Тінь перемоги (Тінь перемоги-1)

1.

Під самий захід своєї історії Радянський Союз залишився без героїв.

З'ясувалося, що вожді Радянського Союзу, - всі без винятку, - це банда кримінальних злочинців і негідників.

Якщо зійти з захмарних кремлівських висот, і придивитися до скромних героїв, на яких повинен був рівнятися народ, то й тут героїзм блідне.

Ось легендарний бій 16 листопада 1941 року біля роз'їзду Дубосєково. З нашого боку - 28 солдатів 4-ї роти 1075-го стрілецького полку 316-ї стрілецької дивізії генерал-майора І. В. Панфілова. Солдати озброєні гвинтівками, гранатами і пляшками із запальною сумішшю. У них - ні танків, ні артилерії. А в німців - 54 танки. Дії німецьких танків підтримують два десятки мінометних та артилерійських батарей.

Перед боєм політрук Дієв вимовив слова, які облетіли всю країну: «Велика Росія, а відступати нікуди, - позаду Москва!» Герої-панфіловці знищили безліч танків, загинули всі до одного, але ворога до Москви не пропустили... Командувач Західного фронту генерал армії Г . К. Жуков порушив клопотання. Указом Президії Верховної Ради СРСР кожному з двадцяти восьми було посмертно надано звання Героя Радянського Союзу...

На цьому подвизі ми всі виховані.

Проте були неясності. Вони виникли ще в 1941 році. 27 листопада 1941 року «Красная Звезда» повідомила, що на чолі 28 героїв стояв політрук Дієв. У тій же газеті 22 січня 1942 року, повідомлялося, що на чолі групи героїв стояв політрук Клочков. Спроби об'єднати двох героїв в одному образі привели до зворотного результату. Герой розмножився. У радянську історіографію він увійшов у чотирьох варіантах: Дієв, Клочков, Клочков-Дієв і Дієв-Клочков.

І якщо всі загинули, то звідки відомі слова героїчного політрука?

Були й інші накладки. Куди більш дивовижні.

Після війни цим епізодом зайнялася військова прокуратура. Спливли подробиці воістину фантастичні. Перш за все: позаду Москва, але відступати все ще було куди. 1075-й стрілецький полк у тому бою був вибитий зі свого рубежу. За це командир і комісар полку були зняті з посад.

Ще момент. Якщо 4-а рота 2-го батальйону полягла повністю, але ворога не пропустила, якщо перед траншеями 2-го батальйону десятками горять німецькі танки, то командир батальйону майор Решетніков був зобов'язаний про це доповісти. Але він чомусь не доповів. Мабуть, горіння німецьких танків не підмітив. Нічого про героїчне звершення не доповідав ні командир 1075-го стрілецького полку полковник І. В. Копров, ні командир 316-ї стрілецької дивізії генерал-майор І. В. Панфілов, ні командувач 16-ї армії генерал-лейтенант К. К. Рокосовський . Досить цікаво, що й німці про цей бій теж нічого не знали. От і виникло питання: якщо ніхто з фронтових командирів не доповідав про подвиг, як же про нього дізналися в Москві?

Про подвиг першою повідомила центральна військова газета «Красная Звезда». Літературний секретар «Красной Звезды» А. Ю. Кривицький описав героїчний бій як очевидець. Але чи був він очевидцем? У військовій прокуратурі його ввічливо запитали: чи був він 16 листопада 1941 року в районі роз'їзду Дубосєково? З'ясувалося: в районі бою зазначений товариш не був. Якби був, то б із цього пекла живим не вийшов. На допиті він визнав, що в листопаді 1941 року з Москви не виїжджав. Про подвиг йому стало відомо зі слів кореспондента В. Коротєєва, який був у військах. Правда, Коротєєв у напрямку переднього краю далі штабу 16-ї армії рухатися не ризикнув. Саме там, на задвірках штабу, бравий військовий кореспондент підхопив слух про скоєний подвиг і, як сорока на хвості, приніс новину в рідну редакцію.

Слідством були виявлені джерела цифр, якими «Красная Звезда» дивувала світ. Подвиг формувався таким чином. Головний редактор газети Д. Ортенберг запитав автора Коротєєва, скільки в героїчній роті було людей? Той відповів: 30-40. Вирішили: їх було 30. Але не могли ж усі бути героями. Не могли. Бувають у нас і негативні приклади. І Верховний головнокомандувач товариш Сталін у наказі № 308 від 18 вересня 1941 року вимагає «залізною рукою приборкувати боягузів і панікерів». Отож так, перед боєм двоє підняли руки і побігли здаватися. Наші їх, зрозуміло, тут же розстріляли. Так би мовити, залізною рукою приборкали. Скільки, відтак, героїв залишилося? Правильно, 28. Потім Ортенберг, подумавши, вирішив, що два зрадники - багато. Тому одного зрадника закреслив. А героїв так і залишилося 28. Скільки ж було німецьких танків? Припустимо, по два німецьких танки на кожного героя... Виходить, танків було 56. Головний редактор, ще подумавши, два танки скинув. Так ближче до правди. З ходом десятиліть число знищених танків зменшили до 18. Тут теж - чиста математика. Просто 54 розділили на три. Якщо б наші славні інженери людських душ і далі так само сміливо ділили і віднімали, то в кінцевому підсумку могли б впритул наблизитися до правди.

