Тінь перемоги (Тінь перемоги-1)

1.

23 грудня 1940 року в Москві відкрилася нарада вищого командного складу РСЧА. Вона тривала 9 днів без вихідних і завершилася ввечері 31 грудня.

На нараді були присутні керівники Наркомату оборони і Генерального штабу, начальники Центральних і Головних управлінь, командувачі та начальники штабів військових округів і армій, генерал-інспектори родів військ, начальники всіх військових академій, командири деяких корпусів і дивізій. Всього 276 маршалів, генералів і адміралів.

Як і передбачалося, на нараді був присутній Сталін і весь склад Політбюро.

Нарада була зібрана в обстановці суворої секретності. Генерали прибували в Москву в закритих вагонах або на військових літаках. Їх зустрічали в потаємних місцях і в закритих машинах доставляли у внутрішній двір готелю «Москва». Генералам, які прибули до Москви з інших місць, вихід на вулиці столиці був заборонений. Газети Далекосхідного фронту і військових округів продовжували друкувати портрети своїх командувачів і репортажі про їх повсякденну діяльність, створюючи враження, що вони знаходяться не в Москві, а на своїх бойових постах. Перед початком засідань у внутрішньому дворі готелю генералів саджали в закриті автобуси і доставляли в Генеральний штаб. Таким же порядком після завершення засідань повертали в готель. Зрозуміло, сам готель був «очищений від стороннього елементу» і перебував під особливою охороною і наглядом.

Поки існував Радянський Союз, матеріали наради були закриті грифом «Абсолютно Таємно». Якби Радянський Союз не зігнив і не впав, то зараз про цю нараду ми б знали тільки те, що розповів Жуков.

Чомусь ні наших офіційних істориків, ні наших численних підгодованих друзів за рубежами ця таємність не дивує. Адже ситуація неймовірна! За шість місяців до німецького вторгнення відбулася нарада, на якій 9 днів сидів Сталін, весь склад Політбюро і все вище керівництво Червоної Армії. Вони про щось говорили, щось обговорювали, про щось сперечалися. Вони готувалися до святої оборонної війни, до відбиття ворожої навали. І ось війна почалася, відгриміла і завершилася. Минуло десять років після її початку, двадцять, тридцять і п'ятдесят років, але не можна розповідати про те, як керівництво Радянського Союзу і Червоної Армії готувалося до відбиття агресії!

Так чому ж!?

І ще: нікому з учасників наради розповідати про неї не можна, бо таємниця військова, а Жукову — можна.

Але таємниця, це щось на зразок повітря в гумовій кульці. Варто кульку трохи голочкою ткнути, і весь вміст через дірочку вирветься назовні, а кулька трісне. Варто якомусь Жукову бовкнути зайвого, і таємниця перестане бути таємницею. Але в нашій чудовій державі цього чомусь не відбувалося. Жуков відкрито розповідав про нараду вищого командного складу, яка відбулась у грудні 1940 року, але від його балачок таємниця не переставала бути таємницею. Матеріали наради все так же залишалися абсолютно таємними, незважаючи на те що Жуков ці таємниці відкрив усьому світу.

Що ж це за таємниця така, якщо її можна вибовкувати?

2.

3 січня 1939 року Верховна Рада СРСР переглянула й затвердила новий текст військової присяги, а також Положення про порядок її прийняття. 23 лютого 1939 року вся Червона Армія була до присяги приведена. Весь особовий склад, від рядового до маршала, приймав присягу в індивідуальному порядку. Кожен підписувався під її текстом. В той день військову присягу прийняв і сам Сталін.

І ось через 30 років, у 1969 році, вийшли мемуари Жукова. І Жуков розповів, що на нараді вищого командного складу в грудні 1940 року обговорювалося питання можливого нападу Німеччини на Радянський Союз і відбиття гітлерівської агресії. Все це дуже цікаво, але це розголошення таємниць, адже в момент виходу мемуарів Жукова матеріали наради зберігалися як найбільша державна таємниця, яку передбачалося ніколи не розкривати. Жуков, приймаючи присягу, клявся «зберігати військову та державну таємницю». А завершувалася присяга так: «Якщо ж зі злого наміру я порушу цю мою урочисту присягу, то нехай мене спіткає сувора кара радянського закону, загальна ненависть і презирство трудящих».

