсильванії, де Роберт отримав ступінь маґістра антропології, за кошти армії, а тоді назад до Вест-Поїнта, де Роберт викладав соціальні науки.

Після цього Франсін поїхала за Робертом до Мідленд-Сіті, де Роберт наглядав за виробництвом нового виду мін-пасток. Міна-пастка була вибуховим пристроєм, який було легко заховати і який вибухав, коли його випадково зачепити. Однією з переваг нового виду міни-пастки було те, що її не могли занюхати собаки. Різні армії в той час тренували собак винюхувати міни.

Коли Роберт і Франсін жили в Мідленд-Сіті, там не було інших військових, тож у них вперше з’явилися цивільні друзі. І Франсін влаштувалася на роботу до Двейна Гувера для того, щоб докластися до зарплати чоловіка і чимось заповнити свої дні.

Але тоді Роберта відправили у В’єтнам.

Невдовзі після цього Двейнова дружина проковтнула «Драно», а Роберта переправили додому у пластиковому мішку для трупів.

— Мені жаль чоловіків, — сказала Франсін в мотелі «Кволіті». Вона була щира. — Я б не хотіла бути чоловіком — вони часто ризикують, вони так важко працюють.

Вони були на другому поверсі мотелю. За їхніми скляними розсувними дверима відкривався вид на металеві перила і забетоновану терасу — а далі на автомагістраль 103, а далі за нею на стіну і дахи виправної колонії для дорослих.

— Я не дивуюсь, що ти втомлений і знервований, — провадила Франсін. — Якби я була чоловіком, я б також була втомлена і нервова. Гадаю, Бог створив жінок, щоб чоловіки могли розслабитись і щоб про них час від часу подбали, як про немовлят. — Її такий порядок дуже влаштовував.

Двейн шморгнув носом. Повітря було пряне від малини — запаху дезінфікаційного засобу проти тарганів, яким користувався мотель.

Франсін замислилась про тюрму, де всі охоронці були білі, а більшість в’язнів — чорні.

— Чи це правда, — спитала вона, — що ніхто звідти ніколи не втік?

— Це правда, — сказав Двейн.

— Коли востаннє використовували електричний стілець? — спитала Франсін. Вона запитувала про пристрій у підвалі тюрми, який виглядав ось так:

Призначенням цього пристрою було вбивати людей, пропускаючи крізь тіло більшу електричну напругу, ніж воно могло витримати. Двейн Гувер бачив його двічі — раз під час екскурсії у в’язниці членів Торгової палати багато років тому, а тоді ще раз, коли його використовували для чорної людської істоти, яку він знав.

Двейн спробував пригадати, коли востаннє когось стратили в Шепердстауні. Страти стали непопулярними. Були ознаки того, що вони знову можуть стати популярними. Двейн і Франсін спробували пригадати найостаннішу страту на електричному стільці будь-де в країні, яка запам’яталась.

Вони пригадали подвійну страту чоловіка і дружини за зраду. Пара начебто передала іншій країні таємницю про те, як виготовляти водневу бомбу.

Вони пригадали подвійну страту чоловіка і жінки, які були коханцями. Чоловік був симпатичним і привабливим, і він зваблював огидних старих жінок, які мали гроші, а тоді він і жінка, яку він любив, вбивали тих жінок за гроші. Жінка, яку він насправді любив, була молода, але вона точно не була красивою у звичному значенні цього слова. Вона важила двісті сорок фунтів.

Франсін дивувалася вголос, як стрункий, вродливий молодий чоловік міг полюбити таку гладку жінку.

— Різні люди бувають, — сказав Двейн.

— Знаєш, про що я постійно думаю? — сказала Франсін.

Двейн шморгнув носом.

— Це було б дуже гарне місце для франшизи «Смажена курка полковника Сандерса з Кентуккі».

Розслаблене Двейнове тіло напружилось, наче в кожен його м’яз впорснули краплю лимонного соку.

Ось в чому була проблема: Двейн хотів, щоб Франсін любила його за його тіло і душу, а не за те, що могли купити його гроші. Він подумав, що Франсін натякає, що він мусить купити для неї франшизу «Смаженої курки полковника Сандерса з Кентуккі», що було закладом для продажу смажених курей.

Курка була нелітаючим птахом, який виглядав ось так:

Ідея полягала в тому, щоб убити її, вищипати все пір’я, відрізати голову й лапи і вирвати всі внутрішні органи — а тоді порубати її на шматочки і обсмажити їх, і поскладати шматочки у відерце з провощеного паперу з покришкою, щоб вона виглядала ось так:

Франсін, яка так гордилася своєю здатністю розслабляти Двейна, тепер відчула сором, що змусила його знов напружитись. Він став жорстким, як прасувальна дошка.

— О Боже… — сказала вона, — що сталося?