Під час слідства випливало таке, про що згадувати незручно. Тому військова прокуратура шуму не піднімала. Авторів можна було б покарати. Можна б і головному редактору дати по шиї. Але подвиг панфіловців уже вписаний в енциклопедії і букварі, вже вирубаний у граніті, вже карбованими літерами вписаний в історію війни, як один з найяскравіших її епізодів. Крім того, в цю справу втрутився Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков. Автори перестаралися? Нічого страшного. Вся історія Радянського Союзу вигадана. Але якби не Жуков, то подвиг 28 панфіловців залишився б у розряді оповідань про діяння козака Козьми Крючкова, про якого під час Першої світової війни ходили дивовижні розповіді за змістом і духом близькі до розповідей про героїчні звершення барона Мюнхгаузена. Казали, що Козьма Крючков на одну піку по сім німців насаджував. 28 панфіловців могли б залишатися побратимами Козьми Крючкова. Нічого поганого в таких історіях немає. Ось написав же Олександр Твардовський поему про те, як російський солдат Василь Тьоркін вийшов вранці в поле, бачить: пре на нього тисяча німецьких танків! Російський солдат, ясна річ, не розгубився... За веселе базікання любив фронтовий люд Твардовського і вигаданого ним солдата Василя Тьоркіна, який виходив переможцем у будь-якій сутичці. Всі розуміли: це вигадка, жарт веселий. Але Жуков історію про 28 панфіловців з фронтової плітки, з газетного видумки звів у ступінь реальних подій. Це він при кожній нагоді хвалився: де я, там і перемога! Будь-який німецький наступ захлинається там, де з'явився я! Під моїм командуванням помирають, але не здаються! У грудні 1941 року хтось із підлеглих прочитав у «Красной звезде» розповідь про фантастичний подвиг 28 панфіловців і доповів Жукову. Жуков зажадав скласти список загиблих, тих, хто міг би бути в тому легендарному бою, і подав їх до нагородження. Всім, кого вписали у список, були надані високі звання посмертно. Жуков першим надав цій дивній історії офіційного звучання. Після того, як Верховна Рада видала указ, героїчний подвиг перестав бути плодом журналістського базікання, він став реальною подією. Хоча не всі зі списку загинули. У списку героїв виявилися й ті, хто добровільно пішов до гітлерівців і служив їм вірою і правдою.

Історія про 28 панфіловців була настільки погано зготована, що постійно викликала інтерес дослідників, які хотіли знати правду. Задовго до гласності й перебудови В. Кардін у «Новом мире» піддав цю безглузду історію нещадному аналізу. За ним пішли Б. Соколов, В. Люлечник та інші. Потім публікації пішли каскадом, і цей епізод випав з розряду героїчних діянь.

2.

А у праці було велено рівнятися на шахтаря Олексія Стаханова. План йому: вирубати за зміну 7 тон вугілля. А він у ніч на 31 серпня 1935 року візьми, та й вирубай не 7, а 102 тони! І розгорнувся в країні стахановський рух: кинулися послідовники Стаханова по десять норм за зміну виконувати! По двадцять! Цих людей пропаганда називала стахановцями, народ - стакановцями. Народ знав - не все тут чисто. Через десятки років випливли подробиці й цього «подвигу». Стаханов дійсно вирубав 102 тони вугілля. Правда, на час рекордної зміни всім іншим забійникам шахти «Центральна-Ірміно» відключили стиснене повітря, щоб у відбійному молотку Стаханова тиск не падав. Заради того, щоб не заважати трудовому пориву Стаханова, робочий ритм шахти був повністю порушений. Вирубане Стахановом вугілля треба було відкочувати із забою, тому вагонетки - Стаханову! Стахановським вагонеткам - «зелену вулицю»! Решта бригад почекають.

Були й інші фокуси. Головний фінт - статистичний. Все залежить від методики підрахунку. Забійник працює не один. Вирубане вугілля треба відгрібати, вантажити у вагонетки, відкочувати, тягати колоди і кріпити забій. Якщо вирубане забійником вугілля розділити на всіх, хто йому допомагає і забезпечує його роботу, то й вийде сім тон на брата. А на час рекордної зміни Стаханова застосували іншу, більш прогресивну, методику розрахунку. Все, що він вирубав, йому і записали, порахувавши всі тони його особистою заслугою. А всіх, хто відгрібав, вантажив і відкочував вугілля, всіх, хто зміцнював забій слідом за Стахановом, провели за іншою графою. На всіх помічників і забезпечення здобуті тони не ділили. Ось і вийшов всесоюзний рекорд.

Трудовий подвиг Стаханова - звичайна наша радянська туфта. І сам Стаханов - герой у розкішній мантії з тієї ж туфти.

Інші наші герої, рангом нижче панфіловців і стахановців, насправді виявлялися героями дутими. З безлічі героїчних діянь стирчали гострі кути, а то й ослячі вуха. Народ сміявся, складав анекдоти й матюкливі частівки про картонних кумирів.

Тепер поставимо крапки над «і». Я не казав, що масового героїзму на війні не було. Я - про інше. У нас героїчний народ. І часом здійснював він таке, чим слід захоплюватися. Але ті, які з Агітпропу, чомусь прагнули описувати подвиги воістину легендарні, тобто вигадані. Наших агітаторів і пропагандистів чомусь на туфту тягнуло. Неминуче з часом туфта розкрилася, і країна залишилася без героїв.

І перед ідеологами проблема: на кого народу рівнятися? На сифілісного Леніна або на підпільну організацію «Молода гвардія», яку вигадав письменник Фадєєв? «Молода гвардія» народилася й існувала тільки в його мозку, який надміру був просякнутий алкоголем.