Ніхто Жукова від військової присяги не звільняв. Він клявся бути вірним присязі не до пенсії, а «до останнього подиху». Я ж, простий радянський офіцерчик, прочитавши в 1969 році відвертості Жукова про нараду вищого командного складу, вирішив: злий намір у наявності, ось зараз Жукова Георгія Костянтиновича спіткає сувора кара радянського закону, загальна ненависть і презирство трудящих.

Та ба! За порушення присяги Жукова тут же спіткала загальна шалена любов, обожнювання й обожнення. Я ще тоді подумав: ох, ось де криється таємниця успіху і всенародної любові!

3.

Як же дійшли ми до такого життя? Жуков демонстративно, на очах усього світу, порушив присягу, але чому ніхто не звинуватив його у зраді? Жуков зі злого наміру розголошував військові таємниці країни, а його чомусь не оголосили у всесоюзний розшук? Куди дивилися наші компетентні органи?

Як пояснити поведінку Жукова і поведінку керівників країни, які потурали зраднику?

Неясності прояснилися після краху Радянського Союзу.

Виявилося, що Жуков нас обдурив. Він тільки прикидався зрадником, але ніяких військових таємниць не розкрив. У даному випадку присяга Жуковом не була порушена: про хід наради вищого командного складу Жуков просто брехав. Він розповідав у своїй книжці: «Всі, що прийняли участь у дебатах і доповідач із заключним словом нарком оборони були одностайні в тому, що, якщо війна проти Радянського Союзу буде розв'язана фашистською Німеччиною...» («Спогади та роздуми» С. 191)

Це не так. Ні про який напад Німеччини на Радянський Союз не йшлося. Мова йшла про напад на Німеччину. Ось тому матеріали наради і залишалися абсолютно таємними до того часу, поки не впав Радянський Союз.

Сам Жуков говорив на тій нараді про нові прийоми нападу. Раптового нападу. І всі промовці говорили тільки про це. Наприклад, начальник штабу Прибалтійського особливого військового округу генерал-лейтенант П. С. Кленов, який виступав першим після Жукова, говорив не про прості наступальні операції але про операції особливого роду: «Це будуть операції початкового періоду, коли армії противника не закінчили ще зосередження і не готові для розгортання. Це операції вторгнення для вирішення цілого ряду особливих завдань... Це вплив великими авіаційними і, можливо, механізованими силами, поки противник не підготувався до рішучих дій... Механізовані частини доведеться використовувати самостійно, навіть незважаючи на наявність великих інженерних споруд, і вони будуть вирішувати завдання вторгнення на територію противника». («Напередодні війни. Матеріали наради вищого керівного складу РСЧА 23-31 грудня 1940». Москва. Терра. 1993. Стор. 153-154)

Після розпаду Радянського Союзу стенограма наради була опублікована окремим томом. Але в наші голови давно вбиті фантастичні розповіді Жукова про те, що нібито напередодні війни радянські генерали обговорювали питання відбиття німецької агресії. Тому ми не шукаємо нових матеріалів про початок війни: і так все ясно. Тому книжку про нараду вищого командного складу мало хто помітив.

А даремно. Всю книжку мені не переказати. У ній 407 сторінок. Її треба знайти і прочитати три рази. Або чотири.

4.

Про характер цієї наради можна судити за коротким обміном репліками. Генерал-лейтенант Ф. Н. Ремізов, командувач військ Орловського військового округу, починає свій виступ зверненням до народного комісара оборони Маршала Радянського Союзу С. К. Тимошенка:

«Товариш Народний комісар оборони, сучасну оборону ми розуміємо перш за все...

С. К. Тимошенко: Ми говоримо не про оборону.»(«Напередодні війни. Матеріали наради вищого керівного складу РСЧА 23-31 грудня 1940». Москва. Терра. 1993. Стор. 170)

Після війни була вигадана теорія: ми готувалися зупинити противника не обороною, а нанесенням контрударів. Так от, ні про які контрудари на тій нараді не йшлося. Навпаки, доцільність нанесення контрударів активно заперечувалася. Виступає командувач військ Уральського військового округу генерал-лейтенант Ф. А. Єршаков: «Я не згоден з контратакою і з контрударом». («Напередодні війни. Матеріали наради вищого керівного складу РСЧА 23-31 грудня 1940». Стор. 334)

Про контрудари говорили тільки тоді, коли мова заходила про супротивника: ми наступаємо, противник стоїть у глухій обороні і завдає контрудари. Обговорювалися питання, не як нам наносити контрудари, а як відбивати контрудари противника.