— Якщо ти хочеш попросити в мене подарунки, — сказав Двейн, — то зроби мені послугу — не натякай на них відразу після того, як ми покохалися. Не будемо змішувати любощі з подарунками. Добре?

— Навіть не розумію, звідки ти взяв, що я щось просила, — сказала Франсін.

Двейн жорстоко перекривив її писклявим голосом: «Навіть не розумію, звідки ти взяв, що я щось просила», — сказав він. Тепер він виглядав таким приємним і розслабленим, як згорнута гримуча змія. Саме шкідливі речовини, звісно, змушували його так виглядати. Справжня гримуча змія виглядала ось так:

Творець Всесвіту поклав брязкальце на її хвіст. Творець також дав їй передні зуби, які були мов шприци, наповнені смертельною отрутою.

Інколи я дивуюся Творцеві Всесвіту.

Ще однією твариною, яку придумав Творець Всесвіту, був мексиканський жук, який міг перетворювати свій задній кінець тулуба на рушницю з холостими набоями. Він міг вибухати своїми газами і збивати інших комах ударною хвилею.

Слово честі, я прочитав про нього в статті про дивних тварин в журналі «Клуб ґурманів».

Тож Франсін вискочила з ліжка, щоб не ділити його з удаваною гримучою змією. Вона була нажахана. Все, що вона могла, — це раз за разом повторювати:

— Ти мій. Ти мій єдиний чоловік.

Це означало, що вона була готова в усьому погоджуватися з Двейном, будь-що зробити для нього, байдуже, яке воно складне чи відразливе, придумувати для нього приємні дрібниці, яких він навіть не помічав, померти заради нього, якщо потрібно, і таке інше.

Вона чесно намагалася жити саме так. Вона не могла уявити собі нічого кращого. Тож вона втратила розум, коли Двейн упирався у своїй злобливості. Він сказав, що кожна жінка — курва, і кожна курва має свою ціну, і ціною Франсін була вартість франшизи «Смаженої курки полковника Сандерса з Кентуккі», а це буде суттєво понад сто тисяч доларів, коли візьметься до уваги адекватне паркування, і вуличне освітлення, і таке інше.

Франсін забелькотіла в сльозах, що вона ніколи не хотіла франшизи для себе, що вона завжди хотіла її для Двейна, що все, що вона хотіла, було для Двейна. Деякі слова прорвалися.

— Я подумала про всіх тих людей, які приходять сюди відвідати своїх родичів у в’язниці, і усвідомила, що більшість з них чорні, і я подумала, що чорні люди так люблять смажені кури, — сказала вона.

— То ти хочеш, щоб я відкрив негритоську забігайлівку? — сказав Двейн.

І таке інше. Тож Франсін тепер відзначалася тим, що була другою близькою людиною до Двейна, котра виявила, яким мерзенним він може бути.

— Гаррі Лесабр мав рацію, — сказала Франсін. Тепер вона притулилася до стіни мотельного номера, затуляючи рота розпростертими пальцями. Гаррі Лесабр, звісно, був трансвеститом і менеджером з продажів у Двейна. — Він сказав, що ти змінився, — сказала Франсін. Вона зробила з пальців клітку довкола рота. — О Боже, Двейне… — сказала вона, — ти змінився, ти змінився.

— Мабуть, час прийшов! — сказав Двейн. — Ніколи в житті я не почувався краще!

І таке інше.

Гаррі Лесабр цієї миті також плакав. Він був удома — в ліжку. Він з головою вкрився багряним оксамитовим покривалом. Він був заможний. Роками він дуже розумно і вдало інвестував у цінні папери. Він купив сотню акцій «Ксерокса», наприклад, по вісім доларів за акцію. З плином часу його акції стали у сто разів ціннішими, просто лежачи в тотальній темряві й тиші в депозитному сейфі.

Такі чудеса з грошима відбувалися постійно. Виглядало так, наче якась блакитна фея пурхала над цією частиною вмираючої планети, змахуючи своєю чарівною паличкою над певними угодами, облігаціями й акціонерними сертифікатами.

Дружина Гаррі, Ґрейс, розляглася в шезлонґу неподалік від ліжка. Вона курила тонку сиґару в довгому мундштуку, виготовленому з гомілки лелеки. Лелека — це великий європейський птах, десь удвоє менший за бермудського орлана-білохвоста. Дітям, які цікавились, звідки беруться немовлята, інколи розповідали, що їх приносять лелеки. Люди, які казали таке своїм дітям, вважали, що їхні діти занадто маленькі, щоб з розумінням сприймати розчахнуті бобрики і таке інше.

І були навіть малюнки лелек, що приносять немовлят, — на повідомленнях про народження, у мультиках і таке інше, — нехай діти бачать. І типовий малюнок виглядав ось так:

Двейн Гувер і Гаррі Лесабр бачили отакі малюнки, коли були дуже маленькими хлопчиками. Вони також їм вірили.