Терміново потрібен новий кумир, якого можна було б на гранітний постамент піднести. Подумали вожді й вирішили: Жуков! Хто ж ще? Жуков - рятівник вітчизни, великий геній на білому коні!

Так народився новий культ особи.

3.

Досвід роздування культу у нас надмірний. Культ Жукова вибудували вміло і швидко.

Навколо Жукова виникли легенди одна іншої гарніша.

Маршал Великої Перемоги!

Жуков у своєму житті не мав жодної поразки!

Де Жуков, там і перемога!

Йому було достатньо одного погляду на карту, щоб правильно оцінити ситуацію, зрозуміти і розгадати задум противника!

Зазвучало навіть і таке: ох, якби Жуков був живий! («Красная Звезда» 4 лютого 1997)

Товариші в Кремлі сумніваються: ховати Леніна чи тримати у вигляді наочного посібника? Даремно сумніваєтеся. Труп Леніна сміливо можна виносити з мавзолею. Культ Жукова вже надійно замінив і витіснив культ Леніна. Кривавий ідол Жуков на мідному коні з задертим по нужді хвостом куди більше підходить нашому народові, ніж гаркавий ідол з куреня.

А по країні вже шириться слух, що Маршал Радянського Союзу Жуков Георгій Костянтинович за свої героїчні діяння не був оцінений достойно. Він був усього лише чотири рази Героєм Радянського Союзу. Але таких полководців у нашій історії було двоє. Другий - Маршал Радянського Союзу Брежнєв Леонід Ілліч. Тому (щоб дещо підняти Жукова над полководницьким генієм Брежнєва) пропонують Брежнєва так і залишити чотири рази Героєм Радянського Союзу, а Жукову посмертно надати п'ятий зірку, оголосивши Героєм п'ятиразовим.

Цього, зрозуміло, мало. Пропонують заснувати звання Генералісимуса Росії, і посмертно надати його Жукову. («Красная Звезда» 3 серпня 1996). У нас так прийнято: не просто шанувати мерців, але радитися з ними, просити їхньої допомоги і заступництва, вписувати їх до складу трудових колективів і бойових підрозділів, виписувати їм партійні квитки з номером 00000001, нагороджувати орденами і званнями, і навіть - просити їх підтвердити правильність обраного нами шляху. Сподіваюся, народ ще пам'ятає часи, коли відставні стукачі і кати схлипували після третьої склянки: «Ох, якби був живий Ленін!», Коли на кожній стіні красувалося загробне схвалення вічно живого вождя: ПРАВИЛЬНИМ ЩЛЯХОМ ІДЕТЕ, ТОВАРИШІ! Виходило, що мертвий Ленін бачить, куди ми йдемо, і з того світу схвалює: так тримати! Виходило, що нами мрець править.

Тут, правда, треба визнати, що деякі наші друзі, у справі підпорядкування мерцям обігнали нас, випередили. Ось приклад. В Корейській Народно-Демократичній Республіці пост президента країни навічно залишений за покійним вождем товаришем Кім Ір Сеном. Мертвий президент на чолі країни! Країною править мрець. Кермує з гробу. З того світу вказівки шле. І ось ми, щоб не відстати в цій справі, зводимо Жукова в розряд вічно живих з посмертною вислугою років та наданням чергових військових звань.

Але навіть і така висока честь, здається його шанувальникам недостатньою. Тому надходять пропозиції піднести його вище. На самі небеса. Ось «переконаний, правовірний атеїст», член Спілки журналістів Росії В. Дебердєєв пропонує зарахувати Жукова Георгія Костянтиновича до сонму святих Російської православної церкви. («Красная Звезда» 3 серпня 1996).

Конфуз у тому, що один святий Георгій уже є. Тому пропозиція товариша Дебердєєва, зводиться до того, щоб святого Георгія дублювати. Їх буде два. Один - просто Георгій, а інший - не просто, а Константінич. Інакше, як же їх відрізняти? Той на білому коні, і цей теж...

Жукову звання святого поки не надали, а його колишній охоронець, на їх мові - «прикріплений», уже оголошує околиці кличем: ТАК СВЯТИТЬСЯ ІМ’Я ЙОГО! («Красная Звезда» 30 листопада 1996) І написано ці слова великими буквами і жирним шрифтом. А «Красная Звезда» (1 березня 1997) все про те ж - про «піднесений ореол і навіть деяку святість» Жукова.

Бентежить ось що: товариш Дебердєєв, який пропонує провести Жукова в ранг святого, сам ні в чортів, ні у святих не вірить. Про це й заявляє. Ситуація знайома. Ми на тому вже ламали ноги й шиї: все ХХ століття пройдисвіти всіх мастей закликали й заставляли нас вірити в те, у що самі не вірили.

І щоб знову не наламати ніг і дров, давайте згадаємо, що думали, говорили й писали про кандидата у святі Георгія, ті, хто знав його краще за нас. Давайте послухаємо не сучасних борзописців, а жуковських сучасників, його командирів, товаришів по службі і підлеглих.

4.

Генералісимус Радянського Союзу Сталін Йосип Віссаріонович: «Маршал Жуков, утративши всяку скромність і будучи захоплений почуттям особистої амбіції, вважав, що його заслуги недостатньо оцінені, приписуючи при цьому собі в розмовах з підлеглими розробку і проведення всіх основних операцій Великої вітчизняної війни, включаючи й ті операції, до яких він не мав ніякого стосунку.» (Наказ Міністра Збройних сил Союзу РСР № 009. 9 червня 1946).