5.

Першою і центральною доповіддю була доповідь Жукова про способи раптового нападу на противника. Тема другої доповіді - «Військово-Повітряні Сили в наступальній операції і в боротьбі за панування в повітрі». Доповідач - начальник Головного управління ВПС Червоної Армії генерал-лейтенант авіації П. В. Ричагов. Жуков пише: «Це був дуже змістовний виступ». («Спогади та роздуми. Стор. 191) Більше Жуков нічого не сказав. Довелося чекати ще чверть століття, поки не розвалився Радянський Союз і не була опублікована стенограма наради. Суть "дуже змістовного виступу" Ричагова зводилася до того, що "найкращим способом ураження авіації на землі є одночасний удар по великій кількості аеродромів можливого базування авіації противника". («Напередодні війни. Матеріали наради вищого керівного складу РСЧА 23-31 грудня 1940». Стор. 177)

Ще доповідь: «Використання механізованих з'єднань в сучасній наступальній операції і введення механізованого корпусу в прорив». Доповідач - командувач військ Західного особливого військового округу генерал-полковник танкових військ Д. Г. Павлов. Ось тільки один пасаж з його доповіді: «Польща перестала існувати через 17 діб. Операція в Бельгії і Голландії закінчилася через 15 діб. Операція у Франції, до її капітуляції, закінчилася через 17 діб. Три дуже характерні цифри, які не можуть мене не змусити прийняти їх за якесь можливе число при розрахунках нашої наступальної операції». («Напередодні війни. Матеріали наради вищого керівного складу РСЧА 23-31 грудня 1940». Стор. 255)

6.

У ті часи за радянськими статутами смуга оборони дивізії - 8-12 кілометрів. Промовці на нараді одноголосно виступають за розширення смуги оборони. Аж надто висока щільність військ в обороні виходить. Навіщо так багато військ ставити в оборону, прирікаючи їх на бездіяльність? Дати дивізії смугу оборони в 30 кілометрів! Дати їй 40! А вивільнені війська кинути в наступ!

Розглядалися інші можливості: концентрувати всі сили на тих напрямах, де ми будемо наносити раптові удари по Німеччині, а на другорядних напрямках не оборонятися взагалі - на тих напрямках треба просто оголяти кордон! Виступає начальник штабу Ленінградського військового округу генерал-майор П. Г. Понеделін і, посилаючись на досвід Громадянської війни, закликає сміливо знімати війська там, де ми наступати не маєм наміру, щоб сконцентрувати величезні сили там, де будемо наступати: «Ви пам'ятаєте, наші керівники не боялися, йдучи на оголення цілих великих просторів з тим, щоб зібрати потрібні війська на потрібному напрямку фронту.» («Напередодні війни. Матеріали наради вищого керівного складу РСЧА 23-31 грудня 1940». Стор. 321) Генерал-майор Понеделін не дарма каже про якихось безіменних керівників. У ході Громадянської війни заради створення ударних угруповань вельми сміливо оголяв другорядні ділянки фронту Тухачевський. За цю «сміливість» Тухачевський поплатився найбільшим розгромом. Під Варшавою пан Пілсудський раптово вдарив з боку флангу, який Тухачевський так сміливо оголив. Але урок Тухачевського нічому не навчив деяких наших полководців. Ось Понеделін і вимагає повторити досвід Тухачевського, не називаючи його на ім’я.

За кілька місяців до цієї наради завершилася війна проти Фінляндії. Головні сили Червоної Армії штурмували «Лінію Манергейма» на Карельському перешийку, а Понеделін був командиром 139-ї стрілецької дивізії і забезпечував другорядний напрямок. І ось він ділиться своїм досвідом: «139 сд побудувала міцну оборону на фронті 30 кілометрів, маючи праворуч відкритий простір на 50 кілометрів і ліворуч 40 кілометрів». (Там же. Стор. 323)

Не треба думати, що всі вищі командири Червоної Армії сліпо вірили в цінність досвіду Громадянської війни, коли заради створення наступальних угруповань деякі напівграмотні стратеги типу Тухачевського оголювали другорядні ділянки фронту. Були і в нас розумні полководці. Проти широкого використання старого досвіду вельми різко виступав Маршал Радянського Союзу Семен Михайлович Будьонний.