Ґрейс Лесабр виразила зневагу до доброї думки Двейна Гувера, яку її чоловік, як йому здавалось, втратив.

— До сраки Двейн Гувер, — сказала вона. — До сраки Мідленд-Сіті. Продай ті кляті акції «Ксерокса» і купімо собі квартиру на Мауї.

Мауї був одним із Гавайських островів. Широко вважалося, що це рай на землі.

— Послухай, — сказала Ґрейс, — ми єдині білі люди в Мідленд-Сіті з якимось сексуальним життям, як я можу судити. Ти не чудік. Двейн Гувер чудік! На твою думку, скільки в нього оргазмів на місяць?

— Я не знаю, — сказав Гаррі зі свого сирого намету.

Останні десять років, які включали два останні роки його шлюбу, в середньому Двейн мав два і чверть оргазмів на місяць. Здогадка Ґрейс була близька до правди.

— Один кома п’ять, — сказала вона.

Її власна середня місячна кількість упродовж того самого періоду була вісімдесят сім. Середнє її чоловіка було тридцять шість. Останні роки він почав сповільнюватися, що було однією з багатьох причин його паніки.

Тепер Ґрейс голосно і презирливо говорила про Двейнів шлюб.

— Він так боявся сексу, — сказала вона, — що одружився з жінкою, яка ніколи не чула про цю справу, яка ґарантовано мала знищити саму себе, якби таки почула. — І таке інше. — І нарешті вона це зробила, — сказала вона.

— Чи олениха може тебе почути? — сказав Гаррі.

— До сраки олениху, — сказала Ґрейс. А тоді додала: — Ні, олениха не почує.

«Олениха» було їхнім кодовим словом для чорної служниці, яка в цей час була від них далеко, на кухні. Це було їхнім кодовим словом для чорних загалом. Воно дозволяло їм говорити про чорну проблему в місті, що була великою проблемою, не ображаючи нікого з чорних, які могли б їх почути.

— Олениха спить або читає комікс «Чорна Пантера», — сказала вона.

Проблема оленів була по суті такою: білі люди вже не мали застосування для чорних — хіба ґанґстери, які продавали чорним вживані машини, наркотики і меблі. Проте олені далі розмножувались. Всюди було повно тих нікчемних, великих чорних тварин, і багато хто з них мав дуже паскудний характер. Кожного місяця їм давали невеликі суми грошей, аби їм не доводилось красти. Йшли розмови про те, щоб роздавати їм також дуже дешеві наркотики — вони б ставали апатичними і радісними, не зацікавленими у розмноженні.

Поліційне управління Мідленд-Сіті й управління шерифа в окрузі Мідленд складалися здебільшого з чоловіків. У них були стелажі за стелажами з пістолетів-кулеметів і дробовиків 12-го калібру для відкритого сезону на оленів, який от-от мав початися.

— Послухай, я серйозно, — сказала Ґрейс Гаррі. — Це задуп’я Всесвіту. Змінімо його на квартиру на Мауї і хоч поживемо для себе.

Так вони і зробили.

Тим часом Двейнові шкідливі речовини змінили його ставлення до Франсін із злобливості до жалісної залежності. Він вибачився перед нею за гадку про те, що їй захотілось франшизи «Смаженої курки полковника Сандерса з Кентуккі». Він віддав їй належне за її неослабну безкорисливість. Він попросив її просто потримати його в обіймах, що вона і зробила.

— Я такий розгублений, — сказав він.

— Ми всі такі, — сказала вона. І поклала його голову собі на груди.

— Мені треба з кимось поговорити, — сказав Двейн.

— Можеш поговорити з мамочкою, якщо хочеш, — сказала Франсін. Вона мала на увазі, що це вона мамочка.

— Скажи мені, в чому смисл життя, — запитав Двейн її духмяні груди.

— Лише Богу відомо, — відповіла Франсін.

Двейн якийсь час мовчав. А тоді затинаючись розповів їй, як одного разу їздив до головного офісу відділу «понтіаків» компанії «Дженералз Моторз» у місті Понтіак штату Мічиґан лише за три місяці після того, як його дружина проковтнула «Драно».

— Нам зробили екскурсію усіма дослідницькими відділами, — сказав він.

Найбільше його вразив, сказав він, ряд лабораторій і відкритих тестових площ, де знищували різні частини автомобілів і навіть цілі автомобілі. Науковці «понтіака» підпалювали оббивку, кидали ґравій у вікна, рвали колінчасті вали і карданні передачі, влаштовували лобові зіткнення, з корінням виривали важелі коробок передач, гнали мотори на високих швидкостях майже без мастила, відчиняли і зачиняли бардачок сто разів на день, охолоджували годинники на приладовому щитку до кількох градусів від абсолютного нуля і таке інше.