Маршали Радянського Союзу Булганін Микола Олександрович і Василевський Олександр Михайлович з цими словами Сталіна були повністю згодні. Скажу більше: ці слова написали вони і 8 червня 1946 року направили Сталіну проект наказу про Жукова. Текст наказу та факсимільна копія листа Булганіна і Василевського Сталіну - у «Військово-історичному журналі» (1993, № 5, с. 27). Сталін погодився з підготовленим текстом і наказ підписав.

Маршал Радянського Союзу Рокосовський Костянтин Костянтинович особисто знав Жукова півстоліття. І спочатку Рокосовський був над Жуковом командиром. І висунув його на вищу посаду.

Було так. У 1930 році Рокосовський - командир 7-ї Самарської імені Англійського пролетаріату кавалерійської дивізії. А Жуков у цій дивізії командував 2-ю бригадою. Ось витяг з атестації, підписаної Рокосовським 8 листопада 1930 року: «Володіє значною часткою впертості. Болісно самолюбний.» («ВИЖ» 1990 № 5 стор. 22)

Невгамовне самолюбство Жукова поєднувалося з пияцтвом, неабиякою статевою розбещеністю і нелюдською жорстокістю. Ці якості часто є сусідами: розпусник майже завжди садист, а садист - розпусник. У Червоній Армії не прийнято скаржитися, але жуковська жорстокість була вищою за ті стандарти, які прийняті в Червоній Армії. Свідчення Рокосовського 25 років комуністи ховали від народу. Тепер вони опубліковані. І вони пригнічують. Рокосовський описує обстановку дикої знервованості у бригаді Жукова. Бригаду трясло й лихоманило. Порядок вдалося навести лише прибравши Жукова з бригади. Жукова відфутболили на підвищення. Рокосовський пише: «Приходили скарги в дивізію, і командуванню доводилося з ними розбиратися. Спроби впливати на комбрига успіху не мали. І ми змушені були, з метою оздоровлення обстановки в бригаді "висунути" Г. К. Жукова на вищу посаду.» («ВИЖ», 1988, № 10 стор.17)

Жукова відправили в Москву на посаду помічника інспектора кавалерії Червоної Армії. Не тому пішов Жуков на підвищення, що вже дуже добрий командир, а тому пішов на підвищення, що треба було обстановку розрядити, звільнити бригаду від садиста будь-яким способом, нехай навіть і призначенням на вищу посаду.

В Червоній Армії жорстокість цінується. Командир-садист - на вагу діамантів. Але у Жукова жорстокості було більше, ніж було потрібно.

Через рік, 31 жовтня 1931 року, атестацію на Жукова пише Член Реввійськради СРСР, інспектор кавалерії РСЧА Семен Михайлович Будьонний. Він вважає, що Жуков - твердий член партії, але додає: спостерігається зайва жорсткість. («ВИЖ», 1990 № 5. Стор. 23)

Наступний щабель кар'єри: Жуков - командир 4-ї кавалерійської дивізії. «С. М. Будьонний згадував, як Жуков вступав у командування кавдивізією і як надмірно суворо обіцяв навести в ній порядок». («ВИЖ» 1992 № 1 стор. 76) Сам Семен Михайлович Будьонний дуже часто «підносив у морду». Не соромився. На цей рахунок є достатньо свідчень. І, ясна річ, бив він не солдат. Він бив командирів. Але стиль Жукова навіть для Будьонного був неприйнятний.

В атестацію Жукова командувач військами Білоруського військового округу комкор М. П. Ковальов вписує звичні слова: «Мали місце випадки грубості в поводженні з підлеглими, за що по партійній лінії т. Жуков має догану». (Маршалы Советского Союза. Москва. Любимая книга . 1996. С. 35)

Маршал Радянського Союзу Єременко Андрій Іванович у січні 1943 року - генерал-лейтенант, командувач Сталінградського фронту. Запис у щоденнику від 19 січня 1943 року: «Жуков, цей узурпатор і грубіян, ставився до мене дуже погано, просто не по-людськи. Він усіх топтав на своєму шляху... Я з товаришем Жуковом уже працював, знаю його як облупленого. Це людина страшна і недалека. Вищої марки кар'єрист». («ВИЖ» № 5, 1994, стор. 19)

Маршал Радянського Союзу М. В. Захаров: «Створилася досить напружена обстановка. В цих умовах координатор дій 1-го і 2-го Українських фронтів Маршал Радянського Союзу Жуков не зумів організувати достатньо чіткої взаємодії військ, які відбивали натиск ворога, і був відкликаний Ставкою в Москву.» («Красная Звезда», 11 лютого 1964)

Ці слова маршала Захарова підтверджує телеграма Сталіна: «Повинен зазначити Вам, що я поклав на Вас завдання координувати дії 1-го і 2-го Українських фронтів, а між тим з сьогоднішньої вашої доповіді видно, що, незважаючи на всю гостроту становища, Ви недостатньо обізнані з обстановкою: Вам невідомо про зайняття противником Хильки і Нова-Буда; Ви не знаєте рішення Конєва про використання 5 гв. кк і танкового корпусу Ротмістрова з метою ліквідації прориву противника...»