Коли Понеделін сказав про те, що його дивізія відважно утримувала 30 кілометрів, маючи праворуч і ліворуч оголені ділянки кордону загальною протяжністю 90 кілометрів, Будьонний не витримав і кинув з президії: А противник перед вами був? На це зал відповів дружним реготом.

Але не всі сміялися. Для генерала армії Жукова досвід Громадянської війни був священним. Жуков тримався за цей досвід, як сліпий тримається за стіну. І просував наверх тих, хто цим досвідом дорожив. Через місяць після наради Жуков став начальником Генерального штабу. Він не забув Понеделіна, який закликав сміливо оголяти фронт. У своїй доповіді Жуков вимагав збирати для удару гігантську міць на вузьких ділянках. Пам'ятайте: «Загалом на площі 30 на 30 км буде зосереджено 200000 людей, 1500-2000 гармат, маса танків, величезна кількість автотранспорту та інших засобів.» Для того, щоб це зробити, треба десь фронт оголювати. Молодець Понеделін!

Посада Понеделіна дуже висока - начальник штабу Ленінградського військового округу. Адже він ще тільки генерал-майор. Проте Ленінградський військовий округ у майбутньому розтрощенні Німеччини гратиме другорядну роль. І Жуков пропонує Понеделіну посаду трохи нижчу, зате на головному напрямку війни, там, де є можливість відзначитися. Понеделін стає командуючим 12-ї армії у Львівсько-Чернівецькому виступі.

Понеделін діє так, як вимагають інтереси нападу: сили - в ударний кулак, а кордон оголити!

Результат: у червні 1941 року 12-а армія Понеделіна була розбита, як усі радянські війська Першого стратегічного ешелону. Сам Понеделін потрапив у полон. Після війни його під конвоєм привезли в Москву, судили і розстріляли.

А Жуков, який Понеделіна поставив на кордон і гаряче підтримав ідею сміливого оголення фронту, залишився в стороні. Жуков - герой і великий геній.

7.

Доповідь «Характер сучасної оборонної операції» прочитав командувач військ Московського військового округу генерал армії І. В. Тюленєв.

Ага! Отже все-таки розглядали питання оборони!

Так. Розглядали. Ось що Тюленєв сказав у доповіді: «Ми не маємо сучасної обґрунтованої теорії оборони».

І це чиста правда. Радянська військова думка до грудня 1940 року цим питаннями оборони не займалася. І після грудня - теж. Бо Тюленєв тут же й доповів, що така теорія нам не потрібна. Будемо оборонятися, але тільки в рідкісних випадках, тільки на окремих другорядних напрямках. Мета оборони не в тому, щоб захистити країну від агресора. Мета інша: ми будемо проводити грандіозні раптові наступальні операції на території противника, для цього потрібно збирати величезні сили на вузьких ділянках. Щоб такі сили зібрати, ми будемо знімати майже все з другорядних напрямків, і ось там, на оголених напрямках, ми й будемо іноді оборонятися. Тюленєв висловив думку, з якою ніхто не сперечався: «Оборона буде складовою частиною загального наступу. Оборона є необхідною формою бойових дій на окремих другорядних напрямках в силу економії загальних сил для наступальних дій і приготування до удару». («Напередодні війни. Матеріали наради вищого керівного складу РСЧА 23-31 грудня 1940». Стор.210)

Радянський наступ в Європу готувався не корпусами, не арміями і навіть не фронтами. Народний комісар оборони Маршал Радянського Союзу С. К. Тимошенко в заключному слові закликав присутніх мати на увазі «можливість одночасного проведення на театрі війни двох, а то і трьох наступальних операцій різних фронтів з наміром стратегічно, як можна ширше, потрясти всю обороноздатність противника». («Напередодні війни. Матеріали наради вищого керівного складу РСЧА 23-31 грудня 1940». Стр.350)

А оборона на головних напрямках не передбачалася навіть теоретично. Тільки на другорядних.

На нараді була підтверджена думку, яка панувала в Червоній Армії з моменту її створення: головне - наступати цілими арміями, фронтами і групами фронтів, але на окремих напрямках іноді будуть переходити до оборони полк або дивізія. Ну, можливо, - корпус. Договорилися до того, що до оборони може перейти навіть ціла польова армія...