— Все, що не слід робити з машиною, вони робили з машиною, — сказав Двейн Франсін. — І я ніколи не забуду вивіски на вхідних дверях будівлі, де відбувалися всі оті тортури.

Ось ця вивіска, яку Двейн описував для Франсін:

— Я побачив цю вивіску, — сказав Двейн, — і не міг не замислитися, чи не для того Бог послав мене на Землю, щоб побачити, скільки чоловік може витерпіти і не зламатися.

— Я загубився, — сказав Двейн. — Я потребую, щоб хтось взяв мене за руку і вивів з лісу.

— Ти втомився, — сказала вона. — Як тобі не вто­митися? Ти так важко працюєш. Мені жаль чо­ловіків, вони так важко працюють. Хочеш трохи поспати?

— Я не можу спати, — сказав Двейн, — поки не отримаю деяких відповідей.

— Хочеш сходити до лікаря? — сказа­ла Фран­сін.

— Я не хочу вислуховувати те, що кажуть лікарі, — сказав Двейн. — Я хочу поговорити з кимось зовсім новим. Франсін, — сказав він і вп’яв пальці в її м’яку руку, — я хочу почути нові ідеї від нових людей. Я почув уже все, що сказали в Мідленд-Сіті, що коли-небудь скажуть. Це має бути хтось новий.

— Як хто, наприклад? — спитала Франсін.

— Я не знаю, — сказав Двейн. — Мабуть, хтось із Марса.

— Ми можемо поїхати до іншого міста, — сказала Франсін.

— Все те саме, що й тут. Вони всі однакові, — сказав Двейн.

У Франсін з’явилася ідея.

— А як щодо тих художників і композиторів, які приїжджають до міста? — сказала вона. — Ти ніколи ні з ким таким не розмовляв. Мабуть, тобі варто з кимось із них поговорити. Вони думають не так, як всі.

— Я вже все інше попробував, — сказав Двейн. Він просвітлів. І кивнув. — Ти маєш рацію! Фестиваль може подарувати мені цілком новий погляд на життя! — сказав він.

— Ось для чого він, — сказала Франсін. — Скористайся ним!

— Скористаюсь, — сказав Двейн.

То була велика помилка.

Кілґор Траут, що їхав автостопом чимраз далі і далі на захід, тим часом став пасажиром фордівської «Галактики». Чоловік за кермом «Галактики» був комівояжером, який продавав пристрій, що охоплював ззаду кузов вантажівок біля навантажувальних платформ. Це був складаний тунель із проґумованої парусини, і в дії він виглядав ось так:

Це пристосуван­ня доз­во­ля­ло людям у при­мі­щен­ні завантажувати чи роз­вантажу­ва­ти вантажівки, щоб не ви­пус­кати назовні холодне повітря влітку чи тепле повітря у зимовий час.

Чоловік за кермом «Галактики» також продавав великі бобіни для дроту, кабелю і каната. Також продавав вогнегасники. Він пояснив, що є представником від виробника. Був сам собі господарем, репрезентуючи продукцію, виробники якої не могли дозволити собі власних комівояжерів.

— Я сам собі визначаю, коли працювати і які саме товари продавати. Мене не продає товар, — сказав він.

Його звали Анді Лібер. Йому було тридцять два. Він був білий. Був доволі огрядний, як і багато людей у країні. Явно щасливий чоловік. Він гнав машину, як маніяк. «Галактика» тепер їхала із швидкістю дев’яносто дві милі за годину.

— Я один із вільних людей, які ще залишилися в Америці, — сказав він.

Його пеніс був один дюйм в діаметрі і завдовжки сім з половиною дюймів. Останній минулий рік в середньому він мав двадцять два оргазми на місяць. Це було набагато вище середнього по країні. Його прибуток і вартість його страхового поліса в зрілому віці також були набагато вищі від середнього.

Одного разу Траут написав роман, який назвав «Як справи?», і в ньому йшлося про національні середні показники цього та іншого. Рекламна аґенція на іншій планеті провела успішну кампанію для місцевого еквіваленту арахісового масла у землян. Приваблива частина кожної реклами була твердженням про певне середнє значення — середня кількість дітей, середній розмір чоловічого статевого органа саме на цій планеті, який був завдовжки два дюйми, з внутрішнім діаметром три дюйми, а зовнішнім — чотири з чвертю дюймів — і таке інше. Реклама пропонувала читачам довідатися, чи вони були кращими чи гіршими від більшості з цього чи іншого погляду — хоч якими б були погляди в конкретній рекламі.

Далі реклама говорила, що і кращі, і гірші люди їли таку-то марку арахісового масла. За винятком того, що насправді це не було арахісове масло. Це було шлакомасло.

І таке інше.