Тут мова не про якісь села, зайняті німцями. Це один з найбільш драматичних моментів війни. У лютому 1944 року на правому березі Дніпра два радянські фронти замкнули кільце оточення навколо потужного угруповання німецьких військ. Завдання німецького командування - вирватися з оточення. Завдання радянського командування протилежне - не дозволити противнику вирватися. Але там, у районі битви, два радянські фронти, два штаби, два командувачі - генерал армії І. С. Конєв та генерал армії Н. Ф. Ватутін. Кожен бачить ситуацію зі своєї дзвіниці, кожен приймає своє рішення. Координувати дії двох фронтів з Москви надзвичайно важко. Обстановка змінюється стрімко. У штабах фронтів кожне повідомлення треба підготувати, зашифрувати, відправити в Москву, там його треба розшифрувати, оцінити, прийняти рішення, зашифрувати, відправити. Поки його розшифровують, обстановка в корені міняється, і наказ Москви вже не відповідає новій обстановці. Сталін не може покинути Москву. В нього не тільки на правому березі Дніпра проблеми. Тому в район битви Сталін посилає свого заступника Жукова. Два фронти підпорядковані Жукову і роблять те, що він накаже. І ось настає найважливіший момент битви: противник починає прорив. Сталін у Москві про це знає. Сталін знає, що прорив німецького оточеного угруповання йде успішно. Сталін знає, на якій ділянці прориваються німецькі дивізії. А Жуков, який знаходиться в районі бойових дій, нічого цього не знає і шле Сталіну повідомлення про те, що нічого серйозного не відбувається.

Звернемо увагу на дивне у сталінській телеграмі.

5-й гвардійський кавалерійський корпус Сталін називає за номером, а танковий корпус Ротмістрова - не за номером, а на прізвище командира. Чому? Тому, що навіть у шифрованих телеграмах речі не називали своїми іменами. Часто використовувалися обороти типу: «утримувати відоме вам місто», «вийти на рубіж відомої вам річки» і т. д. Замість прізвищ вищого командного складу використовувалися псевдоніми. Наприклад, «Васильєв» - це маршал Василевський. Легко розгадати? Ні, не легко. Псевдоніми часто і безсистемно змінювалися. Сьогодні «Васильєв» - це маршал Василевський, а завтра «Васильєв» - це Сталін. Вчора «Константинов» - це маршал Жуков. Сьогодні «Константинов» - це маршал Рокосовський. А завтра Жуков буде працювати під псевдонімом «Юр'єв», Рокосовський - «Костін», а Сталін - «Іванов».

З цією ж метою змінювалися і назви найважливіших з’єднань. У лютому 1944 року Сталін говорить про «танковий корпус Ротмістрова». Але в Червоній Армії вже рівно рік такого корпусу не було, а була 5-та гвардійська танкова армія Ротмістрова. Павло Олексійович Ротмістров - улюбленець Сталіна. У лютому 1943 року він - генерал-лейтенант танкових військ. У лютому 1944 року, в момент, про який іде мова, Ротмістров уже маршал бронетанкових військ. Сталін не говорить в шифровці, що введена в бій 5-а гвардійська танкова армія маршала бронетанкових військ Ротмістрова. Щоб знизити звучання, Сталін говорить про «танковий корпус Ротмістрова». Хто знає, про що мова, зрозуміє.

Так от, для того, щоб не дозволити противнику вирватися з кільця, командувач 2-го Українського фронту генерал армії І. С. Конєв увів у бій 5-у гвардійську танкову армію і 5-й гвардійський кавалерійський корпус. Сталін у Москві про це знає. А Жуков, який знаходиться в районі битви і має наказ координувати дії двох фронтів, про це не знає. І Верховний головнокомандувач у своїй телеграмі вказує своєму заступнику Жукову, що той поняття не має про обстановку і з покладеними на нього обов'язками не справляється.

Заради стислості, я привів тільки шматок сталінської телеграми. Але вона вся в тому ж дусі. Була ще одна така ж телеграма Сталіна Жукову. Після цього Сталін наказав Жукову повертатися в Москву: все одно в районі битви від Жукова немає користі. І коли комуністи кажуть, що Жуков не програв жодного бою, я рекомендую їм згадати бій 1944 року на правому березі Дніпра. Потужне угруповання противника було оточене без Жукова. Йому залишалося тільки утримати оточених у кільці. Жуков з покладеним на нього завданням не впорався і ганебно провалив операцію. Велика частина оточених німецьких військ вирвалася з пастки і безперешкодно втекла.

Маршал Радянського Союзу Бірюзов Сергій Семенович: «З моменту приходу товариша Жукова на пост міністра оборони в міністерстві створилися нестерпні умови. У Жукова був метод - придушувати». («Жовтневий пленум ЦК КПРС. Стенографічний звіт. Москва 1957.)

Маршал Радянського Союзу Тимошенко Семен Костянтинович знав Жукова з початку 30-х років. У ті роки Тимошенко був командиром корпусу, в якому Жуков командував полком. Ось думка маршала Тимошенко: «Я добре знаю Жукова зі спільної тривалої служби, і повинен відверто сказати, що тенденція до необмеженої влади і почуття особистої непогрішності у нього ніби в крові. Кажучи відверто, він не раз і не два заривався, і його весь час, починаючи з командира полку і вище, за таке розбирали». («Жовтневий пленум ЦК КПРС. Стенографічний звіт. Москва 1957.)

Головний маршал авіації Новіков Олександр Олександрович: «Торкаючись Жукова, я перш за все хочу сказати, що він людина виключно владолюбна і самозакохана, дуже любить славу, пошану і прислужництво перед ним і не може терпіти заперечень». (Н. Смирнов. Аж до вищої міри. Стор. 139)

А ось позиція Маршала Радянського Союзу Голікова Пилипа Івановича. Він висловив свою думку ще в 1946 році. «Досить різко проти Жукова виступив Голіков. Він звинувачував його в невитриманості і грубості щодо офіцерів і генералів». («ВИЖ» 1988 № 12. Стор. 32) У жовтні 1961 року Маршал Радянського Союзу Голіков на весь світ заявив, що Жуков - це унтер Пришибєєв. Ці слова Голікова прозвучали на XXII з'їзді КПРС, на якому були присутні делегації майже ста комуністичних партій і журналісти всіх провідних інформаційних агентств світу.