У червні 1941 року на Європейській території СРСР у складі п'яти фронтів та Групи резервних армій знаходилося 26 польових армій. Ситуація, коли дві армії поруч можуть перейти до оборони на одному напрямку плечем до плеча, вважалася абсолютно неймовірною і навіть теоретично не розглядалася.

Про це говорив і Жуков у своїх мемуарах: «Генерал армії І. В. Тюленєв підготував основну доповідь "Характер сучасної оборонної операції". Згідно з завданням, він не виходив за рамки армійської оборони і не розкривав специфіку сучасної стратегічної оборони». (Спогади та роздуми. Стор. 190)

І ось наш великий стратег Жуков на такий стан речей не реагував ніяк. Ні в 1940 році, ні чверть століття по тому. «Згідно з завданням» стратегічна оборона не готувалася і навіть теоретично не розглядалася. Раз завдання ніхто не поставив, виходить Жуков нічого в цьому напрямку робити не буде. Підхід чисто солдафонський: робимо те, що наказують. Те, що не наказують, то не робимо. Ініціативу проявити - не в характері нашого героя. Міг би Жуков ініціативу відкрито і не проявляти, а просто натякнути Сталіну про стратегічну оборону. Або, на крайній випадок, якщо Жуков боявся сам піднімати це питання, він міг наказати комусь із підлеглих ненароком про оборону держави заїкнутися...

Але не заїкнувся ніхто.

Висновок у мене ось який: у червні 1940 року, їдучи до Києва, Жуков плакав не тому, що передчував великі біди. Причина інша. Після розгрому 6-ої японської армії на Халхін-Голі він розраховував отримати високу посаду в Москві, а його до Києва відправляють. Як не заплакати? Ось пояснення його горю.

Якщо ж повірити поясненню, яке дав сам Жуков, тоді картина виходить куди більш мерзенною. Давайте на мить повіримо Жукову. У червні 1940 року він «остаточно зміцнився в думці, що війна близька, вона невідворотна». Він їхав до Києва «з відчуттям близької трагедії». Він плакав від того, що розумів неминучість війни і знав про неготовність країни до оборони. І ось у грудні 1940 року, коли Сталін надав можливість говорити, Жуков ні словом не обмовився про необхідність стратегічної оборони.

Я міг би застосувати всякі епітети, але утримаюся. Ви вже самі рішення виносите, виходячи з таких фактів:

Жуков заявляє, що знав про майбутню трагедію, але нікого про це не попередив. Він знав, що напад Німеччини обернеться загибеллю десятків мільйонів громадян країни, яка довірила йому свою безпеку. Розуміючи це, він гірко поплакав і... заспокоївся. Жуков знав, що в результаті нападу Німеччини Радянський Союз буде розорений і відкинутий у Третій світ, але з боягузтва, з кар'єрних чи ще якихось міркувань він не згадував про стратегічну оборону, коли була надана можливість про неї говорити. Жуков хвалився після війни, що все зрозумів ще в червні 1940 року: «з тієї пори моє особисте життя було підпорядковане майбутній війні, хоча на землі нашій ще був мир». Але Жуков не готував стратегічної оборони, він навіть боявся про неї згадувати на нараді в січні 1941 року. Своє боягузтво він виправдовує тим, що ні йому, ні іншим генералам таке завдання не ставили.

Хоробрість солдата в тому, щоб іти на ворожі багнети. Хоробрість генерала в тому, щоб мати свою думку і відстоювати її перед ким завгодно. Солдат іде на смерть. Але й генерал зобов'язаний виявляти солдатську мужність: убийте, але я залишуся на своєму - нам потрібно готуватися до оборони країни!

Вибирайте одне з двох.

Або Жуков не стратег, а хвалько. Він нічого не знав і нічого не передбачав. Усі свої передбачення він придумав після війни.

Або Жуков боягуз. Він Усе знав, Усе передбачав, але побоявся говорити.

Я схиляюся до першого рішення: хвалько. Бо якщо припустити, що він боягуз, тоді виходить дуже недобре. Виходить, що боягузтво Жукова обернулося для нашого народу десятками мільйонів непотрібних жертв і розпадом країни.