Маршал Радянського Союзу Конєв Іван Степанович розповів про Жукова в газеті «Правда» 3 листопада 1957 року. Країна якраз до чергового «великого ювілею» підходила, до сорокаріччя комуністичного перевороту, ордени-медалі роздавали гідним та іншим... Ось тут Іван Степанович Георгію Костянтиновичу і врізав! Шанувальникам Жукова рекомендую цю газету знайти. І почитати. Конєв згадав Жукову і Курську дугу, і Берлін, і той самий епізод на правому березі Дніпра, коли Сталін з Москви бачив ситуацію, а Жуков у районі бойових дій нічого не бачив.

Маршал Радянського Союзу Конєв описав Жукова тупим, ні на що не здатним солдафоном і негідником. Не знаю, замовили статтю Конєву чи сам старався, але про скоєне Конєв не шкодував і не каявся. Якщо і вважати, що Конєв перехопив через край, то як ставитися до інших свідчень? Всі вищі військові керівники країни, всі, хто носив на погонах зірки першої величини, проти Жукова: генералісимус Сталін, маршали Радянського Союзу Булганін, Василевський, Єременко, Конєв, Захаров, Голіков, Рокосовський, Тимошенко, Бірюзов. Будь-який бажаючий легко може знайти свідоцтва різко негативного ставлення до Жукова всіх інших Маршалів Радянського Союзу. Будьонний, Ворошилов, Чуйков, Говоров, Соколовський, Гречко, Москаленко, Адмірал Флоту Радянського Союзу Кузнєцов - всі проти.

Спустимося на сходинку нижче і послухаємо думку генерала з чотирма зірками. Герой Радянського Союзу генерал армії Хетагуров Георгій Іванович про Жукова: «Непомірно грубий, аж до образи людських почуттів.» («Красная Звезда» 30 листопада 1996) У 1944 році Хетагуров був начальником штабу 1-ї гвардійської армії. Жуков не посмів його бити, але матом крив неабияк. А Хетагуров відповів. Був би Хетагуров поменше рангом, Жуков його би пристрелив на місці. Але Хетагуров - начальник штабу найкращої армії. Ясна річ, з цієї посади Хетагуров злетів, і був призначений... командиром дивізії. Хетагуров практично всю війну пройшов на посаді начальника штабу армії, причому - на найголовніших напрямках, у 1941 році - під Москвою, в 1942-43 - під Сталінградом. І ось під захід війни генерала з таким досвідом, минаючи посади командира корпусу і начальника штабу корпусу, Жуков кидає на посаду командира дивізії. А тих генералів, які матюки і мордобій терпіли, Жуков підіймав.

Можемо опуститися і нижче. Генерал-лейтенант Вадіс Олександр Анатолійович, начальник Управління контррозвідки СМЕРШ Групи радянських окупаційних військ у Німеччині доповідав по команді в серпні 1945 року: «Жуків грубий і зарозумілий, випинає свої заслуги, на дорогах плакати "Слава маршалу Жукову" (Б. Соколов. Невідомий Жуков : портрет без ретуші. Мінськ. Радіола-плюс. 2000. С. 538)

Чи не здається вам, що всі, хто знали Жукова особисто, повторюють одні й ті ж фрази?

Свідчень я набрав багато. Якщо їх публікувати, то так до самого кінця книжки ми й будемо читати тільки цитати про бездарного унтера Пришибєєва в маршальських погонах.

Якщо ми не віримо генералісимусу, маршалам, генералам і адміралам, послухаємо солдатів. У солдатів для Жукова одне визначення: м'ясник.

5.

Мордобій у генеральському середовищі і на всіх нижчих рівнях Червоної Армії був поширений так само широко, як крадіжки та пияцтво. Ось секретар ЦК ВКП (б) Білорусії Гапенко восени 1941 року призначений членом Військової ради 13-ї армії Брянського фронту. Він направив Сталіну телеграму про те, як командувач Брянського фронту генерал-лейтенант А. І. Єременко вчив військову раду 13-ї армії. В телеграмі згаданий генерал-лейтенант М. Г. Єфремов - заступник командувача Брянського фронту. «Єременко, не спитавши ні про що, почав дорікати військовій раді в боягузтві і зраді Батьківщини. На мої зауваження, що кидати такі важкі звинувачення не слід, Єременко кинувся на мене з кулаками і кілька разів ударив по обличчю, погрожуючи розстрілом. Я заявив, що розстріляти він може, але принижувати гідність комуніста, депутата Верховної Ради не має права. Тоді Єременко вийняв маузер, але втручання Єфремова завадило йому зробити постріл. Після цього він став погрожувати Єфремову. Протягом усієї цієї потворної сцени Єременко істерично вигукував лайки, дещо охолонувши, Єременко став хвалитися, що він нібито зі схвалення Сталіна побив кількох командирів, а одному розбив голову.» («ВИЖ», 1993, № 3 стор 24. Посилання на Архів Президента РФ, фонд 73, опис 1, справа 84, аркуші 30-31)

Якщо генерал-лейтенант, командувач фронту, може набити морду секретарю Центрального Комітету Комуністичної партії Білорусії, члену військової ради 13-ї армії, якщо може погрожувати своєму заступнику, який теж генерал-лейтенант, то що він може зробити з яким-небудь генерал-майором , який командує всього лише дивізією або корпусом? Він може зробити все, що захоче. На нижчих ланках відбувалося те ж саме. Якщо командир корпусу набив морду командиру дивізії, то битий командир дивізії викликав до себе командирів полків і зривав злість на них. З самого верху мордобій опускався до самих низів.

До цього треба додати, що за побиття члена військової ради 13-ї армії, як і за безліч подібних витівок, Єременко покарань не поніс. Він залишався командувачем Брянського фронту. Після поранення він командував 4-ю ударною армією, після повторного поранення - Сталінградським фронтом. Після першого поранення Єременко до кінця життя кульгав. На фронті він ходив з палицею, на яку спирався, і якою дробив голови невгодним. Проте за рівнем звірства Єременко не міг змагатися з Жуковом. На тлі Жукова Єременко вважався поступливим командиром, навіть м'яким.

Добре відомо, що Жуков підлеглих офіцерів бив вельми рідко. Траплялося іноді: кого рукавичкою по фізіономії, кого - кулаком у зуби. Але, повторюю, таке рідко траплялося. Навіщо бити офіцера? Жуков офіцерів не бив, він їх убивав. Жуковський мордобій поширювався не на офіцерів, а, в основному, на генералів. Ось їх він бив багато і часто. З насолодою. Іноді Жуков, як ланцюговий пес, кидався й на маршалів.

Свідок режисер Григорій Чухрай: «Я на якийсь час відволікся. Раптом якийсь шум. Озираюся і стовпію: Жуков і Конєв вчепилися один в одного і трясуть за груди. Ми кинулися їх розбороняти.» («Красная Звезда» 19.9.1995)

Я б не здивувався, побачивши двох радянських генералів, які в пристойному товаристві один одному морди б'ють. Справа звична. Але от щоб маршали... Берлін брали два фронти: 1-й Білоруський та 1-й Український. Жуков і Конєв. Після війни зчепилися маршали-визволителі, та не в словесній сутичці, а як прийнято: за груди. О, маршальські звичаї!

Нашим маршалам у шпани вчитися треба. Шпана себе так не веде. Наша шпана етики дотримується. Двоє - в бійку, а третій крикне: «обнюхайтесь!» І якщо без мордобою в громадському місці все одно не обійтися, то один другому пропонує: нумо вийдемо! А маршали, з Жукова починаючи, тільки що - і по мордах. Прямо в громадському місці, серед генералів, героїв, академіків і народних артистів. Ні б одному маршалу відкликати іншого маршала у службовий кабінет, та там і вмазати в око! А потім - у щелепу! Завалити і топтати ногами!

Сучасна армія Росії вражена садизмом, який офіційно іменується терміном «нестатутні стосунки». За цим терміном ховаються дике приниження людської гідності в позамежних масштабах, мордобій, тортури, катування, звірячі вбивства. І ламають голову соціологи: звідки напасть? Та від генералів наших і від маршалів! Від двічі Героїв Радянського Союзу, від тричі Героїв, від чотириразових. Від Чуйкова і Гордова. Від Єременка та Захарова. Від Москаленка. Від Жукова.

6.

Жуковське хамство легендарне. І у воєнний, і у мирний час він тикав усім, хто нижчий рангом, починаючи з тих, у кого по три і по чотири генеральських зірки на плечах. Навіть не так: починаючи з тих, у кого такі ж маршальські зірки на плечах.

Свідчить Маршал Радянського Союзу К. К. Рокосовський: «Після розмови по "ВЧ" з Жуковом я змушений був йому заявити, що якщо він не змінить тону, то я перерву розмову з ним. Допущена ним у той день грубість переходила всякі межі». («ВИЖ» 1989 № 6 стор 55)

Є в істориків таке поняття - ненавмисне свідчення. Це ситуація, коли свідок каже й пише одне, але між слів і рядків, як шило з мішка, проступає щось інше. І це інше — правда.

Розвідник Володимир Карпов пройшов війну. Робив на фронті найнебезпечнішу роботу - багато разів ходив у ворожий тил і брав «язиків». Розвідка може дістати і зіставити тисячі даних. Звукометристи здатні розрахувати положення будь-якої артилерійської батареї. Фотодешифрувальники за одним знімком можуть розкрити зміни в угрупованні противника. Радіорозвідники можуть перехопити й розшифрувати повідомлення особливої важливості. І все ж у командира сумнів: чи стоїть перед нами дивізія СС «Мертва голова» чи це тільки її видимість? І тоді командир вимагає: дайте «язика»! Карпов давав «язиків». Давав таких, які були потрібні. За те був удостоєний Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. Після війни пішов у письменники. Піднявся до найвищої письменницької посади - став секретарем Союзу письменників СРСР. Карпов багато разів зустрічав Жукова і написав хвалебну книжку про нього: великий, могутній, непереможний. Але між рядків проглядає зовсім інший Жуков. Ось розмова письменника з великим полководцем.

Карпов до Жукову на «ви», а Жуков Карпову тицяє.

Жуков розмовляє з Карповом, як Брежнєв розмовляв з польським диктатором Войцехом Ярузельським. Свого часу Володимир Буковський вивіз з архівів ЦК КПРС величезну кількість документів. Ось шматочок зі стенограми:

Так і в Жукова з Карповом.

У Британській армії молодого лейтенанта вчать ставитися до подруги підлеглого солдата з такою ж повагою, з якою він ставиться до генеральської дружини. В нашій армії цього не вчать. У всякому разі, Жуков, прослуживши більше сорока років в армії, основ культури не освоїв. Жуков опальний маршал, якого з ганьбою вигнали з армії і з вершин влади. Перед Жуковом - офіцер-фронтовик Карпов. Поважай його, Жукове! Кістками таких, як він, вимощена земля від Москви до Берліна, від Пітера до Відня, від Сталінграда до Кенігсберга і Праги. Не простий фронтовик перед тобою, а Герой. Зніми, Жукове, шапку перед фронтовим розвідником! Це на його горбі ти і в Київ, і до Варшави, і в Берлін в'їхав!

От і ні. Герой-фронтовик звертається до Жукова: що ви, Георгіє Костянтиновичу, думаєте з цього питання? А у відповідь: так ти розумієш...

І от нам розповідають, що Жуков любив солдатів і поважав. Яка повага? Зустріч Карпова і Жукова - через два десятки років після війни. Жуков давно не міністр оборони. Карпов Жукову не підпорядкований. Але Жуков все одно тицяє.

Можна на цю ситуацію і з іншого боку подивитися. Карпов у момент зустрічі з Жуковом не просто колишній розвідник, а великий номенклатурний чин, кандидат на вищі пости в письменницькій ієрархії. Поважай, Жукове, його хоч в цій якості. Але Жуков знає: Карпов над ним не начальник, тому Жуков поводиться з номенклатурним чином як пан з холопом.

Правда, і Карпов гарний. На фронті генерали боялися розстрілу, тому терпіли жуковське хамство. А чого боявся Карпов? Грюкнув би дверима, та пішов.

Але не грюкнув, не пішов, а написав книжку про жуковську велич. Хотів показати генія стратегічного, але проти свого бажання показав неосвіченого унтера, зухвальця і нахабу.

7.

Ось приклад того, як товариші по службі любили Жукова.

У 1957 році Жуков був знятий з усіх посад. Його справа обговорюється на пленумі Центрального Комітету КПРС. Присутні численні маршали, генерали й адмірали. Проти Жукова виступили всі. На захист — ніхто.

Так, можливо, наші генерали і маршали - покірне стадо? Можливо, наказав їм Хрущов виступати проти Жукова, вони і голосують одноголосно?

Ні. Маршали і генерали, не череда. У 1946 році Сталін мав намір Жукова не тільки зняти з усіх посад, а й посадити, можливо, - і розстріляти. Треба сказати, що Жуков розстріл заслужив. За нашими рідними радянськими законами, він кримінальний злочинець, якого судді просто не мали права залишати серед живих. Якби Сталін Жукова розстріляв, то це було б не тільки справедливою розплатою за дикі злочини, а й порятунком країни від великих прийдешніх злодіянь. Але проти Сталіна виступили маршали й генерали. Про це розповів генерал-лейтенант Н. Г. Павленко: «Після всіх виступів, згадував Конєв, знову говорив Сталін, знову різко, але вже дещо по-іншому. Мабуть, спочатку в нього був план арешту Жукова відразу після засідання. Але, відчувши внутрішній та й не тільки внутрішній опір воєначальників, відому солідарність військових з Жуковом, він, мабуть, зорієнтувався і відступив від початкового наміру. Нам видається, що у своїх передчуттях Конєв не помилявся. Сталін дійсно цього разу збирався розправитися з Жуковом, але солідарність військових завадила йому.» («ВИЖ»1988 № 12 С.32)

Поведінкою генералів і маршалів Жуков був врятований. Як таке розуміти? При пізньому Сталіні та при ранньому Хрущові на вершинах військової влади стояли ті ж самі генерали, адмірали та маршали. При Сталіні вони Жукова врятували, а потім за Хрущова вони ж утопили. Сталін у 1946 році вже 24 роки при владі. Він уже офіційно визнаний генієм усіх часів і народів. Сталін - диктатор, яких до нього на землі ще не бувало. Його авторитет незаперечний, а влада безмежна. Але проти волі Сталіна виступили маршали й генерали та не дозволили Жукова заарештувати. За такі дії кожен міг поплатитися головою.

А Хрущов у 1957 році тільки прорвався на вершину. Авторитету в нього немає. Влада його тримається незрозуміло на чому. Практика знищення суперників скасована. Розстріляти непокірних генералів Хрущов не може. І ось Хрущову ті ж самі маршали й генерали дозволяють зняти Жукова і дружно Хрущова підтримують.

В чому справа?

Справа в тому, що в 1946 році маршали й генерали виступали не за Жукова, а за себе. Вони розуміли: сьогодні Сталін заарештує, посадить, а, можливо, й розстріляє Жукова, а завтра кого? Ось звідки їх сміливість і одностайність. Вони пам'ятали: саме так починався 1937 рік. Вони не дозволили Сталіну його повторити.

Але і в 1957 році генерали й маршали виступали не за Хрущова, а знову за себе. Влітку 1957 року на вершині влади виявилися двоє - Хрущов і Жуков. Двом там місця немає. Це два павуки в одній банці. Це два пацюки в залізній бочці. Або Жуков з'їсть Хрущова. Або Хрущов Жукова. І вищий командний склад Збройних сил дружно взяв сторону Хрущова.

Знали генерали, знали маршали, що Жуков болісно самолюбний. Знали, що він людина страшна й недалека. Знали, що узурпатор і грубіян. Знали, що непомірно грубий, аж до образи людських почуттів. Знали, що він - вищої марки кар'єрист. Знали, що він топтав усіх на своєму шляху. Знали, що в його крові тенденція до необмеженої влади й почуття особистої непогрішності. Саме цими словами вони його описували.

Вони розуміли, що їх чекає, якщо Жуков візьме владу.